Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.09.2020

3 вересня. Сьогодні згадуємо таких іменинників:

– художник, майстер пейзажу, актиний учасник мистецьго життя Харкова кінця 19 – початку 20 століть;

– діячка ОУН і УПА: потрапивши до енкведистів, вона не зрадила Україну, а стала подвійним агентом і допомогла викрити кількох псевдо-повстанців, яких НКВД спрямовувало для проникнення у середовище українського визвольного руху для його ліквідації;

– археолог, що дослідив одну з найдавніших у Європі мурованих фортець, якій близько 4 тисяч років. Книжка про неї стала науковим бестселером;

– поетка, яка пише серйозні і глибокі вірші для дорослих і легкі та веселі віршики для дітей;

– письменник, автор бестселерів на теми життєвої мудрості;

– скульптор, автор багатьох оригінальних вуличних скульптур, які стали родзинками Львова;

– блюзовий співак і музикант, фронтмен групи Ivan Blues & Friends, актор і художник;

– джазова співачка, вокалістка багатьох проектів.

І неодмінно вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.


Починаємо з одного з найкращих українських пейзажистів свого часу:

МИХАЙЛО БЕРКОС (1861-1919) — художник, майстер пейзажу.

Народився в Одесі. Батько майбутнього художника — підданий Греції Андрій Беркос, служив у знаменитій фірмі «Белліно-Фендеріх», мати — Марфа Іванівна — походила з російського дворянського роду.

Михайло Беркос закінчив Одеську рисувальну школу, потому 12 років навчався в Імператорській академії мистецтв у класі живопису. Студентське оточення у класі переважно було українське і за походженням, і за духом. Товариші, Сергій Васильківський, Михайло Ткаченко, Костянтин Крижицький, Михайло Самокіш, привозили з літніх вакацій пейзажі слобідського краю — такого несхожого на причорноморський світ Беркоса. Потім і сам він став мешканцем Слобожанщини.

З другої половини 1890-х його життя і творчість були пов’язані з Харковом. Доля привела його ще юнаком у це місто, подарувала дружбу і кохання, яке обернулося трагедією митця.

Беркос закохався у Марію Рейніке, генеральську вдову. І взаємно. Але генерал заповів вважати Марію юридичною спадкоємицею його чималого спадку доти, доки вона буде вірною померлому чоловікові. Тобто про шлюб мови не було. Михайло і Марія жили на генеральській дачі в харківському передмісті. Це становище гнітюче діяло на жінку, і вона свого роздратування не стримувала.

Беркос багато малював і поринув у мистецьке життя Харкова, мав багато друзів, серед яких — поет Хлєбніков, історик Багалій, просвітники Алчевські. З 1904 року він викладав у Харківській міській школі малювання і живопису М. Раєвської. Також він брав участь у створенні Харківського художнього училища, де до 1917 року був одним із провідних викладачів.

Багато зусиль Беркос доклав до збагачення колекції першого в Україні художньо-промислового музею (як його директор). На початку 1900-х він плідно працював у Харківському літературно-художньому гуртку. Як голова Товариства харківських художників з 1907 року проводив велику роботу з популяризації українського живопису. Він багато писав, подорожував, виставляв свої твори в Одесі, Москві, Петербурзі і навіть на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року. У 1906 і 1908 роках у Харкові відбулися персональні виставки митця, а в 1911-му в Києві з великим успіхом пройшла виставка творів харківських художників Васильківського і Беркоса.

Картини Беркоса – завжди сповнені сонця, у нього немає вечірніх, нічних пейзажів, похмуру погоду він також любив зображувати. Його природа – завжди або квітуча, або плодюча, сповнена вітальної сили. З яскравих кольорів і потоків світла він створював на холості гармонію, якої йому так бракувало у житті.

Шляхетний і життєлюбний, він був улюбленцем мистецького товариства, його щиро любили дві дочки. Але здолати нерозуміння цивільної дружини не судилося. Марія ревнувала чоловіка до міського оточення і до самого живопису…

Наприкінці 1919 року Беркос поїхав у справах до Харкова. На зворотній дорозі захворів тифом і невдовзі помер. Його могила загубилася. Трагічна доля спіткала і його твори, більшість з яких зберігалися в садибі Рейніке. Нібито після смерті Михайла Марія знайшла на дачі велике сховище його картин, які він писав тихцем від неї…

Але, на щастя, у тому сховищі був не увесь доробок. Творча спадщина Беркоса залишилася в музейних зібраннях України, Росії, Німеччини, Франції і Швейцарії. Одна з останніх робіт Михайла Беркоса — «Яблуня цвіте» (1919). Іде війна, ллється кров, а він малює швидкоплинну мить — квітуче дерево на тлі мирного українського неба в нестримному сонячному сяйві.

 

Життя і подвиг наступної героїні огляду могли б стати основою для книгі фільмів – і сподіваюсь, що так і станеться

 

ЛЮДМИЛА ФОЯ (1923-1950) – діячка ОУН і УПА, учасниця контрозвідувальної операції проти карателів НКВС, співробітниця підпільної преси УПА під псевдо Марко Перелесник, письменниця.

Щодо народження відомості різняться – Житомиирщина чи Київщина. Та невдовзі після народження Людмили родина переїхала у місто Сквиру, згодом у селище (тепер місто) Буча. Там Людмила закінчила школу. До приходу німців родина мешкала у Бучі, а 1941 року переїхали до Києва, де батько Людмили працював службовцем обласної споживчої спілки.

На початку 1942 Людмила Фоя стала студенткою Київського медичного університету, у якому навчалася до травня того ж таки 1942 року і в цьому ж році стала членом ОУН.

Керівником підпілля ОУН в Центральній Україні був Дмитро Мирон-«Орлик». Людмила зустрілася з ним у червні 1942 як зв’язкова ОУН. А липні Дмитро Мирон загинув від куль гестапівців при спробі втечі біля Оперного театру в Києві. Наступного року в німецькій тюрмі загинула Олена Коляда, безпосередній керівник Людмили.

Фоя залишила навчання в медінституті і зуміла уникнути арешту. Як зв’язкова, вона брала участь у роботі пропагандистської референтури, а навесні 1943 організувала в Києві збір медикаментів для вояків УПА, загони якої почали створюватись на Волині і Поліссі. Влітку 1943 приїжджала на Волинь і вперше зустрічалася з повстанцями, зокрема з керівником Служби безпеки ОУН на Волині Миколою Козаком, який в майбутньому відіграв вирішальну роль у її житті.

Після того як Київ 6 листопада 1943 зайняла Червона армія, Людмила продовжила свою підпільну діяльність, яка з антинімецької змінилась на антиросійську.

24 січня 1944 Фою арештували енкаведисти. Допити тривали кілька місяців. Зрештою в НКВД вирішили, що молода дівчина може стати корисною для них у боротьбі з підпіллям ОУН. У квітні 1944 Людмила Фоя вийшла на волю уже як агент «Апрєльская». І от із квітня 1944 року до травня 1945 тривала вимушена співпраця з НКВД, і кожну мить Людмила ходила по лезу, оскільки насправді вона не зрадила Україну і стала подвійною агенткою.

Головним завданням «Апрєльської» було налагодження зв’язку між легендованим (створеним НКВС) підпіллям у Києві та справжньою мережею ОУН на Волині. Розробником операції став Сергій Карін-Даниленко, енкаведист із великим досвідом створення псевдоповстанських груп в Україні ще з 1921.

На початках операція йшла дуже успішно. Окремі ланки псевдопідпілля отримували підтримку населення, нові члени, не підозрюючи провокації, почали створювати озброєні боївки на Київщині, Сумщині та Дніпропетровщині.

В листопаді 1944 Людмила Фоя разом із іншою агенткою НКВС Ніною Калуженко здійснили першу поїздку на Волинь як представники київського «проводу» ОУН. Подальший розвиток операції затримала хвороба спочатку «провідника» Михайла Захаржевського, а пізніше Ніни Калуженко. Операція була відновлена навесні.

Людмила згадувала: «При від’їзді з Києва я дізналася, що мене очікує, і, незважаючи на інстинктивне, таке звичне для кожної живої істоти бажання вижити, я раділа, бо, можливо, у ближчому майбутньому цьому всьому прийде кінець».

Потрапивши разом із Ніною Калуженко до відділу УПА, вона відразу зізналася в тому, що її завербовано НКВС, розповіла про своє завдання — встановлення зв’язку із псевдопідпіллям задля проникнення агентури в середовище визвольного руху та його ліквідації.

Фої пощастило, бо її справу вів особисто керівник СБ на Волині Микола Козак, якого вона знала ще з часів перебування в Києві. Він повірив дівчині і вирішив використати цю ситуацію для удару у відповідь російській спецслужбі.

У липні 1945 Людмила Фоя, уже як подвійний агент, повернулася до Києва зі звітом. Інформацію приймав заступник Народного комісара внутрішніх справ УРСР Дроздов. Відсутність Калуженко, яка була ліквідована Службою Безпеки ОУН, Фоя пояснила тим, що її колега-агентка нібито пішла на зв’язок із Проводом ОУН. Після тривалих перевірок їй вдалося переконати окупантів у своїй щирості і отримати нове завдання — супроводити «керівника київського підпілля» Михайла Захаржевського на Волинь, аби ввести його у підпілля. У випадку успіху їй обіцяли продовження навчання в будь-якому інституті, в разі невдачі — натякнули на вразливість її родини, що проживала під Києвом.

5 серпня 1945 агенти «Апрєльская» та «Таран» (Захаржевський) виїхали до Луцька і за кілька днів вийшли на зв’язок із підпіллям ОУН. Захаржевський відразу був заарештований СБ, а Фоя отримала завдання повернутися до Києва для продовження подвійної гри. Людмилу знову ретельно перевірили в НКВС і нічого не запідозрили.

В черговій поїздці на Волинь Фою супроводжувала агент Катерина Міньковська, яка працювала на росіян ще з 1927 року, а після війни брала участь у створенні легендованих структур ОУН (б) на Конотопщині. Завдяки Людмилі вона потрапила до рук СБ ОУН і після допиту була страчена.

Микола Козак вирішив більше не ризикувати і не продовжувати гру з НКВС. А енкаведисти тільки в квітні 1946 року із зізнань заарештованих повстанців дізналися, що Фоя продовжує активну боротьбу у лавах підпілля. Фоя була оголошена у «всесоюзний» розшук.

Тим часом Людмила поринула у підпільну роботу, під псевдонімом «Перелесник» працювала у структурах пропаганди, зокрема як літературний редактор журналу «Молодий революціонер».

Масштаби повстанської пропаганди вражали: за підрахунками дослідників, протягом 1948—1952 років підпільними друкарнями на Волині видано майже 350 тисяч примірників листівок та брошур. Тому на придушення підпілля російська влада кидає дедалі більші сили.

19 липня 1950 пошукова група 446-го стрілецького полку внутрішніх військ МДБ СССР, прочісуючи Невірківські ліси у Межирічському районі на Рівненщині, виявила групу повстанців. Зав’язався бій — останній для Людмили Фої.

Впродовж 1948—1950 Людмила Фоя написала кілька прозових творів, що видавалися окремими книжками у підпільних повстанських друкарнях. Усі твори видані під псевдонімом «М.Перелесник». Книжка «Його спадкоємці», що включала до себе 9 новел, вийшла 1949 року, «Криваві рожі» 1950 року, інші книжки — «Повстанча торба» та «Вірка» вийшли вже після загибелі Людмили Фої 1951 року. Загалом перу письменниці належить 9 новел та 6 оповідань, а також можливо, що вона є автором оповідання «Репортаж про поїздку у Східну Україну». Примірники цих книжок зберігалися у архівах СБУ.

6 творів Людмили Фої виявив у архівах СБУ та опублікував у книзі «Квітка у червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої» дослідник Володимир Іванченко. Почитати цю книжку можна тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Ivanchenko_Volodymyr/Kvitka_u_chervonomu_pekli_zhyttievyi_shliakh_Liudmyly_Foi/

 

СТАНІСЛАВ БРАТЧЕНКО (1936-2011) — археолог. Вів розкопки пам’яток доби бронзи України та Донщини.  Досліджував одну з перших мурованих фортець Європи –  Лівенцівську.

Народився в селищі Красний Луч (нині місто – Хрустаальний) на Луганщині. Закінчивши школу, 1955 року він вступив до історичного факультету Ростовського університету (нині Південний федеральний університет), звідки після другого курсу (1957 р.) перевівся на історичний факультет Ленінградського університету (нині Санкт-Петербурзький державний університет), який закінчив у 1959 році.

Кілька місяців працює у новочеркаському Музеї історії донського козацтва. По тому – науковий співробітник та завідувач археологічного заповідника «Танаїс».

Закінчивши аспірантуру в Інституту археології АН УРСР і захистивши кандидатську дисертацію, Братченко присвятив себе польовій археології, а саме організації роботи новобудовних археологічних експедицій Інституту археології АН УРСР.

У 60-х роках керував експедицією цього інституту, що проводила дослідження Лівенцівського поселення, могильника, Лівенцівської фортеці (Ростовська область).

В 70-х роках Братченко брав участь у розкопках степових курганів в зонах будівництва меліоративних систем на Луганщині та Донецькому Приазов’ї. Тоді склалася школа археологів, польовиків, «школа Братченка» — Яків Гершкович, Ольга Дубовська, Сергій Санжаров та інші.

У 1980-х рр. Станіслав Братченко брав участь у новобудовних дослідженнях курганів Черкащини і Одещини.

На початку 1990-х рр. дослідник знову повертається на Луганщину науковим консультантом спочатку Центрально-Донецької експедиції ІА НАН України (керівник Юрій Бровендер), а потім експедиції науково-дослідної лабораторії (згодом Центра «Спадщина») Східноукраїнського національного університету (керівник Сергій Санжаров). У складі останньої археолог протягом шести польових сезонів (1998—2003 рр.), доки дозволяло здоров’я, брав участь у розкопках курганів і поселень на Лівобережжі Сіверського Дінця.

2003 р. дослідник вийшов на заслужену пенсію, продовжуючи активну й плідну наукову працю.

Переважна більшість матеріалів новобудовних експедицій, якими Братченко керував на Луганщині, залишалася невиданими. Цьому дослідник присвятив два останні десятиріччя життя. Протягом останніх десяти років, страждаючи від браку зору, все-таки підготував і опублікував величезний масив курганних матеріалів з розкопок 1970-х рр. на Луганщині й Донеччині.

У 2003 році колектив наукового центру «Спадщина» зумів добитися заснування і зареєструвати офіційне серійне видання — мрію Братченка — «Матеріали та дослідження з археології Східної України». Саме в цьому виданні Братченко опублікував найцінніші свої знахідки.

За кілька років до смерті археолога була завершена підготовка до видання «Лівенцівської фортеці», з’ясувалося, що не вистачає якихось 50-70 сторінок, аби той рукопис подати для захисту докторської дисертації. Та Братченко волів підготувати до друку матеріали катакомбної культури з його розкопок на Донеччині.

Але саме Лівенцівська фортеця найбільше привертає увагу і дослідників, і громадськості. Вона розташована біля Ростова-на-Дону, на березі р. Мертвий Донець, і входить до Лівенцівського археологічного комплексу, площа якого становить майже 8 га. До нього також належать поселення й некрополь бронзового віку, скіфські поселення і могильник.

Фортецю було споруджено приблизно у ХХ – ХVІІІ ст. до н.е. Про них археологи знали давно, проте головна заслуга у з’ясуванні їхнього справжнього віку й характеру належить Братченку

  • Ця фортеця відноситься до дуже цікавого періоду в історії. На той час була сформована широка мережа зв’язків між населенням на територіях від Південного Уралу й Центральної Азії до Карпат, Дунаю, Балкан і Пелопоннесу. У степового населення з’являються перші достовірні колісниці, швидко й кардинально вдосконалюються предмети металевого озброєння і праці, – розповідає археолог і учень Братченко Яків Гершкович (про нього – в огляді за 21 серпня).

Ці зв’язки мали торговельний характер. Водночас (і внаслідок цього) відбувалася надзвичайно сильна «мілітаризація» суспільств. На Сході про останнє свідчать знахідки поховань воїнів-колісничих у Синташтинському могильнику, на Південному Уралі, і дуже оригінальні поселення типу Аркаїму, а на Заході, у Трансильванії й Словаччині, – скарби металевих виробів, серед яких і предмети озброєння й городища з ровами, валами, кам’яними будівлями.

У той час у Малій Азії саме на перехресті торговельних шляхів уже давно існувала Троя, а на території сучасної Болгарії – така відома археологічна пам’ятка як Езеро.

Археологи бачать загальну картину, відправні пункти зв’язків на Сході та Заході, але нам дуже мало відомо про проміжні ділянки й можливі відгалуження шляхів. Відкриття Лівенцівської фортеці суттєво заповнило прогалину в знаннях. З’ясовано, що вона розташована на перехресті сухопутних і водних шляхів сполучення у їхньому передкавказько-кримському напрямку. Тут мешкала заможна скотарська община, яка контролювала зимові пасовиська дельти Дону. За приблизними підрахунками, у цілому в фортеці одночасно перебувало до 300 людей і близько 3000 голів худоби.

Тут виявлено достатньо складну систему кам’яних споруд, розташованих по периметру, а вздовж них – рови з вузькими проходами. Рови були вибиті у вапняку до глибини майже 3 м, були завширшки із 6 м. У фортецю не могла проїхати жодна колісниця, а кожен, хто йшов пішки, був під пильним наглядом охорони, яка перебувала на дахах кам’яних споруд. У середині цих споруд мешкали охоронці разом зі своїми родинами.

З’ясовано, що фортеця зазнала нападу, внаслідок якого була зруйнована. У стінах будівель і на дні ровів знайдено велику кількість крем’яних наконечників від стріл.

У Східній Європі такі пам’ятки теоретично могли існувати, особливо в пониззях річок, які впадають до Чорного й Азовського морів, але поки що їх тут не виявлено. Братченко припускав, що їх було зруйновано внаслідок постійного підняття рівня моря і, відповідно, води в дельтах річок.

Фортеці не відомі, але у великій кількості збереглися звичайні поселення, поховання в курганах. Для більшої частини України вони належать до так званої бабинської культури (культури багатопрожукової кераміки), але особливо близькі мешканці фортеці були до населення Керченського півострова й південного та західного узбережжя Криму.

Частину матеріалів із Лівенцівки Братченко опублікував ще 1976 р. у книжці «Нижнє Подоння за доби середньої бронзи». 1997 року була написана книжка «Лівенцівська фортеця. Пам’ятка культури доби бронзи», але видати її на той час в Україні було неможливо.

Коли врешті книжку таки було надруковано в Луганську завдяки Сергію Санжарову, невеликий її наклад розійшовся моментально. Із різних міст і держав почали надходити запити, де і як можна дістати книжку. Друге видання теж стало археологічним бестселером. Цьому сприяє як значення самої Лівенцівської фортеці, так і постать автора, адже про нього самого можна писати книжки. Він цурався будь-якого фальшу в житті і в науці. Історичні висновки Братченка позбавлені дешевої надуманої сенсаційності й сентиментального захоплення, які так властиві побудовам сучасних міфобудівників-шарлатанів…

Спогади про Братченка: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/67576/23-Hershkovych.pdf?sequence=1

 

НАТАЛІЯ ПОКЛАД (1951) – поетка, публіцистка.

Народилася у с. Маньківка на Вінниччині. Закінчила Балтське педагогічне училище та філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Автор поетичних книжок: «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя», «Хліби жертовні», «Це місто — наче Господа рука», «Німбом золотим», «Голос криці», «Поезії», а також багатьох збірок віршів для дітей.

Почитати вірші Наталки Поклад: http://tekstover.in.ua/1336/

 

МИРОСЛАВ ДОЧИНЕЦЬ (1959) — письменник, автор бестселерів на теми життєвої мудрості

Народився в родині вчителів у м Хуст на Закарпатті. Його батько закінчив із відзнакою філософський факультет Київського університету, але мусив учителювати в школі-інтернаті й ПТУ, оскільки відбув шість років ГУЛАГу за націоналізм. Мати викладала географію.

Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював у газеті «Молодь Закарпаття», 1990 року заснував у Мукачеві газету «Новини Мукачева». Водночас працював власним кореспондентом багатьох газет, друкувався у всесоюзних та республіканських виданнях.

1998 року заснував у Мукачеві видавництво «Карпатська вежа», в якому як головний редактор і директор видав упродовж п’яти років понад 100 видань.

Дочинець – це той не надто частий випадок, коли читацьке і офіційне визнання співпадають. Письменник 2014 року отримав Шевченківську премію за романи «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» та «Горянин. Води Господніх русел», а 2016 року став лауреатом премії «Українська книжка року» у номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури» за видання «Синій зошит. Аркуші днів світящих» та «Лад».

Про свою творчість Дочинець каже таке: «Кожного разу, починаючи книгу, до кінця я навіть не знаю, чим вона закінчиться. Чесне слово! Я живу серед своїх героїв, вони ведуть мене за собою та щоразу чогось вчать. Тобто кожен роман — це конспект певного духовного піднесення».

Дочинця часто порівнюють із Пауло Коельйо. Письменник з цим змирився, хоча таке співставлення його зовсім не тішить, бо до творчості Коєльйо він ставиться дуже критично: «Я не знайшов там риси, які мушу знайти у кожній книзі… Це ж такий собі легкостравний літературний коктейльчик із різних вчень, релігій та духовних систем. І все це упаковано в якусь таку пригодницьку історійку для дуже посереднього читача».

 

ВОЛОДИМИР ЦІСАРИК (1978) — скульптор, автор вуличних скульптур, що стали родзинками Львова.

Народився у Львові, закінчив Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, відділ монументально-декоративної скульптури. Згодом – отримав диплом магістра образотворчого мистецтва у Львівській академія мистецтв, кафедра монументально-декоративної скульптури.

У 2009 р. стажувався у Санкт-Петербурзькому інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Ю. Рєпіна.

Володимир Цісарик відомий багатьма міськими скульптурами, які вже стали частиною унікального львівського середовища і популярними туристичним об’єктами. Його пам’ятники надзвичайно оригінальні – бронзовий сажотрус сидить на трубі, винахідники гасової лампи спілкуються через кілька поверхів, а львівський монах-бровар несе діжечку з пивом просто вулицею міста…

Разом з тим, Цісарик створює і монументальні скульптури – зокрема – це пам’ятник Героям Небесної Сотні у Миколаєві, та монумент «Єдина Європа» у тому ж місті. Його оригінальні скульптури, зокрема у вигляді коня-сонця та обличчя на крилах, також встановлені у одному з найбільших міст Китая – Ченду.

Інтерв’ю зі скульптором:

https://wz.lviv.ua/interview/155123-volodymyr-tsisaryk-zaraz-ia-by-mazokha-po-inshomu-zrobyv

 

ІВАН ДЕНИСЕНКО (1983-2017) — фронтмен групи Ivan Blues & Friends, актор і художник.

Народився у Василькові, де його дід, заслужений діяч мистецтв України Михайло Денисенко (1917—2000), був головним художником Васильківського майолікового заводу.

Зі шкільних років заслухувався музикою Стіві Рей Вона, гуртів Deep Purple, Black Sabbath, Led Zeppelin, сам  почав грати на гітарі. Після школи вступив до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Навчаючись, почав співати в народній хоровій капелі НАН України «Золоті Ворота», а згодо, 2007 року створив власний музичний гурт «Ivan Blues & Friends».

Грали блюз-рок у поєднанні з чиказьким блюзом, міссісіпським блюзом та українськими академічними співочими традиціями. Репертуар гурту складали пісні знаних блюз-рокових виконавців і гуртів, а також власні композиції Івана Денисенка. За 10 років гурт записав шість альбомів, два з яких — авторський блюз українською мовою.

Гурт був, що називається, культовим – не зажив широкої слави, але мав достатньо постійних шанувальників, які не пропускали його концерти у київських клубах та на фестивалях.

У серпні 2017 року Іван Денисенко разом зі гуртом Ivan Blues & Friends приїхав до Естонії для участі у фестивалі «Серпневий блюз», що проходив у місті Хаапсалу. 5 серпня Івану стало зле просто під час виступу –  він закінчив співати, потім почався музичний програш, і музикант упав. Медики швидкої робили йому масаж серця кількадесят хвилин, госпіталізували у лікарню Таллінна, але врятувати його не вдалося.

Іван давно знав, що  довго не житиме – він багато років страждав на акромегалію (диспропорційний ріст кісток скелета, інших органів і тканин тіла), причиною захворювання стала доброякісна пухлина головного мозку.

Крім музичної творчості, Денисенко займався і живописом, провів кілька персональних виставок. Серед них: «Я — українець. Пейзажі і карикатури» (2014) та «Мистецтво проти війни», разом із картинами воїнів АТО (2016).

Кілька цитат Івана Денисенка:

«Блюз-рок зараз не є рушійною силою світового шоу-бізнесу, але він генерує свіжі ідеї, або, принаймні, провокує тебе на постійні вдосконалення. Ти такий «я вже грав цей кусочок таким чином, треба сьогодні щось змінити».

«Наша аудиторія не обмежена, ми граємо для усіх. Єдине, ми не граємо російськомовних пісень. Якось я сказав, що «не граю ДДТ» зі сцени — в мене і апаратуру бросали цигарки. Ох, не дарма я не граю росрок».

«В шоубізі створити щось нове — це добавити нових танців до відео або заспівати пошепки чи добавити нових електроних звуків… А блюз-рок потребує крові, свіжої крові. Якщо ти свіжий, неважливо, чи тобі тридцять, сорок або вісімдесят, — подивися на Джона Мейола».

Послухати Івана Денисенко і його гурт (дуже раджу):

https://www.youtube.com/watch?v=ss4sCHBZTFc

https://www.youtube.com/watch?v=882k2vfw-uc

https://www.youtube.com/watch?v=QHNHAdKZhg4 – інструменталка.

 

ОЛЬГА ЛУКАЧОВА (1987) — джазова співачка, вокалістка кількох проектів, останнім часом у складі дуету MARU.

Народилась 3 вересня 1987 в Дніпропетровську. З дитинства займалась музикою під керівництвом свого батька Михайла Лукачова, який в 2001 році привів її в дніпропетровський губернаторський джазовий оркестр. Там вона заспівала свою першу пісню в стилі джаз — «Sweet Georgia Brown», яку згодом виконала також на конкурсі «Голос країни». Згодом Ольга закінчила Дніпропетровське музичне училище імені Михайла Глінки та Київське музичне училища ім. Р. Глієра.

Виступала вокалісткою з джазовим репертуаром. З 2012 року була солісткою першого київського джазбенду Kiev Big Band Дениса Аду. Тоді ж взяла участь в шоу «Голос Країни». Гастролює з квінтетом її імені.

Ольга є вокалісткою авторських проектів VOLGA: FUNK і REPLAY, бере участь у різних колабораціях з зірками української і зарубіжної сцени.

2015 року разом з контрабасистом гурту «Океан Ельзи» Денисом Дудком Ольга Лукачова підготувала невеличкий концерт для друзів, на якому були представлені кавер-версії відомих композицій у форматі «контрабас-вокал». Після успішних виступів Ольга і Денис створили дует MARU, який згодом став гуртом після приєднання до них музикантів з інших гуртів.

Послухати Ольгу Лукачову

https://www.youtube.com/watch?v=03c-AtdPvis

https://www.youtube.com/watch?v=y2ULtbkAzGM

https://www.youtube.com/watch?v=5TaVMCSJGoY

 

Пом’янемо  захисників України від російських окупантів. Традиційно почну цей сумний перелік з уродженця Донеччини.

 

ВОЛОДИМИР МОСКАЛЕНКО (1976-2014) — рядовий міліції.

Народився Народивс у м. Маріуполь на Донеччині.

З початком активізації проросійських бойовиків і захоплення влади у містах Донбасу, добровольцем пішов боротися з «русскім міром». Міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ».

Загинув 19 серпня 2014 року під час боїв за визволення Іловайська.

 

ВОЛОДИМИР ЧЕПІЛЬ (1971-2015) — старшина ЗСУ.

Народився в містечку Романів Житомирської області у сім’ї робітників. Закінчив Івано-Франківський фізкультурний технікум за спеціальністю вчитель-тренер фізкультури. Протягом 1989—1991 років пройшов строкову службу в армії. По тому працював, робив «євроремонти».

Учасник Революції Гідності; мобілізований 12 лютого 2015 року як доброволець, солдат 14-ї окремої механізованої бригади.

7 жовтня 2015-го підірвався на «розтяжці» поблизу села Тарамчук Мар’їнського району.

Без Володимира лишилися дружина та четверо дітей, зокрема дві прийомні дочки.

 

МИКОЛА АЛЄКСЄЄВ (1983-2014) — спецпризначенець, старший сержант ЗСУ.

Народився у місті Сургут Тюменської області в Росії. Там пройшло його дитинство, і в серпні 1989 року сім’я переїхала у місто Ульяновка Кіровоградської області, де до цього часу і живе його мати.

Микола закінчив музичну школу за класом фортепіано. Захоплювався спортом, займався рукопашним боєм, любив футбол. Завжди був за здоровий спосіб життя.

У 200й року закінчив Ульяновське ПТУ № 11 і пішов в армію – служив у місті Києві у внутрішніх військах. Після армії у 2003 р. навчався в школі міліції у Запоріжжі. Працював в Ульяновському райвідділі, навчався заочно у Кіровоградському філіалі Харківського національного університету внутрішніх справ для здобуття освіти за фахом «Слідчий-криміналіст».

У 2007 році пішов служити за контрактом спецпризначенцем до 3-го окремого полку спецпризначення у м. Кіровоград. Пройшов весь шлях становлення молодшого командира — від курсанта 50-го окремого навчального загону спеціальної підготовки до заступник командира розвідувальної групи роти спеціального призначення.

Війна для Миколи Алєксєєва та його товаришів почалась 3 березня 2014 року. Крим, Луганська та Донецька області.

У липні 2014 року виконували завдання поблизу пункту прикордонного пропуску Ізварине, неподалік села Провалля Свердловського району Луганської області. Близько тижня бійці 3-го полку спецпризначення знаходились в оточенні бойовиків. Три рази підряд штурмували пропускний пункт «Ізварине», і тричі вибивали бойовиків. Щоразу після перемоги лунав наказ — «відійти».

15 липня розвідгрупа підполковника Коваленка потрапила під мінометний обстріл біля села Провалля Луганської області. 8 бійців загинуло, включно з Миколою Алєксєєвим.  Ще до 10 було поранено, в тому числі дуже важко.

Без Миколи лишилися мати та дружина.

 

ВЛАДИСЛАВ МАКАРОВ (1997-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Біла Церква на Київщині. У Білоцерківському ПТУ ім. П. Р. Поповича здобув спеціальність електрогазозварника.

Під час російської збройної агресії проти України восени 2015 року був призваний на строкову військову службу, спочатку був розвідником, кулеметником, отримав спеціальність водія БТР. З 2016 року продовжив службу за контрактом у 72 ОМБр.

Солдат, механік-водій бойової машини, 72-а ОМБр. З 28 травня 2016 року ніс службу в АТО, у Мар’їнці та Авдіївці.

2 березня 2017 року під час обстрілу позицій в районі міста Авдіївка дістав мінно-вибухові травми, пережив кому, важку інтоксикацію та ампутацію обох ніг. Перебував на лікуванні в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова у Дніпрі, 28 березня перевезений до Києва. Попри усі зусилля, лікарям не вдалося врятувати бійця – 3 квітня 2017 року Владислав помер у Головному військовому клінічному госпіталі.

Залишилися мати, вітчим, двоє молодших братів і сестра.

 

МИКОЛА БУТЕНКО (1990-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Дмитрівка на Кіровоградщині. Вступив до Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки. Провчився 2 місяці, був призваний на строкову військову службу. Після демобілізації закінчив Дмитрівське СПТУ-39, отримавши кваліфікацію муляра. Працював теслею в Знам’янському будівельно-монтажному поїзді № 704 Одеської залізниці.

У серпні 2014-го був мобілізований до 55-го окремого автомобільного батальйону «Чорний ліс». В грудні був відряджений до 65-го арсеналу ракетно-артилерійського озброєння.

Загинув 15 лютого 2015 року, поблизу Логвинового під час підвезення набоїв з Артемівська до Дебальцевого. Колона конвою з 6 машин рухалася польовою дорогою та потрапила у засідку біля села Нижнє Лозове. Довгий час вважався зниклим безвісти. Упізнаний серед загиблих в липні 2015 року.

Залишились мама та брат.

 

АНДРІЙ КУЛЯГІН (1992-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Носи на Полтавщині. Проходив строкову військову службу, по тому працював робочим у СТОВ «Воскобійники».

В квітні 2014-го мобілізований, механік-водій, 93-тя ОМБр.

21 липня 2014 року в боях за Піски екіпаж танка, яким командував капітан 93-ї ОМБр Олександр Лавренко, в складі танкової роти за підтримки механізованого взводу вів бій — по захопленню та знищенню опорного пункту терористів.

Після отримання бойового наказу екіпаж танка Лавренка в голові колони вийшов на блокпост терористів, зав’язався бій. Терористи на блокпосту розмістили два танки та кулеметні розрахунки, позаду були розташовані мінометна батарея та снайперські позиції.

Прямим пострілом з танка Лавренка вражено один з танків терористів, наступними пострілами знищені кулеметні розрахунки та 2 автобуси терористів. Терористи почали мінометний обстріл, екіпаж БМП-2, що рухалась в колоні за танком, здійснює евакуацію поранених військовиків. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу й евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета.

Терористи почали контратакувати, танк капітана Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив 2 мінометні обслуги та значно відірвався від основних сил.

При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас, члени екіпажу Вохромєєв та Кулягін загинули. Капітан Лавренко, важкопоранений, не здався ворогу та не допустив захоплення танка, підірвавши себе. Завдяки діям екіпажу вдалося не допустити контратаки підрозділу терористів «Кальміус» — це надало змогу підрозділам групи 93-ї бригади закріпитись та виконати бойове завдання.

Без Андрія лишились батьки й двоє братів.

 

ВІТАЛІЙ СТАВСЬКИЙ (1991-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Костопіль на Рівненщині. Вихованець Костопільського обласного ліцею-інтернату спортивного профілю. Чемпіон України 2007 року, майстер спорту з греко-римської боротьби. У 2008 р. поступив на навчання в Олеський професійний ліцей, отримав фах слюсаря, водія.

З жовтня 2011-го проходив службу за контрактом, львівська військова частина. Командир відділення, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

Загинув 31 серпня 2014 р. під час оборони аеропорту Луганська.

 

ТАРАС ДРАБИК (1984-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Самбір на Львівщині. Навчався у Самбірському технікумі економіки та інформатики.

У часі війни — сержант 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув у бою біля аеропорту Луганська. Тарас прикривав під Георгіївкою групу військових, що відходила. Почув голос пораненого бойового побратима, виніс його, потім другого, а сам вже не повернувся. У Тараса було прострілене серце. Російські бойовики 5 діб не давали забрати тіла полеглих воїнів з місця бою.

Залишились батьки, дружина та донька.

 

ВАДИМ КУТОВИЙ (186-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Охтирка на Сумщині.  Закінчив навчання в технікумі, механік-водій. Служив у лавах ЗСУ в загоні охорони міністерства оборони.

Мобілізований навесні 2014-го, механік-водій, 27-й реактивний артилерійський полк. Брав участь у звільненні Слов’янська. У ніч на 5 серпня загинув у бою з терористами під Горлівкою.

Вдома залишилися батьки, двоє сестер, дружина та двоє дітей.

 

ВАДИМ ЛОБОДА (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Чернігові. Закінчив Чернігівський професійний будівельний ліцей № 18, електромонтажник.

Призваний до ЗСУ у квітні 2014-го, за станом здоров’я Вадима мали комісувати, однак він потрапив у зону бойових дій, перебував на війні 4 місяці. Солдат 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1».

Загинув під час так званого «перемир’я»; дані про смерть різняться — російські терористи обстріляли Станицю Луганську, де були позиції 13-го батальйону «Чернігів-1». За даними з «Книги пам’яті», загинув 12 вересня внаслідок підриву на фугасі автомобіля поблизу села Городище, Біловодський район.

Без Вадима лишився батько, який на той час уже поховав дружину й одного сина.

 

СЕРГІЙ ІЛЬЧЕНКО (1975-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Гадяч Полтавської області, здобув професію механізатора. Пройшов строкову військову службу у будівельних військах; останнім часом працював у СТОВ «Калина».

31 березня 2015 року мобілізований, старший солдат, старший стрілець 2-го окремого мотопіхотного батальйону, 30-та ОМБр.

Загинув 13 вересня 2015 року поблизу смт Луганського Донецької області під час бою з ДРГ терористів.

Без Сергія лишилися мама, дідусь з бабусею.

 

СЕРГІЙ КУРУКА (1987-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Луцьк. Закінчив ПТУ № 9 та Володимир-Волинський технікум гідромеліорації. Працював у ТзОВ «Спайс-Луцьк».

Був призваний на військову службу під час мобілізації. Солдат, 51-а окрема механізована бригада.

25 серпня 2014-го зникнув безвісти під час бою за Іловайськ поблизу Кутейникового. 3-й батальйон бригади в тому часі опинився у оточенні біля Березного — Оленівки під постійним артобстрілом.

Без Сергія лишилися батьки, дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада