Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

29 травня.

Дізнаймося більше про непересічних особистостей, які народилися цього дня:

  • актор і режисер, соратник Леся Курбаса, розстріляний у 37-му…
  • видатний фізик, під керівництвом якого вперше СРСР було здійснено розщеплення ядра атому;
  • один з найплідніших архітекторів, автор багатьох знакових споруд у столиці та інших містах Україні;
  • автор і виконавець патріотичних пісень, зокрема маршу УНА-УНСО, вокаліст культового гурту «Рутенія»;
  • олімпійська чемпіонка з багатоборства у Пекіні-2008;
  • захисник України, який після важкого поранення пішов служити у поліцію і став одним з кращих патрульних свого міста.

А також вшануймо пам’ять героїв війни за цілісність України, які могли б святкувати день народження – якби не російська агресія проти нашої країни.


Підемо за хронологією:

 

ФАВСТ ЛОПАТИНСЬКИЙ (1899-1937) — режисер, сценарист, актор, соратник Леся Курбаса

Народився у Львові, з 15 років був актором театру товариства «Руська бесіда», пізніше – в трупі театру «Тернопільські театральні вечори». 1916 року переїздить до Києва – стає актором «Молодого театру», яким керував Лесь Курбас. Фавст стає учнем і соратником Леся. В 1922–1926 роках Лопатинський вже не лишей актор, а й режисер театру «Березіль», один з його засновників, стояв на чолі другої експериментальної робочої трупи.

Брав участь у виставах «Гайдамаки» за твором Т. Г. Шевченка (Ярема), «Горе брехуну» за комедією Франца Грільпарцера (Леон). Він ставить у «Березолі» вистави «Нові йдуть» за твором О. Зозулі, «Машинобрці» за твором Ернеста Толлера «Люди-роботи» (Die Maschinenstürmer) та «Пошились у дурні» за М. Кропивницьким.

Прикладом його режисерської творчості може буди вистава «Пошились у дурні», поставлена 1924 року. Дія відбувалася в гімнастичній залі, в цирковому стилі. Актори виконували найскладніші акробатичні трюки, спускалися на сцену з висоти, закохані пари співали свої арії на гойдалках, а їм акомпанувала «оркестра», в якій актори грали на гребінцях, окаринах, дудочках і дитячих калатальцях. Майже сорок років пізніше, в шістдесятих роках уславлений англійський режисер Пітер Брук поставив «Сон літньої ночі» Шекспіра також у гімнастичній залі. Вистава ця мала великий успіх, навіть зробили з неї фільм. Вистава Пітера Брука унагляднює також, як далеко попереду був «Березіль».

Незабаром інтерес до кіно перемагає, і у 1926–1933 роках Лопатинський є режисером кінофабрики ВУФКУ у Одесі, «Українфільму».

Життя режисера обірвалося так само, як і життя багатьох українських культурних і наукових діячів – Лопатинського було заарештовано представниками більшовицької окупаційної влади і у червні 1937 і невдовзі розстріляно.

 

КИРИЛО СИНЕЛЬНИКОВ (1901-1966) — фізик-експериментатор, під керівницьтвом якого вперше в СРСР було здійснено розщеплення ядра атома.

Народився в родині земського лікаря у Павлограді (зараз – Дніпропетровська область).

Вступив на фізико-математичний факультет Кримського (Таврійського) університету ім. М. В. Фрунзе (1920) у Сімферополі. Під час навчання працював на кафедрі фізики (лабораторний механік, лаборант, асистент), займався  дослідженнями під керівництвом відомого професора-електротехніка Усатого. Повний курс університету закінчив достроково (1923).

За запрошенням Усатого працював в Азербайджанському державному університеті (м. Баку) старшим викладачем кафедри фізики. У Бакінському університеті виконав перші наукові роботи з електролізу твердого тіла. Його результати привернули увагу відомого фізика Абрама Йоффе, який запросив  Синельникова до Ленінградського фізико-технічного інститут. Там Синкельников разом з Курчатовим вивчав фізику діелектриків.

З 1928 до 1930 рік стажувався у Великій Британії (Кембридж) у Кавендишській лабораторії Ернеста Резерфорда в Англії. Продовжував займатися фізикою твердого тіла. Створив вакуумний електромотор на 180 000 обертів на хвилину. Після закінчення стажування повернувся до Харкова — керівник відділу фізики атомного ядра у фізико-технічному інституті у Харкові (з 1944 — його директор).

Під керівництвом Синельникова 10 жовтня 1932 року у Харкові вперше було здійснено розщеплення ядра атома – вчені обробили ядро літію шточно прискореними протонами.

За участю Синельникова і під його керівництвом в 1950—60-х рр. створено низку лінійних прискорювачів електронів і протонів. Виконав значний цикл робіт у галузі фізичного матеріалознавства, ініціював застосування глибокого вакууму для створення нових матеріалів з високими фізико-технічними характеристиками. Разом із Івановим побудував вакуумні прокатні стани, запропонував метод вакуумної дистоляції. Співавтор відкриття явищя радіаційного росту урану. Започаткував термоядерні дослідження в Україні, зокрема створив пастку з періодичним магнітним полем (пастка Синельникова).

В доробку вченого близько 200 наукових праць та винаходів, що стосуються фізики діелектриків, напівпровідників, фізики і техніки високих напруг, ядерної фізики, фізики та техніки вакууму. Високоталановитий експериментатор і винахідник, досконалий знавець ядерних дослідів та організатор дослідної праці, творець школи фізиків-ядерників.

 

ЙОСИП КАРАКІС (1902-1988) —архітектор, містобудівник, художник і педагог, один з найплідніших  київських зодчих. Архітектор світового класу, відомий як майстер короткої епохи українського конструктивізму.

Народився в сім’ї Юлія Каракіса – службовця та співвласника цукрового заводу в містечку Турбів.).

У 1909–1917 роках навчався в Вінницькому реальному училищі, одночасно відвідуючи вечірні класи малюнка художника Абрама Черкаського. З 1918 працював художником декоратором в Вінницькому театрі у Драка Матвія Ілліча для трупи Гната Юри, Амвросія Бучми та Мар’яна Крушельницького. У 1919 у добровольцем вступив до лав Червоної армії.

Йосип не відразу знайшов своє покликання: спочатку вступає до Інституту народного господарства на юридичний факультет. Через рік переходить у Київський художній інститут на факультет живопису. Під час навчання працює театральним художником, зокрема під керівництвом Миколи Бурачека. В 1925 році, під впливом Якова Штейнберга переходить з 3-го курсу мистецького факультету на перший курс архітектурного факультету.

У довоєнний період ним побудовано безліч житлових і громадських будівель, в числі яких — Будинок Червоної армії на 1000 глядачів у Вінниці (1935), Єврейський театр у Києві, будівля Національного музею України. У роки війни — на будівництві заводів важкого машинобудування в Ростанкопроекті (Ростов-на-Дону, Ташкент).

Сорокові роки у творчості Йосипа Каракіса описані академіком Ігорем Шпарою: «І. Ю. Каракіс відноситься до плеяди видатних архітекторів 40-х років, пов’язаних з розквітом конструктивізму. Йосип Юлійович — один з талановитих зодчих, які мали своє обличчя і своєрідне бачення архітектури навіть на тлі того розквіту в архітектурі України … У вищій ступеня ерудований, розумна людина, аристократичного виховання, дуже тактовний і уважний. Він був майстром і творцем, який думав інакше, ніж більшість зодчих. І оригінальність його мислення, його майстерність вивели його після всіх колотнеч і залишили на позиціях передового архітектора. Він залишив яскравий слід в архітектурі не тільки Києва, а й усієї України».

У 1951 році, після чергової ідеологічної «чистки» був звільнений і йому заборонили викладати. Архітектору пригадали використання елементів українського бароко. Єдина людина, яка відстоювала збереження історичних пам’яток під час періоду «боротьби з космополітизмом». Академік архітектури Валентин Єжов згадує, що в одну із зустрічей на Русанівських садах, коли вони з Каракісом заговорили про ганебне судилище, Йосип Юлійович, посміхнувшись, відповів: «А могло бути значно гірше. Готували Колиму. Я відбувся легким переляком.»

 

З 1952 року працює в Діпромісто на типовому проектуванні. З 1963 по 1976 рік — керівник відділу проектування шкільних будівель.

У Києві за проектами Каракіса, зокрема, побудовано:

-Будинок Офіцерів (Будинок Червоної Армії і Флоту) вул. Грушевського, 30/1 — нині Центральний музей Збройних сил України, який виріс в центрі міста на місці непримітного бараку, де раніше містилася школа прапорщиків-авіаторів;

-Сходи і підпірна стінка з ліхтарями біля входу на майданчик Національного музею історії України на вул. Володимирській;

– Ресторан «Динамо», який уже в 30- роки вважався таким, щобезперечно відходить від архітектурних штампів і має художню цінність. Проте після 1951 року, коли Йосипа Каракіса звільнили з роботи, його авторство почали старанно замовчувати. Будівля ресторану була визнана пам’яткою архітектури, проте майже не згадувалася у фахових виданнях та путівниках.

-Дитячий садок заводу «Арсенал» на вул. Січневого Повстання;

-Єврейський театр на вул. Хрещатик, 17 (не зберігся);

В багатьох інших українських містах також є споруди і мікрорайони, побудовані за проектами видатного архітектора: у Кривому Розі  – Соцмісто, у Харкові – Будинок Червоної Армії і Флоту (у співавторстві) та школа на вул. Луї Пастера (відзначена першою премією конкурсу на найкращі будинки), у Луганську – готель «Жовтень» на 173 номери, у Краматорську – експериментальна школа.

 

КОСТЬ ЄРОФЄЄВ (1966-2008) — співак, поет і музикант. Вокаліст та клавішник культового гурту «Рутенія», автор і виконавець «Маршу УНСО» а також багатьох патріотичних пісень.

Навчався на фізичному факультеті Київського університету, у 1989—92 учасник гурту «Рутенія».

Після розпаду «Рутенії» у 1992 р. займався журналістикою. Був редактором регіонального відділу на телеканалі «Інтер», журналістом кількох друкованих видань. В останній період життя — редактором на сайті NEWSru.ua. У 2001 р. випустив сольний музичний альбом «Легіонер. Дорогами війни та кохання».

Помер на світанку 25 серпня 2008 р. Причина — зупинка серця.

Дуже раджу послухати:

Марш УНА-УНСО: https://www.youtube.com/watch?v=dFGVwjjF7Ek

Навкруг Чигирина https://www.youtube.com/watch?v=IgvnMOU7iH8

Шлях до Соборності: https://www.youtube.com/watch?v=JGFashmAt7I

Ніч пурпурових вогнів: https://www.youtube.com/watch?v=U2ecuMskQJo

Балада про вільного стрільця: https://www.youtube.com/watch?v=C_EyEyPMVc0

Завтра в далеку дорогу: https://www.youtube.com/watch?v=ML1hz_Z-VPE

 

НАТАЛІЯ ДОБРИНСЬКА (1982 — легкоатлетка (багатоборство), олімпійська чемпіонка.

Закінчила Інститут фізичного виховання і спорту Вінницького педагогічного університету. Здобула золоту олімпійську медаль на Олімпіаді в Пекіні в 2008 році. На попередній Олімпіаді в Афінах в 2004 році посіла восьме місце.

Привітаємо з днем народження захисника України, який після важкого поранення пішов служити у поліцію.

 

СЕРГІЙ ТОРЧИНСЬКИЙ (1988)— молодший сержант ЗСУ, учасник Ігор нескорених.

Закінчив Луцький національний технічний університет, здобув рівень бакалавра, спеціальність «комп’ютерні системи і мережі». Протягом 2009—2010 років прохожив строкову службу в лавах ЗСУ.

З 8 квітня по 18 серпня 2014 року перебував в зоні бойових дій – боронив Україну від російської агресії. У серпні при боях за Савур-могилу зазнав осколочного поранення в шию. Довго лікувався, після тривалої реабілітації пішов служити до поліції. Став одним із найкращих патрульних Луцька.

25 вересня 2017 року здобув першу медаль для України на ІІІ-х Іграх нескорених — бронзова медаль у секторі для штовхання ядра з результатом 13,71 метра.

 

Пом’янемо наших військових, які загинули за цілісність і єдність України – у боротьбі з російською агресією.

 

ОЛЕКСАНДР КОЗОЛІЙ (1984-2014) — військовий льотчик, гвардії старший лейтенант Повітряних Сил ЗСУ.

Народився у Приморському краї РРФСР. 1993 року з батьками переїхав до України, 2001 закінчив школу в м. Коломия. Захоплювався футболом та риболовлею. На вибір Олександра стати військовим вплинув приклад його батька, який все життя віддав армії. 2004 року закінчив Васильківський коледж військово-повітряних сил з відзнакою.

З червня 2004 служив в авіаційній частині А3840 у м. Мелітополь, спочатку техніком обслуги обслуговування літаків, двигунів і засобів аварійного покидання літаків інженерно-авіаційної служби авіаційної ескадрильї 25-ї авіаційної бригади транспортної авіації.

А к початку російської агресії уже був старшим бортовим авіаційним техніком авіаційного загону авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ.

З 1 березня 2014 року військову частину було переведено на «казармений стан» (всі військові цілодобово знаходилися на її території), і вже у березні Олександр літав в Луганський та Донецький аеропорти, — старший бортовий технік військово-транспортного літака Іл-76 МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗС України, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами. В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76 МД. Перший літак (бортовий номер 76683) під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак (бортовий номер 76777). Третій отримав наказ повертатися.

Без Олександра залишились батьки, сестра, вдома в Мелітополі — дружина та донька.

 

ОЛЕГ ЧЕПЕЛЕНКО (1987-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився і жив у селі Лукашівка на Харківщині. Учитель, викладав в сільській школі інформатику.

Мобілізований восени 2014-го, снайпер, 92-га ОМБр.

7 серпня 2015-го під час виконання бойового завдання поблизу Трьохізбенки група військових у бойовому зіткненні потрапила в полон. При проведенні їх зі зв’язаними руками через мінне поле Олег Чепеленко звалив терориста, підірвав себе та його на «розтяжці» разом з іншими російськими бойовиками. Внаслідок вибуху загинули Чепеленко та прапорщик Микола Стоцький і два терористи.

Похований у селі Лукашівка, де його ім’ям згодом названо загальноосвітню школу.

Без єдиного сина лишилася мама. Рота, в якій служив Олег, попросила у мами Олега Чепеленка дозволу бути її названими синами.

 

РОМАН ГРИЦИК (1986-2014) — молодший сержант міліції України.

До 9-го класу навчався в Отинійській ЗОШ, 2003-го року закінчив івано-франківську ЗОШ № 21. Вивчився на бармена. Протягом 2005—2006 років пройшов строкову службу в армії.

У часі війни — молодший сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». В зоні бойових дій перебував з 18 серпня 2014 року.

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором» на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

3 вересня 2014-го тіло Романа Грицика разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська, як невпізнаний Герой. Ідентифікований серед загиблих за ДНК-експертизою.

Залишилися мама, дружина та троє маленьких дітей, дві доньки і син, який народився у січні 2015 року, вже після загибелі батька.

 

ЛЕОНІД КРИНИЧКО (1975-2015) — солдат ЗСУ.

У кінці 1980-х років родина переїхала з Житомирщини до села Львове на Херсонщині. 1993 року призваний на строкову службу, здобув спеціальність «майстер електротехнічних засобів огороджень і сигналізацій». По демобілізації працював у сільському господарстві.

Захищати Україну від російської навали зголосився добровольцем з липня 2014-го — гранатометник, 28-ма ОМБр.

25 січня 2015-го загинув від пострілу снайпера поблизу міста Красногорівка.

Вдома лишились мама й дві сестри.

 

ОЛЕГ РИБАЧОК (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Нардився в селі Понинка Хмельницької області. 14 серпня 2014-го мобілізований, пройшов підготовку у 184-му навчальному центрі, по тому вирушив до зони бойових дій. Номер обслуги 54-ї ОМБр. Олега мобілізували разом із братом-близнюком, котрий помер у навчальному центрі.

13 червня 2015-го Олег загинув неподалік від села Троїцьке Попаснянського району — у лісосмузі на розтяжці підірвався і помер від поранень.

Без Олега лишилися батьки.

 

ІВАН ГРИГОРОВИЧ (1985-2016) — старший солдат ЗСУ.

Мешкав у м. Канів. Закінчив у 2012 році Національний авіаційний університет.

Був призваний за мобілізацією. Воював на посаді старшого навідника мінометного відділення мінометного взводу мінометної батареї 46-го окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна».

Взвод Григоровича був відведений за «Мінськими угодами», але він зголосився нести службу на передових позиціях та був відряджений до взводно-опорного пункту роти розвідки в районі міста Мар’їнка.

Загинув 21 липня 2016 року внаслідок осколкового поранення на взводному опорному пункті роти розвідки, відбиваючи напад диверсійно-розвідувальної групи противника. Російські бойовики відкрили вогонь зі стрілецької зброї та підствольних гранатометів. Напад було відбито, але Іван Григорович загинув від осколкового поранення, поранені ще двоє захисників.

Залишилися мати й дружина. Похований у рідному селі Кононча Канівського району Черкаської області.

 

МИХАЙЛО КОНДРАТЬЄВ (1977-2014) — підполковник юстиції (посмертно).

Народився у см. Кривий Ріг. Навчався у Криворізькому ліцеї з посиленою військовою та фізичною підготовкою, завершив навчання в Одеському інституті Сухопутних військ України.

Старший офіцер відділу по боротьбі з корупцією, південне територіальне управління ВСП. В зоні бойових дій перебував від 10 червня 2014-го.

6 серпня з Донецької прокуратури надійшло повідомлення — про можливі правопорушення на блокпосту поблизу Первомайська. Для з’ясування обставин виїхали майор юстиції Михайло Кондратьєв, молодший сержант Ігор Діордіца, старший солдат Максим Трачук та водій-солдат Максим Алдошин. Біля села Опитне УАЗ потрапив у засідку терористів.

Після цього Кондратьєв наказав їхати до села Піски, неподалік залізничного мосту автомобіль потрапив під шквальний обстріл терористами з лісосмуги — з обох боків дороги. Майор Кондратьєв зазнав смертельного поранення в голову, інші вояки — різного ступеня тяжкості.

Без Михайла лишилися дружина і дві маленькі доньки, мама та сестра.

 

АНАТОЛІЙ ВАСИЛИК (1994-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Вишнівка Івано-Франківської області. З лютого 2016-го служив за контрактом, навідник гармати, 10-та окрема гірсько-штурмова бригада.

23 липня ДРГ терористів двічі намагалися захопити українські опорні пункти, вояки ЗСУ відбили атаки, Анатолій Василик загинув у бою під селом Богоявленка Мар’їнського району.

Без Анатолія лишились батьки, брат і дружина, яка під час смерті чоловіка перебувала в пологовому будинку на збереженні

 

ЮРІЙ ДОВГАНИК (1971-2018) — сержант ЗСУ.

Народився у місті Львів. Закінчив львівське СПТУ № 17.

З 29 травня 2015 року брав участь в боях у складі 8-го батальйону «Аратта» УДА, воював у Приазов’ї та Пісках. Певний час був стрільцем в батальйоні ОУН. 13 березня 2016 року підписав контракт із ЗСУ; сержант, водій-стрілець взводу снайперів 24-ї бригади.

22 травня 2018 року зазнав тяжкого осколкового поранення внаслідок артилерійського обстрілу під час бойового чергування поблизу смт Зайцеве. До лікувального закладу був доставлений у стані коми, поранення виявилося несумісне із життям. 31 травня 2018-го помер в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова м. Дніпра.

Без Юрія лишилися мама, дружина та донька— в селі Карачинів Яворівського району

 

ОЛЕГ АЛЕКСАНИЧ (1993-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Вишневе Дніпропетровської області

З початком захоплення Криму російськими військами пішов на контрактну службу, командир бойової машини — командир відділення, 17-та окрема танкова бригада.

Зник безвісти після обстрілу під час прориву з оточення під Іловайськом на дорозі поблизу села Новокатеринівка (Старобешівський район). 2 вересня тіло Олега разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих на Кушугумському цвинтарі, визнаний загиблим слідчими органами.

Залишилися батьки та молодший брат, який також уклав контракт на військову службу та воював у зоні бойових дій.

 

ВІКТОР ПОГОРІЛИЙ (1980-2014) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Закінчив музичну та спортивну школи. Неодноразовий призер районних та обласних спортивних змагань.

1997 року вступив до Одеського інституту сухопутних військ, по закінченні якого у 2001 році був направлений до 93-ї бригади. Служив на посадах командира роти, начальника гарнізонного клубу.

Напередодні АТО служив заступником командира 1-го батальйону по роботі з особовим складом, 93-тя ОМБр. На фронті перебував з березня 2014 року. Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення, поблизу села Новокатеринівка.

Був ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 11 вересня 2014-го. Опізнаний за експертизою ДНК і перепохований в селі Голубівка на Дніпропетровщині 21 березня 2015-го.

Залишилися дружина та двоє малолітніх дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада