Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.08.2020

28 серпня. Сьогодні в огляді:

  • скульптор, який створив пам’ятник митрополиту Шептицькому, що був зруйнований совєтами у 1945-му і відновлений лише у 2015-му;
  • художник, видатний графік, карикатурист, автор символу сатиричного журналу «Перець»;
  • оперний співак, син знаного композитора;
  • художник, який 10 років очолював Національний художній музей України і пішов з посади, бо не міг здолати крадіжки з фондів;
  • науковець, учасник АТО, директор Національного антарктичного наукового центру;
  • блогерка, засновниця проекту «Рагу.лі»
  • учасник Революції Гідності, один з натхненників Автомайдану.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі проти російських окупантів – за цілісність і незалежність нашої держави.


Отже, почнемо і підемо за хронологією.

 

АНДРІЙ КОВЕРКО (1893-1967) — скульптор і різьбяр.

Народився у с. Острів на Львівщині. 1914 року закінчив Коломийську художньо-промислову школу. Під час першої світової війни брав участь у визвольних змаганнях.

Виконував скульптурні портретні погруддя, фігурні групи, рельєфи у дереві, камені, мармурі, гіпсі, бронзі. Багато працював для церков, створював скульптури, вівтарі та іконостаси, де поєднував барокові мотиви з мотивами народного мистецтва. Окремі роботи виконані у стилі арт-деко, з модерністською архаїзацією та стилізацією середньовічного мистецтва.

У світских роботах експериментував з кубізмом. Зокрема, кубізмом і футуризмом інспірований проект 1931 року (не реалізований) на конкурсі пам’ятника Івану Франку на Личаківському цвинтарі.

У 1931 році  Коверко створив монументальну статую митрополита Андрея Шептицького, яку було встановлено у саду греко-католицької Богословської семінарії на вул. Коперника, 38 у Львові. У 1945 році пам’ятник був знищений, але зберіглася його гіпсова модель, за якою було виготовлено новий пам’ятник, встановлений 2015 року на площі перед Архикатедральним собором Святого Юра.

Основні твори Коверко створив до 40-х років.

Після совєтської окупації разом із скульптором Євгеном Дзиндрою брав участь у виконанні монумента Сталінській (Радянській) Конституції за проектом Сергія Литвиненка і Михайла Дмитренка.

По війні Андрій Коверко разом із дружиною та донькою спільно з родиною Остапа Тарнавського в 1949 році намагався виїхати на Захід. Та донька Мирослава дуже захворіла і він змушений був залишитися. Але в Україну його сім’ї повернутися заборонили і з того часу вони замешкали в Кишиневі.

Напрямок його творчості в період проживання в Молдові змінюється. Художник починає працювати в стилі соцреалізму, зокрема, оформлює внутрішнє та зовнішнє оздоблення театру драми ім. О.Пушкіна, готелю «Молдова», Державного банку, кінотеатру «Патрія», Будинку уряду (всі в Кишиневі), залізничних вокзалів республіки, а також виконує замовлення Міністерства житлово-цивільного будівництва Молдавської РСР на скульптурні твори, присвячені перемогам соціалізму і портрети партійних діячів.

Більше дізнатися про Коверкаі його роботи можна тут:

https://zaxid.net/andriy_koverko__tvorets_monumentalnogo_pamyatnika_mitropolitovi_andreyu_n1375232

а особливо – тут: https://zbruc.eu/node/60293

 

ВАЛЕНТИН ЛИТВИНЕНКО (1908-1979) — художник, видатний графік, карикатурист, письменник. Автор символу сатиричного журналу «Перець».

Народився в Кременчуку у сім’ї ремісника, дитинство провів у селі Дейманівка на Полтавщині, куди мати з п’ятьма дітьми переїхала після смерті чоловіка.

У 1924 р. Валентин разом із матір’ю приїхали до Криму, де шістнадцятирічним юнаком почав працювати спочатку чорноробом, учнем маляра, згодом покрівельником. Працюючи на будівництві, у 1929–1930 роках одночасно навчався у художній студії Миколи Самокиша в Сімферополі.

У 1932–1934 роках вчився на рабфаці при Харківському художньому інституті. У 1934 році переїхав до Києва, став художником і ретушером в газеті «Комсомолець України», де також публікуються його карикатури.

У передвоєнний час Литвиненко працює у «Держнацмен-видаві», «Дитвидаві», видавництві «Мистецтво». З 1941 року — працівник журналу «Перець», автор символу журналу — чоловічка у широких червоних штанях.

Під час німецько-радянської війни працює в сатирі: малює сатиричні листівки, газетні малюнки, плакати.

У 1954 році художник створює серію «Зникаючі види птахів», де в образі птахів уособлює людські вади і слабкості. У середині 1960-х років досить часто звертається до форми малюнка-байки.

Створив численні ліричні пейзажі. Згодом ілюструє твори класиків української літератури: Лесі Українки, Івана Франка, Леоніда Глібова. Автор ілюстрацій до поеми Шевченка «Сон».

Майстерність виконання його робіт, яскрава образність, вміння кількома лініями передати характер зображуваних істот – людей, тварин, птахів, все це робить роботи Литвиненко сучасними і сьогодні.

 

РОМАН МАЙБОРОДА (1943-2018) — оперний співак

Народився у с. Кирияківка, на Полтавщині у родині композитора Георгія Майбороди. Закінчив Київську державну консерваторію імені П. Чайковського у 1971, відтоді — соліст Київського театру опери та балету (тепер — Національна опера України).

З 1988 — викладач у консерваторія імені П. Чайковського (тепер — Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Серед його вихованців — заслужений артист України Сергій Авдєєв.

В його репертуарі були класичні партії для баритона в українських, російських та європейських оперних творах. Також співав багато народних пісень і романсів.

Майборода успішно виступав в у Ризі, Талліні і Варшаві, у сезони 2000—2001 років був запрошений у Мадридську Королівську оперу.

Покинув сцену у 2012 році – за шість років до смерті.

Послухати Романа Майбороду:

https://www.youtube.com/watch?v=120iith4s9k

https://www.youtube.com/watch?v=INd9wDXkUFE

 

АНАТОЛІЙ МЕЛЬНИК (1953) — художник, генеральний директор Національного художнього музею України у 2000-2012 роках.

Народився у с. Рідкодуби Хмельницької області. Закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові за фахом художник-графік, згодом закінчив Хмельницький інститут регіонального управління та права за фахом правознавець.

10 років працював директором Хмельницького обласного художнього музею, був заступником голови Хмельницької облдержадміністрації. З 2000  до квітня 2012 року — генеральний директор Національного художнього музею України. Пішов з посади через те, що намагався боротися з розкраданням художнього фонду музею.

У живописній творчості Мельника філософськи осмислюється історичне минуле, традиції народного мистецтва. Особливо яскраво це втілилося в циклі «Мамайчуки», де образ козака Мамая мандрує у часі.

Подивитися роботи художника: http://museum.net.ua/news/anatolij-melnik-parsuna-persona-personali%D1%97/

Інтерв’ю з Мельником про крадіжки музейних цінностей: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2046385-anatolij-melnik-eksgendirektor-nacionalnogo-hudoznogo-muzeu.html

І ще інтерв’ю: https://www.2000.ua/v-nomere/forum/mnenie/mamajchuki-nadovgo.htm

 

ЄВГЕН ДИКИЙ (1973) — науковець, військовик, публіцист. З лютого 2018 року очолює Національний антарктичний науковий центр.

Народився в Києві, закінчив біологічний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка 1997 року й аспірантуру в Києво-Могилянській академії 2001 року за спеціальністю «Екологія».

Працював старшим викладачем кафедри екології, заступником декана природничого факультету Києво-Могилянської академії. У 2007 році захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Гідробіологія». Працював старшим науковим співробітником Національної Академії наук України,

У 2012—2014 роках старший науковий співробітник Центру міждисциплінарних досліджень Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Стажувався в Скандинавії та Німеччині у рамках співпраці з їх університетами. Розробляв проект «Зелений університет».

Навчання і наукова робота для Євгена ніколи не були приводом відмовитися від громадської активності, яка для нього почалася з участі в Революції на граніті 1990 року.

Потому, у січні 1991-го року очолив Український добровольчий студентський загін у Литві, коли у Вільнюсі радянське керівництво силою спробувало повернути республіку до складу СРСР. 1995 року брав участь у російсько-чеченській війні як волонтер та керівник гуманітарної місії.

Був першим головою Студентського Парламенту КНУ.

З 1994 до 2001 року працював виконавчим директором ГО «Український комітет „Гельсінки-90“».

Активний учасник Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013—2014 років.

Після Євромайдану, коли Росія захопила Крим і прикривала «референдумами» окупацію Донбасу, Євген добровольцем зголосився захищати Україну. Виконував обов’язки командира роти батальйону «Айдар». Влітку 2014 року брав участь у боях під Луганськом, Новосвітлівкою, Хрящуватим. Був демобілізований через бойову травму.

Під час перебування на реабілітації навесні 2015 читав лекції з методів протидії гібридній війні РФ у Литовській військовій академії ім. Генерала Жемайтіса, на основі яких написав підручник «Гібридна війна РФ в Україні: досвід для Балтії». Книгу перекладено російською, литовською та англійською мовами, з 2015 використовується як підручник при підготовці офіцерів країн Балтії.

З квітня 2015 року працював заступником директора Українського наукового центру екології моря.

У лютому 2018 року Євген Дикий був призначений виконувачем обов’язків директора Національного антарктичного наукового центру, який оперує українською науковою станцією «Академік Вернадський» в Антарктиді.

8 серпня 2019 року Дикого було обрано директором Національного антарктичного наукового центру. Вперше директора центру не призначали, а обирали голосуванням науковців, яке було запроваджене в 2016 р з ухваленням Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». З 26 науковців Центру проголосувало 24, вони голосували у Києві й на станції в Антарктиді. За підсумками таємного голосування за Євгена Дикого віддали 23 голоси за, один голос — проти.

 

ТЕТЯНА МИКИТЕНКО (1981) — українська журналістка, блогерка, телеведуча.

Народилася у Києві, закінчила Київський національний університет, вивчала турецьку мову на відділенні сходознавства. Отримала освіту юриста в Академії МВС. Працювала в компанії Голден Телеком.

З 2009 — політична оглядачка англомовної редакції Всесвітньої служби радіомовлення України. ­Викладала англійську мову в університеті. Ведуча онлайн-проєкту «Школа корупції».

Засновниця, співвласниця, ведуча блогу й телепроєкту «ragu.li», де критикує агресивний несмак українських та іноземних публічних осіб, зокрема політиків та співачок. 2011 року 50% проєкту придбав Володимир Петров в рамках «Lumpen Production».

Крім цього розважально-сатиричного проекту, «Читанка» Микитенко організувала онлайн-проєкт «Читанка», в рамках якого оцифрувала й виклала у відкритий доступ 2,5 тисячі дитячих книжок українською мовою, виданих до 1991 року. В проєкті викладено лише ті книги, які вже давно не видаються і їх не можна купити в крамницях.

Хто шукає що б новенького почитати дітям і не витрачатися на паперові книжки, буде дуже корисним посилання: http://chytanka.com.ua/static/546.ukr.html

А хто втомився від непозбувної бентеги нашої дійсності – тому сюди: Рагу.лі

 

ОЛЕКСАНДР КРАВЦОВ (1983)  — один з натхненників автопробігів в рамках Євромайдану, що подальшому оформилися в рух Автомайдан.  Керівник компанії Electrocars, займається популяризацією електромобілів в Україні.

Народився в Чернігові в родині автомеханіка Андрія Кравцова, від батька успадкував потяг до автомобілів.

2000 року закінчив Чернігівській ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2006 році отримав червоний диплом зі спеціальності «лазерна та оптоелектронна техніка» на фізичному факультеті Київського Національного університету ім. Шевченка.

В 2007 працював у телекомунікаційних компаніях МТС, Вега, Воля, експертом з обслуговування абонентів, CRM, маркетинговим аналітиком та керівником служби трейд-маркетингу.

З вересня 2013 приватний підприємець.

З початком Євромайдану, 27 листопада 2013 Олександр Кравцов ініціював автопробіги Києвом, його особистий автомобіль — блакитний ланос (АА1790ЕН), прикрашений євросимволікою став автосимволом Майдану. В подальшому в рамках Автомайдану Кравцов став одним з активних організаторів численних акцій, громадських нічних патрулювань, поїздок до Межигір’я.

У ніч на 23 січня 2014 на Кравцова та ще шістнадцятьох інших автомайданівців напали співробітники Беркуту, попередньо заманивши їх повідомленням по рації, мовляв потрібно надати поміч пораненим на Кріпосному провулку. Міліціонери потрощили автомобілі групи, самих автомайданівців побили та затримали. При цьому активістам натомість було висунуто звинувачення в побитті беркутівців. 24 січня 2014 відбувся суд, побитому Олександрові разом з іншими затриманими, суд присудив попереднє утримання в СІЗО впродовж двох місяців.

Впродовж судового процесу, утримання в СІЗО, апеляційних розглядів відбувалися численні акції проти очевидної неправомірності арештів. 5 лютого 2014 під Лук’янівським СІЗО на підтримку автомайданівців пройшов літературний марафон, в якому взяли участь зокрема Іван Андрусяк, Ірена Карпа, Дмитро Лазуткін, Світлана Поваляєва.

Згодом Олександр Кравцов став керівником компанії Electrocars. Спів-ініціатор Української асоціації учасників ринку електромобілів (Ev-Ua), організації яка популяризує електромобілі та електротранспорт в Україні.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі.

МИХАЙЛО ГУБРИЧЕНКО (1991-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Очаків на Одещині  З 2011 року служив півторарічну строкову службу у Севастополі на підводному човні.

У часі війни з 15 серпня 2014-го — стрілець-номер обслуги, аеромобільно-десантний взвод аеромобільно-десантної роти, батальйон «Фенікс» 79-ї Миколаївської окремої бригади.

14 лютого загинув при виконанні бойового завдання поблизу Пісків під мінометним обстрілом російсько-терористичних угрупувань – через смертельне поранення осколком в голову.

Без Михайла лишилися батьки та дві сестри.

 

БОГДАН ВОВНЕНКО (1975-2014) — солдат резерву ЗСУ.

Народився у Києві.  До 1994 року навчався на факультеті інформатики та обчислювальної техніки в Київському політехнічному інституті. Працював на різних приватних підприємствах — системним адміністратором, менеджером. Одночасно з 2005-го керував власним інтернет-проектом по продажу запчастин до мотоциклів. Захоплювався рок-музикою, брав активну участь у неформальних рухах мотоциклістів, вів авторський кулінарний інтернет-сайт «Шмакота!»

Брав активну участь у подіях Революції Гідності, висловлював патріотичну позицію у соціальних мережах. Після анексії Росією Криму уклав контракт, зарахований до батальйону спеціального призначення «Донбас», служив помічником гранатометника.

Загинув 29-го серпня 2014-го під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла. Богдан їхав у кузові вантажівки ЗІЛ біля кабіни по дорозі з Многопілля до Червоносільського. У правий бік авта влучив снаряд з ПТРК «Фагот», ще один потрапив у двигун. Разом з Богданом загиунло ще четверо захисників України.

Як невідомий захисник України був похований на Краснопільському цвинтарі. Опізнаний за експертизою ДНК у серпні 2015-го. 29 серпня, у річницю загибелі, в крематорії Байкового кладовища відбулася церемонія громадянської панахиди. 30 серпня, згідно заповіту, родичі та друзі розвіяли прах над Дніпром з Пішохідного мосту.

Без Богдана лишилися дружина і донька. Дружина – Алла Вовненко займається волонтерською діяльністю, є засновницею інтернет-сайту «Допомога армії».

 

АНДРІЙ ІЛЬЇН (1983-2015) — лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Світловодськ на Кіровоградщині. Займався спортом. Проживав у місті Кременчук, останнім часом працював в одній з міських телекомунікаційних компаній.

Призваний за мобілізацією у березні 2014 року, лейтенант, командир взводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув на блокпосту поблизу міста Горлівка — 22 січня 2015-го під час масованого артилерійського обстрілу блокпосту російськими збройними формуваннями. Під ногами лейтенанта Ільїна розірвався снаряд.

Без сина лишились батьки.

 

ЛЕОНІД ЛУЦИК (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у смт Заболоття на Волині. Закінчив Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького. Працював у приватній фірмі.

В часі війни — снайпер, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

19 грудня 2014-го загинув під Лисичанськом, підірвавшись на гранаті — кинувся рятувати побратима. За повідомленням ЗМІ, увечері в розташуванні частини під Лисичанськом (Луганська область) в підсобному приміщенні, де зібрались військові і волонтери, у одного з солдатів розірвалась граната «РГД-5». В результаті на місці загинули 30-річний солдат і 31-річний волонтер.

Без Леоніда лишилися батьки, дружина, син та донька.

 

ДМИТРО БУРЕНКО (1989-2016) — старший матрос ЗСУ.

Народився 1989 року в місті Мелітополь, Запорізька область).

У квітні 2015 року призваний до війська, згодом підписав контракт на військову службу; старший матрос, старший навідник 501-го окремого батальйону морської піхоти, 36-ї окрема бригада морської піхоти.

27 жовтня 2016-го загинув близько 17-ї години поблизу села Павлопіль (Волноваський район) від поранень у голову — зазнав їх під час мінометного обстрілу.

Без Дмитра лишилися мама і молодший брат-військовослужбовець.

 

АНАТОЛІЙ МАТВЄЄВ (1975-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Вінниця. Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

В липні 2015 року мобілізований; старший солдат, старший навідник гранатометного відділення гранатометного взводу, 43-й окремий мотопіхотний батальйон.

19 квітня 2016 року загинув уночі під час артилерійського обстрілу поблизу смт Зайцеве: 122-мм снаряд влучив у бліндаж, троє бійців загинули (двоє на місці — Леонід Козирєв та Анатолій Матвєєв, третьому відірвало ноги, він загинув від втрати крові — Олег Логвиненко), ще 3 зазнали поранень.

Баз Анатолія лишився брат.

 

ЛЮБОМИР КУЗЬМІН (1990-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Славське Львівської області. Любомир був найстаршим з чотирьох братів. Пройшов строкову армійську службу на посаді водія. Працював у Славському різноробом та водієм.

У часі війни мобілізований у кінці березня 2014-го — водій-електрик медичного пункту 1-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр. Разом із підрозділом у травні 2014 року перебував в районі міста Волноваха на Донеччині.

23 травня 2014 року Любомир виїхав у звичайний рейс. За 5 кілометрів від села Новопавлівка Волноваського району військова санітарна машина УАЗ-«таблетка» була обстріляна автоматною чергою. Солдат Кузьмін загинув. Офіцер, який був поряд із ним, дістав важкі поранення.

Без Любомира лишились дружина та маленький син.

 

ВОЛОДИМИР БЛИЗНЮК (1988-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Чернігів, за національністю – білорус.  Закінчив Чернігівський колегіум № 11, музичну школу, строкову службу проходив у Внутрішніх військах. Працював бригадиром у приватній фірмі і вчився заочно у Чернігівській філії Московського державного відкритого університету ─ Українсько-Російського інституту, незабаром мав отримати диплом, мріяв зробити юридичну кар’єру.

Був учасником Революції Гідності. Після окупації Криму пішов добровольцем захищати Україну, до військкомату пішов разом з батьком – підполковником у відставці. Батька не взяли за віком, а Володимира мобілізували.

–Кинув усе, сказав: «Хочу захищати Україну. Я тут народився і свою Батьківщину віддавати не буду. Крим забрали – а більше не віддам…», – розповідає мати. – Я пішла працювати в місцеву організацію Червоного Хреста, збирала пожертви для біженців. Гадала, що благодать Божа буде на моїй дитині… Кожні десять днів посилки йому відсилала. Востаннє ми спілкувалися телефоном 1 вересня – я відправила йому разом із «гуманітаркою» виклик на останню сесію, він же диплом у грудні мав одержати. Сказав: «Мамо, я листа отримав, але не можу зараз розмовляти…». А ще казав: «Мамо, якби ти знала, що таке „Град”»… Він разом із двома товаришами перебував на чергуванні в якійсь будівлі, коли їх обстріляли. Одного з хлопців контузило, другого – поранило, а Володі відірвало руку, осколки влучили в груди й голову. Ще й будівля обвалилася, його притиснуло. Поки приїхала «швидка», він помер від втрати крові…”.

Володимир загинув під час дії «режиму припинення вогню», в смт Станиця Луганська — бійці були на бойовому чергуванні, коли у підвіконня будинку, де вони знаходилися, влучила міна. Володимира вбило осколками.

Без сина лишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада