Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.09.2020

28 вересня. Сьогодні в огляді:

  • видатний педагог, який став вчителем у 17 років і увів у совєтську нехарактерний для неї індивідуальний підхід для дитини і обстоював національні засади виховання;
  • один з провідних українських поетів ХХ століття, в творчості і особі якого поєднано чимало суперечливих моментів: наприклад він був упівцем і комсомолецем, комуністом і учасником визвольного руху наприкінці 1980-х. Він і зараз не цурається політики, а тим часом пісні на його вірші стали народними;
  • блогер і волонтер, ведучий інтернет-проекту та телепередачі «ВАТА ШОУ».

 

Також згадаємо і пом’янемо захисників Україні від збройної експансії «русского міра». Серед них – двое уродженців Донеччини, що добровольцями пішли захищати рідний край від російських окупантів та колаборантів.


Почнімо.

«Серце віддаю дітям». Ми звикли не сприймати всерйоз подібні фрази, вони здаються нам надто пафосними і нещирим. Однак для першого героя огляду це було справжнім кредо усього життя – недовгого, але надзвичайно плідного.

 

ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ (1918-1970) – видатний педагог-новатор, публіцист, письменник, поет. Основоположник гуманістичного напрямку в українській педагогіці.

Народився в селі Василівці (тепер Кіровоградської області) в бідній селянській сім’ї. Міг стати медиком: після того, як закінчив семирічку і рідному селі, вступив до Кременчуцького медичного технікуму. Але незабаром пішов звідти, вступив на робочий факультет, достроково закінчив його і його прийняли у педагогічний інститут.

З 1935 почався педагогічний шлях. У 17 років Василь став вчителем заочної школи неподалік рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938. По тому повернувся в рідні місця та працював викладачем української мови та літератури.

У 1941 під час Другої світової війни добровольцем пішов на фронт. У січні 1942 молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву у битві під Ржевом. Осколок снаряду залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування він просився на фронт, проте комісія не визнала його навіть умовно годним.

Сухомлинського комісували і у червні 1942 року призначили директором сільської середньої школи, а після визволення України від нацистів, він повернувся в рідні краї і дізнався, що його дружину і маленького сина закатували в гестапо.

Але він знайшов в собі сили не просто жити далі, і присвятити себе вихованню чужих дітей. Спочатку його призначили завідувачем районного відділу народної освіти. Проте чиновницька стезя Сухомлинського не вабила, і він попросився назад до школи.

У 1948 став директором Павлиської середньої школи і беззмінно працював протягом там 23 роки до кінця своїх днів. В 1948 це була звичайна, пересічна школа. І звичайну сільську школу він перетворив у педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.

У 1955 захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховного процесу», згодом став заслуженим вчителем УРСР, а 1968 року нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Педагогічні підходи Сухомлинського були незвичними для тих часів. Він ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного й естетичного світогляду. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти найкращі народні традиції та стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії.

Вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. У його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи.

Для нього формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — було основним завданням гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного.

Остання і в своєму роді підсумкова і узагальнююча Книга «Серце віддаю дітям» мала привселюдне зізнання і підтверджене щоденними трудами великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей».

Василь Сухомлинський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей.

У квітні 1970 року він закінчив роботу «Проблеми виховання всебічно розвинутої особистості» — доповідь для захисту докторської дисертації за сукупністю робіт, яку він не встиг захистити через смерть. Всі праці Сухомлинського дають переконливе уявлення не тільки про різносторонність педагогічних підходів Сухомлинського, але і про цілісність всього його педагогічного мислення.

Твори Сухомлинського видані 53 мовами світу, загальним накладом майже 15 млн примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. Китай і Великобританія, Японія і Фінляндія – скрізь доробок Сухомлинського ставав надбанням освітян.

Його книги присвячені не лише вихованню і навчанню молоді, а й педагогізації батьків, методиці викладання мови і літератури в середніх школах тощо.

Підходи Сухомлинського  були нетиповими для совєтських часів. Пропагуючи виховання колективізму в учнів, він рішуче відкидав принцип виховання індивідуума через колектив як засаду, «яка може завдати духової травми вихованцеві». Віддаючи належне трудовому вихованню в школі, виступав проти ранньої спеціалізації (з 15 років життя), передбаченої «Законом про зміцнення зв’язку школи з життям».

Роботи Василя Сухомлинського — це особливий матеріал в аспекті гармонізації сімейного виховання учнів. Всебічний розвиток особистості можливий лише там, де два вихователя — школа й сім’я — діють одностайно, поділяють одні й ті ж переконання, виходячи з тих самих принципів. При цьому не допускається розходження ні в меті, ні в суті, ні в засобах виховання.

З учителями Павлиської школи Василь Олександрович вибудував таку систему роботи з батьками, яка допомогла їм оволодіти основами батьківської педагогіки, мистецтва виховання. Чи не вперше в державі тут діяла школа для батьків. Сухомлинський вважав, що дитячий егоїзм, жорстокість, хамство, невдячність, байдужість, лицемірство породжуються вадами сімейного виховання.

«Моє піклування про успіхи в навчанні, — писав він, — починаються з піклування про те, що їсть і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грається, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі, яку книжку читає і яку казку слухає, що малює і як висловлює в малюнку свої думки й почуття, які почуття пробуджує в її душі музика природи, яка улюблена казка є у дитини, наскільки чутливо сприймає вона радощі й негаразди людей, що вона створила для інших і які почуття пережила у зв’язку з цим».

Педагог вважав, що перед кожною дитиною, навіть найважчою, вчитель повинен відкрити ті сфери, де вона зможе досягти своєї вершини, сформувати свою людську гідність, свою душу.

Основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у своїх працях:

-любов до дитини;

-розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колективної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;

-культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного і гармонії;

-розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й виховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання);

-звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості;

-розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;

-демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

Сухомлинський вибудовує виховний процес як прищеплення «культури почуттів», «культури бажань» краси і любові, створює «філософію для дітей», основою яких виступають написані ним художні мініатюри, а педагогічна аргументація закладається в моральних повчаннях книги «Як виховати справжню людину».

При цьому офіційна риторика щодо комуністичного виховання у педагога залишається, але вона відступає на другий план, а весь педагогічний простір заповнюється екзистенційно спрямованою «педагогікою серця».

В останній період життя Сухомлинський все голосніше та емоційніше обстоює народні імперативи й цінності, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки.  Він з особливим значенням говорить про роль рідної мови у вихованні, пристрасно освідчуючись їй у любові («Слово рідної мови» (1965); «Джерело невмирущої криниці» (1970)).

Гуманістичні ідеї Сухомлинського, які глумливо відкидалися консервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом сприймалися багатьма вчителями і батьками. Павлиська школа, якою керував і де експериментував педагог, поступово перетворювалася на педагогічну «Мекку» – до неї їхали не лише з України та багатьох інших куточків СРСР, а й з-за кордону.

Позиції Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи, зокрема перший секретар ЦК КПУ Шелест, якому імпонувало звернення педагога до національних витоків. Саме завдяки його підтримці педагога було нагороджено в 1968 р. золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

До масових утисків українства і репресій української інтелігенції Сухомлинський не дожив – передчасно помер у 1970 році.

Наступний герой огляду попри вельми поважний вік і досі є активним учасником літературного життя, до того ж, не байдужим політики. На мою думку, ця, без сумніву, варта уваги постать – наочний приклад того, що талант зовсім не завжди йде в комплекті з моральними чеснотами.

З одного боку, віддаючи належне багатьом його справді чудовим і видатним творам, не варто ідеалізувати автора. А з іншого боку, не завадить мати на увазі, що будь він свого часу менш – скажімо м’яко – гнучким, то одним крупним українським поетом у ХХ столітті могло б бути менше….

 

ДМИТРО ПАВЛИЧКО (1929) — поет, перекладач, критик, громадсько-політичний діяч.

Народився в с. Стопчатів  (нині – Івано-Франківська область) в селянській родині. Вчився в Коломийській гімназії, а далі — в Яблунівській середній школі.

Фактично підлітком – у 16 років три місяці перебував в лавах УПА, належав до загну «Спартана» – Михайла Москалюка (про нього – в огляді за 8 вересня). За твердженням самого Павличка, молодих упівців влітку 45-го сотенний зібрав, велів здати зброю і на питання «куди йти?» – наказав: «У школу! У комсомол!»

Павличка заарештували у 8 класі. За участь в УПА совєти якщо не розстрілювали, то на багато років відправляли в табори. Дмитро ж відбувся відносно легко: був ув’язнений за справою щодо звинувачення у належності до УПА кілька місяців – осені 1945 p. по літо 1946 р.

Далі його життя складається напрочуд добре – як для колишнього упівця. У 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, з 1954 року – член КПРС, 1955 року — член ЦК ЛКСМУ. На початку 60-х отримує квартиру у Києві, іде на з’їзд комсомолу до Москви…

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp.  редагував журнал «Всесвіт».

Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з’явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958).

Цензура Павличка не оминула: вісімнадцятитисячний наклад збірки «Правда кличе» (1958) було знищено за вказівкою партійних цензорів.

Далі подібного вже не траплялося. Поет видає такі зібірки: «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), згодом «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Сонети» (1978), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994).

В совєтські часі Павличко не забуває робити глибокі реверанси перед росіянами, комуністами і вождем світового пролетаріату:

 

“Вкраїна вільна – трудова,

Навік возз’єднана – щаслива.

Така лиш з руськими можлива,

Правдивi Леніна слова”.

 

“І на Схід дивились галичани.

На Москву дивись в надії, Львів”.

“Як добре, що на світі є Москва,

Моя земля, столиця і надія!”.

 

“Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Мені всміхнулась доля люба

У сяєві Кремлівських зір”.

 

Не забуває він також і підкреслювати своє каяття. Важко повірити, але автор багатьох талановитих патріотичних віршів, колись писав навіть таке:

 

Тож не вдалось огидливим ізгоям

Вас отруїти жовто-синім гноєм

У холодно-вітряній чужині.

 

Разом з тим, Павличко завжди залишався вірним українському слову, і вірнопідданські твори дивним чином у нього сусідять зі зразками високої громадянської поезії.

Крім того, Дмитро Павличко є одним з провідних українських перекладачів. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов’янських мов.

Завдяки його зусиллям вперше українською мовою з’явилося повне зібрання творів Шекспіра в шести томах (вид. «Дніпро» 1986 р.).

Український читач познайомився з Шарлем Бодлером, Павола Гвездослава, Луїсом де Камоенсом та багатьма іншими іменами світової літератури. Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Гарсіа Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йогана Вольфганга Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа, Ярослава Івашкевича, П’єра Ронсара, Жозе-Марія де Ередіа, Вітезслава Незвала, Христо Ботева та багатьох інших.

Наприкінці 80-х років Павличко бере участь в активізації визвольного руху, став одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, був першим головою Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року. Завдяки його клопотанню в центрі Варшави за півкілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам’ятник Тарасу Шевченку.

 

Досить промовисте інтерв’ю з Павличком (вибачте за зашкварний ресурс, але що поробиш – саме у розмові з його засновником Павличко наговорив так багато цікавого і неоднозначного): https://gordonua.com/ukr/publications/dmitro-pavlichko-bili-menya-strashno-shompolami-po-shi-bili-tak-nbi-golovu-vdbiti-hotli-hrebc-perebiti-palc-u-dver-zakladali-pdpalyuvati-zbiralisya-1226460.html

 

Наступний герой огляду власним прикладом доводить, що КВК – це не тавро, з «веселих та кмітливих» теж виходять пристойні люди.

 

АНДРІЙ КАРПОВ (1976) –  відеоблогер, телеведучий, волонтер, відомий як Андрій Полтава. Автор, творець і ведучий інтернет-шоу «ВАТА ШОУ», з 2018 року телеведучий програми «ВАТА ШОУ» на телеканалі Прямий.

Народився, як не важко зрозуміти, у Полтаві. Закінчив Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка, отримав освіту інженера-електромеханіка. В університеті був капітаном команди КВК. Працював начальником відділу реклами ПП «Дексіпрінт».

З 2014 року – займається волонтерською допомогою захисникам України в АТО. З 2017 — офіційний волонтер. Станом на лютий 2018 доправив в зону АТО допомоги на 1 млн гривень, зокрема 5 тепловізорів, 2 квадрокоптери та інше.

У 2017 — згідно офіційним рейтингом телеканалу ICTV визнаний найкращим блогером України.

У 2018 році посів 3-е місце в «ТОП-10 блогерів України» за версією інформаційного ресурсу «Обозреватель» і перше місце в рейтингу телеканалу ICTV.

Андрій відомий загалу власним проектом «Вата Шоу» на однойменному каналі в YouTube. В основному займається бесідами з росіянами в ЧатРулетці на політичні теми. Зараз має майже 250 тисяч підписників на основному каналі.

З 2018 року проект «ВАТА ШОУ» виходить на українському телеканалі Прямий, де Андрій є ведучим проекту. Перший випуск шоу вийшов в ефір 4 листопада 2018 року, після чого в Росії було піднято скандал з обговоренням формату шоу для телебачення, засудженням шоу і телеканалу на російському телебаченні. Як кажуть, у ватки знаменито підгоріло, і продовжує палати…

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі. Серед них – і двоє уродженців Донеччини, які добровольцями зголосилися захищати свій рідний край  від «русского міра».

 

ВЛАДИСЛАВ КАЗАРІН (1994-2016) — солдат ЗСУ.

Нардився в місті Артемове (зараз – Залізне) на Донеччині. Мешкав у місті Красноармійськ (зараз – Покровське), де закінчив школу.

З початком проросійських виступів навесні 2014 року у місті Красноармійськ вів активну патріотичну діяльність та не ховаючись виступав проти поширення проросійських настроїв. Один з організаторів руху «Громадський актив Красноармійська».

Коли почалися бойові дії, квітнем 2014 року пішов добровольцем на фронт — до «Дніпра-1», вступивши до його лав одним з перших; з літа 2014 року — у складі 5-ї роти. Відмовлявся від ротацій, переходив у різні підрозділи — щоб залишатись на передовій. Служив у батальйоні ОУН, 8-го батальйону «Аратта» (Українська добровольча армія).

Учасник звільнення Карлівки у липні 2014 року. Воював у Пісках та Донецькому аеропорту (осінь 2014 року), під Широкиним, на шахті «Бутівка» та «Світлодарській дузі».

Останнім часом служив стрільцем-санітаром 1-ї штурмової роти «Вовки» Добровольчого українського корпусу «Вовки», 1-й батальйон 54-ї окремої механізованої бригади.

У 2016 року вступив на юридичний факультет Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара — у майбутньому хотів поєднати юридичний фах із військовою кар’єрою.

10 серпня 2016 року увечері група, в складі якої був Владислав, у промзоні поблизу Дебальцевого потрапила під мінометний обстріл терористів -під Луганським. Внаслідок розриву 120-мм міни Владислав зазнав поранення, несумісні з життям; помер дорогою до лікарні.

 

ВОЛОДИМИР ГУКАЛЕНКО (1961-2014)

Народився і жив у Донецьку.

Боронити Україну і рідний край пішов добровольцем  В АТО — молодший сержант, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ».

Боєць АТО, також уродженець Донецька, Віталій Овчаренко розповідав:

«Місцеві, в тому числі мої друзі і знайомі, партизанили – допомагало знання краю, географії. Якщо сепари затримували, запитували, «Ви звідки?» – «Та з Текстелю, доїхати так-то і так-то». І їх відпускали. Сепари довго не могли повірити, що з ними борються «не правосекі-бендери зі Львова», а місцеві, донеччани».

Одним з таких місцевих, був і Володимир Гукаленко.

Про Володимира Віталій Овчаренко розповідав так:

“Перші дні. Куди їхали — не пам’ятаю, занадто багато було тоді в крові адреналіну. Мені пощастило, я опинився в четвірці, де старшим був Вова Гукаленко, він потім загинув під Горлівкою. Щось ми повинні були супроводжувати. І ось ми їдемо десь в районі Костянтинівки, а в метрах чотирьохстах, може і більше, попереду почалася стрілянина. Як потім з’ясувалося, Сепар обстрілювали, але не нас. А наші для профілактики стали бити в “зеленку”. Кіпіш, ми вистрибнули, лягли біля дороги. І тут Вова зрозумів, що я автомат раніше в руках не тримав. І ось він став намагатися вивозити нас на полігон, вчив стріляти. Я вже потім з ним в міськраді Артемівська чергував, і тоді ж він мене на полігон і звозив. Ось і все — проста ситуація, але для мене це якимось супербоєм здавалося. Потім ми стали чергувати на блокпостах в районі Артемівська — це така рутинна невдячна робота. Мінус двадцять, ти днями тиняєшся на цьому блокпосту, перевіряєш ці непотрібні машини. Волонтерам велике спасибі — вони і буржуйки нам знаходили, і речі привозили, і стільки їх проїздило через наш блокпост — тоді я зрозумів, що в Україні громадянське суспільство”. Учасник російсько-української війни.

Загинув Володимир Гукаленко 1 листопада 2014-го під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій під Горлівкою.

Вдома залишились дві дорослі доньки та 6-річний син-інвалід.

 

ВІКТОР ГОЛИЙ (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Знам’янці на Кіровоградщині. Походить з давнього козацького роду. Прадід Костянтин Прокопович Голий, учасник національно-визвольних змагань періоду Холоднярської республіки, у серпні 1920 року 15-річним юнаком брав участь у знам’янському повстанні проти більшовиків та їхніх продзагонів.

Від народження Віктор мав прізвище Голіков, пізніше відновив родове козацьке прізвище — Голий. Батько Віктора — Анатолій Голіков, за фахом учитель історії, пенсіонер МВС, очолює районну організацію «Просвіти» ім. Тараса Шевченка. Мати — вчитель початкових класів.

Віктор 2003 року закінчив Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка за кваліфікацією «вчитель історії та географії», 2007-го — Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії держуправління при Президентові України, кваліфікація «магістр державного управління».

З 2007 до 2008 року працював у Дніпропетровській облдержадміністрації на різних посадах. З 2008 до 2009 року — вчителем історії у рідній школі № 1 в Знам’янці. З лютого 2010 року по травень 2013 року — на посаді методиста з питань туризму Знам’янського міського краєзнавчого музею.

Віктор був козаком Окремого Чорноліського полку ім. Козака Мамая. Окрім історії, захоплювався археологією. На професійному рівні займався краєзнавчо-пошуковою роботою, розробив екскурсійні маршрути «Козацькими стежками Чорного лісу», став співзасновником ГО «Туристично-краєзнавчий клуб „Чорнолісся“». Здобуті матеріали лягли в основу його наукової праці «Археологічна спадщина Знам’янщини». Здобув ІІ місце у категорії «Найкраще наукове дослідження» та диплом «Найкращий музей Кіровоградщини».

З початком російської агресії проти України добровольцем пішов на фронт — рядовий, далекомірник зенітного розрахунку 4-ї роти 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух Опору» ЗСУ.

Загинув у боях в районі Дебальцевого 28 серпня 2014 року.

Віктор разом із бойовими товаришами супроводжував колону бойової техніки, вони потрапили у засідку. Ворожий снайпер пробив колесо автомобіля і смертельно поранив водія Миколу Сипченка. Розвернувши зенітну установку, бойовий розрахунок вступив у бій. Ведучи вогонь по супротивнику, хлопці встигли випустити по нападниках більше двохсот снарядів, завдавши їм чималих втрат. Взявши вогонь на себе, Віктор Голий загинув смертю Героя, врятувавши своїх бойових побратимів, які вирвалися з ворожої пастки.

Залишилися батьки, молодший брат, дружина та маленький син.

 

СЕРГІЙ ДЖЕВАГА (1971- 2014) — солдат резерву НГУ.

Народився в місті Прилуки. Школу закінчив зі срібною медаллю. Неодноразово брав участь в олімпіадах з математики. У шкільні роки займався боксом. Після школи вступив до Коломенського вищого артилерійського командного училища (м. Коломна, РРФСР), але залишив навчання і повернувся у Прилуки. Одружився. З 1991 року працював електромеханіком Прилуцького центру електрозв’язку. Навчався у Державному університеті телекомунікацій, отримав диплом бакалавра і вступив до магістратури.

Під час Революції Гідності займався волонтерством, збирав гроші на ліки для постраждалиху сутичках з силовиками.

З початком російської збройної агресії проти України залишив навчання на 6-му курсі і 16 червня 2014 року добровольцем пішов на фронт. Дружині сказав, що поїхав на сесію.

Солдат, командир мінометного розрахунку мінометного взводу 2-го резервного батальйону оперативного призначення «Донбас» НГУ. Зі своїм підрозділом брав участь у боях за звільнення Іловайська.

Ранком 29 серпня 2014 року загинув під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла. Їхав у «Газелі» в складі автоколони батальйону «Донбас» по дорозі з Многопілля до Червоносільського, внаслідок обстрілу зазнав смертельного поранення, помер на руках побратима. Разом із Сергієм загинули Олексій Затилюк та Олексій Бакка.

У вересні 2014 пошуковці віднайшли це місце та вивезли останки бійців. Лише через 4 роки ідентифікований за результатами ДНК-експертизи.

Увесь цей час батьки, сестра, дружина і син не втрачали надію, що Сергій живий.

 

БОГДАН КОРНЕЛЮК (1994-2017) – старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Нововолинськ. Вступив до Нововолинського вищого професійного училища, де здобув фах «маляр-штукатур, плиточник-лицювальник».

Восени 2013 призваний на строкову військову службу, а у липні померла його мати, і хлопця перевели з Десни ближче до дому. Відслужив два роки у 24-ій Залізній бригаді. Повернувшись додому, працював на підробітках. Батько рік відслужив на фронті російсько-української війни, а коли повернувся, то Богдан знову пішов до війська.

3-го квітня 2016 вступив на військову службу за контрактом. Пройшов підготовку на полігоні у Старичах, потім — у Рівному, звідки 18 вересня прибув на Луганщину в смт Станиця Луганська.

Старший солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор (БМП-1) 14-ї окремої механізованої бригади, м. Володимир-Волинський.

Загинув у ніч на 12 січня 2017 року від кульового поранення під час обстрілу поблизу КПВВ «Станиця Луганська».

Залишився батько.

 

СЕРГІЙ БУГАЙЧУК (1988-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Мизове на Волині. Проживав в місті Нововолинськ.

Мобілізований, командир мінометного розрахунку, 51-ша окрема механізована бригада.

В ніч на 25 серпня 2014-го загинув у бою за Іловайськ під Кутейниковим. Тоді 3-й батальйон бригади був оточений російсько-терористичними силами біля Березного — Оленівки, та перебував під постійним артобстрілом.

 

ОЛЕГ ОРЛОВ (1991-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Умані на Черкащині. Випускник Уманського агротехнічного коледжу. Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Після демобілізації повернувся до міста Умань. Працював у Публічному акціонерному товаристві «Уманський завод „Мегомметр“».

Призваний за мобілізацією в березні 2014-го, командир гармати 2-го гаубичного самохідного артилерійського взводу гаубичного самохідного артилерійського дивізіону, 72-а ОМБр.

23 липня 2014-го загинув під час артилерійського обстрілу з боку російського кордону поблизу села Червона Зоря Шахтарський район Донецька область.

 

ЮРІЙ БАБКО (1988-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Павлівка Вінницької області. Закінчив факультет технології, автоматизації та комп’ютеризації машинобудування Вінницького національного технічного університету, здобув кваліфікацію інженера-механіка, спеціальність «металорізальні верстати та системи».

У часі війни — старший солдат, старший сапер 534-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса». Учасник боїв за Дебальцеве.

14 липня 2015 року під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень біля українсько-російського кордону між селами Болотене й Сизе Станично-Луганського району 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою. Усі загинули: капітани Сергій Мелимука та Микола Михайлишин, старший солдат Юрій Бабко, молодший сержант Валентин Загородній й солдат Вадим Ситніков.

Без Юрія лишились батьки та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ТРЕТЯК (1989-2017) – старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Дніпропетровськ. Закінчив державний Дніпропетровський індустріальний технікум, за фахом машинобудування. Олександр багато подорожував як за кордоном, так і по рідній Україні, побував майже у кожному українському містечку. У 2008 – 2009 роках проходив військову службу на посаді стрільця та у званні старший солдат. 2011 році вступив до Національної металургійної академії України, на заочний факультет. Отримав диплом за фахом машинобудування. Бакалавр.

З березня 2014 р. – проходив військову службу за мобілізацією у 25й окремій Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді (25 ОПДБр). Учасник бойових дій з самого початку війни на Донбасі.

Третяк був бачив більше жахіть війни, аніж інші. Тоді терористи розташували навколо Луганського аеропорту велику кількість вогневих точок і летовище фактично знаходилося в облозі, коли три літака відправили в зону бойових дій…Сашко був у першому літаку, який встиг приземлитися. Другий, відомий на сьогодні кожному українцю – Іл-76, збили російські найманці, тоді одночасно загинули 49 українських військових.

Після  демобілізації деілька місяців працював у ТОВ «ВКП Промонтаж Реконструкція» бетонщиком, але згодом знову повернувся до десантних військ – з 2016 року вдруге захищав суверенітет України на фронті: підписав контракт та став до лав 25-ї ОПДБр. Служив гранатометником.

Загинув 3 квітня 2017 р. на передовій в районі Донецька, підірвавшись на міні.

Залишилась мати.

 

ЮРІЙ ЛИТВИНЕНКО (1979-2015) – лейтенант юстиції.

Народився у с. Пащенівка, Харківська область.

В АТО служив на посаді заступника командира батальйону з правових питань, 17-й окремий мотопіхотний батальйон (57-а окрема мотопіхотна бригада).

Під час виконання чергового бойового завдання потрапив під обстріл, внаслідок контузії стався обширний інфаркт.

Залишились мати, дружина та 7-річна донька.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ІВАНУШКІН (1986-2017) – старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область.

Служив оператором-навідником, 46-й окремий батальйон спеціального призначення “Донбас-Україна” (54-а окрема механізована бригада).

Загинув 7 серпня 2017 р. під час обстрілу снайпером позиції РОП в районі м. Мар’їнка, Донецька область.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада