Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.10.2021

28 жовтня. У порівнянні з вчорашнім днем, сьогодні народилося небагато визначних особистостей. Цього разу в огляді:

  • композитор, співак і диригент, директор придворної капели російських царів. Його творчість вплинула на розвиток російської і української класичної музики;
  • один з провідних літераторів доби Розстріляного відродження, співзасновник ВАПЛІТЕ. Був розстріляний у тюрмі НКВС у Киеві;
  • художник Закарпатської школи, майстер пейзажу, який увічнив у своїх творах майже всі старовинні дерев’яні церкви Закарпаття.

 

Також пом’янемо народжених цього дня захисників Україні, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – двоє уродженців Донеччини.


Як і вчора, огляд відкриває композитор барокової доби, уродженець столиці Гетьманщині:

 

ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ (1751-1825) – композитор, співак і диригент. Був директором придворної капели російських царів.

Предки Дмитра Бортнянського вели свій рід з села Бортне (на Лемківщині у Галичині). Батько майбутнього композитора, Стефан Шкурат, уникаючи покатоличення емігрував з Речі Посполитої на Гетьманщину, де оселився в Глухові, тобто «глухівським міщанином» і змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села). 1755 він був обраний на посаду козацького сотника, ставши членом полкової старшини Ніжинського полку. Там одружився з удовою-козачкою Мариною Дмитрівною Толстою, (прізвище Толстая — від першого чоловіка з Московії).

1751 в Глухові — столиці Гетьманщини. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. Це була єдина музична школа на теренах Російської імперії. У юному віці його за сильний голос і музикальність Дмитра помітив співак і козак Сосницької Сотні Чернігівського полку Марко Полторацький – він забрав хлопця на Московщину, до Петербурга – до хорової капели, де він навчався у її керівника, італійського композитора й аранжувальника Бальдассаре Ґалуппі.

Згодом Ґалуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, взяв свого вихованця до Італії, де Бортнянський протягом 10 років навчався у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. Навчання і власна творчість йшли паралельно: в Італії були з успіхом поставлені опери Бортнянського на італійські лібрето — «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї.

У 28-річному віці Бортнянський повернувся до Петербурга, де отримав посаду придворного капельмейстера, а 1784 року — капельмейстера «малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Перебуваючи на службі керівника капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, три опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786), ряд творів для клавесину та ін.

Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року — триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». 1793 року в Петербурзі вийшли друком романси Дмитра Бортнянського.

У 1796 році, після зведення Павла І на престол, Бортнянський отримав посаду директора придворної капели, на цій посаді композитор перебував до кінця життя. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи.

Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати найкращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським».

Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, похований на Смоленському цвинтарі на Васильєвському острові, на могилі композитора було встановлено пам’ятник і обеліск. У 1930-х роках в ході підготовки до знищення кладовища значну частину історичних поховань було вандалізовано[3], зокрема втрачено й могилу Бортнянського.

Повне зібрання творів Бортнянського видане у 10 томах 1882 за редакцією московського композитора Петра Чайковського.

Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську та Гатчині.

Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. Хоча точних відомостей про час написання цих концертів немає, вважають, що переважну більшість концертів було написано в 1780-х — на початку 1790-х років. У більшості концертів композитор використовує тексти псалтиря переважно світлого характеру. Винятком є концерти № 32 і 33, що використовують скорботні благальні рядки.

У стилістичному відношенні концерти мають виразні ознаки класичного стилю. В жанровому — пов’язані з міськими музичними жанрами (кант, марш, українська пісня-романс).

Оперна творчість

Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Опери написані в традиціях опери-серіа, із значним впливом тогочасних новаторських течій, що наближали оперу до драми. Зокрема, в опері «Алкід» образ головного героя розкритий у розвитку, показані різні стани його душі. До новаторських рис можна віднести також тенденцію до драматизації речетативів та посилення драматургічної функції хору.

Із трьох опер російського періоду найвідоміша його друга опера — «Сокіл», яка була поставлена після майже двох століть забуття на сцені Московського камерного музичного театру в 1970-ті роки і записана на платівки. Всі опери російського періоду відносять до лірико-комічного жанру, відмічають поєднання традицій французької комічної опери та італійської опери-буфф.

Інструментальні твори Бортнянського були написані у другій половині 1780-х років, в той же час коли і опери на франкомовні лібрето. Збереглися 3 сонати для клавесину, концерт для чембало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія. Ці твори призначалися для салонного музикування при «малому» дворі престолонаслідника Павла, а клавірні твори, імовірно, призначалися для виконання його дружиною — Софією Доротеєю Вюртенберзькою.

У стильовому відношенні інструментальні твори Бортнянського належать до класичного стилю. На них позначилися впливи клавірних сонат Й. К. Баха, італійської інструментальної сонати, оперної увертюри, симфонії, а також впливи мангеймської та віденської шкіл. Образній сфері притаманний світлий і життєрадісний характер. Характерні жвавість руху, динамізм, що співіснує з грайливою або кантиленною лірикою і не характерні конфліктність, чи драматичні колізії.

Хоча інструментальна музика порівняно легка з технічної точки зору, дослідники відмічають у ній багатство художніх образів, найвищий творчий інтелект композитора.

Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як української, так і російської музики.

Майже півстоліття життя Бортнянського було пов’язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії, тож в Росії Бортнянського вважають російським композитором. Бортнянський виробив стиль з характерними зворотами, який зберіг свою силу на кілька поколінь вперед. Ці типові звороти не лише потрапили до Глінки, а й далі — до Чайковського, Римського-Корсакова і Бородіна».

У той же час, починаючи з 1920-х років, творчість Бортнянського стає предметом особливої уваги українських музикантів. Станіслав Людкевич у статті «Д. Бортняський і сучасна українська музика» (1925) закликав українських музикантів розвивати традиції, закладені Бортнянським, «глибше і ґрунтовніше зануритися у велику культурну скарбницю, що зосереджена в творах Бортнянського, знайти в ній джерела й основи нашого відродження».

У творах Бортнянського використовуються інтонації української народної пісенності у хоровій творчості, що було зумовлено тим, що перші музичні враження композитором були отримані в Україні, українцями були також більшість друзів Бортнянського у хоровій капелі та його вчитель — Марко Полторацький.

Вплив творчості Бортнянського відмічають у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2788394-dmitro-bortnanskij-1-diskant-iz-gluhova.html

 

МАЙК ЙОГАНСЕН (1895-1937) — поет і прозаїк доби «Розстріляного відродження». Один із засновників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. Розстріляний в тюрмі НКВС.

Народився в Харкові у родині вчителя німецької мови. Його батько – виходець з Латвії, ймовірно мав  шведське чи норвезьке походження, а мати походила зі старобільських козаків. Середню освіту здобув у Третій харківській чоловічій гімназії, де навчався разом із майбутніми російськими поетами-футуристами Григорієм Петніковим та Божидаром та українським географом Юрієм Платоновим. Закінчив історико-філологічний факультет Харківського Імператорського університету (1917), де спеціалізувався на вивченні латини.

1918 року Йогансен під враженням від російсько-української війни і кривавих розправ денікінців у Харкові, за його власним свідченням, «поклав різку лінію у світогляді і пристав до марксівського». Відтоді почав писати вірші українською.

Разом із Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та іншими харківськими письменниками Йогансен став фундатором Спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923).

1925 року із групою колег вийшов із «Гарту» і заснував літературне об’єднання Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Після вимушеного саморозпуску організації в січні 1928 року ініціював створення «Техно-мистецької групи А» (1928—1931). Разом з учасниками цієї групи видавав «Універсальний журнал». З ідеї Йогансена народився також позагруповий альманах «Літературний ярмарок» (1928—1930). Пізніше вступив до Спілки радянських письменників України (1934).

18 серпня 1937 року Йогансен був заарештований співробітниками НКВС у своїй харківській квартирі в будинку «Слово». На допитах не приховував своїх політичних поглядів: «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади».

24 жовтня 1937 року Йогансену пред’явлено обвинувальний висновок: «З 1932 року брав участь в антисовєтської націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення совєтської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду».

26 жовтня оголошено вирок: розстріл з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто. Наступного дня Йогансена розстріляно в тюрмі НКВС у Києві.  Місце поховання невідоме, на Лук’янівському цвинтарі облаштовано символічну могилу – кенотаф.

Перші вірші Йогансена було написано німецькою і російською мовами. Українство для ного було справою особистого вибору. Як про українського поета він заявив про себе 1921 року публікаціями в часописах.

На початку молодому поетові властивий мотив мрійних «островів хмар», що його Олександр Білецький назвав «запізнілим романтизмом». Та бурхлива доба швидко «перемагнітила» Йогансена. Сповнений сподівань на національне й соціальне оновлення поет видає збірку «Д’горі» (1921), в одному з розділів якої — «Скоро forte» — поетичними засобами у високих героїчних тонах відтворив добу революції і громадянської війни.

Звертаючись до фольклорних джерел, Йогансен переосмислює їх у світлі ренесансних ідей (збірка «Кроковеє коло», 1923).

Поетична збірка «Ясен» (1929), яка з’явилася після книжок «Революція» (1923) і «Доробок» (1924), виявила нову якість творчих пошуків Йогансена: від стихійної революційності молодого українського інтеліґента раннього періоду творчості письменник еволюціонує у напрямку «романтики чистого слова». Еволюція поета і його ліричного героя йшла лінією романтизації щоденної, живої, суперечливої дійсності, що по-своєму утверджувала «романтику буднів».

Пізньому періодові творчості Йогансена властиве звернення до сюжетного вірша, балад, віршованих оповідань, нарису. Він покладав великі надії на прозу, розглядав свої вірші як «юнацьку спробу», вважав лірику «недовговічною та ефемерною», мріяв написати «велике полотно» про «Харків, про індустріальне оновлення» велетенського міста.

І в поезії, і в прозі Йогансен зберігав творчу індивідуальність. Часто вдавався до експериментів — поєднував прозу й поезію в одному творі, до містифікацій. За сімнадцять років творчої діяльності видав вісім книг віршів, десять книг прози, чотири книжки для дітей та дві  з літературознавства.

Активна, вітальна вдача Йогансена, його спостережливість і дотепність сповна втілилися в його  гумористичній прозі та журналістських нарисах.

Як випускник класичної гімназії, Йогансен знав старогрецьку, латину, німецьку і французьку. Самотужки оволодів англійською, непогано знав скандинавські і слов’янські мови. У його перекладацькому доробку твори Фрідріха Шиллера, Вільяма Шекспіра, Едґара Аллана По, Редьярда Кіплінга, Герберта Велза, Валентина Катаєва та інших.

Більше про Йогансона, його характер і його час: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2804377-jogansen-prigoda-gulivera-u-slobozanskij-svejcarii.html

 

ІВАН ШУТЄВ (1933-2019) – художник

Народився в Ужгороді. Учень засновників Закарпатської мистецької школи Йосипа Бокшая і Альберта Ерделі.

Мистецтвознавці вважають Івана Шутєва «дним з найбільш плідних і витончених закарпатських майстрів натюрморту, талановитим, емоційним, вражаюче різножанровим пейзажистом.

Поціновувача його таланту бачать у його довершених лірико-епічних полотнах – гірські панорами рідних Карпат і бурхливе узбережжя Північного моря, верховинські села і міські краєвиди Ужгорода, Будапешта, Москви, Бухари, Самарканда».

Саме Іван Шутєв увіковічнив для нащадків майже всі старовинні дерев’яні церкви Закарпаття. Уся його творчість означена реалістичною виразністю і артистизмом виконання.

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії

 

ЄВГЕН ЮХАНОВ (1976-2015) — полковник МВС України.

Народився в Донецьку. В лавах МВС з 1997 року, водій полку ППСМ Донецької області. 1999-го стає дільничним інспектором Будьонівського райвідділу.

З листопада 2014 року – начальник міського відділу міліції Дебальцевого, фактично він відродив дієвість деморалізованого особового складу відділу.

В той час Дебальцеве було однією з «найгарячіших» точок в зоні АТО. Кілька місяців місто знаходилося під постійними обстрілами російсько-терористичних угрупувань. Начальник міліції не раз разом зі своїми колегами допомагав людям вибратися з-під завалів, доставити поранених до лікарні.

Євген Юханов організував складання списків всього необхідного, чого потребують місцеві мешканці, щоб передати Отцю Гуні з Тернополя, з яким зав’язалася справжня дружба. А потім, після чергового приїзду прикарпатського гостя, правоохоронці розвозили гуманітарку за адресами: кому ліки, кому продукти, кому одяг.

8 лютого 2015 року Юханову було присвоєно звання полковника.

А через два дні, 10 лютого, він загинув у бою з диверсійно-розвідувальною групою російських бойовиків, що спробувала захопити Дебальцевськмй міськвідділ міліції. Правоохоронці відбивали терористичний напад спільно з батальйоном «Артемівськ».

Без Євгена залишились дружина та двоє маленьких дітей.

 

ОЛЕКСАНДР МЕДЕНЦЕВ (1985—2019) — солдат ЗСУ.

Народився 1985 року в місті Соледар на Донеччині.

У часі війни — солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 54-ї бригади.

25 лютого 2019 року загинув в обідню пору від кульового поранення в голову під час бою поблизу села Новоолександрівка (Попаснянський район), коли здійснював вогняний відпір по противнику, який під прикриттям автоматного та кулеметного вогню намагався підійти до спостережної позиції ВОП.

Тіло лежало на місці загибелі до 27 лютого, коли командуванню бригади врешті вдалося домовитися з терористами про евакуацію. Того ж дня після проведення перемовин українська сторона, у присутності СММ ОБСЄ, змогла евакуювати тіло загиблого Олександра.

Без Олександра лишилися батьки та сестра.

 

ТАРАС КОНЧЕВИЧ (1979-2015) — капітан медичної служби МВС України.

Народився у смт Щирець на Львівщині, закінчив Львівський медичний університет імені Данила Галицького, працював головним лікарем Звенигородської лікарні. Займав активну життєву позицію, заступник голови Щирецької первинної організації партії «УДАР».

У вересні 2014 року добровольцем вирушив до зони бойових дій, лікар 7-го батальйону військової частини 3002 НГУ. Зазнав поранення, початком січня 2015-го поїхав на фронт вдруге.

9 лютого 2015-го машина «швидкої допомоги» їхала назустріч медичному екіпажу, з яким зник зв’язок. Задорожний і Лагунов рухалися в медичному автомобілі, Кончевич — у медичному БТРі. Під час евакуації поранених з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута (на той час Артемівськ), потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Сергій Кацабін загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом Олександром Кравченком. Тарас рушив на допомогу, потрапив під обстріл. Тоді ж загинули Василь Задорожний, Дмитро Лагунов, Максим Овчарук.

Тіла загиблих кілька разів намагались вивезти з-під острілу. Лише 21 лютого вдалось домовитися з терористами про обмін.

Без Тараса лишились батьки, дружина, син і донька.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАЄЦЬ (1993-2014) — солдат ДПС України.

Народився у с. Селятин Чернівецької області. 2010 року поступив в Політехнічний коледж м. Чернівці на навчання за спеціальністю «будівництво та експлуатація будівельних споруд».

10 квітня 2014 року підписав контракт на строкову військову службу, далі перебував в м. Оршанець в навчальній частині. Згодом відправили в Свердловський район с. Зеленопілля, де перебував 58 днів, з яких в оточенні був 22 дні.

Загинув під час організованого прориву з оточення у «довжанському котлі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів та з боку Росії. Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби.

У загиблого залишились батьки та брат.

 

СЕРГІЙ РАЦУН (1976—2020) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Москвитянівка, Хмельницька область. Закінчив Грицівське ВПУ № 38, тракторист, працював за фахом у місцевому фермерському господарстві. 1994-го призваний до лав ЗСУ; направлений для проходження військової служби до навчального центру «Десна», після закінчення навчання — в лавах 95-ї аеромобільної бригади. З 1996 року мешкав у місті Славута; працював на славутському заводі «Будфарфор». Займався благодійністю — допомагав онкохворим дітям.

З 2 серпня 2014 року проходив службу за мобілізацією — в 128-й бригаді, кулеметник. Воював поблизу Дебальцевого, зокрема, біля Санжарівки (за висоту 307,5 м).

У травні 2016-го підписав контракт з 93-ю бригадою, старший солдат, механік-водій БМП-2 механізованого батальйону. Брав участь в боях біля Кримського, Новотроїцького, Авдіївки, постійно подовжуючи контракт. 2019 року був задіяний в навчаннях Combined Resolve (у Німеччині).

5 січня 2020 року у вечірню пору загинув поблизу села Кримське (Новоайдарський район) від кулі снайпера — зазнав поранення у голову під час обстрілу з боку окупованого Жолобка.

Без Сергія лишились мама, три брати, дружина, донька і пасинок (теж учасник війни).

 

ВАСИЛЬ КОВАЛИК (1991-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Яблунівка Львівської області. Закінчив у 2011 році Технологічний коледж Національного лісотехнічного університету України міста Львів. У 2011—2012 роках проходив строкову військову службу в 31-му окремому полку зв‘язку і управління Повітряних Сил ЗСУ (Київ).

Старший радіотелефоніст, 24-а окрема механізована бригада.

Загинув 11 липня 2014 року під час ракетного обстрілу українського блокпосту біля Зеленопілля з території Російської Федерації. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ проти Збройних сил України. Пізніше таких фактів було ще багато.

11 липня 2014 року о 4:00 до табору прибули підрозділи 79-ї окремої аеромобільної бригади. А вже о 4:30 базовий табір несподівано обстріляли з реактивних систем залпового вогню «Град». Ті, хто був у таборі, чітко бачили напрям польоту «Градів» — це територія Російської Федерації. Коли в таборі почалися вибухи, більшість військовослужбовців спали.

«Гради» били надзвичайно влучно, і тих, хто загинув або був скалічений у Зеленопіллі, найбільше було саме тоді. Інших військовослужбовців урятували земляні укриття, облаштовані напередодні. Після обстрілу з російської території почався обстріл «Градами» орієнтовно з міста Ровеньки — території, контрольованої сепаратистами. Ще з якогось напрямку били 120-міліметрові міномети. Але ця артилерія, на щастя, вже не потрапляла в ціль.

Обстріл вівся впродовж приблизно 30 хв, а після нього ще понад годину детонував боєкомплект, який був у базовому таборі. Один із танкістів 24-ї бригади врятував групу прикордонників, що намагалися сховатися в мілких окопах і могли загинути від осколків. Солдат під вогнем супротивника вскочив у танк (у якому була несправна гармата) і закрив ним окоп із бійцями.

Без Василя лишились батьки та сестра.

 

ВАДИМ АЛЕКСЕЄНКО (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Лозуватка на Дніпропетровщині.

В часі війни — снайпер, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас». До лав 40-го батальйону був мобілізований в 2-й хвилі часткової мобілізації.

Брав участь у боях за Іловайськ. Зазнав важких поранень при виході з оточення 29 серпня 2014-го. Помер 20 вересня в дніпропетровській лікарні ім. Мечникова від ран.

Без Вадима залишились мама, дружина та донька.

 

АРТЕМ СТРИЖЕНКО (1993-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився в м. Сватове Луганської області. Згодом сім’я переїхала у Житомир. У 2000-2008 роках навчався у житомирському ліцеї № 25, далі — у Житомирському коледжі бізнесу та права. Після закінчення навчання пішов на військову службу за контрактом. Був водієм-регулювальником у 95-й окремій аеромобільній бригаді.

З квітня 2014 року брав участь в АТО – на своїй малій батьківщині. 21 липня 2014 року під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій  біля міста Лисичанськ загинув від вогнепальних поранень.

 

ДМИТРО НАЗАРЕНКО (1974-2014) — сержант МВС України

Народивс у м. Кременчук. Закінчив кременчуцьке ПТУ №7, здобувши спеціальність “Налагоджувальник автомобільного обладнання”, проте за цим фахом ніколи не працював.

У 1994 – 1995 рр. пройшов строкову військову службу (за деякими даними – на кордоні з Придністров’ям). Протягом останніх 11 років Дмитро жив в селі Михайлівці Канівського району Черкащини, де був відомий як громадський активіст, член козацького товариства «Канівський полк», що займався вихованням дітей-козачат, виявляючи неабиякий педагогічний талант. Також захоплювався художнім ковальством.

Брав участь у Помаранчевій револції та Євромайадні.

У червні патріотичні переконання привели козака-“майданівця” на фронт російсько-української війни. Колеги згадують його, як завзятого бійця, що постійно прагнув удосконалювати свої навички, і не пошкодував власних коштів, щоб придбати оптичний приціл для свого кулемета…

Служив у 14-у батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець».

У серпні 2014 року брав участь у боях за визволення Іловайська.

29 серпня 2014 виходив з оточення з-під Іловайська. Дістав поранення у легеню, після чого відходити далі вже не міг. Ліг з ручним кулеметом Калашникова на дорозі і в парі з Трассером, що помер пізніше, прикривав відхід побратимів.

Без Дмитра залишився син.

 

ВАСИЛЬ КАШЛАКОВ (1987-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Шепетівка Хмельницької області. Згодом з матір’ю переїхали до села Пеньки Старокостянтинівського району. Закінчив факультет економіки і управління Хмельницького нацiонального унiверситету, спеціальність «облік та аудит». Протягом 2009—2010 років навчався на військовій кафедрі Національної академії прикордонних військ імені Б. Хмельницького. Після закінчення університету якийсь час працював у ТзОВ «Мрія», згодом — охоронцем ТзОВ «Старокостянтинів-АГРО».

З 2013 року — у лавах ЗСУ, проходив військову службу за контрактом; старший лейтенант, командир взводу 93-ї ОМБр.

З 15 січня 2015-го брав участь в АТО, учасник оборони селища Піски Ясинуватського району.

Зазнав поранення ноги в лютому 2015 року внаслідок підриву на розтяжці, протягом 3-х трьох тижнів проходив лікування у військовому госпіталі.

24 серпня 2015 року зазнав важких поранень внаслідок підриву автомобіля на протитанковій міні поблизу села Невельське Ясинуватського району Донецької області. На місці старшому лейтенанту була надана перша медична допомога та здійснена евакуація до ЦРЛ м. Красноармійськ (нині – Покровськ), де він помер 25 серпня 2015 року.

Без Василя залишились батьки, дружина та син.

 

АРТЕМ НОСЕНКО (1991-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Світловодськ Кіровоградської області. Був єдиною дитиною у батьків, з дитинства займався боксом, від 1999 року родина проживала у місті Кременчук на Полтавщині. 2009 року закінчив кременчуцьку спеціалізовану школу № 10, 2014-го — Кременчуцький національний університет, отримав диплом бакалавра за спеціальністю «системна інженерія».

В часі війни спочатку був у батальйоні ПСМОП «Полтава», 13 лютого 2015 року підписав контракт на військову службу в ЗСУ. Старший солдат, розвідник глибинної розвідки, 131-й окремий розвідувальний батальйон.

15 грудня 2015-го під час виконання бойового завдання в секторі «М» поблизу Павлополя розвідгрупа потрапила під снайперський обстріл. Внаслідок обстрілу Артем зазнав важкого кульового поранення, від якого помер.

Без сина лишилися батьки.

 

МИХАЙЛО ПЕЧУНКА (1977- 2015) — сержант ЗСУ

Народився у м. Хуст на Закарпатті. Працював в Ужгороді охоронцем. У часі Революції Гідності — активіст хустського Євромайдану.

В АТО – розвідник-кулеметник, 4-й взвод, 30-та ОМБр.

6 лютого 2015-го загинув у бою біля села Червоний Жовтень, нині Сотенне Станично-Луганського району.

Без Михайла лишились батьки.

 

АНТОН ЖУКОВ (1985-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Працював охоронцем у СО «Крок».

У березні 2014-го пішов до лав Збройних сил добровольцем. Головний сержант-командир бойової машини, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

31 липня 2014-го загинув у часі обстрілів з РСЗВ «Град» позицій українських вояків. Обстріли супроводжувалася одночасною атакою бойовиків із засідки на колону БТР-ів десантників, котрі транспортували важкопоранених — поблизу Шахтарська. У тому бою загинуло 10 десантників.

Лишилися двоє дітей, мама, брат і сестри.

 

СЕРГІЙ БОВСУНОВСЬКИЙ (1983-2014)— старший сержант ЗСУ.

Народився на Житомирщині, до призову кілька років жив у Марківцях Чернігівської області. Мобілізований у березні 2014-го. Гранатометник, 95-а окрема аеромобільна бригада.

2 липня 2014 року загинув у бою під Луганськом.

Залишилася сестра.

 

МИХАЙЛО КУЛЯ (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народивсяу с. Сімерки на Закарпатті.

2012 року призваний за контрактом на військову службу, проходив у військовій частині А 1778, Ужгород. Механік-водій, електрик відділення управління командира частини взводу зв’язку.

Загинув 17 червня 2014 року у бою з проросійськими терористами поблизу міста Щастя.

Вдома залишилися дружина та маленька донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада