Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.01.2021

29 січня. І знову починаємо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, людини, що залишила налагоджене життя і свій бізнес, щоб вибороти для України європейське майбутнє.

Далі в огляді:

  • борчиня за Незалежність України, зв’язкова УПА, що багато років провела у совєтських таборах, а на схилі літ підтримувала поранених воїнів АТО;
  • кінорежисер, який зняв культову стрічку «Пропала грамота» та чимало інших цікавих фільмів;
  • художник, я творчості якого домінують чумацька тема та пейзажі Львова;
  • співачка, яка поєднує електронну музику з традиціями українського народного співу.

Також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російсько-терористичною навалою.


Почну огляд з невеликого зауваження.

Деякі любителі оголосити українським все, що хоч поруч стояло, включили б до огляду сьогоднішніх іменинників і Антона Чехова: на тій підставі, що місто свого народження – Таганрог – він називав українським, а сам називався малоросом, як тоді заведено було казати про українців.  Втім, попри походження, прихильне та шанобливе ставлення до українства, його діяльність була все ж фактом російського життя і світову культуру він збагатив через внесок до культури російської. Тож, не будемо зазіхати на чуже, і звернемося до своїх гідних шани і пам’яті діячів.

 

БОГДАН КАЛИНЯК (1961-2014) – Герой Небесної Сотні.

Мешкав у Коломії. Працював слюсарем на заводі «Сільмаш», згодом відкрив власний магазин.

Чому Богдан, будучи небідною людиною, маючи власний бізнес, поїхав на Майдан? Що його не влаштовувало в житті, що він зважився на такий відчайдушний крок? Три тижні сім’я стримувала його пориви, все ж одного дня, промовив: «Через 2 години автобус вирушає на Майдан, я їду!».

Повернувшись після першої поїздки до рідної Коломиї, Богдан мав рішучий настрій і порожню банківську карточку. Через кілька місяців до родини підійде чоловік і скаже, що хотів подякувати Богданові за те, що той купив йому куртку. Богдан часто повторював слова з Біблії: «Потрібно так давати, щоб права рука не знала, що робить ліва» Так і робив, допомагав без похвали і не для «галочки». Жив у наметовому містечку коломийської 14 сотні і, як розповідав рідним, жив, наче в рідному місті. Майданівські побратими стверджують, що спав Богдан Калиняк дуже мало, часто чули дзвінок його будильника, після чого чоловік вперто вставав і йшов на чергування.

Він встиг дати інтерв’ю «НТК», в якому сказав «Якщо не відстоїмо цього разу, то, мабуть, вже ніколи».

26 січня Богдан повернувся додому важко хворим на пневмонію. Двічі він потрапляв під водомети. Згодом товариші розповідали, що поливали не водою, а якось мастикою, бо куртка Богдана сохла дві доби, проте так і не висохла.

Він помер в обласній лікарні 28 січня, за день до свого 53-річчя. Для рідних та друзів це був справжній шок, адже Богдан рідко хворів і всі чоловіки по лінії Калиняків були довгожителями…

 

 

Боротьбі за кращу долю для України тривала, здається, безперервно. Згадаємо героїню цієї боротьби у минулі роки.

 

ВІРА ФІЛЯК-КРОКІС на псевдо «Реня» (1924-2016) – зв’язкова УПА, багаторічний в’язень ГУЛАГу, громадська діячка.

Народилася у с. Дички (нині – Івано-Франківська область). Наприкінці 1941 вступила до Юнацтва ОУН. У 1941-1943 роках здобувала освіту в торговельній школі та проходила практику в Ревізійному Союзі Українських Кооператив, де мала можливість підпільно друкувати повстанські листівки. Відтак залишилась працювати у РСУК.

У 1943 році після обшуку гестапівцями її робочого кабінету і квартири була змушена покинути роботу і перейти в підпілля. Влітку того ж року пройшла таємний вишкіл організаторів сітки Українського Червоного Хреста. Після цього створювала та навчала наданню першої домедичної допомоги майбутніх працівників підпільних санітарних пунктів (кущів) УЧХ в околицях Галича та Бурштина. Згодом була призначена надрайоновою УЧХ Рогатинщини. У підпіллі отримала псевдо «Реня».

Та хоч воювати зі зброєю в руках «Рені» не довелося, але арешту – не оминула. 20 травня 1947 її заарештовано у Львові. Перебувала під слідством у тюрмі на Лонцького. Щоби не видати таємної інформації, випила отруту. Після невдалої спроби отруєння вистрибнула з вікна. Отримала значні травми, проте її врятували і продовжили допити. Півтора місяці перебувала в тюремній лікарні, після чого її перевели до в’язниці в Станіславі.

20 листопада 1947 була засуджена «зрад Батьківщині» і «участь у контрреволюційній організації» до 10 років позбавлення волі й етапована до таборів ГУЛАГу. Під час перебування в ув’язненні у Магадані отримала звістку про нагородження її Срібним Хрестом Заслуги, відповідно до наказу головного командира УПА від 30 липня 1950

13 січня 1956 звільнена, перебувала на спецпоселенні в Магадані.

У травні 1957 повернулась до рідного села. Згодом деякий час мешкала в Рогатині, працювала кравчинею в ательє. У 1960 році вийшла заміж за Юрія Крокіса та переїхала до Львова, де займалась моделюванням і пошиттям одягу. 1965–1984 — працювала завідувачкою складу готової продукції на заводі «Електрон» (Львів).

1988–1997 — була секретаркою Спілки політв’язнів України. 1996–2006 — працювала скарбівничою Ліги українських жінок.

Брала активну участь у діяльності товариств і організацій у Львові: «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок».

5 травня 2012 року під час відзначення 756-ї річниці міста Львова, сталась унікальна подія – відбулась передача нагороди, яка чекала на свою власницю… довгі 62 роки. У той святковий день Срібний Хрест Заслуги УПА був вручений Вірі Крокіс.

Вона не втрачала духу боротьби навіть у свої 90. Вона підтримувала у шпиталі поранених в АТО бійців, підписувала їм книги, в’язала шкарпетки тощо.

«Це була дуже відважна жінка. Наважитися покінчити зі собою, вижити і витримати тортури, але не видати важливої інформації та своїх побратимів, можуть не всі.  Такі люди, як «Реня», – це легенди і приклади для наслідування», – каже завідувачка інформаційно-освітнього відділу Меморіального музею «Територія Терору» Людмила Левченюк.

Померла «Реня»13 січня 2016 року.

 

БОРИС ІВЧЕНКО (1941-1990) – кінорежисер і актор.

Найбільш знаний загалу як режисер культової стрічки «Пропала грамота» за сценарієм Івана Драча та з геніальним Іваном Миколайчуком у головній ролі козака Василя

Народився Борис Івченко в Запоріжжі, у родині кінорежисера та сценариста, Народного артиста УРСР Віктора Івченка та його першої дружини, акторки Ольги Ножкіної.

У 1966 році закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. У 1966–1990 роках — режисер Київської кіностудії імені О. П. Довженка.

«Пропала грамота» стала його четвертою стрічкою. До цього були «Антракт», «Анничка» та «Олеся».

Без «Пропалої грамоти» годі й уявити історію українського кіно. Героїчна комедія про подорож козаків Василя та Андрія з гетьманською грамотою до цариці у Петербург, повна веселих пригод і важких випробувань, стала в радянський час забороненою.

Спершу зняли режисера фільму Віктора Греся, радянським чиновникам не сподолося його романтичне трактуватння вільнолюбного козака Василя.

Його замінили Борисом Івченком. Але і йому наказали суттєво переробити вже відзняту стрічку: вирізати і дозняти нові сцени, змінити музичне оформлення, додати нові репліки і багато іншого. І так декілька раз. З-поміж всього московським цензорам дуже не сподобався німецький акцент російської цариці. ЇЇ слова чиновники, наказали переозвучити українською. А знаменитий козацький марш прибрати зі сцени, у якій козаки в’їжджають до Петербурга. Однак навіть після численних правок, фільм таки не дозволили показувати. Він вийшов на екрани лише через 12 років.

В доробку Івченка також такі стрічки: «Коли людина посміхнулась», «Марина», 5-серійний фільм «Пам’ять землі» про долю людей, які були змушені покинути рідні оселі, які мали піти під воду рукотворного Цимлянського моря, фантастична стрічка «Під сузір’ям Близнюків», «Небилиці про Івана» – за сценарієм Івана Миколайчука, та інші.

Вартий уваги нарис-спогад про Івченка: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1182

 

ПЕТРО СИПНЯК  (1959) – художник.

Народився в селі Лани неподалік древнього Галича у багатодітній селянській родині. Провідником до світу мистецтва сам художник вважає свою бабцю Настю, яка все життя вишивала, й ці вишивки були не лише традиційними для того регіону орнаментами, вона вишивала й килими, краєвиди, образи (ікони).

Закінчив Львівській Державний інститут декоративно-прикладного мистецтва. У ті ж роки, паралельно з Сипняком, входять у львівське мистецьке середовище і Борис Буряк, Михайло Демцю, Віктор Москалюк, Дмитро Парута, Роман Романишин, Володимир Савчук, Орест Скоп, Василь Федорук, Василь Ярич… В історію культури Львова входило нове покоління. Тоді ж у Львові виникають нові творчі группи та об’єднання, зокрема – Спілка художників «Клуб українських мистців» (КУМ), серед фундаторів якої був і Сипняк.

З розпадом Радянського Союзу відкрилися ширші можливості для включення наших митців у контекст загальноєвропейського культурного життя. Сипняк бере участь у пленерах у Польщі, відбуваються його виставки у Чехії, згодом – у Німеччині, Бельгії, Польщі. В березні 2016 Симпняк презентував разом з Орестом Скопом спільну виставку в Греції до 202-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка в рамках програми «Львівське мистецтво у світі».

Творчість Сипняка складається з тематичних циклів та серій: пейзажі, міські пейзажі, портрети, натюрморти, релігійно-евангельські композиції, цикл «Дійства» або «Містерії», серії «Чумаки», «Вертепи», «Солодкі дівчата». Доробок митця складає кілька тисяч робот.

Художник розповідав: «Чумацька тема найорганічніше ввійшла в мою творчість тому, що я в душі — чумак. Чумак — це людина працьовита і поетична водночас. Безмежні простори, довга, важка дорога, постійне споглядання, ранок, день, вечір, сонце, дощ, туман… Думи, думи, думи… Чумаків я не відокремлюю від волів, а їх разом — від землі, від дороги, вічного шляху від дому й назад додому…»

Художник бере участь у багатьох благодійних аукціонах для потреб Армії, лікарень, відновлення та формування культурного та естетичного середовища Львова.

Про Сипняка можна поситати тут: https://day.kyiv.ua/uk/article/taym-aut/motyvy-petra-sypnyaka

 

РОСАВА (Олена Янчук) (1978) – співачка

Народилася у місті Сквира, Київська область.

У своїй творчості Росава поєднує сучасну живу та електронну музику із традиціями українського фольклорного жіночого співу.

Випустила кілька альбомів, два з них – з піснями для дітей.

Інтерв’ю зі співачкою можна почитати тут: https://karabas.live/rosava-den-narodzhennya/

А тут можна послухати колискову у виконанні Росави: https://www.youtube.com/watch?v=9_njQV-V1X0&list=PLGIZ-seaGEyUPHz_UrtGQ_GX7L1Mo5SZ7&index=3.

А тут приклад пісні для дорослих: https://www.youtube.com/watch?v=QrVocCNtjAc

 

Залишимо мистецтво і перейдемо до жорстокої прози реального життя – пом’янемо захисників України, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російсько-терористичною навалою.

 

СЕРГІЙ ТУРКОВСЬКИЙ (1976-2016) – молодший сержант ЗСУ.

Народився і жив в селі Новоуспенівка, Запорізька область.

У квітні 2015 року мобілізований; молодший сержант, розвідник-кулеметник 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат», 56-та бригада.

14 червня 2016-го терористи почали артобстріл села Павлопіль (Волноваський район), під час якого на опорний пункт ЗСУ висунулась ДРГ. У бою загинули Сергій Турковський та молодший сержант Ігор Іванусь, ще один вояк зазнав поранення.

Залишилися дружина та двоє дітей.

 

МАКСИМ АВДІЄНКО (1998-2018) –  старший матрос ЗСУ.

Народився у с. Гірськ на Чернігівщині, вступив до Сновського вищого професійного училища лісового господарства, вивчився на лісника.

27 липня 2016 року вступив на військову службу за контрактом, після підготовки направлений до батальйону морської піхоти; старший матрос, номер розрахунку зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 503-го батальйону 36-ї бригади. У липні 2018-го під час відпустки одружився, 2 серпня повернувся на передову.

5 вересня 2018 року загинув від осколкового поранення, якого зазнав у вогневому зіткненні з противником поблизу села Водяне (Волноваський район) внаслідок обстрілу опорного пункту терористами з протитанкових гранатометів та мінометів. Граната розірвалась в окопі поряд з Максимом, осколок перетнув сонну артерію; пораненого матроса евакуювали, але рана була смертельною.

Без максима лишилися батьки, старший брат і дружина.

 

ІВАН ХРУПЧИК (1993-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Судаче на Волині.

Іван служив на посаді розвідника в 130-му окремому розвідувальному батальйоні в Донецькій області.

23 жовтня 2016 року поблизу смт Луганьске на Донеччині загинув під час виконання бойового завдання.

 

ФЕДІР ПЛЯШКО (1966-2017) – солдат ЗСУ.

Жив у селі Озерськ на Рівненщині, 16 років прослужив у Прикордонній державній службі. Пішов на війну добровольцем, згодом підписав контракт. Мати Федора згадувала: «Я просила не йти… А він Україну любив понад усе.”

Брав участь у Євромайдані, виростив трьох синів, мав вже двох онуків. І загинув за Україну – на Луганщині, зупиняючи російську збройну агресію.

 

ПАВЛО САВЛУК (1991-2017)  -матрос ВМС ЗСУ, розвідник морської піхоти.

Народився в селі Плетений Ташлик на Кіровоградщині. Здобув професію «столяр-будівельник». Займався тайським боксом. Мешкав у селі Верхньоінгульське.

Під час російської збройної агресії проти України 30 червня 2016 пішов на військову службу за контрактом. Пройшов навчання у 169-му навчальному центрі «Десна». Матрос, розвідник-номер обслуги 2-го розвідувального відділення 3-го розвідувального взводу розвідувальної роти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України, м. Миколаїв.

Виконував завдання в АТО на Маріупольському напрямку. Планував пов’язати своє майбутнє з армією, вступити до військового навчального закладу.

30 квітня 2017 року, під час виконання бойового завдання поблизу с. Водяне у Приазов’ї, на спостережному посту зазнав кульового наскрізного поранення скронево-потиличної ділянки голови від кулі снайпера, 9 днів перебував у комі, 9 травня помер в Обласній клінічній лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

Залишилися мати і брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада