Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

3 червня.

Спершу вшануємо пам’ять Героя Небесної Сотні, що загинув від кулі снайпера – під час спроб силового придушення Революції Гідності.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • президент ЗУНР;
  • брати-двійнята, художник і композитор, які були засуджені до каторги в сталінських таборах, але це не зламало їхнього творчого духу;
  • видатний актор, що знявся у багатьох знакових українських фільмах;
  • перекладач, якому важке довічне захворювання не завадило досягнути успіху у своїй справі;
  • «кіборг», який боронить Україну з осені 2014 року і дотепер.

А також пом’янемо наших захисників, які загинули у третіх визвольних змаганнях – у бортьбі з російською збройною агресією проти України.


Отже, згадаємо нашого героїчного сучасника:

 

АНДРІЙ ДИГДАЛОВИЧ (1973-2014) — активіст Євромайдану. Загинув від кулі снайпера на Інститутській вулиці в Києві 20 лютого 2014.

Народився у селі Сокільники, Львівська область. У дворічному віці залишився без батька, тому змушений був рано стати дорослим.

Мама – Лідія Яримович – походить з родини священиків. Дід і батько матері були священиками УГКЦ, батько правив підпільно. Бабин брат Іван Бутковський був полковником УПА.

Сам Андрій також вже з народження ріс бунтарем. Ще в школі ставив вчителям на уроках історії незручні запитання про УПА, і коли вони не знали що сказати, сам на них відповідав. Учителі його навіть виганяли за двері аби хлопець «не зривав уроки». «Не пам’ятаю, аби ще яка дитина була так патріотично наштована, — розповідає Володимир Явор, класний керівник Андрія. — Десь у 1988 — 89 роках у підпіллі вийшла революційна брошура про Україну. Андрій за свої гроші декілька примірників закупив — роздав однокласникам. Наша школа виграла у конкурсі маршової пісні. А сам Андрій прийшов на свято із синьо-жовтим прапором, у шапці мазепинці. На уроці малювання в шкільному альбомі намалював тризуб. Сказав учительці: скоро це буде нашим символом…»

Наприкінці 1980-х років із місцевих державних будівель знімав радянські прапори. Мати вночі на його одязі шукала червоні нитки, аби сина не покарали.

У 18 років організував в Сокільниках Товариство української мови ім. Т.Шевченка. А також одружився зі своєю коханою Наталею. З дружиною у шлюбі прожили разом 22 роки, виховували двох доньок.

2004 року з першого і до останнього дня був на Майдані під час Помаранчевої революції. І зі слів дружини, потім дуже розчарувався. А потім тихо відійшов і займався своїми буденними справами. У Андрія були золоті руки, працював будівельником.

Як тільки зібрався Майдан в 2013, Андрій поїхав на нього відразу, коли побили студентів. З самого початку, а саме з 1 грудня і до 20 лютого, Андрій був у 8 Афганській сотні. Сам він афганцем не був, по віку замолодий, але ці 3 місяці він провів пліч-о-пліч з воїнами-афганцями. В грудні стримував наступ «Беркуту». 11 грудня беркутів ці схопили Андрія і хотіли змусити його стати перед ними на коліна, але не вдалося попри те, що били. Йому врятувала життя накидка з написом: «Афганці-ветерани з народом». Якийсь офіцер підійшов і сказав: «Афганців не вбивати». Йому вдалося втекти, коли беркутівці відволіклися на деякий час. Друзі жартували, що Андрій отримав перше бойове хрещення.

Потім були ще не раз протистояння з «Беркутом». В січні, після поранення беркутівцем гумовою кулею на вулиці Грушевського, втратив 80 % зору на одне око. Звертатися до лікарів у Києві було небезпечно — поранених заарештовували і кидали до в’язниці. Таємно вдалося доправити його на лікування до Львова. Думали, що вже не поїде. Та чоловік за два дні знову повернувся на барикади.

“Біля третьої ночі на 20 лютого подзвонив. Сказав: усе в порядку. Знав, що не сплю — інтернет, телевізор. Кидала есемески: «Ми молимося за тебе», «Гордимося тобою», «Скажи, що живий». Розказав, що до нього приїхав Зеник, товариш із Рудок (містечко у Самбірському районі на Львівщині). Просила його переодягнутися, щоб снайпери не впізнали по куртці. Та він не хотів у чужому ходити. На кінець сказав: «Лягай спати, не переживай — усе буде добре. В разі чого — знаєш, що робити. Ти ж сильна», — розповідає дружина Наталя. В останній розмові з швагром Андрій говорив про зраду ідеалів Майдану, розчарування, підозру в тому, що їх використали. Збирався додому…

Хлопці розказують, що зранку чоловік прийшов на Майдан після важкої ночі на барикадах. Було пів на восьму. Сів під штабний намет, закурив, зробив собі кави. Йому сказали: аби ти не пропадав, тебе нагороджувати будуть – комендатурою Майдану було ухвалено рішення про нагородження Дигдаловича орденом «За оборону Майдану». Він видав: «Який із мене герой? Я ще не заслужив. Але зараз заслужу». Встав і пішов.

Через 20 хвилин Андрія не стало. Його життя обірвалось від кулі снайпера на вулиці Інститутській, коли Андрій відтягував пораненого хлопця до медиків. На ньому був саморобний бронежилет. Куля пробила його та пройшла навиліт…

 

Повернемося до більш ранніх часів:

 

ЄВГЕН ПЕТРУШЕВИЧ (1863-1940) — Президент і Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Народився у м. Буськ, нині Львівської області, в сім’ї греко-католицького священика, віце-маршалка Камінко-Струмилівського повіту о. Омеляна Петрушевича. Батько був знавцем української історії та літератури, людиною глибокої національної свідомости. Відповідно виховав своїх трьох синів.

Здобувши ступінь доктора права у Львівському університеті, 1896 року відкрив у Львові адвокатську канцелярію, згодом переніс її до Сокаля. На Сокальшині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя: був головою повітової «Просвіти», закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову касу ощадності, очолював боротьбу проти москвофільства, яке ще мало тут досить сильні позиції. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі влади.

Із утворенням 1899 року Української Національно-Демократичної Партії став її активним діячом. Тож не випадково на виборах до австрійської Державної Ради 1907 року його обрали послом (депутатом). його виступи на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти.

Як провідний діяч «Українського сеймового клубу» очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах 1913 року до Галицького сейму увійшли 34 українські посли. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Петрушевич і Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.

У розпал Першої світової війни (1916) Петрушевич замінив Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими та польськими парламентаріями розгорнулася справжня війна.

Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Петрушевичем і Левицьким домоглися деякого послаблення утисків українського населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, Іван Горбачевський став міністром здоров’я, а Йосип Ганінчак — генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини генерала Діллера з його відверто пропольською орієнтацією, якого замінив більш прихильний до українців генерал Карл фон Гуйн.

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня 1918 року галицько-український політичний провід на чолі з Петрушевичем ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоби визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів Райхсрату, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита Андрея Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.

Мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом Левицького та Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснили 1 листопада 1918 переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («Листопадовий чин»).

1 листопада проголошено утворення Української Держави колишніх австро-угорських земель (з 13 листопада 1918 р. ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд (з 13 листопада — Державний Секретаріат). У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв’язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Євгену Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебрався провід ЗУНР, і 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

 

Як президент УНРади здебільшого виконував репрезентативні функції й, згідно з Тимчасовим Основним Законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були піддавані критиці як такі, що вони не відповідали ситуації в країні, охопленій війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які реґламентували громадсько-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народу, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ, смертельно небезпечних для молодих держав.

Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Франції захопило майже всю Галичину (румунське ще восени захопило Буковину). Під загрозою небезпеки, витвореної польським наступом, на засіданні послів Української національної Ради ЗУНР було ухвалено рішення скасувати парламент та передати всю повноту влади диктаторові ЗУНР Євгенові Петрушевичу, який мав тепер суміщати обов’язки президента й голови уряду. Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Петрушевича усунули з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини.

Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Християн Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею лише за однієї умови — порвати стосунки з Директорією. Але Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури ЗУНР і УГА перейшли Збруч і розмістилися в районі м. Кам’янець-Подільський. У серпні об’єднані українські (УГА і Дієва армія УНР) армії розгорнули бойові дії на Правобережжі й на короткий час (30 — 31 серпня) визволили Київ. Невдовзі вони билися на двох фронтах — проти більшовицького і денікінського військ. Проте впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Петрушевича. Великим непорозумінням сталося й залишення Києва. Не маючи повної довіри до Євгена Петрушевича, Головний отаман Петлюра почав сепаратні переговори з поляками. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир’я з денікінцями.

Після поразки українських сил, Петрушевич на еміграції продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР. Реорганізований у серпні 1920 уряд в екзилі намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Після провалу цієї місії змушений був у травні 1923 р. розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, включилися у леґальну діяльність відповідно до програм своїх партій і рухів.

Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор».

У берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні в період «українізації». Відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом. Однією з перших засудила радянофільство галицького діяча Українська Військова Організація. У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями щодо діяльності УВО.

Радянофільські настрої Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ГПУ—НКВД. Подальші роки його  емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана Павла Скоропадського та Апостольського вікарія УГКЦ в Німеччині оотця Вергуна.

 

Наступні іменинники – брати-близнюки, творчий дух яких не зломили табори.

 

ГЕННАДІЙ ПОЛЬОВИЙ (1927-2017) – художник-графік, публіцист.

Народився в Одесі. Батько — Петро Іванович Могила, артист Державного Українського народного хору ім. Г. Верьовки походив з того ж роду, що і митрополит Петро Могила , і за совєтів поміняв прізвище на нейтральне – Польовий.

1950 року разом із братом, композитором Валерієм Польовим, Геннадій був заарештований за звинуваченням у створенні молодіжної антирадянської організації, так званій «Народно-визвольній Партії» (НВП), «…що ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення політичного устрою у Радянському Союзі».  Карався в Усольлагу, працював на лісоповалі Солікамську, був реабілітований після смерті Сталіна – 1954 року.

В часи «відлиги» закінчив Київський художній інститут, відділення графіки.

Працював у різних жанрах живопису, визнаний майстер пейзажу, провів близько 20 персональних виставок.

Більше про долю і творчість Геннадія Польового: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3056/164/104215/

 

ВАЛЕРІЙ ПОЛЬОВИЙ (1927-1986) – композитор.

1950 року закінчив з відзнакою Київську державну консерваторію по класу композиції Бориса Лятошинського. Того ж року разом з братом заарештований, відбував термін ув’язнення на мідних копальнях Джезказгану (Карагандинська область Казахської РСР). 1954 — реабілітований.

Спочатку викладав у музичних школах Києва, згодом працював у музичних видавництвах, консультантом Спілки композиторів.

Для хору та оркестру

1975—1980 «Реквієм» пам’яті Івана Хоменка (поета, дисидента, в’язня Джезказгану) для змішаного хору, солістів і великого симфонічного оркестру на вірші І. Драча, М. Коротича, М. Вінграновського,

Автор симфонічних і камерно-інструментальних творів, а також  творів для оркестру народних інструментів.

 

КОСТЯНТИН СТЕПАНКОВ (1928-2004) – актор, педагог, перший лауреата премії ім. Леоніда Бикова.

Народився у селі Печеськи Хмельницької області. Батько актора Петро Волощук, був священиком. Його арештували 1939 року і з тих пір його ніхто не бачив. Можливо, батько постраждав за близьке знайомство з ад’ютантом Симона Петлюри Олександром Даценком.

Прізвище Степанков було утворене від дівочого прізвища матері – Степанко.

Два брати Костянтина загинули. Молодший Георгій закатований голодом 1933-го року, а старший Ігор загинув під час Другої Світової війни у лавах УПА.

По війні мати Євгенія Василівна, боячись із двома дітьми, Костянтином та молодшою сестрою Лідою, лишатися після відходу німців на батьківщині, вирішила виїхати до Узбекистану. Проте Костянтин їхати відмовився.

По закінченню школи він вступає до Уманського сільгоспінституту на плодово-овочевий факультет. Як згадував сам Костянтин Степанков, весь час, роками, він змушений був недоїдати, тож «дуже хотів швидше стати плодоовочеводом, щоб поближче до їжі — до хліба, картоплі, буряку, меду». Про акторську кар’єру він навіть не замислювався.

В інституті Степанков, як член комітету комсомолу, вів «культмасовий сектор», де в його обов’язки входило запрошення відомих людей, котрі перебували в Умані, на зустрічі зі студентами та викладачами. Під час однієї з таких зустрічей на талановитого юнака звернув увагу і запропонував вступити до театрального інституту Амвросій Бучма, на той час актор та режисер Київського театру ім. Івана Франка, Степанков зголосився на пропозицію Бучми і вступив до театрального інституту де й вчився на курсі Бучми.

Від 1955 року грав у театрі ім. Івана Франка, від 1968 — актор Київської кіностудії імені Довженка.

Степанков зіграв у понад сотні фільмів, зокрема знявся у таких знакових стрічках «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон-ХХ», «Захар Беркут», «Гадюка».

Талановитий актор працював також викладачем в інституті ім. Карпенка-Карого. Тут він закохався в студентку Аду Роговцеву. За таку «аморалку» його навіть на рік відсторонили від викладання. Але коли Ада закінчила навчання, вони побралися, і на відміну від багатьох інших акторських союзів, їхнє подружнє життя було довгим і щасливим.

 

АНДРІЙ МАСЛЮХ  (1975) — перекладач.

Народився у Львові. Через ДЦП навчався на індивідуальній формі у звичайній львівській школі № 70. Англійською захопився у 80-х роках, коли родичі з Америки передплатили для нього англомовний журнал «National Geographic».

Попри проблеми зі здоров’ям у 1998 закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (англійська філологія, диплом з відзнакою). Вже в університеті багато перекладав українською з англійської, зокрема оповідання Конан Дойля про Шерлока Голмса. У 2001—2003 роках навчався в Центрі італійської мови і культури при ЛНУ ім. Івана Франка.

З кінця 1998 співпрацює як перекладач-фрилансер із українськими видавництвами (Свічадо, Видавництво Старого Лева, Скриня), Товариством Ісуса в Україні («Ігнатіянська серія»). Перекладає переважно українською з англійської та італійської. Володіє російською, польською, частково — іспанською, французькою, німецькою, латиною.

У 2008 стажувався в науково-дослідницькому центрі «Еціо Алетті» при Папському Східному інституті (Рим, Італія). З січня 2015 року працює перекладачем у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи.

Серед опублікованих перекладів — твори св. Ігнатія з Лойоли, св. Терези з Авіли, св. Йоана від Хреста, Клайва Стейплза Льюїса, Ентоні де Мелло, Джеремі Кларксона, Умберто Еко, Андреа Каміллері, Анджели Нанетті, Олдоса Гакслі, Паоло Джордано.

У 2017 році спробував себе в ролі письменника. Його оповідання «Трамвай № N» увійшло до збірки «10 історій для хлопців» (Видавництво Старого Лева, 2017). В цьому ж видавництві вийшла і більшість перекладів Андрій Маслюха.

Правила життя від Андрія Маслюха: http://argumentua.com/stati/andr-i-maslyukh-bagatstvo-tse-vm-nnya-rad-ti-zhittyu-khai-yake-vono-skladne

 

ВОЛОДИМИР НЕБІР (1992) — «кіборг», захищає Україну від осені 2014 року і дотепер.

Народився в селі Братишів Івано-Франківській області. Дитинство пройшло в Дністровському каньйоні, де його виховували бабуся з дідусем. До школи пішов в Івано-Франківську.

У 13 років наперекір матері вступає до Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату. Після військового ліцею юнак вступає до Військового інституту КНУ іменіТараса Шевченка.

Під Революції Гідності бере активну участь як член Медичної служби. На посаді координатора мобільних медичних бригад він навчає волонтерів, лікує активістів. Отримавши опіки внутрішніх органів хімічними речовинами під час лютневих розстрілів, продовжував займатися реабілітацією активістів Майдану.

Захищати Україну зголосився добровольцем. Після проходження військово-тактичної підготовки вже в листопаді 2014 року боронить Україну від російських окупантів в поселенні Піски Донецької області.

З 30 листопада по 13 грудня бере участь у бойових діях на території нового терміналу донецького аеропорту (гранатометник). Отримавши струс мозку під час бою в новому терміналі Донецького аеропорту, відмовився залишати бойовий пост й продовжував виконувати свій обов’язок.

Після ротації, на початку січня, продовжуючи служити в 5 км від аеропорту в поселенні Водяне в складі медичної служби як парамедик. Перебуваючи серед руїн диспетчерської вежі керування польотами в період з 19 по 22 січня Володимир виконував обов’язки санітарного інструктора.

Коли терористи підірвали новий термінал, після чергового обстрілу танками та артилерією ворога рядовий Небір розшукав топографічну карту місцевості 70-х років, яка спочатку його товаришам здалась безглуздою, і створив з побратимами план для виходу з вежі, що знаходилась під постійним прицільним обстрілом. Дочекавшись ночі, викликавши на себе гради, 10 бійців самотужки врятували себе. Це були останні кіборги, які покинули Донецький Аеропорт.

Зараз продовжує захищати Україну в складі Високомобільних десантних військ України. Командир окремої військової частини.

Розповідь Небіра про оборону ДАП: https://www.radiosvoboda.org/a/29720379.html

 

Пом’янемо народжених 3 червня захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією:

 

ВАСИЛЬ ЛАВРИСЬ (1988-2017) — сержант ЗСУ, спецпризначенець Сил спеціальних операції.

Народився місті Стрий на Львівщині. Закінчив Стрийський аграрний коледж Львівського державного аграрного університету за спеціальністю «Електрифікація і автоматизація сільського господарства», здобув кваліфікацію техніка-електрика.

2007 року підписав перший контракт на три роки військової служби. Після закінчення контракту працював у різних сферах: охорона, торгівля, виробництво вікон.

Під час російської збройної агресії проти України влітку 2014 року був призваний за частковою мобілізацією. Брав участь в обороні Донецького та Луганського аеропортів, воював у районі Лутугиного та Дебальцевого, де прикривав вихід українських військ.

2016 року підписав контракт на військову службу. У 2017 році виконував завдання в районі «Бахмутської траси».

Загинув вночі 24 червня 2017 року від мінно-вибухової травми внаслідок підриву на міні під час виконання бойового завдання поблизу окупованого села Сокільники Новоайдарського району Луганської області.

Залишились мати, дружина, сестри та племінники.

 

ВІТАЛІЙ ХИМИЧ (1981-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у селі Харпачка на Вінниччині, закінчив Ладижинський коледж ВНАУ. Одружився, проживав з родиною в Ладижині.

В АТО — старший розвідник, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

17 лютого 2015-го зник безвісти, потрапивши у засідку уночі в районі приватного сектору — біля міської лікарні під час відходу із Дебальцевого — поспішали забрати пораненого побратима. Двох розвідників хвилею від вибуху відкинуло, через якийсь час вояки за ними повернулися, проте Євгена Герасевича та Віталія Химича не знайшли.

Упізнаний серед загиблих. Без Віталія лишилися батьки, дружина та двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР ВЕЛИЧКО (1971-2014) — солдат ЗСУ, боєць Добровольчого корпусу «Правого Сектора».

Народився у м. Хмельницький. Учасник війни в Афганістані, повернувся контужений, з ушкодженим хребтом та шрамом від кулі біля серця. Працював таксистом.

Активний учасник Революції Гідності з перших днів. З перших днів російсько-української війни доброволець, ДУК «Правий сектор», псевдо «Хохол» (ще з Афганістану). Під Пісками підрозділ потрапив під снайперську перестрілку, всі лягли, Володимир стояв у «мертвій точці», тоді він витягнув вбитого та двох поранених. Останній раз приїхав додому 6 серпня, щоб похрестити сина, 9-го відбув на передову.

Вдень 12 серпня автобус групи бійців ДУК потрапив у засідку на блокпосту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине. Послали на завдання без бронежилетів, дали лише автомати — їхали в автобусі на блокпост, який раніше війська відбили у терористів. Врятуватися вдалося тільки трьом бійцям, які потрапили в полон. Серед них був командир групи Марлен Місіратов «Татарин» і два брати Мартинових Олег та Андрій. Тоді ж загинули Волощук Михайло Володимирович, Зозуля Анатолій Михайлович, Малолітній Олександр Іванович, Мартинов Олександр Олександрович, Мірошніченко Микола Валентинович, Пальгуєв Олександр Сергійович, Петрушов Олександр Валентинович, Смолінський Леонід Денисович, Суховий Сергій Іванович.

У Величка був проламаний череп, перебиті ноги й кисті рук, ушкоджені й прострелені кишківник, печінка, нирки.

Без Володимира лишились мама, дружина і четверо синів наймолодший народився перед самою Революцією Гідності.

 

ВОЛОДИМИР ЧЕРКАСОВ (1989-2014) — сержант ЗСУ, старший розвідник-снайпер 140-го центру спеціального призначення.

Народився у селі Ольгопіль Вінницької області, був єдиною дитиною у батьків. По закінченні Вінницького вищого професійного училища проходив контрактну службу в Хмельницькому, у 8-у окремий полк спеціального призначення, звідти направлений воювати до східних областей України.

 

Загинув 24 липня 2014 року коли КАМАЗ, на якому їхали спецпризначенці, потрапив під перехресний вогонь із засідки поблизу міста Первомайськ.

Без сина лишилися батьки.

 

ВАСИЛЬ КОСЕНКО (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Багате на Дніпропетровщині. Стрілець-помічник гранатометника, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

11 липня 2014-го загинув під час обстрілу терористами зі стрілецької зброї блокпосту на північний захід від Кутейникового.

Вдома лишилися батьки та брат.

 

СТЕПАН ВИШНЕВСЬКИЙ (1979-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Черневе на Львівщині.  Мобілізований в березні 2015-го, після навчань на полігоні з квітня 2015-го на лінії фронту. Зенітник, 24-та ОМБр.

13 червня 2015-го під час мінометного обстрілу села Кримське (Новоайдарський район) поранений — важкі осколкові поранення у живіт та ноги. Пораненого Степана відправили в госпіталь Сєвєродонецька, після кількагодинної операції увечері 14 червня помер.

 

ОЛЕГ ТЮРІКОВ (1991 2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Берегове на Закарпатті.  Служив за контрактом, командир відділення зводу радіаційної, хімічної, біологічної розвідки роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув під час обстрілу терористами села Красне Краснодонського району Луганської області з РСЗВ «Град». Тоді ж загинули ще  9 захисників України.

Без Олега лишились батьки, дві сестри.

 

ПЕТРО КІЗІМ (1991-2015) – танкіст, сержант ЗСУ.

Народився в селі Олександрівка на Кіровоградщині. У багатодітній родині Кізімів виховувались шестеро дітей. Після смерті батьків переїхав на Черкащину, до родини тітки в смт Цибулів. Працював слюсарем на Цибулівському цукровому заводі. 2011 проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. Одружився.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 14 березня 2014 був призваний за частковою мобілізацією. Солдат, головний сержант взводу — командир бойової машини (танк) 7-го взводу 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Брав участь у боях в районі Амвросіївки на кордоні з РФ, Волновахи та населених пунктів Волноваського району.

Загинув 3 березня 2015, під час перевезення продуктів на автомобілі ЗІЛ-131 до взводного опорного пункту поблизу села Гранітного Волноваського району. Вантажівка була обстріляна терористами з РПГ (за іншими даними, з ПТРК). Солдат Кізім загинув, ще двоє військовиків дістали поранення, автомобіль було знищено.

Залишилися дружина та маленький син, брати та сестри.

 

ДЕНИС ЧАСОВИЙ (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Перекопівка на Полтавщині. Здобув спеціальність «робітник з комплексного обслуговування і ремонту будинків». 2012 року повернувся зі строкової служби, наприкінці 2013-го пішов контрактником у Збройні Сили України. Солдат, навідник 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув під час обстрілу терористами села Красне Краснодонського району Луганської області з РСЗВ «Град».

Залишились батьки й молодша сестра.

 

ІГОР ЗАВАЛЬНИЙ (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Симонівка на Сумщині.  Закінчив Терешківську ЗОШ, у котрій навчалася й майбутня дружина. Побралися з Оксаною, у пошуках роботи переїхали до Сум. Працював зварювальниким-котельником, завод ім. Фрунзе. Відслужив строкову службу у внутрішніх військах. Мобілізований 24 березня 2014-го, оператор, 1-й взвод, 27-й реактивний артилерійський полк. В липні підрозділ рушив у зону бойових дій.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська. Ігор був саме в тому бліндажі, у який влучив снаряд. За кілька секунд всі згоріли.

Без Ігоря лишились дружина та донька , яка народилась у червні 2014-го.

 

КОСТЯНТИН ДУБОВСЬКИЙ (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Гудзівка на Черкащині. Круглий сирота, виховувався старшою сестрою.

У серпні добровольцем пішов у військкомат. Механік-водій, 93-тя ОМБр. Перед загибеллю побував удома в 10-денній відпустці за відмінну службу.

29 грудня 2014-го загинув у бою з російськими терористичними збройними формуваннями, які атакували позиції українських військовиків біля Пісків. Костянтин зазнав поранень — двох кульових і одного осколкового. Помер дорогою до шпиталю.

Без Костянтина залишилася дружина та маленька доня.

 

АНДРІЙ СУЩЕВСЬКИЙ (1978-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився в селищі Комишуваха Запорізької області. Здобув освіту механіка-тракториста. Протягом 1999—2001 років проходив строкову службу в Криворізькій танковій дивізії, єфрейтор, водій першого класу, механік-водій БМП. Працював у пожежній частині Комишувахи.

В часі війни з 31 липня 2014-го — розвідник, 17-та окрема танкова бригада.

18 вересня 2014-го поблизу смт Калинового розвідувальна група на БМП потрапила у засідку терористів. Під час вогневого протистояння бійці зазнали поранень та їх полонили. У бою тоді ж загинули ще четверо захисників України.

Без Андрія лишилися мама, дружина, донька.

 

РОМАН МУЗИКА (1976-2014) — сержант ЗСУ.

Родом з Чернігівщини. В АТО — командир танка 1-го танкового батальойну, 1-ша танкова бригада.

Загинув при обстрілі з БМ-21 підрозділів бригади поблизу села Новоганнівка Луганської області.

Без Романа лишились дружина, 2 доньки, батьки і брат.

Довгий час вважався зниклим безвісти. На початку січня 2015-го упізнаний за ДНК-експертизою, похований 7 листопада 2014-го в селищі Комишуваха.

 

МИХАЙЛО СВЯТКОВСЬКИЙ (1984 2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Одесі, жив селі Петрівка. До військкомату прийшов добровольцем. Солдат 18-го окремого мотопіхотного батальйону «Одеса» 28-ї ОМБр, водій-електрик.

4 листопада 2014-го пополудні внаслідок обстрілу поблизу села Павлопіль (Новоазовський район) зазнав смертельного поранення у груди.

Без сина лишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада