Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.08.2020

29 серпня. В огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

– письменниця, авторка драматичних творів, донька знаного письменника Михайла Старицького. Була репресована, померла під час етапування;

– архітектор, автор багатьох споруд у Києві, зокрема будівлі, де зараз розташовано Військовий ліцей ім. Івана Богуна;

– ідеолог українського інтегрального націоналізму;

– один з найвідоміших поза межами Україні і «найдорожчих» українських художників, представник знаної митецької династії;

– волонтерка Київського військового госпіталю, у минулому – світська дама

 

І як завжди вшануємо пам’ять захисників Україні, які могли б сьогодні святкувати свій день народження – якби не російська збройна агресія, у боротьбі з якою вони загинули.


Отже, починаємо:

 

ЛЮДМИЛА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА (1868-1941) –  письменниця і громадська діячка.

Народилася в Києві в сім’ї відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Старицького та Софії Старицької — рідної сестри композитора Миколи Лисенка.

Про виховання в родині письменниця згадувала: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».

Також вона у своїх спогадах вона писала: «В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатися літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту».

Навчалася Людмила в київській приватній гімназії Віри Ващенко-Захарченко.

У 1888—1893 роках брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда».

У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні Михайла Грушевського. У квітні 1917 року Старицьку обрали до Української Центральної Ради, Працювала у Міністерства освіти.

1919 року стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам’янці-Подільському. У 1920-тих роках працювала у ВУАН.

Людмилі Старицькій-Черняхівський належить багато драматичних творів, зокрема «Гетьман Петро Дорошенко» (1908), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917). Вистави за ними мали неабиякий успіх. За совєтів її п’єси на сцені не ставилися, але вона продовжувала їх створювати: «Іван Мазепа» (1927),  «Напередодні» (1926), «Жага» (1925).

«Діамантовий перстень» – перший твір повістевого жанру Людмили Старицької-Черняхівської. Це романтична повість про польське повстання 1830—1831 років, спрямоване проти російської корони. Оповідь сповнена співчуття до повстанців, наводяться цікаві подробиці протистояння між поляками і російським військом. Проте історичні події — лише канва для того, щоб розповісти про шляхетність головних персонажів, їхню мужність, відданість ідеалам свободи, людяності, благородства і високе кохання.

Письменниця завершила його 28 листопада 1929 року. Через півтора місяця – 15 січня 1930 року – Людмилу Старицьку-Черняхівську було заарештовано, тому рукопис повісті пролежав без руху 64 роки.

Письменницю було звинувачено в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в’язниці на Холодній Горі в Харкові, вона послідовно заперечувала участь в антирадянській організації.

Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: «а) у період 1926—1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв’язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…»  Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. Втім, вже 4 червня 1930 року Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний.

Після звільнення вислана до міста Сталіно (нині Донецьк), де вона займалась перекладацькою діяльністю. У 1936—1941 роках жила у Києві.

20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. У постанові значилося: “В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев”. Та навряд чи чекісти справді остерігалися якоїсь небезпеки від 73-річної жінки. Може, просто мстилися за попереднє життя й незалежну вдачу?

Разом із сестрою Оксаною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.

У серпні 1989 року письменницю разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітував пленум Верховного Суду УРСР.

Письменниця залишала по собі мемуарні твори:  «Двадцять п’ять років українського театру (Спогади та думки)», «Хвилини життя Лесі Українки», «Спогади про М. В. Лисенка», «В. І. Самійленко (Пам’яті товариша)»

Дуже цікава стаття про Людмилу Старицьку-Черняхівську: https://gazeta.ua/articles/history-journal/_ukrayinki-vmiyut-chesno-vmirati/391466

 

МИКОЛА ШЕХОНІН (1882-1970) — архітектор, автор багатьох споруд у Києві, зокрема Театру для дітей та юнацтва театру на Контрактовій площі та Ліцею ім. Івана Богуна.

За походженням Микола Шехонін – росіянин, народився у Санкт-Петербурзі. Фахову освіту отримав у Петербурзькому Інституті цивільних інженерів. Після вишу 1908 року оселився у Києві.

Викладав у різних освітніх закладах, зокрема у КПІ та Київському художньому інституті. З 1932 року — керівник Другої архітектурної мистецької майстерні в Києві. Під час німецької окупації залишився у Києві, а восени 1943 року виїхав за межі СРСР – маючи досвід життя за совєтів, розумів, що лишатися не варто.

До Першої світової війни проектував переважно прибуткові будинки, що розташовані в центральній частині міста. Ці роботи витримані переважно у стилі модерн. Окремі споруди, зокрема будинок Юркевіча на вул. Панківський, 8 – в стилі український модерн.

Під час війни за проектом Шехоніна збудовано військово-інженерне училище ім. цесаревича Олексія на бульварі Лесі Українки, 25. Зараз у цій будівлі розмістився Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.

За совєтів спроектував клуб «Харчовик» на Контрактовій площі (1931—1932), нині тут розташований Театр для дітей і юнацтва, а також будівлю школи на вул. Володимирській, 1/15 (1939).

Більше про архітектора Шехоніна і його роботи у Києві: http://slovoprosvity.org/2015/10/08/arxitektor-shexonin-ukrainskij-poglyad/

 

Наступний фігурант огляду – персона вкрай неоднозначна. З одного боку, неможливо заперечувати його роль в популяризації ідеї набуття державності українською нацією. З іншого боку, значною мірою саме через його теоретичні праці реальний український націоналізм піддається жорстокій критиці, хоча в тому вигляді, в якому про нього мріяв цей діяч він ніколи не існував у реальності. Крім того, його настанови загальмували розвиток і поширення прогресивних, модерних націоналістичних течій і зумовили розповсюдженість орієнтації на архаїку в питаннях національного державного будівництва. Отже:

ДМИТРО ДОНЦОВ (1883-1973) — публіцист, філософ, політичний діяч, один із перших керівників Союзу визволення України (СВУ), головний ідеолог українського інтегрального націоналізму.

Народився у м. Мелітополь (нині Запорізька область) у родині місцевого купця Івана Донцова.

1900 року після закінчення Мелітопольського реального училища не зміг поступити в університет через те, що не вивчав стародавні мови. Цілий рік готувався, переїхав до Москви, а потім до Царського Села біля Санкт-Петербургу, де склав іспити з латини і грецької і продовжив освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету, але згодом був відрахований за несплату.

Студентом почав інтенсивну політичну діяльність, захопився соціалістичними ідеями, 1905 року вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 року у Петербурзі та 1908-го у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув’язнення зусиллями родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину (Австро-Угорщина). У 1909—1911 роках навчався у Віденському університеті, там познайомився з українською студенткою і його майбутньою дружиною Марією Бачинською. Провчившись чотири семестри у Відні, 1911 року переїхав до Львова, де продовжив навчання, і 1912 року одружився. 1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук у Відні.

На цей час він Донцов вже розчарувався у лівих ідеях, вийшов з УСДРП і, перебуваючи у Швейцарії, включився у роботу Союзу визволення України (СВУ), згодом став першим головою СВУ.

На початку 1918-го повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, 24 травня став директором Української телеграфічної агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Увійшов до консервативної Партії хліборобів-демократів, входив до її керівних органів.

Після республіканського перевороту, в умовах зростання популярності більшовицьких гасел серед простолюду, Донцов особливо наполягав на необхідності боротьбі з більшовизмом в усіх його формах і  застерігав від спроб здолати більшовизм впровадженням свого, українського варіанту більшовизму. Втім, Директорія до цих порад не дослухалася, що врешті завершилося більшовицькою окупацією. Втім, навряд чи задумана Липинським і Донцовим альтернатива у вигляді військової диктатури, могла врятувати ситуацію.

Після поразки І Визвольних змагань Донцов живе у Європі, упродовж 1919—1921 років очолює Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 року — знову у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

1926 року написав свою провідну роботу «Націоналізм».

Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розлогі доповіді перед громадою. Жовтнем 1929 року у Львові виступив із критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації; промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929 року.

1939 року емігрував за кордон, жив по різних країнах, з 1947 року до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там само 1948—1953 років викладав українську літературу у місцевому університеті.

Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

По собі Донцов залишив значну спадщину – філософські, політичні, публіцистичні праці. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, незалежної української держави.

У філософському плані Донцов стояв на позиціях волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає в тому, аби своїми фанатизмом і силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.

На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів у партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Західний світ.

Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разi поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

Згодом, в умова бездержавності українства, Донцов переходить на все більш радикальні позиції. Галичина була у складi Польщі, в якiй режим Пілсудського здійснював жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території вiдійшли до Румунiї та Чехословаччини. Українська «державність» у всім відомому виглядi постала у формi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно розв’язувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації не доводилося.

Українська державницька ідея в середині 20-х років переживала кризу. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського.

Потрібно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. І Донцов шукав їх в тому, що бачив – в тоталітаризмі, що його уособлювали російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухiв у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатiв до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Такими настроями просякнута квінтесенція теоретичних розробок Донцова – твір «Націоналізм», написаний 1926 року.

Він закликав раз і назавжди відмовитися від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість, панівне місце в ньому мала посісти воля до життя. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі». Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших».

Звідси виводилися дві першi підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою „останнього бою“, запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».

Одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм i аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», себто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність i нетерпимість до інших поглядiв».

Ще одна вимога доктрини Донцова полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. “Імперіалізм, — заявляє він, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними i управленими до того. «Є вищі i менш вартi народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють… Право сильних рас організувати людей i народи для зміцнення існуючої культури i цивілізації».

Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство інiціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадковою, вона іманентна кожній „теологічній“ релігійній або національній ідеї».

Підбиваючи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. „Фанатизм“, „інстинктивні почування“, „емоційність“ замість „розумовості“, дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже i молоде українство”.

Ці гасла, неприйнятні з сьогоднішньої точки зору, знаходили неабиякий відгук серед галицької молоді, що за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.

Ще одна важлива ознака доктрини Донцова – традиціоналізм. Він радить українській молоді «закликати „на пораду“ тіні великих предків», студіювати «повісти временних літ»” тощо. Традицію він розглядає в націологічному ракурсі — як фундамент, що скріплює різні покоління однієї нації. Як наслідок, Донцов виступає проти прогресизму і тенденцій сучасного світу, фактично пропагує архаїзацію суспільства.

 

Не менш суперечлива і постать наступного іменинника. Щоправда, його вплив на уми незрівнянно менший, і, як на мене, то це на щастя.

ІЛЛЯ ЧИЧКАН (1967) —епатажний митець, один з найвідоміших поза межами Україні і «найдорожчих» українських художників.

Народився у Києві, внук знаного українського художника, Леоніда Чичкана. Син Аркадія Чичкана —художника-нонконформіста, учасника легендарної «Виставки 13-ти» (1979), що відбила пасивний опір українського живопису пануванню соцреалізму. Син Іллі – художник Давид Чичкана, перевершив батька у скандальності і епатажі.

В кінці 80-х Ілля Чичкан брав участь в арт-групі «Паризька Комуна» (Олександр Гнилицький, Максим Мамсиков, Василь Цаголов, Валерія Трубіна, Юрій Соломко, Ілля Ісупов), за назвою вулиці, де розташовувався сквот художників.

У 1990-х рр. ім’я Чичкана було пов’язано з художнім рухом «Нова хвиля», яке з’явилося як український прояв мистецтва трансавангарду (один з напрямів в мистецтві раннього постмодернізму), а також як реакція на ключові зміни, які настали після перебудови.

На сьогодні Ілля Чичкан — один з найвідоміших і дорогих українських художників у світі, що виставляються. Працює в різних жанрах: живопис, фотографія, інсталяція, відео.

Роботи художника виставлялися в провідних галереях і музеях Європи, США і Південної Америки, а також брали участь в престижних міжнародних форумах і фестивалях сучасного мистецтва — бієнале в Сан-Паоло (1996), бієнале сучасного мистецтва в Йоганнесбурзі (1997), Празькій бієнале (2003), Белградській бієнале (2004), європейській бієнале Manifesta (2004), а також Венеціанській бієнале (2009).

У 2008 році робота Іллі Чічкана «It» була продана на аукціоні Phillips de Pury за рекордну для українського арт-ринку суму $ 70 тис. У 2009 р. Чичкан брав участь у Венеційській бієнале, представляючи український павільйон.

Одними з найбільш скандальних робіт Іллі Чичкана є серія, в якій відомі політики і знані діячі культури представлені у вигляді мавп.

 

НАТАЛІЯ ЮСУПОВА (1977)  – волонтерка, підприємець.

Народилася в місті Хмельницький, дитинство і юність провела у Дніпрі. Походить з заможної родини. Після школи вступила до хіміко-технологічного інституту, але на третьому курсі кинула навчання, оскільки вийшла заміж і виїхала за кордон. Незабаром пара розлучилася, і Наталя повернулася на Батьківщину, а заодно до навчання. Вона вступила до Дніпропетровського національного університету на факультет психології.

Кар’єру Наталія почала в компанії матері. Фірма займалася нерухомістю. Далі Юсупова стала перепродувати одяг з Мілана в бутики Дніпра. Пізніше вона стала власницею агентства елітної нерухомості.

Паралельно Наталія приділяла час благодійності. Вона долучилася до фонду «Назустріч мрії», співзасновницею якого є дочка Юлії Тимошенко — Євгенія.

Згодом Наталія знову вийшла заміж – за нардепа Дмитра Ветвицького. У шлюбі з ним народився син Олександр. Його хресною матір’ю стала Юлія Тимошенко. Але і цей шлюб розпався. Після розлучення Наталія і її син не спілкувалися з Юлією Тимошенко.

У 2013-му році Наталя відмовилася від прізвища колишнього чоловіка і взяла прізвище своєї бабусі — Юсупова. На нього ж перейшов син Олександр після досягнення повноліття.

Під час подій Євромайдану в Києві, Наталія стала волонтером. Надавала допомогу пораненим та учасникам акцій протестів, брала активну участь в суботниках.

З 2014 року стиль життя Юсупової помітно змінився, вона втратила інтерес до світських раутів, відмовилася від невиправданих витрат, натомість допомагає в лікуванні поряненим захисникам України. Після початку АТО Наталія Юсупова – постійний волонтер Головного військового клінічного госпіталя, бере активну участь у зборі коштів для поранених солдатів, спілкується з бійцями та їхніми рідними, організовує закупівлі ліків, сприяє у реабілітації.

Сторінка у ФБ, на якій зокрема є звіти про волонтерську діяльність і сповіщення про потреби шпитаю: Наталія Юсупова

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами та місцевими колаборанатми на Донбасі.

 

РОМАН ЛАБАНЬ (1993-2015)— лейтенант Національної гвардії України.

Народився у с. Сутківці Хмельницької області. Закінчив Київську академію внутрішніх справ. Командир взводу, окремий полк спеціального призначення Західного ОТО.

Взвод Романа Лабаня виконував завдання з безпечного виведення українських сил з району Дебальцевого в напрямку Артемівська. В селищі Луганське взвод був обстріляний терористами з артилерії і танків. Танковий снаряд розірвався за кілька метрів від Романа, він зазнав важких поранень і контузії. Йому надали першу допомогу та під обстрілами евакуювали до Артемівська, але врятувати бійця не вдалося.

Вдома лишилися батьки.

 

РОМАН ГУЛЬЧЕНКО (1986-2017) — десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Татарбунари на Одещині. Батько працював у міліції, і Роман змалку мріяв стати військовим, або міліціонером. Вступив на юридичний факультет технікуму економіки та права. Одружившись, мешкав із сім’єю у с. Дальник Одеської області, працював начальником охорони у торговому центрі меблів. Після розлучення повернувся до рідного міста, працював охоронцем на СТО та у ювелірній крамниці.

12 травня 2008 року вступив на військову службу за контрактом, яку розпочав на посаді стрільця у в/ч А0403. Служив у Миколаєві та Дніпрі.

В серпні 2014 вступив на контрактну службу в 79-у окрему десантно-штурмову бригаду, м. Миколаїв. Виконував бойові завдання в АТО.

Учасник оборони Донецького аеропорту. В лютому 2015-го в районі Дебальцевого взвод Гульченка виконав успішну операцію із захоплення в полон бойовиків. Був поранений у бою в с. Логвинове. Отримав військове звання молодшого сержанта, призначений командиром десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону.

Загинув 30 січня 2017 року від поранень, що отримав у бою поблизу села Водяне Ясинуватського району. Російсько-терористичні угрупування застосували танки, артилерію та міномети. Під час бою по позиції десантників влучила міна калібру 82-мм, Роман загинув від чисельних поранень, прикривши своїх товаришів.

Залишилися батьки, сестра та 6-річна донька.

 

СЕРГІЙ КУШНІР (1984-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Машів на Волині. Працював завгоспом в районній гімназії.

Мобілізований 11 квітня 2014-го, водій-номер обслуги, 51-а окрема механізована бригада. Брав участь у боях за Савур-могилу.

Загинув 1 серпня 2014-го року через підрив на міні автомобіля «ГАЗ-66», який перекинувся. Тоді ж загинули ще п’ятеро захисників України.

Вдома залишилися мама, дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАВАЛКО (1969-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у с. Чорнобаївка на Херсонщині. Закінчив Миколаївський будівельний технікум, 1997 року — Херсонський державний аграрний університет за спеціальністю інженер-будівельник. Брав участь у будівництві багатьох об’єктів в Херсоні та області. Понад 15 років працював на херсонському підприємстві «Евроклас».

Мобілізований у серпні 2014 року, командир відділення зенітного артилерійського взводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади. Від 29 жовтня 2014-го безпосередньо брав участь у боях, зокрема, за Гірське, Городище, Первомайськ, Дзержинськ.

Загинув 21 травня 2015-го близько 21-ї години поблизу села Ленінське Амвросіївського району під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту 0317 терористами.

Без Олександра лишились батьки та донька.

 

ВІКТОР ШОЛУХА (1974-2014)— сержант, МВС України.

Народився у смт Локачі на Волині. Закінчив Локачинську філію Оваднівського професійного ліцею, тракторист-машиніст та слюсар-ремонтник.

В часі війни — водій роти «Світязь».

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який обстріляли російські десантники біля села Горбатенко. Лобове скло автобуса було прошите автоматною чергою, задня частина пошкоджена з ПТУРа.

Тимчасово був похований місцевими мешканцями на сільському кладовищі. 15 вересня 2014-го тіло Олексія Горая було ексгумоване та привезено до Запоріжжя пошуковцями Місії «Експедиція-200» («Чорний тюльпан»).

 

ВАСИЛЬ ВАРГА (1984-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в Ужгороді. Закінчив професійне училище, здобув професію слюсаря; навчався в Харківському інституті.

11 червня 2015 року призваний за мобілізацією; військовослужбовець 53-ї ОМБр. Брав участь в АТО.

17 червня 2016 року загинув внаслідок мінометного обстрілу російськими терористами поблизу Зайцевого.

Без Василя лишилися дружина та двоє маленьких синів.

 

ОЛЕГ ЛИТВИН (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Грушівка на Дніпропетровщині. Після закінчення фізико-математичного ліцею у Зеленодольску Олег мав льготу до вступу до Харківського Радіотехнічного Інституту, але матеріальне становище сім’ї не дозволяло навчати одночасно двох студентів (там вже навчався його старший брат).

Олег спробував вступити до ВУЗу за військовою спеціальністю, навіть блискуче здав вступні екзамени. Адже корупція при вступі до закладу зробила й тут свою чорну справу – коли члени комісії зрозуміли, що грошей за ступ від нього не буде, а “завалити” абітуріента на математиці не вдалося, то йому не зарахували екзамен з фізкультури – немов би він не зміг пробігти стометрівку. Згодом Олег отримав вищу освіту за спеціальністю “Облік та Аудит” вже навчаючись заочно.

За час строкової служби Олег встиг засвоїти декілька військових спеціальностей. Спочатку проходив підготовку як розвідник. Але “дєдовщіна” стала причиною переводу до іншого підрозділу. Олег відмовився виконувати глузливі накази “дідів”, за що його дуже жорстоко побили, та ще й намагалися зробити винуватим. Олег завжди намагався вирішувати свої проблеми самотужки, щоб найменьш турбувати маму – але вона раптово дізналася про те, що сталося, та вчасно втрутилася. Олега перевели до танкистів – зазвичай туди беруть хлопців невеликого зросту, то високий танкіст спочатку викликав посмішку. Але його здібності та любов до техніки допомогли йому стати спеціалістом. Пізніше, вже в АТО, він допомагав танкістам як механік – спочатку усі сміялися та не могли зрозуміти – як він влізе до танка? Але він легко з цим порався.

Олег захоплювався собаками, Кінолог, кандидат в майстри спорту. Був 3-м у рейтингу українських аджилістів 2013 року. Інструктор та суддя з аджиліті Всеукраїнської Федерації спорту із собаками, капітан харківської команди «КЛАСС».

Коли почалася війна з російсько-терористичними угрупуваннями на Донбасі, Олег разом з друзями став допомагати армії. Збирали кошти та власноруч бронювали машини для військових. Самі розробляли проекти та робили так званих “монстриків” з звічайних грузовиків та позашляховиків, возили допомогу

Влітку 2014 року Олег був мобілізований. Він хотів піти служити до 8 полку СпН, з якими добре познайомився під час волонтерства, але у військкоматі сталося таке: військовий комісар побачив у коридорі високого хлопця, обгорілого на сонці, з характерним поглядом.

– Бачу, ти – звідти…

– Так.

Комісар без слів зробив руками жести, немов встановлює розтяжку – Олег, приймаючи гру, з посмішкою легко повторив це.

– На тебе окремий приказ буде від Міноборони. Підеш до 25 батальйону “Київська Русь”.

Два місяці підготовки у Десні – потім ненадовго відпустили додому, та 29 серпня (це був день народження Олега) прямо з невеличкої вечірки, Олег вирушив з колонною на фронт.

Батальйон “Київська Русь” спочатку формувався як підрозділ тероборони, кістяком його стали декілька сотен майданівців. Олега відібрали до розвідвзводу – за досвід та навички. Відбір до взводу вів особисто командир, тільки через співбесіду. Олег сподобався йому своєю відповідальністю, розумом, творчим підходом. Математичні здібності також знадобилися – для розрахунків артилерийських координат.

Підрозділ находився у секторі С, а саме – Дебальцеве, його околиці, прилягаючи невеличкі села. Олег брав участь у багатьох боях, бо частіше за все кожне чергування, кожен рейд містив бойові епізоди.

Загинув 14 листопада 2014-го під час мінометного обстрілу російськими збройними формуваннями блокпосту під Дебальцевим.

Залишилась цивільна дружина та син від першого шлюбу.

На сторінці в Книзі пам’яті є докладні спогади про Олега – яким він був у мирному житті та на війні: http://memorybook.org.ua/15/litvin.htm

 

ЄВГЕН ЧІНДЯСКІН (1990-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську.

Старший розвідник-далекомірник, 17-а окрема танкова бригада.

7 лютого 2015-го загинув під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту під Станицею Луганською. Тоді ж загинуло ще двоє вояків.

 

ДМИТРО БРИК (1993-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Старий Чорторийськ на Волині. Батьки вже виховували сина та дочку, а тут народилася трійня  – дві дівчини і хлопчик, якого назвали Дмитром.

У школі він захоплювався спортом, через те мав міцну статуру і тому його призвали на строкову службу в десантні війська (80-ий аеромобіний полк).

Після того Дмитро пішов вчитися на водія у Колківському ВПУ. Але навчання довелося перервати: 9 квітня 2014 року його мобілізували. А вже у травні він перебував у зоні АТО в районі Волновахи.

Пліч-о-пліч із ним боронив нашу землю і його односельчанин Сергій Байцим.

– Разом із Дімою ми служили в одному аеромобільному десантному полку у місті Львів, він призивався, щоправда, на півроку пізніше, – розповідає Сергій. – Разом із червня були і в зоні АТО на Луганщині, мене мобілізували на день пізніше від нього. Так ми обидва перекваліфікувались у мінометники. Діма був наймолодшим командиром мінометного розрахунку. У 20 років нелегко нести відповідальність в умовах справжньої війни за своїх підлеглих, та Діма був чудовим командиром, а ще – вправним мінометником. В розрахунку було п’ять чоловік, ще троє хлопців теж з Волині, всі підтримували один одного. Мене поранили на блокпосту поблизу містечка Кремінна. Саме Діма проводжав до «швидкої». Переживав і за мене, і за Сашка – бійця з нашого відділення, який теж був поранений. Весь час телефонував, цікавився, як йде одужання. За два дні до тих страшних подій повідомив, що до них вже повернувся Сашко. Я відповів: «Чекайте, хлопці, я теж скоро приїду…» А 25 серпня дзвінок від товариша. Чую голос тремтить: «Серьога, немає вже нашого Дімона, і комбата нашого немає…» Кажуть, що десантники не вмирають, вони летять на небо. Діма був взірцем справжнього десантника…

Дмитро загинув у ніч на 25 серпня 2014-го у бою за Іловайськ під Кутейниковим. Тоді 3-й батальйон бригади був оточений російсько-терористичними силами біля Березного — Оленівки, та перебував під постійним артобстрілом.

Без сина лишились батьки, брат і сестри.

 

АНДРІЙ МОСТИКА (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Зелена на Волині у сім’ї робітників. У Оваднівському ПТУ здобув професію автослюсаря. Відслужив строкову службу в автомобільних військах.

Номер обслуги, 51-а ОМБр.

Уночі проти 25 серпня 2014-го загинув у бою за Іловайськ під Кутейниковим. Тоді 3-й батальйон бригади був оточений російсько-терористичними силами біля Березного — Оленівки та перебував під постійним артобстрілом.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада