Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.09.2020

29 вересня. Почнемо огляд народжених цього дня непересічних осіб зі згадки про одного з ключових діячів державотворчих процесів в Україні – видатного історика, голову Центральної Ради УНР.

Далі в огляді:

  • композитор, гітарист-віртуоз, в репертуарі якого була музика усіх часів і народів – від шумерсько-вавілонських гімнів до львівських табулатур, від пісень Стародавньої Греції до творів сучасних композиторів. Захоплювався і популяризував культуру Фламенко;
  • художник, майстер реалістичних натюрмортів та пейзажів;
  • один з провідних сучасних скульпторів;
  • режисер, який знімає патріотичне кіно на історичні теми;
  • театральний режисер, який не сприймає вираз «театральний експеримент», організатор та художній керівник київського театру «Перетворення»;
  • знаменитий футболіст, найкращий бомбардир серед українських гравців;
  • олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики.

 

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, які загинули у боротьбі зі збройною російською агресією. Серед них – двоє уродженців Донбасу, які захищали свій рідній край від окупантів і колаборантів.


Почнемо з державного діяча, ім’я якого відомо, мабуть усім українцям.

 

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934) — історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918). Багаторічний голова НТШ у Львові (1897—1913). Автор понад 2000 наукових праць.

Народився в містечку Холм, (нині – Польща), тоді – Королівство Польське у складі Російської імперії.

Батько на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією він здобув духовну освіту, проте все життя викладав – у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі. Мати походила з сім’ї священнослужителів із містечка Сестринівка, у 17 років вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського.

Михайло Грушевський згадував своїх батьків як справжніх патріотів України, що зуміли виховати «тепле прив’язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття.

1869 року, через стан здоров’я батька, сім’я переїхала на південь: спочатку до Ставрополя, згодом — до Владикавказа. Здобувши домашню початкову освіту, 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії.

Студентські роки Грушевський згадував з певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці зі студентами.

В університеті Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва написав чимало невеликих історичних есе. На третьому курсі написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1891 року було відзначено золотою медаллю.

Протягом 1890–1894 років — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У цей час Грушевський їздив у наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Наприкінці університетського навчання, Грушевський долучився до українського руху. Володимир Антонович ввів його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе патріотів України. У межах громадівської діяльності Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. У нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

Переїхавши 1894 року до Львова, Грушевський за рекомендацією Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. (Це була окрема кафедра, де вивчалася історія України, але поляки не дозволяли акцентувати на такій назві в навчальній установі).

12 жовтня 1894 Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.

У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ. Грушевський залучив до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займався редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. У цей час він познайомився з Іваном Франком і разом вони привернули міжнародну увагу до україністики.

На початку 1897 року Грушевського обрали головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблені статути НТШ, в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні й культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього.

Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходу української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (Іван Крип’якевич, Василь Герасимчук, Степан Томашівський, Іван Джиджора, Михайло Кордуба, Іван Кревецький, Омелян Терлецький), яка виконувала освітню і дослідницьку функції.

Протягом 1897—1898 років Грушевський написав 1-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видав ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.

Для розвитку української літератури Грушевський разом з Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898—1905, Київ, 1905—1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899 рік).

1904 року власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия.

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.

Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Державна дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинского Вестника».

Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907, був обраний його головою. Водночас Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.

У вересні 1907 за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, було створене нелегальне позапартійне українське громадське об’єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діяльною українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня в Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва і повернувся туди 22 листопада 1914 року. Російська влада була вороже налаштована до вченого, наказ про його ув’язнення був датований ще 30 серпня 1914 року. 28 листопада 1914 року Грушевського заарештували за звинуваченням у австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Утримували його у Лук’янівській в’язниці до 18 лютого 1915. Після чого відправили на заслання до Симбірська (нині м. Ульяновськ) власним коштом у супроводі одного конвоїра.

В таких умовах він був вимушений скласти головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської академії наук, Грушевському було дозволено переїхати до Казані та займатися науковою роботою, але із забороною викладацької діяльності.

31 березня 1916 року вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 року переїхав до Москви, де розгорнув громадсько-політичну діяльність, відновив роботу московської філії ТУП, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об’єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архівах над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси».

Не тільки дослідником історії, а й її крупним діячем Грушевський сповна став після Лютневої революції.

У березні 1917 року в Києві почалося формування Української Центральної Ради, яка заочно обрала Грушевського головою (це рішення було одностайно підтверджене у квітні на Всеукраїнському національному конгресі).

Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, він повертається повернувся з Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств).

Виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України.

Михайло Грушевський вперше головує на засіданні Центральної Ради 28 березня. «Збори вітають п. Грушевського», — відзначено в протоколі. З його поверненням багато хто пов’язував надії на припинення суперечностей й об’єднання демократичних сил.

У червні 1917-го Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні.

25 жовтня (7 листопада) збройний переворот більшовиків у Петрограді й невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 7 (20) листопада УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 9 (22) січня 1918 року (фактично — 11 (24) січня) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.

Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесу в Україні. Під його керівництвом розроблено Конституцію незалежної УНР, згідно з якою верховним органом влади УНР проголосили Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади.

Але Конституція так і не запрацювала. 29 квітня в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, при цьому обстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної Скоропадським.

У цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи».

На початку лютого 1919 року, після здобуття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам’янця-Подільського, згодом емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні, де озгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.

У цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

На еміграції Грушевський також проводив роботу над великим науковим проєктом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, лишився в рукопису і був надрукований тільки в 1995 році.

Перебуваючи в еміграції, Грушевський мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, Грушевський, починаючи з 1920 року, шукає шляхи зближення з більшовицьким керівництвом України, пише листи Косіору та Раковському (тодішньому голові РНК УСРР), пропонуючи їм співпрацю в разі, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової роботи.

Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного вченого і громадського діяча ліберально-соціалістичних поглядів, як Грушевський, вони були зацікавлені.

По поверненні спочатку все складалося благополучно, і напевне в той час Грушевський навіть не міг припустити, чим все для нього закінчиться…

По поверненні 1923 року він був обраний академіком ВУАН. 1924 року з сім’єю переїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях.

1926 року Політбюро ЦК КП(б) висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН.

3 жовтня 1926 року відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв’язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 року загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом.

Але вже за кілька місяців він впав у немилість совєтів.

З осені 1929 року почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді — грудні 1929 року сесія Ради ВУАН ліквідовувала комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933 року). Наприкінці 1930-го партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями. У січні 1931 року замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.

Стало зрозуміло, що у Києві робити йому нічого. Починається «почесне заслання» – у березні 1931-го Грушевський переїхав до Москви.

У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», що їх з нього «вибили» слідчі погрозами ув’язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.

І до неї лишалося недовго…

Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з санаторіїв у м. Кисловодськ і несподівано захворів на карбункул. Операцію з його видалення провів головний лікар місцевої лікарні, який хірургом не був, а перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. В результаті Грушевський помер від сепсису (зараження крові) через три дні після операції.

Подробиці про смерть Грушевського та реакцію на неї: https://www.istpravda.com.ua/research/2014/11/24/145966/

Грушевський мав неоднозначну точку зору щодо незалежності України та більшовицького перевороту в Петербурзі. Він отримав основну вищу освіту в російських навчальних закладах, перші політичні кроки робив у 1894—1914 роках, працюючи у Львівському університеті, але згодом все більше уваги приділяв Києву.

Грушевський схилявся до думки, що Російська імперія з часом має демократизуватись і перетворитись на федеративну державу. Повернувшись у результаті Лютневої революції до Києва після сибірського заслання, Грушевський очолив Центральну Раду. Він вважав, що Україна має стати частиною нової федеративної російської держави, і лише наступ більшовиків у січні 1918 року примушує Михайла Сергійовича із соратниками оголосити незалежність.

Протягом всієї помітної політичної діяльності Грушевський мав різні точки зору на майбутнє країни. Так, під час Гетьманату він відхиляє пропозицію Скоропадського очолити Академію наук України, згодом виявляє прихильність до совєтів, налагоджує контакти з II інтернаціоналом. Після ліквідації Української держави Грушевський, незважаючи на відомі вже тоді репресії проти українського народу, звертається до більшовиків із пропозицією повернення до Радянської України.

У публіцистиці прижився міф про Грушевського — президента УНР. Але він не був президентом, адже такої посади в УНР не існувало. Також її не передбачала Конституція, яка була ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Наприклад, у статті для американського видання The New York Times Грушевський вказаний як “Президент Української Ради”. Це ймовірно пов’язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D’Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «колишній президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.

Образ Михайла Грушевського можна бачити у декількох художніх кінофільмах, які з совєтських позицій зображали встановлення влади більшовиків в України. Його показано там як представника «ворожого табору», що чинить опір робітничо-селянським масам.

Першим таким фільмом став «Арсенал» Олександра Довженка. Оскільки цю кінострічку було знято у 1928 році, коли Грушевський був дійсним членом ВУАН, на екрані з’являється символічний персонаж — голова на Першому всеукраїнському з’їзді показаний таким чином, що з обличчя видно лише велику сиву бороду.

За доби незалежної України створено низку документальних фільмів, присвячених життю та діяльності Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський також показаний у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри». Роль Михайла Грушевського зіграв відомий актор Богдан Бенюк.

 

АНАТОЛІЙ ШЕВЧЕНКО (1938-2012)  – гітарист-віртуоз, композитор, знавець культури Фламенко; художник.

Народився у с. Сентянівка на Луганщині. Творчий шлях почав в Ростовському художньому училищі ім. М. Б. Грекова, яке закінчив у 1961 р. Опановуючи живопис, він багато часу приділяв музиці. Гітару засвоїв самостійно. Тоді ж відпрацював майже весь класичний репертуар і написав перші твори.

У 1967 р. закінчив Сімферопольське музичне училище імені Петра Чайковського, куди прийшов вже зі своїми композиціями та харизмою виконавця. Після училища він викладав в музичній школі і виступав з концертами від Кримського музичного товариства. В його репертуарі була світова гітарна класика і власні композиції.

Особливе місце в творчості Анатолія належало Фламенко. Анатолій почав займатися не тільки практикою, а і теорією цієї давньої культури. Знайомство з нею додало нових барв творам майстра.

У 1976 році вперше пролунала відома Карпатська рапсодія «Вітер з полонини». Цю композицію найчастіше виконують гітаристи. Вона була видана в багатьох країнах світу і стала візитівкою Маестро.

До 1976 року у нього були дві сольні програми Фламенко та перша теоретична робота «Нескорені ігри Фламенко». В ній Анатолій не лише систематизував, а й поетично осмислив це мистецтво. Також там проводилися паралелі з античною музикою, яку Анатолій почав вивчати, усвідомивши її зв’язок з музикою Фламенко.

З 1977 по 1981 роки кожної осені в Сімферополі Анатолій і його дружина Наталя організовували Фієсти Фламенко. Гітаристи з різних республік СРСР приїжджали в їхню двокімнатну квартиру по магію свята загадкового андалузьского мистецтва. Звідти вони виїжджали на гастролі по Криму.

У 1982 році Шевченка запросили до Одеської філармонії, солістом якої він залишався до останніх днів. Це був найбільш плідний період його творчої діяльності, блискучої та багатогранної. Творчість Шевченка лише умовно можна поділити на формати виконавця, композитора, музиколога, художника. Все це — грані одного цілого. Саме в цій цілісності таємниця неймовірної творчої харизми Маестро.

Шевченко відстежив історію гітарної музики та музики для споріднених інструментів не лише в Європі, але й за її межами. В його репертуарі окрім власних творів — класична музика, Фламенко, музика Сходу, Давньої Греції, сучасна інструментальна музика. І навіть Шумеро-Вавілонський гімн «На створення Неба та Людини Богом», що його музикознавець німецький Курт Закс датував ХХVII ст. до нашої ери.

Українська музика була представлена від Львівських табулатур ХVІ ст. до творів сучасних композиторів. І, звісно, власними композиціями Шевченка: «Українська сюїта», «Кримські ескізи», «Одесика». Свої думи «Буря на Чорному морі», «Дума Гранадина», «Дума про Григорія Сковороду» Анатолій виконував як інструментальний жанр.

Композитор Шевченко залишив нам чотири концерти для гітари з оркестром, серед них Concierto Flamenco і Concerto Grosso, Поліфонічні зошити, сонати, сюїти, вокальні цикли, окремі п’єси для гітари симфонічні поеми. Поліфонія і авангард, класицизм, романтизм, імпресіонізм — він володів усіма стилями і жанрами.

Шевченко створив ряд праць як музиколог. Його перша робота «Нескорені ігри Фламенко»— це теоретичний трактат, по формі — блискуче розгорнуте есе. У видавництві «Музична Україна» Анатолію запропонували видати роботу разом з практичною частиною. Так з’явилася «Школа Фламенко». Її видали 1988 року.

Своїми роботами Шевченко довів, що немає втрачених музичних систем. Музика є єдиним безперервним еволюційним процесом з прадавніх часів до наших днів. Він розшифрував давньогрецький нотопис за фрагментом, який був зображений на античній вазі VI сторіччя до н. е. Епібоміон, так називалася звукова формула що її давні грекі залишили наступним цивілізаціям разом із зображенням двох атлетів та двох кіфаристів. Музиканти виконували Епібоміон під час жертвоприношення яким відкривалися панафінейські ігри, головне свято у давніх Афінах. Вазою з таким зображенням, наповненою оливковою олією, а також вінком зі священної оливи нагороджували переможців змагань музичних, атлетичних, кінних.

Як художник Шевченко менш відомий.  Його графіка і живопис були представлена на кількох виставках в Одесі, Польщі, Чехії, Іспанії, роботи входять до приватних колекцій в різних країнах. Але перш за все Шевченко – музикант і композитор.

Канал, де можна послухати Анатолія Шевченка: https://www.youtube.com/user/AnatoliyShevchenko

 

ІГОР ЧАМАТА (1946) — художник.

Народився у Києві, закінчив Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Залишаючи осторонь кон’юнктуру часів СРСР, кар’єрні і комерційні амбіції, Чамата завжди займався вільним живописом, а також займався з учнями в приватній студії. Рівень живопису майстра дозволяє вважати його справжнім представником кращих традицій класичної реалістичного живопису.

Чамата не схильний до штучного і помпезного, так званого “салонного живопису”, він вміє розкрити глибинну красу в простих речах: польових квітах і травах, осінніх грибах з вологими лісовими листками, які випадково пристали до “капелюшка”, зрілих маках і дикого жита.

З 1980-х років художник присвятив себе камерному станковому живопису. Головним чином – це міські пейзажі із зображенням історичного центру Києва і пленерні пейзажі. Працюючи в колі своїх колег, відомих пейзажистів – Єржиківського, Киянченка, Одайника, Волобуєва, Ігор Чамата успадкував деякі риси, які в цілому притаманні поколінню, яке сформувалося в 50-х – 70-х роках. Тому, і його пейзажі, мають всі ознаки кращих здобутків соцреалізму.

Індивідуальний стиль художника проявляється головним чином в надзвичайно скрупульозній, стримано-суворій роботі з натурою. У пейзажах і в деяких натюрмортах він наближається до графіки, тому що жодна деталь не віддаляється від ока майстра, він надзвичайно якісно ліпить форму за допомогою світлотіньових нюансів, переконливо передає денне світло та вечірні сутінки, загадково тремтячі нічні тіні київських бульварів. Правдиве зображення натури – головний девіз його творчості.

Численні натюрморти з квітами найбільш повно розкривають поетичну і романтичну натуру майстра.

Можливо, саме юнацька закоханість художника в імпресіоністів вплинула на створення серії натюрмортів з бузком початку 2000-х років, від цих полотен з пульсуючим кольором не можна відірвати очей. “Червоні маки” в кількох варіантах також належать до найбільш вдалих знахідок майстра. Нехтуючи другорядними деталями, він акцентує глядацьку увагу саме на чистому пігменті червоної фарби і надзвичайно живо пише ці розкішні квіти.

Особливе місце серед натюрмортних творів займають щирі в своїй природній простоті полотна із зображенням лісових грибів, осінніх яблук, груш і горіхів (до речі, взагалі не в кожного майстра є натюрморти з такою своєрідною тематикою). Тільки справжня любов до природи дозволила Ігорю Чаматі так переконливо написати ці осінні дари – повнокровно, матеріально, але, в той же час, і дуже особисто-інтимно. Він зумів захоплено і талановито розкрити їх тонку красу. Саме на прикладі цих картин знову і знову переконуєшся, що головне – не власне мотив, а вміння майстра цей мотив розкрити.

Дивитися твори: https://kyiv.gallery/ihor-chamata

 

ВАСИЛЬ ЯРИЧ (1951) – скульптор.

Народився у с. Велика Тур’я, Івано-Франківська область. Брат письменника-гумориста Івана Ярича.

Службу в совєтському війську відбув в Угорщині. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Після навчання працював у Художньому фонді.

Ярич створив кілька відомих пам’ятників у Львові – монумент Просвіті та пам’ятник Данилі Галицькому. Але найбільше уваги митець приділяє станковій скульптурі.

За визнанням художніх критиків, Ярич належить до провідних сучасних скульпторів України.

Дивитися твори: https://art.lviv-online.com/vasyl-yarych/

 

ОЛЕСЬ ЯНЧУК (1956) – режисер, продюсер, сценарист. Директор Кіностудії ім. Довженка.

Народився у Фастові на Київщині. Навчався у Київському фотоучилищі. У 1976 році вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. У 1979 році був зарахований до творчої майстерні Юрія Лисенка і Аркадія Народицького на Кінорежисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка Карого.

З 1 квітня 2014 року став директором Кіностудії ім. Олександра Довженка.

Як режисер Олесь Янчук працює в напрямку патріотичного кіно, розробляючи реальні історичні сюжети.

В його доробку повнометражні художні фільми «Голод-33» (1991), «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004), «Владика Андрей» (2008), «Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018).

 

ВОЛОДИМИР ЗАВАЛЬНЮК (1962) — актор, режисер, організатор та художній керівник київського театру «Перетворення».

«Абсолютно не сприймаю  терміну «театральний експеримент»! Будь-яка чесна творча робота – експеримент. Нема експерименту тільки там, де відсутня творчість!» – таким є кредо Володимира Завальнюка.

Народився майбутній режисер в с. Саджавка, Івано-Франківська область. Навчався в Дніпропетровському театральному училищі, працював актором Дніпропетровського державного театру ляльок. Відслуживши в армії, навчався в студії Державної капели бандуристів України.

З 1988 року працює в Києві, спочатку — актор і режисер Київського державного театру ляльок. Водночас займається власними проектами в 1987–1992 роках  був засновником, актором і головний режисером театрів-студій «Товариш», «Театру-студії на Виноградарі» (1990), «Театру-студії на Печерську» та театру-студії «Зерня».

Потому працював як запрошений режисер у різних театрах в Україні і за кордоном. Був головним режисером театру-студії «Бенефіс», «Театру під зоряним небом» Київського планетарію, режисером-постановником у київських театрах «Браво» і «Театріон».

З 2011- по сьогодні — художній керівник, головний режисер власного проекту – Театру Володимира Завальнюка «Перетворення» (Київ).

В режисерському доробку – вистави і для дітей, і для молоді, і для дорослих. Діапазон вражає – від «Маленького принца» за Сент-Екзюпері до «Саломея» за Уайльдом, від «За двома зайцями» Старицького до «Лісової пісні» Лесі Українки,  від «Гамлета» і «Крорля Ліра» Шекспіра до «Великого Льоху» Шевченка….

«Великий льох» – вистава-містерія для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим, – так режисер анонсує цей спектакль. – Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів.

Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами.

«Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів.

Свою акторську майстерність режисер Завальнюк сповна демонструє  у своїй моно-виставі «Український вертеп», яка була зіграна більш ніж 2000 раз. Їй аплодували в десятках міст по усій Європі.

Це той рідкісний випадок, коли не лише високочоле журі міжнародних театральних фестивалів, але й звичайний глядач з різних країн, різного віку і культурного рівня, дихає в унісон з дивовижним витвором народного генія. Філігранна майстерність і натхненні перевтілення Вертепника дозволяють йому створювати цілу галерею яскравих, високохудожніх образів.

Завальнюк виходить з того, що український вертеп – це не тільки золота сторінка в літописі історії української культури, а й один з могутніх каменів, закладених у фундамент українського національного театру.

Сайт театру Володимира Завальнюка «Перетворення»: http://zavalniuk.in.ua/?tag=%D0%B7%D0%BC%D1%96

 

АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО (1976) – футболіст, виступав за київське «Динамо», «Мілан» та «Челсі». Володар «Золотого м’яча» 2004 року. Найкращий бомбардир національної збірної України в історії.

Народився в селі Двірківщина Київської області в сім’ї військовослужбовця. Через три роки після народження сина сім’я переїхала до Києва. В 9 років Андрій потрапив до футбольної секції. Перший тренер — Олександр Шпаков. Батьки спочатку скептично ставилися до такого захоплення свого чада, але тренер зумів переконати їх.

Перша поява Андрія Шевченка в дорослому футболі відбулася у сезоні 1992/93. Із 12 м’ячами він став найкращим бомбардиром першолігової команди «Динамо-2». Потім його запросили в олімпійську збірну України, і він з’явився у вищій лізі — вперше вийшов на заміну 8 листопада 1994 року (гра з «Шахтарем»).

За успіхами Шевченка стежили скаути з багатих європейських клубів і влітку 1999 року італійський «Мілан» заплатив за Андрія 25 млн доларів.

Українець посів 3-є місце у опитуванні «Золотого м’яча» 1999. Його  випередили Рівалдо і Девід Бекгем.

У перший же сезон в «Мілані» Шевченко стає найкращим бомбардиром Серії «А», забивши 24 м’ячі в 32 іграх чемпіонату.

Під час виборів Президента України 2004 ім’я Шевченка використовував у своїх кампанії Віктор Янукович. Своєрідним посередником між футболістом і політиком був Григорій Суркіс — прихильник провладного кандидата. Сам президент Федерації футболу України робив заяви від імені футболіста.

Восени 2004 року почалася Помаранчева революція. Той футбольний рік не був вдалим для зірок. Чемпіонат Європи 2004 року вийшов неяскравим — перемогла Греція, яка використовувала оборонні варіанти, а Лігу чемпіонів виграло досить скромне за європейськими мірками «Порту» тренера Жозе Моурінью. «Золотий м’яч» дали українцеві Андрієві Шевченку.

Після вщухання колотнечі та позачергових виборів зірковий гравець «Мілана» позитивно оцінив «Помаранчеву революцію» і пояснив ситуацію щодо використовування його імені:

«Моя політика — це виступи на футбольних аренах, а не передвиборча агітація. Найбільша нагорода для мене — це можливість вписати сторінку в історію, а також залишити про себе добру пам’ять у людей. Кадри за моєю участю, які використали в політичній рекламі, насправді були змонтовані, призначалися вони зовсім не для цього. В «оригіналі» я дякував Віктору Януковичу за підтримку спорту й розвиток дитячого футболу в Україні, коли той очолював Національний Олімпійський Комітет».

У 2006 році італійський футбол починав карати винних у корупційному скандалі, де замішаним виявився і «Мілан» Шевченка. Поки тривали суди і розслідування, Андрій Шевченко вже був гравцем іншого клубу. Лондонський «Челсі», власником якого був Роман Абрамович, виплатив за 29-річного нападника 30,8 млн. англійських фунтів (близько 45 млн. євро). Українець стає найдорожчим трансфером у історії британського футболу і входить до десятки найдорожчих переходів усіх часів.

Але Шевченко поступово випадає з основного складу і виходить переважно на заміни. Андрій потім пояснює пресі нерегулярні й нерезультативні виступи у «Челсі» травмою і тривалими болями у спині. Після першого сезону до Шевченка застосовували епітети «розчарування сезону», «найдорожча нерухомість у Лондоні» чи «найдорожче місце на лаві запасних». Людина, яку в Мілані порівнювали з легендарними Нордалем і ван Бастеном, забила 4 голи в англійській лізі за весь сезон.

2008 року Шевченко повернувся до «Мілана». 32-річний гравець не зміг вибороти місця у стартовому складі і більшість ігрового часу проводив у матчах Кубка УЄФА, Кубка Італії, або після виходів на заміну у поєдинках Серії А.

2009 року Андрій Шевченко підписав дворічний контракт із київським «Динамо». Тут він швидко став основним гравцем клубу та навіть встиг потрапити в заявку до Ліги чемпіонів 2009/2010. Змінилась позиція гравця — номінальний форвард частіше виходив на флангах півзахисту, працюючи т. зв. «диспетчером» для нападаючих.

8 жовтня 2010 року провів свій 100-ий поєдинок за національну збірну України у домашній грі проти Канади (2:2) на стадіоні «Динамо» ім. Валерія Лобановського.

У 2010 році Шевченко заявив, що після Євро-2012 закінчує кар’єру у збірній.

Шевченко увійшов до складу збірної України на Євро 2012, і в першому матчі чемпіонату забив два м’ячі головою у ворота збірної Швеції. Після третього, заключного матчу збірної України на цьому турнірі заявив, що завершує виступи в національній команді.

2016 року увійшов до очолюваного Михайлом Фоменком тренерського штабу національної збірної України. Першим матчем Шевченка-тренера стала товариська гра збірної України проти збірної Кіпру, в якій українці перемогли. Був у тренерському штабі й під час Євро-2016. Після турніру, став головним тренером збірної України.

Попри невдачу у відборі до ЧС-2018 року контракт Андрія зі збірною України подовжили. До тренерського складу команди долучився відомий в минулому воротар київського «Динамо» Олександр Шовковський. Команда почала демонструвати результативну гру. Україна за тур до завершення перемогла у своїй групі новоствореного турніру Ліга Націй та вийшла до елітного дивізіону.

Дуже вдало стартувала національна збірна й у відборі до чемпіонату Європи 2020 року, розпочавши боротьбу з нічиєї у виїздній грі проти діючих континентальних чемпіонів португальців та здобувши перемоги у наступних чотирьох іграх.

Андрій Шевченко має чимало спортивних титулів. Він – володар Золотого м’яча France Football — найкращий футболіст Європи: 2004.

Крім того: володар Бронзового м’яча France Football (2): 1999, 2000. Третій футболіст світу за версією World Soccer: 1999, 2000, 2004. Третій футболіст світу за версією FIFA: 2004. Найкращий футболіст планети за підсумками голосування в Інтернеті вболівальників всього світу (Golden foot): 2005.

Найкращий футболіст України: 1997, 1999, 2000, 2001, 2004, 2005

Член Клубу Олега Блохіна — 374 м’ячі.

Найкращий бомбардир в історії Міланського дербі.

 

ОЛЕГ ВЕРНЯЄВ (1993) — гімнаст, чемпіон Олімпійських ігор 2016, чемпіон світу зі спортивної гімнастики.

Народився у Донецьку, зараз живе у Вишневому на Київщині. Має багато спортивних досягнень, найбільше золотих нагород виборов у вправах на брусах.

Перше золото здобув у сезоні 2014 року – на чемпіонаті Європи Верняєв у вправах на брусах. Тоді ж отримав дві бронзи — в опорному стрибку та команді. Того ж року став чемпіоном став чемпіоном світу у вправах на брусах.

11 серпня 2016 року на Олімпійських іграх 2016 в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) виборов срібну медаль в абсолютній першості, поступившись 0,099 бали переможцю — Утімурі Кохею.

16 серпня 2016 року у змаганнях на паралельних брусах виборов першу золоту медаль для України на Олімпійських іграх 2016 в Ріо-де-Жанейро.

На чемпіонаті світу-2020 в Штутгарті  разом Ігорем Радівіловим, Петром Пахнюком, Євгеном Юденковим, Владиславом Грико та Максимом Василенко в командних змаганнях посіли восьме місце та здобули олімпійську ліцензію в команді на Олімпійські ігри-2021 в Токіо. В фіналі багатоборства з сумою 86.973 балів виборов бронзову нагороду, яка стала не лише першою медаллю чемпіонату світу у цій дисципліні в кар’єрі Олега, але й першою нагородою України в багатоборстві.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – двоє уродженців Донбасу, які боронили від окупантів рідний край.

 

ГЕННАДІЙ ПАРАСОЧКА (1975-2017) — солдат ЗСУ.

Народився 1975 року в селищі Кірове (зараз – Північне) на Донеччині. Навчався у професійно-гірничому ліцеї. Протягом 1993—1994 років проходив строкову службу в Артемівській дивізії. По демобілізації був приватним підприємцем.

З лютого 2015 до 2016 року служив за мобілізацією у 81-й бригаді. 9 жовтня 2017 року уклав контракт; солдат, номер обслуги гранатометного відділення 3-го штурмового взводу 2-ї «афганської» штурмової роти 24-го батальйону «Айдар».

8 грудня 2017 року загинув вранці від кулі снайпера під час протистояння з ДРГ противника поблизу селища Травневе (Бахмутський район) — відбулося вогневе зіткнення та обстріл з міномета — група бійців «Айдару» здійснювала вилазку до Доломітного, по Травневому було випущено терористами понад півсотні мін. Тоді ж загинув солдат Олександр Прошкін.

Похований у Торецьку.

Без Геннадія лишились батьки.

 

ЄВГЕН ПЕТРОВ (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Луганщині у м. Попасна, яке зараз знаходиться фактично впритул до фронту.

Після школи вступив у Попаснянський ліцей залізничного транспорту, проте не завершив навчання там.

У 2013 році підписав контракт із ЗСУ. Спочатку служив у 92-й бригаді, потім переводився у 93-тю, з неї — у 17-ту танкову, де служить заступником командира бойової машини-навідником оператором.

26 серпня на БМП №132 прикривав вогнем бійців «Донбасу» у вуличних боях.

29 серпня 2014-го загинув під час бою з російськими військами у Червоносільському — українська колона намагалась прорватися з Іловайського котла. Євген перебував в складі екіпажу БМП № 132, разом з автомобілями батальйону «Донбас» в’їхав на околицю Червоносільського, де по них було випущено три ПТУРи, а третій влучив у його БМП. Тіло Євгена згоріло у бойовій машині. У БМП № 132 також загинули бійці 93-ї ОМБр Віктор Ходак та Олексій Баланчук.

Євгенова мати лишались на окупованій території, відмовлялася від контактів з українською стороною. Про батька не було нічого відомо, оскільки той давно не жив із родиною Євгена.[2] З огляду на це, встановити його серед невпізнаних загиблих не було можливим. Вважалося, що рештки Євгена були поховані на Краснопільському кладовищі у місті Дніпро.

У березні 2018 року із редакцією Книги пам’яті зв’язався син батька Євгена від другого шлюбу, завдяки чому вдалося знайти батька — він мешкав у Попасній. Батько здав зразки ДНК, Євген Петров був ідентифікований серед загиблих, похованих у м. Запоріжжя.

15 грудня 2018 року Євгена перепоховали у м. Попасна.

Без Євгена лишилась кохана дівчина.

 

ІГОР ГРИШИН (1969-2016) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Казавчин, Кіровоградська область. Разом із завершенням навчання у місцевій школі здобув професію водія в Гайворонському міжшкільному навчально-виробничому комбінаті. Згодом оволодів професією механізатора у Гайворонському ПТУ-35. У 1987-1989 роках проходив строкову службу у складі обмеженого контингенту Збройних сил СРСР у Німецькій Демократичній Республіці. Після служби повернувся до Казавчина, працював у колгоспі, у Сальківському цукрокомбінаті. Потім у Гайвороні — водієм на автотранспортному підприємстві, в гайворонському “Райавтодорі”. Згодом повернувся до рідного села. Працював у місцевому господарстві і разом з батьками вів особисте селянське господарство.

В АТО – служив у 57-мій окремій мотопіхотній бригаді.

Загинув  4 лютого 2016 року під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту біля смт Зайцеве (Горлівка, Донецька область).

Залишилися батьки, дружина і донька.

 

ВІКТОР ХОДАК (1987-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Шедієве на Полтавщині. Після строкової служби у ЗСУ працював водієм, механізатором — в агрофірмі. Згодом — в охоронній фірмі у Дніпропетровську.

20 червня 2014-го мобілізований, водій, 93-а ОМБр.

29-го серпня 2014-го загинув під час бою з російськими військами у селі Червоносільське — українська колона намагалася вирватися з Іловайського котла. Віктор перебував у складі десанту БМП № 132 — разом з автомобілями батальйону «Донбас» в’їхали на околицю Червоносільського, де по ньому терористами випущено 3 ПТУРи. Два не поцілило, третій влучив у БМП. Віктора важко поранило, через деякий час він помер у будинку — загорілася будівля від потрапляння снаряду. В БМП тоді ж загинули солдати Олексій Баланчук та Євген Петров.

3 вересня 2014 р. тіла 97-ми загиблих у «Іловайському котлі» привезли до дніпропетровського моргу. Упізнаний бойовими товаришами та родичами. Похований в селі Шедієве.

 

 

ВАСИЛЬ ЖУК (1991-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Здолбунів на Рівненщині. Навчався в Рівненському ВПУ. По закінченні навчання служив строкову службу в ЗСУ. По демобілізації два роки працював на будівельних роботах.

Мобілізований в серпні 2014-го, 93-тя окрема механізована бригада. Восени на кілька днів приїздив додому. 24 січня 2015-го загинув у бою поблизу блокпосту на Бахмутській трасі внаслідок мінометного обстрілу терористами — від бронежилета зосталися лише знівечені пластини. В «Книзі Пам’яті» місцем смерті вказано Донецьк.

Вдома лишились батьки, старші брат і сестра. Тіло з передової привезли волонтери, похований у Здолбунові.

 

ВАЛЕРІЙ ТРОФИМЧУК (1967-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Вінниця. 1984 року закінчив вінницьку ЗОШ № 33, по тому — СПТУ № 19. Працював монтажником-зварювальником на Вінницькому заводі радіотехнічної апаратури «Маяк». Протягом 1985—1987 років проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

З 2000 року по 2011-й жив в Італії, працював на меблевій фабриці. Повернувшись до України, оселився у батьків в селі.

Мобілізований на початку серпня 2014 року; солдат, розвідник-радіотелеграфіст 1-ї розвідувальної роти, 54-й окремий гвардійський розвідувальний батальйон. З осені 2014-го брав участь в бойових діях на сході України. Під час боїв за Дебальцеве 9 грудня 2014 року заручився зі своєю коханою — приїхала до нього на передову; потім вони обвінчались у Вінниці, опісля Валерій знову поїхав на фронт.

Загинув уночі проти 4 серпня 2015 року внаслідок мінометного обстрілу терористами спостережного пункту на териконі шахти «Южна» поблизу Ленінське — за 800 метрів від окупованої Горлівки. Міна розірвалася за 2 метри від бійців, Валерій загинув, зазнавши численних поранень; пораненого напарника — лейтенанта 57-го батальйону Андрія Гурічева — вдалося спустити з терикону, однак до шпиталю довезти не встигли.

Без Валерія лишилися дружина та донька, а також син від першого шлюбу.

 

РУСЛАН БАГЛИК (1997-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Тростянець (Сумська область), мешкав у селі Станова з батьками.

На військовій службі з 2015 року, в 92-й бригаді — з 28 березня 2018-го; старший солдат, навідник 2-го батальйону.

19 червня 2018 року зазнав тяжкого наскрізного поранення голови кулею снайпера неподалік Авдіївки в районі Донецької фільтрувальної станції. В непритомному стані його було доправлено до обласної клінічної лікарні, тиждень перебував у комі. 25 червня 2018-го помер в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова міста Дніпро, так і не прийшовши до тями; поруч був батько.

27 червня 2018 року похований в селі Станова.

Без Руслана лишились батьки (ветеран війни в Афганістані), дружина та дитина.

 

Дмитро РОТОЗІЙ (1993-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Городня на Чернігівщині. 2010 року закінчив Городнянську гімназію, навчався в Чернігівському ВПТУ № 15.

Призваний за мобілізацією 17 березня 2014-го у званні молодшого сержанта, командир танку 3-го взводу 7-ї роти 1-ї окремої гвардійської танкової бригади. Брав участь у деблокуванні Луганського аеропорту.

Загинув біля Георгіївки — під час розвідки шляхів виведення танків з-під Луганська військові потрапили під обстріл (або підірвались на «розтяжці»). Тоді ж загинув прапорщик Володимир Женжеруха.

Перебував у списку зниклих безвісти, за експертизою ДНК ідентифікований серед загиблих.

Залишилися мати, сестра.

 

ВОЛОДИМИР ІСАДЧЕНКО (1994-2014)— старший солдат строкової служби Національної гвардії України. Учасник російсько-української війни.

Народився у селі Липецьке на Одещини. Після закінчення 9 класів Липецької школи вступив до Одеського залізничного технікуму, де 2012 року здобув професію електрослюсаря. Закінчив курси водіїв у м. Подільськ (на той час — Котовськ).

В травні 2013 року прийшов до військкомату, тому що вважав строкову військову службу своїм громадянським обов’язком. Служив на посаді стрільця 2-го відділення 2-ї патрульної роти 1-го патрульного батальйону Дніпропетровського 16-го полку охорони громадського порядку Центрального оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України (у 2013 році — Внутрішні війська МВС України). Вже за три місяці служби отримав військове звання старшого солдата.

Під час російської збройної агресії брав участь в антитерористичній операції на Сході України, супроводжував вантажі в зону проведення АТО.

29 травня 2014 року військовослужбовці Дніпропетровського полку повертались до пункту тимчасової дислокації у місто Ізюм після доставки продуктів харчування та інших вантажів на блокпости під Слов’янськом. Цим же транспортом після служби на блокпостах поверталися українські бійці. Близько 16:00 поблизу села Кам’янка, за 20 км від Ізюма, терористи на легковому автомобілі ВАЗ-2110 наздогнали колону й обстріляли КАМАЗ полку з автоматів і підствольного гранатомету. Від отриманих поранень старший солдат Володимир Ісадченко загинув на місці, ще двоє бійців, 19-річний Сергій Пашков і 21-річний Роман Угравецький, дістали поранень[1][2].

31 травня Володимира поховали у рідному селі. Залишилися батьки, Олена Володимирівна та Олександр Павлович, та молодша сестра Ольга.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада