Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.03.2020

30 березня. Сьогодні в огляді:

–  один з кращих європейських фотохудожників початку ХХ століття

– астроном, на честь якого названо станцію метро в Харкові

– політичній діяч, друг письменника Івана Багряного

– перекладач українською знакових творів європейських філософів

– тренер провідного футбольного клубу України


Багатьом, напевне, в інтернеті траплялися старовинні світлини – з портретами українських культурних діячів, дівчатами та парубками у національному вбранні, краєвидами та сценами з життя українських селян і міщан. Висока ймовірність, що це були світлини першого героя нашого огляду.

ЙОСИП ХМЕЛЕВСЬКИЙ (1849-1924) — фотограф-художник. Його величезний доробок, крім художньої цінності, є цінним джерелом етнографічної та історичної інформації.

Йосип Хмелевський народився у Варшаві у сім’ї польського шляхтича і російської дворянки. Після арешту батька, який брав участь у польскому повстанні 1863 року, Йозеф Хмелевський з матір’ю переїздить до Петербурга. Тут він працює у фотоательє Галущинського. У 1875 році він виконує замовлення з фотографування вихованок Смольного інституту і тут знайомиться з онукою полтавського провізора Ромера – Олександрою. Закохалися, побралися – і переїхали до Полтави, де мешкали батьки його дружини.

Того ж таки 1875 року Йосип відкрив у в Полтаві фотоательє, яке стало на той час одним з найкращих у Російські імперії.

Протягом майже півстоліття Хмелевський фіксував життя українського краю, зберігши для нащадків образи багатьох людей. Роботи «на полтавську тематику» експонувалися на багатьох вітчизняних і міжнародних виставках, де одержували високі нагороди, їх охоче публікували журнали Росії. За знімками Хмелевського надруковані цілі серії поштових листівок «Типи Малоросії» і «Краєвиди Полтавщини». Хмелевський — автор-видавець фотоальбомів «Гоголь на Родине» і «Губернский земский дом в Полтаве».У нього знімалися Володимир Короленко, Панас Мирний, Григорій Мясоєдов, Микола Скліфосовський, Марія Башкірцева, Марія Заньковецька та інші визначні діячі.

Брав участь у європейських фотовиставках виставках і виборював там переможні і призові місця. Отримав медалі на виставках в Лозанні в 1890 році, в Брюсселі в 1891 році, в Чикаго в 1893 році, на всесвітніх виставках у Парижі в 1889 і 1900 роках.

Після смерті Хмелевського його вдова та син врятувалися від совєтів у Польщі.

Подивитися світлини Хмелевського: https://foto-vse.blogspot.com/2017/05/blog-post_9.html

Більше про історію українського фотомистецтва: кінця ХІХ – початку ХХ століть: http://primetour.ua/uk/company/articles/1.html


 

МИКОЛА БАРАБАШОВ (1894-1971) — астроном, академік АН УРСР.

Народився у Харкові в родині відомого офтальмолога, професора медицини Харківського університету Павла Барабашова. Він бував за кордоном, переймаючи досвід найкращих клінік. У одну з поїздок до Парижа він узяв сина. За декілька кілометрів від Парижа, в містечку Жювізі, знаходилася обсерваторія Фламмаріона. Тут і зустрівся Микола з видатним астрономом. На завершення бесіди Фламмаріон подарував йому свою книгу з дарчим написом: «Моєму новому колезі М. Барабашову від співгромадянина неба. К. Фламмаріон».

Першу астрономічну статтю Микола Барабашов написав і опублікував у 15 років. Вже під час навчання на фізико-математичному факультеті Харківського університету виходять його наукові праці в журналах французького астрономічного товариства «Астрономія» та в «Известиях Русского общества любителей мироведения», По закінченню університету у 1919 році  Барабашова залишили при кафедрі астрономії для підготовки до професорського звання.

Під час громадянської війни Барабашов готувався до отримання професорського звання і працював вчителем в школі, пізніше був зарахований до штату обсерваторії на посаду завгоспа.

З 1930 — директор Астрономічної обсерваторії Харківського університету, з 1933 — завідувач кафедри астрономії, професор Харківського університету.

У 1936 році без захисту дисертації, а за сукупністю праць отримав ступінь доктора фізико-математичних наук.

Наукові праці присвячені вивченню фотометричних властивостей поверхонь Місяця, Марса, атмосфер Венери та Юпітера. Працював у галузі астрофізики: проводив дослідження фізичних умов на Місяці та інших планетах. Зокрема, у 1918 році встановив, що поверхня Місяця складається вулканічними породами базальтового типу з великою пористістю (що було підтверджене при безпосередньому вивченні Місяця космічними апаратами). У 1920—1926 — провів спостереження Марса, на підставі яких була складена карта поверхні планети. З 1930-х років став застосовувати методи фотографічної фотометрії при вивченні планет і Місяця. У 1933 і 1939 роках виконав фотографічну фотометрію поверхні Марса в різних променях, що дозволило йому визначити її оптичні характеристики. Встановив важливі характеристики фізичних умов Венери, Юпітера та Сатурна. Сконструював (спільно з Н. Р. Пономарьовим) перший в країні спектрогеліоскоп, який зіграв чималу роль в розвитку Служби Сонця в СРСР.

Автор близько 600 наукових праць, а також книг «Дослідження фізичних умов на Місяці та планетах» (1952), «Природа небесних тіл і їхні спостереження» (1969). Один з авторів і редактор першого «Атласу зворотної сторони Місяця» (1960), який складений по фотографіях, отриманих автоматичною міжпланетною станцією «Луна-3».

Ім’я Барабашова присвоєно кратеру на Марсі. На його честь названа станція «Академіка Барабашова» Харківського метрополітену, а по станції названий найбільший в Україні та Східній Європі ринок Барабашова.


 

ІВАН ДУБИНЕЦЬ (1903-1954)  — політичний діяч (член-основоположник УРДП), журналіст, автор книжки про антирадянське повстання 1921 року на Київщині «Горить Медвин».

Іван народився в Медвині, в багатодітній родині. Незважаючи на матеріальні нестатки, усі хлопці здобули вищу освіту. Їх батько Варфоломій підтримував медвинську «Просвіту» — пішки ходив до Білої Церкви й Києва по літературу й заохочував своїх дітей до знань.

В роки революції до нього прийшла національна свідомість, адже був свідком українського відродження. 1918 року почав він учитися в Богуславській гімназії, перебуваючи на літніх канікулах у Медвині, спостерігав за перебігом збройної боротьби в період Перших Визвольних Змагань на селі, що через багато років у еміграції відбилося в історичному нарисі «Горить Медвин».

1930 закінчив природниче відділення Київського інституту народної освіти. Він проявив себе як здібний геолог та науковець, його перу належить біля трьох десятків наукових праць. Особливу увагу Дубинець приділяв відкриттю та вивченню графітових родовищ в Україні.

Друга світова війна застала його в Києві. Коли німці зайняли Київ, він з головою поринає в громадсько-політичну роботу. Його обирають секретарем Президії новоствореної Української Національної Ради. Два рази був заарештований гестапо, третього арешту уникнув втечею з Києва.

Щоб не попасти під більшовицьку окупацію, вирушив на Захід. В 1945 році опинився в Німеччині, в таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі. Там він працює культосвітнім референтом і одночасно в газеті «Українські вісті». Він належав до ініціативної групи із створення Української революційно — демократичної партії (УРДП), у якій незмінно був членом Центрального комітету.

Дубинець був другом та соратником Івана Багряного, відомого письменника, голови Української революційно-демократичної партії. За його завданням у 1949 році переїздить до США. Квартира Дубинця в Нью-Йорку стає своєрідним штабом, через який проходив зв’язок з Європою та навколишнім емігрантським світом. Тут розгортається в найширшому обсязі громадсько — політична діяльність Івана Дубинця. Він ініціює акцію допомоги в переселенні до США втікачів з України, висилаючи їм відповідні папери-виклики.

Найбільшою його працею і заслугою є збірка матеріалів і документів про голод в Україні 1932–1933 р., що стали основним матеріалом другого тому, який видав ДОБРУС в 1955 р. англійською мовою під назвою «Біла книга про чорні діла Кремля».

Велику допомогу надавав Іван Дубинець Івану Багряному у видавництві та розповсюдженні його творів, збирав кошти та організовував презентації. А сам він планував продовжити роботу над темою медвинського повстання. Але нову книгу він так і не заврещив: 30 січня 1954 року друзі знайшли Дубинця мертвим у його квартирі — все виглядало як побутове отруєння газом під час приготування їжі. За однією з версій Дубенець став жертвою КДБ.


 

ГРИГОРІЙ ФІЛІПЧУК (1936-2006) — перекладач з французької та іспанської мов, завдяки якому українською видані твори Альбера Камю, Жан-Поля Сартра, Еміля Дюркгейма, Реймона Арона, Алексіса де Токвіля.

Окрема його заслуга – переклад magnum opus Фернана Броделя «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм», який побачив світ у видавництві «Основи» 1995 року.

Народився Філіпчук в селі Тучапи Івано-Франківської області. Навчався у Київському інституті іноземних мов, закінчив з дипломом викладача іспанської та французької мов. З 1973 року працював в журналі іноземної літератури «Всесвіт». З вересня 1986 року — відповідальний секретар журналу Всесвіт, віце-призидент видавничого дому «Всесвіт».

Переклав українською з французької та іспанської мов понад 30 романів та повістей, а також цілу низку творів з філософії, соціології, історії.


 

ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛИЧЕНКО (1963) — головний тренер «Динамо Київ». 

Колишній півзахисник «Динамо» (Київ). Михайличенко визнавався найкращим футболістом УРСР – у 1987 та 1988 роках, и найкращим футболістом СРСР у 1988 році.

Після 1990 року виступав за італійську «Сампдорію», де став першим у історії радянським гравцем — чемпіоном Італії з футболу. Закінчував ігрову кар’єру в найсильнішому на той час клубі Шотландії — «Рейнджерс».

Один з небагатьох футболістів, які виступали за 3 національні збірні: СРСР, СНД та України. Свого часу відмовився виступати за збірну Росії.

З 2002 по 2004 роки був наставником «Динамо» (Київ). Він прийняв цей пост, після того, як помер легендарний тренер «Динамо» Валерій Лобановський. Тренуючи «Динамо», Михайличенко не відступав від тренувальних принципів, запроваджених Валерієм Лобановським. Те ж саме можна було сказати про тактичну побудову і організацію гри його команди.

Успіхи в київському «Динамо» побачили в ФФУ, і запросили Михайличенка на посаду головного тренера молодіжної збірної України. Результатом стало віце-чемпіонство Європи 2006 (U-21).

У січні 2008 Михайличенка призначено наставником національної збірної України. Тим самим, Олексій став першою людиною, яка працювала в збірній України і як футболіст, і як головний тренер.

Загалом під керівництвом Михайличенка збірна зіграла 21 матч (12 перемог, 5 нічиїх, 4 поразки). За весь час у збірній його критикували за невиразний футбол і занадто обережний стиль гри.

В кінці 2010 Михайличенко очолив кафедру футболу Інституту фізвиховання і спорту НПУ ім. Драгоманова 21 жовтня президент київського «Динамо» Ігор Суркіс офіційно заявив про призначення Олексія Михайличенка спортивним директором клубу

З 15 серпня 2019-го Михайличенко знову є головним тренером «Динамо».


 

Пом’янемо наших захисників від російських окупантів. Почнемо з людини, самовіддано служила інтересам українського народу. І коли почнуть говорити, що донецька міліція зрадила Україну, згадаймо цього донецького міліціонера:

 

ОЛЕКСАНДР ТРЕГУБ (1975-2017) – старший сержант поліції.

Народився в місті Авдіївка на Донеччині. Весь свій 21-річний службовий шлях правоохоронця присвятив карному розшуку, служив у Донецьку. У найскладніші для країни часи, 2014-го, старший прапорщик міліції Олександр Трегуб залишився вірним Присязі і Україні: виїхав до Маріуполя – через що фігурував на сайтах терористів як “зрадник міліції ДНР”.

Мар’їнка, Авдіівка, Дебальцеве – у складі зведених загонів поліції Трегуб побував майже у всіх найгарячіших точках на мапі Донеччини. Рятував людей під нищівними обстрілами.

Останнім часом заступав на Мар’їнський блокпост. У 40-градусну спеку він вдягав екіпірування та сумлінно перевіряв кожну проїжджаючу автівку, бо знав, за його спиною стоять мирні мешканці не тільки Донеччини, а й інших регіонів України…

11 серпня 2017 року, під час несення служби на пункті стоп-контролю у м. Мар’їнка, правоохоронцю стало зле. Колеги надали йому домедичну допомогу та викликали «швидку», але дорогою до Курахівської лікарні серце поліцейського зупинилось.

Похований на кладовищі вц Авдіїі – поруч із бабусею та дідусем.

Залишилися батько, дружина та дві доньки.

 

ІЛЛЯ КИРИЧЕНКО (1988-2017) — солдат ЗСУ.

Народився 1988 року в місті Жовті Води на Дніпропетровщині. Закінчив Севастопольський національний університет ядерної енергії та промисловості. Майже 4 роки працював головним інспектором з радіаційної безпеки Державної екологічної інспекції у Жовтих Водах, по тому їздив до Європи на заробітки.

Під час російської збройної агресії проти України в лютому 2017 року вступив на військову службу за контрактом. Виконував завдання в АТО, зокрема в районі «Бахмутської траси» на Луганщині.

Солдат, стрілець — помічник гранатометника механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

10 червня 2017 року загинув на опорному пункті поблизу села Кримське. Під час затишшя піднявся до брустверу, аби оглянути периметр, у цей час ворог почав черговий мінометний обстріл, — Ілля дістав осколкові поранення і помер за півгодини під час медичної евакуації.

Залишились батьки і молодший брат.

 

ОЛЕКСІЙ ЗАЄЦЬ (1981-2014) — майор ЗСУ.

Народився 1981 року у місті Андрушівка, закінчив андрушівську ЗОШ № 1, Житомирське вище військове училище імені Сергія Корольова. Проходив військову службу у Новограді-Волинському; заступник начальника штабу, 30-а ОМБр.

24 серпня 2014 року майор Заєць загинув під час обстрілу опорних пунктів бригади поблизу села Червона Поляна.

Вдома залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

Дружина Олексія Світлана вирішила присвятити своє життя українському війську, прийняла військову присягу.

 

ВЛАДИСЛАВ БЛІНОВ (1979-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Харкові, закінчив Харківський текстильний технікум.

Протягом 1998—2000 років служив у десантних військах на Одещині. По закінченні строкової служби залишився на військовій службі за контрактом, — служив у тій самій частині до 2010 року.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією у серпні 2014 року. Старший сержант, заступник командира взводу 4-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр.

В середині жовтня 2014 у складі 2-го батальйону бригади відправлений ​​в зону АТО, служив на крайньому блокпосту «Фасад», — на мосту через Сіверський Донець на в’їзді до міста Щастя зі сторони Луганська.

5 квітня 2015 бойовики окупаційних корпусів з боку піщаного кар’єру (с. Весела Гора) обстріляли з протитанкового керованого комплексу (ПТРК) взводний опорний пункт «Фасад». В результаті влучення ракети в мінний шлагбаум (міни прив’язані одна до одної, щоб перегородити дорогу) стався вибух з детонацією протитанкових мін ТМ-62. Четверо військовослужбовців, які перебували в автомобілі ВАЗ-2109 поряд із місцем вибуху, загинули. На місці події знайдено елементи ракети від ПТРК 9М133 «Корнет».

Без Владислава лишилися мати, дружина та син.

 

ІГОР БІЛИК – 1977 – 2014  — солдат ЗСУ.

В селі Перв’ятичі на Львівщині проживав з 1999 року. Працював екскаваторником.

Одним з перших – 2 березня 2014 року зголосився добровольцем. Навідник танка, 72-а ОМБр.

Загинув поблизу Червонопартизанська — село Панченкове, під час обстрілу опорного пункту механізованої бригади терористами зі стрілецької зброї. Бойовики під’їхали до блокпосту з білим прапором — нібито хочуть здаватися. Наблизившись до блокпосту, відкрили вогонь, загинув Ігор Білик. Вогнем у відповідь автомобіль з терористами було знищено.

Вдома залишились дружина та дві доньки.

 

ОЛЕКСІЙ КАЛИНЮК (1993-2014) — солдат ЗСУ, механік-водій (128-ма окрема гірсько-піхотна бригада).

Загинув під час обстрілу терористами зі стрілецької зброї та мінометів поблизу села Нижня Вільхова.

По смерті залишилися мати, п’ять братів та сестер.

Похований у рідному місті Рахів на Закрапатті.

 

ОЛЕГ КИСЛИЦЬКИЙ (1983-2014) — сержант Державної прикордонної служби України.

Народився в селі Молога, Одеська область. З 2002 по 2006 рік проходив службу в ЗСУ, брав участь у миротворчих операціях за межами України. У 2006 році почав службу у Білгород-Дністровському прикордонному загоні ДПС України.

Загинув під час організованого прориву з оточення у «довжанському котлі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з територій Росії.

Під час прориву колона потрапила під обстріл. Усі бійці, які були в колоні, під час позістрибували з машин і розбіглись по лісосмугах. Кислицький уже до того був поранений у ногу. Він був один з тих, хто відступав до лісосмуг. Машина, на якій він їхав, була розбита вщент.

Довгий час вважався зниклим безвісти. Похований у рідному селі на Одещині.

 

СЕРГІЙ ШАНДРА (1995-2019) — солдат ЗСУ.

Народився 1995 року в селі Торчин (Вінницька область). Вивчився на будівельника, працював трактористом-механізатором у фермерському господарстві в Торчині.

28 листопада 2018 року призваний на строкову військову службу, за 3 місяці підписав контракт; солдат, старший стрілець 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти; 1-й окремий батальйон морської піхоти.

6 серпня 2019 року час під час інженерних робіт з обладнання позицій ВОП поблизу села Павлопіль, внаслідок ворожого обстрілу, від мінно-вибухових травм загинули четверо військовиків, зокрема Сергий Шандра. Найімовірніше, постріл було зроблено з РПГ-7 із використанням міни калібром 82 мм.

Без Сергія лишилися мама і сестра.

 

ОЛЕКСІЙ ПОГОРІЛИЙ (1995-2014) — старший солдат ЗСУ.

Нродився в селі Ребедайлівка, Черкаська область. 2012-го закінчив Кіровоградську школу-інтернат. 2013 року призваний до лав ЗСУ. Старший стрілець 17-ї окремої танкової бригади.

Зник під час виходу з оточення під Іловайськом. За словами побратимів, був поранений у ногу під час прориву танків бригади до села Новокатеринівка з боку хутора Горбатенко.

Ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих. 1 вересня 2015-го похований у селі Ребедайлівка.

Залишилася мама.

 

ОЛЕКСАНДР ПИТЕЛЬ (1983- 2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в селі Хмелище Житомирської області. Пройшов строкову військову службу. 2013 року одружився. Проживав у Бердичеві.

У серпні 2014-го мобілізований. Служив розвідником в 90-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої аеромобільної бригади, який з осені 2014 увійшов до складу 81-ї десантно-штурмової бригади.

20 січня 2015 року загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт — у складі колони з Костянтинівки їхав на допомогу «кіборгам». 21 січня знайдено його бушлат, військовий квиток, певний час перебував у списках розшукуваних. Похований в рідному селі Хмелище.

Вдома лишилися вагітна на той час дружина, мама, дві сестри. Вже після татової загибелі через три місяці народився син.

 

ОЛЕКСІЙ КІРИСЬ (1981-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1981 року в Млинові Рівненської області, де й проживав.

У лютому 2014 року прийшов до війська добровольцем; старший солдат 1-ї штурмової роти, 24-й окремий штурмовий батальйон ЗСУ «Айдар».

Спочатку був кулеметником, розвідником, згодом — оператором-навідником БМП. Одного разу залишився прикривати роту, що змінювала позицію, та кілька годин стримував напад проросійських терористів — доки не закінчилися набої.

Загинув уночі проти 27 грудня 2015-го під час чергування на спостережному посту поблизу селища Новгородського: під час обстрілу поряд з ним вибухнула граната, ударною хвилею та осколком знесло каску, другий осколок влучив у голову. Олексія намагалися врятувати, по дорозі до госпіталю його серце зупинилося.

Без Олексія лишилися мама та молодший брат, який теж воював на російсько-українській війні.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада