Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.08.2020

3 серпня.

Почнемо з того, що привітаємо з 95-річчям найстарішого гончаря Полтавщини, а, ймовірно, і всієї України. Творчість цього видатного майстра Опішнянської художньої кераміки відома далеко поза межами нашої країни.

Далі в огляді:

  • один з найвідоміших сучасних художників України, уродженець Донбасу, який став представником львівської мистецької школи;
  • олімпійська чемпіонка з важкої атлетики, рекордсменка світу;
  • співачка, солістка гурту «KAZKA», що зажив всесвітньої слави завдяки суперхіту «Плакала».

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами. Серед них і уродженець Луганщини, що добровольцем пішов боронити рідний край від ворога.


Починаємо.

«Я вже понад 80 років гончарюю, здається, що я й сам – з глини». Так каже

ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНЕНКО (1925) – майстер Опішнянської кераміки, найстаріший гончар Полтавщині.

Народився він у стародавньому центрі гончарства Лівобережної України – у смт. Опішня на Полтавщині. Сім’я була дуже бідно, не мала навіть своєї хати, винаймали житло у односельчан на кутку Гончарівці, де споконвіку жили гончарі. Ліпити з глини почав ще з дитинства, за його спогадами — років з дев’яти.

До війни закінчив семирічну освіту, а середню здобував вже після війни у вечірній школі. 1950 року Василь закінчив вечірню школу і став до роботи у кооперативно-промисловій артілі «Художній керамік», що у 1960 році була реорганізована в однойменний заводі.

З того часу все його життя і художня творчість Василя Омеляненка були пов’язані із заводом.

Він сам, а більше, — його твори, — брали участь у численних виставка та конкурсах, як в Україні, так і за кордоном. На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Омеляненка вперше представляла опішнянський завод «Художній керамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія).

Після першого вдалого показу роботи Василя Омеляненка почали виставлятися на обласних та республіканських, та всесоюзних виставках. Майже завжди його твори відзначалися нагородами. Його вироби репрезентували українське мистецтво на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великій Британії та інших країнах світу. Роботи  опішнянського гончаря займають достойні місця в престижних музейних зібраннях Європи.

Майстерність Омеляненка вражає – однаково довершено він робить усе – маленькі свистунці і монументальну керамічну скульптуру, традиційні куманці та інший посуд і неповторні авторські анімалістичні фігури, підсвічники та інше хатнє начиння і антропоморфні іграшки…

Однією з візитівок Омеляненка є леви з кучерявою шерстю та розкритими – наче у співі – ротами. Унікальною є робота «Лев при двох головах» (1997) створена ним до Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (ця скульпутра отримала другу премію Симпозіуму).

Майстер не уявляє себе без гончарної справи, і у поважному віці за 90 років продовжує творчу роботу.

Василь Омеляненко входить до складу наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні.

 

 

ОЛЕГ МІНЬКО (1938-2013)  – художник.

Народився у м. Макіївка на Донеччині. За переказами прадід Олега Мінька був іконописцем.

Війну родина пережила у селі Носачів на Черкащині, звідки родом був батько. 1943-го до ніг маленького Олега гепнувся снаряд – і не розірвався. Його батько обережно переклав снаряд у ковдру і виніс, коли він повернувся, за кілька хвилин у хаті повилітали шибки від вибуху на городі…

1944 року Міньки повернулися у Макіївку. Мати Антоніна Андріївна працювала бухгалтером у тресті «Макіївбуд», батько Терентій Іванович — економістом у механічному цеху на Макіївському металургійному заводі. Після школи Олег закінчив Макіївський металургійний технікум. Отримавши професію, він вирішив здійснити свою мрію – стати художником.

1959 року вступає до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділ художнього ткацтва (зараз Львівська національна академія мистецтв). По закінченні вишу 1965 року працював майстром ткацького цеху Львівського художньо-виробничого комбінату, через 5 років став керівником цього цеху. З 1971 по 1982 працював художником монументального цеху Львівського художньо-виробничого комбінату. З 1982 року — старший викладач кафедри художнього текстилю Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Очолював цю кафедру.

Свою творчість Олег Мінько почав одразу з абстракцій, мінімальними засобами виражаючи свої внутрішні переживання. Одна з перших абстрактних композицій «Гра в карти», написана 1961 року. Абстракції (1963—1965) дали Олегові Міньку цілковиту свободу в пошуках непізнанного. Період абстрактного живопису Мінька тривав до 1965 року. Далі він почав шукати нове вираження своїх переживань. Так з’явився напрямок, який Олег Мінько називає умовно — фігуративним.

В 1967—1969 роках народилась серія «Життя масок». У цей час головним об’єктом творчих пошуків мистця стає історична та соціальна тематика. Він експериментує з людськими фігурами в просторі своїх картин і намагається завуальовано, езоповою мовою живопису виразити свій протест проти того, що відбувається в суспільстві. Так народжується нова серія філософсько-метафоричних картин, написаних у 1968—1972 роках: «Ностальгія», «Біль», «Людина з яблуком» («Ілюзіоніст»), «Крик», «Безглуздя». Ці картини — відверта реакція художника на посилення тиску тоталітарної влади.

У творчості Олега Мінька з’являються нові сюжети на історичну тематику — це картини, що оспівують козаччину, оплакують полеглих героїв: «Козак», «Смерть кошового», «Степом», «Поема про давній степ». У цих творах чітко прочитується суто українське, національне, що хвилює митця: осмислення минувшини, славних часів козаччини, біль за долю України, пророцтво майбутнього, турбота про наше сьогодення.

Пізніше, після творчої кризи протягом майже восьми років, ця серія матиме ґрунтовне продовження: «Трипілля», «Бандурист», «Князь Святослав», «Пам’ять діда», «Пророк».

Орієнтовно з 1970 по 1978 живописець переживає затяжну творчу депресію, яку сам називає «періодом мовчання», спровоковану тривалим психологічним напруженням, яке посилилось після арештів друзів, стеження та постійних викликів до КДБ, негласної заборони виставляти свої картини, загального загострення ситуації в тоталітарному суспільстві.

З початком нового творчого періоду художник переживає ніби друге народження, своєрідний катарсис, прорив: від 1978 року почався новий, виставковий, етап у біографії художника.

1981 року у Львівській картинній галереї відбулась експозиція відомих львівських живописців Олега Мінька, Зеновія Флінти та Любомира Медвідя. «Виставка трьох» — під такою назвою вона увійшла в історію — стала яскравим явищем, «ковтком чистої джерельної води» в мистецькому середовищі.

Гідний уваги матеріал про творчість Олега Мінька: https://zbruc.eu/node/84642

 

НАТАЛІЯ СКАКУН (1981) — важкоатлетка, олімпійська чемпіонка 2004 року, рекордсменка світу.

Народилася в смт. Благовіщенка Алтайського краю (Росія). Батько Наталії Скакун служив на Алтаї, там познайомився з майбутньою дружиною. Після демобілізації родина переїхала в Україну. Сім’я мешкала у селі Лебедин на Київщині, а згодом Наталія жила у Чернігові.

Наталя прославилася ще до того, як здобула золоту олімпійську медаль і звання олімпійської чемпіонки на Літніх Олімпійських іграх 2004 року в Афінах у ваговій категорії до 63 кг із сумою 242,5 кг. У поштовху вона підняла 135 кг, встановивши новий олімпійський рекорд.

А роком раніше, вона встановила світовий рекорд – 138 кг на чемпіонаті світу, завоювавши титул чемпіонки.

На Олімпіаді-2004 Наталія Скакун виступала з травмою спини.

«Коли ми готувалися до Олімпійських ігор,  у мене дуже боліла спина, – потім уже зізналася вона. –  Десь було так – 50 на 50 – поїдемо ми чи ні…  Я завжди терплю аж до останнього і тільки якщо це – вже зовсім нестерпно, тоді, ніби між іншим, кажу, що мені болить…  Тож ми навіть привозили свого лікаря – Віктора Васильовича Євтушенка, котрий  робив мені уколи, рятував, як міг… Коли ми вирушали на Олімпіаду, то не очікували, що потрапимо в трійку призерів. Адже через ту травму я не могла тренуватися в посиленому режимі, тож ми, справді, не знали, який покажемо результат”.

Але перемога була блискучою. Підкоривши найвищу вершину, Наталя стала однією з найпопулярніших українських спортсменок.  Збулася і ще одна її мрія – народився син Микита.

Нині олімпійська чемпіонка Наталія Скакун мешкає в двоповерховому будинку в селі Лебедин, під Борисполем. Її громадянський чоловік помер і Наталя не захотіла залишатися з маленькою дитиною в Чернігові – продала квартиру й переїхала до мами. Згодом вийшла заміж, народила донечку – Ганну.

Чоловік працює водієм, він – на сім років молодший за свою дружину. Наталя займається хатніми справами, вміє і любить смачно готувати. Запевняє, що щаслива: родинний затишок їй подобається не менше, ніж блискуче спортивне життя.

Втім, їй цілком вдається все це поєднувати, адже Наталія Скакун – старший тренер жіночої збірної України з важкої атлетики.

«Чомусь у суспільстві склався такий стереотип, що жінка і важка атлетика – зовсім несумісні… Хоч насправді все – зовсім не так! Дворазовий олімпійський чемпіон, доктор медичних наук Аркадій Воробйов 15 років досліджував, як заняття важкою атлетикою впливають на здоров’я дитини, зокрема на її зріст. Видатний учений аргументовано довів, що штанга – не ворог здоров’ю. Навпаки, якщо дитина – немічна, часто хворіє, то такі тренування здатні принести велику користь, істотно зміцнити здоров’я» – переконана Наталія Скакун.

Її дві сестри – також важкоатлетки. Старша Юлія – майстер спорту міжнародного класу, вона закінчила Київський державний університет фізичної культури та спорту. Народила синочка і продовжила займатися важкою атлетикою. Молодша Надя теж має спортивні досягнення. До слова, саме Наталя прилучила сестер до важкої атлетики, почавши тренуватися зі штангою з 11 років.

Про те, як 11-річною дівчинкою Наталка почала займатися штангою: https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/divchina-zi-shtangoyu

 

ОЛЕКСАНДРА ЗАРИЦЬКА (1992) – співачка, солістка гурту «KAZKA» (з 2017 року).

Народилась у місті Харків. З дитинства мріяла стати співачкою і у 10 класі дівчина вперше вийшла на сцену. У 2014 році отримала вищу освіту у Національному юридичному університеті що у Харкові, по закінченню якого переїжджає спочатку до Одеси, а відтак — до Києва.

У 2017 році Олександра разом з Микитою Будашем створили гурт «KAZKA». Того ж року гурт випустив свій перший сингл, з яким вони пройшли кастинг на шоу «Х-фактор», де гурт посів 7 місце.

У 2018 році гурт «KAZKA» взяли участь в Національному відборі «Євробачення-2018», але не перемогли, а посіли лише 15 місце. Вже 27 квітня гурт випустив свій перший альбом, який називається «KARMA», який складається із 10 треків. Три з них вийшли раніше та вже стали хітами – це “СВЯТА”, “ДИВА” і “САМА”.

Найвідомішою композицією гурту стала пісня «Плакала». Спочатку протягом тривалого часу ця пісня існувала тільки як аудіо, але це не завадило їй стати найпопулярнішою піснею на YouTube, де трек зібрав понад 50 мільйонів переглядів, побивши таким чином рекорд серед україномовних пісень.

Тоді гурт узявся за створення емоційного кліпу і він виявися ще більш популярним – в нього вже понад 300 мільйонів переглядів. Кліп на цю пісню увійшов до престижного світового чарту Shazam. Цей випадок є першим в історії, коли українську пісню згадували в ньому.

В зйомках кліпу взяли участь знялися українки від 5 до 73 років, кожна з учасниць по-справжньому плакала, розповідаючи свою історію з життя.

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі. Сумний перелік почну з уродженця Луганщини, який добровольцем пішов захищати рідний край від «русского міра».

ЮРІЙ ГУРТЯК (1985-2016) – молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в м. Сєвєродонецьк, Луганська область. Працював в сільському господарстві, займався тайським боксом.

З початком російської агресії, влітку 2014 року Юрій добровольцем зголосився захищати рідний край від окупантів. Разом з ним пішов до війська і його земляк Євген Тютюнник.

Служив у 24- му окремому штурмовому батальйоні ”Айдар” (10-а окрема гірсько-штурмова бригада).

Загинув близько 6.00 ранку 11 липня 2016 року під час мінування території неподалік населених пунктів Тарамчук та Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області. Сапери разом із групою прикриття висунулися на передній край і натрапили на міну спрямованої дії МОН-50. Разом з Юрієм загинув старший солдат Комаров.

Залишилися батьки, сестра, брат, дружина та донька.

 

АНДРІЙ КОЛІСНИК (1965-2015) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Чумаки на Дніпропетровщині.

В АТО – Передовий авіанавідник, 20-й окремий мотопіхотний батальйон, 93-тя ОМБр.

22 січня 2015 року російські збройні формування під прикриттям мінометного обстрілу заїхали у селище Красний Партизан, де знаходився блокпост зі взводом 20-го окремого мотопіхотного батальйону. 20 оборонців блокпосту, незважаючи на чисельну перевагу противника — до роти, яких з іншого боку посилювали танки, відбивалися дві години.

Коли закінчилися набої, терористи запропонували воякам здатися, але Колісник відмовився та віддав наказ відступати, сам же не покинув позиції. Не всі встигли відійти – 9 українських вояків російськи окупанти полонили. Декількох розстріляли у полоні, а декількох вдалося визволити живими.

Капелан 20-го батальйону отець Дмитро Поворотний вивіз з окупованої території тіла Андрія Колісника, молодшого сержанта Романа Сеха, солдата Сергія Слісаренка, молодшого сержанта Альберта Саруханяна.

Без Андрія залишились дружина та дві доньки.

 

ПЕТРО ТРЕТЯК (1972-2014) — підполковник (посмертно) Збройних сил України.

Народився в смт. Томаківка на Дінпропетровщині.

У збройних силах з 1989 року. Проживав у м. Запоріжжя. Заступник командира 3-ї гаубичної артилерійської батареї 55-ї окремої артилерійської бригади (Запоріжжя). В зону бойових дій артилеристи 55-ї бригади були направлені у складі 79-ї Миколаївської ОАМБр.

– Перебуваючи два місяці в оточенні, цілком ізольованими від передачі боєприпасів, наші бійці утримували населений пункт в районі Дяково. Після цього була дана команда прориватися разом з іншими підрозділами, – розповідає заступник командира бригади по роботі з особовим складом підполковник Ігор Неминский, – 6 серпня вони висунулися в район зосередження. Там їх обстріляли російські війська. Їх підрозділ знаходився в пункті збору і повинно було збиратися в дорогу. Ближче до вечора вони рушили далі на маршрут, де в черговий раз зазнали обстрілу. В результаті підрозділ збилася з маршруту і з’їхало на іншу дорогу. Після того як зламалася штатна машина, Петро Анатолійович Третяк прийняв рішення пересісти в автомобіль 24-ї окремої механізованої бригади. І вже ближче до ночі вони нарвалися на блокпост «лнр» під Червоним Променем і прийняли бій. Майор їхав на «броні» і продовжував відстрілюватися, захищаючи своїх товаришів. Він бився до останнього патрона. Недарма ж його називали серцем підрозділу, де він служив.

Про загибель його рідні дізналися з проросійських сайтів, офіційно вважався зниклим безвісти. Пізніше його смерть була підтверджена співслужбовцями, які прорвались з оточення. Була інформація, що майора Третяка поховали в районі Перевальська. Після вивезення тіла з окупованої території та проведення експертизи ДНК, 8 грудня відбулося прощання в Запоріжжі. Того ж дня похований у Томаківці.

Залишились дружина та троє дітей.

 

АНДРІЙ КОЗЮБЧИК (1981-2014) — вояк Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор».

Народився у Кривому Розі. Останні кілька років мешкав у Івано-Франківську. Був офіцером ВО «Тризуб ім. Степана Бандери».

Активний учасник протистоянь на Грушевського та протистоянь 18-20 лютого на Майдані. Член Добровольчого Українського Корпусу Правий Сектор.

Загинув 17 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання в районі селищі Піски, Ясинуватський район, Донецька область.

Залишилася мати.

 

ІЛЛЯ СТЕЦУН (1998-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Любомирівка, Хмельницька область. Закінчив Михайлівське ВПУ за спеціальністю тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва.

Вступив на військову службу за контрактом; старший сержант, гранатометник 9-го батальйону 59-ї бригади.

24 жовтня 2017 року загинув поблизу села Водяне (Волноваський район) під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями українських укріплень з АГС та кулеметів.

Без Іллі лишились батьки та молодша сестра.

 

ІГОР ШУБАК (1995-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в с. Биличі на Львівщині.

У часі війни — старший майстер-регулювальник, 703-й інженерний полк.

Загинув 31 серпня 2014-го внаслідок підриву автомобіля під Маріуполем на невизначеному вибуховому пристрої, здетонували міни, які військовики перевозили. Ще п’ятеро вояків загинули, четверо були поранені.

 

ЛЕОНІД ОРДИНСЬКИЙ (1973-2014) – десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Бар на Вінниччині. Закінчив Барське профтехучилище № 8, здобув професію слюсаря-електрика. Строкову службу проходив у ракетних військах. Після демобілізації працював електромонтером та контролером на підприємстві «Барські електричні мережі» ПАТ «Вінницяобленерго». Протягом останніх років працював електриком в КП «Барське будинкоуправління». Мешкав у с. Чемериси-Барські поблизу райцентру.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України мобілізований 27 березня 2014-го. Міг залишатися вдома — батько інвалід І групи, мати хворіла, але вирішив захищати Україну.

Молодший сержант, командир міномета мінометного взводу мінометної батареї 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

28 червня 2014-го загинув під час мінометного обстрілу блокпосту на північно-східній околиці Слов’янська в районі придорожнього комплексу на БЗС (бензозаправній станції), — поблизу села Карпівка. Зазнав множинних осколкових поранень кінцівок та вибухову травму і помер на місці.

Без Леоніда лишились батьки, дружина та син.

 

В’ЧЕСЛАВ ГАГА (1991-2015) Солдат ЗСУ.

Народився у с. Плешкани, Черкаська область. Працював вчителем фізкультури у рідному селі.

З початком російської агресії добровольцем пішов до військомату. В АТО – солдат, водій-радіотелефоніст, 95-а окрема аеромобільна бригада.

Загинув 26 січня 2015 р. виконуючи завдання з евакуації поранених бійців з поля бою в районі с. Спартак, Ясинуватський район, Донецька область, поблизу Донецького аеропорту. В’ячеслав отримав поранення, йому намагалися надати першу допомогу, але від значної втрати крові він помер. Разом з В’ячеславом загинули ще четверо захисників України.

Залишився батько.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада