Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.04.2020

3 квітня.

Вкотре відмічаю, як нерівномірно народжуються непересічні люді. Якщо 1 квітня в огляді, крім загиблих захисників України, була дюжина діячів з різних царин, зокрема наших сучасників, то сьогодні лише троє:
– письменник, який отримав дві Сталінських і одну Ленінську премію, а потім був затаврований за «націоналістичний, наклепницький» роман;
– один з кращих гумористів совєтського періоду, чимала частина доробку якого і сьогодні лишається актуальною;
– художник, відомий чудовими дніпровськими пейзажами.


ОЛЕСЬ ГОНЧАР (ім’я при народженні – Олександр Біличенко) – (1918-1995) письменник и громадський діяч. Зажив слави через роман «Собор».

Народився селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра). Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила Олесю матір.
До вступу до Харківського університету (1938) він навчався в Українському книжково-газетному технікумі (1933-37), де в той час викладав видатний мовознавець і літературознавець Юрій Шевельов, який пізніше згадував його як свого найздібнішого студента.
У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону був відправлений на фронт. Непідготовлену молодь одразу кинули проти досвідчених вояків – у липні в бою на Київщині той батальйон був знесений вогнем ворога – більшість загинула, Гончар був поранений. За переказами, які наводить той-таки Шевельов у свої спогадах, Гончар важко переживав цей перший фронтовий досвід, не хотів його продовження через безглуздість воєнної методи, яка перетворювала людей живий щит. Однак, по одужанні був знову відправлений на фронт, де сумлінно воював. Був ще раз поранений. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».
Втім, особисті розчарування не відбилися в творах – його воєнна проза відповідала офіційній позиції, що було високо оцінено владою.
Три повоєнні роки Гончар працював над романом «Прапороносці», який держава відзначила аж двома Сталінськими преміями.
Після «Прапороносців», Гончар пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта»), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У повісті «Земля гуде» зображує діяльність реальної комсомольської підпільної організації.
Звертається він і до інших тем, які віталися в ті часи: видані протягом 1950-х років книги новел «Південь», «Дорога за хмари», «Чари-комиші», повісті «Микита Братусь» і «Щоб світився вогник» присвячені мирному трудовому життю людей, а романна дилогія «Таврія» і «Перекоп»— історико-революційній проблематиці.

Адміністративна кар’єра письменника складалася більш ніж успішно: спочатку заступник голови правління, у 1959—1971 роках — голова правління Спілки письменників Української РСР.
З одного боку, автор по змозі, більш-менш у межах дозволеного, висловлював свої національні переконання. Але мусив і зрівноважувати потенційно небезпечні “ухили” вірнопідданими пасажами.
Прозі катастрофічно бракувало сюжетної напруги, дратувала психологічна одномірність персонажів. Таланту Гончареві ніби й не бракувало, але в межах соціалістичного реалізму реалізувати його біло неможливо.
Його твори читалися, але були не набагато популярніші, ніж решта ідеологічно вивіреної прози. Втім, варто зазначити, що багата, виразна і точна мова Гончара вирізняла його серед решти, забезпечуючи івагу читачів.
Але справжню славу, а разом з нею і гнів влади Гончару приніс роман «Собор», опублікований у журналі «Вітчизна» 1968 року. Назва роману походить від майже зруйнованого дерев’яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв на тій самій вулиці де мешкав Гончар. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У 1990-х роках собор, який пов’язують з образом собору в книжці, був відбудований.
Перші рецензії на роман після появи у «Вітчизні» були схвальні, Невдовзі він був виданий окремо фантастичним, як на сьогодні, тиражем 115 000 примірників. І ніяких підозр текст ні в кого не викликав. Але невдовзі критика піддала його остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Якби письменник не мав на той час купи державних премій і відзнак, не був членом ЦК КПУ, то, ймовірно, «Собор» обійшовся б йому киди дорожче.
Бо в події навкруги цього твору були втягнути найвищі посадовці Украхнської СРС та СРСР – Петро Шелест, Володимир Щербицький і, зрештою, Леонід Брежнєв.
“Собор” здобув неймовірну популярність, його передавали з рук у руки, продавали “з-під поли”, він мав навіть певний міжнародний розголос. Критика і заборони стали кращою рекламою.
У творі найперше ішлося про збереження національної пам’яті, про необхідність охорони історичного культурного спадку. Тут Гончар чутливо вловив дух часу: сімдесяті роки стали порою наснаження історичної свідомості, пошуку коренів і ґрунту, адже декларовані радянські цінності остаточно збанкрутіли.
Сюжет в романі розгортався навколо подій і конфліктів, пов’язаних зі збереженням дерев’яного собору, збудованого у дніпровських плавнях ще в козацькі часи. Виразно прозвучали й екологічні аспекти: металургійні комбінати українського Півдня катастрофічно забруднювали довкілля. Робітничу Зачіплянку, місце дії роману, ототожнювали із заводським передмістям Дніпропетровська, деталей-натяків не бракувало.
А в підлому героєві-кар’єристові, котрий захотів будь-що-будь отримати бонуси, знищивши собор і тим засвідчивши свій бездоганний атеїзм, несподівано пізнав чи не себе самого всесильний перший секретар Дніпропетровського обкому компартії Олексій Ватченко.
До того ж розповіді про якісь негаразди у його “вотчині” вважав у принципі неприпустимими.
Дніпропетровський керівник був земляком і приятелем самого генсека Брежнєва, тому відчував за собою надійні тили. На березневому пленумі ЦК КПУ 1968 року Ватченко – річ небувала – виступив у ролі літературного критика роману.
Кидати звинувачення “ідейно порочному”, як сказав промовець, творові, що вже розійшовся дуже великим накладом, романові, написаному лауреатом Ленінської премії, депутатом і членом центрального комітету партії, – це брати на себе велику відповідальність за наслідки.
Вище керівництво компартії в Україні в особі Петра Шелеста усіляко намагалося втишити скандал.
І те, щ обуло для Ватченка актом самозахисту й зміцнення кар’єрної драбини, для інших компартійних лідерів обернулося чудовим подарунком, ще однією підставою усунути Шелеста – Володимир Щербицький, ще один дніпропетровський висуванець, давно мріяв про найвищу посаду в республіці.
Звинувачення на адресу Шелеста громадилися. Випливла фантастична історія, нібито зловорожі західні радіоголоси поширили інформацію про висунення “Собору” на Нобелівську премію. І не кимось там, а великим ворогом комунізму Папою Римським. Зрозуміло, що сюжет сфабрикували кадебісти. Бо твір не міг висуватися навть за формальними критеріями – через відсутність перекладів.
Але це був переможний козир у кар’єрних іграх: коли очільник республіки допустив аж такі підступи міжнародної реакції, то він точно не відповідає своїй посаді.
У квітні 1973 року Шелеста таки відправили на пенсію. Попередньо “навівши лад” – для цього виявилися потрібними численні арешти українських дисидентів, зокрема в 1972 році.
Самому Гончару довелося демонструвати слухняність – у 1973 році він підписав ганебного колективного листа групи радянських письменників до редакції газети «Правда», в якому таврували Солженіцина та Сахарова.
Надалі Гончар поводився куди обережніше, резонансних творів ільше не писав, в 1971—1986 роках був секретарем б правління Спілки письменників СРСР.

 

СТЕПАН ОЛІЙНИК (1908-1982) – поет-гуморист.

Родом з Одещини, школу закінчував в Одесі. Коли в 1930-му його батько потрапив під «розкуркулювання», юнак уже був студентом Одеського педагогічного інституту. Сина «ворога народу» виключили з вишу, і Степан влаштувався на роботу рульовим на кораблі «Ленін». А коли через рік відновився в педагогічному інституті, то заарештували вже його самого. Та хлопця невдовзі випустили. Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на епілепсію. Відпустила хвороба лише після війни.
По закінченні педінституту працював викладачем української мови та літератури, 1935 року – кореспондентом одеської обласної газети «Чорноморська комуна».
Під час масових радянських репресій у 1936-му Олійник категорично відмовився співпрацювати з НКВД, через що отримував погрози.
Восени 1939-го Степан Олійник, як вже відомий журналіст та поет, переїхав у Київ, де працював у столичних газетах.
Під час німецько-радянської війни був літературним працівником газети «Сталинградская правда».
Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, тонке відчуття народного гумору, неординарний літературний талант – те, що дозволило Олійнику вирізнятися з-поміж плеяди тогочасних поетів-сатириків.
Перші його гумористичні книжки «Мої земляки» (1947) та «Наші знайомі» (1948) принесли у славу, а друга книжка була відзначена Державною премією. Вступ до Спілки письменників, робота у журналі «Перець», благословення Остапа Вишні стали визначальними у подальшій творчій кар’єрі.
За мотивами його сатиричного фейлетону «Пес Барбос», надрукованому в газеті «Правда» 1960 року, режисер Леонід Гайдай зняв свій відомий комедійний короткометражний фільм «Пес Барбос і незвичайний крос».
Олійник опублікував понад сто поетичних фейлетонів, написав лібрето комічної опери «В степах України» – за однойменною комедією Олександра Корнійчука. Його твори було видано у 4-х томах (1978).
Чимало гуморесок Олійника актуальні і донині: http://gumoreski.in.ua/autors/oliynik-stepan/

, а його дитячі віршики – і поготів: https://mala.storinka.org/%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0…

 

ДМИТРО ШАВИКІН (1902-1965) – художник.

Народився у м. Олександрів, Володимирської області (Росія). Жив у Києві з 12 років. Здобув освіту у Київському художньому інституті у класі Миколи Бурачека, Федора Кричевського і Льва Крамаренка. Викладав у Харківському художньому інституті (1930-40 рр.).
Там він познайомився з поеткою Наталєю Забілою, згодом вони побралися – але й цей третій шлюб не став для Забіли щасливим.
Обоє працювали в редакції: вона – письменник, він – художник-ілюстратор, графік. Дмитро оформляв, ілюстрував дитячі журнали та книги. Робота над «Словом про полк Ігорів» була знаковою: Наталя перекладала твір українською, а Дмитро ілюстрував «Слово». Потім була співпраця над її збірочками «Рукавичка», «Під дубом зеленим», «Зайчикова хата». Та згодом вони живуть нарізно: він у Києві – не цураючись усіх радощів столичного життя, вона – з дітьми у Харкові.
У 1950 році Дмитро Шавікін створив картину «Дружба» (Львівський музей українського мистецтва), на якій в образах чотирьох моряків втілив риси сина Наталі Львівни – Тараса Божка.
Разом з конвейерним виробництвом полотен і монументальних робіт на совєцьку тематику, Шавікін створив і низку гідних уваги пейзажів, в яких з тонким ліризмом зображував природу Київщині.
На жаль, надто розповсюджений спосіб пошуку істини скоротив вік художника.

Пом’янемо захисників України, які занинули, захищаючи сою крахну і нас з вами від російської агресії.

 

В’ЯЧЕСЛАВ АКУТІН (1990-2014) — молодший сержант, Державна прикордонна служба України.

Народився 1990 року в місті Луганськ.
Молодший інспектор прикордонної служби — прожекторист відділу прикордонної служби «Марківка» Луганського прикордонного загону.
Загинув 10 серпня під час обстрілу ТУ «Північ» «Градами» біля Юганівки. Тоді ж полягли смертю хоробрих Сергій Андрієнко, Давід Дзідзінашвілі, Володимир Шило.
Похований в Марківці.

 

ОЛЕКСАНДР ПОПОВ (1983-2015) – капітан ЗСУ (посмертно).

Народився в м. Тернівка, Дніпропетровська область.
До початку російської агресії проти України працював на підприємстві ДТЕК «Павлоградвугілля», куди був спрямований після закінчення університету гірничим майстром ділянки «Вентиляція та техніка безпеки».
— Не дивлячись на молодість, він вже добився значного авторитету та статусу у нашому трудовому колективі. Ми запам’ятаємо його як відповідального, професіонального співробітника, доброго і чуйного товариша, — згадує Олександра начальник однієї з ділянок підприємства Юрій Муштей. — Загибель таких молодих людей як Сашко — це велика та непоправна втрата для всього суспільства.
Будучи офіцером запасу, Олександр Попов не зміг стояти осторонь і зголосився добровольцем. У військкоматі, враховуючи військово-облікову спеціальність, йому запропонували посаду передового авіаційного навідника мотопіхотної роти 40 окремого мотопіхотного батальйону, відомого в народі як батальйон «Кривбас». Сашко погодився одразу.
Тривалий час його батальйон ніс службу в районі міста Дебальцеве. Це було страшне та небезпечне місце, одна з найбільш «гарячих точок» Донбасу. Майже щодня ворожа артилерія гатила по українських блокпостах та опорних пунктах, не вщухали «Гради», постійно атакувала ворожа бронетехніка, а в тилу діяли диверсанти.
Дотримуючись Мінських домовленостей, українські війська не мали змоги викликати ударну авіацію. Тому Олександру не прийшлося виконувати функції авіаційного навідника – він ніс службу на блокпостах, опорних пунктах, супроводжував колони, виконував різні завдання командування тощо.
Загинув 24 січня 2015 р. від осколкового поранення біля позиції “Олімп” (поблизу м. Дебальцеве), під час танкового обстрілу з боку противника.
Того ранку Олександр Попов разом із бійцями свого підрозділу готувався до виїзду на передову. Однак по штабу вдарила ворожа артилерія, яка й забрала його житття.

 

ВОЛОДИМИР ЮРИЧКО (1994-2014) – боєць «Айдару».

Ннародився в сім’ї лікарів у м. Самбір на Львівщині. Закінчів з відзнакою Самбірській технікум економіки та інформатики, який закінчив з відзнакою. Вступив до Національного медичного університету, де вчився 3 роки за спеціальністю «педіатрія».
Член Київської федерації волейболу, учасник багатьох турнірів.
Володимир був учасником захисту Майдану протягом усього часу протесту, включно з подіями на вулиці Грушевського, співзасновником Наукової сотні Майдану — однієї з перших, що з’явилися в грудні 2013. Був поранений уламками гранати під час спротиву штурмам Майдану 18 лютого. Брав участь у медичній акції «Медицина не мішень» із захисту медичних волонтерів від свавілля силовиків.
Від березня-квітня 2014 року Володимир намагався поїхати в Донецьку область для агітації за єдність України. Під час формування добровольчого батальйону «Айдар» записався добровольцем, пройшов тренування. Від травня 2014 — медик-доброволець батальйону «Айдар». Працював санітаром на передовій, пізніше — помічником кулеметника, згодом став кулеметником розвідувально-диверсійного загону.
Загинув у бою з терористами 13 або 14 серпня 2014 року разом з іншими солдатами «Айдару». На український підрозділ наступало 8 танків терористів, 2 з яких було підбито, решта відійшли в бік. Командир батальйону та заступник були поранені. Володимир Зюзь при відході основної групи лишився прикривати. Після того терористи здійснили залп із «Граду».
Разом з Володимиром загинуло ще четверо захисників України.

 

СЕРГІЙ ЦЕПУХ (1992-2018) – старший сержант ЗСУ. 196-й центр управління та оповіщення ПС ЗСУ.

Народився в с. Видерта на Волині. З дитинства хотів бути лікарем. пішов навчатися в медичний коледж. Подавав документи в різних містах Волині і Рівненщини, всюди пройшов, вибрав Рівненський медичний коледж, старанно вчився.
— Як бував удома, то у своїй кімнаті просиджував за комп’ютером, — усе щось вчив, читав. Як навесні 2012– го закінчив коледж, то додому привіз зошити з конспектами. Сказав: «Може, вони мені ще пригодяться». З мрією про інститут не прощався, – згадує його мати.
Після коледжу Сергій сказав, що хоче до війська і сам зголосився на строкову службу.
— Ще не було війни. Я їздила до нього на присягу. Бачила, що тоді армія була слабо забезпечена. Довгий час берців не видавали солдатам. Хлопці ходили хто в чому: одні, як наш Сергій, у туфлях, інші — у якихось шльопанцях. Але то тільки те, що зовні впадало у вічі. А ще не забуду, як згодом він сказав про перші тижні життя в казармі стройової підготовки: «Мам, якби тоді нам давали пістолети, то, напевно, дехто, в кого не витримувала психіка, покінчив би самогубством». Із цих слів можна було судити, як непросто жилося в армії. А наш син якось спокійно і легко відслужив півтора року, – розповідає мати.
Після служби Сергій спочатку працював фельдшером у госпіталі. А згодом, вже коли почалася війна, підписав контракт з ЗСУ, був санінструктором. У квітні 2018–го сказав рідним, що його відправляють у Миколаївську область, хоча насправді відправляли на фронт.
Якось під час розмови мати почула в телефоні вигуки: «Ранений, швидше звідти!», Сергій потім так пояснив: «Це американці учать нас, як поранених з поля бою витягувати». Якось під розмови він сказав, що скоро приїде додому на 10 днів у відпустку. Та розмова виявилася останньою.
9 серпня 2018 р. Сергій від кулі снайпера під час чергування на спостережному посту ЗСУ в околицях м. Мар’їнка на Донеччині. Побратими казали, що стріляла жінка-снайпер з Сербії.
Залишились батьки та брат.

 

ІВАН ЛИСИЦЯ (1996-2019) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Карпівка, Дніпропетровська область.
В АТО служив на посаді навідника, 54-а ОМБр.
Загинув за півгодини до опівночі 6 квітня 2019 р. від кульового поранення під час вогневого протистояння на позиції ЗСУ біля хутора Вільний в околицях м. Золоте на Луганщині. Разом з ним у цьому бою загинув ще один захисник України.
Залишилися мати, двоє братів та сестра.

 

ВОЛОДИМИР ШЕЛЯГ (1979-2015) – солдат ЗСУ, спецпризначенець.

Народився в. Хиночі, Рівненська область. До війни працював вчителем фізкультури у школі в рідному селі. Був активною людиною – брав участь у місцевій самодіяльності, співав у церковному хорі, займався туризмом. Односельці поважали його готовність допомогти і привітну вдачу.
В АТО служив в 3-у окремому полку спеціального призначення.
Загинув 3 червня 2015 р. у бою під час відбиття атаки російських збройних формувань на місто Мар’їнка (Донецька область). Разом за Володимиром загинуло ще троє захисників України.
Залишилися мати, дві сестри та троє братів.

 

ОЛЕКСІЙ ГРЕБЕНЮК (1969-2018) – сержант ЗСУ.

Народився у м. Кролевець на Сумщині. Вивчився на столяра-тесляра. Протягом 1987—1989 років проходив строкову службу у 103-ій повітряно-десантній дивізії — на посаді начальника радіостанції та командира відділення. Брав участь у бойових діях в Афганістані, нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Працював в міжрайоному управлінні водного господарства «Сумиводгосп».
З 14 березня 2015 до квітня 2016 року проходив службу за мобілізацією в зоні боїв, 17-та танкова бригада. У червні 2017-го підписав контракт і повернувся на фронт; сержант, снайпер 72-ї бригади.
7 листопада 2018 року зазнав тяжкого поранення у живіт, з ушкодженням внутрішніх органів, поблизу селиша Новолуганське. З госпіталю Бахмута був доставлений до реанімації в Харків, звідки 13 листопада літаком переправлений до Києва. 40 діб боровся за життя, незважаючи на всі зусилля лікарів, 17 грудня помер, так і не прийшовши до тями.
Без Олексія лишились дружина, син та донька.

 

АНДРІЙ ТОВКАЧ (1978-2017) – старий содат ЗСУ.

Народився в Хабаровському краї, РРФСР. З дитинства мешкав в смт Широке на Дніпропетровщини, вивчився на тракториста.
Мобілізований 2015 року — служив у 1-му протитанково-артилерійському дивізіоні 93-ї бригади; після демобілізації працював у Дніпрі — в «АТБ-Маркет». 2016 року повернувся до ЗСУ, служив на посаді водія-номера обслуги 138-ї бригади. Влітку 2017-го підписав контракт на службу у 25-ій бригаді; старший солдат, гранатометник парашутно-десантного батальйону.
26 грудня 2017 року загинув від смертельного вогнепального поранення під час обстрілу зі стрілецької зброї опорного пункту «Шахта» під Авдієвкою.
Залишились батько, брат, сестра, цивільна дружина та дві дочки (від двох шлюбів).

 

ОЛЕКСАНДР ПОТАПЕНКО (1970-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в смт Драбів, Черкаська область.
Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил СРСР.
1 серпня 2014 року добровольцем мобілізований до лав ЗСУ. Служив вогнеметником 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ.
З літа-осені 2014 року брав участь в АТО. Під час одного з боїв Потапенко отримав поранення. Його доправили до Військово-медичного клінічного центру у Львові, де попри зусилля лікарів, помер 1 грудня 2014 року.
Залишилась дружина та дві дочки.

 

ОЛЕКСАНДР СОРОКОВИЙ (1973-2014) – солдат, 42-й батальйон територіальної оборони “Рух Опору”.

Загинув 27 серпня 2014 р. під час обстрілу з РСЗВ «Град» підрозділів забезпечення в районі села Стила Старобешівського району Донецької області. 3 вересня 2014 р. тіло разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу.
Залишились мати та дві доньки. Похований у рідному місті Дніпро.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада