Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.10.2020

29 жовтня. Цього дня народилося напрочуд багато художників. Але і крім них є варті згадки особистості. Сьогодні в огляді:

  • діяч ОУН і УПА на псевдо «Легенда». Крайовий провідник на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ). Йому належить ідея створення подвійної сітки ОУН. За нам полювали енкаведисти, а схопили і закатували гестапівці;
  • британський політик, український діаспорний діяч. Перший етнічний українець, який був членом британського парламенту, радник прем’єр-міністра Маргарет Тетчер; У 1980-х роках він підштовхнути владу Великої Британії до формування окремої політики щодо УРСР, а після розпаду Союзу став одним із захисників політичних інтересів України на теренах Європи;
  • художник, майстер реалістичного живопису;
  • художник, майстер ліричного пейзажу, значну частина його доробку присвячена храмам;
  • художник, майстер Петриківського розпису, який 1991 року організував Центр народного мистецтва «Петриківка», що допомогло зберегти та згуртував творчій актив Петриківки;
  • художник-графік, творчості якого притаманна експресія і новаторство;
  • популярний актор театру та кіно, який зіграв у понад 140 кіно- та телефільмах.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами, відстоюючи цілісність і суверенітет нашої держави.


Отже почнемо:

 

ІВАН КЛИМІВ (1909-1942) – діяч ОУН і УПА на псевдо «Легенда». Крайовий провідник на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ). Закатований гестапівцями.

Народився в с. Сілець на Львівщині в багатодітній заможній сім’ї. Його батько — сільський війт і свідомий українець мріяв дати своїм чотирьом синам добру освіту. Вони всі навчалися в Сокальській гімназії (Іван в 1921–1929 рр.).

Навчаючись в гімназії, Климів був членом «Пласту», потім продовжив навчання на факультеті права Львівського університету. Вчився Іван відмінно, виділявся з-поміж друзів феноменальною пам’яттю, невластивим для свого віку мисленням та революційністю.

У 30-х вже був членом ОУН, його знали як одного з найдіяльніших провідників організації на Сокальщині. Польська поліція та її агенти не спускали з нього очей. У травні 1932 році його заарештували, львівський суд виніс вирок: шість місяців тюремного ув’язнення.

У 1935 році Іван Климів — провідник Екзекутиви ОУН Сокальщини, член Крайової Екзекутиви ОУН ПЗУЗ у 1935–1937. За цей час він встиг побувати в’язнем табору у Березі Картузькій.

Климів поставив перед організацією завдання «ламати сокальський кордон» і вкривати мережею ОУН міста й села Волині. Невдовзі цього було досягнуто.

Та поліція розпочала масові арешти української молоді й студенства Волині. В лютому 1937 року був арештуваний і Іван Климів. Йому дали найбільшу міру покарання — 10 літ тюремного ув’язнення.

У вересні 1939, з початком німецько-польської війни, яка закінчилася розвалом Речі Посполитої, він вийшов на волю з тюрми м. Седльце (адміністрація відпустила в’язнів).

10 лютого 1940 р. на нараді революційного крила ОУН, на якій було проголошено створення Революційного проводу, підтримав Степана Бандеру.

На початку 1940 р. очолив крайовий провід ПЗУЗ. У грудні цього ж року змінив Мирона на посту провідника Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ (сам Климів використовува назву Матірних українських земель (МУЗ), тобто ЗУЗ, ПЗУЗ і Буковина під радянською окупацією).

Климів організував розбудову підпільної мережі ОУН і підготовку до повстання проти совєтів в передвоєнний час. Через Юрія Стефаника — сина видатного письменника Василя Стефаника залучив до ОУН(б) діячів з Великої України Пантелеймона Сака і Йосипа Позичанюка.

Степан Мудрик-Мечник, який в цей період був зв’язковим між Іваном Климівим та Степаном Бандерою, так згадував про «Легенду»:

«Легенда був людиною небувалої пам’яти. Він мав у голові назви всіх районів Волині та Галичини, псевдоніми і правдиві прізвища, починаючи від повітових, закінчуючи обласними, і клички до них. Крім того, він особисто утримував зв’язки з поважними громадянами, які не були членами ОУН, у тому числі із священиками. Цілими ночами він був у дорозі, то в одній окрузі, то в другій. Дрогобицька область, Львівська область, Волинь — він зміняв місця свого постою з блискавичною швидкістю. В ОУН він був дійсною легендою. Він мав підібраних добрих членів ОУН. Вони були міцно загартовані і на його слово, не вагаючись, ішли на кожний ризик… Я часто бував близько Легенди, не раз перебував з ним поруч цілими днями й ночами.

Він не мав жодних лихих звичок, не вживав жодного алкоголю, не курив і ніколи не говорив про свої особисті пляни, бо просто-напросто їх не мав, а жив тільки для української визвольної справи. Завдяки його наполегливості, в кожній найменшій місцевості була створена станиця ОУН. Мережею ОУН було вкрито всю Волинь і Галичину.

На той час Легенда почав опрацьовувати плян подвійної сітки ОУН. На випадок провалу однієї, автоматично мала вступити в дію друга, і таким чином робота йшла б далі безперебійно. Він намагався все передбачити й запобігти кожному нежданому випадкові. В запасі в нього був завжди певний контингент людей, які могли б заступити на провідних постах тих, хто вибув з якихось причин. Розбудована Легендою сітка мала найдосконаліші форми. Тим то вона лишилася чинною рушійною силою й надалі, коли одного окупанта замінив другий, а тоді прийшов на зміну знову перший.

З Революційним Проводом і з провідником Степаном Бандерою Легенда перебував у найтіснішому контакті, й між ними існувало повне довір’я. Першим його псевдонімом (перед «Легенда») було – Гриць Мармаш. Це був псевдонім його брата, члена ОУН, який загинув у польській тюрмі. Іван Климів змінив цей псевдонім на «Легенда», коли він був розконспірований. Особливою пошаною користувався Легенда серед робітництва.

Більшовики полювали за ним з великим завзяттям. Його рідне село було обставлене спеціяльними сексотами. Під ту пору терор НКВД взагалі набирав на силі. Дії ОУН непокоїли ворога, і в загальній тривожній передвоєнній атмосфері це була та сила, яка являла собою для окупанта головну небезпеку…»

В часи нацистсько-совєтської війни Климів – член Проводу ОУН(б). Влітку, після нападу Німеччини на СРСР, організатор повстанського руху та української адміністрації на залишених совєтами землях. Міністр політичної координації в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

1 липня 1941 р. проголосив себе Начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА) і займався її розбудовою. За липень—серпень 1941 р. підрозділи УНРА загальною чисельністю 3-4 тис. чол. було створено приблизно в 15 населених пунктах Західної України.

Після відмови нацистів визнати незалежність України і арешту лідерів ОУН частини УНРА було переформовано в загони Української народної міліції.

«Легенда» був переконаний, що Німеччина приречена повернутись у свої кордони, а отже, українців чекала війна з червоною Москвою і Польщею. Про домовленості Сталіна, Рузвельта і Черчілля «Легенда» не міг знати нічого, отож його оцінка свідчить про глибоке розуміння глобальних процесів. Ці висновки Іван Климів висловлював під кінець літа 1942 року, коли німецький наступ на Волзі та Північному Кавказі розгортався без видимої протидії червоноармійців, а німецької катастрофи у Сталінграді ще ніхто не передбачав.

На початку грудня 1942 у Львові зібралася на конференцію військова референтура ОУН, щоб відзвітувати Проводу за проведену роботу з підготовки до формування військових сил.

4 грудня нацисти провели широкомасштабну облаву, в ході якої схопили 18 оунівців, переважно працівників військової, пропагандистської і організаційної референтур Проводу, в тому числі 3-х членів Проводу ОУН(б): Івана Климіва («Легенда»), Ярослава Старуха («Синій», «Стяг») і Дмитра Грицая («Дуб», «Перебийніс»).

Ними зайнявся безпосередньо спеціаліст гестапо по ОУН Віллі Вірзінґ.

Член ОУН(б) Степан Семенюк, власник конспіративної квартири, на якій Климів проживав час від часу, був заарештований 2 грудня 1942 р. і пізніше згадував, що на першій і останній очній ставці з «Легендою», той був дуже збитий, весь у синяках і ледве говорив, але погляд його був рішучий, ніби говорив — убий, не здамся!

Попри всі старання гестапівці не змогли добитися від Климіва нічого. Останніми його словами були:

«Я вже вам сказав, що називаюся Климів-Легенда і нічого більше не скажу. Ви, бандити, окупували Україну і грабуєте – тому з вами говорити не буду».

Після цього Вірзінґ разом зі своїми підручними Мюллером, Вурмом, Шульцом і фольксдойчем-українцем Тютюнником накинулися на нього і забили до смерті.

 

СТЕФАН ТЕРЛЕЦЬКИЙ (1927-2006) — британський політик, український діаспорний діяч, депутат Ради Європи. Перший етнічний українець, який був членом британського парламенту, радник прем’єр-міністра Маргарет Тетчер, бізнесмен, меценат.

Народився у селі Антонівка на Івано-Франківщині (тоді – Польща). Першою його вчителькою у місцевій школі була українська поетеса Марія Ленерт-Домбровська, відома під псевдонімом Марійка Підгірянка.

У 1939 р згідно з пактом Молотова – Рібентропа, західна частина України була анексована СРСР, і до Антонівки прийшли великі зміни. Від совєтів постраждало багато родичів Стефана. Його дядько разом із родиною був «розкуркулений» і засланий до Сибіру після того, як заплатив сусідам за допомогу у збирані врожаю. Як «українські націоналісти» до східних районів СРСР були вислані також двоюрідні брати Стефана, які навчалися в Івано-Франківську. Це сприяло формуванню у хлопця стійких антирадянських поглядів.

Після початку нацистсько-совєтьскої війни й приходу німців, 14-річний Стефан працював на примусових роботах на військових об’єктах. У той же період він став свідком масових розстрілів нацистами місцевих євреїв. Його родина співчувала єврейському населенню й усіляко намагалася врятувати хоча б декого. Так, Стефан просив свого батька виклопотати у місцевого католицького священика християнське свідоцтво про народження для порятунку від розстрілу однієї з жертв.

Невдовзі підліток опинився на ринку невільничої праці в Австрії, звідки він потрапив як безкоштовний працівник до одного з фермерів у місті Фойтберґ. Тут він пробув до 1945 р.

Коли Фойтберґ зайняли совєтські війська, Стефан сподівався, що його переправлять на Батьківщину, проте колишнім підневільним працівникам оголосили, що вони поїдуть на Далекий Схід для допомоги у війні проти Японії.

І тут Терлецький вирішив кардинально змінити свою долю. У Будапешті він утік із радянського потягу, що прямував на Далекий Схід, і повернувся у Фойтберґ, який із липня 1945 р. опинився у складі британської зони окупації. Урешті  він потрапив до табору переміщених осіб у Вілачі, де знайшов роботу на кухні британської військової бази.

У 1948 р. Стефанові дозволили легально емігрувати до Великої Британії, де він улаштувався робітником на вугільну шахту в Уельсі. Він приїхав у країну, маючи 40 австрійських шилінгів, які зміг обміняти на 1 британський фунт. Проте свою роль відіграли його кулінарні здібності, і згодом Терлецький переходить на легшу роботу — до буфету гуртожитку гірників. Потім він працював в управлінні готелями в уельських містечках, а пізніше взяв банківську позику, щоб купити власний готель в Абериствиті, а потім і у Кардіфі. Із того часу життя Стефана було назавжди пов’язане зі столицею Уельсу — Кардіфом.

Навчаючись тут у середній школі та Кардіфському коледжі харчових технологій і комерції він добре опанував англійську мову. У той період він позбувся останніх ілюзій щодо совєтів. У 1958 році він дізнався, що його батько та сестра були заарештовані за «націоналістичну діяльність» і вислані на шість років до Сибіру.

1964 року Терлецькі вступив до Консервативної партії: «Я став консерватором тому, що на власні очі бачив і комунізм, і нацизм. Консерватори ж за демократію і бізнес — те, чого я та моя родина досі не знали».

Із самого початку своєї політичної діяльності Терлецький багато уваги приділяв міжнародним питанням. Так, у розпал «холодної війни» він наполягав на створені Великою Британією міцного військового щита, який би «перешкоджав агресивній політиці Радянського Союзу». «У жодному разі не можна погоджуватися на пропозицію Росії скоротити наші сили в Європі. — зазначав політик у 1973 р. — Це саме тим, чого марксисти і ліві соціалісти хочуть добитися від нас. Як людина, яка народилася в рабстві, я хочу померти вільним».

Терлецький був також прихильником тісних зв’язків Великої Британії з Європою і багато працював у цьому напрямку.

Консерватизм політичних поглядів Терлецького проявлявся в усьому. Зокрема, він закликав до повернення країни до обов’язкової військової служби, а також лобіював законопроект щодо запровадження нового державного свята — Національного дня Уїнстона Черчіля, який повинен був відзначатися 10 травня, у день народження політика, пропонуючи замінити популярні серед європейських лівих травневі свята, які він уважав шкідливими та антидержавними за своєю суттю.

Серед багатьох посад, які обймав Терлецький, була і посада радника Союзу українців у Великій Британії.

Терлецький став депутатом парламенту у 1983 році, коли до влади прийшла Маргарет Тетчер, яка обрала його своїм радником. Він став першим етнічним українцем, який удостоївся високого звання – депутата британського парламенту. «Якби мої рідні в Україні знали, що я тут стою і знали, що я кажу, то в них текли б сльози радості» – такими були перші слова Стефана Терлецького в легендарному Вестмінстері.

Протягом цілої парламентської каденції Терлецький зарекомендував себе як послідовний опонент совєтського комуністичного режиму. Так, в одному зі своїх виступів він запитував голову МВС країни про те, «які заходи вживаються для перешкоджання морякам совєтських торгових суден займатися шпигунською діяльністю під час заходу в англійські морські порти».

Терлецький постійно прагнув виділити в очах британської громадськості Україну як окрему державу, підштовхнути владу Великої Британії до формування окремої політики щодо УРСР.  Депутатські запити Терлецького можна вважати першою спробою порушити питання про незалежність України на європейському рівні.

Початок «перебудови» у СРСР Терлецький сприйняв як першу ластівку надії на майбутню незалежність України.

Одним з основних напрямів активності Терлецького також була правозахисна діяльність. Протягом 1986 р. він порушував питання щодо підтримки відповідного руху у СРСР. Зокрема, на слуханнях про стан справ із правами людини в СРСР 18 листопада 1986 р. Терлецький запитував голову МЗС Великої Британії, чи подаватиме він ноту протесту щодо глушіння західних радіостанцій совєтськими спецслужбами та арешту 41 члена Гельсінської правозахисної спілки? На це очільник відомства Рентон зазначив, що “Британія порушить це питання через ОБСЄ».

У травні 1987 Терлецький вніс на розгляд Парламентської асамблеї Ради Європи постанову щодо права українського народу на самовизначення й ситуації в Україні, яку підписали 30 послів (депутатів) Європейського парламенту. Подібну постанову вніс на розгляд Парламентської асамблеї Ради Європи й стосовно права польського народу на самовизначення, а роком раніше виголосив головну промову в Парламентській асамблеї Ради Європи щодо права Естонії, Латвії та Литви на самовизначення.

У 1987 р. С.Терлецький втратив місце у парламенті від свого округу, але вже у 1989 році отримав не менш почесну посаду представника британського уряду в комітеті з прав людини Ради Європи.

На думку керівництва консервативної партії Великої Британії, Стефан Терлецький, який багато пережив за своє життя, найкраще підходив для цієї посади, яка передбачала участь у перевірці умов утримання англійців та інших громадян у в’язницях у різних регіонах Європи, у тому числі у колишніх країнах соціалістичного блоку.

Коли розпався СРСР, Терлецький став одним із палких прихильників незалежності України та захисників її політичних інтересів на теренах Європи. Політик також підтримував процес здобуття незалежності іншими, зокрема, прибалтійськими республіками. В одному зі своїх виступів він назвав примусове включення держав Баталії до складу СРСР «однією з найсерйозніших несправедливостей нашого часу».

Колишній остарбайтер ніколи не забував своєї батьківщини та її мови. Він захоплювався історією й всі знахідки, що стосувалися невідомих сторінок нашого краю, передавав до музеїв Івано-Франківська. За його сприяння і допомоги побудований міст через річку Тумачик в с. Антонівка.

Терлецький щиро вітав демократичні перетворення в Україні періоду Помаранчевої революції, у 2005 р. він зустрічався із президентом В. Ющенком та відзначив певні досягнення у сфері свободи слова і прав людини.

2005 року Терлецький видав історію свого життя під назвою «Від війни до Вестмінстера». Цю книгу схвально сприйняла британська громадськість.

Помер Стефан Терлецький 21 лютого 2006 року. Особистий архів політика його родичі передали до Українського товариства у Лондоні.

 

Ну а тепер – ціла плеяда різнопланових митців.

 

АНАТОЛІЙ ШКУРКО (1924-2019) — художник, майстер реалістичного живопису.

Народився у с. Смолин на Чернігівщині.

Мріючи з дитинства стати художником, одразу після закінчення школи у 1939 році Анатолій вступає до Харківського художнього училища, але закінчити навчання завадить війна. Шкурко дійшов бійцем 1-го Білоруського фронту до Берліну. У 1946 році поступив, а у 1951 році закінчив Ленінградський інститут живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, де його педагогами з фаху були видатні художники Р. Френц, Д. Альховський, І. Сорокін.

Діапазон художніх інтересів Анатолія Шкурка широкий. Він випробує свої сили в усіх жанрах живопису, звертається до широкого кола тем і образів: історія України, різні куточки її природи, мирна праця людини-трудівника, тихе життя речей, що повсякденно оточують її.

В міських пейзажах майстер зумів втілити любов до рідного міста, і водночас правду про повсякденне його життя.

Особливістю творчості художника є відчутна присутність людини в його пейзажах, що надає їм своєрідної жанровості.

 

ВІКТОР КОЗІК (1937) – художник.

Народився у Києві, закінчив Київський художній інститут у 1963 році (викладачі – В. Забашта, В. Костецький, О. Лопухов, К. Трохименко). Працював на Київському художньо-виробничому комбінаті. Від 1991 – на творчій роботі.

Віктор Козик зростав у сім’ї православних віруючих, де берегли релігійні й національні традиції. Батьки виховували в ньому любов до історії й духовності, почуття національної гідності.

Вже за рік після закінчення навчання на міських, республіканських та всесоюзних художніх виставках з’являються багаті й різнобарвні пейзажі Криму й Карпат, архітектурні мотиви старих міст з своєрідними мальовничими куточками, серії мор­ських пейзажів із зображенням портів Ялти, Севастополя, безмірності загадковості морських просторів.

Велике місце в творчості художника посідає сільський пейзаж. Своєрідна краса села з річками й луками, дивовижними деревами, квітами стали улюбленими мотивами митця.

Насиченість колористичної гами, міцний малюнок, цілісність і власне духовне сприйняття древньої столиці відбилися в серії пейзажів Києво-Печерської Лаври, Видубицького монастиря, старовинних районів міста.

Окремо виділяються полотна із зображенням храмів колишнього златоверхого міста на Дніпровських схилах.

У кращих роботах митця органічно взаємопов’язані радість буття, щедрість таланту й висока культура живопису, невтомні пошуки найемоційнішої образної виразності, глибокого духовного сприйняття й узагальнення навколишнього середовища.

Художник брав участь у виконанні розписів Михайлівського Золотоверхого собору у Києві, Покровської церкви у Севастополі, Успенської церкви у м. Жданівка (Донецька область).

Полотна Віктора Козика знаходяться у музеях Москви, Києва, Ялти, Севастополя, Ужгорода, у приватних колекціях США, Німеччини, Угорщини, Болгарії, Польщі, Ізраїлю, Австралії.

Подивитися твори Козіка: https://www.facebook.com/viktorkozikart/

 

АНДРІЙ ПІКУШ (1950) – художник, майстер Петриківського розпису.

Народився, звісно ж, у селі Петриківка на Дніпропетровщині. Основам художньої майстерності навчався у відомого майстра Василя Соколенка у Петриківській дитячій художній школі ім. Т. Я. Пати. Закінчив Дніпропетровське державне художнє училище за спеціальністю «Образотворче мистецтво і педагогіка».

Займаючись творчістю з 1971 року, художник робить неоціненний внесок у розвиток петриківського мистецтва. За його плечима безліч всеукраїнських та закордонних виставок. Слід відзначити його організаторські здібності, адже він є незмінним керівником Центру народного мистецтва «Петриківка» з 1991 року.

Трудову діяльність у галузі петриківського розпису розпочав на фабриці художніх виробів «Дружба» у 1971 р. Від самого початку творчого шляху активно працює над відродженням виробництва художніх виробів з дерева.

Мистецтвознавці зазначають, що малюнок Андрія Пікуша відрізняє вишуканість, витонченість, чарівність, делікатність. Особливо майстра приваблювала розпис на деревині. Його букети, ягода, птахи яскраво квітнули на дерев’яних поставцях, баклагах, штофах, мисках, тарелях, вазах, але зрілий Пікуш витіснив малюнок на посуді на другий план, бо домінувати має сам посуд.

У 1985 році Андрій Пікуш відкрив для петриківського розпису невідомі раніше техніки і матеріали, зокрема – кераміку і гутне кольорове скло, відродив стародавній звичай запорозьких козаків розписувати побутовий повсякденний посуд.

У 1991 році Андрій Андрійович організував перше в Україні колективне підприємство Центр народного мистецтва «Петриківка», яке в складних для галузі економічних умовах, коли в осередку зупинилися підприємства народних промислів, зберіг та згуртував творчій актив Петриківки.

Інтерв’ю з Андрієм Пікушем: http://made-in-ukraine.info/andriy-pikush/

 

СЕРГІЙ КОВИКА-АЛІЄВ (1956) – художник-графік.

Народився у  с. Бабайківка Дніпропетровської області. Почав малювати в ізостудії Будинку піонерів у свого першого вчителя Юрія Клочка. Після служби у війську вчився в студії Григорія Чернети. 1988 року закінчив Московський поліграфічний інститут.

Працював 1978–80 художником-оформлювачем Дніпропетровського трубопрокатного заводу; потім – на творчій роботі; від 2006 – викладач живопису, малюнку та композиції кафедри дизайну Київського університету культури та мистецтв.

Основні галузі творчості – дизайн книги, станкова графіка (гравюра на дереві), живопис, скульптура (в камені, залізі, дереві), фотографія.

Керівник майстерні другованої графіки «Пороги» Музею українського живопису (м. Дніпро).

У свій творчості митець, йдучи від традиції українських стародруків, народного мистецтва, старої німецької гравюри та творів німецьких експресіоністів приходить до власного, так би мовити, «суворого» стилю у графіці та живопису – до жорсткої побудови простору, лаконічності, точності, ясності, відвертості.

Більше про художника: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ya-lyudyna-materialu, графічні роботи: http://www.ukrvytynanka.com.ua/UA/dnipropetrovska-obl/363-aliev-sergij.html

 

ОЛЕКСІЙ ГОРБУНОВ (1961) — актор театру та кіно, зіграв близько 140 кіно- та телефільмах.

Народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство пройшло на масиві Русанівка. У 1978 році, відразу після закінчення школи не зміг вступити до Київського Театрального інституту імені Карпенка-Карого, оскільки не був комсомольцем. У 1978—1979 роках працював у театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху. У театрі завдяки Аді Роговцевій познайомився з її чоловіком — актором і педагогом Костянтином Степанковим, який помітив талант хлопця.

1984 року Олексій Горбунов закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома.

1984—1995 — актор театру-студії кіноактора кіностудії ім. Довженка. 1985—1987 служив у війську.

У 1990-х працював приватним таксистом через кризу на кіностудії Довженка. Повернутися до зйомок у кіно допоміг режисер Володимир Попков, запросивши на роль блазня Шико в багатосерійний телефільм «Графиня де Монсоро».

Працював у театрі-студії кіноактора, в приватному Камерному театрі М. Нестантінера та Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки.

Горбунов також працював діджеєм на київських радіостанціях «Континент», «Ностальжи». Олексій є солістом гурту «Грусть пилота».

3 грудня 2014 року, під час російсько-української війни Горбунов відмовився від участі в усіх російських фільмах. Згодом він заявив, що не розглядатиме можливості роботи в Росії до закінчення війни.

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії:

 

АНАТОЛІЙ ДУБЧАК (1991-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Вапнярка на Вінниччині. По закінченні школи працював на кількох роботах — у колгоспі, на заготівлі лісу — щоби допомагати матері. Згодом влаштувався вантажником у Києві — заробляв на ліки для хворого батька (помер 2007 року).

Пішов добровольцем у зону бойових дій АТО в жовтні 2014 року, кулеметник 1-ї окремої гвардійської танкової бригади. 12 квітня 2015-го в місці дислокації військової частини неподалік Волновахи підірвався на гранаті — ішов перевірити перебитий електрокабель. Це сталося за 7 метрів від намету з 13 військовослужбовцями.

Без Анатолія лишилися матір Галина Дмитрівна та дві сестри.

 

ОЛЕКСАНДР ПІСКІЖОВ (1976-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у с. Божедарівка на Дніпропетровщині.

Боронити Україну пішов добровольцем. В часі війни — командир групи «Золота сотня» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

15 жовтня 2014-го група батальйону «Айдар» виїхала на підсилення блокпосту № 32 біля села Сміле (Слов’яносербський район), та потрапила у засідку на Лисичанській трасі. Загинули 8 бійців, 2 були захоплені у полон, ще 3 поранені. 27 жовтня вивезли з місця бою частину тіл загиблих, троє айдарівців ідентифіковані — це Олександр Піскіжов, Юрій Полєно та Владислав Царенко.

Без Олександра лишились дружина, маленька донька, син.

 

ДМИТРО ЗАХАРОВ (1994-2016) — матрос ЗСУ.

Народився в селі Новопокровка, Дніпропетровська область. 2015 року закінчив Дніпровський транспортно-економічний коледж за фахом «помічник машиніста». Мешкав у місті Дніпро. Працював охоронцем — у ТОВ «Омега», з весни 2016 року — на «Новій Пошті»; захоплювався грою у футбол.

31 серпня 2016 року підписав трирічний контракт на військову службу. Матрос, навідник СПГ 2-го взводу 2-ї роти десантно-штурмового батальйону, 503-й батальйон 36-ї окремої бригади морської піхоти. Пройшов скорочені курси бойової підготовки й злагоджування, відбув до зони бойових дій, 17 жовтня був на позиціях під Маріуполем.

18 жовтня 2016 року в передобідню пору загинув на спостережному посту поблизу сіл Лебединське та Водяне (Волноваський район) під час обстрілу позиції ворожою ДРГ з підствольних гранатометів. Дмитро вів до останнього вогонь, намагався придушити вогневі точки противника. Під час перезарядження до окопу, де він перебував, прилетів ВОГ; Дмитро зазнав смертельного поранення в голову

Без Дмитра лишилися батьки та молодший брат.

 

ЮРІЙ ТАРАСЕНКО (1974-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Черкасах.

В АТО – зенітник, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Загинув 4 вересня 2014 р. потрапивши в засідку російсько-терористичних угрупувань під час руху колони біля м. Маріуполь.

Залишились дружина та 4 дітей.

 

ВОЛОДИМИР ГРАДИСЬКИЙ (1970-2014)— старший ЗСУ.

Народився у м. Дніпропетровськ. Закінчив Дніпропетровський національний університет, механіко-математичний факультет, диплом за спеціальністю «математика». Ще за студентських років був у складі гурту «Дніпряни». Складав вірші, писав прозу, грав на гітарі та співав пісень; володів кількома іноземними мовами.

Йому запропонували залишитися в університеті — при кафедрі на аспірантурі, Градиський вирішив викладати математику в школі, щоправда, учителював недовго. В середині 1990-х довелося зайнятися комерцією, незабаром освоїв комп’ютер, працював приватним підприємцем.

Добровольцем пішов у першу мобілізацію на самому початку квітня 2014-го. Командир взводу, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Загинув під час обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій вояків та атаки із засідки на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська. У тому бою загинуло 10 десантників.

Вдома залишилися дружина та дорослий син.

 

ВІТАЛІЙ МАЛАШОК (1970-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у Києві. Навчався у Національному університеті ім. Тараса Шевченка, полишив на 5 курсі. Працював охоронцем у супермаркеті мережі «Велика Кишеня».

Призваний за мобілізацією у січні 2015-го до навчального центру «Десна». З 9 березня служив у зоні бойових дій. Заступник командира бойової машини — навідник-оператор 2-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону, 30-та окрема механізована бригада.

22 травня 2015-го загинув під час мінометного обстрілу, який вели терористи по ротному опорному пункту українських сил села Розсадки в Артемівському районі. За іншими даними, загинув під час бойових дій поблизу смт Троїцьке (Луганська область) від гострої крововтрати, відкритої рани грудної клітини та вибухової травми.

Без Віталія залишились мама, дружина, 18-річна донька.

 

ВІКТОР КАРНАУХ (1979-2014) — прапорщик ЗСУ.

Народився у с. Леонтовичеве на Кіровоградщині. Пройшовши військову строкову службу, лишився в армії за контрактом. Здобув вищу освіту у Центральноукраїнському державному педагогічному університеті ім. В.Винниченка. Прапорщик, командир розвідгрупи 3-го окремого полку спецпризначення.

Загинув поблизу села Червоносільське під час виходу з «Іловайського котла» на дорозі від села Многопілля.

Вважався зниклим безвісти. 3 вересня 2014-го тіло Віктора разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська як невпізнаний Герой.

Упізнаний за тестами ДНК, 24 липня 2015 року перепохований на Рівнянському кладовищі в Кропивницькому.

Залишилися дружина та син.

 

АНДРІЙ ДОБРАНЬ (1994-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Гонорівка на Вінниччині. 2013 року закінчив Заболотнянське ВПТУ.

Проходив строкову військову службу в бригаді охорони Генштабу. Мобілізований в жовтні 2014-го, командир машини, 101-а окрема бригада охорони Генштабу.

7 лютого 2015-го загинув під час обстрілу терористами з БМ-21 базового табору під Дебальцевим — осколки влучили у намет, де на той час знаходився Андрій; загинув іще один боєць.

Без Андрія лишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада