Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.05.2020

3 травня.

Цього дня в огляді:

  • перша українка, яка отримала офіцерське звання;
  • дослідник, який повернув із забуття епоху «Розстріляного відродження»;
  • жінка, яка разом з матір’ю ледь не стала жертвою кривавої вистави НКВД,
  • сучасний історик, дослідник який розкрив гібридний характер війни Польщі та Угорщини проти Карпатської України наприкінці 30-х років.

СОФІЯ ГАЛЕЧКО (1891-1918) — громадська та військова діячка, хорунжа УСС (молодший лейтенант). Перша українка-офіцер.

Народилася в місті Новий Сонч (нині Польща). Єдина дитина у батьків. Батько працював поштовим урядовцем, мати давала приватні уроки. Софія навчалась у Самбірській народній гімназії; закінчила філософський факультет університету міста Грац (Австрія). Брала участь в українському молодіжному русі, була членом «Пласту». В часі навчання очолювала міську громадську організацію «Взаємна поміч», доброчинними послугами якої користувалася українська громада, що проживала в Ґраці.

На початку Першої світової війни добровільно вступила до легіону УСС. З 1914 року була санітаркою, розвідницею, стрільцем, четарем. Була командиром чети у 4-й сотні УСС Зенона Носковського. Відзначилась під час боїв на Тернопільщині, зокрема 14 вересня 1915 вмілими діями на чолі чети врятувала від поразки курінь. Нагороджена 10 листопада 1914 року «Медаллю за хоробрість». Того ж року підвищена в званні до підхорунжої. Згодом — хорунжа УСС, відзначилася у боях в Карпатах (зима 1914-15) та Бою за гору Маківку, була нагороджена другою срібною «Медаллю за хоробрість».

Брала активну участь у визвольних змаганнях 1917-1918 рр. У 1917–1918 роках служила в запасній частині — Коші Легіону УСС. 31 серпня 1918 трагічно загинула. 31 серпня 1918 року Софія купалась у річці Бистриці, потрапила у вир і втопилася. Існує версія, що Софія Галечко покінчила життя самогубством – бо увесь останній час перебувала у вкрай пригніченому стані через те, що їй, як жінці, не дозволено було продовжити військову кар’єру.  Не складалося і особисте життя: її наречений помер через сухоті, а більше їй ніхто до серця не припав.

Докладний матеріал про долю галицької амазонки, про розкол в родині, де донька обрала українство і стала на бік батька-українця, а брат – ідентифікувався як поляк і став на бік матері-польки, про філософські студії Софії, про бої і бойове посестринство, про невдалу боротьбу за рівні можливості у війську для чоловіків та жінок: https://photo-lviv.in.ua/velyka-vijna-u-schodennykah-horunzhoji-sofiji-galechko/

 

ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО (1905-1987)  — (псевдоніми — Юрій Дивнич, Ю. Ясен) – літературознавець, публіцист, критик, дослідник «Розстріляного відродження». Це людина, яка повернула з забуття цілу епоху і десятки імен.

Народився Юрій Лавриненко селі Хижинці Черкаської області. Навчався в Уманському агротехнікумі.

Умань 1920-х років була центром багатьох значних і бурхливих подій, у тому числі й культурних. Там гастролював театр Леся Курбаса, працювали драмгуртки, філії літоб’єднань. До наймасовішої з них — «плужанської» прилучився і Лавріненко.

У 1926 році він став студентом літературного факультету Харківського університету (тоді — Інститут профосвіти). Після закінчення університету в 1930 році став аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Шевченка. В той же час пише літературознавчі праці «Василь Елан-Блакитний» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930).

Критична позиція Лавріненка щодо монополії в літературі стилю соцреалізму викликала підстави для його переслідування. У 1933 —1935 роках його було декілька разів арештовано, а з 1935 по 1939 рік Лавріненко відбував термін у Норильському таборі. Після відбуття терміну заслання він вибрав місцем життя м. Нальчик, там одружився і вже в роки війни пробрався до Києва, згодом до Львова.

З 1944 року Лавріненко жив в Австрії, потім в США, де важко входив в ритм і цінності американського життя. В 1950-х роках він пише низку публіцистичних праць, на замовлення редактора Єжи Ґедройця укладає антологію «Розстріляне відродження».

Юрій Лавріненко написав десятки досліджень про письменників-сучасників: М. Рильського, М. Семенка, Т. Осьмачку, Є. Маланюка, І. Сенченка, М. Бажана. Найбільше ж творчої уваги приділив П. Тичині, написавши дві ґрунтовні праці «На шляхах клярнетизму»  і «Павло Тичина і його поема про Сковороду на тлі епохи». Загалом же бібліографія Лавріненкових творів складає майже триста позицій.

У 1959 році, з ініціативи й коштом Ґедройця, у Бібліотеці паризької «Культури» побачила світ найголовніша праця Лавріненка — антологія «Розстріляне відродження». Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з’явилося у листі Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології.

Видавець, Єжи Ґедройць, докладав значних зусиль, аби це видання стало відомим в Україні. Після виходу книги Ґедройць коштом редакції надіслав був рецензійні примірники на адресу Спілки Письменників у Києві й редакціям українських радянських журналів. Видавець також використовував кожну можливість поширення книги «за залізною завісою».

Антологія справила значний вплив на формування світогляду шістдесятників, а термін «розстріляне відродження» набув значного поширення.

З 1950 року і до смерті 14 грудня 1987 року Лавріненко жив у Нью-Йорку. Брав активну участь у створенні Об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово».

Антологію «Розстріляне відродження» можна придбати тут: https://smoloskyp.com.ua/product/rozstrilyane-vidrodzhennya-antologiya-1917-1933-poeziya-proza-drama-esej/

 

Наступна іменинниця варта окремої уваги не тільки через свою діяльність. Найголовніше, що її доля є дуже показовою, на прикладі її життя можна вивчати історію:

 

АЛЛА КРИГАНОВА (1929)  — педагог, науковець, журналіст. Учасниця Протестного руху «шістдесятників» у Сумах. Дослідниця геноциду українського народу 1932-1933.

Народилася в місті Ромни і родині вчителів, батько  — Осадченко Степан Григорович 1898  — 1964, військовик, вчитель географії. Мати – Осадченко (з дому Семененко) Євгенія Михайлівна 1904  — 1991, вчителька історії, із родини вчителів.

Батько у 1937-му арештований за доносом, хтось із знайомих повідомив, що у приватній розмові Степан Григорович говорив, що більшовики знищили сільське господарство. Звільнили у 1939-му: дружина їздила на прийом до Калініна, у той час саме змістили керівника НКВД Єжова, почалася показова боротьба з «єжовщиной» і на цій хвилі звільнили багато політв’язнів.

До 1-го класу Алла пішла в містечку Дружківка, згодом ходила до школи Ромниах. Перервала навчання Друга світова війна. У 1945 навчалася у місті Мостове (Одеська область). Потім матір перевели до м. Борщів, де пішла Алла до 7-го класу.

У жовтні 1945-го в містечку діяли спецбоївки НКВД, які під виглядом УПА, для компрометації українського спротиву, знищували поляків і вчителів, яких присилали з підсовєтскої України. Родина Осадченків була вчасно попереджена службою безпеки ОУН УПА про запланований НКВД замах, родина спішно залишає Борщів і переїжджає до Ромнів. Тут Алла закінчує навчання у школі.

1948  — поступає до Харківського державного університету ім. Горького (тепер ім. Каразіна) на факультет «класичної філології». Спеціаліст латинської, грецької мови, античної літератури. Закінчує у 1953-му. Закінчила також Сумське державне музичне училище, спеціальність  — хоровий диригент.

Закінчувала аспірантуру. За те, що через газету «Правда» намагалася вплинути на корумпований місцевий партійний осередок, була виключена із КПСС.

Більшу частину життя працювала у Сумській СШ № 18. Голова історико-просвітницького товариства «Меморіал».

Авторка більш ніж 200 критичних і наукових статей на тему педагогіки і психології, статей про Голодомор. Член редколегії каталогу науково-документальної серії «Реабілітовані історії. Сумська область».

Докладніше про долю Алли Криганової та про порятунок від НКВД: http://www.websu.info/archives/1197

 

ОЛЕКСАНДР ПАГІРЯ (1987) — науковець, дослідник історії Карпатської України.

Народився в Ужгороді. Закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2013 року захистив кандидатську дисертацію «Відносини між ОУН(б) і УПА та збройними силами Угорщини в 1942-1945 рр.».

Викладав у Київському національному університеті. Заступник головного редактора відомого часопису «Український тиждень», науковий співробітник з видавничої діяльності Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» (Львів).

Олександр Пагіря є автором сценарію документально-ігровий фільм українського режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919», та науковим консультантом документальної стрічки «Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919—1939».

Пагіря разом з Володимиром Іванченком є укладачами 18-го тому «Літопису УПА»: «Діяльність ОУН та УПА на території Центрально-Східної та Південної України», виданого 2011 року.

Почитати статтю Пагірі «Гібридна війна» Угорщини та Польщі проти Карпатської України у 1938–1939 рр.»: http://shron1.chtyvo.org.ua/Pahiria_Oleksandr/Hibrydna_viina_Uhorschyny_ta_Polschi_proty_Karpatskoi_Ukrainy_u_1938_1939_rr.pdf

Статті Пагірі на сайті «Історична правда»: https://www.istpravda.com.ua/authors/58c86ebca7976/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією. І почнемо з уродженця Донбасу, який захищав рідний край від «русского міра».

 

ТИХОН КУРБАТОВ (1993-2019) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1993 року в місті Сєвєродонецьк, Луганська область. 2013-го пішов на строкову службу.

2015 року підписав контракт, служив у 72-й бригаді, з 2017-го — в «Айдарі»; старший сержант, командир взводу.

25 серпня 2019 року терористи протягом години обстрілювали позиції ЗСУ поблизу селища Шуми (Торецька міська рада) зі сторони окупованої Горлівки (від Шахти 6-7) — з гранатометів, великокаліберних кулеметів та снайперської зброї. Внаслідок обстрілу сержант Курбатов зазнав кульового поранення у голову; помер під час медичної евакуації.

«Позиція була: це наша Батьківщина і її треба захищати. Як би не було. Каже, це мій борг перед Батьківщиною. Одиниці таких хлопців були. Дійсно сміливих, чесних, прямих”, – розповів друг  загиблого Павло Черняхов.

Без Тихона лишились батьки та сестра.

 

ВІКТОР ДЕВ’Я́ТКІН (1988-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народовся в с. Шовкове, Запорізька область.  Закінчив Бердянський машинобудівний професійний ліцей, пройшов строкову службу в ЗСУ. З 2010-го працював під Києвом — слюсар-покрівельник.

В армію пішов добровольцем, служив в 11-ій окремій бригаді армійської авіації.

Загинув 10 лютого 2015 року – під час обстрілу Краматорська Збройними силами Російської Федерації.

Без Віктора залишились батьки та дві сестри.

В цей день у Краматорську було багато загиблих – через дві серії вибухів, які відбулися з інтервалом у 30 хвилин. Причиною вибухів був ракетний обстріл з великокаліберних систем залпового вогню, ракети були оснащені касетними боєприпасами, що заборонені Конвенцією про касетні боєприпаси. Російські війська обстрілювали не тільки Краматорський аеродром, а й житлові квартали міста.

Внаслідок обстрілу загинули 17 людей, з яких 9 — військові Збройних сил України: Євген Бушнін, Володимир Глубоков, Віктор Дев’яткін, Володимир Довганюк, Денис Жембровський, Михайло Ілляшук, Сергій Хаустович, Ігор Шевченко, Сергій Шмерецький.

Поранено 64 особи, серед яких 5 дітей та 15 військовослужбовців.

Обстріл Краматорська – увійшов  як один з пунктів у Позов України до Міжнародного суду ООН проти Росії, який був поданий 16 січня 2017 року представником України до Міжнародного суду ООН з метою притягнення Російської Федерації до відповідальності за вчинення актів тероризму і дискримінації протягом її незаконної агресії проти України.

Більше інформації про обстріл Краматорська російськими окупантами: https://rubryka.com/article/obstril-kramatorska-2015/

 

АНДРІЙ ЖУК (1984-2016) — майор ЗСУ, командир 3-го батальйону 72 ОМБр.

Народився у Запоріжжі, виріс у селі Кам’янка Городоцького району на Хмельниччині. Батьки розійшлись, коли Андрію було 3 роки, тож його із сестрою виховувала мама. 2005 року закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.

За розподілом потрапив на Закарпаття і був призначений начальником прикордонної застави Західного регіонального управління ДПСУ, де служив до 2010 року. На своїй посаді Андрій одразу ж стикнувся з корупцією, намагався боротися, отримував погрози, урешті-решт звільнився. Переїхав до дядька в Одесу і пішов працювати. У 2013—2014 роках Андрій — командир взводу охорони роти Регіонального центру радіоелектронної розвідки «Південь» Сухопутних військ ЗСУ. Після трагічних травневих подій у  в Одесі 2014 році, пішов добровольцем на фронт.

Андрій Жук служив у 3-му батальйоні 72-ї окремої гвардійської механізованої бригади з серпня 2014 року, на посадах командира взводу, командира роти, начальника штабу батальйону, командира батальйону. Брав участь у боях під Старобешевим, Петрівським, Старогнатівкою, в секторі «М» у Волноваському районі, проявив себе як сильний, мужній та рішучий командир, якого поважали і якому довіряли. Був представлений командуванням бригади до нагородження орденом Богдана Хмельницького. Мав бажання й в подальшому служити в армії та навчатись, планував вступити у Національний університет оборони України імені Івана Черняховського.

Увечері 27 травня 2016 року бійці батальйону помітили біля лісопосадки поблизу села Богданівка ворожу диверсійно-розвідувальну групу, про що доповіли на командний пункт. Комбат Жук з двома військовослужбовцями виїхав на автомобілі ГАЗ-66 на допомогу. Оберігаючи менш досвідчених бійців, комбат сам пішов уперед для розвідки місця просування ДРГ. Але за цей час диверсанти вже підійшли близько й влаштували засідку. Автоматною чергою противника було поранено трьох українських військовослужбовців, бійці батальйону відкрили вогонь у відповідь, сусідні підрозділи надали вогневу підтримку, ДРГ відійшла. Андрій дістав шість кульових поранень, одне з яких виявилось смертельним, він помер під час евакуації до шпиталю. В подальшому зав’язався бій, що тривав кілька годин, відхід своєї ДРГ противник прикривав мінометами та артилерією, а також використав установку «Град».

«Для комбата Жука це було абсолютно природною поведінкою. Він завжди ішов попереду свого підрозділу, як найдосвідченіший. Йому, знаєте, чому довіряли? До нього все порядне тягнулось. Навколо нього завжди творилась команда морально здорових і духовно сильних людей. Ніколи не вибивав собі привілеї. Їв із солдатами. Вів спартанський спосіб життя. Ділився всім, що було у нього. Комбат не переносив ніякого „підхалімства“. Він сам ніколи не пробував нікому угодити, та й іншим не дозволяв цього по відношенню до себе», — говорять його друзі і колеги.

29 травня з Андрієм Жуком попрощалися у Києві на вулиці Інститутський, наступного дня його з військовими почестями поховали у Хмельницькому на Алеї Героїв кладовища Ракове.

Залишилися мати й сестра.

 

ВІКТОР ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. П’ятихатки, Дніпропетровська область. Закінчив Саксаганське ПТУ-77, механізатор. Працював охоронцем.

Під час антитерористичної операції на сході України — стрілець-радіотелефоніст, 40-й окремий мотопіхотний батальйон — 17-та окрема танкова бригада.

27 січня 2015-го загинув у бою терористичними збройними бандформуваннями так званих Донецької і Луганської народних республік при утримуванні позицій під Дебальцевом, не відступивши з лінії вогню.

 

ОЛЕКСАНДР ГОЛЯЧЕНКО (1992-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився у селі Славів на Житомирщині. Батько — водій, мама — доярка, серед трьох дітей Сашко був наймолодшим. Захоплювався спортом, грав у футбол, закінчив Селянщинський спортивний ліцей, відслужив строкову службу у 95-й аеромобільній бригаді, здобув фах водія. Олександр хотів стати моряком, навчався в Одеській морській школі. По тому їздив на заробітки, щоб мати змогу продовжити навчання у вищому навчальному закладі.

З початком російської збройної агресії проти України 11 березня 2014 року був мобілізований як спеціаліст на посаду водія БТР-80. Солдат, водій 4-ї аеромобільно-десантної роти 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади.

Підрозділ Олександра виконував завдання з супроводу конвоїв і прикриття та охорони рот забезпечення: підвезення боєприпасів, води, продовольства та техніки на блок-пости в зоні АТО. Супроводжуючи колони, кілька разів потрапляли в засідки.

13 червня 2014 року військова колона мала евакуювати підбитий гелікоптер. Їхали повільно, бо везли техніку — старий підйомний кран і тягач. Близько 15:00 колона потрапила під обстріл поблизу села Хрестище, за півтора кілометра від Слов’янська.

БТР № 622, який йшов першим, терористи із засідки підбили з протитанкового гранатомета. Постріл влучив у передній відсік, де сиділи водій солдат Олександр Голяченко і командир машини молодший лейтенант Сергій Бабський. Кумулятивний струмінь пробив броню і вийшов через триплекс, усередині кабіни виникла пожежа. Олександр скерував БТР убік, що дало можливість іншій частині колони успішно проскочити засідку.

Коли БТР в’їхав у лісосмугу і зупинився, вся кабіна вже була охоплена полум’ям, на бійцях горів одяг. Навідник Сергій Хартник дістав осколкове поранення у живіт, але витягнув з машини водія і командира, усі троє сильно обгоріли. Водій БТРа солдат Олександр Голяченко дістав 80 % опіків тіла, Бабський — 35 % опіків тіла та осколкове поранення ока, довгий час лікувався, Хартнику зробили успішну операцію, легке поранення дістав старший солдат Олександр Ніколайчук. Інші десантники не постраждали.

Олександра Голяченка разом з товаришами доправили в Ізюм, а звідти — у Харків. На третій день він помер від опіків і поранень у 4-ій клінічній лікарні Харкова. Ціною власного життя солдат Голяченко вивів з-під обстрілу екіпаж БТРа і врятував життя побратимів.

Залишились батьки і дві старші сестри.

 

РУСЛАН КОЦЮК (1978- 2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Джурин Тернопільської області. До мобілізації ремонтував телефони і телевізійну техніку.

Мобілізований до лав ЗСУ у квітні 2014 року. Вишкіл проходив у військовій частині у Володимирі-Волинському. Командир взводу розвідки 3-го батальйону 51-ї окремої мехбригади. Наприкінці травня направлений до Іловайська. Останній раз виходив на зв’язок 28 серпня, перебуваючи під Іловайськом.

Загинув 29 серпня 2014 під час прориву з оточення під Іловайськом.

Спочатку був похований на військовому кладовищі у селищі Кушугум під Запоріжжям поряд з іншими своїми бойовими побратимами, тіла яких не вдалося розпізнати. Згодом був ідентифікований за матеріалом ДНК-експертизи. Перепохований у рідному селі 20 березня 2015 року.

Залишилася дружина і двоє дітей.

 

ЮРІЙ ГНАТЮК (1990-2016) – вояк Добровольчого Українського Корпусу.

Нраодився у м. Красилів, Хмельницька область.

Загинув вночі 11 червня 2016 р. в результаті артилерійського обстрілу шахти «Путилівська» («Бутівка-Донецька») в районі Авдіївка — Донецьк. Разом з Юрієм загинули Р. Маслей, Я. Шевченко та А. Бутенко.

Залишилися мати, сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада