Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
03.03.2021

3 березня. Почнемо огляд народжених цього дня непересічних особистостей з ідеолога і одного з лідерів ОУН, якого совєти вважали небезпечнішим за Бандеру, і який обстоював необхідність будувати майбутнє  української нації на засадах тези «Свободу народам, свободу людині!»

Далі в огляді:

  • архітектор, що звів у Києві більше споруд, ніж будь який інший зодчий, серед його проектів будівлі, в яких зараз розташовано Національну філармонію, Спілку письменників України, Охматдит;
  • архітектор, який збудував десятки знакових споруд у Харкові і безкоштовно розробляв проекти, що служили справі народної освіти;
  • знаний оперний бас, один з чільних представників українського вокального мистецтва;
  • художник, видатний майстер реалістичного живопису, який знайшов свою власну путь в умовах панування соцреалізму;
  • вчений, систематизатор української математичної та фізичної термінології, розстріляний більшовиками;
  • видатний математик, за підручниками якого вивчали геометрію багато поколінь школярів – і за совєтів, і тепер;
  • захисник України, що героїчно проявив себе в російсько-українській війні – разом із своїм підрозділом він знищив ДРГ противника, полонивши двох бойовиків, врятував трьох наших бійців з підбитого ворогом танка.

 

Неодмінно пом’янемо народжених цього дня захисників України, що ціною власного життя зупинили і стримували російську збройну  агресію на Донбасі.


Отже, починаємо.

ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ (1912-1957) – один з лідерів ОУН, видатний ідеолог українського націоналізму, що стояв на демократичних засадах.

45-річний професор Лев Ребет був убитий вранці в суботу 12 жовтня 1957 року в сходах будинку на Карлплатц в Мюнхені, де розташовувалася редакція «Українського Самостійника». Вбивцею був агент КДБ Богдан Сташинський. Знаряддями вбивства став пристрій, який вистрілював струменем синильної кислоти. Він  був виготовлений у московській лабораторії, яка за часів КДБ називалась «спецлабораторія №12». Через два роки Богдан Сташинський схожим чином вбив Степана Бандеру.

А ще через два роки Сташинський втік до Західного Берліна і добровільно постав перед судом, визнавши себе винним в цих двох вбивствах. Вбивця Ребета і Бандери сказав, що КДБ наказав йому ліквідувати Ребета, бо той був «провідним теоретиком українців в екзилі» і цим дуже шкодив Москві. А на питання: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?» – він відповів: «Тому що Лев Ребет був більш небезпечний для СРСР, ніж Бандера».

Народився він 3 березня 1912 року в місті Стрий на Прикарпатті, здобув освіту на юридичному факультеті Львівського університету. У 1927 році Ребет вступив до Української Військової Організації, згодом – в Організацію Українських Націоналістів. Після укладення Степана Бандери в 1934-1938 роках став керівником Крайової Екзекутиви ОУН у Західній Україні. Йому вдалося відновити підпільну мережу і активізувати роботу організації. Як писав останній головний командир УПА Василь Кук, Ребет був «виключно інтелігентна людина, яка мала власну концепцію дій на період, коли мережа ОУН була в багатьох місцях розірвана, наближалася нова світова війна і необхідно було готувати майбутніх солдатів швидше, ніж поліція їх заарештовувала. Головна увага приділялася тренуванням, а протестні акції, які могли б привести до масових арештів, були припинені». Ця тактика дала результат: з початком війни і поділом Польщі між СРСР і Німеччиною ОУН виявилася єдиною українською організацією, яка змогла зберегти свою підпільну мережу. Однак частина радикалів, незадоволена тактикою еволюційного розвитку організації і ретельної вишколу її кадрів, рвалася в бій; Ребета звинуватили в зраді, і він навіть потрапив в «ліквідаційні списки». Але все минулося: в 1938 році Ребета лише відсторонили від посади керівника Крайової Екзекутиви…

У 1940 році, коли в ОУН відбувся розкол на бендерівців і мельниківців, Ребет однозначно став на бік Степана Бандери. Але в команді він відразу посів особливе місце. Як згадував його соратник Богдан Левицький, «Ребет постійно і доказово захищав тезу, що майбутнє наше суспільство повинно бути плюралістичним, що система багатопартійна більш прогресивна, ніж однопартійна диктатура».

На початку липня 1941 року, після проголошення ОУН (р) відновлення Української держави, Ребета призначають заступником голови уряду – Українського державного Правління.

У липні прокотилася хвиля арештів – гестапо заарештувало у Кракові Степана Бандеру, у Львові — Ярослава Стецька, а за кілька днів і членів Правління, зокрема – Ребета. Усіх їх перевезли до Берліна, і там нацисти впродовж двох місяців вимагали від них відкликати Акт відновлення Української держави. Оскільки бранці  відмовилися це зробити, нацисти відправили їх до концентраційних таборів. Ребета допровадили до Краківської тюрми, а згодом і до концтабору Аушвіц, де він був ув’язнений до грудня 1944 року.

У 1945-1954 роках Ребет був одним з керівників Зарубіжних частин ОУН (р). У нього було чимало роботи, перш за все по організації масштабних ідеологічних кампаній по викриттю «принад» сталінського режиму, в «досягнення» якого тоді вірило чимало людей на Заході. Ще в 1945-1948 роках професійний юрист Ребет був головним суддею Закордонних частин ОУН. Справа непроста: адже МГБ намагалося заслати туди своїх численних агентів з метою не тільки дістати інформацію про наміри українського визвольного руху, а й спровокувати його на безрозсудні дії.

У 1954 році, після остаточного розколу ОУН (р), він разом з Зіновієм Матлою очолив альтернативну організацію Закордонних частин ОУН (р), з 1956 року став лідером ОУН (за кордоном) і головним редактором журналу «Український самостійник».

Паралельно з політичною діяльністю він в 1949 році захистив докторську дисертацію «Держава і нація», видав книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956) . У 1954 році Ребет став професором права Українського вільного університету в Мюнхені, співпрацював з газетами «Українська трибуна», «Час», «Сучасна Україна», розробляв теорію народного суверенітету.

З цих фактів вимальовується нестандартна фігура. З одного боку – людина академічного складу розуму, тексти якого найменше схожі на мітингові гасла – це науково виважені міркування, призначені для вдумливого читача. З іншого боку – вправний організатор-підпільник, незламний політв’язень (три роки в польських в’язницях, три з гаком – в Освенцімі), умілий опонент в гострих політичних дискусіях, зокрема з Бандерою.

В чому ж полягали розбіжності між ними?

Власне, перший, ще не остаточний розкол 1948 року в ОУН (р) трапився на грунті того, що Лев Ребет і деякі інші політики, що представляли УГВР і УПА, виступили проти авторитарних ідей, які сповідували Бандера, Стецько та їхнє оточення.  У 1954 році цей розкол став остаточним, в 1956 році він був оформлений організаційно. Бандера і Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», а Лев Ребет і його однодумці обстоювали прийняту в 1943 році нову програму ОУН, головним гаслом якої було: «Свободу народам, свободу людині!». Це була програма ліберального або цивільного націоналізму.

Син Лева Ребета Андрій про це говорив так: «Батько пропагував еволюцію, а не революцію, тобто поступові зміни, а Бандера стверджував – без революції не буде України. А яка тоді могла бути революція? Батько вважав, що люди, які жили тоді в Україні, іноді ставали партійцями, бо не мали вибору. Інакше вони не могли б займатися своєю справою. Наприклад, письменники або науковці. Вони не тільки рятувалися, а й рятували все, що могли – культуру, мову, науку, дітей своїх … А для Бандери все, хто працювали з державою, з СРСР, ставали ворогами. Батько був юристом з державного права, це його гасло: «Україна поневолена, але суверенна держава, член ООН» … Батько розробляв історичний, політичний і правовий грунт для становлення вільної незалежної України».

Це дійсно було небезпечно для Кремля: навколо Ребета консолідувалися, з ним співпрацювали найкращі інтелектуальні сили еміграції. Центр такої консолдації совєтам треба було ліквідувати…

Сьогодні ціла низка ідей Лева Ребета знову набула актуальністі. Це, зокрема, ідея формування української нації на політичній, культурній, психологічній, а не суто етнічній основі. Це теза про консолідацію суспільства на базі національної ідеї. Це і акцент на залежності розвитку нації від забезпечення нею прав особистості. Але під час глобалізації, очевидно, особливо цікавими є роздуми науковця щодо того, чи є нація і національна держава пережитком.

Ребет детально проаналізував трактування національного питання в різних ідеологіях і прийшов до висновку, що в світі конкурують дві сили, і обом їм «заважає явище нації, і обидві теорії, більшовицька та суперкапіталістічна, ставляться до неї неприхильно» .

Тому, за Ребетом, явище нації – зовсім не пережиток; будь-яке наддержавне утворення, навіть в масштабах світу, ефективне тільки як вільний союз вільних народів, «серед яких жоден не мав би переваги від поневолення інших народів і не забажав би поневолювати інших, переконуючи їх, що цього вимагає епоха».

Почитати більше пророзбіжності в поглядах Ребета і Бандери, розкол в ОУН і деталі вбивства Ребета:  https://www.istpravda.com.ua/digest/2011/10/12/58949/

Спогади сина Лева Ребета – Андрія: https://tyzhden.ua/Publication/3515

Довжелезна, але варта уваги стаття про діяльність ОУН: https://spavedfront.io.ua/s97717/lev_rebet_quotsvitla_i_tini_ounquot

 

Від політиків переходимо до діячів культури та науки.

 

ВОЛОДИМИР НІКОЛАЄВ (1847-1911) —архітектор, автор проєктів багатьох знакових споруд у столиці.

Росіянин за походженням, все своє творче життя Ніколаєв  повів у Києві і зіграв значну роль у формуванні міського середовища: за його планами та проєктами побудовано 27 громадських будівель, 18 церков, численні притулки, навчальні заклади, промислові підприємства, більше сотні приватних особняків та прибуткових будинків. Загалом він звів у Києві більше споруд, ніж будь який інший архітектор.

Народився він у Царському Селі під Санкт-Петербургом. 1871 року закінчив Імператорську академію мистецтв у Санкт-Петербургу, і з 1872 року жив у Києві.

Серед його робіт, такі цікаві архітектурні споруди, як будинок Купецького зібрання з чудовою концертною залою (збудований 1882 року; нині тут знаходиться Національна філармонія України), корпуси Єврейської лікарні (нині вони є частиною Київської обласної лікарні), корпуси лікарні для чорноробів (зараз — Інститут охорони материнства та дитинства («Охматдит»), особняк Лібермана (там зараз розмістилася Спілка письменників України), Трапезна церква в Печерській лаврі (збудована у 1893—1895 роках), Вознесенська церква на Байковому кладовищі. Також він завершував спорудження Володимирського собору (1876—1896), керував спорудженням Оперного театру.

Ніколаєв вважається представником архітектури доби еклектики. Найбільшу художню цінність у його творчості являють храми (яких він звів у Києві та Київській єпархії понад 80) та приватні особняки.

Незважаючи на активне творче життя, Ніколаєв встигав ще серйозно займатися громадськими справами. Починаючи з 1880 року до самої смерті незмінно обирався гласним Міської думи, у 1887—1889 роках — член міської управи. Очолював Київське літературно-артистичне товариство (саме під його керівництвом Товариство стало дієвим осередком української інтелігенції та культури). Також він  був першим головою архітектурного відділу Технічного товариства, директором київського відділення Російського музичного товариства, одним із засновників та директором Київського художнього училища (1901—1911).

Володимир Ніколаєв був похований на Аскольдовій могилі у Києві (надгробок не зберігся).

 

ОЛЕКСІЙ БЕКЕТОВ (1862-1941) – архітектор, один з провідних зодчих Харкова.

Народився в Харкові в сім’ї видатного фізика і хіміка Миколи Бекетова, професора Харківського університету. В Харкові Олексій закінчив Перше реальне училище, де малюнок і живопис викладав учень Карла Брюллова — Дмитро Безперчий, а також в приватну художню школу М. Д. Раевської-Іванової. Навчався в Петербурзькій академії мистецтв.

Від 1898 — професор Харківського технологічного інституту (згодом, з 1930 — Харківського будівельного інституту).

Був одружений з художницею Ганною Алчевською — дочкою українського промисловця, банкіра, громадського діяча, мецената Олексія Алчевського та українського педагога, організатора народної освіти Христини Данилівни Алчевської. То ж проєкти найважливіших будівель, що служили справі народної освіти для Харкова, Олексій Бекетов виконав безкоштовно, на благодійних засадах. Це проєкт Громадської бібліотеки (нині ХДНБ ім. В. Г. Короленка) і проєкт будівлі Харківської жіночої недільної школи Х. Д. Алчевської (нині Виставковий зал Харківського художнього музею).

Бекетов збудував у Харкові понад 40 громадських і житлових споруд, зокрема це Пастерівський інститут (нині Інститут мікробіології і імунології імені І. І. Мечникова НАМН України), комерційний інститут (нині ХНТУСГ ім. П.Василенка), притулок для дворянських сиріт (1913—1915) (нині корпус НЮА ім. Ярослава Мудрого).

За проєктами Бекетова будували також в містах Новочеркаську ( будинок палати судових встановлень, 1909 рік), Катеринославі, Ростові-на-Дону, Києві (будинок на вулиці Грушевського, 9, 1934 рік), Сімферополі.

 

ІВАН ПАТОРЖИНСЬКИЙ (1896-1960) — оперний співак, педагог, один з чільних представників українського вокального мистецтва.

Народився 1896 року в селі Петро-Свистунове, нині Вільнянського району Запорізької області. В родині було семеро дітей. Батько працював складальником шрифтів у типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, придбав хату в селі та згодом став дяком у місцевій церкві. Голосом Іван вдався в батька, який славився потужним басом.

Іван закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію, але сану не прийняв, бо мріяв про театр. У семінарії співав у церковному хорі, організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Організував оперну студію й ансамбль, з якими виступав на Донбасі.

З 1917 року учителював на Донбасі, організував драматичний гурток, Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна і заяйнялася з ним співом.

Згодом Іван переїхав до Катеринослава (нині місто Дніпро). Тут він одружився і здобув вокальну освіту у Катеринославській консерваторії (1918—1922). Працював керівником і диригентом хорової капели, хормейстером у клубі друкарів, викладав співи у школах.

1925 року став солістом Української Державної Столичної Опери у Харкові. Дебютом була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Серед іншого співав у дуеті з Марією Литвиненко-Вольгемут, творча дружба з якою тривала майже 30 років. Від 1935 року — соліст Українського театру опери та балету в Києві. Творчий діапазон Паторжинського був дуже великий: у його репертуарі біло 45 оперних партій, крім того, він знявся у кінооперах «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка». Паторжинскьий неповторно виконував українські пісні: «Ніченьку», «Ой кум до куми залицявся», «Взяв би я бандуру», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші.

У час совєцько-німецької війни перебував в евакуації, а також виступав з концертами на фронті.

З 1944 року й до 1960 року — професор Київської консерваторії за класом сольного співу. Любив повторювати фразу Шаляпіна: «Треба співати так само легко, як розмовляєш».

Гастролював у Польщі, Італії, Фінляндії, Канаді, Німеччині, США, Франції.

Микита Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із Марією Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся його звільнення.

1953 року Паторжинський востаннє проспівав Карася із «Запорожця за Дунаєм» і покинув оперну сцену. У 1959 року в залі Київської консерваторії відбувся останній концерт видатного співака.

Попри недосконалість старих записів, враження його спів справляє приголомшливе. Дуже раджу послухати:

«Реве та стогне Дніпр широкий»: https://www.youtube.com/watch?v=-MlQ8t5CHgw

Легендарний дует Одарки і Карася (Іван Паторжинський і Марія Литвиненко-Вольгемут) https://www.youtube.com/watch?v=MfqbM1fHfSY

«Бандура»:  https://www.youtube.com/watch?v=UqJaS7G9oD8

Стаття про гастролі Паторжинського в США та зустріч там з рідним братом: http://meest-online.com/culture/spivak-ivan-patorzhynskyj-u-ssha-ta-kanadi/

 

 

ФЕДІР КОНОВАЛЮК (1897–1984) – художник, видатний майстер реалістичного живопису.

Коновалюк – один з тих митців, які зв`язали дві епохи: дожовтневу і совєтську. У своїй творчості художник продовжував традиції українського реалістичного живопису кінця 19-о-початку 20-о століть. Його твори перегукуються з полотнами таких видатних українських живописців як Сергій Васильківський, Сергій Світославський, Іван Похитонов, Петро Левченко. Талановитий художник, він знайшов свою путь навіть в умовах панування соцреалізму.

Народився Коновалюк у с. Калівка на Вінниччині. Початкову освіту здобув в сільській школі, пізніше в Лаврській іконописній майстерні, де серед його вчителів був Іван Їжакевич, згодом – у двокласній вечірній школі для дорослих та Київському художньому училищі у Володимира Менка та Олександра Мурашка. Останнє Коновалюк закінчив на “відмінно” і тому здобув можливість вступити до Петербурзької Академії мистецтв без іспитів. Але тут він провчився недовго, бо захворів, та й коштів не вистачало.

Вищу художню освіту Коновалюк здобув уже за совєтів, закінчивши Київський художній інститут. Тут йому пощастило навчатися у відомого українського живописця Федіра Кричевського, який дав митцю не тільки прекрасні професійні знання, а й основи загальної культури.

Пейзажі, які виконав Федір Зотикович за свій довгий творчий шлях, відзначаються великою майстерністю виконання, ліризмом, тонкою колірною гамою.

Але відомий художник не тільки як автор численних краєвидів. Знаний він і як майстер тематичних творів, портретів та книжкових ілюстрацій до української класики: видань Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської.  Є він і автором обкладинки до одного з перших українських “Букварів”.

Майстер

Подивитися твори Коновалюка: http://uartlib.org/downloads/FedirKonovaluk_uartlib.org.pdf

 

Коли росіяни хочуть принизити українську мову, то обов’язково згадують нерозвинутість наукової термінології. Забуваючи уточнити, як цілеспрямовано совєти фізично знищували тих, хто цю термінологію розробляв, а також забороняли ці розробки. Про заборону української медичної термінології, яку упорядковував Овксентій Корчак-Чепурківський, йшлося в огляді за 28 лютого. А сьогодні згадаємо трагічну долю систематизатора фізичної і математичної української термінології.

 

ГРИГОРІЙ ХОЛОДНИЙ (1886-1938) — вчений, жертва більшовицького терору.

Народивс в Тамбові, закінчив фізико-математичний факультет Петроградського університету. У 1912—1917 pp. учителював у Москві, був секретарем заснованого М. С. Грушевським Українського видавничого товариства. Згодом переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики та космографії у старших класах Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.

Долучився до термінологічної праці в Інституті Української Наукової Мови, ВУАН. Від 1924 р. — штатний працівник його природничого відділу, згодом — науковий секретар, а від жовтня 1926 р. — керівник Інституту, редактор його органу «Вісник ІУНМ».

Холодний брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.

Заарештований 1929 року під час кампанії процесу Спілки Визволення України, звинувачений у націоналістичному шкідництві. Засуджений до 8 років позбавлення волі та позбавлення прав на наступні 3 роки. Відбував покарання на Соловках — у таборі й тюрмі особливого призначення. За рішенням окремої трійки УНКВС Ленінградської області від 14 лютого 1938-го розстріляний 17 лютого того ж року на Соловецькому архіпелазі (це була масова страта в’язнів — майже 200 осіб упродовж однієї доби).

Реабілітований Верховним Судом УРСР 1 серпня 1989 року.

Серед праць Холодного:

  • «Словник української фізичної термінології». — 1918
  • «До історії організації термінологічної справи на Україні» // Вісник Інституту української наукової мови. — Вип. 1. — 1928.
  • «Словник математичної термінології». — Т. 3.
  • «Словник фізичної термінології». Словник вийшов друком після «знешкодження» за редакції В. В. Фаворського без згадування авторів.

 

Прізвище героя нашого наступного огляду – знайоме, мабуть кожному, хто вчився в школі. Бо саме за підручником його авторства усі ми вивчали геометрію. Усі ж пам’ятають цю книжечку з помаранчевою обкладинкою?

ОЛЕКСІЙ ПОГОРЄЛОВ (1919-2002) — математик, академік АН УРСР, академік АН СРСР, заслужений діяч науки і техніки України,  лауреат державних і міжнародних премій.

Спеціаліст в області опуклої і диференціальної геометрії, нелінійних рівнянь з частинними похідними, засновник нелінійної геометричної теорії оболонок, автор оригінального шкільного підручника з геометрії і університетських підручників з аналітичної геометрії, диференціальної геометрії, основ геометрії.

Народився у селі Короча (нині Бєлгородська область) в селянській родині. Через колективізацію в 1931 році родина змушена була втекти з села до Харкова, де батько працював на будівництві Харківського тракторного заводу.

Після школи Олексій вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Харківського державного університету, був там найкращим студентом.

1941 року був направлений на курси у Військово-повітряній інженерній академії імені М. Є. Жуковського. Під час навчання періодично на кілька місяців його відправляли на фронт як техніка з обслуговування літаків. Після закінчення академії був направлений на роботу інженером-конструктором в ЦАГІ імені М. Є. Жуковського.

Бажання завершити університетську освіту і серйозно зайнятися геометрією призводить Погорєлова до Московського університету. Тут він  знайомиться з О. Д. Александровим — засновником теорії нерегулярних опуклих поверхонь. В цій теорії виникло багато нових математичних проблем. Одну з них Олександр Данилович поставив Погорєлову. За рік вона була вирішена і Погорєлов вступив в заочну аспірантуру МДУ. Після захисту кандидатської в 1947 році був демобілізований і переїхав до Харкова, де почав працювати в НДІ математики і механіки при Харківському держуніверситеті та викладати на кафедрі геометрії.

У 1948 році захистив докторську дисертацію. З 1961 року — академік АН України, з 1976 року — академік АН СРСР по відділенню математики.

З 1950 року по 1960 рік — завідувач кафедри геометрії Харківського державного університету імені Горького. З 1960 року по 2000 рік завідував відділом геометрії Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР.

Депутат Верховної Ради УРСР 8—10-го скликань.

З 2000 року жив у Москві, працював у Математичному інституті ім. В. А. Стєклова РАН. Помер 17 грудня 2002 року.

Науковий доробок Погорелова досить докладно описаний в Вікіпедії в статті про нього, то ж не будемо переобтяжувати огляд подробицями, які зрозуміє хіба  один з десятка читачів 😉

 

Привітаємо з днем народження захисника України від російської агресії:

 

ВАЛЕРІЙ ЧИБІНЄЄВ (1988) — капітан ЗСУ, командир роти снайперів 79 окремої десантно-штурмової бригади. Герой України.

Народився у Бердянську. Рано втратив батьків, тому виховувався у школі-інтернаті.

Після 9 класів вступив до запорізького військового ліцею «Захисник». Згодом закінчив  Одеську академію сухопутних військ. У 2010 році у званні лейтенанта вступив до лав 79-ї бригади.[2]

Капітан Валерій Чибінєєв з перших днів російської агресії став на захист України. У складі 1 аеромобільно-десантного батальйону брав участь у визволені Красного Лиману (зараз – місто Лиман) Донецької області.

Під час боїв в районі селища Бірюкове Луганської області в червні 2014 року підрозділ, очолюваний капітаном Чибінєєвим знищив ДРГ противника та взяв у полон двох військових терористичних військ. Поблизу селища Ізваріне Луганської області у липні того ж року, разом із своїми побратимами витягнув із підбитого танка трьох військовослужбовців. У січні 2015 року обороняв Донецький аеропорт поблизу злітної смуги.

Під час виконання бойового завдання на спостережному посту поблизу Авдіївки у липні 2016 року групами снайперів під керівництвом капітана було знищено живу силу розрахунків кулеметів та гранатометів та одного снайпера. Загалом 12 підтверджених цілей.

Наприкінці цього ж місяця Чибінєєв отримав поранення в наслідок обстрілу позицій артилерією терористів. Не зважаючи на це продовжував керувати підрозділом, що дозволило утримати позиції, попри численні атаки терористів та обстріли території ворожою артилерією.

Нагородні атрибути звання Герой України командиру роти снайперів, капітану Валерію Чибінєєву були вручені Президентом України Петром Порошенком під час параду на Хрещатику з нагоди 25-ї річниці Незалежності України 24 серпня 2016 року.

Рідний брат Валерія – Роман Чибінєєв теж боронив Україну і загинув 11 квітня 2019 року.

Почитати інтерв’ю з Героєм України Валерієм Чибінєєвим: https://novynarnia.com/2018/12/10/geroy-ukrayini-snayper-chibinyeyev-koli-pratsyuyesh-na-pershiy-liniyi-kulya-ne-rozbiraye-nagorodili-tebe-chi-ni/

 

Пом’янемо наших захисників, яким довелося покласти життя у боротьбі з російсько-терористичною навалою:

 

ОЛЕКСІЙ БАЛАНЧУК (1978-2014) — солдат ЗСУ. Кулеметник, 93-а ОМБр.

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Многопілля — Червоносільське — Перемога. Олексій перебував у складі десанту БМП № 132 — разом з автомобілями батальйону «Донбас» в’їхали на околицю села, де по ньому терористами випущено 3 ПТУРи. Два не поцілило, третій влучив у БМП.

3 вересня 2014-го тіло Олексія Баланчука разом з 96 тілами інших загиблих привезено до дніпропетровського моргу. Упізнаний бойовими товаришами і родичами.

Вдома залишилася дружина та донька. Похований в рідному місті – Кривому Розі.

 

СТЕПАН ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (1989- 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Коболчин на Сокирянщині, в родині колгоспників, змалку був привчений до праці на землі. Здобув професію тракториста, з 2007 по 2008 рік проходив строкову службу в 300-му Чернівецькому механізованому полку, після завершення якої залишився служити за контрактом.

Повернувшись у рідне село, працював слюсарем у місцевій агрофірмі. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC_%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87В червні 2014 одружився з місцевою дівчиною Вірою, яка працювала на фермі дояркою.

1 березня 2015 року був мобілізований до ЗСУ, пройшов підготовку у Навчальному центрі «Десна» й вже у квітні пішов на фронт. Ніс службу поблизу Донецька, в селищі Піски. Навідник-оператор розвідувального відділення взводу розвідки 2-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

“Йому прийшла повістка. Він беззаперечно поїхав захищати нас, дітей і нашу Україну. Він мріяв дослужити, повернутися додому і виховувати свого сина. Він мені говорив, що, мама, якщо не закінчиться війна до завершення мого сроку, я обов’язково залишусь до кінця”, – розповіла мати бійця.

Загинув 12 червня 2015 року в районі Донецького аеропорту під час виконання бойового завдання. Військові їхали з села Водяне до селища Опитне (Ясинуватський район), їхній БТР підірвався на протитанковій міні, машина згоріла. В Степана обгоріло 90 % тіла, він загинув, ідентифікацію проводили за аналізом ДНК.

Вдома залишилися батьки, дружина та 9-місячний син.

 

ОЛЕКСАНДР КРАСНОГОЛОВЕЦЬ (1991-2015) — сержант ЗСУ.

Родом з Житомирщини. Протягом 2011—2012 років проходив військову службу, демобілізувавшись, працював різноробом у ТОВ «Камоміла» у своєму селі Мала Волиця.

Мобілізований 29 серпня 2014-го, номер обслуги, 30-та окрема гвардійська механізована бригада.

Загинув 17 лютого 2015-го під час артилерійського обстрілу біля села Кам’янка під Дебальцевим.

Без Олександра лишилися тітка, дві сестри.

 

МАКСИМ САВЧЕНКО( 1989 – 2014) — капітан (посмертно) ЗСУ.

Народився в м. Магдебург, Німеччина. У 1992 році сім’я (військовослужбовці) переїхала до міста Суми.

Закінчив Військову академію ім. Сагайдачного (м. Львів).

У зоні бойових дій з квітня 2014-го, командир взводу, заступник командира мінометної батареї, інструктор по парашутно-десантній підготовці, 95-а окрема аеромобільна бригада. Його брат також бере участь вбойових діях на Донбасі.

19 липня 2014 року загинув у бою під Лисичанськом — розстріляний терористами впритул при зайнятті висоти. В тому бою загинуло ще 4 військовики, 42 поранено.

 

ОЛЕГ ТВЕРДОХЛІБ (1968-2017) — старший прапорщик ЗСУ, доброволець батальйону «Айдар», десантник. Голова громадської спілки «Спілка воїнів АТО Волині.

Народився в грузинському місті Руставі. У шкільні роки займався плаванням і парашутним спортом, кандидат у майстри спорту. Закінчив Руставський політехнічний технікум за спеціальністю «Обладнання заводів чорної металургії», працював майстром цеху РМЗ, технік-механік.

З 1988 року протягом 10 років проходив військову службу, в Німеччині та в Україні, у Луцьку. 1998 року звільнений в запас у званні старшого прапорщика за вислугою строку служби.

З 1998 року працював бригадиром вантажником транспортної дільниці ЗАТ «Хелс» (м. Луцьк), очолював профспілку. З березня 2005 працював у Державній службі України з надзвичайних ситуацій, на посадах старшини, начальника електро-лабораторії, коменданта Управління ДСНС України у Волинській області. 2011 року вступив до Луцького національного технічного університету на спеціальність «Галузеве машинобудування». З квітня 2014 року — пенсіонер УДСНС України.

На початку 2014 року долучився до луцької Самооборони, патрулював вулиці, разом з товаришами їздив до Харкова на підмогу харківській Самообороні, яка протистояла проросійським силам. Після цього добровольцем пішов у батальйон територіальної оборони Луганської області «Айдар» (пізніше переформатований у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар»), — старшина 1-го взводу, командир взводу «Динозавр», заступник командира 2-ї штурмової роти «Захід».

Підрозділи під командуванням Олега Твердохліба брали участь у звільненні 15 населених пунктів Луганської області, допомагали звільняти Луганський аеропорт, 25 серпня у бою біля Малої Вергунки знищили терористичну групу «Гюрза». Мав п’ять тяжких і два легких поранення, контузію.

20 лютого 2015 року призначений головним сержантом десантно-штурмової роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої десантно-штурмової бригади. Воював на Донеччині. У жовтні 2015 звільнений в запас з посади заступника командира 3-ї десантно-штурмової роти 5-ї БТГр за станом здоров’я (внаслідок контузії захворів на рак).

Після повернення додому активно займався громадською роботою, став Головою громадської спілки «Спілка воїнів АТО Волині», входив до складу громадської ради при Волинській ОДА.

Помер 17 квітня 2017 року внаслідок тривалої онкологічної хвороби.

Залишились дружина, донька-студентка та син 2004.

 

ВІКТОР СЕМЧУК (1991-2014) — розвідник-снайпер 24-ї ОМБр оперативного командування «Північ» сухопутних військ ЗСУ.

Народився в с. Залав’є на Тернопільщині, 2008 року закінчив  Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат (м. Надвірна). Вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті, де навчався на юридичному факультеті. Отримавши диплом, пішов служити в Яворівську військову частину за контрактом, звідки у травні його батальйон відправили на схід України, спочатку до Луганська, потім — Слов’янська, Донецька.

Солдат, розвідник-снайпер розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені Данила Галицького Сухопутних військ ЗСУ.

19 червня 2014, в ході військової операції зі звільнення від терористів населених пунктів у Лиманському районі (на той час — Краснолиманський район), знищення блокпостів противника біля смт Ямпіль та взяття під контроль мосту через Сіверський Донець, бронегрупа розвідувальної роти потрапила у засідку на підході до села Закітне. Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків. Вирішили відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але у цей момент бойовики із засідки відкрили вогонь з кулеметів по бійцях, які сиділи на броні. Бій тривав 3 години, загинули командир 1-го механізованого батальйону підполковник Ігор Ляшенко, командир розвідроти капітан Степан Воробець, командир відділення старший сержант Андрій Повстюк, старший солдат Юрій Прихід, солдати Віктор Семчук, Віктор Сивак і Микола Шайнога. Троє бійців дістали поранення, один із них — важко поранений.

Без Віктора Семчука залишились батьки та сестра.

 

РОМАН ЯКОВЕЦЬ (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Опішня на Полтавщині. Призваний за мобілізацією, Майстер-гранатометник, 93-тя окрема механізована бригада.

Востаннє виходив на зв’язок із рідними 26 серпня. Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі поблизу села Побєда. Був тимчасово похований місцевими мешканцями у братській могилі села Побєда.

Ексгумований 18 вересня 2014-го пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), привезений до Дніпропетровська. Ідентифікований серед похованих під Дніпропетровськом невідомих Героїв.

Без Романа лишились батьки та дві сестри.

Зі слів односельців, у Романа в сусідньому селі залишилася дівчина та донька Софійка, яка народилася вже після його смерті, у листопаді 2014 року.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада