Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.11.2020

3 листопада. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей сьогодні почнемо з в шанування пам’яті Героїв Небесної Сотні, яких було вбито силовиками під час спроб придушення Революції Гідності.

Далі будуть:

  • митець, що його загал знає за сатиричними п’єсами, рядки з яких цитують усі позбавлені ханжества українці, і який, втім, є ще й крупним художником Нової хвилі;
  • письменниця, авторка десятків популярних романів;
  • авангардний театральний режисер, метод якого одні вважають деградацією, а інші – новим словом у мистецтві.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України. Серед них – троє уродженців Донбасу: двоє добровольцями пішли боронити рідний край від російських окупантів, а ще один – правоохоронець, який залишився вірним присязі, за що і був вбитий терористами.


Отже, почнемо з учасників Євромайдану.

СЕРГІЙ ДІДИЧ (1969-2014) — сотник івано-франківської сотні на столичному Майдані, депутат Городенківської районної ради.

Народився в селі Стрільче на Івано-Франківщині у робітничій родині. Дитинство провів у м. Городенка, куди сім’я переїхали у 1972 році.

Школу закінчив зі срібною медаллю. Займався в туристичному гуртку, мріяв стати моряком. У 1987 році вступив до Одеського морського інженерного училища. Після І курсу був призваний до лав армії, службу проходив у десантних військах – спочатку у Прибалтиці, а закінчив в Амурській області.

Після демобілізації, у 1990 році вступив на економічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив у 1995 році.

Трудовий шлях Сергій почав у Податковій адміністрації в Городенківському районі, працював державним податковим інспектором з 1995 по 1997 роки. У 1999 – 2003 роках — головний бухгалтер Городенківського управління юстиції. З 2007 по 2008 рік працював на посаді головного спеціаліста відділу культури і туризму Городенківської РДА.

З 2008 року Сергій Дідич — приватний підприємець, засновник та голова громадської організації “Клуб мандрівників «Золоте руно». Він першим почав розробляти маршрути туристичних сплавів по Дністру, мріяв перетворити його в центр туристичного розвитку Прикарпаття, підтримував тісні зв’язки з каяковим клубом «Гонорні» з польського міста Немодлін. Організовував полякам сплави по Дністру, Серету, Збручі, Лімниці, Стрию.

Мешкав Сергій Дідич у селі Стрільче, де власноруч відбудовував батьківську хату.

З 2010 року очолював Городенківську районну організацію ВО «Свобода». Був депутатом Городенківської районної ради шостого демократичного скликання, головою фракції «Свободи» у районній раді, головою постійної комісії з питань соціально-економічного розвитку та земельних відносин. Будучи депутатом райради — владою ніколи не зловживав. Їздив на стареньких «Жигулях» і намагався допомагати людям.

На Євромайдані Сергій із дружиною були з початку грудня. Дідич Був сотником Івано-франківської сотні. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з усією родиною бачилися на Різдво.

18 лютого 2014 року Дідич разом зі своєю сотнею стримував атаку «Беркута» у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім.

За первинною версією, граната розірвала йому сонну артерію на шиї. Згодом були встановлені точні обставини його загибелі.

Тікаючи від силовиків, Дідич був збитий в Кріпосному провулку вантажівкою «ГАЗ», за кермом якого знаходився інший активіст майдану, Леонід Бібік, який викрав автомобіль і намагався прорвати ряди міліції. Наїзд двома правими колесами був зафіксований на 20-секундному відеоролику, знятому оператором МВС.

Сергія Дідича, у якого була розчавлена ​​голова, впізнали першим з усіх жертв «чорного вівторка» завдяки тому, що на ньому був бейдж коменданта Майдану. У Центрі культури та мистецтв він відповідав за порядок на другому поверсі. Леонід Бібік згодом був амністований.

Дружина Сергія 2017 року отримала грошову компенсацію за загиблого чоловіка і половину суми віддала на потреби армії.

 

ІГОР СЕРДЮК (1969-2014) — підприємець; активіст Євромайдану; прапороносець 9-ї Сотні Самооборони Майдану.

Народився у м. Кременчук на Полтавщині. Ігор виріс у патріотичній українській родині. Батько, Микола Петрович – завзятий, емоційний український націоналіст, син був більш зважений та поміркований. Батьки пригадують, що коли Ігор із родиною приходив до них у гості, то завжди із самого порога голосно вітався: «Слава Україні!»

Ігор пишався етимологією свого прізвища. Сердюками називали козаків-піхотинців, одним із завдань яких було забезпечувати охорону гетьмана. Ігор часто розповідав людям при знайомстві, що сердюки складали гетьманську гвардію – еліту козацького війська.

Ігор був підприємцем, займався організацією ремонтно-монтажних робіт. З початку 1990-х брав участь у національному русі у місті Кременчук.

Ігор почав їздити до Києва з перших днів Євромайдану, інколи їздив додому, щоб навідати дружину Ірину та доньку Олександру. На майдані був прапороносцем 9-ї сотні самооборони.

гор Сердюк загинув близько 13-ї години дня 18 лютого на розі Кріпосного провулку та вулиці Інститутської. Одразу після його загибелі хтось із журналістів написав, що Ігоря вбили тітушки, вистріливши в обличчя впритул із обріза мисливської рушниці, і таку інформацію досі можна зустріти у деяких біографіях Героя. Насправді характер поранення повністю спростовує цю версію. За словами свідків, а також рідних і друзів на голові Ігоря був лише невеличкий вхідний отвір на переніссі (діаметром до 5 мм) і вихідний з лівого боку приблизно вдвічі більший. Що скоріше вказує на використання нарізної вогнепальної зброї.

За офіційними даними ГПУ Ігор Сердюк був убитий свинцевою картеччю із рушниці Форт-500. Використання таких набоїв під час мирних заходах є заборонене українським законодавством. Згідно даних експертизи сліди свинцю були знайдені у рушниці, яка була закріплена за беркутівцем Бєловим.

Колишній командир роти харківського “Беркуту” Віктор Шаповалов дав свідчення щодо своїх підлеглих, у тому числі Бєлова – про те, що вони отримували рушниці “Форт-500″ та здійснювали з них постріли в демонстрантів. Також є свідки, які стверджують, що бачили, як Бєлов стріляв тоді у напрямку протестувальників.

Харківських беркутівців Олександра Бєлова і Віталія Гончаренка, якого також підозрюють у співучасті у вбивстві Ігоря Сердюка, Сергія Шаповала і Володимира Кіщука та пораненні щонайменше 20 людей було спершу арештовано, а згодом відпущено “доблесним” українським судом наприкінці 2016 році. Вони обоє втекли до Росії у 2017 році…

Без Ігоря залишилися дружина і донька.

Більше про Ігоря Сердюка: https://www.prostir.ua/?news=istoriya-vilnoji-lyudyny-heroj-nebesnoji-sotni-ihor-serdyuk

 

ЛЕСЬ ПОДЕРЕВ’ЯНСЬКИЙ (1952)  – художник, представник Нової хвилі, автор сатиричних п’єс.

Народився у Києві, його дід і батько були художниками. Закінчив Київський художній інститут (спеціальність: станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис).

1977 — служба в армії. Там почав писати історії з вигаданими героями й істотами в листах до товаришів.

Невдовзі, наприкінці 1970-х, почав писати гостро сатиричні п’єси, які швидко стали культовими. Вони розходилися в аудіозаписах – автор сам читав їх, «граючи» за усіх персонажів.

Саме завдяки цій творчості Подерев’янський отримав прізвисько «Митець»: в одній з його п’єс – «Піzдєц. Творчим спілкам присвячується»  дійовими особами є саме митці.

Через вкрай специфічну лексику – суміш суржика і нецензурних слів – постановки п’єс відбуваються у камерному форматі – для поціновувачів. Найчастіше автор сам виступає з концертами, читаючи свої твори, призначені для дорослої аудиторії. У доробку Митця п’єс вже понад півсотні. Найвідоміши з них, окрім вище названої, це – «Гамлєт або Феномен дацького кацапізму», «Цікаві досліди», «До*уя масла»,

П’єси Подерв’янського – це суміш брутальності, здорового глузду, політичного стьобу та різноманітних алегорій, це море прихованої й неприхованої іронії. Саме через це рясність «матюків» творчість Подерев’янського багато кому не подобається, але він має і чимало прихильників, які розтягують його твори на цитати – бо вони надзвичайно влучно описують багато характерних явищ в нашому житті.

Як художник Подерев’янський менше відомий загалу, але серед поціновувачів він має репутацію оригінального представника Нової хвилі. Його картини зберігаються в Національному художньому музеї та багатьох приватних колекціях України, Росії, Німеччини, США, Швеції.

Подивитися картини Подерев’янського: https://www.hroniky.com/news/view/17014-les-poderv-ianskyi-pryveze-do-lutska-svoi-tvory

 

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО (1962) — письменниця та сценаристка, авторка кількох десятків романів.

Народилася у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету.

Працювала у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналісткою та дикторкою радіогазети.

З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті «Родослав», коректоркою журналу «Сучасність», оглядачкою на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачкою у газеті «Всеукраїнські відомості», заступницею головного редактора в журналі «Наталі», головною редакторкою у журналі «Караван історій. Україна» та журналісткою у журналі «Академія».

Працювала також офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстеркою в цирку, cнігуронькою у фірмі «Свято», завідувачкою відеосалону у кінотеатрі. Такий життєвий досвід дозволяє письменниці достовірно відтворювати різноманітні соціальні реальності.

В одному з інтерв’ю Ірен Роздобудько зізналася, що колись зовсім не володіла українською мовою.  Коли ж вона вивчила українську мову та почала писати романи – стала однією з найуспішніших авторок України.

В її доробку – детективи, психологічні трилери, жіночі романи.

 

АНДРІЙ ЖОЛДАК (1962) — театральний режисер. Лауреат низки міжнародних театральних фестивалів, а також премії ЮНЕСКО (2004).

Свою першу режисерську освіту Андрій отримав у Київському державному інституті мистецтв ім. Івана Карпенка-Карого . В 1989 році закінчив Державний Інститут театрального мистецтва в Москві. Ставив спектаклі в Київському національному театрі ім. І.Франка, театрі «Балтійський дім», театрі Раду Верстата (м. Сибіу, Румунія), театрі «Фольксбюне» (м. Берлін), Люцернському театрі опери й драми.

В 2002—2005 роках — художній керівник Харківського драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Його ухід звідти оповитий чутками. За однією версією, режисер сам вирішив звільнитися, бо йому було більш цікаво працювати у Європі, де він вже був затребуваним митцем.

А за іншою, куди більш вірогідною, пішов він не сам, а через конфлікт з Арсеном Аваковим, який на той час очолював Харківську облдержадміністрацію. Начебто Аваков був обурений резонансною і, м’яко кажучи, вкрай оригінальною виставою «Ромео і Джульєтта» Жолдака і змусив режисера подати у відставку.  Вистава при цьому бла заборонена.

Худрук Харківського державного академічного російського драматичного театру ім. Пушкіна Олександр Барсегян тоді заявляв, що «загін не помітив втрати бійця» і взагалі Жолдак себе вже вичерпав. А горезвісний міністр культури Дмитро Табачник заявив, що мистецтво Жолдака – для пересічних людей і від побідних методів Європа вже давно відмовилася…

Насправді ж Європа Жолдака чекала – після Харків він з успіхом працював у Берліні і ще більше зміцнив  репутацію затребуваного режисера-новатора. Тоді як колега з російської драми, що критикував його, залишився непоміченим не лише за межами України, а й за межами Харківщини…

Андрій Жолдак сьогодні належить до найбільш знаних у світі діячів українського драматичного театру. Широко використовує прийоми сучасного, зокрема, аванґардного театру, через що зажив слави невтомного експериментатора.

Він прагне до естетичної провокації, аби розбурхати свідомість і уяву глядача. Деякі його вистави тривають 4-5 годин і є випробуванням для акторів, яких він садить у клітки, змушує бігати голими на сцені й виставляти на показ все, що є гарного і поганого в людській природі.

На думку Андрія Жолдака театр жорстокості, театр шоку є театром майбутнього. Цю думку режисер мотивує так:

“Треба розуміти, що сьогодні глядач, особливо західний глядач, існує в пластиковому, комфортному світі, якість життя настільки висока в усьому, що люди постійно існують наче під лампою, яка їх зігріває. Тому у них і популярний жорсткий радикальний театр.”

Андрій Жолдак переконаний, що Україні потрібна «культурна Аль-Каїда», тобто, оновлення культурного процесу новими ідеями та проектами, які не залишать поза увагою не лише масового читача, а й державників та політиків.

Експансивність і радикалізм Жолдака-режисера має зворотній бік: Жолдак-людина є конфліктним і нетерпимим.  Через це стався розрив з дружиною – талановитою і вродливою акторкою Вікторією Спесивцевою. Крім того, критика Жолдака на адресу інших режисерів часто межує з образами, зокрема це проявилося в гострому конфлікті з очільником Київскього театру ім. Франка Богданом Ступкою.

 

СЕРГІЙ ДЗЮБА (1978) – сценарист, режисер, письменник.

Народився у Києві. У 2001 році закінчив факультет режисури Київського національного університету культури і мистецтв, курс Юрія Муравицького.

З 2009 р. — креативний продюсер компанії «Творчий альянс».

Став відомим як сценарист фільмів «Позивний Бандерас» (2018) –  військового детективу про події під час АТО, та «Заборонений» (2019)— про Василя Стуса. Фільм про видатного поета і борця з совєтською системою був неоднозначно сприйнятий публікою і критикою – через недостатнє розкриття як образу самого Стуса, так і руху шістдесятників, а також через сюжетні провали і зайві фантазі. Втім, попри усі недоліки, стрічка привернула увагу до постаті Василя Стуса і до одного з його гнобителів – нинішнього проросійського політика Віктора Медведчука.

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії. Серед них цього разу – троє уродженців Донбасу.

 

ДМИТРО УКРАЇНСЬКИЙ (1979-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Хрестівка (колишнє Кіровське) на Донеччині.  Останнім часом мешкав у Лисичанську.

6 серпня 2014 року добровольцем пішов на фронт в складі БПСМОП «Луганськ-1», виконував завдання біля Сєвєродонецька, Дебальцевого, Щастя, Кримського, сержант 3-го взводу. Узяв псевдо на честь персонажа донбаського фольклору «Шубіна» — доброго духа, який нібито живе в забоях.

З 2017-го проходив службу за контрактом у ЗСУ – молодший сержант, командир відділення штабних машин взводу управління розвідувальної роти 24-ї бригади.

8 серпня 2018 року загинув у бою поблизу Майорська, прикриваючи розвідгрупу в «сірій зоні». Дмитро — як командир групи прикриття — повідомив про засідку і з 19-річним бійцем вступив у бій з переважаючими силами противника. Переконавшись, що основна група вийшла із району виконання завдання, дав наказ побратиму на відхід. Після цього зв’язок із ним було втрачено, пошуки не закінчилися нічим. Надалі було встановлено, що Дмитро загинув, а тіло забрали терористи — побратими упізнали його за татуюванням на фото. 10 серпня тіло Дмитра передане українській стороні.

Похований 15 серпня 2018-го в Лисичанську.

Без Дмитра лишились дружина, з якою він одружився за тиждень до загибелі, та син від першого шлюбу.

 

ВІТАЛІЙ КЛЮЧКА (1976-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селищі Тошківка на Луганщині. По закінченні Тошківській школи, працював на шахті «Тошківська» учнем електрослюсаря.

Служив у війську 1,5 роки – на посаді гранатометника, кулеметника та спеціаліста зі стрілецької зброї; був заступником командира взводу. Демобілізувався у військовому званні сержанта; повернувся додому в Тошківку й знову пішов працювати на шахту. Але 1990-ті заробітну плату на шахті майже не платили, тому перевівся у Тошківську пожежну частину та працював на посаді пожежника. Зазнав травми на роботі і був комісований за станом здоров’я, отримавши групу інвалідності. Повернувся до праці на шахту «Тошківська» — роздавальником вибухових матеріалів. 2009 року оженився, в 2011 році у родини народився син. Віталій заробляв «євроремонтами», був вправним майстром – черга на його послуги була розписана на місяці наперед.

2015 року добровольцем зголосився до лав ЗСУ. Після навчання в учбовій частині направлений до добровольчого батальйону ЗСУ «Донбас Україна». Старший сержант, головний сержант взводу охорони.

Воював в Кримському Луганської області, після ротації та відпочинку — в смт Мар’їнка Донецької області. У березні-квітні 2016 року лікувався у шпиталі, 15 квітня повернувся до підрозділу. У Віталія була можливість комісуватися, він цього не зробив та продовжив воювати. Йому пропонували залишитись при штабі, Віталій категорично відмовився. Демобілізація мала відбутися у вересні, він хотів підписати контракт та залишитись на фронті. У перших числах серпня 2016-го брав участь у бою з терористами.

25 серпня 2016 року загинув вранці поблизу міста Мар’їнка в часі обстрілу з СПГ терористами позицій підрозділу. Коли розпочався обстріл, Віталій загнав усіх молодих вояків у бліндаж, сам залишився на позиції. Граната прилетіла саме туди, де він знаходився.

Без Віталія лишились батько, дружина і син.

 

ВІТАЛІЙ ПЕТРЕНКО (1973-2014) — підполковник МВС України.

Народився у Лисичанську на Луганщині.

Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. По демобілізації від 1994 року працював в органах внутрішніх справ України, від міліціонера ППС до першого заступника начальника Лисичанського відділу міліції — начальника слідчого відділу. Його стараннями слідчий підрозділ став найкращим у Луганській області.

17 вересня 2014-го біля мосту поблизу села Золотарівка Попаснянського району, в напрямку до міста Сіверськ, було виявлено тіло чоловіка з простреленою головою. Ним виявився підполковник міліції Віталій Петренко, якого 8 липня 2014 року захопили терористи – коли він вранці вийшов з дому на службу.

Підполковника поховали у Лисичанську 22 вересня 2014-го.

Без Віталія лишились дружина й дві доньки.

 

ЮРІЙ ЛИТИВНСЬКИЙ (1967-2014) — полковник резерву (посмертно) МВС України.

Народився в Києві. Батько – ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС 1-ї категорії, один з небагатьох живих свідків перших випробовувань ядерної зброї СРСР на Новій Землі.

Юрій закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище, в складі групи радянських військ служив у східній Німеччині, по тому — на Далекому сході та Київському військовому окрузі. 2004 року за вислугою років звільнився — з посади заступника командира рухомого командного пункту ГШ ЗСУ. Займався садівництвом, вибудував дачу.

Був одним із перших, хто прийшов на Євромайдан. Став командиром 3 взводу 8-ї «афганської» сотні. В ніч на 20 лютого дістав вогнепальне поранення в ліве плече на вулиці Інститутській, дробину з-під ключиці так і не встиг видалити.

Невдовзі після перемоги Революції ГідностіМайдану, з початком  російської агресії добровольцем став на захист України. Заступник командира батальйону з озброєння — начальник технічної частини резервного батальйону оперативного призначення, в травні 2014-го проходив підготовку на полігоні у Нових Петрівцях.

Брав участь у звільненні міста Попасна.

Загинув 10 серпня в запеклому бою за 4 кілометри від Іловайська, у якому українські сили захопили блокпост терористів, вилучили значну кількості зброї та знищили понад 30 бойовиків. Військовослужбовці намагалися просуватися далі, проте міст, по якому мали пройти автоколони, виявився замінованим. Це встановив підполковник Литвинський та очолив роботи по розмінуванню, чим зберіг життя багатьох військових. В часі цих робіт його та двох підлеглих застрелив ворожий снайпер. Тоді ж загинув старший солдат Юрій Литвинський.

Вдома лишилися дружина та двоє синів.

 

АНДРІЙ МАРУНЧАК (1966-2014) —ветеран-«афганець», активіст Помаранчевої революції та Євромайдану.

Народився у селі Березина на Львівщині. Здобув спеціальність «слюсар по контрольно-вимірювальних приладах та автоматиці». Проходив службу в совєтській армії, був радистом 1996-го окремого радіотехнічного батальйону ППО в Афганістані. Брав участь у війні в Афганістані, звідки повернувся з трьома пораненнями та контузією.

У 1989 році Андрій Марунчак вступив на історичний факультет Львівський державний університет ім. Івана Франка. Проте після першого курсу йому довелося залишити навчання, щоб піклуватися про сім’ю, оскільки він одружився. Андрій Марунчак з дружиною Оксаною виховували доньку та сина. Був головою Новороздільської спілки ветеранів Афганістану.

Брав участь у Помаранчевій революції та Податковому майдані 2010 року, відстоював права афганців та чорнобильців. З першого до останнього дня перебував на Євромайдані, де отримав ще одну контузію шумовою гранатою. Підтримував «Правий сектор» та Дмитра Яроша.

Після початку війни на сході України разом з молодшим братом Петром поїхав до зони проведення АТО, де став бійцем 8-го окремого афганського спецпідрозділу батальйону «Айдар». Рідним чоловіки сказали, що поїхали на заробітки до Золотоноші.

13 серпня 2014 року бійці «Айдару», серед яких були і брати Марунчаки, очікуючи на підкріплення з боку Краснодону, почули звуки танків, що наближалися з боку Станиці Луганської. Андрій Марунчак, віддавши бронежилет та каску солдату строкової служби, що їх не мав, вирушив разом з товаришем на зустріч танкам. Втім виявилося, що це було не підкріплення, а російські танки Т-72, з яких вороги відкрили вогонь. Кулі потрапили у нижню частину тіла, перебивши ноги нашого бійця. Стікаючи кров’ю, Марунчак встиг вихопити гранату і кинути у російський танк. Внаслідок вибуху у бойовій машині здетонували боєприпаси і Т-72 розірвало на шматки.

 

ВОЛОДИМИР ЗБИШКО (1977-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Рава-Руська на Львівщині.

За станом здоров’я міг не йти служити, але обхитрив лікарів у військкоматі. Військовослужбовець 5-го батальйону, 24-ша окрема механізована бригада, заступник командира роти з озброєння.

Особисто ходив забирати тіла, коли наші розвідники потрапили на мінне поле і загинули. 20 січня отримав демобілізаційний лист. Однак після атаки російських збройних формувань на блокпост № 31 на трасі «Бахмутка» поблизу смт Фрунзе бійці повернулись за пораненими. Володимир загинув під час евакуації поранених товаришів — він дізнався, що на блокпосту вбитий його товариш із Тернополя та вирушив туди, щоб забрати тіло.

Без Володимира лишились батьки та дружина.

 

ОЛЕГ КОСТЮК (1981-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Ромни Сумської області. Працював водієм вантажівки, захоплювався футболом. Мешкав у місті Суми.

Брав активну участь Революції Гідності — приїхав до Києва ще до розгону студентів, задля цього звільнився з роботи, в сутичках зазнав струс мозку. У Ромнах входив до складу Самооборони, рвався на фронт – захищати Україну і її європейській вибір від зазіхань РФ.

Солдат, стрілець зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» у складі 93-ОМБр.

6 серпня 2015 року загинув близько 18-ї години внаслідок прямого влучання міни з 82-мм міномета під час бойового чергування на позиції поблизу Опитного (висота «Джокер»).

Без Олега лишились дружина та прийомна донька.

 

АНДРІЙ РУСІН (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Закінчив ПТУ № 9 за спеціальністю машиніст гусеничного крану. З 1993 по 1995 проходив строкову службу в роті охорони у Луганську. Працював агломератником на «Південному ГЗК» у Кривому Розі.

Призваний за мобілізацією 17 травня. Старший стрілець стрілецької роти, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами біля села Новокатеринівка.

2 вересня 2014-го тіло Андрія Русіна разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Без брата лишилась сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада