Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.10.2020

27 жовтня. Цього дня народилися:

  • композитор, класик європейської музики доби бароко, автор перших українських опери і симфонії, уродженець Глухова, випускник Могилянки і Болонської філармонічної академії;
  • мовознавець, україніст і санскритолог, поліглот, перший перекладач фінського епосу «Калевала» українською мовою, автор Історичного словника української мови. Репресований за націоналістичні погляди;
  • художник, представник авангарду 1920-30 років, мав визнання в Парижі, приятелював з Пікассо. По поверненні до СРСР не створив значущих творів;
  • видатний історик, політолог і публіцист, крупний науковий діяч на еміграції, твори якого відкривали Європі та світу Україну;
  • художник, майстер ліричного пейзажу;
  • провідний філософ, дослідник історії української філософії, засновник кафедри філософіх та релігієзнавства у відродженій Могилянці;
  • мистецтвознавиця, дослідниця народного мистецтва, зокрема української вишивки;
  • композитор, представник Київського авангарду, один з останніх учнів Бориса Лятошинського.

 

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з росіською збройною агресією. Серед них – двоє уродженців Донеччини, що добровольцями зголосилися захищати рідний край від окупантів. А також – грузинський вояк, учасник російсько-грузинської війни 2008 року, що приїхав допомагати українцям оборонятися від спільного ворога.


А почнемо з діяча, якого наші північно-східні сусіди називають «вьідающимся русским композитором». Чомусь австріякам не спадає на думку того ж Сметану називати австрійським, хоча в його часи чехи ще не мали державності. А от росіяни не соромляться. Втім, біс із ними. До справи:

 

МАКСИМ БЕРЕЗОВСЬКИЙ (1745-1777) – композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.

Майбутній митець походив з козацького роду і народився у Глухові, який в ту пору вважався гетьманською резиденцією й мав славу столиці тодішнього Лівобережжя України. Тут розташовувалася резиденція останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського (1750-1764).

У Глухові була також єдина на всю Російську імперію спеціалізована музична школа, де готували співаків, хористів, оркестрантів для Імператорського двору, зокрема, десятеро найкращих потрапляли до Придворної співочої капели в Санкт-Петербург. Чи вчився в ній Максим Березовський, невідомо, проте відомо, що він здобув ґрунтовну освіту Києво-Могилянської академії.

У Києві бурсак познайомився з музикою в усіх її різновидах: фольклор, духовні співи, світські канти, партесні концерти. Саме вони стали підвалинами, на яких сформувався композитор. Саме в Києві, будучи ще підлітком,  Березовський написав свої перші хорові концерти та канти на три та чотири голоси, які поза класами залюбки виконувались бурсаками Могилянки.

Розгледівши самородка, майбутній генерал-губернатор Малоросії граф Петро Румянцев-Задунайський привіз 13-літнього вундеркінда до царського двору.

1758 року Максима Березовського прийняли на службу до Великого князя Петра Федоровича (від 1762 р. – імператор Петро III), зарахувавши співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру. Це було визнання, оскільки півчими в той хор переважно брали італійців, а оркестрантами – німців. Першою навчителькою підлітка стала італійська співачка й педагог Нунціата Ґарані з Болоньї.

За жахливої конкуренції з боку європейських колег досить швидко Максим Березовський став солістом Придворної співочої капели, очолюваної українцем Марком Полторацьким, прекрасним баритоном, колишнім козаком Сосницької сотні Чернігівського полку.

Мистецтво композиції Березовський студіював під наглядом італійського диригента Франческо Цоппіса, котрий також вчив вихованця грати на клавесині.

У 15 років юний музикант здивував навчателя, коли створив низку хорових концертів, які здобули не лише схвальні відгуки фахівців, а й широке визнання. Деякі з творів того періоду збереглися дотепер і вражають сучасних слухачів блискучою професійністю й довершеністю.

Талановитий композитор водночас тримав марку першого актора оперного театру. У своєму творчому поступі він не спинявся, створював нові й нові шедеври музики бароко.

1769 року Березовського відрядили Болоньї, яка на ті часи вважалася культурною столицею Італії. Там він вчиться майже чотири роки – вчиться, і водночас творить. Втім, його інтереси не обмежувалися лише музикою. Березовський відвідував Рим, Неаполь, Флоренцію, Мілан, знайомився з літературою, живописом, хореографією, архітектурою.

В одній групі з відомим чеським композитором Йозефом Мислівечеком 1771року Максим Березовський склав екзамен і став повноважним академіком Болонської філармонічної академії.

Музикознавці стверджують, що іспити на те звання були особливо складними: за короткий час конкурсант, суворо дотримуючись чітких правил класичної композиції та зразкового контрапункту, мав створити на задану тему завершений поліфонічний твір.

Для Болонської філармонічної академії щорічні іспити на звання “maestro di capella” (капельмейстер) вважались найбільшою подією, адже тієї урочистої днини проголошувалося ім’я ще одного почесного академіка. Так, лише одного. Попереднього, 1770 р. до високоповажних італійських академіків, приєднався 14-річний Моцарт. А 1771-го – Максим Березовський.

Музика 26-річного українця настільки вразила, що після виконання поданого на іспит твору Березовського у скриньці виявилися самі білі кулі. Не дивно, що й донині протокольний рукопис “антифона” з українського Глухова, підписаний “MassimoBerezovsky”, зберігається в архіві Болонської філармонічної академії як прецедент.

Саме в Італії Березовський написав кращі зі своїх причасних віршів, зокрема, “Літургію Іоанна Златоуста”, що склала кульмінацію його творчого доробку. У духовному хоровому циклі автор виявився справжнім новатором форми. Саме Березовський уперше поділив хоровий цикл Літургії на сім частин; той принцип композиції швидко прижився і став традиційним у музичній архітектоніці церковної служби.

Тривалий час вважалося, що український композитор виїхав з Італії до Санкт-Петербурга в 1775 р. І факт цей романтично пов’язували з… поверненням до Російської імперії ескадри графа Орлова, яка сильцем вивезла на батьківщину горезвісну княжну Єлізавету Тараканову.

Утім, знайшовся рапорт Колегії внутрішніх справ Росії, де зазначено: капельмейстер Березовський виїхав з Італії 19 жовтня 1773 р.

Здобувши широке професійне визнання в Італії, маючи титул академіка Болонської філармонічної академії, володіючи глибокими знаннями сучасної музики та безцінним досвідом театральної, педагогічної та виконавської діяльності – до російського двору прибулець не прийшовся.

Новоприбулому академіку поклали мізерну платню (500 рублів) та зарахували на ту ж саму посаду – співака Придворной капели, та ще й позаштатного. Звання капельмейстера, як це передбачав титул академіка, Максим Березовський так і не отримав.

За часів Катерини ІІ музичне мистецтво було в загоні – цариця музики не розуміла, не любила і не приховувала цього.

Після бурхливого культурного життя Італії атмосфера в Росії для Максима Березовського виявилася задушливою, навіть вбивчою. За соціальним становищем професійні музиканти, за винятком приїжджих з Європи, межували з придворними слугами та кріпаками. Багато хто з колег по закінченні вистави чи концерту… вирушав поратися хатньою роботою чи брався виконувати побутові доручення пана.

Отже, в Італії Максим Березовський перетворився на самодостатнього європейського композитора – у тодішній Російській імперії і близько не було автора подібного рівня. Після повернення на батьківщину генія поставили назад, у стійло, ніби робочу конячку, а музику замовляли – виключно для Придворної співочої капели.

Втім, в цей безнадійно тужливий період життя Березовський закінчив писати чотириголосний хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости”.

Гріла одна ідея – створити в Гетьманщині вищий музичний заклад на зразок Болонської філармонічної академії! І така перспектива здавалася реальною: новий фаворит імператриці Катерини II, князь Григорій Потьомкін поклав за мету заснувати нову столицю України – Катеринослав. Відповідно до ідеалів епохи Просвітництва, царедворець надумав заснувати там університет європейського штибу та музичну академію на кшталт Болонської.

Більше як десять років князь Григорій Потьомкін шукав для проекту потрібних очільників, як тоді казали на італійський манер, “принципе”, тобто президентів. Зрештою, спинився на кандидатурі найвидатнішого російського композитора Максима Березовського. Але ідею зреалізували не вдалося.

Останні чотири роки свого життя Максим Березовський прожив у злиднях та зневірі. Йому поклали за обов’язки розучувати з недолугими півчими хори для опер, які давалися на придворній сцені, і муштрувати оперних співаків із числа молодих вокалістів. Чи треба для того звання академіка Болонської філармонічної академії?

Тим часом, придворні музиканти мали підкорятися новим порядкам: заради забави Великого князя Павла Петровича вони мусили виконувати роль військових музик. Музика там також потрібна була відповідна: достатньо було, щоб лунали бадьорі звуки у виконанні караульного барабанщика, у найгіршому разі – оркестру духових інструментів на рогових дудєлках – рожок, гудок і таке інше.

Попри задушливу атмосферу, Березовській шукав розради у творчості – створив низку сонат, квінтетів, романсів, концертів, кілька п’єс та перекладень духовних переспівів. Замислив написати оперу “Марія”, українською мовою. Але не судилося.

У 32 роки композитор помер. За однією за версій – захворів і вкоротив собі віку. Про те, яких статків він зажив, свідчить документ:

«Композитор Максим Березовський помер сього місяця 24-го дня; заслужене ним жалування вартувало би по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося і поховати тіло нічим, то зводьте, Ваше Високоблагородіє, видати по перше число травня його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлаґін. Березень, 25-го дня 1777 р»

А чотирма роками раніше той самий чиновник, пан Єлаґін благав Березовського швидше повернутися з Італії:

– По-перше, що на Вас виникає велика потреба, а по-друге, що це послужить подальшому неодмінному Вашому щастю…

Є версія, що після загибелі композитора імператриця Катерина II видала таємний рестрикт: спалити всі знайдені у помешканні покійного архіви, аби історія не запам’ятала ім’я 32-річного самогубця. Схоже на правду – бо творів зберіглося небагато, і віднайдені вони здебільшого у Європі.

Дехто з дослідників, які погоджуються з офіційною версією загибелі композитора, вважають, що згоряючи в лихоманці без ліків, без допомоги, не тямлячи себе, Березовський наклав на себе руки.

Інші ж вважають цю версію вкрай сумнівною, бо самогубство у християнстві вважається гріхом, а Березовський від народження жив у вірі.

Трагічною виявилася і доля творів Березовського. Більшість з них існували лише в рукописах і загубилися. Видані були тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому славу.

Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив класичний тип хорового концерту.

Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина.

Духовні концерти займають чільне місце у творчості композитора, і були підняті, як жанр, до найвищого музично-художнього рівня. Найбільш відомим є концерт «Не отвержи мене во время старости», виданий Придворною капелою в Петербурзі в 1842 році. У 2000-х роках завдяки дослідницькій діяльності Юрченка було видано ще 11 концертів і таким чином станом на 2020 рік опубліковано 12 концертів.

Єдина опера композитора — «Демофонт» була написана в Італії і ставилася в м. Ліворно у 1773 році, про що збереглася стаття у місцевій газеті «Notizie del mondo». Збереглися лише 4 арії з цієї опери.

Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки й чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці, його знайшов музикознавець Василь Витвицький.

На початку 2000-х, завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса, в архівах Ватикану було знайдено втрачений твір Березовського «Симфонія До мажор», також відомий в Україні як «Симфонія № 1», написаний у 1770—1772 роках. Ця композиція, як і більшість творів Березовського, вважалася зниклою з XVIII століття.

Після знахідки симфонії «До мажор» у Росії відразу віднесли цей твір до свого культурного надбання, назвавши «Першою російською симфонією»…

Насолодитися музикою Березовського (і водночас оцінити нахабство анотації до запису): https://www.youtube.com/watch?v=US6XKCaMuJA&feature=emb_title

І ще: https://www.youtube.com/watch?v=MY0_MLsJhlo

 

ЄВГЕН ТИМЧЕНКО (1866-1948) — мовознавець-україніст, спеціаліст із санскриту, порівняльного мовознавства, поліглот, перекладач.

Народився в Полтаві в родині службовця. Навчався в Петербурзькому університеті як вільний слухач, 1910 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав російську мову в середніх навчальних закладах та Вищих жіночих курсах, магістр російської мови та словесності.

У 1914—1915 роках, після захисту дисертації, викладав у Варшавському університеті. 1916 року евакуювався до Ростова, де організував товариство «Просвіта».

1918 року делегований до Центральної Ради як представник «Просвіти». Брав участь у заснуванні Української академії наук.

У 1918—1932 роках обіймав посаду професора Київського університету. Працював головою Комісії для складання історичного словника української мови ВУАН, входив до складу Комісії для впорядкування українського правопису при Наркомосі України.

1938 року безпідставно заарештований органами НКВС. Належність до контрреволюційної організації заперечив, але визнав свої «націоналістичні» погляди. Був засуджений на 5 років заслання до Красноярського краю. 1943 року повернувся до Києва, і старанням поета Максима Рильського та мовознавця Леоніда Булаховського був прийнятий на попереднє місце роботи. Але до наукового процесу вже не повернувся, бо час не мав можливості опублікувати свої праці через заборону з боку радянської цензури (лише 1948 року посмертно з’явилася одна його стаття)

Тимченко – автор праць із фонетики, граматики, лексики, лексикографії, діалектології та історії української мови, автор підручників, загалом понад ста праць (деякі з них ще й досі не опубліковані).

Також Тимченко вперше здійснив переклад фінського епосу «Калевала» українською мовою. Поет Дмитро Павличко у передмові до видання «Калевали» в перекладі Євгена Тимченка зауважить: «Євген Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система».

Тимченко виступав проти гіпотези про єдину прасхідньослов’янську мову.

Твором життя Тимченка є «Історичний словник українського язика (14-18 ст.)». Тимченко склав його прототип на початку 20 століття і він мав бути виданий як додаток до «Словаря української мови» Б.Грінченка (1907–1909). Але перший том в дуже поширеній версії вийшов лише у 1930–1932 роках. Подальший розгром української культури в УСРР припинив працю над словником, черговий випуск був знищений у друкарні.

 

КЛИМЕНТ РЕДЬКО (1897-1956) — художник, представник живописного авангарду 1920-х — початку 1930-х років.

Народився у м. Холм (нині – Польща) у селянській родині. Батько помер рано, а мати, щоб прогодувати дітей, довгий час, – як писав пізніше у щоденнику Редько, ліпила орнаменти та зображення мадонн для сільських храмів і каплиць, розташованих на кордоні України та Польщі. Від цього джерела, ймовірно й розвинувся інтерес хлопця до мистецтва.

Вже в 13 років він почав вчитися у живописця по фарфору, а згодом вступив до Іконописної школи Києво-Печерської лаври, де не тільки вчили писанню ікон, але й викладали рисунок та живопис з натури. Тут Редько також познайомився з талановитим художником Чекригіним, який захоплювався сучасними течіями в мистецтві – кубізмом та футуризмом. Під його впливом Редько їде спочатку до Москви, сподіваючись вступити в Московське училище живопису, а згодом – в Петербург, там вчиться у Школі заохочування мистецтв, де одним з його вчителів був Микола Реріх.

У 1918 році Редько приїздить до Києва і вступає до Української Академії мистецтв, а згодом знайомиться з професором Академії Михайлом Бойчуком, який створив у Києві школу монументального живопису. Як зазначав сам Редько, це знайомство, а також напружена артистична атмосфера в тогочасній Україні зробили з нього художника. Зокрема, він вчився в київській студії Олександри Екстер.

З 1920 жив у Харкові та Москві, де займався у ВХУТЕМАСі у Василя Кандинського.

На творчість Климента Редька певний вплив мали конструктивізм та футуризм. У 1922 разом із Соломоном Нікрітіним та О. Тишлером започаткував групу «проекціоністів». Найважливіша робота цього періоду — трагедійне полотно «Повстання» (1924—1925), яке зараз у постійній експозиції у Третьяковській Галереї).

У Париж Редькопотрапив 1927 року – був відряджений Луначарським – як художник при совєтському торговому представництві. В цей період на його творчість звернули увагу французькі критики.

Перебування у Франції дало значний поштовх майстерності художника. Під час роботи в Оверні на етюдах, палітра Редька різко змінилася. Якщо в попередніх роботах він користувався здебільшого двома темними фарбами – червоною та синьою, оперуючи їхніми численними відтінками, то тепер колорит світлішає та насичується теплими, м’якими тонами. Зникає вада живопису Редька – одноманітність і тьмяність колориту.

З Оверні Редько привіз до Парижа багато робіт, і більшість з них експонувалася на персональній виставці в Парижі в галереї Віньон.

В ці роки Редько зближується з Пабло Пікассо. Такі різні, навіть протилежні у своїх поглядах на життя, мистецтво, вони знаходять спільну мову. У тривалих розмовах, переглядах картин народжується взаємна повага і дружба.

У 1933 – 1934 роках Редько брав участь у виставках Асоціації художників революційної Франції та салоні «Surindependent» – Наднезалежний. Обидві виставки демонстрували нове мистецтво того часу. Редько виставив полотно «Епоха» та портрети, що викликали загальну увагу. На цей час мистецтво художника досягло вершини свого розвитку.

В кінці 1935 р. Редько повернувся до СРСР. Тут він сподівався влаштувати виставку робіт, виконаних у Франції, але Спілка художників так і не надала для виставки належного приміщення.

На початку 1938 р. Редько працює над оформленням павільйонів Сільськогосподарської виставки, подорожує до Середньої Азії, де замальовує славетні пам’ятники старовинної східної архітектури, пише пейзажі на озері Іссик- Куль. Під час Другої світової війни художник працював над портретами солдат та офіцерів, які перебували в госпіталі, картинами на тему війни.

По поверненні  Редько вже не створив нічого видатного – це була звичайна робота звичайного художника. Наче це й не про нього писала – і відносно недавно – французька преса…

1948 року Редько був виключений із Спілки художників СРСР як той, хто «знаходиться під впливом західної культури». 1956 року помер у Москві, де його творчість довгий час залишалася майже невідомою. Залишив літературний спадок (прозу, мемуари, статті про мистецтво).

 

ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919-1984) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну.

Народився у Відні. Походив із однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин.

Батько був визначним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Мати  також була послом від УНДО до сейму, головою Союзу українок у Львові і Світового союзу українок (з 1934 року). Мати належала до так званого «п’ятірного грона» Рудницьких. Серед них літературознавець, публіцист і перекладач Михайло Рудницький, правник і відомий громадський діяч Володимир Рудницький, політична діячка й організаторка жіночого руху в міжвоєнній Галичині Мілена Рудницька (мати Івана), патріарх української журналістики Іван Кедрин-Рудницький та композитор і музикант Антін Рудницький. Всі вони зробили непересічний вклад в розвиток українського політичного й культурного життя.

Іван Лисяк-Рудницький вчився в Академічній гімназії у Львові, найстарішій українській гімназії не тільки в Галичині, але й в усій Україні. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету.

Після 1939 року у зв’язку із початком Другої Світової війни жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету, захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі на тему політичних поглядів  Драгоманова. Захист відбувся у квітні 1945 p., буквально за декілька днів до вступу совєтських військ до Праги.

Після війни переїхав до Австрії, пізніше— до Женеви (Швейцарія). У 1951—1971 роках проживав у США, стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.

З початком виходу журналу «Сучасність» Лисяк-Рудницький від першого номера (січень 1961 р.) став його активним співробітником. Тут, окрім оригінальних статей, він друкував українські переклади своїх основних англомовних наукових публікацій.

У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін.

В 1967—1971 роках працював в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 року жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань.

Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації. Його роботи мали значний вплив на сучасну історіографію.

Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст.

Тривалий час вчений був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від цього табору. Найвагоміші його дослідження присвячені Драгоманову, Липинському, Хвильовому, Назаруку.

Провідна тема Лисяка-Рудницького як політолога — доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування.

Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об’єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної).

Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств.

До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами.

Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.

Іван Лисяк-Рудницький заперечував радянсько-марксистський підхід до періодизації історії України і разом із тим вважав, що періодизація, яку пропонували дореволюційні українські історики є провінційною. На думку вченого український історичний процес впродовж чотирьох століть відбувався, хоч із запізненням, але за західноєвропейським сценарієм. Особливістю Східної Європи було так зване «друге закріпачення», але і воно було ліквідоване повстанням Хмельницького.

Іван Лисяк-Рудницький опонував поширеній серед істориків 20-х років тезі про колоніальне становище України в Російській імперії. Ця теза утвердилася настільки сильно, що будь-яка інша точка зору вважалася неприйнятною. Лисяк-Рудницький доводив, що царизм насправді розглядав українські землі як корінні провінції, а тому часто забезпечував в них за допомогою іноземних інвестицій навіть вищі темпи індустріального розвитку, ніж у центральних регіонах.

Найвиразніше політичні погляди Івана Лисяка-Рудницького простежуються у його праці «Консерватизм» (1958). Консерватизм вченого був нетиповим для українського «правого крила», бо був не загумінковим, а спирався на світові джерела і його власні оригінальні думки. Консервативний світогляд у Лисяка-Рудницького поєднувався з ліберальними цінностями.

Іван Лисяк-Рудницький був послідовним і рішучим противником націоналістичної ідеології. Проте наприкінці 1960-х рр. він зблизився з окремими представниками ОУН («двійкарями» – послідовниками Лева Ребета та Зіновія Матли). Цю фракцію націоналістичного руху вчений цінував, оскільки вона цілком відійшла від інтегрально-націоналістичної ідеології.

Сучасний історик Ярослав Грицак у своїй статті «Іван Лисяк-Рудницький (нарис інтелектуальної біографії)» так оцінив внесок вченого в українську інтелектуальну традицію:

«…серед українських істориків на Заході мало знайдеться професорів, які мали б такий великий інтелектуальний вплив на своїх колег-ровесників та наступні професійні покоління, як Лисяк-Рудницький. Прочитавши книжку „Між історією та політикою“, його товариш, відомий спеціаліст з історії української економіки Іван Коропецький писав авторові: „Ти мав чи не найбільший вплив на мене зі всіх“. Проф. Роман Шпорлюк незадовго до смерти Лисяка-Рудницького писав у рекомендації про його працю: „Якщо інколи я думаю, що в мене є цікава або оригінальна ідея щодо тієї чи іншої теми української історії, я швидко виявляю, що ця ідея вже була висловлена проф. Рудницьким в одній із його робіт. По суті, я і мої колеги можемо вважатися студентами проф. Рудницького“. Лисякові-Рудницькому належить честь відкриття Ореста Субтельного та Зенона Когута, які нині є відомими українськими істориками.

 

БОРИС РАПОПОРТ (1922-2006) — художник-реаліст, майстер ліричного пейзажу.

Народився в селі Сороки у Молдові, 1927 року родина переїздить до Одеси. Навчався малювання в одеському Будинку піонерів. Згодом Рапопорти переїздять до Києва; тут 1937 року був репресований і розстріляний батько Бориса.

Юнак навчався в Київській художній школі, педагогами були, зокрема, Костянтин Єлева, Петро Носко, Іларіон Плещинський, Олександр Сиротенко. 1939 року роботи Рапопорта експонувалися на Міжнародній художні виставці в Нью-Йорку. Вступив до Київського художнього інституту, навчання перервала війна. Учасник німецько-радянської війни, служив у будівельному батальйоні.

Для продовження навчання був викликаний до Самарканда, де тоді перебував евакуйований Київський художній інститут. Після визволення Києва повертається, 1944-го з групою художників вирушає на фронт.

Після війни навчався в пейзажній майстерні Київського художнього інституту, педагогами були Григорій Світлицький, Карпо Трохименко, Ілля Штільман. Дипломною роботою була картина «Дніпро». 1960 року в Києві відбулася персональна виставка.

Трохименко казав: «Справжніх пейзажистів, пейзажистів за покликанням – небагато. До них, без сумніву, належить Борис Наумович Рапопорт».

Вічну тему природи він щоразу трактує свіжо і з захопленням. У кожному краєвиді майстер акцентує неповторний настрій, полотна тонко передають емоцію і заворожують щирістю сприйняття і майстерністю передачі натури.

Твори Рапопорта зберігаються в Національному художньому музеї України, багатьох регіональних музеях, приватних колекціях в Україні та за кордоном.

 

ВІЛЕН ГОРСЬКИЙ (1931-2007) — філософ, історик української філософії, дослідник духовної спадщини Русі.

Народився у Харкові. 1938 року семирічною дитиною він пережив арешт свого батька, який працював інженером на Харківському тракторному заводі і був знищений совєтами у 39-му…

У 1949 році, закінчивши середню школу в Києві, де сім’я поселилася після евакуації, юнак зумів вступити на філософський факультет Київського університету (закінчив із відзнакою в 1954 році).

Спочатку вчителював, викладав у школах історію і паралельно проводив розвідки з історії філософії. Наприкінці 1963 року Вілена Горського наказом директора академічного Інституту філософії Павла Копніна зараховано на посаду молодшого наукового працівника «відділу історії філософської і соціологічної думки на Україні».

Майже сорок років учений працював в Інституті філософії НАН України. У 1992 році перейшов з Інституту філософії НАН України до Києво-Могилянської академії. Там він сформував кафедру філософії та релігієзнавства, яку очолював до 2000 року, а згодом — першу в Україні магістерську програму за спеціальністю «Історія філософії».

Як декан факультету гуманітарних наук Могилянки (1994—1995), Вілен Горський доклав чимало зусиль для його розвитку, організації навчального процесу і наукової роботи гуманітарних кафедр НаУКМА.

Він зробив вагомий внесок у розбудову української історико-філософської науки дослідженнями з методології історико-філософського пізнання та історії української філософії. Наукові праці Вілена Горського заклали фундамент вивчення духовної культури Києво-Руської доби.

Вілен Горський — автор біобібліографічного словника «Філософська думка в Україні», десяти індивідуальних та двох колективних монографій, чотирьох збірників наукових праць, доповідей на міжнародних конференціях в Україні, Росії, Польщі, Болгарії, Італії, Франції, Швейцарії, США.

У науковому доробку вченого — близько трьохсот наукових та науково-методичних праць, у тому числі підручник «Історія української філософії», що витримав чотири перевидання.

 

ТЕТЯНА КАРА-ВАСИЛЬЄВА (1941) —мистецтвознавиця, дослідниця народного мистецтва.

Народилася у Києві. Закінчила Київський державний художній інститут. З 1976 року працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України імені Максима Рильського, очолює сектор народного мистецтва України.

9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії 2012. Тетяна Кара-Васильєва перемогла у номінації «літературознавство і мистецтвознавство»  – за книгу «Історія української вишивки», що була видана 2008 року. Зараз ця книга є бібліографічною цінністю.

Книга-альбом «Історія української вишивки» повно і всебічно висвітлює основні етапи розвитку української вишивки від часів її зародження до сьогодення, розкриває роль і місце цього виду декоративного мистецтва в оформленні одягу, житла, у використанні в храмових інтер’єрах, під час різноманітних світ і народних обрядів. У виданні представлено унікальні зразки вишивок, виконаних за малюнками Тараса Шевченка, Василя Кричевського, Ганни Собачко-Шостак, представників авангарду початку ХХ століття, а також сучасних народних і професійних майстрів.

У доробку дослідниці, зокрема, такі видання: «Полтавська народна вишивка» (1983), «Літургійне шитво України XVII–XVIII ст. Іконографія, типологія, стилістика» (1996), «Український рушник» (1997), «Шедеври церковного шитва України (XII–XX століття)» (2000)

Подивитися і почитати книгу «Полтавська народна вишивка»

http://uartlib.org/downloads/PoltavskaNarodnaVishivka_uartlib.org.pdf

 

ВОЛОДИМИР ЗАГОРЦЕВ (1944-2010) — композитор, представник Київського авангарду, один з останніх учнів Бориса Лятошинського.

Вчився у Київській консерваторії (педагоги з композиції: Борис Лятошинський, згодом Андрій Штогаренко).

 

У 1970-80-х роках його твори активно виконувалися на Заході. Зокрема, у січні 1980 р. Нью-Йоркський філармонійний оркестр виконав його «Градації» (диригент — Зубін Мета).

Вагоме місце в доробку Загорцева займають камерні концерти — загалом їх 9. Також він є автором 5 симфоній, Скрипкового концерту (2007), Концерту для оркестру «Творчість» (2010), опери «Долорес» (1980—1983), «Градацій» для оркестру (1966).

Музика Загорцева непроста для сприйняття: їй властиві помірні й повільні темпи, вона базується на складних і примхливих послідовностях дисонантних гармоній, а «зовнішня» жанрова ексцентрика їй практично не характерна. Можна припустити, що саме через ці риси твори композитора вкрай рідко потрапляють до концертних програм: на сьогоднішній день відбулося усього два повноформатних авторських концерти Загорцева (прижиттєвий у лютому 1980 року й посмертний у березні 2015-го), а окремі його твори ще досі очікують прем’єрного виконання.

Інтерес до музики Загорцева стабільно проявляли лише деякі ентузіасти. Серед них американський композитор і диригент Вірко Балей, який активно сприяв популяризації української музики за кордоном, диригент Валерій Матюхін, під керівництвом якого Національний ансамбль солістів «Київська камерата» виконав більшість камерного доробку композитора, а також піаніст Євген Громов, у чиєму репертуарі – значна кількість фортепіанних творів Загорцева, зокрема – присвячені йому «3 епітафії» (1998).

Особливу роль у житті Загорцева відіграв німецький композитор Ульріх Леєндекер (нар. 1946), друг і однодумець, який також сприяв зарубіжному виконанню деяких його творів.

За життя Володимир Загорцев був фактично не визнаний сучасниками, і зараз його творчість все ще очікує свого виконавця, слухача й дослідника.

Більше про композитора: http://mus.art.co.ua/pam-yati-kompozytora-volodymyra-zahortseva/

Послухати музику Загорського: https://www.youtube.com/watch?v=anVr0D9eI-g&list=PLicr36CjKAChJiIL3HpyIckyT3oxAAJPT

Ще більше подробиць про творчість Загорського, зокрема про його твір «Градації»: https://kyivdaily.com.ua/gradacii/

І послухати: https://www.youtube.com/watch?v=KJSD-N8-GNw&feature=emb_title

І дещо про Київський авангард – школу Бориса Лятошинського: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/pochynaly-my-cherez-chystyy-interes

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Сере них – двоє уродженців Донеччини, що добровольцями зголосилися захищати свій рідний край від окупантів.

 

АНДРІЙ ЧИРВА (1972-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Димитров (нині – Мирноград) на Донеччині, мешкав у місті Покровськ (раніше – Красноармійськ). Займався приватним підприємництвом.

Волонтер від початку війни, ремонтував фронтові машини. 2015 року добровольцем пішов на фронт – боронити свій рідний край. 15 лютого 2017-го вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, механік-водій 2-го відділення 1-го взводу 2-ї штурмової роти батальйону «Айдар».

23 серпня 2018 року загинув від осколкового поранення в часі 4-годинного бою, який почався о 5:50 поблизу села Кримське (Новоайдарський район). Сили противника зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизилися до передових позицій бригади та здійснили спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу було застосовано резерви та здійснено вогневе ураження, внаслідок чого атаку вздовж Бахмутської траси було відбито.

У бою загинули четверо українських захисників — старший солдат Мар’ян Найда, солдат Тарас Проценко, старший солдат Михайло Щербанюк та старший солдат Андрій Чирва, 7 зазнали поранень.

27 серпня 2018 року похований у Покровську, на Алеї почесних поховань.

Без Андрія лишилися мати і дружина.

 

В’ЯЧЕСЛАВ МАКАРЕНКО (1987-2014) — солдат міліції України.

Народився у м. Сніжне на Донеччині.

До війни дружив з Юрієм Матущаком, істориком з Донецька, одним з організаторів Донецького Євромайдану, популяризатором української культури на Донбасі.

Разом з Юрієм записався до лав добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» як рядовий міліції.

Разом з побратимом вони і загинули – під час прориву колони з Іловайська, в бою з російськими збройними формуваннями на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

2 вересня тіло В’ячеслава Макаренка разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до запорізького моргу.

Перебував у списках зниклих безвісти, внесений до списку загиблих Штабу національного захисту. Похований на Кушугумському цвинтарі під Запоріжжям.

Після ідентифікації за експертизою ДНК 28 жовтня 2015 року воїна перепоховали на алеї Героїв Краснопільського цвинтаря під Дніпропетровськом, бо його рідне місто залишається під окупацією.

 

СЕРГІЙ ГЛАДКИЙ (1995-2017) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Юрки на Полтавщині. З дитинства мав хист до малювання. По закінченні 9 класів у 2011 році вступив до Решетилівського художнього ліцею, де здобув спеціальність художника-живописця. Переїхав на постійне місце проживання на Закарпаття, звідки родом його мати, — до села Страбичово Мукачівського району.

Під час російської збройної агресії проти України 12 червня 2014 року був призваний на військову службу Мукачівським ОМВК Закарпатської області. Тоді ж, у 18-річному віці, уклав контракт та був направлений до 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, м. Мукачево. Вже 24 липня вирушив в АТО.

З липня по вересень 2014 року воював поблизу населених пунктів Марія, Георгіївка, Родакове, де прикривав «дорогу життя» до Луганського аеропорту. З вересня по грудень 2014 року ніс службу на взводному опорному пункті в районі смт Станиця Луганська. Взимку 2015 року брав участь у боях за Дебальцеве. Отримав звання старшого солдата. З березня по грудень 2016 року обороняв селище Невельське поблизу Донецька, а з травня 2017 — смт Новгородське на Горлівському напрямку.

20 липня 2017 року вночі російсько-терористичні угрупування обстріляли опорний пункт «Лань» 128-ї бригади поблизу смт Новгородське з мінометів та стрілецької зброї. У ході бою молодший сержант Гладкий загинув від кулі снайпера калібру 5,45 мм, отримавши вогнепальне кульове поранення голови в районі лівого ока.

Залишились батьки та молодший брат.

 

ДАВИД СІХАРУЛІДЗЕ (1973- 2017) —майор запасу Збройних сил Грузії, молодший сержант ЗСУ, інструктор, доброволець «Айдару».

Народився в селі Супса, на заході Грузії. Вдягнув військову форму у 14 років – захищав територіальну цілісність Грузії під час війни в Абхазії у 1992—1993 роках та пізніше – під час вторгнення російських військ на грузинську територію у 2008 році.

Закінчив військову академію Грузії та військове училище Бундесверу в Німеччині. Служив в грузинській армії у званні майора, з 2010 по 2014 рік був наставником у грузинському Національному тренувальному центрі «Крцанісі». Мешкав у Тбілісі.

З початком російської збройної агресії проти України 16 лютого 2014 року звільнився в запас, і вже у березні приїхав в Україну. Був інструктором, навчав добровольців, приєднався до батальйону «Айдар», у 2015 році вступив на військову службу за контрактом.

Молодший сержант, командир відділення 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї ОМБр. Воював у Новгородському, в районі міста Мар’їнка, — на передових позиціях біля окупованого Докучаєвська, з квітня 2017 — на «Світлодарській дузі», де бійці «Айдару» тримали оборону селища Новолуганське на східному березі Світлодарського водосховища.

11 травня 2017 року загинув від осколкового поранення у живіт внаслідок мінометного обстрілу поблизу с-ща Новолуганське Бахмутського району Донецької області. Давида довезли до шпиталю, але він помер від поранення і втрати крові.

14 травня з воїном попрощались у Києві, наступного дня в Тбілісі віддати шану офіцерові прийшли міністр оборони Грузії Леван Ізорія та посол України в Грузії Ігор Долгов. Похований у рідному селі Супса.

Залишилися дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕГ МІХНЮК (1965-2014) – ветеран-«афганець», активіст Революції Гідності, учасник АТО.

Народився у с. Мала Дівиця на Чернігівщині. З 1984 року служив в 56-й окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді в Афганістані. Був заступником командира 3-го десантно-штурмового взводу 7-ї роти.

31 травня 1984 року під Гардезом,намагаючись витягнути поранених товаришів з-під прицільного вогню снайпера, був важко поранений. 21 травня 1985 року отримав друге поранення під час проведення операції в Мараварській ущелині.

Багато зробив для ветеранського руху і товаришів по службі. Всі зустрічі ветеранів-«афганців» через 20 років були організовані за його ініціативи.

З 1991 по 1993 рр. начальник медико-соціального відділу Української Спілки ветеранів Афганістану (УСВА). З 1994 по 1995 рр. заступник голови правління Київської обласної Спілки воїнів-інтернаціоналістів. З 1995 рр. працював (УСВА) на посаді керівника управління реабілітації та лікування.

Під час Революції Гідності Олег Міхнюк був сотником Восьмої «афганської» сотні Самооборони Майдану, у складі якої були переважно ветерани війни СССР в Афганістані.

В квітні 2014 року опублікував статтю в Українській правді у якій розкритикував стан справ в українській армії за підсумками російського вторгнення в Крим.

Під час війни на сході України пішов добровольцем до 24-й батальйону територіальної оборони «Айдар».

Загинув 20 серпня 2014 року в бою за визволення Луганська біля селища Новосвітлівка.

Побратим  Міхнюка розповідав:

“Я останній, хто бачив Олега живим. Це було 20 серпня. Рано-вранці Міхнюк поставив завдання: «Виходимо й займаємо ту висоту, де на нас була зроблена засідка». Сєпарів ми не знайшли, але виявили гарно обладнані позиції, побудовані чітко за уставом, а також коробки російських військових сухпайків. Пішли далі в бік Станиці Луганської. Там за допомогою маленького «іграшкового» дрона ми виявили шість танків. Особисто я шукав висотку, де можна було б спіймати бодай якийсь зв’язок: кортіло зателефонувати додому та сказати рідним, що живий. На одній із висоток справді запрацював телефон: надійшла sms «приветствуем в России». Це було 20 серпня о 15:22. Ця sms досі в моїй мобілці — на пам’ять.

Ми повернулися до Новосвітлівки, там застали одного бійця — Рижого. Він випросив у Міхнюка трофейну снайперську гвинтівку та вистрілив просто за нашою хатою 10 патронів підряд. Сєпари засікли й відкрили мінометний вогонь. Одна міна лягла далеченько, друга ближче, третя зовсім близько, тим часом Міхнюк почав заганяти всіх у льох. Я забіг останнім, Олег переді мною. Зачинилися, але тут Міхнюк почав мене виштовхувати: «У мене там автомат залишився!». Почав рватися нагору, вискочили, Олег мене відштовхнув. Чую: шалений шелест міни, я відскочив убік за стіну, сильний вибух 120-ки…

Коли обстріл скінчився, ми побачили Олега неподалік дерева з автоматом. Розрив стався поруч, рани були несумісні з життям. Ми були такими приголомшеними, що, коли відправляли тіло Міхнюка, забули витягнути з його кишені ключі від мікроавтобуса. Так він і залишився в Новосвітлівці”

 

ВАЛЕРІЙ ЗАКУСИЛО (1987—2020) — старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Сігулда (Латвія). До 1991 року мешкав у латвійському місті Вангажі. Після розлучення батьків разом із батьком повернувся на його батьківщину — у село Гуничі (Овруцький район, Житомирська область), де ходив до школи. Закінчив Житомирський агротехнічний коледж. Мешкав у місті Біла Церква (Київська область).

Під час війни спочатку проходив службу у 36-й окремій бригаді морської піхоти, а потім підписав контракт в 72-й бригаді. Старший солдат, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки.

18 січня 2020-го загинув від кульового поранення у голову внаслідок ворожого обстрілу в Попаснянському районі — біля села Оріхове увечері, тривав понад півтори години, з гранатометів та стрілецької зброї із боку окупованого села Березівське.

Без Валерія лишилися батько, мати (в Латвії), дві сестри, дружина та дві доньки.

 

РОМАН КРАДОЖОН (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився року в селі Велика Северинка Кіровоградської області, у своєму селі закінчив школу, по тому — училище в Козятині за спеціальністю «повар-кондитер». Завідував автозаправною станцією «Лукойл».

Боронити Україну зголосився добровольцем в часі першої хвилі мобілізації. Водій-санітар медичного пункту, 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина».

13 серпня 2014 року загинув під час обстрілу терористами з БМ-21 опорного пункту в районі села Ленінське.

Без Романа лишились дружина та два сини.

 

РОСТИСЛАВ ДОБРОШИНСЬКИЙ (1996-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Кам’янець-Подільський на Хмельниччині. 2012 року закінчив школу та продовжив навчання у місцевому професійному ліцеї.

Під час російської збройної агресії проти України у 2015 році був призваний на військову службу за контрактом Кам’янець-Подільським міськрайонним військовим комісаріатом. Брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. У 2016 році в боях біля Мар’їнки дістав контузію, проходив лікування в госпіталях. З кінця травня 2017 року виконував завдання в районі міста Попасна.

Старший солдат, командир бойової машини 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, військова частина А3029.

1 серпня 2017 року дістав вогнепальне кульового поранення внаслідок обстрілу снайпером опорного пункту біля села Новозванівка Попаснянського району, — куля пробила обидві легені. Помер за 40 хвилин.

«Все було дуже спокійно, ми сиділи, розмовляли і в один момент він упав. Це була куля снайпера, випущена з дуже професійної гвинтівки, вона пробила йому дві легені. Ще хвилин сорок він був живий, хоча й без свідомості. Ми закривали йому рану, запускали серце, півтора кілометри несли його, щоб доставити до місця, куди б могла приїхати медична допомога» – розповідали побратими.

Без Ростислава залишились мати, сестра та бабуся.

 

ДМИТРО КОТЄШЕВСЬКИЙ (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с Тернувате Запорізької області. Згодом переїхав з батьками в Новопетрівське, де й закінчив ЗОШ.

У часі війни — старший стрілець, 19-й батальйон територіальної оборони.

Загинув 13 жовтня 2014-го поблизу Білокам’янки, тоді ж полягли старший лейтенант Гліб Григораш, старший лейтенант Григорій Береговенко та солдат Володимир Бабич — о 18:30 при поверненні з розвідки підірвалися на фугасі.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада