Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.02.2021

28 лютого. Сьогодні згадуємо таких іменинників:

-вчений, розробник української медичної термінології, чия складна доля вкотре довела – намагання підлаштуватися під вимоги тоталітарного окупантського режиму насправді не від чого не убезпечує;

-композитор, твори якого стали відомі в Україні лише через півстоліття по його смерті;

-видатний графік, стиль якого увібрав в себе риси імпресіонізму та експресіонізму, а тематичне розмаїття охоплює і релігійні сюжети, і жанрово-побутові замальовки і реалістичний та гротесковий портрет, і карикатуру та шаржі;

-письменниця, авторка популярного фентезі та пригодницьких книжок для підлітків;

-чемпіонка світу серед жінок з блискавичних, а також зі швидких шахів;

-піаніст, якій влаштовує концерти просто неба і в європейських центрах, і в прифронтовій зоні.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російсько-терористичною навалою на Донбасі.


Починаємо.

 

Отже, ОВКСЕНТІЙ КОРЧАК-ЧЕПУРКІВСЬКИЙ (1857-1947) – гігієніст і епідеміолог, організатор системи охорони народного здоров’я, міністр УНР, розробник української медичної термінології.

Під його редакцією у 1920 році вийшов «Російсько-український медичний словник», в якому максимально повно подавалася питома народна українська лексика або, в разі відсутності потрібних українських слів, терміни творилися з морфем української мови, максимально уникаючи запозичень. Але в 1930-ті роки з’явилися спеціальні бюлетені, у яких були надруковані цілі низки українських медичних термінів, що підпадали під заборону…

Народився майбутній вчений на Полтавщині. Вступив до фізико-математичного  факультету Київського університету, з якого невдовзі за участь у студентських заворушеннях його виключили та вислали з Києва під нагляд поліції. Вищу медичну освіту здобув у Харкові (1883).

Працював земським лікарем у Полтавській губернії, служив санітарним лікарем у Херсонському повіті. З 1904 року він завідує санітарним відділом Київської міської управи.

У 1905 році Корчак-Чепурківський  виступив із програмною доповіддю, де показав відсталість санітарних умов життя народу і довівши, що хвороби, інвалідність та смертність зростають зі зменшенням добробуту населення. Ймовірно, у 1907 році за цю критику з політичних міркувань його було звільнено з посади.

Після цього викладав у вишах Києва, захоплював студентську молодь сміливими ідеями щодо організації громадської медицини.

Завдяки Корчак-Чепурківському у Києві, вперше в усій Російській імперії, було започатковане не тільки  викладання гігієни, але і формування цілої науки, включаючи галузі професійної гігієни, залізничної гігієни, гігієну виховання, гігієну харчування тощо.

Вчений дослідив закономірності виникнення і перебігу епідемій залежно від часу, місця, санітарного стану території, міграційних процесів тощо. Встановив залежність показників захворювань інфекційними та іншими хворобами й смертності від соціально-економічних, культурних та політичних умов життя.

Уперше запропонував використовувати відомості про народження та смерть не з лікарняних джерел, а з метричних книг православних приходів. Це дозволило сформувати методологію моніторингу народжуваності, смертності, захворюваності населення і стало важливою складовою соціальної медицини.

Під час Першої світової війни він працював військовим лікарем, згодом очолював медично-санітарну службу 8-ї армії під командуванням генерала Брусилова.

У часи Української держави в 1918 році Корчак-Чепурківський поставив завдання, яке й сьогодні не втрачає актуальності: “Утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання”. Це означає – утворення власних наукових медичних установ, запозичення наукових і практичних надбань усього цивілізованого світу, створення гармонійної системи наукових досліджень щодо санітарного стану в Україні та умов санітарного життя і розвитку.

У 1918 році, за доби Гетьманату, була створена Українська академія наук, а також Український державний університет. Деканом медичного факультету та завідувачем кафедри гігієни було обрано Корчак-Чепурківського. Окрім педагогічної та наукової діяльності, він займався створенням нової системи охорони здоров’я. За часів Директорії він короткий час був міністром, намагався зробити профілактику головним напрямом в охороні народного здоров’я.

7 березня 1921 року був обраний академіком Української академії наук.

В Академії наук О. Корчак-Чепурківський організував і очолив кафедру народного здоров’я.

Вже 1922 року його було заарештовано, а 1923 року за «контрреволюційну» діяльність вислано до Вятки, але вже за рік повернуто завдяки численним клопотанням керівництва УАН.

Корчак-Чепурківський розробив першу в Україні номенклатуру хвороб, що стала провісником сучасної міжнародної класифікації хвороб (МКХ).

У 1928–1934 роках О. Корчак-Чепурківський  був вченим секретарем Академії наук. Написав праці з історії земської медицини, епідеміології та профілактики інфекційних захворювань; демографії і санітарної статистики, був одним з ініціаторів створення Всеукраїнського лікарського товариства.

Робота в академії наук була далеко не безхмарною. Так, у 1929-у багатьох провідних учених на чолі з віце-президентом Академії Сергієм Єфремовим звинувачували у ворожих контрреволюційних діях, а історико-філологічна та медична секції ВУАН, почесним головою якої був Корчак-Чепурківський, визнавалися «осередком ворожих сил». Цій сфабрикованій справі, яка згодом перетворилася на «Справу СВУ (Спілки визволення України)», було присвячене спеціальне засідання Всеросійського центрального виконавчого комітету, на якому представники ВУАН змушені були звинувачувати своїх найближчих учнів та колег як «заклятих ворогів народу», контрреволюціонерів, українських націоналістів.

Президент ВУАН Заболотний в цей час тяжко хворів. Тому ця місія випала на долю Корчак-Чепурківського. Він заявив: «Від імені Академії як неодмінний секретар висловлюю рішучий протест і обурення на цю спробу з боку контрреволюціонерів прикрити інтереси ворожих сил і злочинної роботи інтересами науки, культури і національного визволення». По-різному можна зараз оцінювати цей виступ. Але не може бути сумніву в тому, що для нього – це була особиста трагедія. Повірити в те, що його найближчі друзі та учні є ворогами, він не міг, водночас протистояти тоталітарній машині, яка тільки набирала оберти, був не в силах…

У 1930-33 роках Корчак-Чепурківський продовжує працювати на посаді неодмінного секретаря, але тепер під пильним наглядом партійної фракції. З документів цього періоду видно, як коло його обов’язків поступово обмежується. У складі Президії ВУАН від 31 травня 1934 р. прізвища  Корчак-Чепурківський немає. Його відсторонили і від редагування «Вістей ВУАН», заснованих ним ще в 1928 році.

Останній удар наніс його учень професор Каган. Він виступив з різкою критикою наукових праць із демографії сина Корчак-Чепурківського – Юрія, які були виконані під безпосереднім керівництвом батька. Таким чином.. Каган критикував не стільки сина, скільки самого Корчак-Чепурківського.

Приводом стала висунута в роботах пропозиція вивчати відмінність смертності не тільки сільського і міського населення, але й за національною ознакою. Така пропозиція після недавнього Голодомору була небезпечною і неприйнятною для совєтів.

Каган в статті “Класовий зміст “наукової продукції” Ю.Корчак-Чепурківського” писав: “…Корчак-Чепурківський – фахівець ще з буржуазним світоглядом, з системою фашистських поглядів…”. У 1937 році цього було цілком достатньо, щоб  репресувати демографа, і лише через 20 років він повернувся із заслання.

Знаменно, що сам професор Каган через 15 років також потрапив під вогонь партійної критики.

Корчак-Чепурківський в 1934-38 рр. працював завідувачем відділу Інституту демографії та санітарної статистики, а в 1938-41 рр. – консультантом в Інституті клінічної фізіології АН УРСР. Наукові праці його в ці роки не публікувалися. Так тихо й непомітно закінчилося творче, а невдовзі і фізичне життя видатного діяча. Помер вчений майже у повному забутті.

Про ставлення совєтів до вченого більше тут: http://www.dovkil-zdorov.kiev.ua/env/62-0074.pdf

 

СЕРГІЙ БОРТКЕВИЧ (1877-1952) — композитор, ім’я та твори якого стали відомі в Україні тільки через півстоліття після його смерті.

Син поляка Едварда Борткевича, поміщика та власника винокурного заводу, народився у Харкові.

Музичну освіту отримав у Лейпцизькій консерваторії в учня Ференца Ліста Альфреда Рейзенауера. З 1902 виступав з концертами, гастролював за кордоном, У 1904-1914 рр. викладав у консерваторії Клінворта-Шарвенка у Берліні. В цей час зробив свої перші композиторські кроки. Свій перший фортепіанний концерт Борткевич знищив після його прем’єри. Другий твір не був опублікований, а твір № 3 був опублікований Данієлем Ратером у 1906 в Лейпцигу.

У 1914, на початку Першої світової війни, був висланий із Німеччини і повернувся до Харкова. Після приходу до влади більшовиків був заарештований моряками як представник «буржуазії». Сімейні заводи та батьківський будинок за адресою вул. Сумська, 28, були націоналізовані, маєток — пограбований. У листопаді 1920 заради безпеки сім’ї був змушений виїхати у Константинополь, маючи при собі лише валізу з нотами та 20 доларів. З 1922 мешкав у Відні, де помер 1952 року.

У 1945 в його будинок влучила бомба, і відтоді вважали, що разом із багатьма творами Борткевича були втрачені обидві його симфонії, проте їхні рукописи згодом віднайшов у каліфорнійській бібліотеці англійський ентузіаст Мелком Баллан.

Прем’єра Першої симфонії ре-мажор тв. 52 «З моєї Батьківщини» Сергія Борткевича, написаної у 1935—1936 роках, відбулася в Україні в середині травня 2000 року. Прем’єра Першого концерту Сергія Борткевича в Україні відбулася в травні 2000 року.

Читати більше про долю самого Борткевича та його творів: https://moderato.in.ua/malenki-muzychni-istoriyi/sergiy-bortkevich-spovid-sertsya-romans-dlya-violoncheli-z-orkestrom.html

Слухати твори Борткевича:

 

ОСИП-РОМАН СОРОХТЕЙ (1890-1941) – графік і карикатурист, представника авангардної течії мистецтва початку 20 ст

Народився в селі Баранчичі на Львівщині у сім’ї залізничника. За національністю його батько чех, а мати – полька. Незабаром родина переїхала на постійне місце проживання до Станіславова (тепер – Івано-Франківськ) і тут спіткало її горе – коли Осипу було 7 років, під час аварії на залізничній колії загинув батько.

Сорохтей закінчив початкову школу та вчительську семінарію. Перші уроки малювання отримував від місцевого  художника – маляра. Впродовж 1911 – 14 рр. та 1919 – 20 рр. навчався у Краківській Академії мистецтв. За час навчання він здобув чимало нагород.

При вступі в Академію побачили, що в його метриці написано римо-католик і хотіли його записати поляком, проте Осип Сорохтей сказав, щоб його записали як українця. В академії його декілька раз запитували, чи пан розуміє, що поляком йому би легше було, на що Сорохтей на підвищених тонах відповів: «Я ліпше знаю, ким я є: поляком чи українцем»

Молодий художник був ділив свою відданість між Мистецтвом і Україною. Із спогадів Дам’яна Горняткевича, студента Краківської Академії про Осипа-Романа Сорохтея : ‘‘ … І тільки любов до України була в нього рівно велика. Коли дивився на інших товаришів із Академії, що ставилися до мистецтва менше поважно, — говорив їм прямо в очі, щоби кинули малярство, а йшли радше до склепу на практику. На його думку, той тільки може й повинен бути мистцем, хто зуміє перевищити всіх майстрів, що досі жили й творили, хто дасть ще кращі речі, ніж вони. Бути мистцем — значить, станути на головокружній висоті — це похід до сонця!»

І тому на тих, що не йшли тою тяжкою дорогою, він дивився глумливо, мав відвагу казати людям правду в очі.

У 1914 році Осипу довелося служити у війську, а для проходження служби обрав Легіон Українських Січових Стрільців, де прослужив чотири роки та був учасником визвольних змагань. Перебував у Пресовій Квартирі при УСС (культурно – просвітній організації), що мала великий вплив на розвиток його творчості.

За період служби в армії, Осип Сорохтей почав малювати портрети, шаржі, карикатури, які відображали риси обличчя, міміку, жести. Саме в цей час митець почав працювати у сатиричному жанрі і зумів у ньому досягти високої майстерності. В багатьох графічних портретах, виконаних О. Сорохтеєм, поєднуються елементи дружнього шаржу і гротескної форми. Ці ж риси позначились і на серії портретів ук­раїнських письменників та діячів культури.

Тоді ж художник виконав серію класичних портретів військової старшини, а також малював сцени із стрілецького життя. Чимало митців Пресової Квартири відзначали талант молодого художника Осипа Сорохтея.

Із спогадів Дам’яна Горняткевича :

‘‘ … Сорохтей імпровізував у карикатурі. Мав вправну руку. Рисунок ігри ходив йому незвичайно легко, все в нього плило. А проте був страшенно вибагливий щодо техніки. Кожна його карикатура була мяко трактована, мала в собі щось із акварелі, хоч рисована пером і тушом.

… В порівнянні з карикатурами — олійні праці стояли в нього на дальшому місці. В них помітне перш усього змагання зі собою за нову форму, кольорит, за нові проблеми в малярстві.

… У творах Сорохтея слідний нахил до модернізму. Copoхтeй спинився на межі між імпресіонізмом га експресіонізмом, зрозумів, що дальша дорога недоцільна. У виставах рідко брав участь. Далекий був від погоні за дешевою реклямою, тому й згідливим оком дивився на тих малярів, що під різними псевдонімами виписували похвальні гимни про себе.’’

1920 року митець закінчує на відмінно Краківську Академію, здає екзамен на право викладання малювання та повертається у Станіславів, де працює вчителем малювання в українській гімназії. З 1926 р. працює в м.Снятині. Впродовж 1930-1939 років митець створює велику жанрову кількість творів. Основна тематика – знедолений галицький робітник. Серед них такі роботи як : ‘‘Ріжуть дрова’’, ‘‘Сцена на вулиці’’, ‘‘У коваля’’, ‘‘Штукатури’’. Малює також і пейзажі.

У його творчості мають місце сцени з життя міської та сільської бідноти, малюнки з історичного минулого. Також Осип – Роман Сорохтей працював у жанрі релігійного мистецтва (серія на тематику Страстей Христових) та натюрморту. Йому належать графічні портрети Т.Шевченка, І.Котляревського, інших діячів,  автопортрети, ілюстрації до книги ‘‘ Життя й пригоди Цяпки Скоропада’’ А. Тото-Долото, (1926 р.).

Помер Осип – Роман Сорохтей 27 листопада 1941 року, похований в Івано – Франківську. Його мистецька спадщина налічує понад тисячу творів. Роботи художника в основному представлені у Львівській картинній галереї та Івано – Франківському художньому музеї .

Спогади про Сорохтея можна почитати тут: https://zbruc.eu/node/62915

 

НАТАЛІЯ ДОВГОПОЛ (1987) — сучасна письменниця, авторка популярних романів у стилі фєнтезі

Народилася у Броварах Київської області, зростала в Києві на Троєщині, у одинадцятому класі їздила на навчання до США за програмою міжнародних обмінів FLEX. Отримала червоний диплом за фахом «Туризм» (Національний авіаційний університет), потім вивчала «Теорію та історію мистецтв» в аспірантурі.

Займалася історичною реконструкцією та театром. Співзасновниця Театру історичного танцю «Al’entrada» (Київ), де тривалий час була артисткою, організаторкою заходів і викладачкою в студії танцю. Разом із театром створювала танцювальні програми в стилістиці різних епох (від Середньовіччя до українського Модерну), співпрацювала з українськими музеями та відвідала з гастролями десяток країн. Театральні будні й подорожі створили поштовх для написання майбутніх романів.

Із 2018 року мешкає з чоловіком-греком у Афінах, де окрім написання книг займається громадською роботою. Зокрема, належить до української діаспорної організації «Трембіта», бере участь у організації міжнародних освітніх закладів.

Аматорські публікації у Наталії з’явилися вже в середній школі, а в десятому класі отримана відзнака від фестивалю «Прес-весна», далі були публікації повістей у журналах «Планета легенд» та «Дніпро»(2009). Кілька повістей було видано в електронному форматі.[7]

Перший роман «Шпигунки з притулку „Артеміда“» вийшов друком у 2019 року і одразу отримав низку відзнак (у тому числі титул «Найкращої підліткової книги 2020 року» від книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів»).

 

АННА МУЗИЧУК (1990) — шахістка.

Дворазова чемпіонка світу серед жінок з блискавичних шахів (2014, 2016) та чемпіонка світу серед жінок зі швидких шахів (2016).

Віце-чемпіонка світу серед жінок 2017 року з класичних шахів.

Чемпіонка світу серед шахісток віком до 20 років (2010) та до 16 років (2006).

Старша сестра Марії Музичук — чемпіонки світу з шахів серед жінок 2015 року.

Рейтинг Анни Музичук станом на лютий 2020 року:

  • класичні шахи — 2539 (7-ме місце у світі, 2-ге серед шахісток України)
  • швидкі шахи (рапід) — 2533 (3-тє місце у світі, 1-ше серед шахісток України)
  • блискавичні шахи (бліц) — 2505 (6-те місце у світі, 1-ше серед шахісток України).

Народилася Анна у Львові. Її батько та мати є заслуженими шаховими тренерами України.

У 13 років Анна стала чемпіонкою України 2003 року серед жінок, показавши при цьому блискучий результат: 8½ очок з 9 можливих. По тому, не отримавши обіцяної підтримки від тодішнього керівництва Федерації шахів України (ФШУ), почала виступати за Словенію (хоча переважно жила у Львові).Після зміни керівництва ФШУ у 2014 році Анна знову почала виступати за Україну.

 

ЯРОСЛАВ ОЛІЙНИК (1995) — піаніст, лауреат багатьох міжнародних фортепіанних конкурсів в Україні та Європі.

Народився в Києві. Батько – Олійник Сергій Олексійович – кадровий військовий. З раннього дитинства Ярослав захоплюється музикою і спортом. Має червоний пояс по тхеквондо, п’яти-кратний чемпіон Києва та межрегіональних змагань. Але коли постави вибір – спорт чи музика – обрав музику. Закінчив Національну Музичну Академію України ім. Чайковського по класу фортепіано.

Одне з захоплень Ярослава – виступи на вулицях і площах різних міст України і Європи. Грав він також і на фортепіано на Євромайдані.

22 червня 2017 року, у центрі Києва, під час вуличного виступу піаніста, біля метро Золоті Ворота, на очах у багатьох людей вбили батька Ярослава – Сергія Олійника, за те, що він заступився за сина, коли п’яний перехожий почав погрожувати розправою.  Відтоді Ярослав Олійник виступає з концертами в пам’ять свого тата.

– Він не повинен був так вмирати. Батько був на фронті, він захопив терикон і стояв там під «градами», і в Мар’їнці тепер не гинуть люди, він двічі не підірвався на розтяжці, він йшов по мінному полю в Сартані. Чому зараз?… – у розпачі казав Ярослав.

З 2017 року Ярослав активно займається написанням власних музичних творів і концертує.

Послухати Олійника: https://www.youtube.com/watch?v=5g8vtWiPBgo

Почитати історію про трагічні події на Золотих воротах, коли було вбито батька Яраслава:

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2269311-ubivstvo-na-zolotih-vorotah-pro-batkivsku-lubov-podvig-i-vkradenu-zbrou.html

 

Пом’янемо тих, хто захищав Україну і нас з вами від російської агресії:

 

ОЛЕКСАНДР ДОМАШЕНКО (1992 – 2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Яготин на Київщині. 2003 року його батьків позбавили батьківських прав, тож був вихованцем Яготинського районного дитячого будинку «Віночок», котрий закінчив 2009-го. Згодом закінчив «Переяслав-Хмельницький центр професійно-технічної освіти», року відслужив строкову службу.

У червні 2014 року мобілізований, в складі 25-го батальйону обороняв Дебальцеве. Демобілізувався, в липні 2015-го повернувся додому. За кілька місяців підписав контракт і знову пішов на фронт – солдат, гранатометник АГС 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь», 54-та бригада, командир бойової машини-командир відділення.

9 липня 2016-го вранці противник розпочав масований артилерійський обстріл, під прикриттям якого спробував провести атаку поблизу села Троїцьке на позиції ЗСУ. Атаку було відбито, загинуло трое захисників, зокрема Олександр Домашенко.

 

ОЛЕКСАНДР МОЧАЛОВ (1978-2014) — солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Народився на Кубі в місті Гавана — батько служив в обмеженому радянському контингенті, дружина рушила за чоловіком. Коли Соашкові було 1,5 років, родина оселилася в Полтаві.

Розвідник-санітар, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас», псевдо «Віва».

До батальйону пригнав із Полтави позашляховик з кузовом — щоб встановити кулемет та мати змогу вивозити поранених.

24 серпня підрозділ Мочалова перекидається до Іловайська на посилення позицій. Потрібен був водій і Сашко поїхав на допомогу своїм побратимам.

Загинув 29 серпня під час виходу з оточення — за 8 км на південь від Іловайська. Вантажний автомобіль, в кузові котрого Олександр вибирався із оточення, потрапив під обстріл, вижили лише четверо — ті, хто сидів біля заднього борту — їх з автівки викинуло вибуховою хвилею. Олександр відстрілювався, намагався безуспішно завести автівку. Поповз з ліками в напрямі Іловайська, терорист дострелив у скроню.

Без Олександра лишились батьки і донька.

 

ОЛЕКСАНДР ІЛЬНИЦЬКИЙ (1978-2016) — капітан МВС України, боєць полку «Миротворець»,

Народився в місті Турка Львівської області.

Після закінчення ПТУ служив у Збройних Силах України. Закінчив Училище професійної підготовки працівників міліції Львівського юридичного інституту МВС України. Проходив службу на різних посадах в Управлінні МВС України у Львівській області: від дільничного міліціонера, оперуповноваженого карного розшуку до начальника ізолятора тимчасового тримання затриманих та взятих під варту осіб.

Із початком АТО у травні 2014 року перейшов до батальйону добровольців «Миротворець» ГУМВС України в Київській області та вирушив на Схід.

У серпні 2014 року під час з виходу з оточення у м. Іловайську Олександр отримав поранення. Після лікування певний час працював у Києві, в міністерстві. Повернувся на фронт до свого підрозділу; був одним з найкращих розвідників «Миротворця».

9 січня 2016 року поблизу селища Зайцеве біля Горлівки під вогонь російських терористів потрапив цивільний автомобіль, поранення зазнала місцева мешканка. Олександр Ільницький, ризикуючи власним життя, зробив усе можливе, щоби зупинити і вивести автомобіль з-під обстрілу, в цей час зазнав смертельного кульового поранення у голову.

Без Олександра лишилася дружина та донька.

 

БОРИС БОРДЕНЮК (1987-2019) – старший солдад ЗСУ, 54-а ОМБр.

Родом з Херсонщини, жив у селі Благовіщенка Запорізької області.

Загинув 24 лютого 2019 р від осколкового поранення в голову під час мінометного обстрілу 82 мм мінами позицій ЗСУ під селом Катеринівка (Попаснянський район, Луганська область).

Залишились батьки та дві сестри.

 

 

ОЛЕКСАНДР КАРАСИК (1967-2014) — молодший сержант ЗСУ,

Народився у с. Кислівка на Харківщині. Мобілізований, командир відділення, 92 ОМБр.

28 серпня 2014 на дорозі поміж селами Новозар’ївка та Войкове зазнав смертельного поранення — був у складі ротно-тактичної групи, що мала завдання деблокувати війська у Іловайському котлі. Група була обстріляна російською артилерією та ДРГ. Тоді ж полягло ще 8 захисників України.

Без Олександра лишилися дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада