Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

29 червня.

Сьогоднішній день має виразний кінематографічний відтінок. Згадуємо таких особистостей, народжених  цього дня:

  • композитор, який одним з перших застосував у своїй творчості додекафонію, яка тільки трьома десятиліттями пізніше буде визнана в українському композиторському середовищі;
  • кінорежисер, усі фільми якого визнані класикою;
  • художниця, на чиїх полотнах увічнюється старовинна народна архітектура та ужиткове мистецтво українців Одещині;
  • кінорежисер, який зняв фільм за мотивами творів Шевченка «Толока»;
  • актор, що зіграв головні ролі у фільмі «Крути 1918» та «Черкаси», що вийшли минулого року.

А також пом’янемо полеглих захисників України від російської агресії. Серед них – луганчанин, працівник СБУ, закатований окупантами через те, що не перейшов на їхній бік.


Підемо за хронологією:

 

ТАДЕЙ МАЄРСЬКИЙ (1888-1963) — композитор, піаніст і музичний діяч.

Закінчив філософський факультет Львівського університету і Консерваторію Галицького Музичного Товариства (1911) по класах фортепіано і композиції, удосконалював виконавську майстерність в Лейпцігській консерваторії у Йозефа Пембауера.

Багато концертував як соліст і ансамбліст, з 1920 року викладав фортепіано і методику фортепіанної гри в Консерваторії ГМТ, з 1927 р. —  професор вищого і концертного курсів ГМТ. У 1931 р. заснував Товариство аматорів музики і опери. У 1930-х роках займався, в основному, фортепіанною педагогікою і композицією, іноді виступав з публікаціями як музичний критик.

Композиторська творчість Маєрського охоплює різні жанри вокальної та інструментальної музики. Перші твори були написані ним ще в молоді роки, а в 1920-х р. він, за свідченнями сучасників, досяг вже творчої зрілості.

Особливе місце Маєрського серед львівських композиторів визначається тим, що в 1930-х роках він, як і Кофлер, зацікавився додекафонною технікою і випробував її застосування у своїх творах. Це були два перші і єдині в той час не тільки у Львові, але й у цілій Польщі музиканти, які освоїли цю новаторську композиторську техніку. Саме в цей час ним були написані центральні твори, симфонічні і фортепіанні. «Симфонічні етюди» для великого оркестру — головний додекафонний твір композитора.

У 1948 р. совєтська музична критика зарахувала Маєрського до «формалістів», що супровождувалося утисками і політичними закидами.

Серед творів післявоєнного періоду одним з найзначніших можна вважати другий Концерт для фортепіано з оркестром.

Незважаючи на те, що на різних етапах творчості його музика та композиторська техніка зазнавали істотних змін, стиль Маєрського являє собою цілісне і достатньо індивідуальне явище. Його сфера — лірико-драматична. З цим пов’язана схильність до непрограмної інструментальної музики (хорових творів немає зовсім) і до жанрів, що передбачають можливість більш особистого висловлювання: концертів для соліста з оркестром, п’єс для окремих інструментів (фортепіано, органа, скрипки) або ж творів для камерного ансамблю. В 1940—1950 роках Маєрський, мабуть, єдиний із львівських композиторів продовжував послідовно і плідно розвивати ці жанри.

Дізнатися більше про Маєрського та додекафонію в галицькій музичній традиції: http://www.m-r.co.ua/mr/mr.nsf/0/C4F48E38FAE35703C22583960066D120?OpenDocument

Послухати твори:

https://www.youtube.com/watch?time_continue=89&v=8-M_rmYzURo&feature=emb_title

https://www.youtube.com/watch?v=cWzs5_erNdA

 

ВІКТОР ГРЕСЬ (1939) — режисер, сценарист, актор.

Його ім’я звучить у кінематографі майже п’ятдесят років. За цей час Віктор Гресь зняв небагато. Але визнано, що всі фільми — це класика кіно.

Народився майбутній режисер в місті Красний Луч (зараз – м. Хрустальний) Луганської області. Працював актором театру ляльок в м. Махачкала. З 1966 р. — режисер Київської кіностудії ім. О.Довженка. В 1967 р. закінчив режисерський факультет ВДІКу (майстерня Є. Дзигана).

З 1979 р. — викладач на кафедрі кіно та телебачення в Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

З 1993 р. — художній керівник експериментального об’єднання «Дебют» кіностудії ім. О. Довженка.

Перша режисерська робота Греся – короткометражка «Хто помре сьогодні?», знята 1967 року. Цей фільм називали антирадянським, прихованою пропагандою релігійних догм, звинувачували в абстрактному гуманізмі, песимізмі, занепадницьких настроях у відображенні подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Невелика короткометражка – чорно-біла, без будь-яких діалогів – викликала такий резонанс.

“Цей фільм – моя юнацька мужність, де я не відступив від самого себе. Може тому кіношне начальство обурювала зухвалість молодої людини. Вказували: у вас не відображений у повній мірі звіриний оскал фашизму – ворога не могла мучити совість; у радянських бійців вигляд не геройський – їх, змучених, в брудних гімнастерках, ганяє по болоту німецький літак! А я-то вклав у фільм всю повагу до мужності народу! Це реквієм, нескорчена правда – про силу духу, про справжні цінності”, – казав Віктор Гресь.

“Хто помре сьогодні?” – фільм-притча, двадцять хвилин, чорно-білих і німих, озвучених лише звуком кроків втомлених подорожніх, скрипом воза, натужним диханням, переплеском крапель води на дні фляги і мовою очей. Головний герой Кузьмич виводить поранених з оточення, люди вмирають від ран, спраги. Нарешті, коли вони наштовхуються на криницю, над ними зависає ворожий винищувач і починає ганятися за безсилими людьми, яким навіть ніде сховатися. Але один з солдатів долає страх і стріляє в літак. Літак палає, а німецький льотчик стрибає з парашутом. Тепер вже він стає безсилим перед розплатою… Фашиста довго всмоктує в себе сіра гидка трясовина, і вмираючи він дивиться в очі тим, кого вбивав.

Далі були:

1969 — «Сліпий дощ» (телевізійний) (режисер, сценарист у співавт. з В. Мережко)

1970 — «Блакитне та зелене» (режисер, сценарист у співавт. з Ю. Казаковим)

1980 — «Чорна курка, або Підземні жителі»

1988 — «Нові пригоди янки при дворі короля Артура» (режисер, сценарист у співавт. з М. Рощиним)

Віктор Гресь – також автор кіносценаріїв: «Кармелюк» (1989), «Чотири шаблі» (1990, обидва у співавторстві), «Тарас Бульба» (1991–1995), «Судний день» (1996).

Більше дізнатися про режисера, його доробок та творчу манеру можна тут: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=948

 

СВІТЛАНА КРИЖЕВСЬКА (1946) — живописець, педагог.

Народилася у Харкові в сім’ї заслуженого художника України Григорія Крижевського . У 1951 році з родиною переїхала до Одеси, де живе і працює до сьогодні.

Захоплення творчістю батька, неабиякий хист до малювання і мистецьке оточення родини зробили життєвий вибір очевидним —  Світлана вступила до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова, яке закінчила у 1966 році.  Далі був Київський Художній Інститут, який закінчила у 1971 році.

З 1966 року бере участь у регіональних, всесоюзних, всеукраїнських і міжнародних виставках.

З 1996 року постійно співпрацює з Енциклопедією сучасної України як автор статей-персоналій, з 2004 — з Інститутом енциклопедичних досліджень НАН України. Завдяки наполегливій дослідницькій праці Світлани Григорівни в архівах, до Енциклопедії сучасної України була додана та уточнена інформація про багатьох художників.

З 2000 року і до сьогодні викладач з фаху на художньо-графічному факультеті Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. З 2006 року — старший викладач кафедри образотворчого мистецтва.

Творча манера художника — реалізм. Жанри — портрет (створила галерею портретів сучасників — діячів культури та науки), натюрморт, пейзаж, тематична картина.

Особливу увагу художниця приділяє збереженню унікального народного мистецтва та архітектури України — на її полотнах зображені мальовані печі сіл Одеської та інших областей, неповторні інтер’єри українських хат із вишитими рушниками, подушками, з дерев’яними прялками і кроснами, старовинним глиняним посудом. Багато з цього збереглося лише на картинах. Крижевська досліджує культурну спадщину Північного Причорномор’я, побут українців Подунав’я, нащадків Задунайської Січі на території Румунії.

Отримати перше уявлення про творчість художниці можна тут: https://odessa-life.od.ua/uk/article/8734-kraevedcheskiy-muzey-priglashaet-v-virtualnoe-puteshestvie-po-odesskoy-oblasti-foto

 

МИХАЙЛО ІЛЛЄНКО (1947) —кінорежисер, сценарист, актор.

Народився в Москві в родині інженера. Всі троє дітей – Михайло, Вадим та Юрій – стали кінорежисерами.

Михайло закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1970, майстерня М.Ромма). З 1973 р. — режисер Київської кіностудії ім. О. П. Довженка.

З 2000 року — декан кінофакультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Його фільм “Той, хто пройшов крізь вогонь” увійшов до списку номінантів на престижну премію “Оскар”.

У кіно дебютував роллю у фільмі “Вечори напередодні Івана Купала”. Після цього знявся в картині “Білий птах з чорною ознакою”.

У 1975 році вирішив спробувати себе в ролі режисера і зняв фільм “Там вдалині, за рікою”. Серед інших робіт режисера такі фільми, як “Школа”, “Кожен мисливець бажає знати…”, “Фучжоу”, “Сьомий маршрут”, “Той, хто пройшов крізь вогонь”, і багато інших.

2020 року вийшов фільм «Толока» за мотивами творів Тараса Шевченка.

У Тараса Шевченка є балада про те, як закохалися у Катерину троє козаків. Свій вибір Катерина довірила долі: пообіцяла стати дружиною тому, хто визволить з полону її брата. Двоє з трьох козаків загинули, намагаючись виконати умови договору, третьому вдалося врятувати брата, але брат Катерини виявився не братом, а її коханим… Чекати «брата» Катерині у сюжеті фільму доведеться не одне століття, не старіючи та не втрачаючи надії. Ця розповідь, наче притча, пролітає крізь історію України, відтворює її драматичні та героїчні епізоди. Кожне випробування руйнує хату Катерини. Але вона вперто, як і багато поколінь українців, знову й знову піднімає її з руїн.

Вік української хати короткий — від війни до війни. Якби не толока, не було б де й зустріти свого коханого. Завдяки толоці жодна хата в Україні ніколи не була «скраю», завжди у центрі громади.

Інтерв’ю з режисером про фільм «Толока» – коли він був задуманий, і чому першими глядачами стали хлопці в АТО: https://wz.lviv.ua/interview/407987-toloka-stala-taiemnoiu-zbroieiu-proty-voien-i-znyshchennia-ukrainy

 

ЄВГЕН ЛАМАХ (1996) — актор театру та кіно.

Народився у місті Лебедин. Дитинство та юність провів у місті Суми.

В театральному гуртку почав займатися ще в початковій школі, згодом ходив до Театру-студії «Город С» (художній керівник Наталя Черкасенко). Після школи вступив до Київського національного університету культури і мистецтв, закінчив театральну кафедру.

У 2016 році, навчаючись на 3 курсі КНУКіМ, дебютував як кіноактор — у т/с «Команда».

У 2017 році, за версією сайту ZN.UA, Євген Ламах був названий одним з найперспективніших молодих акторів Українського кіно.

У 2019 році вийшло одразу два фільми, де він зіграв головні ролі — Мишка у фільмі «Черкаси» та Андрія Савицького у фільмі «Крути 1918».

Також він грав у фільмах «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» (2019) та «Гола правда» (2020)

Вчорашнього випускника сприймали як “типового” київського актора-початківця, аж раптом він проявив себе як актор із “живими інстинктами”, котрих позбавлені більшість його колег. На його боці – типаж. Це такий досить рідкісний для наших країв “Шукшин”, тобто світлий образ, шукач-правдолюб, безхитрісний, але у відчайдушний момент здатний врятувати світ. Швидкий злет актора від епізодичних до головних ролей виглядає впевненим і обґрунтованим.

 

Пом’янемо захисників України, які полягли у боротьбі з російською агресією. Сумний перелік загиблих почнемо з людини, яка самовіддано захищала від окупантів свій рідний край.  Доля цього героя – спростовує не тільки розповсюджене уявлення про ватний Донбас, а й твердження про те, що місцеві спецслужби одностайно перейшли на бік ворога. Звісно, зрадники були, але були і ті, хто залишився вірним народу України.

 

ОЛЕКСАНДР ТКАЧОВ (1977-2014) – старший лейтенант СБУ.

Народився і жив у Луганську, 17 років служив в управлінні СБУ в Луганській області, більшість цього часу був на оперативній роботі.

Після окупації окремих районів Луганської та Донецької областей частина місцевих правоохоронців зрадила Батьківщині та свідомо перейшла на бік ворога, використовуючи як «вхідний квиток» до лав запроданців відомості про своїх колишніх колег, котрі у цей час, ризикуючи життям, намагалися протистояти злочинцям. Куратори з  російських спецслужб скеровували на Луганщину групи, завданням яких було виявлення «українських агентів», патріотів, активістів, колишніх та діючих  правоохоронців, військових. Якщо таких не вдавалося «перевербувати», вони підлягали фізичній ліквідації. Попри реальну небезпеку, офіцери-патріоти продовжували виконувати спецзавдання, документували злочини терористів, збирали цінну інформацію.

Потрапивши у полон, вони не зраджували присязі. Старший лейтенант Олександр Ткачов загинув 2 жовтня 2014 року внаслідок катувань, потрапивши у полон під час збирання оперативної інформації на тимчасово окупованій території Луганщини. Він міг уникнути і смерті, і тортур ціною зради, але честь і вірність Україні для нього важили більше за життя.

Без Олександра залишились дружина та двоє дітей.

 

ВІТАЛІЙ КОЗАК (1981-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у місті Тлумач на Франківщині. 1998 року вступив до Івано-Франківського приватного інституту права, економіки та будівництва, який закінчив 2002 року за спеціальністю «Правознавство».  Навчання перервалось на строкову службу в армі.

2004 року закінчив Міжнародний науково-технічний університет імені академіка Юрія Бугая у Києві та здобув повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство». Віталій був людиною з широким кругозором, захоплювався походами в гори та бджільництвом, любов до якого з дитинства прищепив йому батько.

Працював у Тлумацькому РВ УМВС – оперуповноваженим сектору карного розшуку, обліковцем, інспектором-програмістом. 2009 року звільнився. Перед початком російської агресії проти України працював у центрі соціального обслуговування Тлумацького району.

Коли вибухнула Революція гідності, Віталій одним із перших вирушив до Києва. Був там у найважчі дні та неодноразово потрапляв в ситуації де був за крок від смерті.

В зону АТО Віталій вирушив добровольцем: кілька разів поспіль ходив у військкомат, аби його призвали – йому постійно чомусь відмовляли. Зрештою взяли. Сержант, старший розвідник-радіотелеграфіст розвідувального взводу 1-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

На фронті заробив собі позивний «Каспер», бо, наче той привид, тихо ходив і вправно умів залишатися непоміченим у ворожому лігві, виконуючи розвідувальну роботу.

Загинув 21 червня 2015 року в районі населених пунктів Авдіївка — Опитне, неподалік Донецького аеропорту. Після чергування Віталій попрямував перепочити, але виявилося, що танк, стріляючи, перебив дріт, за допомогою якого солдати підтримували зв’язок. Сержант Козак разом з солдатом Ігорем Патуком пішли шукати розрив. Коли ще йшли по траншеях, то нічого, а потім довелося ступати по самому дроті. Якраз у цей час ворожий снайпер поцілив у Віталія, куля влучила в сонну артерію, він загинув на місці. Солдат Патук поніс на собі мертве тіло побратима, як тут почав стріляти танк, поруч вибухнув снаряд. Ігорю Патуку знесло осколком півголови. А решта численних осколків наскрізь пошматували тіло Віталія.

Залишилися батьки та 10-річний син.

Одразу після похорону сина батько Віталия – Михайло Козак ініціював у Тлумачі збір коштів, аби купити автівку хлопцям на передову і харчі. Загалом вдалося зібрати 65 тисяч гривень. Машину освятили та з молитвою відправили в АТО. Михайло Козак наостанок сказав бойовим побратимам Віталія, що відтепер це авто воюватиме замість сина.

 

ОЛЕКСАНДР ГОВОРУХА (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Запоріжжі.

8 лютого 2014-го підписав контракт с ЗСУ. Навідник, перша протитанкова батарея протитанкового дивізіону, 55-та окрема артилерійська бригада.

14 лютого 2015-го зазнав множинних осколкових поранень внаслідок артилерійського обстрілу терористами під Дебальцевим. Лікарі 2 доби боролися за його життя. Помер від поранень у лікарні Артемівська.

Без Олександра лишилися батьки, старший брат

 

АНАТОЛІЙ НЕНІЦА (1988-2016) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Кам’янка, Дніпропетровська область.

В АТО служив розвідником-кулеметником, 54-й окремий розвідувальний батальйон.

Загинув 10 жовтня 2016 р. – підірвався на міні під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине (Волноваський район Донецька область) від вибуху 120-мм міни.

Залишилися батьки, сестра, брат, дружина та двоє дітей.

 

ІВАН ГАБЧАК (1992-2014)— лейтенант ЗСУ.

Народився у селі Уличне на Львівщині, 2014 року закінчив Львівську академію Сухопутних військ ЗСУ і був спрямований на фронт – командир взводу звукометричної розвідки, 55-а окрема артилерійська бригада.

Загинув 29 серпня під час виходу з оточення поблизу Іловайська – коли обіцяний «зелений коридор» російські військові перетворили на коридор смерті. За розповіддю очевидця, вантажівка ЗІЛ, у якій їхали в колоні лейтенанти Іван Габчак, Дмитро Севостьянчик і солдат Михайло Васін (за кермом), під обстрілами заглухла. Васін помер в машині від поранень, Севостьянчик вистрибнув з машини. Габчак, з двома пробитими ногами, доповз до кукурудзяного поля. Побратими перетягнули кінцівки жгутами, але без медичної допомоги Іван помер.

Без нього залишилися батьки, сестра та наречена.

 

ЮРІЙ СОКОЛАЧКО (1971-2014) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в Брестській області, Білорусь. Жив у с. Лоза на Закарпатті.

Загинув від прямого влучення в БТР під час виходу на бойові позиції по обороні донецького аеропорту. Разом з Юрієм загинули лейтенант Олексій Тищик, сержант Сергій Златьєв, старший солдат Денис Білий, солдат Олександр Пивоваров, солдат Олександр Завірюха, солдат Анатолій Хроненко, капітан Сергій Колодій (93 ОМБр).

По смерті залишив стареньку матір.

 

МАР’ЯН КАПТОВАНЕЦЬ(1986-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Розділ, Львівська область

До захисту України долучився взимку 2015 року у складі 8-го окремого батальйону «Аратта» ДУК ПС (пізніше УДА). Згодом підписав контракт з ЗС України – розвідник 54-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ..

Загинув від кулі ворожого снайпера під час бойового зіткнення між селами Широкине та Водяне (Волноваський район) Донецької області, неподалік Маріуполя.

 

ТАРАС ДЗУЛЬ (1966-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Якубів, Івано-Франківська область.

Мобілізований у бер15 року. В АТО служив на посаді механіка-водія, 24-а ОМБр.

Помер 2 вересня 2015 р. у Харківському військовому шпиталі від поранень, що дістав під час обстрілу російськими бойовиками села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області. Вибухова хвиля влучила в бойову машину, якою керував Тарас, він зазнав сильних опіків.

Залишилися батьки, дружина та троє дорослих дітей –  син і дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада