Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.07.2020

29 липня.

Почнемо огляд з видатної постаті релігійного і громадського діяча, відомого і вірянам, і людям, далеким від церковних справ. Його ім’я неможливо було замовчувати, тому за совєтів його поливали особливо густим брудом. Ненавидці України і досі намагаються це робити, хоча справжня історія вже не є таємницею – було б бажання дізнатися правду.

Далі будуть:

  • один з перших галицьких меценатів і, напевне, перший тамтешній масштабний меценат у видавничій сфері;
  • знаменитий художник-маринист, чий доробок є частиною української і світової художньої спадщини;
  • видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атома. Йому належить фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації;
  • художник, автор психологічних портретів, ліричних пейзажів і жанрових картин;
  • абсолютна чемпіонка світу з художньої гімнастики, бронзова призерка двох Олімпіад, яку вболівальники назвали Королевою елегантності.

Як завжди згадаємо і пом’янемо народжених цього дня захисників України, що віддали життя у боротьбі з російськими окупантами на Донбасі.


Отже, почнемо з одного з найвідоміших українців.  Це буде довгочит, але для того, щоб навіть вкрай поверхово згадати лише найважливіші моменти в його житті, потрібно дуже багато літер…

 

Митрополит АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1865-1944) — український релігійний діяч, від 1901 року до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський,  предстоятель Української греко-католицької церкви. Відомий меценат і благодійник.

Світське ім’я майбутнього митрополита – Роман Марія Александер Шептицький. Народився у с. Прилбичі (тоді – Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині – Львівська область).

Походив він зі стародавнього русинського (українського) роду, який отримав австрійський графський титул, у XIX столітті зазнав спольщення, а члени родини стали франкомовними римо-католиками.

Граф Ян Шептицький та графиня Зофія Фредро  ало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці двох років, Єжи (Юрій) — 17-ти років.

Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький.

Четвертий — Казимир був успішним адвокатом, у 43 роки полишив світську кар’єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький, був заарештований більшовиками і підданий тортурам з вимогою перейти в юрисдикцію Московської єпархії, помер у в’язниці.

П’ятий — Александер, звичайним для аристократа життям, як благодійник підтримував католицьки релігійні організації. Був закатований гестапівцями в рамках АБ-акції, спрямованої на фізичне винищення польської інтелектуальної еліти.

Шостий — Станіслав — офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорської імперії в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий — Леон — у 1939 році під час першого російсько-більшовицького вторгнення був замордований більшовиками у Прилбичах разом із дружиною.

Про ранні роки життя майбутнього митрополита відомо з книги спогадів його матері Зофії. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся любов’ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення. Близько 8 років він принципово відмовився від брехні, зробивши це, на погляд матері, свідомо, а не інстинктивно.

Першу освіту Роман здобув удома. З 1879 навчався в гімназії Св. Анни у Кракові. А 1883 р. розпочав військову службу. І невдовзі захворів на скарлатину (ця хвороба супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Після одужання лікарі наполягли на звільненні з військової служби.

1888 рік став переломним для Романа Шептицького. Він завершує навчання в Бреславському університеті та здобуває ступінь доктора права. На цей час Роман вже був певен, що його життя має бути присвячене служінню. Він вже побував у Добромильському монастирі василіян – одного з чернечих орденів УГКЦ і твердо замірився стати ченцем.

У лютому Роман Шептицький взяв участь у загальній аудієнції Папи Лева ХІІІ у Римі. Стараннями матері – графині Зофії згодом Папа прийняв їхню сім’ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років.

І вже 29 червня 1888 р. граф Ян та графиня Зофія супроводили сина до Добромильського монастиря. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії.

1892 року брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопільському монастирі. 3 вересня 1892 р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію в родинному селі – у Прилбичах.

1894 року Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові, які були перервані його важкою недугою. 1896 його призначили ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові.

Ревність у служінні, талант до пастирської справи та ініціативність у поширенні впливу церкви призвели до швидкого просування в ієрархії.

1899 року імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа і того ж року відбулася інтронізація на Станіславівську катедру. Період єпископства у Станіславові тривав недовго — 14 місяців. За цей короткий час Шептицький встиг відвідати багато парафій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»).

На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові.

Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 в соборі св. Юра у Львові.

Митрополит Андрей вважав, що виховання добрих священиків — це запорука успішної проповіді Євангелія. Тому особливу увагу приділяв підготовці майбутніх душпастирів. Через це провів реорганізацію Львівської семінарії. Також Андрей Шептицький подбав також про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові (1906) та в Перемишлі (1907). Також він регулярно відправляв найздібніших студентів до європейських університетів. І через десять років завдяки низці реформ митрополит уже мав достатню кількість освічених священиків.

Зусиллями Шептицького при Львівській семінарії засновано Українське богословське наукове товариство; створено щоквартальник «Богословію». 1929 року постала Львівська богословська академія, яка стала центром вищих студій для греко-католиків. 1939 року він заснував Український католицький інститут церковного з’єдинення, який очолив архимандрит Климентій Шептицький.

Опікувався також розвитком чернечого життя, 1901 р. заснував монастир Студійського правила, в 1913 р. запросив до Королівства Галичини та Володимирії чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Такі ж плани виношував стосовно Згромадження Салезіян, щоб гарантувати опіку над українською молоддю. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата.

Як митрополит двічі відвідав Російську імперію (1907, 1912 рр.). Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.

Але головна увага все ж приділялася розвитку структур УГКЦ. Зокрема 1917 р. Шептицький призначає екзарха для греко-католиків Великої України з осідком у Києві — о. Михайла Цегельського.

1939 року, передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосифа Сліпого. Того ж року він призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та інших.

Андрей Шептицкий ніколи не прагнув займатися політикою. Як галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту і галицького сейму (пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати панів), але в стінах обох цих закладів з’явився лише двічі й обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва. Неодноразово митрополит закликав духовенство не ув’язуватися в політичні справи.

Втім, дбаючи про українську громаду, він був змушений займатися політичними питаннями. Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість із польською стороною про виборчу реформу, яка би збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

На початку Першої світової війни він відмовився покинути Львів і зректися обряду. Через це був висланий углиб Російської імперії, що сприйняв як можливість для поширення ідей Унії. Повертаючись додому, відвідав Київ, виступив у Центральній Раді.

Після утворення ЗУНР Шептицький брав участь у підготовці її малої конституції — «Тимчасового основного закону». Урочисто привітав українців Галичини з відновленням державності.

Після окупації Львова поляками він знову відмовився покинути паству і за це отримав 2 роки домашнього арешту від нової влади. Після втручання Ватикану наприкінці 1920-го зміг виїхати за межі Галичини, відвідав Рим (перемовини з Бенедиктом XV, урядовцями Королівства Італія), Французьку республіку (з Александром Мільєраном, Арістідом Бріаном, Фердинандом Фошем), Бельгію (з кардиналом Мерсьє), Канаду, США. На всіх перемовинах наполягав підтримати українців. Активність владики розлютила офіційну Варшаву — на 3 місяці він був заарештований у Познані.

На початку Голодомору видав послання-протест проти штучного голоду в Українській СРР.

Після початку знищення православних церков Холмщини і Підляшшя, насильного покатоличення місцевого населення 1938 року видав відозву, в якій назвав дії польської влади «приголомшливими», польську державу — «ворогами Вселенської Церкви, Християнства».

Андрей Шептицький був одним з найбагатших людей Галичини. Сам при цьому вів просте, навіть аскетичне життя, а статки спрямовував на меценатство і доброчинність. Цим прикладом долучав до цього інших.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

Заснував Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34000 доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Опікувався церковними, гуманітарними фундаціями: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг з особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930—1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії.

Свій авторитет неодноразово використовував для захисту українців – приміром, клопотанням до чехословацького уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах.

Андрей Шептицький підтримував кооперативний рух та бізнесові ініціативи українців, був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 р.).

На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.

На сиротинці передав разом 1 млн доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори (Пуків на Рогатинщині). То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (наприклад, у Черчому).

Під його керівництвом певні кошти вкладались у прибуткові підприємства, акції яких котувались на європейських біржах. Прибутки спрямовувались або на благодійність, або на потреби кліру.

 

 

Під час Другої світової війни православні священики та миряни Кам’янця зверталися до митрополита Шептицького за допомогою — фінансовою і суто церковною: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.

Період совєтської та нацистської окупації став для митрополіта найважчим випробуванням в останні роки його життя.

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоби священики, ченці та черниці вчилися якогось ремесла.

У 1940 р. Шептицький писав листи до Йосипа Сталіна і до Микити Хрущова, протестуючи проти масових розправ, зловживань і різних неподобств , які чинили представники совєтської влади на західноукраїнських землях. Прикладом жахливої поведінки совєтів було те, що у вересні 1939-го в Прилбичах його брата Лева з дружиною й челяддю (разом 13 осіб) розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких пограбовано, знищено цінні стародавні документи. І такої долі зазнало багато українських родин – і не лише шляхетних.

Початок німецько-радянської війни сприйняв як шанс на порятунок від більшовицького безбожництва. Гітлерівці зі свого боку маніпулювали величезним авторитетом митрополита з перших днів окупації Галичини.

Митрополит вітав «Акт відновлення Української Держави», проголошений у Львові ОУНівцями, який став причиною того, що нацистські окупанти оголосили ОУН ворогами і почали полювання за членами організації.

Не дивно, що невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі владика розчарувався в намірах німців і, як ніхто з інших єпископів Європи, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера. Після цього «фахівці з українського питання» Ганс Кох, Отто Вехтер, Альфред Бізанц відвідали владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».

У серпні 1942 р. написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм:

«Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».

У листопаді 1942 митрополит видав послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства, містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів. Така позиція митрополита призводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких гітлерівці розкривали навіть труни покійників.

Окрема сторінка діяльності Шептицького – це допомога євреям під час нацистської окупації.

Значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Митрополит наказав сховати понад 300 єврейських дітей (зокрема, сина львівського рабина Ізакаїла Левіна Курта, який потім назвав своїх синів іменами Андрей  Климентій – на честь братів Шептицькх) та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946-го її ув’язнено совєтами на 30 років), а також рідний брат Климент (арештований радянським режимом 1947-го, помер в ув’язненні).

З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто». Згодом Рабин Кагане домагався визнання Шептицького праведником світу, але ізраїльський інститут «Яд Вашем», який займається цим питанням, не погодився на таке визнання.

Помер Андрєй Шептицький Помер Владика 1 листопада 1944 року від прогресуючого набряку головного мозку, як ускладнення грипу.

В останньому слові до найближчого оточення, він, зокрема, сказав: «наша Церква буде … розгромлена більшовиками… держіться, не відступайте від віри, святої Католицької Церкви… Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде… обіймати цілий наш народ.»

Наступник Шептицького – митрополит Йосиф Сліпий у своїх «Споминах», описуючи день смерті владики Андрєя, вказав: «Пригадую собі, як слуга повторяв слова покійного: „Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи“»].

Роль соціальної доктрини митрополита Шептицького визнається усіма богословами України. Зокрема, київський православний філософ Юрій Чорноморець вважає:

«…У нас же бояться говорити про нього як про оригінального мислителя, оригінального неотоміста, який створив власне етичне і соціальне вчення. І якщо те вчення не таке, як вчення Івана-Павла II чи Бенедикта XVI, то воно не стає неактуальним для України. Бо завдання, які ставилися в соціальному вчення митрополита Андрея, ще не виконані. Не побудовано ні громадянського суспільства на принципах солідарності. Немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які теж є вимогами природного закону за теорією митрополита Андрея. І методологія позитивного суспільного творення — солідаризм в сім’ї, громаді, нації, церкві, яку пропонує митрополит Андрей, і сьогодні актуальна».

Постаті Шептицького присвячені сотні досліджень, десятки книжок і, мабуть тисячі статей. Хотілося б порекомендувати хоча б дещицю:

Надзвичайно цікава розповідь і про рід Шептицьких, і про психічний склад Романа (майбутнього митрополіта Андрєя), і про його маленькі і невиразні на перший погляд вчинки, які насправді дуже багато можуть сказати про особистість. А ще там безліч світлин, спираючись на які авторка і веде свою розповідь: https://zbruc.eu/node/58161

Того, хто захоче більше дізнатися про Шептицького та його час, може зацікавити огляд книжок, присвячених цій постаті: https://discursus.com.ua/articles/top-5-knyh-pro-mytropolyta-andreia-sheptytskoho

Захопливий матеріал про дружбу двох видатних людей митрополита Шептицького і художника Олекси Новаківського: https://photo-lviv.in.ua/vyznachnyj-mytets-i-volodar-dush-abo-pro-druzhbu-oleksy-novakivskoho-z-mytropolytom-andrejem-sheptytskym/

А тут можна придбати книжку Мирослава Мариновича, який аналізує проповідницьку спадщину Шептицького: https://starylev.com.ua/mytropolyt-andrey-sheptyckyy-i-pryncyp-pozytyvnoyi-sumy

Про те, чому Шптицький, який врятував багато євреїв і досі не визнаний праведником світу, хоча цього вимагав рабин Давід Кагане: https://www.radiosvoboda.org/a/mytropolyt-sheptytskyi-pravednyk/30385350.html

Матеріал про видання усіх пастирських послань митрополита Шептицького: https://www.radiosvoboda.org/a/2146215.html.

 

А тепер продовжимо згадувати інших непересічних особистостей:

 

МИХАЙЛО КАЧКОВСЬКИЙ (1802-1872) — громадський діяч, письменник, меценат, народовець-австрофіл.

Народився у селі Дубно (нині на території Польщі) в родині греко-католицького священника. По закінченні юридичного факультету Львівського університету працював судовим радником у Самборі. Пізніше був призначений радником вищого крайового суду у Львові.

Один з перших галицьких меценатів і, напевне, перший масштабний меценат у видавничій сфері.

Він матеріально підтримував письменників і публіцистів. Прихильно ставився до народовців, національного руху галицьких русинів (як тоді себе називали українці). Качковський також цікавився подіями на Великій Україні, підтримував козацькі традиції в Галичині, влаштовував читання Тараса Шевченка.

На його кошти засновано у Львові журнал «Слово» (1861). При Народному Домі у Львові створив фундацію (80 тис. гульденів) на нагороди за твори українською літературною мовою.

Помер у Кронштадті під час подорожі по Росії. Його ім’ям було назване засноване (1874) на зразок товариства «Просвіта» москвофільське культурно-освітнє товариство «Товариство ім. М. Качковського», хоча сам Качковський москвофілом ніколи не був.

Більше про діяльність Качковського можна дізнатися тут: https://zbruc.eu/node/69807

 

Наступний герой нашого огляду – не був українцем ні за походженням, ні за свідомістю, але його діяльність і його доробок становлять частину українського мистецького життя та української художньої спадщині. Власне, як і світової.

 

ІВАН АЙВАЗОВСЬКИЙ (1817-1900) – всесвітньо відомий художник, меценат.

Справжнє ім’я – Ованес Айвазян. Майбутній знаменитий митець народився в сім’ї вірменського крамаря, родина якого переселилася в Крим з Галичини в 1812 році, куди його предки потрапили із Західної Вірменії, яка належала Османській імперії.

Сім’я жила бідно і вже в 10 років Іван працював у міській кав’ярні. Він прекрасно грав на скрипці та співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Цей «настінний живопис» помітив архітектор Яків Кох, який подарував Івану перші олівці і папір, а потім показав малюнки градоначальнику Олександру Казначеєву. Ставши губернатором, той забрав підлітка до Сімферополя, поселив у своєму будинку, віддав до гімназії.

Упродовж 1833—1837 років Айвазовський навчався у Петербурзькій Академії мистецтв. Згодом подорожував за кордоном, працював у Римі, Неаполі, Сорренто, Венеції, Парижі, Лондоні, Амстердамі. 1845 року на запрошення турецького султана побував у Стамбулі. Пізніше відвідував це місто ще вісім разів та писав полотна на замовлення султанів Османської імперії. 30 цих робіт виставлено в музеї імперії у стамбульському палаці Долмабахче.

Після повернення назавжди оселився у Феодосії, де збудував будинок та майстерню, влаштовував виставки, грошові надходження, виручені від продажу картин, передав місту для проведення у Феодосію питної води, будівництва залізниці та порту, заснував у місті художнє училище, археологічний музей, багато передавав на добродійні цілі, а у 1880 році заснував картинну галерею, яка потім була названа на його честь.

Наприкінці життя передав у дарунок рідному місту будинок і майстерню, картини й скульптурні композиції. Навіть за кілька годин до смерті художник працював над картиною — «Вибух турецького корабля» (1900).

Марини Айвазовського знають усі, але малював він і степові пейзажі, і жанрові сцени. Однією з тем, яка захоплювала художника в українському традиційному житті, було чумакування – чумацькі валки в путі, відпочинок чумаків – часті сюжети його картин.

Подивитися українські пейзажі Айвазовського: https://sverediuk.com.ua/ayvazovskiy-i-k-i-ukrayinskiy-peyzazh/

 

ДМИТРО ІВАНЕНКО (1904-1994) — всесвітньо відомий фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра.

Народився у Полтаві у сім’ї журналіста і письменника Дмитра Іваненка і вчительки Лідії Іваненко.

1920 закінчив Полтавську гімназію, яка на той час була реорганізована у трудову школу. По тому  навчався в Полтавському педагогічному інституті, та в Харківському університеті. Одночасно викладав фізику і математику в трудовій школі. З 1923 по 1927 рік продовжував навчання в Ленінградському університеті.

Деякий час працював у Полтавській астрономічній обсерваторії, займав посади завідувача теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту в Харкові, завкафедри теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного інституту, професора Харківського університету.

З 1931 по 1935 рік працював у Ленінграді старшим науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту, потім — завідувачем кафедри фізики Ленінградського педагогічного інституту імені М. В. Покровського.

Наукова робота була перервана репресіями. 1935 року вчений був заарештований і засуджений «особливою трійкою» НКВС на три роки. Як «соціально небезпечний елемент» направлений у Карагандинський виправно-трудовий табір, але майже через рік табір йому був замінений до кінця строку засланням до Томська. Сам Дмитро Іваненко вважав, що його врятував Микола Іванович Вавилов. У засланні Іваненко викладав на кафедрі теоретичної фізики Томського університету, був професором, завідувачем кафедри.

1940 року Іваненко захистив докторську дисертацію  «Основи теорії ядерних сил». Після захисту дисертації  вченому дозволили повернутися у Київ, де він очолив кафедру теоретичної фізики у Київському державному університеті ім. Шевченка.

1943 року Іваненка запрошують на посаду професора фізичного факультету Московського державного університету, де він працював до останніх років свого життя.

У квітні — серпні 1945 року вчений «перебував у лавах Радянської армії в Німеччині». Можна припустити, що фізик-ядерник залучався НКВС до вивчення трофейних документів і матеріалів німецької ядерної програми в рамках атомного проекту СРСР.

З 1944 року за сумісництвом завідував кафедрою фізики Тимірязєвської сільськогосподарської академії, де він ініціював перші в СРСР біофізичні дослідження з ізотопними індикаторами (метод мічених атомів), які було припинено 1948 у зв’язку з розгромом генетики. Згодом продовжив роботу в цьому напрямі вже в Інституті природознавства і техніки АН СРСР.

Дмитро Іваненко систематично бував в Україні, зокрема на так званих Ужгородських конференціях, які влаштовувалися в Ужгородському університеті головно зусиллями проф. Ю. Ломсадзе та його каферди — офіційно «Всесоюзні конференції з теорії квантових полів та елементарних частинок».

Дмитро Іваненко – вчений зі світовим ім’ям, який зробив фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації.

Він запропонував нову метричну геометрію (геометрія Іваненко — Ландау — Клера).

Спільно з Георгієм Гамовим вивів рівняння Шредінгера, виходячи з моделі 5-вимірного простору (1926).

Разом з Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору, яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля.

Світове визнання здобув у травні 1932 року, коли першим запропонував протон-нейтроннну модель атомного ядра: на основі аналізу експериментальних даних він припустив, що ядро складається лише з протонів і нейтронів.

У 1934 році Іваненко разом з Ігорем Таммом запропонували модель ядерних сил шляхом обміну частинками — парою електрон-антинейтрино. Про важливість відкриття свідчить те, що в деяких енциклопедіях помилково зазначається, що Тамм отримав Нобелівську премію саме за модель ядерних сил, а не за «черенковське випромінювання».

Вперше висловив ідею про існування в загальній системі елементарних часток кванта гравітаційного поля – гравітона, можливість його перетворення в ін. частки.

Видана в 1949 році праця Іваненка і Соколова «Класична теорія поля» стала першим сучасним підручником з теорії поля.

У 60-80-ті роки спільно з учнями виконав ряд робіт з теорії гравітації.

 

ЛЕОНІД БЕССАРАБА (1935-2018) — художник, педагог.

Народився у с. Нова Гребля Вінницької області. Мистецьки здібності успадкував від батьків – батько часто малював аквареллю та олівцями, а мати прекрасно зналася на вишиванках. Після закінчення семи класів загальноосвітньої школи, вчився у Державній художній середній школі ім. Тараса Шевченка у Києві.

У 1965 році закінчив Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Викладав у Хмельницьких навчальних закладах, працював в Хмельницьких художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР, з 1977 до 1985 займав в них посаду головного художника.

Перші серйозні живописні роботи “В життя”(1967) і “Перший урок”(1968), підказані щоденними викладацькими буднями, отримали досить високу оцінку глядачів і художників.

Як художнику, що працював в офіційній системі, Бессарабі доводилося писати багато заідеологізованих робіт. Втім, він реалізовував свій талант в портретах, пейзажах і натюрмортах. Портрети, виконані художником, дуже різні: від підкресленого позування до глибокої інтеграції внутрішнього світу, роздуму про справжню сутність особистості, від лінійної визначеності до суто живописної розробки.

В ліричних пейзажах відчувається свіжість і оригінальність миттєвості сприйняття, передається не тільки стан природи, але й співпереживання художника.

Ліричні інтонації властиві і багатьом натюрмортам митця. Найбільше вражають його квіти. Ці роботи вносять у доробок художника щиру мажорну ноту.

Твори Леоніда Бессараби, які він створював не за планом, а за покликом серця, дуже світлі, позитивні, високий професіоналізм виконання у них поєднується з гармонійним світосприйняттям.

Роботи художника перебувають у багатьох приватних колекціях в Україні та поза її межами.

 

 

ГАННА БЕЗСОНОВА (1984) – абсолютна чемпіонка світу з художньої гімнастики 2007 року, дворазова бронзова призерка Олімпійських ігор 2004 і 2008 років.

Народилася у Києві, у сім’ї спортсменів. Батько Володимир Безсонов — футболіст, виступав за київське «Динамо», мати Вікторія Безсонова — чемпіонка світу в групових вправах з художньої гімнастики. Старший брат — Олександр, майстер спорту з тенісу, бізнесмен та особистий менеджер Ганни.

Мати спочатку віддала Ганну в хореографічний клас, але вже у п’ять років Ганна була впевнена, що стане гімнасткою. Спочатку займалася під керівництвом матері, згодом – під керівництвом Ірини Дерюгіної (Школа художньої гімнастики Альбіни та Ірини Дерюгіних).

Ганна Безсонова брала участь у змаганнях протягом десяти років — з 1999 до 2009..

Починаючи з 2002 року 18-річна Ганна — лідер збірної України. Протягом спортивної кар’єри Ганна Безсонова впевнено трималась серед лідерів світової художньої гімнастики.

У 2003 році Безсонова стала дворазовою чемпіонкою світу — з обручем (вона виконувала вправу під музику з балету «Лебедине озеро», ця вправа стала однією з її найкращих) та з булавами. На цих змаганнях Ганна була близька до титулу абсолютної чемпіонки світу, проте помилка у вправі з м’ячем поставила її на друге місце.

У 2004 році Безсонова стала бронзовим призером Олімпійських ігор в Афінах.

21 вересня 2007 року Ганна Безсонова стала абсолютною чемпіонкою світу. Найвдалішим став її виступ у вправі з обручем під музику з фільму Аврора, після якого глядачі аплодували стоячи та скандували її прізвище.

У 2008 році Ганна Безсонова стала бронзовим призером Олімпіади в Пекіні. 2009 рік став останнім у кар’єрі 25-річної Ганни. Безсонова виступила на чемпіонаті світу в Міе, де виборола три бронзові (обруч, м’яч, багатоборство) та одну срібну (стрічка) медалі.

У послужному списку Безсонової багато титулів — вона абсолютна чемпіонка світу, дворазова чемпіонка світу в окремих видах (обруч, булави), володарка золотих нагород на етапах Кубку світу, триразова чемпіонка Європи (обруч, булави, стрічка), двічі бронзовий призер Олімпійських ігор, а також багаторазова срібна призерка чемпіонатів Європи і світу.

У 2010 році відбувся Кубок Дерюгіної, де Ганна Безсонова офіційно пішла зі спорту. Ганна виступила з прощальним показовим виступом на пісню Лари Фабіан «Je suis malade».

Ганна Безсонова запам’яталась глядачам всього світу елегантністю, грацією, виразністю та експресивністю своїх виступів, вболівальники дали їй прізвисько The Queen of Elegance (Королева Елегантності).

Після завершення кар’єри професійної гімнастки залишилася працювати на тренерській роботі в Школі Дерюгіних.  Ганна Безсонова також відома як активна популяризаторка спорту та здорового способу життя серед молоді. Брала участь у численних благодійних проектах.

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули, відстоюючи незалежність і цілісність України. Зазначу, що дуже часто про бійців можна знайти лише скупі відомості у кілька рядків. Наче ж минуло не так багато часу, але посилання на статті , що містяться на іменних профілях наших воїнів в Книзі пам’яті України та в Вікі, ведуть на вже неіснуючі ресурси чи зниклі сторінки. То ж, коли ми сподіваємося, що інтернет пам’ятає усе, – то це не так… І хоча це дуже неправильно і вкрай прикро, нерідко доводиться обмежуватися фактично датами та місцями народження та загибелі.

 

МИХАЙЛО ЧЕБОТАРЬОВ (1987-2015) — вояк полку «Азов» Національної гвардії України.

Народився у Хабаровському краї, згодом родина переїхала в Україну, закінчив у Фастові школу і  ПТУ, автослюсар. Працював охоронцем, на будівництві. 2008 року одружився, з дружиною виховували сина.

У серпні 2014 Михайло добровольцем зголосився захищати Україну від російської збройної агресії. Солдат, окремий загін спеціального призначення «Азов» Східного ОТО НГУ.

Загинув 15 лютого 2015 року у селі Широкине Волноваського району Донецької області. Російсько-терористичні угрупування здійснили спробу прориву бронетехніки у Широкине. Завдяки густому туману у село зайшли танки та жива сила противника, працювала артилерія та міномети. Азовці відбили атаку. Розпочалось позиційне протистояння. До обіду терористи продовжували обстріл позицій українського батальйону зі стрілецької зброї. Ближче до вечора азовцям вдалось евакуювати з Широкиного цивільних мешканців, які залишались у селі впродовж всього протистояння.

У підсумку було знищено майже сотню бойовиків та десять одиниць бронетехніки. Втрати азовців — семеро загиблих бійців та близько 50 поранених.

 

ЮРІЙ БАРАН (1968-2014) — майор ЗСУ.

Народився у с. Добрин Хмельницької області. Закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Служив в Івано-Франківську, Чернівцях, Делятині, Тячеві, Велико-Березному.

З травня 2014-го — начальник штабу, 5-й територіальний батальйон оборони «Прикарпаття».

Вбитий під час обстрілу снайпером під Амвросіївкою. Майор не мав на собі ні бронежилета, ані шолома.

Вдома лишилася батьки, дружина та двоє дітей.

 

ЛЮБОМИР ПОДФЕДЬКО (1987-2015) —десантник, солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився 1987 року у селі галицьких каменотесів Демні на Львівщині. Зростав з трьома старшими братами.

Навчався у вищому професійному училищі (на той час — технікум) м. Стрий, де здобув фах електрика. У 2006—2007 проходив строкову військову службу. Після армії працював за фахом, часом їздив у відрядження до Харкова. До війни працював з турками на будівництві торгового центру.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 15 серпня 2014 року. Солдат, гранатометник аеромобільно-десантного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, м. Львів.

З 11 листопада брав участь в АТО. Виконував завдання поблизу Донецька, 23 грудня заїхав на бойові позиції в Донецькому аеропорту.

Загинув 1 січня 2015 року під час атаки російських бойовиків на новий термінал Міжнародного аеропорту «Донецьк». Атака розпочалась близько 23:00 і тривала три години. У бою під ногами бійця розірвалась ворожа граната, ще один військовий дістав поранення.

Похований на Різдво, 7 січня на кладовищі рідного села. Залишились батьки та троє братів.

 

ЮРЫЙ ДЕЛЮКІН (1994-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Черкаське на Дніпропетровщині. Після школи продовжив навчання у Новомосковському професійно-технічному училищі № 48, яке закінчив 2013 року за фахом кухаря. Але його мрією була військова служба в десантних військах. Захоплювався автомобілями та футболом.

Під час російської збройної агресії проти України з 2015 року служив за контрактом, майже рік виконував завдання В АТО. Влітку 2017 планував вчитись на офіцера, склав перший іспит.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 5-ї роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

16 лютого 2017 року, під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт Зайцеве, що на північ від окупованої Горлівки, дістав важке вогнепальне поранення у голову від кулі снайпера. З Бахмута був доставлений санавіацією до Харкова. Було проведено операцію, але врятувати життя воїна не вдалося, він помер 19 лютого у Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону.

Залишились мати і молодший брат.

 

ПАВЛО БІЛІК (1980-2018) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Костичани, Чернівецька область. Після строкової служби протягом 2001—2004 років працював в ДСО при УМВС в Чернівецькій області (на посаді охоронця). З 2008-го мешкав у селі Горишківка; по 2017 рік працював в КП «Томашпільводоканал».

З 2 жовтня 2017 року — на військовій службі за контрактом; солдат, стрілець-помічник гранатометника, 28а ОМБр.

16 жовтня 2018-го загинув від смертельного поранення кулею снайпера в обличчя поблизу міста Мар’їнка.

Без Павла лишилися батьки, брат та донька-десятикласниця.

 

ОЛЕГ ПОПОВ (1997-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Низове на Кіровоградщині. Закінчив школу в сусідньому селі Кальниболота. Продовжив навчання в Торговицькому ПТУ  за спеціальністю механізатора.

Під час російської збройної агресії проти України вступив на військову службу за контрактом. Солдат, старший оператор протитанкового відділення протитанкового кулеметного взводу 2-ї мотопіхотної роти 9-го окремого мотопіхотного батальйону «Вінниця» 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

24 серпня 2017 року, коли ворог «вітав» українських військових з Днем Незалежності обстрілом взводного опорного пункту в районі смт Талаківка на Маріупольському напрямку, Олег дістав наскрізне кульове поранення голови. Йому було надано екстрену медичну допомогу, але під час евакуації до медичного закладу він помер.

Залишилися батьки, брат і сестра.

 

МИХАЙЛО ЦИМБАЛІСТИЙ (1985-2019) —майор ЗСУ, спецпризначенець.

Народився в с. Увисла на Тернопільщині в родині військових. Батько — підполковник запасу, брат — підполковник ЗСУ.

Важко поранений снайпером 13 вересня 2019 року в зоні ООС. Помер наступного дня.

 

МАКСИМ ІВАНОВ (1987-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську.

Стрілець-помічник гранатометника, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Загинув під час штурму Савур-могили.

Без Максима лишились батьки та донька.

 

АНАТОЛІЙ НЕНІЦА (1988-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Кам’янка, Дніпропетровська область). Мешкав у місті Зеленодольськ; працював охоронцем та начальником караулу в супермаркеті, потім — на супроводі вагонів.

Лютим-місяцем 2016 року підписав контракт; солдат, розвідник-кулеметник розвідувальної роти, 54-й окремий розвідувальний батальйон. Після 2 місяців підготовки у навчальному таборі вирушив на фронт; 19 серпня нагороджений відзнакою батальйону.

10 жовтня 2016 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине (Волноваський район) — від вибуху 120-мм міни.

Без Анатолія лишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей. Донечка народилася за два тижні до смерті батька.

 

ВІТАЛІЙ БОНДАРЕНКО (1986-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпро.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в березні 2014 року мобілізований на захист Батьківщини.

Солдат, гранатометник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак (бортовий номер 76683), під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті терористичного акту літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту.

49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

 

Минуло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

 

ВОЛОДИМИР МАГЛЬОНА (1990-2015) — військовослужбовець ЗСУ.

Народився в селі Бодаках Тернопільської області.

Мобілізований 9 липня 2015 року. Навчання проходив у навчально-тренувальному таборі в Малій Любаші, що на Рівненщені. Оператор ЗУ, 57-ма окрема мотопіхотна бригада.

25-річний Володимир загинув у четвер, 12 листопада на позиціях у населеному пункті Зайцеве Донецької області під час бою. Диверсійна група атакувала опорний пункт підрозділу спочатку з стрілецького озброєння, а потім із АГСів та протитанкових гранатометів, здійснюючи так звану розвідку боєм, прагнучи виявити систему вогневих точок наших військ.

Бійці з 57-ї бригади трималися мужньо, відбиваючи ворожу атаку, противник відступив лише тоді коли запрацювала зенітка.

Без Володимира залишилися батьки та 5 сестер.

 

СЕРГІЙ СМІРНОВ (1980-2017) — сержант ЗСУ.

Народився в Одесі. Мати виховувала двох синів сама. Закінчив будівельний технікум. Займався боротьбою і плаванням. Працював на будівництві та ремонтах. Захоплювався риболовлею та відпочинком на природі. Мріяв після виходу на пенсію працювати єгером. Останні роки мешкав у м. Олешки на Херсонщині.

У вересні  2014 року добровольцем зголосився до війська боронити Україну від російських окупантів.

Виконував завдання в АТО у складі 43-го батальйону територіальної оборони «Патріот», переформатованого у 43-ій окремий мотопіхотний батальйон. Воював в районі Попасної, Золотого, Зайцевого, Авдіївки, Новгородського. 6 вересня 2015 року повернувся з війни, у жовтні одружився, 2016 року народився син.

Але він не зміг залишатися вдома, допоки його країні загрожував ворог. Того ж 2016 року повернувся до свого батальйону, підписавши контракт. Влітку 2016-го був поранений на фронті. 4 січня 2017 року продовжив контракт. Виконав більше сотні вдалих бойових виходів, мав бойові нагороди.

Сержант, старший розвідник — в. о. командира взводу розвідки 1-ї мотопіхотної роти 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї ОМБр, м. Сєвєродонецьк.

1 травня 2017 року, на «Світлодарській дузі», після група українських військових потрапила під потужний обстріл поблизу смт Луганське на крайній до бойовиків позиції. Командир мотопіхотного відділення 3-ї роти молодший сержант Юрій Мальков дістав смертельне поранення, — ворожа куля перебила артерію. Йому на допомогу прийшли троє розвідників батальйону, але потрапили у засідку, почали відстрілюватись.

У бою загинули сержант Сергій Смірнов і старший солдат Анатолій Біжко, третій розвідник дістав поранення і повернувся живим. Евакуювати тіла загиблих не вдалось через сильну вогневу протидію противника. Передача тіл українській стороні відбулась 6 травня біля м. Щастя, у присутності представників ОБСЄ.

Залишилися дружина, маленький син та 19-річний син від першого шлюбу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада