Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.09.2020

27 вересня. В огляді сьогоднішніх іменинників такі діячі:

  • художник, якого називали поетом місячних ночей;
  • художник, брат і послідовник Михайла Бойчука;
  • діяч ОУН, який створив військову контррозвідку ОУН, один із дев’яти генералів УПА і єдиний генерал безпеки УПА;
  • поет, творчості якого притаманні насиченість змісту і аскетичне небагатослов’я;
  • публіцист, письменник, політолог, який в своїх роботах аналізує формування української національної ідентичності та перешкоди на цьому шляху;
  • сучасна харківська поетка;
  • кіно- та телережисер, зокрема, знав серіал «І будуть люди»;
  • засновниця сайту «Бібліотека українського мистецтва».

 

А також вшануємо захисників України, які могли б сьогодні відзначати день народження – якби не збройна російська агресія, яку вони зупинили ціною свого життя.


Почнемо:

 

ГРИГОРІЙ СВІТЛИЦЬКИЙ (1872-1948) — живописець, скрипаль і композитор.

Народився у Києві в родині музиканта, валторніста Київського оперного театру. У чотири роки Гриць почав вчитися гри на скрипці, у п’ятнадцять років був уже оркестровим музикантом.

І все-таки у 1886 році батько віддав сина до рисувальної школи Мурашка де вчився у Пимоненка і Врубеля. Під час навчання в рисувальній школі на прохання Врубеля разом з іншими учнями допомагав в роботі над орнаментами Володимирського собору, брав участь у реставрації живопису Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Після закінчення цієї школі майбутній художник навчався у Петербурзькій Академії мистецтв у І.Рєпіна та М.Кузнецова, працював у майстерні Куїнджі. У 1900 році Світлицькому було присвоєно звання художника-живописця.

Світлицький був різносторонньо обдарованою людиною. Як музикант і композитор, він багато живописних творів пов’явав з музикою, яку відчував так само тонко, як і природу (“Ноктюрн”, “Елегія”).

З 1901 по 1917 рік очолював групу по реставрації Ісаковського собору у Санкт-Петербургу. За цю роботу імператор Микола ІІ присвоїв йому почесний дворянський титул.

Революція боляче вдарила по сім’ї Світлицького: померла дружина, трагічно загинув син Юрій, згоріла петербурзька квартира. У 1918 р. самотній художник повернувся до Києва, взяв участь у розписуванні Хрестовоздвиженської церкви, в якій він вінчався; викладав у Київському художньому інституті, де згодом став професором.

Григорія Світлицького називали «Поетом місячних ночей», а ще тонким ліриком, творам якого притаманні мелодійне звучання, особлива музична виразність. Одна з найвишуканіших та найпоетичніших картин художника — «Хата в місячну ніч». Сутінки ще тільки опускаються на село, день ще не згаснув і цей швидкоплинний перехід від дня до ночі талановито показано на картині. Серед високих тополь проста українська мазанка, чи то від променів сонця, чи то місяця стала яскраво білою, святковою, наповненою невідомим світлом наче ліхтарик.

За совєтів Світлицький, як і більшість художників, писав роботи на ідеологічну тематику. Одне з таких полотен стало останнім в його житті. На картині “Апасіоната” Владімір Ленін слухає сонату Бетховена. Втім полотно викликало шквал зауважень: вождь на першому плані, рояль далеко, а за вікном – передчуття бурі. Друзі-художники на обговоренні картину похвалили, але партійні функціонери розкритикували впень.

75-річний художник запізнився на це засідання і, крізь причинені двері все чув. Він повернувся додому і того ж дня помер від інфаркту.

Дивитися твори Світлицького: https://sverediuk.com.ua/grigoriy-svitlitskiy-pershiy-narodniy-hudozhnik-ukrayini/

І ще: http://museum.net.ua/kartina/muzykanty/

 

ТИМОФІЙ БОЙЧУК (1896-1922) – художник,  брат і послідовник Михайла Бойчука.

Народився у селі Романівка на Тернопільщині в багатодітній родині селянина-рільника. Він був на 14 років молодший за свого брата Михайла. Ходив до сільської школи, допомагав батькові в господарстві, а у вільний час любив малювати. Шістнадцятилітнім приїхав до Львова, щоб стати учнем-підмайстром старшого брата.

Навесні 1914 року Тимофій Бойчук разом із Михайлом Бойчуком, його дружиною Софією Налепінською та Миколою Касперовичем реставрували іконостас церкви Трьох Святих у с. Лемеші на Чернігівщині. Але закінчити справу перешкодила війна. Як підданих Австрійської імперії, братів-художників інтернували “на заслання” до Уральська, а пізніше до Арзамаса, де вони перебували до революційних потрясінь 1917 року.

Повернувшись до Києва у грудні 1917 року Тимофій, який не переставав багато працювати над рисунком на засланні і зробивши за три роки під керівництвом брата великі успіхи, вступив до майстерні ікони та фрески (пізніше перейменовану на майстерню монументального живопису), яку очолив Михайло Бойчук в Українській Академії Мистецтва.

Хоча художник прожив усього 25 років, його роботи відрізняються особливою майстерністю виконання, оригінальністю і ліричністю, з наголосом на українські елементи. Певно, найвідомішою його картиною є твір «Біля яблуні» 1919-1920 років, який попри  простий напозір сюжет  є хрестоматійним прикладом синтезу іконопису, класичного живопису, і українського народного мистецтва.

В цій картині образ дерева життя, дерева пізнання добра і зла поєднується із жанровою сценою збирання яблук. Небо написане художником цілісною однотонною плямою, згідно з традиціями візантійського живопису. Церковні канони збереглися і в трактуванні пагорбів, які зменшуються у напрямку горизонту, що додає глибини умовній площині зображення. І якщо Михайло Бойчук зазвичай стилізував одяг героїв під візантійські канони, Тимофій Бойчук малює вбрання героїнь більш реалістично, враховуючи народні орнаменти і навіть крій одягу.

Помер художник від тяжкого невиліковного туберкульозу. Вже після смерті художника його твори експонували на виставках українського мистецтва у Москві, Харкові, Венеції. На Венеційському бієнале 1928 року мистецька критика назвала його “українським Гогеном”.

На превеликий жаль, більшість творів Тимофія Бойчука були знищені в часи розгрому «бойчукізму». Втім, і того що вціліло, достатньо, щоб виснувати – маємо справу зі значним явищем у мистецтві.

Як зазначав автор монографії “Тимко Бойчук”, історик мистецтва Дмитро Антонович: “Тимко Бойчук уже зразу ступив на шлях, проторений колосальною інтелектуальною працею його брата, і тому, згорівши вже на 26 році життя, зійшов у могилу, як майстер художник, що, розуміється, не сказав свого останнього слова, але вже був виразною артистичною індивідуальністю і вже мав своїх послідовників, коли не учнів”.

 

МИКОЛА АРСЕНИЧ-БЕРЕЗОВСЬКИЙ (1910-1947) – діяч УВО і ОУН. 2-й голова і фактичний творець військової контррозвідки ОУН — СБ ОУН, один із дев’яти генералів УПА і єдиний генерал безпеки УПА.

Народився в с. Нижній Березів (нині Івано-Франківської області). Походив зі шляхетської, але бідної родини герба Сас. Мав 4 братів (усі згодом переслідувалися органами НКВД СССР). У школі проявив себе як здібний учень, зарахований до Стрийської гімназії, яку закінчив у 1929 році. У шкільному віці цікавився національно-визвольним рухом: спочатку став членом Стрийського Пласту, згодом вступив в УВО, а з 1929 року — в новостворену ОУН.

Закінчивши гімназію, поступає на юридичний факультет Львівського університету, де навчався до 1936 року. У цей час редактор газети «Нове село».

У 1936 році за участь у студентських виступах потрапляє до в’язниці. 1937−1938 — лідер українських політв’язнів у тюрмі «Бригідки».

Після розколу ОУН приєднався до фракції Степана Бандери. 1939 навчався на спеціальних курсах військової розвідки під Краковом, який організувала ОУН спільно з німецьким Абвером. Згодом сам викладав на Краківських курсах основи розвідки та контррозвідки[1]. У лютому 1940 очолює військову розвідку Проводу ОУНР.

З березня 1941 очолює Службу Безпеки революційної ОУН. Саме під його керівництвом, який був другим шефом СБ, починає створюватися та розбудовуватися ефективна мережа територіальних органів СБ. Новостворені відділення СБ були незалежними від місцевих керівників ОУН, підпорядковувалися тільки по службовій вертикалі.

Починаючи з кінця 1943 — початку 1944 підрозділи СБ починають частково підпорядковуватися місцевому проводу ОУН та УПА.

З ініціативи генерала Арсенича відбувається розробка та удосконалення форм, методів розвідувальної та контррозвідувальної діяльності. Саме Арсеничу належить заслуга створення Служби Безпеки, яка на рівних могла боротися з двома найпотужнішими спецслужбами того часу: Гестапо та НКВД.

Історик Володимир В’ятрович дає таку оцінку Арсеничу:

«Микола Арсенич ніколи довго не затримувався на одній території і зі своєю охороною чисельністю 20 підпільників пересувався з одного району в інший, здійснюючи перевірку діяльності своєї мережі. Завданням СБ ОУН було посилити дисципліну, очистити підпілля від впливу ворожої агентури. …Діяльність СБ ОУН уважно вивчали НКВД і Гестапо, її аналіз публікувався в сучасних спеціалізованих російських виданнях в контексті боротьби Росії з чеченськими повстанцями».

Втім, Арсенич не уникнув долі багатьох інших борців за незалежність України. 23 січня 1947 в районі с. Жуків, Бережанського району, Тернопільської області, він був оточений диверсантами НКВД. Щоб не потрапити живи до рук ворогів, застрелив дружину Ганну Гуньку і себе.

 

БОГДАН СМОЛЯК (1952) – поет, письменник і видавець.

Народився у м. Кам’янка-Бузька на Львівщині. Закінчив філологічний факультет Львівського університету, здобувши 1978 року диплом викладача української мови та літератури.

Починав як вчитель, на початку 1980-х обіймав посаду директора Кам’янко-Бузької районної бібліотеки, працював науковим співробітником Львівського історичного музею, спеціалістом відділу мистецтв Львівського облуправління культури (1986—1993).

Далі, подеколи поєднуючи кілька місць роботи, був виконавчим редактором львівського часопису «Просвіта», літературним редактором видавництв «Край» і «Камула», а також львівських часописів «Літературний Львів» і «Річ», відповідальним секретарем журналу «Дзвін» тощо.

Як поет, прозаїк, критик, літредактор, видавець і книгар упродовж останніх десятиліть презентував свої книжки й сприяв презентації книжок інших авторів, був учасник багатьох радіо- й телепрограм, літературних зустрічей, книжкових форумів тощо.

У творчому житті Смоляка період творення настроєвих поезій і спорадичного звертання до короткої прози й літературної есеїстики тривав до виходу у світ першої збірки віршів «Словник мовчання» (1995), характерної влучним метафоричним наповненням короткого вірша, некрикливою глибинністю розкриття різноманітних явищ як зовнішнього світу, так і власного єства, та неоднозначністю стосунків між ними.

В наступних книжках, зокрема в «Шепоті вічного снігу» (2004), автор виступив як поет виваженого, вишуканого, єдинодоречного, єдинодоцільного слова. Полюбляючи оригінальні засоби, як-от гра слів («сніги снігують у снігах», «ти сам, самотній, сам-один, такої самості не знав ще»), він, аскетично небагатослівний, дбає про глибинну суть сказаного.

Своєрідним підсумком, квінтесенцією попередніх п’ятнадцяти років творчості став «Словник мовчання: Вибране» (2010). Вона привертає увагу тематичною й жанровою різноманітністю, містить розлогі сюжетні вірші і коротенькі дво- й чотирирядкові, у яких висловлена одна стисла думка. Попри всю різнотемність і різножанровість, усі твори мають спільне — своєрідний погляд автора на речі і явища навколишнього світу, оригінальну образність і несподівані повороти думки. У художніх засобах чільне місце посідають порівняння й метафори.

З-поміж прозових творів Богдана Смоляка увагу привертає психологічно-футурологічний роман «Віднайдене місто» (2014), прикметний філософічністю й певною утопійністю. Автор подав свій панорамний погляд на минуле й майбутнє.

Книжкові огляди Смоляка: https://chasopys-rich.com.ua/tag/%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD-%D1%81%D0%BC%D0%BE%D0%BB%D1%8F%D0%BA/

 

МИКОЛА РЯБЧУК (1953) — публіцист, політолог, поет, прозаїк.

Народився у Луцьку. Закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-електромеханік та Літературний інститут ім. Горького в Москві.

Працював редактором, завідувачем відділу та заступником головного редактора журналу «Всесвіт», оглядачем відділу культури газети «День», відповідальним редактором часопису «Критика». А також –  науковим співробітником Інституту культурної політики та Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 1994—1996 та 1999 роках перебував на викладацькій та дослідницькій роботах у США.

Опублікував кілька книжок та десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках. Нарівні з літературними та культурологічними темами активно досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державонацієтворення. Його книги перекладалися англійсько, німецькою, польською, угорською мовами.

Серед його творів варто відзначити:

«Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000),

«Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом» (2004);

«У ліжку зі слоном — українсько-російські асиметричні відносини: культурний аспект» (2006);

«Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» (2009);

«Постколоніальний синдром. Спостереження» (2011);

«Від «хаосу» до «стабільності»: хроніка авторитарної консолідації» (2012);

«Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності. Історичні причини та політичні наслідки» (2019).

Інтерв’ю з Рябчуком:

https://pen.org.ua/publications/usi-roky-nezalezhnosti-my-jshly-u-pravylnomu-napryamku-publitsyst-mykola-ryabchuk/

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3022/164/101243/

 

ІРИНА МИРОНЕНКО (1960) – поетка.

Народилася в смт Нова Водолага Харківської області.

З початку 1970-х рр. друкується в періодичних виданнях. У 1983 році закінчила Харківський державний університет імені О. М. Горького. Працювала у друкованих виданнях, а також у Літературному фонді України, В 1992 році вона стала редакторкою Харківського обласного радіо.

Поезії Ірини Міоненко притаманні несподіваність метафорики і зримість образів, а головною рисою стилю стилю її віршів є промовистість художньої деталі, яка робить текст сконденсовано-коротким і символічним.

Низка її віршів перекладені польською, німецької, російською, білоруською, грузинською, туркменською мовами.

Почитати вірші Мироненко: http://slovoprosvity.org/2018/05/25/kin-pidpertyj-olivtsem/

 

АРКАДІЙ НЕПИТАЛЮК (1967) – кіно- та телевізійний режисер, сценарист.

Народився в селі Лехнівка на Хмельниччині. Закінчив акторський факультет та факультет телевізійної режисури КДІТМ ім. Карпенка-Карого.

Після стажування у Вищій медіа-школі в місті Гілверсум, Нідерланди (1993) та в штутгартській Академії мистецтв Shloss solitude, Німеччина (1995) працює з 1997 року режисером на телебаченні. Як режисер-постановник створював такі телевізійні програми, як «3х4. Найкумедніше домашнє відео», «Кунсткамера», «Еники-Беники», «Сімейні справи з Калінською», «Сусідські війни», «Один за всіх», «Дім на заздрість усім».

У 2016 році Аркадій Непиталюк дебютував як кінорежисер відразу двома ігровими фільмами, поставивши за власними сценаріями короткометражку «Кров’янка» та повнометражний фільм «Припутні».

Перший повнометражний ігровий фільм Аркадія Непиталюка «Припутні» (2017), дія якого відбувається під час православного свята, що в народі зветься Яблучним Спасом, та розповідає про долі трьох жінок — бабусі, доньки та онуки — чиї долі міцно переплетені, став одним з переможців 8-го конкурсного відбору Держкіно України на отримання державної підтримки в 2016—2017 роках.

Нещодавно, у вересні 2020 року на СТБ відбулася прем’єра багатосерійного фільму «І будуть люди», знятого Непиталюком за однойменним романом письменника Анатолія Дімарова (про нього дивіться в огляді за 5 травня). Серіал побудований у формі саги і через призму життя звичайних людей показує турбулентні етапи 20 століття: Перша світова війна, революція, прихід совєтів…

 

КАТЕРИНА ЛЕБЕДЄВА (1982) — письменниця, мистецтвознавиця. Засновниця сайту «Бібліотека українського мистецтва».

Народилася в Києві 27 вересня 1982 року. Закінчила Інститут журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка у 2004 році. Працювала в газетах “Вечірній Київ”, “Газета по-киевски”, журналах “Молоко”, “Телекритика”.

У 2014 році заснувала онлайн-проект Бібліотека українського мистецтва (uartlib.org).

Це найвичерпніше в Інтернеті джерело інформації про історію українського мистецтва. Основний контент сайту складається з електронних копій книг про українських художників та українське мистецтво, виданих протягом ХХ століття в Україні та за кордоном.

У 2016 році дебютувала у видавничій справі, здійснивши перевидання книги 1921 року — Я. Вільшенко Чорнокнижник з Чорногори з ілюстраціями художника Антіна Манастирського.

У 2017 році видала фотокнигу Яблонської-Уден Софії — Софія Яблонська. Фото. Книга видана української та англійською мовами; вперше презентує Яблонську як фотографа.

У 2020 році вийшов роман Катерини Лебедєвої «22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві». Його Дія відбувається у 1917—1922 роках у Києві. Влада за той час змінилася чотирнадцять разів, але історичне тло роману слугує лише бекграундом біографії художника Леся Лозовського. Лозовський навчався в Українській академії мистецтв у Георгія Нарбута і Михайла Бойчука, створював обкладинки книг і нот. У ніч на 22 березня 1922-го, коли Лесеві було 22 роки, його задушили у власному помешканні. Навколо трупа були розкладені коштовності.

Роман розповідає про життя Лозовського з моменту вступу в Академію мистецтв у листопаді 1917 року і до смерті митця. Героями роману є усі ті, з ким спілкувався Лесь: Георгій Нарбут, Михайло Бойчук, Анатоль Петрицький, Олександра Екстер, Оксана Павленко, Іван Падалка, Лесь Курбас, Михайль Семенко, Олександр Мурашко та інші.

Книга вирізняється історичною достовірністю, психологізмом і захопливим сюжетом.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ВАДИМ ДЕМЧУК (1975-) – сержант ЗСУ.

Народився в Нововолинську. Здобув професію машиніста електровоза у Нововолинському ПТУ № 1. Після закінчення училища служив у лавах міліції у роті спецпризначення. По тому тривалий час працював на заробітках у Чехії та Словаччині.

З початком російської збройної агресії його батькам передали Вадимову повістку до військомату. Дізнавшись про це, Вадим повертається в Україну, де він був мобілізований до лав ЗСУ.

Після кількамісячної підготовки направлений сержантом до 80-ї окремої десантної бригади. Із 14 січня захищав новий термінал у Донецькому аеропорту. Рота, в якій служив Вадим Демчук, під час боїв опинилась у повному оточенні, і сержант Демчук разом із своїми побратимами зумів вийти з оточення та прорватися до позицій українських військових.

20 січня, під час вибуху нового терміналу аеропорту, Вадим Демчук зник безвісти. Тривалий час його доля залишалась невідомою, були дані, що він потрапив у полон.

Тіло Вадима Демчука спочатку було в руках сепаратистів, згодом його тіло як невідомого бійця було передане до Дніпропетровська. Лише в червні 2015 року полеглий герой був упізнаний за аналізом ДНК.

Без Вадима Залишилися батьки.

 

РОМАН НЕТЕСА (1997-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Литвинівка Полтавської області. 2015 року закінчив Решетилівський аграрний ліцеї імені І. Г. Боровенського за спеціальністю «Електрозварник ручного зварювання — водій». Працював у батька зварником.

Під час російської збройної агресії проти України в лютому 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Старший солдат, водій 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади, м. Глухів.

З 25 квітня по 3 червня 2016 року виконував завдання в АТО – в Авдіївці. 2017 року разом зі своїм батальйоном вирушив на Луганщину.

У ніч з 6 на 7 липня 2017 року загинув від кулі снайпера під час бойового чергування поблизу села Кримське Новоайдарського району, прикривши своїх побратимів.

Залишились батьки і молодший брат.

 

РУСЛАН ДУБОВИК (1980-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Хороше на Дніпропетровщині.

На фронт пішов добровольцем навесні 2014 року під час першої хвилі мобілізації; старший навідник, 93-тя ОМБр.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом на дорозі поміж селами Многопілля — Червоносільське — Осикове. Машина ГАЗ-66 була розстріляна російськими військами.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих Героїв.

Без сина лишилася мати.

 

ФЕДІР РОМАНОВ (1983-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Кіровограді (нині- Кропивницький), закінчив ПТУ № 2, працював слюсарем, пройшов строкову службу в лавах ЗСУ проягом 2002—2004 років. Випускник 2010-го року Кіровоградського медичного коледжу ім. Мухіна. До служби в складі ЗС України проживав у місті Кіровограді та працював на станції швидкої медичної допомоги.

Мобілізований у квітні 2014-го, фельдшер госпітального відділення медичної роти 93-ї бригади. 19 серпня 10 медбратів 93-ї роти вирушили під Іловайськ.

Загинув внаслідок обстрілу українських військ поблизу Іловайська під час виходу з оточення на дорозі біля села Новокатеринівка.

Степан Усс та Федір Романов при черговому вибуху стрільня побігли не до укриття, а в напрямі пораненого 18-літнього вояка. Біля них вибухнув снаряд. Степана сильно пошматувало, Федір постраждав менше, тому до останнього тягнув на собі побратима. Коли їх оточили росіяни, Федір підірвав гранату – щоб не здаватися живими ворогу.

 

МАКСИМ ЗБИЦЬКИЙ (1976-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Чита, Російська РФСР. Згодом жив на Полтавщині.

В АТО –  номер обслуги (34-й окремий мотопіхотний батальйон, 57-ма окрема мотопіхотна бригада).

Загинув під час виконання бойового завдання.

Похований у смт. Нові Санжари, Полтавська область.

 

ОЛЕКСАНДР РАЧИНСЬКИЙ (1979-2014) — капітан ЗСУ.

Народився в м. Українка на Київщині.

В зоні бойових дій перебував з вересня 2014-го, заступник командира роти вогневої підтримки 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».

Помер 17 листопада 2014-го у Харківському військовому шпиталі від черепно-мозкової травми, якої зазнав у боях — з серпня 25-й батальйон перебував на першій лінії оборони під Дебальцевим.

Залишились дружина, син  та донька.

 

АНАТОЛІЙ ЧУПИЛКА (1974-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Каневі на Черкащині. Навчався у Київському політехнічному інституті, відслужив у ЗСУ, 95-та бригада. З 2005-го працював у торгівлі. Член ВО «Свобода», депутат Черкаської обласної ради – хоча на засіданнях жодного разу не був – увесь час перебував на фронті.

Анатолій був активним учасником Революції Гідності, днював і ночував на київському Майдані. Боронити Україну від російської агресії пішов добровольцем, потім служив в ЗСУ – боєць 90-ого окремого аеромобільного батальйону. Снайпер, заступник командира взводу.

Зник безвісти 20 січня 2015-го під час бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт — у часі прориву для евакуації поранених. Упізнаний за експертизою ДНК. Похований 1 квітня 2015-го в місті Канів.

Без Анатолія лишились дружина і троє синів.

 

ЛЕОНІД КОЗИРЄВ (1989-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Соколове на Дніпропетровщині в багатодітній родині. В дитинстві з родиною переїхав до села Піщанка, там закінчив школу. Працював охоронником.

З серпня 2014 року по частковій мобілізації проходив військову службу в лавах ЗСУ — у 43-му батальйоні територіальної оборони «Патріот». Демобілізувавшись з 3 хвилею, майже відразу підписав контракт; з 2015 року служив за контрактом, старший навідник 43-го окремого мотопіхотного батальйону.

19 квітня 2016 року загинув уночі під час артилерійського обстрілу поблизу смт Зайцеве: 122-мм снаряд влучив у бліндаж, троє бійців загинули, ще 3 зазнали поранень.

 

АНАТОЛІЙ БУЙЛУК (1981-2015)— сержант ЗСУ.

Народився у с. Кацмазів на Вінниччині, молодший син в багатодітній родині. Неодружений, проживав з мамою.

В АТО служив у 81-а окремій аеромобільній бригаді. Один із «кіборгів».

20 січня 2015-го зник безвісти під час бою з російськими збройними формуваннями під Донецьким аеропортом в часі прориву для евакуації поранених. Впізнаний за експертизою ДНК.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада