Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.07.2020

28 липня.

Сьогодні в огляді

  • дуже амбівалентна постать одного з визначних діячів Української революції, голова УНР та Директорії УНР, видатний письменник;
  • художниця-монументалістка, авторка керамічних панно на станції метро «Хрещатик»;
  • видатний художник-графік;
  • письменниця і лікарка, авторка популярних жіночих романів;
  • кримськотатарський композитор, фольклорист, який врятував від забуття чимало народних пісень та музичних інструментів;
  • музикант, співак і композитор, грає в закарпатському рок-гурті «Рокаш».

А також пом’янемо військових, які загинули, захищаючи від російських окупантів цілісність і незалежність України.


Отже, почнемо з досить суперечливої фігури. У тому, що цей діяч відіграв величезну роль у подіях І Визвольних змагань, сумнівів немає. Втім, чи є позитивною ця роль? В якихось моментах – так. Але у підсумку – ні. Ймовірно, через власні ліві погляди він так не зміг усвідомити, що більшовики – це ворог, запеклий і безсумнівний. А його впертий антимілітаризм спричинив чимало поразок і трагедій.  Втім, в історію він увійшов не лише як безвідповідальний політик, а й як цікавий письменник. Як на мою скромну думку, то краще б він займався літературою, а не державотворенням. Від того виграли б і література, і держава.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951) — голова Генерального секретаріату УНР, Голова Директорії. Зіграв вкрай сумнівну роль у І Визвольних змаганнях.  Письменник і художник.

Народився в місті Єлисаветграді (нині — Кропивницький, Україна) у родині колишнього селянина-наймита.

Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченню народної школи Володимира віддали до гімназії, тому що він виявляв значні здібності до навчання. Але у старших класах Володимир взяв участь у революційній організації та написав революційну поему, і його відрахували з гімназії.

Втім, він самостійно підготувався і  1900 року склав іспит зрілості як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії. Незважаючи на нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержує диплом.

1901 року Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира, де став членом Української студентської громади. Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). Проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений із університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги, Винниченку, за допомогою товаришів, вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. За кордоном разом із Михайлом Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії й жив до 1917 року під чужим прізвищем переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Чи варто казати, що не маючи іншого досвіду, крім літературної та революційної роботи, державником стати вкрай складно. Винниченко з цим викликом не впорався.  Він виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного війська, через що зазнавав критики опонентів, зокрема з боку Симона Петлюри, для якого побудова армії завжди була першорядним питанням.

Винниченко був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Звісно, це не лише його одноосібна відповідальність, але і йому також не вистачило волі одразу проголосити незалежність України. Спочатку під тиском військових він 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив. Ці хитання і звичка грюкати дверима, тільки-но щось його не влаштовує, не є тією рисою, що визначає сильного і ефективного політика. І це проявлялося неодноразово.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року врешті ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Це проголошення відбулось як наслідок фактичної більшовицько-української війни. Сам Винниченко, не лише затягував визнання незалежності УНР, але всіляко знижував боєздатність українського війська. Так, численні українські частини просто не мали наказів боронитись, тому складали зброю, при наближенні більшовицьких військ, котрі були дуже нечисельними.

Під натиском більшовицьких військ 26 січня (8 лютого) 1918 року уряд УНР на чолі з новим прем’єром утік до Житомира, не повідомивши українські частини (зокрема 1-й корпус у Білій Церкві) про захоплення Києва. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиць, поїхав на південь, до Бердянська.

Варто зауважити, що в той час, коли на Київ насувались лише 4 тисячі більшовиків, у районі Білої Церкви, Бердичева, Фастова й Вінниці під Києвом дислокувався 1-й український корпус, чисельністю до 60 000, якому не надали ні вказівок боронитись, ні навіть інформації про здачу Києва. Це призвело не лише до втрати столиці.

Також Винниченко був причетний до зменшення дієздатності українських військових частин: розпуску сердюків у Києві та відставки коменданта Павленка, відставки Скоропадського з 1-го українського корпусу, замерзання військових у вагонах під Києвом, відправки полуботківців на загибель у Румунію, аби подальше від Києва, усунення з керівної посади Петлюри. Наслідком такої політики стала, зокрема, трагедія під Крутами.

Остаточно нищення українського війська відбулось із втіленням ідеї про розпуск збройних сил та створення міліції. У той час більшовицькі загони вже окупували частину України.

Саме Винниченко, як відомий на той час публіцист, у своїх політичних статтях негативно висловлювався з приводу тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежності України, у першу чергу творця української армії та ідеолога української державності Миколи Міхновського.

Під час Гетьманату Винниченко спочатку у політику не ліз, жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою через підозру підготовки до державної змови. Але завдяки його авторитету був швидко звільнений з-під варти, після чого знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до визнаного іншими країнами Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським Український національний союз. Тут він знову на короткий час став по один бік з Петлюрою.

Винниченко наполягав на державному перевороті, для чого домовився з більшовиками про спільний напад заради відтягнення військ. Після перевороту та позбавлення гетьмана влади Винниченко 13–14 листопада 1918 року став головою Директорії, але незабаром через суперечності з тим-таки Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон, надавши можливість іншим розбиратися з наслідками перевороту.

За два місяці до еміграції він записав у щоденнику:

«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Зрозуміла позиція – для митця, але неприпустима – для державника, яким мав претензії вважатися Винниченко.

На еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.)» — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення й розуміння складних політичних процесів того часу.

За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Він мріяв про нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України.

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити в життя. Він вийшов із УСДРП й організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», у якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав шукати шляхи до повернення на батьківщину, яка вже була окупована совєтами. Керівництво, особисто Володимир Ленін, з прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року він разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією в члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією та Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і знову подався за кордон. Його прихильність до більшовиків врешті похитнулася.

Політичну діяльність Винниченко продовжував в Австрії, Чехо-Словаччині, Німеччині та Франції. Перу Винниченка належить проєкт програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту». Але об’єднати розбиті емігрантські групи не вдалося.

Перебуваючи в Європі, Винниченко виступає з критикою національної й соціальної політики РКП(б) та совєтського уряду. У вересні 1921 року очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні. Продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом. У 1925 році через складну політичну та економічну ситуацію в Німеччині переселяється до Франції й осідає спочатку в Парижі. Довгий час він отримує значні гонорари за твори, які великими накладами видавалися в підсовєтській Україні.

У 1934 році Винниченко із дружиною оселився на півдні Франції, у містечку Мужен біля Канн, придбавши стару садибу з ділянкою землі. До цього кроку письменника спонукали як тяжке матеріальне становище через припинення виплати гонорарів від українських видавництв, так і бажання нового здорового образу життя подалі від міської суєти. Тут упродовж останніх 25 років життя він у власному невеликому будинку займався літературною творчістю («Лепрозорій», 1938, «Нова заповідь», 1949) і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Під час німецької окупації Франції за відмову співробітництва з нацистами Винниченка було кинуто до концтабору. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Якщо політична зірка Винниченка закотилася швидко, то літературна сяяла набагато довше.

Винничено – автор одного з перших в українській літературі утопічних (хоча дехто вважає його антиутопічним) романів, «Сонячна машина» (1924 роках). Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 року, в журналі «Кіевская старина» з’являється його перше оповідання «Сила і краса».

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка»

Творчість Винниченка розподіляється на три періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написані із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п’єси і романи, які з’явилися після революції 1905 року. І третій період охоплює твори, написані в еміграції.

Живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас у епоху наростання революції (селянські рухи 1902) і революційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко вже з перших кроків почав розповідати нове й по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Всі ці твори майже повністю позбавлені народницького забарвлення. В них без ідеалізації показані в боротьбі батраки, селяни й їхні вороги. Автор гаряче, майже публіцистично виявляє своє ставлення до цієї боротьби. Саме оформлення цих творів («мала форма» — стисло, коротко, популярно) розраховане на масове споживання, на революційну функціональність. Недарма деякі з оповідань випускалися як агітброшури. Але виявляючи революційну потенцію й безперспективність батраків, селян-бідняків, Винниченко кличе до них не міський пролетаріат, який був зрусифікований і відірваний від села, а «революційну» інтелігенцію.

Водночас у інших своїх творах Винниченко гостро й влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в’язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — у комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції.

Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

На другому Винниченко пише переважно драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Між двох сил».

Попри те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відображення, вони все ж об’єктивно-занепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «По-свій», «Божки», «Хочу!»). Винниченко тут уже звертається винятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції й національного руху.

Винниченко, не звертаючись до пролетаріату, починає боротьбу з негативними якостями інтелігенції, хоче перевиховати її. Він намагається художньо розв’язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «социалістичну» реформу. Цим пояснюється й перехід до жанру драми, а згодом і роману.

Він нещадно розкриває гнійники й критикує. У цій критиці він жорстокий і відвертий, але й поверховий, частково публіцистичний. Тут Винниченко в більшості випадків займає позицію індивідуального удосконалення.

Винниченко розвиває свій стиль, почавши з удосконаленого новими формальними елементами й мотивами реалізму перших оповідань; далі він більше переходить до імпресіоністичного стилю, яке в бездоганному вигляді можна побачити в творах і малої («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм як перехідний етап панує в перших романах і більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою й цікавістю інтриги.

На еміграції Винниченко з 1925 року активно береться до літературної роботи. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову й з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються й перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини з жовтня 1921 року демонструється фільм «Чорна Пантера» (нім. «Die schwarze Pantherin»), співавтором сценарію якого був Винниченко.

Не забувають про Винниченка й в підсовєтській Україні. Його твори друкуються і розкуповуються. Але  уже в 30-хроках його ім’я було на довгі десятиріччя викреслено з української літератури. Втім, воно лишалося в літературі світовій і було повернуто з поновленням незалежності.

Дізнатися більше про складну натуру і не менш складне життя Вінниченка: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2742421-volodimir-vinnicenko-2-ukrainskokurtuaznij-don-kihot.html

 

З політикою на цьому завершуємо і переходимо до митців.  Перша мисткиня – росіянка, яка приїхала до України вже у дорослому віці. Але вона настільки захопилася і перейнялася духом українського народного мистецтва, що її по праву можна вважати однією з видатних українських художниць.

ОКСАНА ГРУДЗИНСЬКА (1923) – художниця декоративного і монументального мистецтва, авторка керамічних панно на станції метро «Хрещатик».

Народилася у Москві. 1947 року закінчила Московський інститут декоративного і прикладного мистецтва, її педагогами з фаху були відомі художники Олександр Дейнека, Роберт Фальк. Ще у студентські роки вона виявила цікавість до української теми: її дипломною роботою стало керамічне панно «Українські танці».

По закінченні вишу Грудзинська працювала в експериментальній майстерні художньої кераміки Інституту архітектури Академії будівництва та архітектури УРСР, яку 40 років очолювала видатна художниця, технолог-кераміст Ніна Іванівна Федорова.

За 20 років активної роботи в творчій атмосфері «софійської гончарні» художниця створила безліч виробів, серед яких – декоративні панно, архітектурні керамічні вставки, настінні тарелі, вази, куманці тощо. Вона тонко відчуває красу контуру та графіку малюнка. Її розписи графічно чіткі, барви стримані та лаконічні. Самобутні розписи Оксана Грудзинська виконувала також за фольклорними та літературними сюжетами (пласт “На панщині пшеницю жала”, декоративні тарелі “Козак Мамай”, “Танок”, „Ой на горі білий камінь” тощо). Її твори гармонійно й змістовно заповнюють інтер’єри приміщень.

На початку 70-х років Оксана Грудзинська працювала у Художньому фонді України, зокрема на комбінаті монументального та декоративного мистецтва. Художниця проявила себе як неординарний монументаліст, виконавши ряд замовлень: оформлення вестибюлю Національного музею українського народного декоративного мистецтва (1964), санаторію „Донбас” у Слов’янську (1967); майолікові панно „Історія зв’язку” в інтер’єрі Будинку зв’язку у Деражня Хмельницької області (1971); мозаїчні панно для механіко-металургійного технікуму у Києві (1972), рафінадного заводу у Сумах (1982), палацу культури хімічного об’єднання „Азот” у Рівному (1979) тощо.

Кожне велике місто має свої символи, що визначають його обличчя. Київ має декілька символів, які відображають певні історичні етапи його розвитку. Свята Софія – символ давньої Русі; барокові храми відображають мистецький стиль XVIII століття; модернові будинки центральних вулиць – архітектурні символи початку ХХ ст. Одним із яскравих символів Києва середини ХХ ст. є пам’ятка архітектури – станція метро „Хрещатик”. Сяюча краса декоративного оздоблення вестибюлів станції нікого не залишає байдужим. Тут відчувається потужний дух квітучої України.

Над проектом головної станції київського метрополітену у 1960 році працював великий творчий колектив: архітектори Анатолій Добровольський, Віктор Єлізаров, Микола Коломієць, Юрій Кисличенко, Ігор Масленков, Станіслав Крушинський, Геннадій Гранаткін, за участю Наталії Щукіної та Федора Заремби; художники – Оксана Грудзинська, Ніна Федорова, Ганна Шарай.

Саме Грудзинська розробляла декоративні панно у підземному вестибюлі “Хрещатика”. Панно складаються з 12 типів прямокутних плиток, які мають безліч варіантів компонування. В основі композиції – характерні для України мотиви рослинного орнаменту. Контури малюнка виконані технікою невисокого, ледь виступаючого рельєфу і розписані кольоровими поливами.

Органічно поєднані з чіткими формами архітектурних об’ємів, чергуючись зі світлими прямокутними виступами пілонів, орнаментальні панно утворюють мальовничі ритмічні ряди. Колористично-декоративна композиція надає приміщенням станції риси особливої художності і неповторної своєрідності, виразних національних рис.

 

Національний музей українського народного декоративного мистецтва зберігає понад 100 творів Грудзинської, серед них – один з варіантів керамічного панно станції метро „Хрещатик”.

Витоки логічності, краси, поетичності художнього стилю Оксани Грудзинської лежать в українському народному мистецтві. В основі її творчості – застосування не стільки форм і мотивів народного мистецтва, скільки принципів, що складають його основу. Роботи художниці такі ж ясні, логічні, насичені добрим світлом.

Більше про Оксану Грудзинську таї роботи: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/kozhnu-plytku-stvoryuvala-vlasnoruch   та https://life.pravda.com.ua/columns/2018/05/17/230979/

 

ІВАН ОСТАФІЙЧУК (1940)- художник, всесвітньовідомий графік.

Народився у Тростянці на Івано-Франківщині. Батьки були звичайними карпатськими селянами.

Навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1960—1965) на відділі текстилю. Ще в студентські роки розпочав виставкову практику, яку згодом поєднав із роботою графіка-ілюстратора. У 1960-х роках спеціалізувався в графіці, малярстві, художньому текстилі й кераміці.

Іван Остафійчук є митцем, який не належить до жодного узагальнення, що об’єднує художників у рамках певних течій. Винятковість його насамперед визначена тематикою його творів. Герої й теми графічних чи живописних композицій художника живуть у своєму світі, близькому кожній людині з дитинства.

Від 1967 року графічні твори І. Остафійчука потрапляють на міжнародні виставки в Литві, Польщі, Вірменії, Німеччині, Канаді. 1980 року він отри­мує золоту відзнаку престижного Дев’ятого бієнале графічного мистецтва у м. Брно (Чехословаччина). До нього надходять нові замовлення від видавництв, з’являються великі графічні цикли “Гуцульські легенди”, “Літні враження”. Зростає число станкових композицій, виконаних у складних естампних техніках (офорт, акватинта, резерваж, лавіс), творів експериментального характеру на основі комбінованих технічних засобів. Етапною працею кінця 1970-х років стає великий цикл монотипій за мотивами українських народних пісень — одна з вершин української графіки другої половини XX століття.

1970-1980-ті пробуджували в Івана Остафійчука й асоціації іншого роду, з більш радикальним, експресіоністичним загостренням форми. Не понижуючи інтелектуального тонусу, він шукає і знаходить пластичні ключі до візуалізації поетичних текстів Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, пробує відчитати “ядерну” символіку Тараса Шевченка (“В казематі”), творить цикли оригінальних рисунків з історіософським та теософським змістом.

Відчутні зміни художнього думання Остафійчука збіглися з наростаючим дискомфортом у його творчому житті, коли зросло число різного роду докорів щодо його національних акцентів з боку режимних органів. Це призвело до відчайдушного рішення художника емігрувати (спочатку до Хорватії, а потім до Канади), де він мав ряд своїх персональних виставок і можливість вийти на новий щабель професійного розвитку.

Важливими у творчій біографії митця були персональні виставки в Едмонтоні, Оттаві, Монреалі, Торонто, Клівленді, Рочестері, Лос-Анджелесі, Чикаго, Нью-Йорку, Детройті.

Але з відновленням незалежності, художник повертається до України і  1992 р. живе і працює у Львові. Після повернення на Батьківщину митець активізував творчу практику, як зазначають критики, суттєво збагативши контекст своїх творчих шукань.

Дивитися твори Остафійчука: http://museum.net.ua/news/ivan-ostafijchuk-vistavka-zhivopisu-ta-grafiki/

і ще: http://museum.net.ua/news/%D1%96van-ostaf%D1%96jchuk-graf%D1%96ka-malyarstvo/

і ще трошки: https://art.lviv-online.com/ivan-ostafijchuk/

 

ЛЕСЯ РОМАНЧУК (1955) — письменниця, лікарка. Авторка «багатосерійних» жіночих романів.

Народилася в селищі Транспортне Магаданської області, де відбували заслання після ув’язнення в таборах Дальлагу її батьки. Після закінчення терміну заслання у 1963 р. родина переїхала в Україну до м. Тернополя.

Закінчила з відзнакою Тернопільський медичний інститут, 15 років працювала викладачем Кременецького, потім Чортківського медичного училища, з 1994 року працює на кафедрі акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету. У 1998 році захистила дисертацію на тему: «Профілактика післяпологових запальних захворювань у породіль з анемією», кандидат медичних наук, і з 2005 року — доцент.  Леся Романчук є фахівцем у сфері акушерства й гінекології, автором ряду підручників. Викладає у Тернопільському медичному університеті.

Авторка кількох збірок поезій та багатьох романів, зокрема:

«Не залишай…». Роман у 8-ми книгах; “Чотири дороги». Роман у 9-ти книгах; «Лицарі любові і надії»; «Цвіте терен». Роман у 4-х книгах; “Благословен, хто йде “.

 

ДЖЕМІЛЬ КАРІКОВ (1960) — кримськотатарський музикант-фольклорист та композитор.

Народився в узбецькому місті Беговат. З відзнакою закінчив Сухумське державне музичне училище (відділення народних інструментів), а згодом — теоретико-композиторське відділення Ташкентської державної консерваторії.

Працював музичним керівником ансамблю «Хайтарма» та головним диригентом Кримськотатарського драматичного театру. Обіймав посаду музичного редактора ДТРК «Крим».

У 2004 році ініціював створення ансамблю традиційної музики «Maqam», завдяки діяльності якого було повернуто з небуття велику кількість майже забутих народних пісень. Каріков приклав руку до відродження цілої низки національних музичних інструментів (саз, баглама, кавал, сантир, кеменче, зурна, най). У виконанні «Maqam» вперше за багато років прозвучали пісні ханських часів. Джеміль Кариков є автором аранжування національного кримськотатарського гімну для хору та симфонічного оркестру. Викладав у Сімферопольському музичному училищі ім. П. І. Чайковського.

Неодноразово представляв кримськотатарське музичне мистецтво в Україні, Туреччині, Німеччині, Польщі, Росії. Написав музику для спектаклів, що ставив Кримськотатарський академічний музично-драматичний театр. Композитор художнього фільму «Хайтарма».

Після анексії Криму Російською Федерацією, Каріков виїхав на материкову частину України.

У вересні 2016 року обійняв посаду заступника директора Державного підприємства “Кримський дім”.

«Кримський дім» є платформою для культурних та правозахисних заходів та ініціатив, навчальних програм, наукових досліджень, майданчиком для обговорення соціально важливих процесів та явищ. Був сформований у 2015 році з метою забезпечення прав і свобод громадян України, в тому числі – національних меншин та корінних народів на тимчасово окупованій території України.

Інтерв’ю з Джемілєм Каріковим:

https://ua.krymr.com/a/29094332.html

 

ВІКТОР ЯНЦО (1978)  —композитор і музикант. Лідер рок-гурту «Rock-H», учасник гурту «Рокаш».

Народився в Мукачеві. Закінчив Мукачівську школу № 20 та Мукачівську хорову школу. Навчався в Ужгородському музичному училищі ім. Д. Задора на фортепіанному відділі та факультативно займався композицією. Навчався у Львівській консерваторії на композиторському факультеті в класі Миросалва  Скорика. В 2000–2004 — навчався на композиторському факультеті Національної музичної академії (клас Євгена Станковича).

В 2008 році став одним із засновників гурту Rock-H. Є автором музики усіх пісень, які входять до офіційних альбомів гурту крім пісень «Вівці», «Карта» і «Чорна гора неорана», які є народними і увійшли до альбомів в обробці Віктора Янцо.

В 2014 році в альбомі «Білий динь» вперше виступив як вокаліст, записавши декілька пісень альбому. Перший публічний виступ Віктора Янцо як вокаліста відбувся 22 квітня 2014 року в львівському театрі опери та балету під час концерту Олесі Киричук.

У 2016 році вийшов альбом “Співаночки про любов” гурту Рокаш, у якому Віктор виступив як автор музики, а також записав усі фортепіанні та вокальні партії.

У 2016 році створив колектив “Анця”, для якого пише музику та виступає в ролі художнього керівника.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=SyVk3OLZSW0

https://www.youtube.com/watch?v=7eUsXGZCUm8

https://www.youtube.com/watch?v=8bs0x4AdiFg

https://www.youtube.com/watch?v=TnwZJHrRjhg

https://www.youtube.com/watch?v=onealkjaud4

 

 

Пом’янемо захисників України, що ціною свого життя зупинили російську збройну агресію на Донбасі.

 

ІЛЛЯ ВАЛЯВСЬКИЙ (1978-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Заволока Чернівецької області. У 1996 році був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ. Через 5 місяців служби був звільнений за станом здоров‘я у запас.

Тривалий час працював водієм швидкої допомоги в місті Чернівці, потім – на підприємстві, що утилізує та вивозить тверді побутові відходи. Останнім часом мешкав з родиною у селі Дубове Сторожинецького району.

У квітні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 87-му окремому аеромобільному батальйоні 80-ї окремої аеромобільної ордена Червоної Зірки бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (, місто Чернівці).

З травня 2014 року брав участь в АТО.

17 червня 2014 року з міста Щастя Луганської області на трьох бронетранспортерах БТР-80 виїхала група бійців 2-ї роти 87-го окремого аеромобільного батальйону, до складу якої входив солдат Валявський, для надання допомоги бійцям добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій з російсько-терористичними угрупуваннями. В районі селища Металіст Слов‘яносербського району Луганської області група десантників потрапила у засідку. Унаслідок бою 9 військовослужбовців загинуло, в тому числі солдат Валявський.

Залишились дружина та 2-річний син.

 

ОЛЕКСАНДР БЕРЕЗА (1971-2015) — молодший сержант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у смт Каланчак на Херсонщині.

У 2014 році мобілізований до 79-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ (м. Миколаїв). Брав участь в АТО. Командир відділення.

24 січня 2015 року загинув унаслідок мінометного обстрілу в районі Міжнародного аеропорту «Донецьк».

Без Олександра залишились дружина, дві донечки.

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕСЬКИЙ (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Джугастрове на Одещині.

Мобілізований на початку серпня 2014-го. Оператор-розвідник, 28-а ОМБр.

8 листопада 2014-го зазнав важкого поранення в голову у бою біля міста Красногорівка. 10 листопада, перебуваючи в коматозному стані, помер у Дніпропетровській лікарні ім. Мечникова.

 

РОМАН БЕВЗ (1981-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Аврамівка на Черкащині. Закінчив Криворізький військовий ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою, по тому — Одеський інститут сухопутних військ, здобув спеціальність «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ» та кваліфікацію спеціаліста військового управління офіцера тактичного рівня.

Командир навчального взводу-водолазний спеціаліст 73-го Морського центру спеціального призначення. 2005 року звільнений у запас через скорочення штату Збройних сил України.

В часі війни — старший лейтенант, 14-й батальйон територіальної оборони «Черкаси».

Загинув 2 жовтня 2014 року від кулі снайпера під час обстрілу терористами біля села Старогнатівка Волноваського району.

Вдома залишилися дружина, дві доньки та син.

 

ДМИТРО ПРИДАТКО (1988-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в Кіровограді. Батьки розлучилися, виховувався батьком, зі школи захоплювався футболом і боксом; навчався у ПТУ № 8, здобув професію столяра. Строкову військову службу проходив у 3-му полку спецпризначення, залишився у ньому за контрактом; після завершення терміну контракту працював складальником меблів, таксистом.

З початком російської агресії пішов до військкомату добровольцем, на фронті був з кінця березня 2014-го. Старший розвідник-снайпер групи спеціального призначення загону спеціального призначення 3-го окремого полку спецпризначення.

В серпні вивозив на особистій машині з-під обстрілу побратимів під Іловайськом. Загинув у бою під час виходу з оточення «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Многопілля й Червоносільське — міна влучила у вантажопасажирську «Газель», якою їхав Дмитро.

Побратим Олександр Плотніков зміг дотягнути Дмитра до свого УАЗа, однак Придатко був важко поранений — з опіками і переломами, він прожив ще 4 години. В тому ж автомобілі загинув сержант Максим Кривенко.

3 вересня 2014-го тіло Дмитра Придатка разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. Упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Залишилась батьки, дружина та маленька донька.

 

АНДРІЙ АБРОСІМОВ (1992-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився й виріс в Павлограді, був єдиною дитиною в сім’ї. З 2007 по 2010 рік навчався у Західно-Донбаському професійному ліцеї за спеціальністю «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування». Займався кікбоксингом. У 2008 році став членом міжнародної оборонно-патріотичної організації «Козацтво України». З осені 2012 року по осінь 2013 року проходив строкову військову службу в Центрі «Десна». Після демобілізації працював охоронцем у торговельній мережі «АТБ», допомагав батькам-пенсіонерам.

З початком російської збройної агресії проти України був призваний за частковою мобілізацією у квітні 2014 року. З травня брав участь в АТО, де ніс службу на блокпостах.

Старший солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 6-й роти 93-ї ОМБр

Загинув 23 травня 2014 року від кулі снайпера під час нападу терористів на блокпост поблизу села Золотий Колодязь на трасі Добропілля — Краматорськ.

За розповідями товаришів по службі, у той день близько 15:00 на блокпост під’їхав автомобіль патрульно-постової служби та інкасаторський мікроавтобус. В цей час українські бійці укріплювали свої позиції. З автомобілів вийшли озброєні чоловіки й кинули шумові гранати, а потім відкрили прямий вогонь. Старші солдати Юрій Сітяєв та Андрій Абросімов, як найбільш досвідчені, першими вступили у бій. Вони прийняли удар на себе й загинули від кульових поранень, снайперська куля влучила Андрію Абросімову в голову, коли він перезаряджав автомат. Ще два військовослужбовці дістали поранень, але атаку було відбито. Важкопоранений старший сержант Андрій Дерило помер 9 червня у київському шпиталі.

Без єдиного сина залишились батьки.

 

МИХАЙЛО МИРОНОВ (1974–2017) —солдат ЗСУ.

Народився на Харківщині, в селі Зарічне (на той час — Петрівське). Був талановитим кухарем, любив співати. 10 років доглядав за хворою лежачою матір’ю, поки вона не померла.

На початку війни мав проросійські погляди, але коли йому наприкінці 2014 року прийшла повістка, пішов служити. На фронті зрозумів, з ким і за що воюють українські захисники. Згодом підписав контракт.

Солдат, номер розрахунку розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувально-диверсійної роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї ОМБр.

10 березня 2018 року дістав смертельне уламкове поранення під час масованого ворожого артилерійського обстрілу передових позицій на «Світлодарській дузі», поблизу селища Новолуганське. Помер під час медичної евакуації до шпиталю у місто Бахмут.

 

ІЛЛЯ ЛЕОНТІЙ (1975-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Чудей, Чернівецька область.  Навчався у Чернівецькому будівельному технікумі, працював будівельником, по тому — в лісництві.

Служив в батальйоні окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув у бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська, коли вони атакували із засідки колону українських військових.

Без Іллі лишились дружина, донька і троє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада