Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

28 червня.

Сьогодні народилися:

  • учасник підпілля ОУН на Донбасі;
  • скульпторка, авторка пам’ятника жертвам Львівського гетто;
  • композитор, обдарований мелодист;
  • скульптор-різьбяр, автор різних храмових інтер’єрів;
  • художник, що на фронті російсько-української війни створив серію з понад сотні портретів добровольців;
  • видатна піаністка, ініціаторка багатьох подій у музичному житті України.

І, як завжди, вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією. Серед них – уродженець Добропілля, який навесні 2014 року доклався до того, щоб над його малою батьківщиною не були підняті ворожі прапори, а по тому пішов воювати з російськими окупантами.


Починаємо:

 

Історію першого героя огляду почну з невеликої передмови:

Один із сталих совєтських міфів стверджує, що діяльність ОУН обмежувалася західними районами України. Втім, з розсекречених документів висновується, що оунівське підпілля діяло і на півдні та сході України, зокрема, на Донбасі. За свідченням тих таки документів, більшість – близько 80% донбаського оунівського підпілля складали місцеві мешканці. Про одного з них зараз і йтиметься:

 

ВАСИЛЬ МЕЖОВИЙ-МОРОЗ (1923-2015)  — учасник підпілля ОУН на Донбасі.

Народився у селі Курахівка, нині – Донецької області в родині заможних селян. У 1930-му році батьків розкуркулили і вигнали із рідного села. Батька посадили, та він втік із табору і влаштувався у Донецьку на шахті 16-17 «Євдокимівка», куди, за розповіддю Межового, брали усіх підряд і без документів. У роки Гололдомору батько забирає родину до себе в Донецьк, бо шахтарів перед спуском у забій добре годували. Батько брав маленького Василя з собою і потаємно віддавав пайку. У 1937-му році через завал у забої батько скалічився і з сім’єю переїхав на постійне місце проживання в місто Красногорівка Мар’їнського району. У тому ж році Василь закінчує Мар’їнський педагогічний технікум.

-У 1937-му році я закінчив Мар’їнський педагогічний технікум і отримав посаду вчителя початкових класів Мар’їно-Новоселівської школи в Дзержинському районі Донецької області. Коли почалася війна, вчителів і шахтарів до армії не брали, вони опинилися без роботи. Пам’ятаю валки шахтарів все йшли і йшли кудись по селах, з надією роздобути якусь їжу, – згадував Межовий. – Я переїхав до Красногорівки, де жили батьки. Працював у «общиннім» господарстві Донецького зоотехнікуму, який з приходом німців перестав існувати, як навчальний заклад. Там розташувався німецький шпиталь.

Серед безробітних учителів вирізнявся викладач-західняк Олесь Миколайович Зінченко, який згуртував студентів та учителів. Зінченко якимось дивом домігся у німецької адміністрації відкрити у колишньому зоотехнікумі школу механізації. Таким чином працевлаштував згуртованих ним учителів. Як з’ясувалося пізніше, школа – це глибокий оунівський замисел. До Зінченка прийшов учасник похідних груп Корецький Володимир Йосипович, мій сусід, на одній вулиці жили. Перед війною він у Львівському інституті навчався, тоді ж став оунівцем. Він же мене й запросив: «Василь, – каже, – ти ж уже учитель. Чого ж тяпку тягаєш? У нас буде клуб, а ти станеш завклубом».

І ці розумні люди створили такий гурток «Просвіти», що почав гриміти на всю округу. При школі була організована їдальня, студентський клуб, яким керував я, театр. Олесь мене не посвячував у тонкощі підпілля. Конспірація була сильна. Підпілля діяло прямо під носом у нацистів, як вже казав, школа знаходилася в одному приміщенні зі шпиталем.

Театральним гуртком ми обслуговували усю округу, збирали свої шмутки, пішки йшли по селах. Ставили «Наталку Полтавку», «Безталанна», «Мартин Боруля», за цими виступами крилася потужна агітаційна націоналістична робота, спрямована на боротьбу з фашизмом і большевизмом. Наші керівники бачили майбутню Україну незалежною, а не під патронатом більшовиків чи нацистів. Знаю, такий само гурток існував у передмісті Донецьку в селі Старо-Михайлівка. Наші осередки декілька разів відвідували зв’язкові агітатори проводу ОУН. Одного разу серед гуртківців пройшла звістка про приїзд Чупринки. Хто то такий дізнався аж після його загибелі.

У вересні 1943 року Донбас звільнили від німців. НКВС арештували активістів нашої групи: Зінченка, Хоречко, Петрусенко – усіх розстріляли. Корецький отримав 17 років таборів, повернувся знеможений, скоро й помер. Хлопців із гуртка мобілізували до армії, де кинули на передову у м. Рогачик на річці Молочній, там усі й полягли…»

Василя Мороза (Межового) теж арештували. Під конвоєм його відправили на відбудову військового заводу №110 у м. Донецьк, там він перебував під наглядом до 1946 р. Нагляд залишався, коли знову вчителював у школі м. Красногорівка і під час заочного навчання у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті.

1953 перейшов на агрономічну роботу. Працював на різних агрономічних посадах у Донецькій та Сумській областях. Мав совєтські нагороди, зокрема Орден Трудового Червоного Прапора. Працював нештатним кореспондентом у журналах Сільські Вісті Київ, та Земледелие Москва. Під його керівництвом розроблялась система землеробства на Сумщині.

Вже коли Україна здобула незалежність, Василь Межовий намагався щось дізнатися про замучених у катівнях НКВД оунівців, про їхнє місце поховання. Писав листи до Донецького СБУ. На що отримав відповідь: «Чинним Законодавством України доступ до документів національного архіву фонду, що містить конфіденційну інформацію про осіб, обмежується на 75 років від створення цих документів.

Важко сказати, чому донбаський оунівець порівняно легко відпекався – не табори у Сибіру, а завод у рідному краї, не десятиліття ув’язнення, а три роки робіт під наглядом. Та й подальша його доля складалася досить безхмарно – як на совєтські часі. Можливо, це був один з тих нечастих випадків, коли система давала збій. Можливо, Василь пішов на співпрацю з «органами». Але щоб там не було – факт лишається фактом – ОУН-івське підпілля на Донбасі діяло і місцеві мешканці брали в ньому активну участь.

Зараз Василь Межовий живе у Сумах і є членом партії Конгрес українських націоналістів. Видав кілька збірок поезій.

 

ЛУЇЗА ШТЕРЕНШТЕЙН (1926-2015) – скульпторка, авторка пам’ятника жертвам Львівського ґетто.

Народилася в місті Ямпіль Вінницької області, у сім’ї фотографа та викладачки англійської мови. Батько Луїзи ― Йосип Штеренштейн у 1928 році заарештований та звинувачений у шпигунстві. Через рік засуджений і на 3 роки позбавлений права проживати у прикордонній зоні. Відтоді і до 1933 року сім’я Штеренштейн мешкала у місті Ізюм Харківської області. Із 1933 до 1941 років Штеренштейни проживали у Кременчуці та Полтаві. У 1941 році Луїзу разом з матір’ю евакуювали на Урал.

У 1951 році Луїза закінчила факультет монументальної і декоративної скульптури Московського інституту прикладного і декоративного мистецтва.

Після навчання направлена на роботу до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. До створеного у 1946 році Інституту у повоєнний період часто відправляли спеціалістів та спеціалісток з інших мистецьких осередків СРСР (здебільшого з Москви та Києва). У такий спосіб інтегровані митці та мисткині мали б посилити соцреалістичний канон у локальному мистецькому середовищі та “розірвати” зв’язок з модернізмом.

Штеренштейн провадила активну педагогічну практику: розробляла практичні курси для студентства та керувала дипломними роботами випускників інституту, які згодом стали відомими скульпторами.

Луїза Штеренштейн розробляла, здебільшого, проекти меморіальних комплексів, присвячених подіям Другої світової війни у Львові, Чернівецькій та Хмельницькій областях, створювала надгробну пластику та тиражну скульптуру на Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці.

На початку 1980-х здоров’я Штеренштейн погіршилося через хронічне захворювання, що спричинило конфліктну ситуацію між нею та керівництвом Інституту. У 1983 році її звільнили. У 1990 році емігрувала до Ізраїлю.

У Львові за проектом Луїзи Штеренштейн та її сина скульптора Юліана Шмуклера (у співпраці з архітектором Василем Пліхівським) встановили у 1992 році пам’ятник жертвам Львівського ґетто. Макет пам’ятника зберігається у Національному меморіалі “Яд Вашем” в Ізраїлі. У місті Кір’ят-Моцкін в Ізраїлі скульпторка створила пам’ятник п’ятьом солдатам-євреям, учасникам боротьби з нацистами.

Подивитися роботи: http://sterenstein.ru/photos/album401/

 

МИКОЛА СТЕЦЮН (1942) — композитор.

Народився в м. Бахмут (тоді АРтемівськ) на Донеччині. Закінчив факультет народних інструментів Харківського інституту мистецтв, 1973 — клас композиції. Працював викладачем Слов’янського педагогічного інституту та Харківського культ-освіт. Училища.

Керував ансамблем народних інструментів в Харківській обласній філармонії, з 1979 року — художній керівник філармонії.

Стецюн – талановитий мелодист, який виявив себе в пісенному жанрі, опері та опереті, інструментальних концертах та інших повноцінних музичних жанрах.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=bYhmmMl03Hg

 

ПЕТРО ХОДАНИЧ (1951) — прозаїк і скульптор-різьбяр по дереву.

Народився в селі Раково Закарпатської області. Закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва та Московський літературний інститут ім. М. Горького. Доцент Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти.

Автор книжок «Тиждень у горах», «Степанова земля», «Портрет орендатора», «Міст через Тису», «Знак дракона».

Петро Ходанич разом із Степаном Шолтесом і Василем Брензовичем був засновником Спілки професійних художників Закарпаття. Є знаним майстром малої дерев’яної пластики і монументального сакрального різьблення, серед яких — іконостаси в церквах Ужгорода, Ужгородського, Свалявського та Перечинського районів, аналої, престоли, жертовники, кіоти, єпископські герби в церквах Закарпаття.

Ходанич є також автором проекту реконструкції іконостасу церкви Святого Духа у Колочаві. Його різьблення прикрашає санаторії, зокрема «Сонячне Закарпаття» та «Гірська Тиса». Багато робіт у приватних колекціях в Україні, Росії, Угорщині, Німеччині, Франції, Англії, Ізраїлю, Канади та США.

 

СЕРГІЙ ПУЩЕНКО (1960) — художник, автор портретів воїнів добровольців.

Народився на Дніпропетровщині. Змалку багато малював, мріяв ілюструвати книжки. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (відділення живопису), а згодом — Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова у Львові. Здобув фах художника-графіка, оформлювача книжкової друкованої продукції, художнього редактора, працював у видавництві «Прапор» (Харків).

Від весни 2015 року Сергій тривалий час перебував у зоні бойових дій під час російської збройної агресії проти України, писав портрети вояків 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» та 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. Згодом став активним волонтером.

В його доробку понад 600 картин. Основна тема творчості пов’язана з українським козацтвом, створив цикл «Козацькому роду — нема переводу».

У 2015—2017 роках під час війни з російськими окупантами створив з натури галерею живописних і графічних портретів українських воїнів-добровольців (110 робіт розміром 80х60 см та 7 етюдів); 106 портретів увійшли до авторської книги-альбому «Портрети добровольців на війні», яка обмеженим накладом була видана у квітні 2018 року письменницьким видавництвом «Майдан» (Харків).

Мистецтвознавці зазначають:  «Для більшості його робіт характерний „неоміфологізм“… Заглиблення в міфологію, у легенди, в космогонічні уявлення наших пращурів стимулюють авторське міфотворення… Завдяки певній деформації обличчя художник робить акцент на найхарактерніших рисах своїх героїв, досягаючи в такий спосіб психологічної глибини. Певною стилізацією образів художник творить свою іконографію, звеличує своїх героїв і канонізує козацькі образи в нашій уяві, доводячи їх майже до стадії святості…»

Подивитися портрети добровольців роботи Пущенка можна тут: https://mi100.info/2017/11/21/sergij-pushhenko-pokazav-frankivtsyam-104-portrety-dobrovoltsiv-na-vijni-foto/

 

ЄВГЕНІЯ БАСАЛАЄВА (1963)—  піаністка, співзасновниця Національного камерного ансамблю «Київські солісти», засновниця БФ «Київ-Класік», ініціаторка музичних фестивалів і творчих проектів.

Народилася у місті Алма-Ата в родині музикантів. Навчалася в Державному музичному училищі ім. Глієра у Києві, закінчила з відзнакою Київську державну консерваторію направлена на роботу до Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського.

З студентських років Євгенія багато концертує, з успіхом презентуючи вітчизняну виконавську школу в Україні та за її межами як інтерпретатор творів української та зарубіжної класичної музики. Виступає як солістка з провідними оркестрами України та зарубіжжя.

1986 р. розпочалась багаторічна творча співпраця з видатним скрипалем, маестро Богодаром Которовичем. У 1992 р. митці одружились. У шлюбі народився син Антон Которович.

1996-2018 роках – солістка , директор з творчих питань Національного камерного ансамблю “Київські солісти”.

1999 р. за рішенням керівництва Держави, під час проведення Днів культури України в Німеччині Євгенія Басалаєва була удостоєна честі презентувати у Берлінській опері віднайдену у Києві «Нотну колекцію родини Й. С. Баха».

2001 року Басалаєва заснувала Київський камерний ансамбль «Контрасти Київ-Класік», який об’єднав найкращих українських виконавців, лауреатів міжнародних конкурсів, на сьогодні визнаний у світі. Колектив у різні часи співпрацював з відомими диригентами та зірками європейського виконавства, серед яких Богодар Которович  (Україна), Саулюс Сондецкіс (Литва), Пабло Боджіано (Аргентина), Француаза Шово (Франція), Дарко Брлек (Словенія), Микита Борисоглєбський (Росія), Євгенія Лісіцина (Латвія),Олександр Кагановський (Швейцарія), Роланд Гьольцль (Австрія) та інші.

Євгенія Басалаєва здійснила біля 300  фондових записів,  організованими  як українським так і зарубіжним радіо та телебаченням.

Сторінка в ФБ: Євгенія Басалаєва

 

Вшануємо пам’ять загиблих у російсько-український війні. І щоб розвіяти вперто нав’язувані міфи про поголовно ватний Донбас, почнемо цей сумний перелік саме з уродженця Донбасу:

 

ОЛЕКСАНДР ЄРМАКОВ (1972-2015) — лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Добропілля на Донеччині. Батько – водій у місцевому колгоспі, мати – вчителька української мови в школі. У старших класах Олександр на літніх канікулах працював помічником комбайнера під час збору врожаю.

З 1989 по 1994 року навчався в Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. П.Василенка за спеціальністю “механік”. Під час навчання на військовій кафедрі отримав звання молодшого лейтенанта танкових військ.

Після закінчення вишу декілька років мешкав у місті Білозерське, працював механіком на шахті “Новодонецька”, а також у рідному селі.

Будучи людиною здібною і заповзятливою, Олександр зміг реалізуватися і як приватний підприємець. У 2000 році в селі Спасько-Михайлівка створює приватне підприємство, яке з часом поширює свою діяльність на села Самійлівка, Іверське та селище Новодонецьке. Тоді ж оселяється в с.Іверське.

Бойовий шлях Єрмакова розпочався навесні 2014 р., коли він у складі місцевої самооборони брав участь у захисті міст Добропілля та Білозерське від проросійських екстремістів. Олександр захищав Добропільське управління внутрішніх справ, чергував у будинку міської ради, зірвав спробу підняття ворожого прапора в місті Білозерське.

Восени 2014 року Олександр Єрмаков і його син долучаються до Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ”, у складі якої беруть участь у бойових діях в селах Первомайське і Піски Ясинуватського р-ну Донецької області. Тут Олександр отримав псевдонім “Генерал”. Він брав участь в організації вишколів для молодих вояків та командував бойовими постами. Очолював блокпост “Камікадзе”.

У лютому 2015 року, як фаховий танкіст, Олександр вирішив перейти до Збройних Сил, де бракувало кваліфікованих бійців. І там проявив себе найкращим чином. Сформував танковий взвод у складі 30-ї механізованої бригади. У званні лейтенанта, Єрмаков займав посаду “командир загону”. Після бойового злагодження був відряджений для виконання завдань в м. Артемівськ. Саме там дістав смертельні травми.

12 травня 2015 року Олександр разом з іншими бійцями бригади перебував на бойовій позиції у бліндажі на дебальцевському напрямку. У бліндаж “прилетіла” ворожа міна, яка завдала йому тяжких ран. Його та інших поранених бійців було терміново евакуйовано до Артемівська, а тоді гелікоптером – до Харкова. Олександр Єрмаков фактично прикрив собою п’ятьох солдатів, прийнявши основну силу вибуху на себе. Лікарі Харківського інституту невідкладної хірургії боролися за життя Олександра, але поранення виявилися несумісними з життям. У ніч із 19 на 20 травня Олександр помер.

 

ОЛЕКСАНДР КАРПЕНКО (1962-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Зугрес на Донеччині. Працював старшим майстром по ремонту обладнання, ДТЕК «Зуївська ТЕС». Після окупації разом з родиною виїхав на Івано-Франківщину, червня 2014-го працював на Бурштинській ТЕС — начальник по ремонту золонавантажувального цеху.

Мобілізований в серпні 2014-го, номер обслуги, гранатометний відділ, 93-а ОМБр.

6 січня 2015-го загинув в часі мінометного обстрілу терористами українських позицій під Кримським.

Вдома лишилися дружина та дорослий син Кирило. 12 січня в Бурштині оголошено жалобу.

 

ВОЛОДИМИР ВЕРБИЦЬКИЙ (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Львові. Закінчив Національний університет «Львівська політехніка».

Навесні 2011 року був призваний на службу до лав ЗСУ. Служив в 80-му окремому аеромобільному полку Високомобільних десантних військ (з 2015 року — 80-та окрема десантно-штурмова бригада).

Взимку 2013—2014 років перебував на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності.

Навесні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ (місто Яворів Львівської області). З літа 2014 року брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно о 4:30 ранку блокпост українських військ був обстріляний ракетами з території Російської Федерації. Згодом подібні обстріли стали систематичними.

 

МАКСИМ ЧЕРНЕНКО (1984-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Миронівка на Київщині. Вступив до Богуславського гуманітарного коледжу ім. І. С. Нечуя-Левицького. 2002-го року призваний до ЗСУ, проходив службу у Внутрішніх військах МВС України. Після демобілізації поновив навчання, влаштувався на роботу на Миронівський завод з виробництва круп і комбікормів, вантажником. 2006 року влаштувався до миронівського відділення КБ «ПриватБанк». Від 2010 року займався ремонтом комп’ютерної та офісної техніки. Вступив на юридичний факультет Одеської юридичної академії — філіал у Борисполі, однак закінчити не встиг.

В березні 2014 року мобілізований та служив у Миронівському військкоматі. У червні того ж року вирушив на передову. Водій, снайпер 3-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Загинув 15 лютого 2015 року від поранень, отриманих під Дебальцевим — машина військовиків потрапила під мінометний обстріл.

Без сина лишилися батьки, без чоловіка та батька — дружина та донька.

 

ОЛЕГ КЛИМ (1976- 2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Дніпропетровщині, частину життя з батьками провів у Тернопільській області. За освітою юрист, з 2009 року проживав у Щирці на Львівщині, 2012 року почав займатися адвокатською діяльністю.

Успішний адвокат, він з перших днів російської агресії пішов на фронт добровольцем. Оператор протитанкового взводу, 95-а окрема аеромобільна бригада.

19 липня 2014-го загинув у бою під Лисичанськом.

Вдома залишилися дружина та дочка.

 

АНДРІЙ ГНІДЮК (1972-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Києві, закінчив будівельний інститут, працював архітектором, у армії не служив.

У часі війни мобілізований в січні 2015-го, командир взводу, 30-а ОМБр.

5 травня 2015-го загинув в селі Троїцьке під Артемівськом коли при виконанні розвідувальної операції розміновували вибухівку. До лікарні довезти його не встигли.

Вдома лишилися батько, мама, брат, сестра.

 

ВЛАДИСЛАВ ЦАРЕНКО (1971-2014) — солдат ЗСУ.

Народився і жив у Києві, був інструктором із рукопашного бою, займався підприємництвом.

Захищати Україну пішов добровольцем. Солдат групи «Золота сотня» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

15 жовтня 2014-го група батальйону «Айдар» виїхала на підсилення блокпосту № 32 біля села Сміле (Слов’яносербський район), та потрапила у засідку на Лисичанській трасі. Загинули 8 бійців, 2 були захоплені у полон, ще 3 поранені.

Без Владислава залишились мама та донька.

 

МИКОЛА КУРНОСЕНКО (1975-2014) — старшина МВС.

Народився в місті Дніпропетровськ. Закінчив Національну Металургійну Академію Україні, працював аспірантом на кафедрі політекономіки. Микола Курносенко був автором сайту Gorodoved.dp.ua. У 2013 році переміг у фотоконкурсі «Вікі любить пам’ятки» у Дніпропетровській області.

З початком російської агресії добровольцем зголосився боронити Україну. Старшина міліції батальйону міліції «Дніпро-1».

29 серпня 2014 року загинув при виході з оточення поблизу Іловайська. Похований на Краснопільському цвинтарі.

 

ЮРІЙ РУДИК (1971-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Славута (Хмельницька область); від 1975-го мешкав у селі Майків (Гощанський район, Рівненська область). Технічну освіту отримав у Корецькому ДТСААФ. 1989 року був призваний до РА; по демобілізації працював водієм у місцевому колгоспі, якийсь час їздив на заробітки, пізніше підробляв будівельником в Нетішині.

З початком війни намагався піти добровольцем проте родині вдавалося його стримати, пізніше він відмовився від наміру. Однак з початку 2017 року відновив свої зусилля і 21 липня вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, водій взводу вогневої підтримки 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го батальйону. Його авто ГАЗ-66 завжди було готове до виїзду; він міг у будь-який час доставити набої, харчі, перевезти побратимів.

18 листопада 2017 року внаслідок пострілу снайпера зазнав поранення в голову під час ворожих обстрілів околиць міста Золоте (Попаснянський район) — українську позицію ворог обстріляв із крупнокаліберної зброї.  Хлопці вибігли з бліндажа, їх почали обстрілювати ворожі снайпери. Юрія відвезли до обласної лікарні ім. Мечникова в Дніпрі, у стані глибокої комі.

4 грудня 2017-го він помер, не приходячи до свідомості.

Без Юрія лишились мама, сестра, дорослі донька й син та троє онуків.

 

СЕРГІЙ ШОСТАК (1972-2014)— старший прапорщик ЗСУ.

Народився у Луцьку. Проходив військову службу в десантних військах. В 2001—2002 роках був у складі миротворчої місії ООН в Косово. Після демобілізації працював в ПМОР «Беркут» — до виходу на пенсію за вислугою років 2006 року.

Брав активну участь разом зі старшим сином у подіях на Майдані на стороні народу, обидва зазнали поранень.

Після початку російської агресії на сході України пішов добровольцем в батальйон Айдар. Заступник командира взводу, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар». Отримав поранення, після якого відновлювався в львівському шпиталі. Не відновившись до кінця, поспішив до побратимів на фронт.

27 липня 2014-го загинув під час проведення операцій батальйоном під Луганськом в районі Лутугине — Успенка — Георгіївка. Того дня у боях також загинули айдарівці підполковник Сергій Коврига, старший лейтенант Ігор Римар, сержант Микола Личак, старший солдат Іван Куліш, солдати Іолчу Алієв, Віталій Бойко, Ілля Василаш, Михайло Вербовий, Олександр Давидчук, Орест Квач, Станіслав Менюк.

Без Сергія залишилася дружина та двоє синів, мати та сестра.

 

ОЛЕГ ПАВЛЕНКО (1981-2014) —військовий льотчик, гвардії старший лейтенант Повітряних Сил ЗСУ.

Народився у німецькому місті Потсдам (на той час НДР) в родині військовослужбовця. 1991 року закінчив Калінінградське військове авіаційно-технічне училище.

З серпня 1991 служив в авіаційній частині у м. Мелітополь, старший технік групи обслуговування (радіотехнічного обладнання) військово-транспортного авіаційного полку. 1995 року звільнений у запас «за скороченням штату». В березні 2011 повернувся на службу в 25-ту мелітопольську авіабригаду. З 2013 року — старший технік обслуги обслуговування радіоелектронного обладнання інженерно-авіаційної служби авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, м. Мелітополь. Класна кваліфікація «3 клас».

З початком російської збройної агресії проти України з березня 2014 року літав в Луганський та Донецький аеропорти, — член екіпажу військово-транспортного літака Іл-76 МД, відповідав за систему зв’язку.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗС України, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами. Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76 МД. Перший літак (бортовий номер 76683) під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак (бортовий номер 76777). Третій отримав наказ повертатися.

Без Олега залишилася дружина та донька.

 

ВОЛОДИМИР ОЧЕРЕТЯНИЙ (1977-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Фастів на Київщині в родині залізничників. Навчався у Фастівському центрі профтехосвіти, Київському електромеханічному технікумі. Пройшов строкову службу у лавах ЗСУ, отримав звання молодшого сержанта. Демобілізувавшись, працював у моторвагонному депо. Трудовий шлях почав з посади слюсаря електроремонтного цеху, згодом підвищений до бригадира, по тому — до майстра кузовного цеху.

29 травня 2015 року мобілізований; молодший сержант 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, командир бойової машини піхоти.

У лютому 2016 року бригада, в якій служив Володимир, переведена до Донецької області — в місто Авдіївку. Машина Володимира прикривала правий фланг блокпосту «Фагот» — що розташовувався біля Донецького аеропорту. Вже в перші години передислокації бригада була обстріляна ворогом.

4 квітня 2016-го загинув уночі під час мінометного обстрілу на блокпосту поблизу Авдіївки.

Без Володимира лишились мама та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада