Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
28.01.2021

28 січня. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, учасника Євромайдану, застреленого снайпером під час спроб силового придушення народного протесту проти злочинного проросійського режиму Януковича.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей будуть:

  • перший і поки що єдиний астронавт України;
  • видатний радіофізик і радіоастроном;
  • кібернетик, головний конструктор першої в Україні швидкодіючої ЄОМ;
  • композитор з групи «Київський авангард»;
  • культуролог, знавець українського народного образотворчого мистецтва;
  • перший голова СБУ;
  • музейниця, яка 5 років очолювала Національний музей історії України і здійснила справжній прорив у популяризації як самого музею, так і, власне, української історії;
  • перекладачка, завдяки якій українською стали доступні твори класиків іспаномовної літератури, зокрема представників магічного реалізму;
  • сучасна поетка, творчості якої притаманні надзвичайний ліризм, простота висловлювання і глибина філософського проникнення

 

Також пом’янемо захисників України, що ціною власного життя зупинили російську збройну агресію.


Починаємо.

 

ІВАН ТАРАСЮК (1993-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився у с. Залісоче на Волині. Був єдиним син у батьків. Навчався в Луцькому медичному коледжі потім служив в армії. Іван вважав, що зі своєю військовою і  медичною  підготовкою  просто  не може не допомогти Майдану.

Поїхав у Київ відстоювати волю України, навіть не сповістивши батьків, щоб не хвилювалися. Передзвонив потім татові, що все добре. І разом з друзями пліч-о-пліч — на барикади. 20  лютого  став  найкривавішим днем  Майдану. Зранку  снайпери  почали  стріляти  на  ураження.  Іван  був одним з перших, кого вбили силовики.

Спочатку снайпер поцілив у хлопця, який стояв поряд з Іваном. Він спробував  відтягти  загиблого,  тоді снайпер  поцілив  і  у  нього.  Куля,  яка влучила у сонну артерію і вилетіла через груди, не залишила жодного шансу. Чоловік, який був поруч, спробував відтягти  тепер  уже  двох  загиблих, тоді вбили і його…

 

Тепер перейдемо до більш ранніх часів.

ЛЕОНІД КАДЕНЮК (1951-2018) — космонавт, перший і єдиний астронавт незалежної України, народний депутат України 4-го скликання,  Президент Аерокосмічного товариства України.

«Якщо цю мрію зміг втілити в життя хлопчик із буковинського села, то так само вона може бути здійснена й будь-ким», — казав Леонід Каденюк про свій шлях до Косомсу.

Народився він у селі Клішківці, Хотинського району, Чернівецької області в сім’ї сільських вчителів. Школу закінчив з срібною медаллю, вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ), після закінчення працював льотчиком-інструктором.

У серпні 1976 року відібраний до загону радянських космонавтів у групу багаторазової космічної системи «Буран», закінчив Центр підготовки льотчиків-випробувачів, отримав кваліфікацію «льотчик-випробувач», згодом отримав  і кваліфікацію космонавта-випробувача.

У період 1990–1992 років пройшов підготовку як командир транспортного корабля «Союз-ТМ».

Під час підготовки до космічних польотів та в процесі випробувальної роботи пройшов унікальні інженерну та льотну підготовку. Вивчив космічні кораблі «Союз», «Союз-ТМ», БТКК «Буран», Орбітальну станцію «Салют», частково орбітальний комплекс «Мир» та американський багаторазовий транспортний космічний корабель (БТКК) «Space Shuttle».

Брав участь у розробці та випробуванні авіаційно-космічних систем, у їх ескізному та макетному проектуванні, а також у льотних випробуваннях систем.

Літав на більше ніж 50 типах та модифікаціях літаків різного призначення, в основному — на винищувачах, а також на американському тренувальному літаку Northrop T-38.

1995 року відібраний до групи космонавтів Національного космічного агентства України.

Пройшов підготовку в NASA до космічного польоту на американському космічному кораблі багаторазового використання «Колумбія». У період з 19 листопада по 5 грудня 1997 року здійснив космічний політ на американському БТКК «Колумбія» місії STS-87.

Під час польоту й пізніше, а саме — від жовтня 1997 по червень 2000 року та в грудні 2010 року — Каденюк був старшим науковим співробітником Інституту космічних досліджень НАН України та ДКА України.

З 1998 року — генерал-майор Збройних Сил України, заступник Генерального інспектора Генеральної військової інспекції при Президентові України з питань авіації і космонавтики.

Автор п’яти наукових праць. Його книга «Місія — Космос», що вийшла 2009 року, отримала перше місце на конкурсі «Книжка року» в номінації «Обрії», її   перевидано 2017 року видавництвом «Новий друк».

Під час польоту на БТКК «Колумбія» виконував біологічні експерименти спільного українсько-американського наукового дослідження з трьома видами рослин.

Цікаво, що на 27 листопада — 9 добу польоту був запланований перший зв’язок з Україною. Вперше з космосу громадянин України вів діалог саме зі своєю державою.

День в Україні починається з Гімну. Тому Леонід Костянтинович замовив його для сигналу пробудження екіпажу, який транслювався із Центру управління польотом на борт «Колумбії». Кожен член екіпажу обирав мелодію за власним вподобанням. Таким чином Гімн нашої держави два рази пролунав у космосі над всією планетою.

Раптово помер 31 січня 2018 року під час традиційної ранкової пробіжки від серцевого нападу.

Більше про Каденюка тут: http://www.golos.com.ua/article/315901 а також тут: https://www.radiosvoboda.org/a/29010288.html

 

Наступний герой огляду менш знаний, але його доробок став значним внеском у розвиток сучасних технологій.

СЕМЕН БРАУДЕ (1911-2003)- радіофізик і радіоастроном. Академік АН УРСР (з 1958), доктор технічних наук. Засновник радіоокеанографії та декаметрової радіоастрономії.

Народився в Полтаві, закінчив Харківський фізико-хіміко-математичний інститут. В 1937 році Брауде захистив кандидатську дисертацію. Його академічні дослідження набули з початком війни стратегічного значення. 1938 року в Харкові вперше у світі ним було створено трикоординатний імпульсний радіолокатор із довжиною хвилі 64 см, який пройшов успішну бойову перевірку на початку Німецько-радянської війни.

Евакуйований із Харкова унікальний радіолокатор під особистим керівництвом Брауде включили в систему протиповітряної оборони Москви. Він не лише став завчасно сповіщати про наближення повітряного противника, а й зміг видавати точні цілевказівки для вогню зенітної артилерії. За особливий внесок у захист столиці Брауде нагородили медаллю «За оборону Москви».

У перше повоєнне десятиліття наукова доля привела Брауде на Військово-морський флот. Радіолокаційне виявлення плаваючих об’єктів утруднене маскувальними віддзеркаленнями від водної поверхні, яка завжди тією чи іншою мірою неспокійна. У відкритому штормовому морі вчений прводить експерименти з поширення радіохвиль над бурхливою поверхнею. У тих дослідах не лише було розв’язано поставлені завдання з бойового застосування морських радіолокаторів, а й зародився новий науковий напрям у радіофізиці — радіоокеанографія. Піонерські праці Брауде стали класикою в цій галузі.Він довів можливість дистанційного, за сотні кілометрів, визначення стану водної поверхні, передбачення наближення штормів. Було розв’язано найважливіші проблеми морської навігації та зв’язку.

1955 року він зі своїм другом та однодумцем О. Усиковим організовує Інститут радіофізики і електроніки АН УРСР (ІРЕ), де по 1980 рік обіймає посаду заступника директора з наукової частини. У новоствореному інституті розширюються дослідження з радіоокеанографії, створюються нові наукові напрями. Одним із них стає радіоастрономія.

Разом з колегами і учнями Брауде створив найбільші радіоастрономічні системи декаметрових хвиль, унікальні за своєю чутливістю і роздільною просторовою здатністю — радіотелескоп УТР-2 і радіоінтерферометри УРАН. З їхньою допомогою одержано результати світового рівня: складено перший каталог космічних джерел декаметрового випромінювання (понад 4000 дискретних об’єктів), вивчено особливості незбуреного і спорадичного радіовипромінювання Сонця, виявлено інтерімпульси у випромінюванні пульсарів і ряд нових закономірностей у розподілі радіояскравості протяжних утворень.

Грандіозний УТР-2, що не має аналогів, був запущений 1972 року в районі села Гракове Зміївського району Харківської області і досі залишається найчутливішим радіотелескопом декаметрового діапазону у світі. Створення радіоінтерферометричної системи УРАН із чотирьох декаметрових радіоінтерферометрів, розміщених у Змієві, під Полтавою, під Одесою й під Львовом забезпечило рекордне розділення об’єктів на небесній сфері в одну кутову секунду, тобто таке саме, як в оптичних телескопів.

1985-го Брауде на базі радіоастрономічного сектора ІРЕ створює новий Інститут радіоастрономії АН УРСР, де стає завідувачем відділу. Цього разу його творча свобода розширюється ще більше — новий інститут майже не пов’язаний з оборонними дослідженнями й, відповідно, із режимними обмеженнями. Відкритість тематики досліджень сприяла бурхливому зростанню міжнародної співпраці харківських радіоастрономів — далекий безмежний космос, на відміну від навколоземного простору, не був ареною військового протистояння наддержав. Саме ця обставина виявилася рятівною для інституту після 1991 року. Завдяки численним закордонним грантам і участі в міжнародних програмах інститут зміг пережити найважчий постперебудовний час і нині має реальні перспективи подальшого розвитку.

Його творчий доробок — це близько 300 наукових праць, серед яких 5 монографій, 15 оглядів, 10 авторських свідоцтв на винаходи. Понад 40 статей опубліковано в міжнародних наукових журналах.

 

Цього дня народився ще один видатний науковець:

 

ЛЕВ ДАШЕВСЬКИЙ (1916-1988) – український кібернетик, один з творців першої у континентальній Європі електронно-обчислювальної машини «МЕСМ».

Народився в Києві, закінчив Київський політехнічний інститут у 1939 році. Брав участь у Німецько-радянській війні як начальник радіовузлів, пізніше як помічник начальника відділу радіослужби управління зв’язку 4-го Українського фронту, мав бойові нагороди.

З 1946 р. працював у Києві в установах АН УРСР. У 1957–58 роках завідувач відділу експлуатації цифрових обчислювальних машин Обчислювального центру (створений 1957 на базі лабораторії обчислювальної техніки Інституту математики), 1958–81 — завідувач відділу автоматизації Інституту газу.

Під керівництвом академіка С. Лебедєва брав участь у розробленні та налагодженні основних пристроїв першої у континентальній Європі Малої електронно-лічильної машини (1948–50). Головний конструктор першої в Україні швидкодіючої цифрової електронної обчислювальної машини «Київ» (1957).

Більше про народження першого комп’ютеру у якому брав участь Дашевський: http://ua.uacomputing.com/stories/mesm/

 

А тепер від науки перейдемо до справ творчих та культурницьких.

 

ЛЕОНІД ГРАБОВСЬКИЙ (1935) — композитор, один з представників композиторської групи «Київський авангард».

Батько композитора був скрипалем, мама була співачкою. 1937 року батька заарештували й майже відразу розстріляли; окрім нього заарештували також багатьох його родичів.

Після війни продовжував навчатися самостійно (мамі вдалося купити піаніно на дивом вцілілі облігації держпозики), 1954 року вступив на композиторський факультет Київської консерваторії, де навчався спершу в класі Левка Ревуцького , згодом у Бориса Лятошинського.

З середини 1950-х рр. починається знайомство Грабовського і його середовища з західноєвропейською музикою XX століття, а також забороненими раніше творами совєтських композиторів (Шостакович, Прокоф’єв). Композитор стверджує, що п’єса Моріса Равеля «Гра води», яку вони вперше почули у виконанні Святослава Ріхтера 30 червня 1954 р. — це був «незнаний досі світ».

1965 року сформувалась група, яка отримала пізніше назву «Київський авангард», до якої входили, окрім Грабовського, композитори Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Володимир Губа і диригент Ігор Блажков. Згодом до них приєднались композитори Володимир Загорцев, Святослав Крутиков, Євген Станкович, Іван Карабиць.

Протягом 1966—1969 рр. Грабовський викладав композицію в Київській консерваторії. Також працював композитором у сфері кіно та музики до театру. Серед фільмів, до яких він писав музику, — «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Острів Вовчий», «Мріяти і жити» (реж. Юрій Іллєнко).

1981 р. переїжджає до Москви. Працює дописувачем і перекладачем, а згодом редактором журналу «Советская музыка», час від часу пише музику до кіно. Втім, Грабовський вважав проживання там «безперспективним», шукав способів виїхати на Захід. Врешті виїхав до США, де він живе з 1990 року. Працює вільним композитором.

Твори композитора можна послухати: https://www.youtube.com/watch?v=4-Ptsh_tt7s ,

https://www.youtube.com/watch?v=vAjvrdv-W60 ,

Цікава програма інтерв’ю з композитором – https://www.youtube.com/watch?v=T1cSAd4UblM

Варта уваги стаття про Грабовського: https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/3823

 

АНАТОЛІЙ МАКАРОВ (1939-2015) — письменник, культуролог, літературний критик.

Народився в сім’ї військового – на Далекому Сході, з 1953 року живе в Києві. 1962 року закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка.

Член Національної спілки письменників України з 1967 року. Працював у газеті «Літературна Україна», видавництві «Український письменник), в альманаху «Хроніка-2000». Вів авторські колонки в газетах, автор численних аналітичних статей та нарисів з проблем літератури, мистецтва, історії культури й психології творчості.

Брав участь у літературному процесі 1960 — першої половини 1990-х років. Автор статей, присвячених творчості І. Драча, Ліни Костенко, І. Жиленко, М. Вінграновського, В. Симоненка, Д. Павличка та ін.

Макаров — видатний знавець українського народного образотворчого мистецтва. Взірцем осмислення народної культури є його мистецька студія про К. Білокур. Глибоко дослідив класичну спадщину народних майстринь Параски Власенко, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак.

Макаров написав сценарій (у співавторстві з Романом Корогодським) до першого фільму режисера Романа Балаяна “Анатоль Петрицький”, знятого на Київській кіностудії документальних фільмів. Проте в умовах ідеологічного тиску фільм на колегії Комітету держкіно не було схвалено до прокату.

Останнім часом займався дослідженням побутової культури Києва XIX ст.

Більше про Макарова та його доробок тут: http://litakcent.com/2019/01/24/restavrator-utrachenogo-chasu-80-richniy-yuviley-anatoliya-makarova/

 

Цього дня народився відомий і свого часу впливовий політик:

ЄВГЕН МАРЧУК (1941) – перший голова СБУ, 4-й Прем’єр-міністр України.

Народився в Одеській області у селянській родині. Закінчив філологічний факультет  за спеціальністю вчитель української мови і літератури. Від 1963 року. працював у Комітеті державної безпеки УРСР.

5 червня 1991 р. на засіданні Верховної Ради УРСР був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР.

За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Марчук був призначений Верховною Радою України першим Головою Служби безпеки України (1991—1994).

1995 року указом президента Кучми Євген Марчук призначений прем’єр-міністром України.

В той час у “Народній газеті” вийшла замітка, в група висловила протест такому призначенню в самостійній Україні, зазначивши, що Євген Марчук здобув високу посаду генерала КГБ за те, що вони були передані до суду і ув’язнені з подачі Марчука. Ці особи в кав’ярні вели бесіди на тему незалежної України, а офіцер КГБ Марчук був відповідальний за їхнє прослуховування.

Марчук двічі обирався депутатом – 1995 року як мажоритарник. І 1998 року на чергових виборах до Верховної Ради, не вступаючи у члени партії СДПУ(о), увійшов під другим номером до першої п’ятірки її списку, очолюваного Кравчуком. Ставши народним депутатом, був обраний керівником фракції СДПУ(О), згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці. Через те, що СДПУ(о) ухвалила рішення підтримати Кучму на президентських виборах 1999 року, Марчук склав із себе повноваження керівника фракції, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні».

Указом президента Кучми від 10 листопада 1999 року Марчук був призначений Секретарем РНБО.

З червня 2003 по вересень 2004 — Міністр оборони України, на цій посаді брав участь у врегулюванні конфлікту щодо острова Тузла.

10 грудня 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО.

З 21 листопада 2018 року розпорядженням Президента України Петра Порошенка уповноважений представляти Україну у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях замість Леоніда Кучми.

З приходом до влади Зеленського, Марчук припинив свою участь в Тристоронній групі.

 

 

ТЕТЯНА СОСНОВСЬКА (1962) – музейниця, яка з 2015 по 2020 рік очолювала Національний музей історії України.

Народилася в Києві. Родичка Павла Тичини. 22 роки пропрацювала в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини в Києві, з них 18 років — на посаді директора.

У музеї був організований буккросинг, різноманітні програми, відбувалися виставки та музичні вечори. Крім стандартних екскурсій, проводилися авторські екскурси, концерти, музичні та поетичні марафони. У 2014 музей потрапив до короткого списку номінантів конкурсу «Кращий музей Європи» Європейського музейного форуму, ставши першим муніципальним музеєм за роки незалежності, що представляв Україну на такому конкурсі.

26 лютого 2015 року Сосновську призначено в. о. генерального директора Національного музею історії України (НМІУ) як одного з найкращих фахівців в музейній галузі України в питанні популяризації музею.

Протягом 2015 року в музеї була розроблена та почалася реалізовуватися «Концепція розвитку НМІУ до 2020 року».

Для дорослих відвідувачі почали діяти проекти «Автентична Україна», «неПРОСТІ ЛЮДИ», «Вечірні історії про…», разом з «Європейською правдою» було проведено цикл лекцій «Україна та НАТО». У листопаді 2015 музей став партнером та майданчиком для започаткованого спільно з ініціативою «LIKBEZ. Історичний фронт» проекту «Відкрита школа історії».

В межах «Відкритої школи історії» в НМІУ що два тижні мали відбуватися відкриті науково-популярні публічні лекції експертів і фахівців на історичні теми, які є дражливими, актуальними, з приводу яких відбуваються суперечки в суспільстві. (Додам від себе – інколи відвідувала ті лекції і можу стверджувати, що вони справді були цікавими і корисними).

Також регулярно стали проводитися лекції наукових співробітників та запрошених лекторів у рамках розрахованого на широке коло відвідувачів лекторію НМІУ. У музеї було проведено низку акцій на підтримку онкохворих, родин бійців АТО та бійців, які перебувають в АТО.

Дитячі програми були оновлені відповідно до нових історичних знань про Україну та національної стратегії патріотичного виховання дітей і молоді. Зокрема щомісяця в музеї почали проводити «Дитячий день», щоразу за новою програмою на тему історії України.

Не всім в музеї до смаку і її ставлення до сучасних подій: «Коли частина співробітників запропонувала зробити експозицію про Майдан і про АТО, то наші ж колеги сказали, що це недоречно, потрібно років 25-30 почекати, поки історія розставить свої акценти. Я відповіла, що Майдан і АТО – це те, що пережила практично кожна сім’я. І ми повинні без акцентів і коментарів відобразити просто атмосферу, в яку людина або потрапить, або ні, і згадає ту історію, яку у неї «на відстані витягнутої руки».

Майже відразу після призначення почалася компанія цькування Сосновської – на неї пишуть анонімки, звинувачують у знищенні музею… Намісник «Десятинного монастиря» архімандрит Гедеон (Юрій Харон) погрожував Сосновській «родовим прокляттям до семи поколінь» у разі подальших спроб демонтувати споруду УПЦ МП встановлену просто біля музею.

У листопаді 2019 року була спроба відсторонити Сосновську від виконання обов’язків через чергову скаргу працівників музею, яким не до смаку активність і спрямування діяльності музею: https://nmiu.com.ua/novyny/1499-tetiana-sosnovska-zalyshaietsia-pry-vykonanni-svoikh-oboviazkiv-na-posadi-hendyrektora-nmiu

Інтерв’ю з Сосновською можна почитати тут : https://www.unian.ua/society/10010492-gendirektor-nacionalnogo-muzeyu-istoriji-ukrajini-tetyana-sosnovska-ya-bi-radila-pojihati-v-baturin-posluhati-ekskursiyu-yak-moskoviti-virizali-vse-naselennya-zrozumiti-yak-davno-rosiya-namagayetsya-ukrajinciv-znishchiti.html

Врешті,  Сосновська перестала бути директоркою – переможцем конкурсу на посаду директора Національного музею історії України став доктор історичних наук,  Федір Андрущук, фахівець з археології Київської Русі, скандинавістики та нумізматики.

У пана Андрощука досить своєрідне бачення Україні. Зокрема, він заявив, що «Україна приваблива і цікава тим, що це таке прикордоння, borderland або фронтир – контактна зона між різними культурами. І це прикордоння в усьому, навіть в екзистенції». Як на мене, то все це дуже нагадує російськи штампи про «окраину».

А також новий директор вважає, що «Національний музей історії України має розповідати про історію території країни, в якій ми живемо. І це історія всіх людей, які тут мешкають, навіть якщо вони один одного не люблять, або просто не помічають. Ми маємо бути толерантним майданчиком для всіх».

Отакої: не історію української держави, не історію українського народу, а історію території, яка опинилися в чинних кордонах. Дуже скидається на «историю СССР», яку за совєтів починали аж з палеоліту. Ну а толерантність державної установи у воюючій державі – годі й коментувати.

Ну і ще одна показова деталь – свої погляди на майбутнє ввіреного йому державного закладу пан Андрощук виклав у своєму блозі на LB… російською мовою.

 

ГАЛИНА ГРАБОВСЬКА (1971) — перекладачка.

Навчалась у Львівському держуніверситеті та у Колумбійському національному університеті.

Перекладає з іспанської й англійської мов. Дебютувала 2002 року в журналі «Кур’єр Кривбасу» перекладом оповідання Хуліо Кортасара «Слина диявола». 2005 року в журналі «Всесвіт» опубліковано її переклад повісті Ґабрієля Ґарсії Маркеса «Записник з моїми сумними курвами». У доробку Галини Грабовської також твори Маріо Варґаса Льйоси, Артуро Переса-Реверте, Адольфо Біоя Касареса й Альфредо Брісе Еченіке. Переклала з англійської повість Рекса Стаута «Отрута в меню».

Інтерв’ю з перекладачкою – http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/297/41/

А тут можна придбати одну з останніх книжок в її перекладі: https://anetta-publishers.com/books/105

 

БОГДАНА МАТІЯШ (1982) — письменниця, редакторка, перекладачка, літературний критик.

Народилася у Києві, навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 2004 року закінчила магістерську програму «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика». Тема магістерського диплому «Мовчання як текст: від герметичності до діалогу».

Матіяш пише поезії, прозу для дорослих і казки для дітей.

Її друга поетична збірка “розмови з Богом”, стала помітною подією. Поет Кость Москалець назвав “розмови з Богом” найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а поет Андрій Бондар припустив, що “розмови з Богом” “із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка”. Фрагменти “розмов із Богом” перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами.

 

Пом’янемо героїв-захисників України.

 

ЄВГЕНІЙ ЗЕЛЕНСЬКИЙ  (1991-2014) – командир спецгрупи 8-го полку спецпризначення оперативного командування «Північ» Сухопутних військ ЗСУ, старший лейтенант.

Народився у німецькому місті Потсдам в родині військового. Батько, полковник Олександр Зеленський, все життя віддав військовій розвідці. З дитинства Євгеній мріяв стати військовим.

До ЗСУ призваний влітку 2008 року. Закінчив Академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного у 2012 році.

По закінченні у званні лейтенанта скерований для проходження служби на посаду командира групи до 8-го окремого полку спеціального призначення, місто Хмельницький.

17 червня 2014 року в місті Щастя Луганської області у ході АТ групі Євгенія Зеленського у складі 5 осіб було поставлено завдання визволити з полону групу батальйону «Айдар». Потрапивши в засідку, під сильним вогнем терористів Зеленський до останнього прикривав бійців, надав їм можливість перегрупуватися. Група відбила напад, чотири солдати вижили, але командир отримав поранення, не сумісні з життям, від пострілу із реактивного протитанкового гранатомету. Помер від ран в реанімації Центрального військового клінічного госпіталю у Києві.

 

ВІТАЛІЙ ЛАШКУЛ (1971-2016) – старший солдат ЗСУ, командир відділення (57-ма окрема мотопіхотна бригада).

Загинув від вибуху гранати під час проведення розмінування, рятуючи життя молодшого побратима.

Похований смт. Смоліне, Кіровоградська область.

Залишилися дружина, син та донька.

 

АНДРІЙ САБАДАШ (1971-2015) – старшина ЗСУ.

Родина Андрія виховувала двох дітей, їхній син загинув, сім’я розпалась, колишня дружина з донькою жили окремо. Задля забезпечення їх та 78-річної мами Андрій працював на кількох роботах.

Мобілізований 11 червня 2014 року, старшина роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону. З 20 серпня перебував у зоні бойових дій, у батальйоні відповідав за тактику бою і справність техніки.

2 лютого 2015-го під час транспортування набоїв, паливних матеріалів та харчових продуктів спільна група 25-го ОМПб та 128-ї ОГПБр потрапила в оточення, в селі Рідкодуб БТР військових було підірвано із засідки. Вояки прийняли бій, у якому загинули Андрій Сабадаш і ще троє бійців.

 

МАКСИМ СОЛОНАР (1994-2014) – солдат ЗСУ.

Закінчив Черкаський політехнічний технікум, за фахом «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів».

2013 року призваний на строкову військову службу до ЗСУ, снайпер, розвідувальна рота 17-ї окремої танкової бригади, потім перейшов на службу за контрактом.

З кінця серпня 2014-го в зоні бойових дій, розвідник, розвідувальна рота, 17-а окрема танкова бригада.

16 жовтня загинув під час виконання бойового завдання.

 

ВОЛОДИМИР МОІСЕЄНКО (1974-2014)— сержант ЗСУ.

Родом з Іркутська, рано лишився сиротою. Вихованням займався односелець, що працював в Ічнянському ПТУ. Від військкомату у Прилуках вивчився на водія, пішов до армії, потім працював залізничником, охоронцем. Одружився, взяв жінку з двома дітьми, спільно набули третю.

Доброволець, призваний 19 березня; водій роти матеріально-технічного забезпечення 1-ї окремої танкової бригади. Загинув під Луганськом — автомобілем доставляв набої та продукти харчування на блокпост, підірвався на міні.

Лишилися дружина та троє дітей.

 

ВІКТОР ЦИБЕНКО (1967-2014) –  солдат ЗСУ

Працював залізничником. Під час другої хвилі мобілізації добровольцем пішов захищати Батьківщину. Стрілець-снайпер, 93 ОМБ.

Загинув під Іловайськом, зв’язок із Віктором обірвався 28 серпня, поліг разом з значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади.

 

ОЛЕГ ЯНДЮК  (1991-2015) – старший солдат, телефоніст-лінійний наглядач 26-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ.

Народився на Житомирщині.  Вивичився на токаря. Після закінчення строкової служби працював за фахом в ремонтному цеху Іршанського ГЗК.

У березні 2014 року призваний до ЗСУ. Загинув 9 січня 2015 року, внаслідок обстрілу позицій опівночі з 0:00 до 1:00 поблизу міста Щастя.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада