Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

28 травня.

Почнемо з вшанування пам’яті протестантського пастора, який у 2014 році організував в Донецьку  Молитовний Майдан, за що потрапив «на подвал» до «днр»-івців, де його катували, вимагаючи прийняти православ’я.

Далі в огляді:

  • ініціатор і організатор української еміграції до Канади;
  • єдина жінка – командир взводу морської піхоти в роки німецько-совєцької війни. На фронт вона потрапила у 16 років, а одним з її подвигів було захоплення у полон німецького генерала;
  • співак, який донедавна очолював гурт «Тартак».

А також пом’янемо захисників України, як могли б цього дня святкувати день народження – якби не російська агресія…


Отже – наш перший герой:

ОЛЕКСАНДР ХОМЧЕНКО (1958-2018) — пастор протестантської церкви «Слово життя». Помер через наслідки катувань, яких зазнав у полоні «днр».

Народився 1958 року в місті Донецьк,  був пастором протестантської церкви у рідному місті. На початку 2014-го, коли був одним із організаторів донецького «Молитовного майдану», який попри залякування, напади та погроми з боку ватажків проросійських терористів і завезених російських «тітушок» протримався 158 днів. Олександр вів богослужіння навіть тоді, коли російські танки вже увійшли в Донецьк.

Після одного з богослужінь Хомченко заарештували. Дев’ять днів його утримували в захопленому приміщенні обласного управління МВС Донецька, а пізніше – в бомбосховищі військового комісаріату Макіївки.

В полоні його били, катували на дибі, надягали на нього протигаз і перекривали клапан, тричі виводили розстрілювати… Після звільнення з полону виїхав до Миколаєва, згодом повернувся на Донеччину – жив і проводив богослужіння у церкві «Преображення» Мар’їнки – міста на Донеччині поблизу лінії фронту, яке постійно обстрілювалося і зараз обстрілюється російсько-терористичними формуваннями.

Квітнем 2016 року дав свідчення у Брюсселі — перед засіданням у Міжнародному суді в Гаазі відбулося попереднє слухання справи про злочини російських військових в Україні.

Помер 14 лютого 2018 року у лікарні міста Курахове — відмовили нирки. Ймовірно, що хвороба стала наслідком жорстоких побоїв та інших тортур, яких пастор зазнав у полоні.

Без Олександра лишилась дружина, донька та сини.

Докладна розповідь Олександра Хомченка про те, хто і як захоплював Донецьк, якім тортурам його піддавали у полоні, вимагаючи, зокрема, прийняти православ’я: https://ua.krymr.com/a/27679617.html

 

ЙОСИП ОЛЕСЬКІВ (1860-1903) — ініціатор масової міграції українців до Канади, популяризатор еміграції з Галичини і Буковини до Канади наприкінці 1890-х років.

Народився в сім”ї священика. Закінчив Львівський університет, аспірантуру і захистив докторську дисертацію. Ще, навчаючись у шостому класі гімназії знайомиться з Іваном Франком, приятелював з ним. Іван Франко присвятив Йосипу та його дружині оповідання «Місія» та «Батьківщина».

З 1887 року Олеськів – лектор у Вищій школі рільничій у м. Дублянах (сьогодні це Львівський державний аграрний університет).

У 1895 р. вирушає до Канади, зустрічався з урядовцями, вивчав природні умови. В цей час уже почалася перша хвиля української еміграції – люди шукали вільної землі, бо через перенаселеність аграрних регіонів мало- і безземельність селян ставала величезною проблемою. Крім того, українці зазнавали економічних, соціальних, політичних і культурних утисків з боку імперій, між якими були поділені українські землі.

Взимку 1895—1896 рр. за опікою свого брата Володимира Йосип надсилає до Канади першу групу поселенців-емігрантів. Відтак еміграція українців Західної України до Канади стала масовою. Йосип Олеськів повних шість років опікувався переселенцями в Канаді.

Рано помер і був похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

 

ЄВДОКІЯ ЗАВАЛІЙ (1924(26?)-2010) — єдина жінка — командир взводу морської піхоти в роки німецько-совєцької війни, гвардії полковник.

Народилася у селі неподалік міста Новий Буг Миколаївської округи Одеської губернії, працювала у колгоспі. За офіційними відомостями – 1924 року, але згодом сама Євдокія казала, що насправді народилася 1926 року, а додала собі літ, щоб потрапити на фронт.

25 липня 1941 року бої почалися в її рідному селі. Німцями був висаджений десант. Вона під бомбардуванням перев’язувала поранених бійців і командирів. Коли 96-й кавалерійський полк 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу став відступати, вона умовила командира полку взяти її з собою, сказавши, що їй скоро 18 років.

У полку вона служила санітаркою. При переправі через Дніпро в районі Хортиці була поранена, відправлена до Краснодара в шпиталь. Медики хотіли її комісувати, але вона відмовилася, і її спрямували в запасний полк. Коли відбирали солдатів на передову, її прийняли за чоловіка, –  вона була в гімнастерці і галіфе, а в документах було записано «Завалій Євдок. Мик». Так Євдокія стала Євдокимом.

Завалій направили у 6-у десантну бригаду. Їй вдалося зберегти свою таємницю 8 місяців. Після того, як вона узяла в полон німецького офіцера, вона була направлена у відділення розвідки, командиром якого незабаром стала. У одному з боїв командир взводу був убитий і вона підняла усіх в атаку. У цьому бою вона була поранена і в шпиталі відкрилася таємниця про те, що «Євдоким», який 8 місяців воював разом з десантниками, — дівчина.

У 1943 році вона була направлена на шестимісячні курси молодших командирів і після закінчення їх, в званні молодшого лейтенанта, була спрямована в 83-тю бригаду морської піхоти командиром взводу.

Командуючи взводом, вона звільняла Севастополь, штурмувала Сапун-гору (за цей епізод була нагороджена орденом Вітчизняної війни I ступеня), брала участь у боях за Балаклаву, Цукрову Голівку і Керч, переправлялася через Дністровський лиман, звільняла Бессарабію, воювала за звільнення Тамані, Туапсе, Новоросійська, висаджувалася з десантом в румунську Констанцу, болгарські Варну і Бургас, Югославію.

У ході Будапештської наступальної операції Євдокія Завалій зі своїм взводом, пройшовши через міську каналізацію з кисневими подушками, захопили бункер німецького командування. У числі полонених опинився генерал, для якого цей полон виявився ганьбою, тому що командиром десантників виявилася дівчина. За цю операцію була нагороджена орденом Червоного Прапора.

Зі своїм взводом вона перекрила шлях до відступу німецьким танкам. Десантники під її командуванням підбили 7 танків.

Після закінчення війни її хотіли направити на навчання у військове училище, але позначилися 4 поранення і 2 контузії, отримані нею під час війни. У 1947 ріку вона демобілізувалася і поїхала в Київ.

Я після війни ще довго ночами ходила в атаку. Кричала так, що сусіди лякалися. А бабуся молилася і говорила мамі: «Це нечистий дух з неї виходить»! Напевно, завдяки цим її молитвам живу досі, хоча тричі була похована, — згадувала полковник у відставці.

У Києві вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, вийшла заміж. У неї 2 дітей, 4 онуки і 4 правнуки. Працювала директором гастроному.

Вела активну роботу серед молоді. Об’їздила безліч міст, військових частин, кораблів і підводних човнів з оповіданнями про свій взвод морської піхоти.

Читати докладну історію цієї надзвичайної жінки: http://www.istpravda.com.ua/research/2016/06/13/149106/view_print/

 

ОЛЕКСАНДР ПОЛОЖИНСЬКИЙ (1972) — співак, лідер гурту «Тартак» та проєкту «Був’є», ведучий радіо «НВ».

Народився у Луцьку, після закінчення 8-го класу, поступив вчитися у Львівський військовий інтернат. Закінчив економічний факультет Луцького технічного університету за спеціальністю «економіка підприємства»

Сашко почав грати разом з луцьким гуртом «Мухи в чаї», з яким він дебютував на сцені. 1996 року він  дізнався про фестиваль Червона Рута. Для участі в ньому потрібно було мати гурт, три пісні та подати заяву. Гурту не було, однак була назва і чотири пісні. Подав заявку від «Тартака» –  в сучасну танцювальну музику. Згодом знайшлися й інші учасники для новоствореного гурту Тартак. Положинський став його лідером, пишучи більшість пісень.

У гурті «Тартак» до лютого 2020 року Сашко був художнім керівником, співпродюсером, вокалістом, а також – шоуменом, бі-боєм, секс-символом, тартаменом і старійшиною.

За сумісництвом працював ведучим на телебаченні та радіо. Протягом 2001-2002 років він вів програму для шанувальників російської естради “Русские горки” на каналах ICTV та М1. В цій програмі ведучий іронізував над представниками російської попси. Також Сашко вів передачу «Свіжа кров» на телеканалі М1, яка займалася пошуком і підтримкою молодих талановитих гуртів.

З 1 жовтня 2007 року він разом з Романом Давидовим, Андрієм Кузьменком та Ігорем Пелихом (до травня 2009) вів ранкове “ДСП-шоу” на радіо “Європа плюс”. Зокрема, разом з Кузьмою мав рубрики “Сон в руку”, “Сейф”, “Morning star”, “Зі своїм самоваром”, “Чисто пісня”, “Швиряй-шоу” та “Дзвінок другу”.

З 2018 року веде авторську програму “Звуки про” на Радіо НВ.

У своєму прагненні донести до молоді український фольклор, 2006 року Положинський співпрацював з народним колективом Гуляйгород, результатом чого стало створення однойменного альбому, в якому українська народна творчість набула сучасного звучання. Одним з проектів є запис разом з Орестом Крисою та Едуардом Приступою альбому «ПоНеДілОК», в якому музичного супроводу дістали уривки з відомих творів українських класиків.

2014 року заснував проєкт «Був’є», з яким видав два альбоми у 2015 та 2019 роках. 2019 року разом з фронтменом гурту NRavitsa Planet Іваном Маруничем створив дует «Ол.Ів.’Є».

5 лютого 2020 року після виходу з суду над Андрієм Антоненком, де виступав у якості свідка оголосив про вихід з гуртів Тартак та Був’є.

«Це ніяк не пов’язано зі справою, по якій судять Андрія Антоненка. Так співпало, що сьогодні я вирішив припинити свою участь у значній частині свого життя – я вирішив, що більше не виступатиму з “Тартаком” і “Був’є”… Я зрозумів, що все, більше не можу. Дуже просив би вас не впадати в якийсь депресняк з цього приводу. Все-таки це були прекрасні роки, і багато хорошого ми зробили», – сказав він.

Положинський відомий своєю патріотичною громадською позицією, яку він неодноразово засвідчував у текстах своїх пісень та під час публічних виступів. Зокрема, трек «Я не хочу» з альбому Музичний лист щастя став неофіційним гімном Помаранчевої революції, а написана у співавторстві з Андрієм Підлужним пісня «Не кажучи нікому» є однією з небагатьох сучасних композицій, присвячених українським повстанцям.

Спільно з іншими музикантами виступає на підтримку воїнів ЗСУ, які перебувають в ОСС (АТО). Так у 2015 році спільно з музикантами “Riffmaster” виступали для 3-го окремого полку спецпризначення та 72-гої ОМБр. Спільно з іншим учасником проєкту «Ол.Ів.’Є» Іваном Маруничем виступали для військових у Волновасі, після чого і заснували згаданий проєкт. Разом з Арсен Мірзояном вітали військових 128-ї ОГШБр, а з гуртом гурт “Ukiez” військовослужбовців Національної гвардії.

Сторінка в ФБ: Олександр Положинський

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=4jRwVZgE8_Q

Та https://www.youtube.com/watch?v=T8oThmGiTsI

 

Вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули у боротьбі проти російської агресії проти України:

 

ІГОР ПАВЛОВ (1968-2015) — полковник ЗСУ. Фахівець у сфері зв’язку, начальник кафедри тактико-спеціальної підготовки Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУ «Київський політехнічний інститут».

Ігор рано втратив батьків, виховувався у будинку малюка, школах-інтернатах. Закінчив Краснотур’їнське СПТУ з червоним дипломом, з 17 років працював на Богословському алюмінієвому заводі у місті Краснотур’їнськ (Свердловська область, РРФСР).

Військову освіту здобув у Київському вищому зенітному ракетному училищі. Офіцерську службу розпочав на посаді начальника зенітно-ракетного розрахунку зенітно-ракетної частини в Західній групі військ у Німеччині.

1993 року прибув до України, склав військову присягу на вірність Українському Народові, проходив службу на посаді курсового офіцера, начальника курсу факультету спеціального зв’язку Київського військового інституту управління та зв’язку.

Протягом 1999—2001 років — слухач факультету підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України. Від 2001 року викладав на кафедрі тактико-спеціальної підготовки Військового інституту телекомунікацій та інформатизації. З 2003 по 2006 рік навчався в ад’юнктурі ВІТІ, по закінченні якої призначений на посаду заступника начальника кафедри тактико-спеціальної підготовки факультету захисту інформації, від 2008-го — начальник кафедри. У подальшому захистив дисертацію, здобув науковий ступень кандидата технічних наук та наукове звання «доцент». Влітку 2015 року мав захищати докторську дисертацію із захисту інформації.

Проживав у Дарницькому районі Києва.

Коли почалася війна, домашнім повідомив: «Батькивщина мене виховала, я маю повернути їй борг». Перший заступник керівника АТО на території Луганської та Донецької областей.

9 лютого 2015 року вояки їхали на вантажівці ЗІЛ і штабному УАЗі з надписом «Укроп» від міста Артемівськ до Дебальцевого та потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Дещо пізніше автівки було знайдено, а про військовиків не було відомостей. Тоді ж у ЗІЛі загинули майор Олексій Гуртов, старший лейтенант Василь Білак, сержант Роман Чорнобай, солдат Роман Совлич, в УАЗі — полковник Артур Музика, підполковник Сергій Циганок, майор Святослав Василенко, молодший сержант Антон Макаренко.

Рідні дізнались про загибель з відео, що виклали терористи на своїх сайтах, де вони показували документи офіцерів Сергія Циганка та Ігоря Павлова.

Лишились дружина та дві доньки.

 

МИХАЙЛО СЛІСЕНКО (1958-2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Черкащині. Молодість Михайла пройшла на Донеччині, працював шахтарем, створив сім’ю. Згодом розлучився, приїхав на малу батьківщину, донька залишилася з мамою. Кваліфікований водій, працював на будівництві, проживав у селі Боровиця.

З початком російської агресії проти України добровольцем пішов до батальйону «Айдар» у липні 2014 року. 4 вересня телефонував додому і ніби прощався.

5 вересня 2014-го потрапив до полону під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора.

Тоді бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор, ніхто не подумав про пастку. Командир групи вийшов з машини, а терористи, які захопили блокпост, відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула. Терористи тіла убитих палили та розчленовували — розрізали животи, проломлювали голови, спалювали ще живих.

Михайло потрапив до полону з медсестрою батальйону «Айдар» «мамою Танею». Утримували його на «гауптвахті» ОВК в Луганську, де його як «айдарівця» постійно допитували. 7 вересня, не витримавши тортур, він помер — «мама Таня» свідчила, що його терористи підвісили наручниками до спортивної перекладини й забили до смерті.

Без Михайла лишилися мама, дочка, двоюрідна сестра з дитиною інвалідом.

 

ОЛЕКСАНДР ЛОБЖИН (1990-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Перемога на Вінничині. Виріс в родині учителів. Закінчив військову кафедру, призваний за мобілізацією. Зв’язківець, командир взводу, 51-а ОМБр.

Загинув від вогнепального поранення під час боїв в районі Старобешеве — Дзеркальне Донецької області. Був вивезений з району Іловайського із тілами інших шести загиблих бійців 51-ї бригади. Ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО.

Без сина лишилися батьки.

 

СЕРГІЙ КУРИЛКО (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився и жив разом з родиною у с. Вільшани, Харківська область.

Мобілізований у лютому 2015 року. Старший водій 3-ї мотопіхотної роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону.

19 травня близько полудня поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямі Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку. Терористи обстріляли з мінометів та гармат зі сторони Первомайська й Стаханова, полягли старший лейтенант Олег Булатов, солдати Денис Перепелиця, Вадим Савчак та Микола Щуренко, 2 вояків зазнали поранень.

6 військовиків 15-го батальйону вирушили в БРДМі на допомогу бійцям, які потрапили у засідку. Приблизно о 18:30, рухаючись по ґрунтовій дорозі, БРДМ підірвалась на фугасі. Зазнав поранень, несумісних із життям. Тоді ж поліг Руслан Заєць, 3 вояки зазнали поранень.

Без Сергія лишилися дружина та донька 2006 р.н.

 

ЕДУАРД ГУЦУЛ (1977-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Закінчив ПТУ № 33, будівельник. В 1994—1995 роках служив у Збройних силах України, по тому трудився на різних підприємствах Кривбасу.

В березні 2014-го пішов до лав ЗСУ; старший стрілець, 25-а окрема повітрянодесантна бригада. Брав участь у бойових операціях при визволенні Слов’янська, Амвросіївки.

16 серпня 2014-го загинув в ході пошуково-ударних дій від кулі снайпера. Під час зачистки від терористів блок-поста, Едуард з побратимами вирушив на БТРі, знаходився найвище на бронемашині, ворожа куля влучила в груди.

 

ЮРІЙ ЛАВРЕНЧУК (1985-2014) — український військовослужбовець 2-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр.

Народився у с. Старосілля Волинської області. Мешкав у Луцьку.

Був призваний під час першої хвилі часткової мобілізації навесні 2014 року. Спочатку воював у складі 2-го батальйону — перебував на Луганщині, потім в районі Іловайська — у с. Многопілля. Згодом воював у званні солдата 2-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр

Зник безвісти в районі м. Іловайськ під час виходу з оточення. В останнє виходив на зв’язок 28 серпня, був поранений, з того часу його розшукували рідні.

В листопаді 2015 року був похований на кладовищі села Парасковіївка (Бахмутський район) Донецької області. 4 вересня 2018 року Юрій Лавренчук був ідентифікований за експертизою ДНК.

Залишилися мати, дружина та маленька донька, яка народилася незадовго до того, як її тата призвали АТО.

 

СЕРГІЙ ДАРМОФАЛ (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Волиця на Волині. Поступив до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності. Служив в ЗСУ строкову службу та заочно навчався. Брав участь у роботі духового оркестру.

У квітні 2014-го мобілізований, водій, 51-а ОМБр.

1 серпня 2014-го загинув — автомобіль ГАЗ-66 підірвався на міні та перекинувся. Тоді ж загинуло ще п’ятеро захисників України.

Вдома залишились батьки, брат, сестра.

 

ЛЕВ ПАНКОВ (1991-2014) — спецпризначенець, старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кропивницький (на той час Кіровоград). З дитинства мешкав у м. Мала Виска, де закінчив школу.

Військовослужбовець за контрактом, водій автомобільного відділення спеціальних машин 3-го окремого полку спецпризначення, м. Кропивницький.

З початком російської збройної агресії брав участь в АТО.

Загинув 29 липня 2014-го під час виконання бойового завдання в складі розвідгрупи з рятування пілотів збитих літаків Су-25М1 04 «синій» та Су-25 33 «синій» в районі міста Сніжне Донецької області.

28 липня розвідгрупа з 19 військовослужбовців під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка успішно провела операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночувала на території закинутої ферми поблизу села Латишеве. Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх відпочити в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня.

В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців: підполковник Сергій Лисенко, капітан Кирило Андреєнко, капітан Тарас Карпа (вважався зниклим безвісти), старшина Олексій Глобенко, старшина Андрій Шершень, сержант Анатолій Бузуляк, старші солдати Лев Панков, Ярослав Шимчик, Сергій Гришин (вважався зниклим безвісти) та Роман Рикалов (вважався зниклим безвісти). Четверо бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, згодом їх звільнили за обміном.

Без Лева залишилися мати та брат.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

 

АНАТОЛІЙ САВЧЕНКО (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився 1992 року в селі Пірнове на Київщині.

У часі війни мобілізований, далекомірник-номер обслуги, 72-а окрема механізована бригада.

Загинув 12 липня 2014 року близько 2-ї години ночі під час артилерійського обстрілу машин супроводження військового конвою поблизу Червонопартизанська.

Без Анатолія лишились мама та старший брат.

 

ПЕТРО БІЛЕЦЬ (1986-2014)— сержант ЗСУ.

Народився в селі Нетреба на Рівненщині.

Солдат, 51-ша механізована бригада.

29 серпня 2014-го загинув при виході з Іловайського котла «зеленим коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті. на дорозі біля села Новокатеринівка. 2 вересня тіла 88 загиблих привезено до запорізького моргу. Перебував у списку зниклих безвісти. Упізнаний побратимами та родичами.

Без Петра лишилися мама та наречена.

 

БОГДАН МУШТУК (1983-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Мостиська Другі на Львівщині. Закінчив Львівське професійне училище, працював на заводі по виготовленню бетонних плит для залізниці.

Мобілізований в кінці серпня 2014-го, військовослужбовець танкового батальйону 93-ї ОМБр, навідник.

Загинув вранці 12 листопада від розриву міни під час обстрілу біля Опитного поблизу Донецького аеропорту.

 

ЄВГЕН ДУЖИК (1989-2015) — молодший сержант Збройних сил України.

Народився у Запоріжжі. Служив за контрактом з січня 2012 року. Командир гармати, 55-та окрема артилерійська бригада.

14 лютого 2015 загинув о 23:40 — за 20 хвилин до початку «режиму припинення вогню» — внаслідок артилерійського обстрілу терористами під Дебальцевим.

Без Євгена лишились батьки, сестра, дружина, маленький син і новонароджена донька.

 

ОЛЕКСАНДР МІТЯГІН (1979-2014) — молодший сержант Національної гвардії України.

Народився у м. Новомосковськ на Дніпропетровщині. Займався паверліфтінгом та стрибками з парашутом у молодіжному десантному клубі «Батя». Міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

28 серпня 2014-го загинув у бою під Новоазовськом біля села Маркине — розвідувальна група натрапила на передовий підрозділ кадрових російських військових, які зайшли на територію України.

Після бою Мітягіна не знайшли ні серед поранених, ані серед убитих. Тоді ж поліг Дмитро Пермяков — вояків полонили та розстріляли.

Після тривалих пошуків ідентифікований серед загиблих за експертизою ДНК. 17 серпня 2015 року похований у місті Новомосковськ.

Без Олександра лишились дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада