Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.04.2020

28 квітня.

Почнемо огляд з вшанування пам’яті Героя Небесної сотні, застреленого снайпером на Євромайдані.

А далі будуть:

  • видатний художник, який прославився епічним полотном, присвяченим Богдану Хмельницькому. Попри застереження колег він повернувся до підсовєтської Україні и був розстріляний 37-гороку;
  • поетка-шістдесятнииця, чия творчість вирізняється особливою ліричністю;
  • художник-графік, що працює, зокрема в надскладній техніці кольорових ліногравюр, і свого часу брав участь у розробці дизайну української валюти;
  • кліпмейкер, який знімає кліпи для найвідоміших українських рок-гуртів;
  • провідний актор і режисер-постановник театру ім. Заньковецької у Львові;

А також пом’янемо захисників України, які могли б цього дня святкувати уродини – якби не загинули, боронячи нас від російської агресії.


Отже – Герой Небесної Сотні:

БОГДАН ВАЙДА (1965-2014) — учасник Євромайдану. Вбитий снайпером на вулиці Інститутській у Києві.

Народився в селі Стебник на Львівщині (нині адміністративна частина міста Дрогобич). Богдан — нащадок українських переселенців із Польщі, батько Іван був виселений 1946 року до України з польського села Кречкова Перемишльського повіту.

Після служби в РА, у 1985 році Богдан вступив до Львівського технікуму механічної обробки деревини. Закінчив його з відзнакою, працював на Дрогобицькому меблевому заводі. Сім’я спочатку жила в Стебнику, тут на шахті працював батько. Після його смерті Богдан, разом із матір’ю Ганною та сестрою Любов’ю, переїхали до села Летня,  тут і жили у дерев’яній хаті, без великих статків. Богдан Іванович три роки був на заробітках в Італії. Останнім часом займався сільським господарством: вирощував курей та гусей рідкісних порід.

Усе життя захоплювався спортом, стежив за досягненнями спортсменів, збирав автографи олімпійських чемпіонів. Перший автограф отримав у 13 років від гімнаста Віктора Чукаріна. У його колекції понад 3 тисячі автографів. Нагороджений бронзовою медаллю Олімпійського комітету за популяризацію олімпійського руху та спорту в цілому.

Богдан Вайда був патріотом України із активною громадянською позицією, брав участь у процесах  національного відродження 90-х років. 1990 року стояв  у Живому ланцюгу Соборності між Львовом і Києвом. Під час парламентських виборів 2007 року був спостерігачем на одній із виборчих дільниць у Луганську.

На підтримку Євромайдану, до Києва перший раз приїхав 12 грудня 2013, увійшов до Самооборони Майдану. В чергове повернувся 19 лютого 2014, був у 12-й сотні Самооборони. Вранці 20 лютого зателефонував своїй сестрі Любові зі словами: «Люба, тут справжня війна! Стріляють…» Розмова увірвалася — Богдана Івановича було вбито пострілом снайпера в голову.

Вже ввечері 21 лютого тіло Богдана Вайди було привезено до Летні. Похорон загиблого активіста, на який прийшли сотні людей з навколишніх сіл та міст, відбувся у суботу, 22 лютого 2014.

Як відомо, беркутовців – фігурантів справи про розстріли на Євромайдані – зелена влада віддала Росії в процесі обміну на українських полонених.

 

Повертаємося до більш ранніх часів – і зустрічаємося з кількома визначними митцями.

 

МИКОЛА ІВАСЮК (1865-1937) — художник. Прославився картиною «В’їзд Богдана Хмельницького у Київ». Жертва сталінського терору.

Народився у місті Заставна на Буковині. Батько був теслярем, мама — ґаздинею вдома. Після школи вступив до Чернівецької вищої реальної школи, де професором живопису був перший на Буковині український художник-професіонал Юстин Пігуляк. Він давав хлопцеві безплатні уроки з техніки та композиції живопису, знайомив із історією культури. Вже тоді Миколу приваблювала історична тематика в живопису.

У 19 років, Микола Івасюк став студентом Віденської академії мистецтв. Після її закінчення,  Івасюка рекомендували, як одного з найкращих художників історичного жанру, до Мюнхенської Академії мистецтв для подальшого удосконалення. Тут він теж звернув на себе увагу викладачів. Коли навчальний заклад відвідував відомий художник-реаліст Ілля Рєпін, йому представили Івасюка. Рєпін щиро подивувався довершеності, свіжості творів молодого художника. І як не раз згадувалося в західній пресі, начебто саме тоді юнак вирішив перевершити шедевр майстра «Запорожці пишуть листа турецькому султану» і згодом втілив свій задум в композиції «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва».

Преса віщувала талановитому юнакові велике майбутнє в Європі.  Однак художник по закінченні Мюнхенської Академії мистецтв поспішив на Буковину. Тут він влаштував персональну виставку, яка одразу привернула до нього увагу,  пізніше заснував у Чернівцях художню школу для «талановитої та бідної молодіжі».

В цей час Івасюк багато працює, зокрема разом з учнями виконує замовлення на образи для іконостасів – ці роботи збереглися у Заставні, в Кіцмані та в деяких селах на Буковині.

Найвідомішу картину — «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (зберігається в Національному художньому музеї України), художник творив два десятиліття і закінчив 1912 року. Перед Першою світовою війною в Західній Україні кольорова репродукція цієї картини була майже в кожній українській хаті. Ця монументальна картина розміром 4Х6 м, є одним з найвизначніших творів українського історичного малярства.

У час, коли почалася Перша світова війна, Івасюк проживає у Львові. 3 вересня 1914 російське військо вступає до Львова, а вже у квітні 1915 року його відвідує Микола II, приїзд якого доручили зобразити Миколі Івасюку. (У Національному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається ескіз Івасюка до картини «В’їзд Миколи ІІ у Львів»).

Після цього, в середині квітня, німецько-австрійські війська переходять в контрнаступ і відвойовують більшу частину Галичини. А російські війська, відступаючи, беруть з собою заручниками півсотні провідних українських діячів, серед яких є й Микола Івасюк. З клеймом «німецький шпигун» художника висилають до Ростова-на-Дону, і тільки згодом він повертається в Україну.

Микола Івасюк створив баталістичні композиції з козацьких визвольних змагань, чимало картин з боїв Українських січових стрільців, вояків Української галицької армії. На жаль, ці твори пропали при переїзді художника до Києва.

Загалом Микола Івасюк створив не менше півтисячі картин, основна частина з яких розійшлася поміж людьми, їхня доля є невідомою.

1919 року, як художнику з високим міжнародним авторитетом, уряд Директорії УНР доручив Івасюку створити ескізи для поштових марок УНР. Виконав малюнки восьми з 14 марок і зробив загальне оформлення серії, що отримала назву «віденська серія». Друк марок завершили 31 травня 1921, проте у зв’язку з витісненням військ Директорії за межі України марки поштового застосування не мали.

Року 1926 голова Раднаркому України Влас Чубар запросив Миколу Івасюка та його учня Євсевія Ліпецького на посади професорів Київського художнього інституту. Ліпецький не прийняв запрошення і не радив Івасюкові їхати у підсовєцьку Україну, бо від утікачів знав про тамтешній комуністичний режим. Але Івасюк не послухав поради і, як повідомлялось у газеті «Пролетарська правда», «на запрошення уряду Української РСР наприкінці 1926 року разом із сім’єю переїхав на постійне мешкання до Києва». Йому запропонували створити низку картин на теми революційного руху в Україні.

Художник Василь Кричевський згодом оповідав, що перед смертю Івасюк дуже бідував і був розчарований такою «Україною». Спершу майстра малярного мистецтва прославляли, але згодом, за вказівкою з Москви, стали всіляко утискати, потім перевели до Одеси, піддаючи жорсткій критиці за «буржуазні ухили» в мистецтві. З часом взагалі заборонили будь-де згадувати його прізвище.

18 вересня 1937 р. в квартиру художника увірвалися енкаведисти, влаштували обшук і, хоча нічого крамольного не знайшли, господаря арештували й кинули до Лук’янівської в’язниці.

Уже через місяць на митця «накатали» постанову, у якій йшлося про те, що Микола Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, і нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.

«Звинувачений Івасюк Микола Іванович винним себе не визнав», — змушені були написати слідчі.

14 листопада 1937 р. ухвалено вирок: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати». Дружину з доньками вислано до Тверської області Росії.

11 днів 72-літній художник чекав у камері смертників своїх катів. За одними даними, розстріляний у Биківні, за іншими даними — у Жовтневому палаці.

Посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину» 1980 року.

 

ІРИНА ЖИЛЕНКО (1941-2013) — поетеса, дитяча письменниця, мемуарист. Учасниця руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва».

Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка автобіографічної книги спогадів «Homo Feriens».

Народилася в Києві в родині службовців. Але невдовзі почалася німецько-совєцька війна, під час якої чимало родин втрачали один одного. Так сталося і з Іриною, її батьки загинули. Спершу нею опікувалися дідусь та бабуся у Звенигороді, що на Черкащині.

Після війни Ірина з новою родиною повернулася до Києва. Дитячі роки вона мало згадує, як і шкільні, адже становище сироти в повоєнний час було неоднозначним. Крім того, задатки українського виховання на селі, в діда і баби, зробили із неї впертого противника зросійщення столиці України. Згадуючи шкільні роки, Ірина відзначала лише своє захоплення літературою, перші римовані спроби вона зробила у шкільному віці і навіть перша її публікація відбулася, коли вона ще навчалася в школі.

Окрім літератури, Ірина тяжіла до виховання і навчання дітей, і ще підлітком прилаштувалася до дитячого садочка — доглядати малечу. Пізніше вона повністю перейшла на роботу в садочок і стала вихователькою. Згодом закінчила вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету ім.Шевченка.

Працювала у редакціях газет і журналів. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом.

Ірина видала близько 20 книг – збірок віршів і твори для дітей. Її поезіям притаманний щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком, насолода життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та роздуми про смерть.

З 1997 року в журналі «Сучасність» Ірина Жиленко почала публікацію своїх спогадів та листів під загальною назвою «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Єдиним виданням були опубліковані 2011 року у видавництві «Смолоскип».

У цих спогадах Жиленко тверезо оцінює трагедію творчості за совєтів, в умовах всепоглинаючої цензури:

«Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. …Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…»

Більше про Ірину Жиленко:  https://zbruc.eu/node/74443

 

ВАСИЛЬ ЛОПАТА (1941) — художник-графік.

У співавторстві з Максимовим працював над дизайном перших українських гривень.

Народився в селянській родині. Батько працював директором будинку культури. Він не мав спеціальної освіти, але хист, ентузіазм і любов до своєї справи дозволяли ставити спектаклі, грати в них головні ролі, співати, писати декорації. Під час Другої світової війни був мобілізований і загинув у Сталінграді у 1942 році у віці 33 років. Матері, яка працювала в колгоспі, довелося самій ростити двох синів.

Малювати Василь почав ще у дитинстві, але за волею дядька був зарахований не в художню школу, а в Майнівський зоотехнічний технікум, який закінчив з «червоним» дипломом у 1959. Кожну хвилину, вільну від  чужого йому навчання, Василь малював, готувався і успішно склав екзамени до Київського училища декоративного і прикладного мистецтва.

Навчання там тривало недовго: у 1961 Василь Лопата був призваний до лав радянської армії, де поєднував службу з малюванням. Відслуживши, він наважився вступати, минаючи художнє училище, одразу до Київського державного художнього інституту, куди і був зарахований у 1964 році.

Навчання давалося важко, адже, на відміну від своїх однокурсників, Лопата не мав системної попередньої освіти. Але фанатична працездатність допомагали долати труднощі.

Шість років занять завершилися високо оціненою дипломною роботою — циклом з десяти дереворитів на тему українських народних дум, зарахуванням до Творчих майстерень Академії художеств СРСР під керівництвом Михайла  Дерегуса і першою груповою виставкою.

У видавництві «Веселка» Лопата з власної ініціативи, не розраховуючи на гонорар, виконав 16 ксилографій до роману В. Шевчука «Побратими» (1971). Цю роботу було не тільки схвалено, але й удостоєно Диплома ІІ ступеня на Республіканському та III ступеня на Всесоюзному конкурсі мистецтва книги, а також передруковано в Мельбурні й використано для настінного календаря в Канаді.

Більше року (1973) було віддано єдиній в українській графіці серії кольорових (у 8–9 дошок!) ліногравюр «Українські народні думи». Добре «прозвучали» й ілюстрації до «Каменярів» І. Франка (1975). Олесь Гончар був дуже задоволений ілюстраціями до його «Прапороносців».

П’ять років (1987—1992) присвятив художник ілюструванню «Кобзаря». За цю роботу Лопата був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.

Віхою стала серія «Слово о полку Ігоревім», відзначена Дипломом Академії художеств СРСР і придбана кількома музеями України та Росії. «Лопата пішов своєрідним шляхом, що глибинно і містко відтворює ідею, стиль, природну тканину „Слова“. Він намагався (дуже вдало!) поєднати сюжет із символіко-метафоричним рядом. Система образів, тональність, міфологічність якнайкраще відтворюють дух поеми… вражають своєю монументальністю, значущістю. І зовсім не розмір сприяє тому, а саме гармонійне, переконливе, майстерне поєднання ідеї, задуму і засобів вираження…» – так характеризував цю роботу видатний художник-графік  Георгій Якутович.

Василь Лопата також працював над художнім образом української гривні, запровадженої у  1991 році.

У 90-ї роки митець звертається до релігійної тематики, з’являються портрети Київських і Галицьких митрополитів, серії «Українські святі», «Хресний шлях України», «До життя і воскресіння» (1993),  також художник створює живописні роботи на євангелічні теми.

Станкова серія чорно-білих ліноритів «Маруся Чурай» була виконана у 2000—2001 роках.

Загалом Василь Лопата створив близько 700 творів образотворчого мистецтва.

Інтерв’ю з художником: https://www.unian.ua/society/67542-vasil-lopata-ne-lishe-malyue-grivni-a-y-pishe-pro-nih.html

Дивитися його роботи: https://sverediuk.com.ua/vasil-lopata-hudozhnik-grafik/

 

ВІКТОР ПРИДУВАЛОВ (1970) — режисер, кліпмейкер.

Співзасновник незалежного лейблу ІншаМузика, інтернет-радіостанції “Radio Submarina” та студії пост-продакшену “Re:Evolution Film”.

Знімав кліпи для гуртів: Океан Ельзи, Скрябін, ТНМК, Тартак, Green Grey, Бумбокс, Гайдамаки, Плач Єремії, ДахаБраха, Жадан і Собаки, Kozak System, Riffmaster.

Кліпи Придувалова для:

ДахаБраха: https://www.youtube.com/watch?v=aFJ717atqaw

Жадан і собаки: https://www.youtube.com/watch?v=D_pJ-7YFQJE

KOZAK SYSTEM https://www.youtube.com/watch?v=HqeNjgxf-LU

 

ОРЕСТ ОГОРОДНИК (1973) — актор, драматург, режисер-постановник Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Народився у Львові.  Закінчив Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка, за спеціальністю — актор музично-драматичного театру та кіно та Львівський національний університет ім. Франка, факультет культури і мистецтв, кафедра режисури.

Зіграв понад сто ролей у театрі ім. Заньковецької, поставив 9 спектаклів.

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією:

 

МИКОЛА РУДНИК (1965-2019) – сержант ЗСУ.

Народився в селі Батятичі, Львівська область. Зазнав переслідувань совєтських спецслужб після того, як в Умані знімав прапор більшовицького режиму. Певний час довелося перечекати в Польщі. Коли зажевріло свободою, Микола Рудник долучився до патріотичних процесів, боротьба яких увінчалася проголошенням незалежної Української держави.

Був одним із засновників Товариства української мови ім. Т.Шевченка «Просвіта», Народного Руху України. У числі інших патріотів створював Конґрес Українських Націоналістів та ГО «Тризуб імені Степана Бандери». Активно працював у військово-патріотичній референтурі КУН, проводив вишколи для молоді.

Був активним учасником Майданів, сотником варти КУНу, був в охороні Голови ОУН та КУН Слави Стецько в час проведення Великих зборів.

В АТО пішов добровольцем, служив головним сержантом взводу, 8-а окрема автомобільна санітарна рота.

Загинув 4 лютого 2019 р. під час евакуації поранених у м. Покровськ, Донецька область – внаслідок обстрілу російсько-терористичними формуваннями.

Залишились брат, сестра, дружина та дві доньки від попередніх шлюбів.

 

МИХАЙЛО ГРИГОРИШИН (1990-2015) – солдат 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Народився в селі Панівці Тернопільської області. Навчався на юриста у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, який закінчив з відзнакою.

У 2012 році пішов служити в десантні війська, планував працювати в міліції. З початком російської агресії проти України служив у 51-ій, у жовтні його перевели в 128-у бригаду. 25 листопада бригаду перекинули під Чорнухине (Попаснянський район, Луганська область).

31 січня 2015 співслужбовці бачили, як під час обстрілу поблизу Чорнухиного, Михайло впав, але до нього не можна було дістатися через бойові дії. Тоді ж загинули лейтенант Олег Довгий та старший солдат Сергій Матусевич. Рідні довгий час сподівалися, що він живий, але 13 квітня їм повідомили, що результати ДНК-експертизи підтвердили смерть Михайла.

Залишилися батьки та сестра.

 

ВІКТОР КОВАЛЬЧУК (1984-2014) — старший сержант ЗСУ, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Брав участь у миротворчих операціях ООН. На фронті з березня 2014-го, стояв на блокпостах із анексованим Кримом, брав участь у боях за Савур-могилу — горів у БТРі, витягував під обстрілом побратимів, також пройшов бої за Піски.

Вже під час війни дружина Віктора народила доньку, йому дозволили з’їздити додому у короткострокову відпустку. Тоді ніхто ще не знав, що він вперше і востаннє бачить свою дитину. Після повернення на фронт він часто казав дружині по телефону, що скоро знову приїде і вони будуть разом гуляти з донечкою. Але – не судилося.

При обороні Донецького аеропорту загинув 31 жовтня 2014 року від осколкового поранення в голову. Старший сержант Ковальчук кинувся на гранату, рятуючи життя своїх побратимів.

Вдома у Миколаєві залишилася дружина та донька.

 

АНДРІЙ БРАУХ (1991-2015) — сержант Збройних сил України.

Один син у батьків. Мобілізований у березні 2014-го, механік-водій, 30-а окрема механізована бригада.

12 лютого 2015-го смертельно поранений у бою за контроль над селом Логвинове — на трасі Дебальцеве — Артемівськ. Тоді ж полягли вояки батальйону «Донбас» Андрій Камінський, Роман Мельничук, Володимир Самойленко, Володимир Панчук, Анатолій Поліщук, старший лейтенант 79-ї бригади Ігор Марквас, поранень зазнав Михайло Левківський.

Підрозділи ЗСУ займають штурмом частину Логвинового та розблоковують трасу Бахмут — Дебальцеве, в селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменш 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади, з українського боку втрати в техніці склали 2 танки батальйону «Донбас», у 30-ї бригади — 2 танки та БМП. В бою по очистці Логвинового вояки «Донбасу» спільно із ЗСУ ліквідували до 50 одиниць живої сили терористів, полонили 12, знищено ворожий танк, підбито БТР. По мірі просування вглиб населеного пункту «Донбас» потрапив у засідку та, розбившись на дві групи, почав відхід — перша група відходила із полоненими, друга група прикривала. В групі прикриття загинули Анатолій Поліщук-«Кемел», Володимир Панчук-«Араб», Андрій Камінський-«Впевнений», Роман Мельничук-«Санта», Володимир Самойленко-«Вован», було підбито вантажівку. БМП, в якому пересувався Володимир Панчук, потрапила в засідку терористів, вояки зайняли оборону та довго стримували противника, запобігши потраплянню в кільце та нападу на військову колону. Незважаючи на переважання противника у живій силі, група змогла ліквідувати в бою понад 20 терористів.

Без Андрія лишились батьки. Похований у Херсоні 25 лютого 2015.

 

ПАВЛО БАЛАГАНОВ (1984-2014)— капітан ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську (зараз – Дніпро). Начальник зв’язку — командир взводу, 93-я ОМБр

Загинув 29 серпня під час виходу з оточення поблизу Іловайська.

Згадує старший лейтенант Е.С. Бражник:

Так вийшло, що прибило нас першою хвилею мобілізації в 1 МБ 93 ОМБр в період з 03.04 до 09.04.2014. На той момент (якщо не зраджує пам’ять на початку березня) практично весь склад 1МБ кадрових військовослужбовців складом 2-х РТГР відбув на кордон з Росією в Луганську область. З офіцерів 1МБ няньчиться з нами залишився тільки нач. штабу майор Денисов Дмитро Миколайович (надалі загинув під Іловайськом), і капітан Фролов Володя, на якого повісили всіх чортів у вигляді матеріальної частини від віників до БМП.

Щоб було зрозуміліше: весь 1МБ був заново сформований з мобілізованих. Всі офіцери 1МБ так само мобілізовані і за рідкісним винятком мали за плечима лише інститутську військову кафедру (куди власне і пішли свого часу щоб не потрапити в армію).  Досвід військової служби був у кількох людей, в тому числі і Паші, а особовий склад весь пройшов строкову службу в армії. Загалом так скажу – якби не поради Павла, було б зовсім туго.

У Павла був непростий характер, і не було такого дня щоб ми не сперечалися з ним до хрипоти, а часом і підвищених тонів і мату, і сварилися з ним по справжньому, а й мирилися швидко (і немає зараз такого дня щоб я його не згадував).

А потім навчання закінчилося, на початку травня почалася справжня служба. Частина хлопців потрапила на блок-пости в район Добропілля-Авдіївки-Пісок, частина вирушила охороняти ТПУ, а Павла покликав до себе в розташування 1 РТГР комбат, начальником зв’язку батальйону.

В кінці липня 2014 р весь склад 1 батальйону, мобілізованих і кадрових, зібрали в розташуванні частини (була проведена ротація), провели бойове злагодження та 19.08.2014 1МБ висунувся на виконання бойового завдання в район Іловайська. Це був останній раз коли я бачив Павла, напередодні ми відзначили його 40-ка річчя, пам’ятаю як будували плани, сміялися, “підколювали” один одного…

А потім 29 серпня о 10 ранку мені додзвонилася його тітка і захлинаючись сльозами сказала що Павло подзвонив їй і сказав: «мені відірвало руку, я лежу на узбіччі дороги, допоможіть».

Знайшли Павла через два тижні в Запорізькому морзі, він був добитий в голову (під лівим оком кульової вхід), багато пізніше один з пережили полон солдатів розповів, що бачив як під’їхала біла машина, з неї вийшли двоє (він сказав “чеченців”) і добили всіх поранених.

 

МИКОЛА АНДРУЩЕНКО (1984-2016) — розвідник, старший солдат ЗСУ.

Народився у північному Криму, в селі Цілинне Джанкойського району. Мешкав у місті Джанкой.

2014 року, під час російської збройної агресії проти України, пішов добровольцем до українського війська. Старший розвідник роти глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону. В грудні 2014 року був нагороджений орденом «За мужність».

Загинув 18 червня 2016 року внаслідок підриву на протипіхотній стрибучій міни з «розтяжкою». Рота глибинної розвідки щойно встановила апаратуру для прослуховування і рушила вздовж лінії розмежування. Командир роти майор Сергій Лобов зупинив основну групу і з двома солдатами пройшов ще 50 метрів. Тоді хлопці і натрапили на «розтяжку». Старший розвідник Андрущенко йшов першим, і почувши, як спрацювала міна, крикнув товаришам. Він ще зробив крок їй назустріч, щоб своїм тілом прикрити побратимів. Командир роти був поранений у голову, солдат Бумагін дістав поранення рук та ніг. Коли основна розвідгрупа прибігла на звуки вибуху, всі троє були при тямі. Микола Андрущенко просив побратимів полишити його і рятувати решту, він загинув першим. Командувач роти Сергій Лобов помер під час транспортування до шпиталю.

Поховали кримчанина Миколу Андрущенка на Краснопільському кладовищі міста Дніпро. У нього залишився син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада