Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.07.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

3 липня.

Почнемо з вшанування пам’яті народжених цього дня Героїв Небесної Сотні. Один загинув у трагічному лютому 20140-го від пострілу снайпера: захисники режиму Януковича стріляли в майданівців кулями зі  зміщеним центром ваги. Другий помер вже після перемоги Євромайдану – внаслідок отруєння газами, якими намагалися розігнати протест.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • пенсіонер, «афганець», інвалід на візку, який за рік зібрав понад 1 млн грн для АТО;
  • засновник і голова Ялтинської Громади Українців, голова Малої Ради українців Криму;
  • видатний художник-постімпресіоніст, який зажив європейської слави на еміграції;
  • кінооператор, який зняв знамениту стрічку «За двома зайцями» та чимало інших визначних стрічок. Один з трьох братів – видатних кінематографістів;
  • скрипаль-віртуоз, єдиний неіталієць, який двічі грав на скрипці Паганіні за межами Італії – спеціально для маестро її доставляли літаком у Київ;
  • сучасна поетка і письменниця, що працює в жанрі іронічної та гостросюжетної прози.

Пом’янемо захисників України, які могли 3 липня святкувати день народження, – якби не російська агресія, у протистоянні якій вони загинули. не гібридна війна, розв’язана Росією проти України. Серед них цього разу буде і цивільна людина, волонтер, вбитий проросійськими бойовиками на блокопсту при спробі прорватися з Донецької області в Дніпропетровську.


Отже, починаємо з наших героїчних сучасників:

 

БОГДАН ІЛЬКІВ (1962- 2014) — громадський активіст, учасник Революції Гідності, Герой Небесної Сотні.

Народився у смт. ЩирецьНа Львівщині, закінчив залізничний технікум, працював машиністом автодрезини. Виростив з дружиною двох доньок. Богдан брав активну участь у житті церковної громади і мав пристрасть до книжок, зібрав домашню бібліотеку з українською та зарубіжною класикою. Родичи кажуть, що був доже охочим до роботи, такого працьовитого чоловіка ще треба пошукати.

Богдан ніколи не стояв осторонь громадських подій – перший стояв на місцевих мітингах, у 2004 році брав участь у Помаранчевий революції у Києві. Не всидів вдома і коли став збиратися Євромайдан, знову поїхав до столиці.

«Уперше Богдан Ільків поїхав на Майдан 11 грудня, — каже сестра Оксана Ніконова. — Він дуже перейнявся духом, який там панував. Після цього був у Києві ще три рази. Кожного разу їхав до столиці на п’ять днів, у вільний від роботи час. Богдан у Києві брав участь в охороні барикад та нічних патрулюваннях міста як член Стрийської сотні Самооборони. Він дуже хвалив своїх побратимів, змальовував героями медиків та інших учасників, тільки не себе».

Востаннє Богдан поїхав до Києва у вівторок, 18 лютого, увечері. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: “Чи маєш ти якийсь захист?” На що він віджартовувався, що “всього лише три кожухи”. Притім запевняв, що за нього не варто хвилюватися, бо займає не першу, а другу лінію оборони.

Ніч на четвер, 20 лютого, Богдан чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати. О восьмій представників Самооборони, які вночі чергували, розбудили і сказали, що потрібна допомога на передовій. 20 лютого снайпер влучив у Богдана на Інститутській. Це була куля калібру 7,62 мм зі зміщеним центром ваги – по майданівцях стріляли так, щоб напевне вбити.

Коли Богдана доправили до лікарні, він зателефонував дружині. Медики пояснили, що поранення несумісні з життям. І він дивом прожив ще два дні.

 

ПЕТРО ГАНЖА (1966-2014) — учасник Євромайдану, один із Героїв Небесної сотні.

Народився у м. Рахів на Закарпатті. Давно жив у Києві.

Був на Майдані з перших днів, займався нічними чергуваннями, входив в восьму сотню. Брав активну участь у запобіганні спробам розігнати Євромайдан.

Під час подій під Верховною Радою, коли для розгону активістів застосовували газ невідомого походження, товариші хотіли дати йому респіратор, але він сказав, що їх на всіх не вистачить і віддав свій респіратор молодшому товаришеві. Будучи отруєним газом, до останнього не хотів лягати в лікарню, адже вважав, що лікуватися можна тільки після перемоги над диктаторською владою.

Наприкінці лютого потрапив до лікарні. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів і легенів без особливих результатів. За кілька днів до смерті покинув лікарню, хотів їхати у складі Афганської сотні на фронт, але 22 березня помер.

У нього залишилася дружина та 19-річний син-студент. Ще є старенька мама, яка мешкає у селі під Полтавою. Попри поважний вік – вона 1938 року народження, вона дуже активна – створювала майдан у своєму селі.

 

ГРИГОРІЙ ЯНЧЕНКО (1947) — волонтер, який за рік зібрав більше мільйона гривень для АТО. Лицар ордену «Народний Герой України».

Колишній десантник Псковської дивізії, учасник війни в Афганістані, пенсіонер, мешканець Херсона. Маючи обмежені фізичні можливості як інвалід-колясочник (не має ніг та пальців рук) під час війни на Сході України на березень місяць 2015 року зібрав понад 300 тисяч гривень на потреби українського війська.

В 2016 році сума зборів вже перевищувала мільйон гривень.

Пан Григорій просить пожертвування біля одного з торгових центрів Херсона.

  • Я без вагань вирішив збирати кошти для військових. Якось один чоловік кинув у скриньку 20 гривень і запитав, чим ще може допомогти. А потім на моє прохання він запропонував мені транспорт для доставки коштів і закуплених речей у миколаївський госпіталь для поранених. Уже по дорозі небайдужі люди з ринку надавали нам ще фруктів. Усі продукти передавали польовим кухням, а потрібні речі — особисто бійцям на передовій. Пригадую, як вони раділи тільникам, бо це щось особливе для десантника, — розповідає Григорій Янченко. — Згодом я потоваришував із іншими волонтерами, автомайданівцями. Ми їздили по блокпостах на Херсонщині, досить часто бували й у зоні АТО. На всі зібрані кошти зазвичай купуємо військовий одяг, розвантажувальні жилети, оптичні приціли, взуття, прилади нічного бачення.

Григорій Янченко є людиною з обмеженими фізичними можливостями, але з безмежним бажанням зробити свій внесок у перемогу України. Колись продавав газети в кіоску. А тепер ледь не щодня долає три кілометри на інвалідному візку до популярного в Херсоні торговельно-розважального центру. Тут, жартує чоловік, його нове «робоче місце». До візка прикріплена скринька для грошей із написом про допомогу Українській армії, поруч — фотозвіти візитів із подарунками для бійців, а за спинкою візка два прапори — України та високомобільних десантних військ.

— Знаєте, я коли почув про тих псковських десантників, які нібито заблукали на нашій території, дуже розчарувався. Стало боляче, адже свого часу я служив саме в тій псковській бригаді, — говорить Григорій Янченко.

Почитати більше про діяльність цієї дивовижної людини: http://www.veterano.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=5415:khersonskij-dyadya-grisha-yakogo-znae-vsya-ukrajina-foto&catid=30&Itemid=135

Сторінка в ФБ: Григорій Янченко. До слова, там є і реквізити для допомоги нашим захиникам.

 

Повертаємося від сучасності до більш ранніх часів, тут у нас будуть митці і громадські діячі. Один з них, наприклад, відстоював права українства у Криму.

 

ПАВЛО ГОРЯНСЬКИЙ (1878-1935) — педагог, публіцист, засновник і голова Ялтинської Громади Українців, голова Малої Ради українців Криму.

Народився в с. Кримки Київської губернії в родині священика. Середню освіту отримав у Києві, а вищу в університеті Дерпта (зараз Тарту, Естонія).

Як літератор дебютував на початку 1900-х рр. українськими перекладами оповідань А. Чехова. Після отримання диплома кандидата історії з лютого по червень 1903 р. працює в Києві секретарем журналу «Киевская Старина».

Далі він викладає переважно в комерційних школах, російську мову і письменство, історію, географію у Катеринославі, Умані, Ялті. Паралельно бере участь в українському громадському та культурному житті, займається журналістикою.

У 1914 р. у зв’язку із захворюванням на туберкульоз виїхав до Ялти, де почав вчителювати у комерційній школі. З 1917 року Горянський занурюється у вир громадського і політичного життя. Він стає засновником та головою Ялтинської Громади Українців, активно читає лекції з історії та української літератури.

Очолив рух кримських українців у 1919 р. У серпні 1919 року в Севастополі на з’їзді українських громадських організацій Криму було ухвалене рішення для «обстоювання права української людності перед Кримською Владою і проведення широкої організаційної, просвітньої і економічної діяльності серед українців Криму» надати Малій Раді (виконавчому комітету) Крайової Української Ради в Криму права Українського консульства, а голову Малої Ради П. Горянського визнати консулом УНР в Криму.

З’їзд не мав повноважень для вирішення дипломатичних питань, а тому Горянський звертається через голову надзвичайної Дипломатичної місії УНР на Кавказі Красковського до МЗС УНР про надання «Малій Раді прав Консульства або про заснування в Криму представництва українського уряду». Із документів Дипмісії УНР на Кавказі відомо, що П. Горянському було доручено «взяти на себе захист українців на правах Консула».

Після захоплення Криму більшовиками у 1920 р. Горянський вчителював в Ялті на курсах у татарській школі, працював над ліквідацією неписьменності при Тубінституті. У червні 1924 р. обійняв посаду бібліотекара Ялтинської центральної бібліотеки. Невдовзі його запросили впорядковувати бібліотеку Музею краєзнавства і викладати бібліотекознавство учням однієї із шкіл.

З 1926 року в Києві — старший працівник бібліотеки АН УРСР. 10 січня 1935 року у Києві.

 

ВАСИЛЬ ХМЕЛЮК (1903-1986) — художник-постімпресіоніст і поет, діяч української еміграції.

Народився в селі Березівка на Вінниччині. Учасник українських визвольних змагань 1917–1920 років. Вищу освіту здобув у Краківській академії мистецтв (1921–1923), в Карловому університеті (1926–1927) і в Українській Студії Пластичного Мистецтва (Прага, 1928). Був членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ).

З 1928 жив у Парижі, де став однією з центральних постатей мистецького життя французької столиці, 1932 — мав персональну виставку в галереї «Молода Європа» в Парижі.

Паризький професор Ш. Кюнстлер писав про Хмелюка:

«Його ім’я відоме найбільшим колекціонерам світу (вони пишаються набутими полотнами Хмелюка). Його праці представлені в музеях Люцерна, Лондона і Стокгольма. Ми вдячні Амбруазу Воллару, який ввів митця в паризький мистецький світ»

Завдяки своєму таланту В.Хмелюк мав змогу виставляти свої твори у відомих паризьких галереях, залах престижного Інституту Тіссена. Не зважаючи на фінансову післявоєнну сутужність, французький уряд закуповував твори українського парижанина.

Подивитися твори і більше дізнатися про художика можна тут: http://www.zhytomyr.travel/vasil-xmelyuk-tri-morya-zijshlisya-v-mojomu-choli/

 

ВАДИМ ІЛЛЄНКО (1932-2015) — кінооператор, кінорежисер.

Народився у місті Новомосковськ Дніпропетровської області в родині інженера-будівельника. Брат кінорежисерів Михайла та Юрія Іллєнків. Закінчив операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1955). З 1955 р. працював на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка.

Як оператор зняв десятки фільмів, серед яких чимало знакових, зокрема: «За двома зайцями» (1961), «Мовчать тільки статуї» (1962), «Вечір на Івана Купала» (1968), «Свято печеної картоплі» (1976), «Незручна людина» (1978, т/ф), «Гетьманські клейноди» (1993) та ін.

 

БОГОДАР КОТОРОВИЧ (1941-2009) — скрипаль-віртуоз, диригент, педагог. Один із засновників сучасної української скрипкової школи. Фундатор Державного камерного ансамблю «Київські солісти».

Народився в місті Грубешеві (тепер Польща). У 1945 році родина майбутнього скрипаля була депортована на Волинь, а згодом до Львова. Закінчив музичну школу у Львові, рік навчався у Львівській консерваторії. Звідти потрапив до Московської консерваторії — до класу відомого педагога Ю.Янкелевича.

1971 — ще студентом завоював дві премії на конкурсах ім. Нікколо Паганіні в Генуї та ім. Дж. Енеску (Бухарест).

Пізніше Которович мав ще дві символічні зустрічі з Паганіні: через 20 років він був членом журі генуезького конкурсу, а в травні 1999 на завершення виконавської кар’єри, відіграв два аншлагових бенефіси в Національній опері на знаменитій скрипці Паганіні роботи Гварнері — Il Cannone Guarnerius — її на два вечори доставили до Києва спеціальним рейсом – саме для маестро Которовича.

Которович залишається єдиним скрипалем-неіталійцем, який двічі грав на цьому інструменті за межами Італії.

1984 — створив інструментальний ансамбль «Київські солісти», що спочатку виступав в легкому жанрі — на літній естраді Маріїнського парку.

Викладав у Консерваторії Сіднея (Австралія), був постійним членом журі найвідоміших міжнародних конкурсів (ARD у Мюнхені, ім. Н. Паганіні в Генуї, ім. П. І. Чайковського в Москві, ім. К. Нільсена в Оденсе, ім. Б. Бріттена в Лондоні та інші).

Крім того, професор постійно очолював Український міжнародний конкурс скрипалів ім. Лисенка в Києві, а 2004 став артистичним директором Britten Kyiv Festival.

Один із засновників української скрипкової школи. Випускники класу Которовича створили плеяду яскравих музикантів, які продовжують його традиції в різних країнах світу: О.Семчук (Італія), А. Коміссарова (Данія), М. Которович (Україна), О. Которович (Нова Зеландія), Я. Рудницький (США), Т. Печений (Хорватія), Б. Півненко, К. Стеценко (Україна), Д. Ткаченко (Англія), С. Шотт (Україна) О. Пушкаренко та інші.

«Київські солісти», де грають учні самого Которовича, є одним з найкращих в Україні камерних оркестрів.

Більше про видатного музикната:  коротенький сюжет https://umoloda.kyiv.ua/number/3476/164/134829/

і більший: https://www.youtube.com/watch?v=vVprtePDw_8

Послухати Которовича: https://www.youtube.com/watch?v=_Z2AyDaX4tk

 

ТЕТЯНА П’ЯНКОВА (1985) — поетка і письменниця.

Народилася в смт. Вигоді Івано-Франківської області. Закінчила Прикарпатський Національний Університет імені Василя Стефаника, філологічний факультет (спеціальність: українська мова та література).

П’янкова — співзасновниця та креативний директор Літературної агенції «Зілля»; організаторка фестивалів, креативних літературно-мистецьких заходів, перформенсів, театралізованих літературних читань.

Разом з Василем Кузаном заснувала «Серію яскравої літератури», в якій вже видано альманах жіночої поезії «М’ята» і альманах чоловічої поезії «Імбир».

Видала збірки поезії «Заплакане щастя» (2003), «Цілунок в тім’я» (2015); «Culpamea» (2016).

2016 дебютувала в прозі іронічним романом «Кролівна», який зхоплює читача з першої сторінки і веде непередбачуваними поворотами сюжету до кульмінації, яку неможливо вгадати.

Якщо коротко розповісти сюжет, то можна привернути увагу читачів прекрасної половини людства історією про світле і чисте  кохання молодої жінки і любов до алкогольних напоїв головного героя. Не можна сказати, що він не любить і своєї половинки, але горілка часто забирає його з родини надовго. І тоді до нього приходить дивна істота, з якою він розмовляє, прислухається до її думки, радиться з нею, виконує її забаганки. Наступає повна гармонія, майже ідилія. Аж поки бажання Кролівни – саме вона приходить до головного героя – не стають такими, виконати які неможливо…

Читачів чоловічої статі приваблює зовсім інше. Психологізм книги настільки глибокий, що чоловікам-критикам здається, що текст книги просто переписаний із монітора їхньої підсвідомості ,що П”янкова ніби переселилася у їхнє єство.

Далі був романи «Сонце в подолку» про перипетії життя селян – настільки драматичні, що шекспірівські пристрасті «відпочивають».

Останній на цей час роман «Чужі гріхи» розвиває тему пристрастей у житті начебто простих людей, які виявляються не такими вже й простими.

Почитати вірші Тетяни П’янкової можна тут6 http://maysterni.com/user.php?id=7410&t=1&sf=1 і тут: http://dotyk.in.ua/piankova.html

 

Пом’янемо наших захисників, які могли 3 липня святкувати день народження, – якби не гібридна війна, розв’язана Росією проти України. Почнемо цей сумний перелік не з військового, а з цивільної людини, з волонтера, вбитого проросійськими бойовиками на блокопсту при спробі прорватися з Донецької області в Дніпропетровську.

 

ЮРІЙ ПІЗНЯК (1963-2014) — сільськогосподарський діяч, волонтер.

Закінчив Славнівську школу, Київський інститут народного господарства імені Коротченка, ніс строкову службу в радянській армії. Працював за фахом у колгоспі «Радянська Україна», післярозвалу СРСР — в інших реструктуризованих господарствах. 15 квітня 2000 року з колегами створив ТОВ агрофірму «Зоря», в якому посідав посаду генерального директора.

Позаштатний радник голови Дніпропетровської ОДА, фермер. Був одним з ініціаторів створення громадської організації «Всеукраїнська аграрна Рада».

У часі війни — волонтер. З травня 2014 року співпрацював із військовими, що дислокувалися на території Межівського району, надавав підтримку й фінансову допомогу. Організував оборону Дніпропетровської області, блокпостів на кордоні з зоною бойових дій, займався забезпеченням армії та батальйонів.

Загинув у ніч на 14 серпня на блокпосту «Слов’янка-кордон», на якому бойовики намагалися зі зброєю прорватися з Донецької області у Дніпропетровську. Юрій поїхав до блокпосту, коли дістав повідомлення, що там почалася стрілянина, його машину розстріляли на під’їзді до блокпосту.

Лише коли прибула група спецпризначенців і захопила злочинців, Юрія змогли відправили до лікарні, але врятувати його життя не вдалося.

 

ІВАН ЛУЦИШИН (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Дубляни на Львівщині. Закінчив Львівський коледж транспортної інфраструктури. З 6 травня 2011 року по 5 квітня 2012 року проходив службу у Збройних Силах України та отримав звання «старший солдат».

Навесні 2014 року був мобілізований, старший солдат, командир відділення зв’язку 24-ї ОМБр. З 19 травня по 17 серпня 2014 р. перебував у зоні бойових дій.

Загинув 17 серпня 2014-го під час артилерійського обстрілу поблизу міста Лутугине — вибухова травма грудної клітки.

Без сина лишилась мама.

 

ОЛЕГ ГРЕБІНСЬКИЙ (1971-2014) — правоохоронець, доброволець, старший сержант міліції України.

Народився на Вінниччині.  Згодом родина переїхала на Херсонщину, закінчив Херсонську державну морську академію. Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил СРСР. Служив на ракетному військовому полігоні Капустин Яр (Астраханська область, Росія).

Мешкав у місті Нова Каховка Херсонської області. В останній час працював водієм маршрутного автобусу.

Вступив до добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» у травні 2014-го, в день його створення. Ніхто з близьких не знав про це. Пізніше своє рішення Олег Гребінський пояснив просто: «Мене ніхто не зрозумів би, якби я, маючи досвід армійської служби, залишався вдома, лежав на дивані і дивився по телевізору, як наші пацани б’ються, аби не пустити ворога на нашу землю. Я б сам себе не зрозумів…».

Загинув 29 серпня 2014 року у бою під Іловайськом під час виходу з оточення. За кілька хвилин до загибелі потрапив у групу бійців батальйону «Миротворець»; загинув разом з одним із них — Русланом Халусом.

Про те, що Олег Гребінський загинув, свідчили вцілілі бійці «Миротворця» та «Херсона». Товаришам не вдалось витягнути з поля бою його тіло, тому він довгий час вважався зниклим безвісти.

19 вересня 2014-го тіло Олега було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). бБв упізнаний за допомогою експертизи ДНК (проводилась двічі).

Без Олега лишились батьки, сестра, дружина.

 

ІГОР ЩЕРБИНА (1966-2015) — полковник, заступник командира батальйону, 40-й окремий мотопіхотний батальйон «Кривбас».

Народився в селі Іваньки, Черкаської області. З дитинства Ігор мріяв стати військовим та захищати Батьківщину. У 1983 році закінчив школу і вступив до «Орджонікідзевського вищого загальновійськового командного училища імені Єрьоменка» до роти глибинної розвідки.

Після закінчення училища був направлений до міста Термез (Узбекистан) у полк резерв офіцерського складу. У 1987 році проходів службу у Київському воєнному окрузі, був командиром навчального мотострілецького взводу 354 гвардійського мотострілецького полку.

Після розпаду Радянського Союзу Ігор Іванович вирішив, що військову службу він буде продовжувати в незалежній Україні. З 1991—1994 роки був командиром роти навчально-бойових озброєнь та техніки м. Київ.

У 1994 році брав участь у миротворчих силах ООН (в Югославії). У 1996 році закінчив Національну Академію Збройних Сил України за спеціальністю: «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ». З 1999—2005 роки був заступником командира механізованого полку. З 2005 року його було призначено командиром цього ж полку.

2007 року звільнився у запас. Працював на ДП «Судномех» Київського суднобудівного заводу, потім — начальником відділу з питань цивільного захисту населення Якимівської райдержадміністрації.

У 2014 році переїжджає до смт. Якимівка Запорізької області на батьківщину своєї дружини Олени Леонідівни. В цьому ж році успішно пройшов конкурс в Якимівську РДА на посаду начальника відділу з питань цивільного захисту населення.

Пан Ігор вів активну громадську діяльність, був одним з ініціаторів створення громадського формування з охорони громадського порядку та кордону Якимівського району «Патріот». Патрулюючи вулиці Якимівки, він дуже часто розповідав молодим хлопцям про військову службу, військову техніку, та важливість фізичної підготовки майбутнього військовослужбовця ЗСУ.

В серпні 2014 року був мобілізований до ЗСУ на посаду командира 3-го батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40-й БТО «Кривбас». З грудня перебував в районі м. Дебальцеве.

Ігор Щербина після виходу з Дебальцевого більшості своїх військовослужбовців останнім проривався з колоною поранених та вбитих бійців разом зі спецназівцями 16 лютого 2015 р., але потрапив у засідку, де його військовий транспорт підірвався на фугасі на польовій засніженій дорозі поблизу села Новогригорівка. Полковник дістав тяжких поранень, сам виповз з машини. Через обстріли його не змогли евакуювати. Коли військові повернулися на поле бою, полковника там вже не було. Вважався зниклим безвісти.

У червні 2015 року за експертизою ДНК ідентифікований серед загиблих.

 

ЯРОСЛАВ СІНЬКО (1973-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Козачі Лагері на Хероснщині. Працював у Цюрупинському лісництві на лісовій пожежній станції. Призваний за мобілізацією в червні 2014-го. Номер обслуги, 93-тя ОМБ.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення. Похований із військовими почестями як тимчасово невстановлений захисник України в місті Дніпропетровськ. Перебував у списках зниклих безвісти, ідентифікований за експертизою ДНК.

Був єдиним сином у батьків.

 

ІВАН ВОРОБЕЙ (1999-2018) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Дігтярівка, Чернігівська область. Шакінчив Шосткинський професійний ліцей за фахом токаря.

З 27 квітня 2018 року — на військовій службі за контрактом; солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 3-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го батальйону 10-ї бригади.

9 листопада 2018-го увечері загинув у бою поблизу села Кримське (Новоайдарський район) — російськи окупанти відкрили зосереджений вогонь зі стрілецької зброї по одному з опорних пунктів біля окупованого Жолобка, що розташований впритул до «Бахмутської траси». Підрозділ, що вступив у бій, був своєчасно посилений, і за годину вогнева активність ворога була повністю придушена, проте в ході бою, під час висування резерву до бойових позицій, солдат Воробей зазнав смертельного вогнепального поранення. Солдат Євген Летюка намагався перетягнути пораненого до окопу, проте також зазнав смертельного поранення.

Без Івана лишилися батьки, сестра та бабуся, яка його виховувала.

 

ОЛЕКСАНДР ЯРМОЛЮК (1982-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Ковелі на Волині. Здобув професію столяра. Працював у туристичній фірмі водієм.

З початком російської збройної агресії був мобілізований, служив на посаді командира мінометного розрахунку 51-ї механізованої бригади, м. Володимир-Волинський. Разом із підрозділом брав участь у боях в районі Іловайська.

29 серпня 2014 року загинув під час обстрілу українських військовиків, що виходили з оточення так званим «зеленим коридором» біля села Новокатеринівка Старобешівського району. Спочатку тіло Олександра Ярмолюка разом із тілами ще 87 невпізнаних полеглих українських солдатів 2 вересня 2014 року було вивезене з-під Іловайська до Запоріжжя, і ковельчанин ще тиждень вважався зниклим безвісти. Пізніше був упізнаний родичами й бойовими побратимами, та перевезений на рідну Волинь.

Без Олександра залишилися дружина та двоє синів.

 

ЮРІЙ ТАТАРЧУК (1974-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Суми, закінчив Сумське медичне училище, здобув спеціальність військового фельдшера. Багато років працював медбратом у відділенні кардіології ЦГБ, потім, здобувши кваліфікацію масажиста, 7 років працював в цьому напрямку.

 

Активний учасник Студентської революції у Сумах, Майдану 2004-го року та Революції Гідності. З 2004 року — член УНА-УНСО.

З початком російського збройного вторгнення брав участь у вишколах УНСО — як медінструктор; як доброволець мобілізований у серпні 2015 року. Молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор, 54-та ОМБр. В зоні бойових дій Юрій почав віршувати.

29 червня 2016 року брав участь в операції по знищенню укріпленої позиції противника «Мурашник». Зник безвісти під час бойових дій в районі Луганське — Логвинове (Бахмутський район) — група відходила з висоти й потрапила під мінометний обстріл з боку російсько-терористичних угруповань.  Кількох солдатів було тяжко поранено. Загинув, як позначено в медичному висновку, через «шок, грубе порушення анатомічної цілісності голови та шиї».

Терористи передали українській стороні за обміном тіло Юрія, експертиза ДНК підтвердила особу загиблого. Похований 28 серпня 2016 року на Центральному кладовищі міста Суми, Алея Слави.

Без Юрія лишилися батько, мама, сестра, два сина

 

ІГОР НАКОНЕЧНИЙ (1988-2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Геніївка на Харківщині. Мешкав у смт Андріївка Волноваського району Донецької області. 2013 року здобув спеціальність токаря.

Протягом 2015—2016 років служив у 54-й бригаді, по тому — у 72-й. Згодом — у 28-й бригаді, в 93-й — з 29 січня 2018 року; старший солдат, навідник бойової машини. Воював за Золоте, Шахти, Широкине, Волноваський район, Авдіївку.

8 лютого 2019 року загинув у бою від кульового поранення в голову на бойовому чергуванні в районі Авдіївської промзони — під час обстрілу позиції відкрив вогонь у відповідь з кулемета, прикривши побратимів; цим надав їм можливість вступити у бій.

Без Ігоря лишилися мама, сестри, дружина та дві доньки.

 

ВОЛОДИМИР ДРОЗД (1991-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Славута Хмельницької області. Пройшов підготовку в Навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ «Десна». 2010 року призваний — одразу на контрактну службу.

В зоні бойових дій воював з серпня 2015 року; старший солдат, старший водій мотострілецької роти, 17-й окремий мотопіхотний батальйон «Кіровоград».

30 січня 2016-го загинув під час мінометного обстрілу з боку окупантів поблизу смт Зайцеве під Горлівкою, ще один боєць зазнав поранення.

 

КИРИЛО ТИМОЩУК (1992-2014)— сержант ЗСУ.

Народився у с. Вищетарасівка на Дінпропетровщині.Командир бойової машини — командир відділення, 93-тя ОМБр. Загинув 29 серпня під час виходу з оточення поблизу Іловайська.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада