Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.01.2021

27 січня. Почнемо з діяча, чиє прізвище знає, певно, кожен українець (якщо він справді українець) – з автора слів нашого Гімну.

Далі будуть:

  • один з перших українських поетів-романтиків;
  • філософ-позитивіст, якому стало прозорливості визначити характер майбутньої революції в Російський імперії;
  • військовий льотчик часів Перших визвольних змагань, селянський син, що став повітряним асом, представник народу іжора, що вважав себе українцем і воював за Українську державу. Врешті був розстріляний совєтами;
  • перший обласний провідник ОУН Донеччини;
  • дисидент і правозахисник, вчитель з Донеччини, який був замучений у тюрмі за захист української мови і відстоювання демократичних принципів – за рік до початку так званої «перебудови»;
  • художник і скульптор, народознавець, колекція якого стала основою музею, названого на його честь;
  • художник, класик одеської школи живопису;
  • видатна сучасна скрипалька,
  • волонтерка Євромайдану, що була поранена під час спроб силового придушення народного протесту.

І неодмінно пом’янемо захисників України, які віддали життя, щоб зупинити російських окупантів.


Отже, ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ (1838-1884) – поет, етнограф, автор тексту українського національного гімну.

Народився на хуторі поблизу Борисполя, походив з української шляхти. Вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Там знайомиться з видатними географами Семеновим-Тянь-Шанським, Пржевальським та Миклухо-Маклаєм. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа». На зібраннях “основ’ян” познайомився із світочами української культури Костомаровим, Кулішем, а насамперед — Шевченком.

Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» і здобуває ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для журналу «Основи», намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу.

Восени 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном України.

В основу тексту на музику Вербицького, Чубинський поклав мотиви з мазурки “Єще Польска нє зґінела” та пісні сербських повстанців, де були слова “Серце біє і кров ліє за нашу свободу”. Існує кілька версій пісні. Текст був написаній за півгодини на вулиці Великій Васильківській, 122, де автор квартирував. Вперше вірш опублікували у видаваному у Львові часописі «Мета», який вийшов у грудні 1863-го року. У царській Росії пісня «Ще не вмерла Україна» вперше була опублікована 1908 році в антології Украінська Муза.

Через розпорядження жандармів князя Долгорукова Павла Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) вислали в Архангельську губернію, Там українець Чубинський працював на російську науку, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про Печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України. Узимку 1869 року перебирається в Петербург, стає дійсним членом Географічного товариства та у травні 1870 року очолює етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західному краї, досліджує Київську, Волинську, Подільську губернії України, частини Мінської, Гроднянської (Білорусь), Люблінської і Седловецької губерній (Польща) та Бессарабію, де компактно проживали українці.

В Емському указі 1876 р., скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання Драгоманова і Чубинського як небезпечних агітаторів. І того ж року Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях.

1879 року Павло Чубинський пішов у відставку и повертається на свій родинний хутір. 1880 року він важко нездужав, був прикутий  до ліжка. Пішов у засвіти  за день до свого 45-річчя.

 

Довшим і спокінійшим було життя старшого сучасника Чубинського, теж народженого 27 січня:

 

ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (1790-1865) – поет, з 1841 року – ректор Харківського університету.

Народився у містечку Городище (зараз – Черкащині) у родині священника. Вчився у Київській академії, але не закінчив її. 1817 року вступив до Харківського університету вільним слухачем словесного факультету і невдовзі в тому таки виші став викладати польську мову.

Літературну діяльність розпочав теж 1817 року. Друкував у журналі “Украинский вестник” російські переклади творів Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мільтона, Ж. Расіна, Горація та інших.

У дусі естетики просвітницького реалізму написані найкращі оригінальні твори українською мовою: “Справжня Добрість – писулька до Грицька Пронози”, “Пан та Собака”, “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі”, “Тюхтій та Чванько”, “Батько та Син” тощо. Г.-А. – перший в укр. літературі автор доромантичної балади “Твардовський” (1827).

Почитати деякі твори можна тут: https://onlyart.org.ua/ukrainian-poets/poeziyi-petra-gulaka-artemovskogo/

В останні роки створив ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (“Не виглядай, матусенько…”, “Текла річка невеличка”). Кращі його твори збагатили культуру українського художнього слова, внесли нові елементи до української поетики (різностопний ямб, коломийковий вірш).

 

Варто згадати також українського діяча, близького до народницького руху.

 

ВОЛОДИМИР ЛЕСЕВИЧ (1837-1905) – публіцист, філософ, громадський діяч.

Народився на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив Миколаївське інженерне училище, Інженерну академію в Санкт-Петербурзі. 1856–59 роках служив на Кавказі, брав участь у боях з горцями. 1861 року закінчив Академію Генштабу. Невдовзі вийшов у відставку і зайнявся літературною діяльністю, мешкав у рідному селі, відкрив там школу для селян з українською мовою навчання. Невдовзі за розпорядженням влади школу закрили.

Визначився як прибічник позитивізму Конта. Опублікував низку праць: “Очерки развития идеи прогресса”; “Философия истории на научной почве”; “Позитивизм после Конта”. Вважав, що перемога “позитивної”, “наукової” стадії в розвитку думки неминуча. Виступав проти “пережитків” теології та метафізики. У релігії бачив переважно обмежуюче свободу людини духовне джерело.

Обґрунтовував неминучість революції в Росії, а також вважав, що ця революція може бути здійснена “зверху” – силами революційних партій. Скептично дивився на можливість культурної просвіти селянства, вважаючи його “рутинною масою”. Організував у Петербурзі товариство вивчення етнографії та історії України. Відстоював тезу про рівноправність національних мов і у зв’язку з цим доводив необхідність здійснення освіти кожного народу рідною мовою.

Підписав листа з протестом проти вчиненої властями розправи над демонстрацією студентів в Петербурзі, за що був висланий до Полтави. Став активним прихильником національного самовизначення України, підтримував зв’язки з діячами українського національного руху. Останні роки життя провів у Києві.

 

Біографія наступного іменинника наче створена з самих парадоксів.

 

ФЕДІР АЛЄЛЮХІН (1896-1937) — український військовий льотчик часів визвольних змагань.

Історія його унікальна – селянський син став офіцером і повітряним асом. Представник угрофінського народу іжора – вважав себе українцем. Льотчик російської імператорської армії –  воював за Українську державу. Міг залишитися в Європі, але повернувся до СРСР де був репресований і розстріляний.

Народився в селянській родині у Вологодській губернії. У реєстраційних картках українських армій незмінно власноруч зазначав, що вважає себе українцем.

Закінчив один курс Санкт-Петербурзького політехнічного інституту.  1914 року вступив до 1-ї авіаційної роти російської імператорської армії, згодом навчався у Севастопольській авіаційній школі, брав участь у Першій світовій війні. За подвиги на фронтах дістав офіцерський чин. Наприкінці 1917 представлений до звання штабс-капітана.

У грудні 1917 року 9-й винищувальний авіаційний загін був українізований. 13 березня 1918 року рештки його демобілізовано. Потому виїхав до Одеси, де 5 квітня 1918 року вступив до складу Армії УНР. Звідтоді служив в українській військовій авіації – яких би форм під час визвольних змагань не набувала наша держава – УНР, Українська Держава, ЗУНР, Директорія…

Під час польоту 10 жовтня 1919 року під містом Монастирище був збитий з кулемета денікінцями та потрапив у полон. У грудні 1919 року утік з полону та приєднався до своєї сотні, яка на той час перебувала в Одесі.

Брав участь у роботі авіаційної закупівельної комісії УНР в Італії. Потому служив у 1-й Запорізькій авіаційній ескадрильї Повітряного флоту УНР.

У 1922 чи 1923 році повернувся до Радянського Союзу. Мешкав у Ленінградській області. 18 серпня 1937 року заарештований і невдовзі засуджений до страти. Розстріляний у Ленінграді.

 

Усі совєтські школярі знали хто такий Олег Кошовий… А чи знають зараз українські школярі хто такий Василь Булавський – мабуть питання риторичне…

 

ВАСИЛЬ БУЛАВСЬКИЙ (1917-1943) – перший обласний провідник ОУН Донеччини, політичний референт Військового Округу УПА «Богун».

Народився в селі Басів Кут (тепер мікрорайон міста Рівне). Походив із селянської родини. Ще під час навчання в гімназії вступили до лав ОУН. Згодом навчався на електротехнічному факультеті Львівської політехніки, потім у Берліні. Заарештований польською владою за діяльність в ОУН 1937 року. Протягом 1939—1941 років перебував у Німеччині, де працював в Українському допомоговому комітеті. Добре володів німецькою, польською та російською мовами.

1941 року повертається до України, стає учасником похідних груп ОУН(б). Разом із соратниками добрався до Донецької області, де став першим провідником ОУН Донеччини. В Маріуполі його група з’явилася в жовтні 1941-го.  Вона була розділена на дві частини: перша вступила до поліції, друга працювала перекладачами. Але обидві групи тепер мали змогу отримувати важливі дані, і шукати прихильників української ідеї. Булавський очолив відділ Наросвіти Мар’їнського району, де працював разом з Тарасом Шкевритьком, якого розстріляло Гестапо у 1944 році. Але німці дізнались про справжні наміри діяльності членів групи ОУН(б), заарештували їх та вислали з Донеччини.

Далі Булавський діє на західних укранськийх землях. з липня 1943 року політичний референт Військового Округу УПА «Богун» і керівник підпільної друкарні у селі Грядки, Дубенського району. Загинув у серпні 1943 у цьому ж селі в бою з німецькою каральною експедицією.

Дещо більше про діяльність Булавського можна дізнатися тут: https://bandera.lviv.ua/ounivske-pidpillja-na-donechchyni-chastyna-1/

 

А тепер ближче до наших часів. Сподіваюся, що це ім’я вже добре відоме українському загалу.

 

ОЛЕКСА ТИХИЙ (1927-1984) – дисидент, правозахисник, захисник української мови.

Його ув’язнили за лист, а за статтю проти русифікації дали 10 років концтаборів. Інтернаціоналіст за переконанням, поборник української мови, вчитель із Донеччини, який навчався у Москві, і був переконаний, що без мови зупиняється прогрес і вмирає культура – все це про Олексу Тихого, члена-засновника Української Гельсінської групи.

«Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, але передусім я – громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець», – писав Олекса Тихий у «Думках про рідний донецький край». Через мову та культуру українці мають вибороти свою незалежність, взяти відповідальність за своє майбутнє на себе, вважав Тихий.

Вчитель-інтелектуал Олекса Тихий народився в селі Їжівка на Донеччині 27 січня 1927 року. Завдяки своїм здібностям вступив до Московського університету на філософський факультет. У 21 рік ледве не потрапив у тюрму за критику безальтернативності виборів у СРСР із єдиним депутатом. Тихий усвідомлено пішов працювати сільським вчителем, щоб навчати український дітей «творенню добра людям, піднесенню матеріального і культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності», щоб «не хлібом єдиним жила людина».

Коли 1956 року Радянська армія відкрито втрутилась у придушення повстання в Угорщині, щоб не дати цій країні вийти зі сфери радянського впливу, Олекса Тихий публічно розкритикував розправу над протестувальниками.  За такі «антирадянські погляди» його засудили на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав та відіслали спочатку у Володимирську тюрму, відому як «Владимирский централ», а потім у Дубовлаг.

Після тюремного терміну Тихий не зміг влаштуватися вчителем, працював у бібліотеках у різних містах, їздив на перекваліфікації, мандрував історичними місцями. Олекса Тихий багато писав про русифікацію Донеччини та необхідність відновити українську культуру, про повернення української мови в університети і школи. Виступав супротивником усілякої політики асиміляції етнічних груп. Тих, хто називає Росію своєю Батьківщиною, потрібно ганьбити, писав він у своїх «Роздумах про українську мову та культуру в Донецькій області». «Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружності)?» – роздумував він.

Із такими поглядами Олекса Тихий не міг не підтримати українських дисидентів-правозахисників, які у листопаді 1976 року проголосили про створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він став її співзасновником разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко та іншими.

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977. Тихого було звинувачено в «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). Вирок: 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом».

Як зазначили члени УГГ, для 50-літньої людини що вже відсиділа 10 років у таборах і підірвала своє здоров’я, такий вирок був смертельним. У Тихого теж була виразка шлунку, але він розпочав 52-денне голодування на знак протесту проти нелюдських умов утримання політв’язнів, згадує Левко Лук’яненко. Тихого тримали в карцері і його, лежачого на підлозі, заїдали комарі, важив він тоді кілограмів 40…  Йому провели операцію, після якої виросла грижа. «Жить будете в муках и недолго», – сказав Тихому один з лікарів.

У тюремне ШІЗО (штрафний ізолятор) Тихий потрапляв тричі по 15 діб, що зробило стан його здоров’я катастрофічним. Його перевели у лікарню, з якої той повернувся до камери, «як знятий з хреста», – писав у своїх «Таборових записках» Василь Стус.

Йому поставили діагноз: рак шлунку з метастазами. Знеболювальні йому пропонували в обмін на покаяння. Він не погодився. Друзям Тихий говорив: «Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим».

6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні.

 

ІВАН ГОНЧАР (1911-1993) – скульптор, живописець та графік, народознавець і колекціонер, засновник музею народної культури, названого на його честь.

Доробок Гончара порівнюється зі здобутками цілої наукової інституції. Понад три десятиліття, з кінця 1950-х років, в умовах жорсткого протистояння тоталітарному режимові він провадив титанічну роботу з вивчення, реконструкції та популяризації українських культурних традицій минувшини. В результаті постала збірка перлин народних старожитностей. 1993 року в Києві було створено державний Музей Івана Гончара, однак уже по смерті його фундатора.

У підлітковому віці він мав нагоду з музикознавцем Климентом Квіткою, чоловіком Лесі Українки, та Оленою Пчілкою. Гончар отримав два дипломи – скульптора та агронома – і обрав мистецтво. Довелося йому повоювати на фронтах Другої світової – збереглося понад 200 акварелей, ескізів, зроблених ним під час війни.

Іван Гончар створив 18-томний історико-етнографічний художній альбом «Україна і Українці» на основі фотоматеріалів початку ХХ століття, історичних та етнографічних відомостей. Художник їздив в експедиції, займався краєзнавчою роботою, колекціонував зразки народного мистецтва, стародруки, сімейні архіви – фактично рятував їх від нищення. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників землі  – неподалік від Києво-Печерської лаври.

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості.

Подвижницька діяльність Івана Гончара викликала роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, якого непокоїло, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів».

У 1968 році Шелест підтримав комплекс заходів КДБ УРСР, які мали на меті примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати, Шелест звинуватив спецслужби у бездіяльності. У 1972 році Гончара виключили з партії «за невиконання рішення бюро Печерського райкому КПУ, за пропаганду антипартійних поглядів з національного питання» з одночасною вимогою передати збірку до державних музеїв. Порушувалося питання про позбавлення його звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало позбутися роботи, бо тоді все робилося через держзамовлення. Його могли посадити, але на те не було вагомих причин…  Його провокували: підсилали людей, які просили продати за валюту старожитності. І якби він продав, то це був би привід. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном.

У 1993 році Іван Гончар помер від лейкемії у лікарні в Феофанії. Того ж року Указом Президента України було створено музей його імені. Сьогодні це Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».

Більше біографічних відомостей тут: http://migraciya.com.ua/news/open-forum/ua-ivan-gonchar-is-an-artist-and-collector-of-works-of-ukrainian-folk-art/

Картини Івана Гончара з серії «Українські народні типажі у місцевому національному вбранні другої половини XIX – початку XX ст.».: https://uamodna.com/articles/kartyny-ivana-gonchara-yak-okremyy-vyd-samobutnjogo-mystectva/

Сайт музею ім. Гончара: https://honchar.org.ua/

Чудовий матеріал-екскурсія музеєм: https://www.istpravda.com.ua/articles/508c7d823c347/

 

Цього дня народилося ще чимало цікавих митців. Згадаймо хоча б кількох.

 

ЮРІЙ ЄГОРОВ (1926- 2008) — один з найвизначніших українських художників, класик одеської школи живопису.

Батьки були балетними танцівниками. У 1941 р. разом з трупою Одеського оперного театру сім’я Єгорових була евакуйована до Ташкенту, а потім переїхала до Красноярську. Там він познайомився з київськими художниками Степаном Андрійовичем Кириченко і Зінаїдою Волковіцькою, які стали його першими вчителями. Повернувшись 1946 року до Одеси, Єгоров був прийнятий одразу на IV курс живописного відділення художнього училища, де навчався у майстерні професора Теофіла Фраєрмана.

У 1948 р. він вступив до Ленінградського державного інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, згодом перейшов на факультет монументального живопису Вищого художньо-промислового училища ім. В. Мухіної. У 1955 році переїхав до Одеси, де до 1957 року викладав в Одеському художньому училищі ім. Грекова, був ректором Одеської Академії мистецтв (1995—1997).

З початку 60-х навколо Єгорова гуртувалася творча молодь, яка згодом сформувала «одеський нонконформізм». Фактично Єгоров не був нонконформістом, проте всіляко допомагав і підтримував молодих художників, які обрали складний шлях протистояння системі. Саме Єгоров чітко поставив питання про одеську школу живопису і сформував її основні постулати, ставши таким чином, одночасно і найяскравішим представником, і теоретиком цього напрямку.

Море — невід’ємна складова художнього світу митця. Для Єгорова характерним є багаторазове повернення до одного мотиву. Художник зосереджує увагу не на пошуку нового оповідального сюжету, а на максимально виразному трактуванні образу. Єгоров порівнював себе із золотошукачем, який, знайшовши дорогоцінну «жилу», намагається повністю її розробити.

Варті уваги нотатки про творчість Єгорова: https://ukr.lb.ua/culture/2019/04/10/424223_vnutrishniy_portret_yuriya_iegorova_.html

А тут спогади художника Олександра Ройтбурда про Єгорова (російською мовою): https://ukr.lb.ua/blog/culture/298247_egorov_popitka_memuara.html

 

БОГДАНА ПІВНЕНКО (1977) — українська скрипалька, яку називають «українською Паганіні в спідниці».

Донька видатного художника Івана Марчука. Солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Учасниця дуету із піаністкою Іриною Старод. Як продюсер та виконавиця брала участь у створенні 12-дискової «Антології сучасної української музики». З 2000 року є викладачем у Національній музичній академії ім. Чайковського, року 2014 році організувала проект підтримки музично обдарованих дітей «Ми діти твої, Україно!»

Послухати Богдану Півненко можна, приміром, тут: https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DBVyWrFMwCIc%26fbclid%3DIwAR165AdCmcBTiFlszcjh9BDEnCPUDs142RqGPjW3aAyNOTJJ27ObgngWIaw&h=AT1N6HDuAUxeEhINv0W9GRDE_dozcvZ4U302XgbVkMcwbPxEma6j-3NGZ4Gr5NvpGMFh4-CJdvFJUYlbJ9iwafUuT23T8uJKX7zTdHFk4HJndWMYpOaizXXyT0lFDjyMxPX-

 

Від справ творчих переходимо до активної боротьби за долю України. І привітаємо відважну учасницю Євромайдану.

 

ОЛЕСЯ ЖУКОВСЬКА (1993) медсестра-волонтер, учасниця Революції Гідності.

Народилася на Тернопільщині, закінчила Кременецьке медичне училище. На Майдан вперше приїхала 4 грудня – чергувала, розносила ліки, приймала пацієнтів у КМДА.

20 лютого біля Лядських воріт снайпер поцілив Олесі в шию. Куля пройшла за сантиметр від сонної артерії.

«11:44. 20 лютого. Я помираю» — таке повідомлення написала у соціальній мережі. «В цьому секторі, де я стояла, я була першою, в кого влучила куля. Потім там снайпер розстріляв ще десятьох. Прицільно у сонну артерію. Ніхто не вижив. Поруч стояла швидка, і це мене врятувало. Якби її довелося викликати, я б не вижила»

11 днів лежала у Київській лікарні №17. Після виписки у складі дипломатичної місії відвідала Францію, зустрічалася з президентом Франсуа Олландом. Після повернення залишилася в Києві вчитися в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця.

Більше про Олесю: https://expres.online/archive/digest/2017/02/24/229751-olesya-zhukovska-nikoly-ne-znayesh-den-tebe-stane-ostannim

 

Пом’янемо народжених цього дня захисників України, які віддали життя, зупиняючи «русскій мір».

 

ЯРОСЛАВ МЯЛКІН (1982-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Казахстані. Потім родина переїхала в Україні.

Мобілізований наприкінці січня 2015-го. Навідник, 95-а окрема аеромобільна бригада.

5 травня 2015-го загинув поблизу Авдіївки — БТР підірвався на фугасі, закладеному терористами. Тоді ж загинули сержант Василь Миханюк, солдати Олександр Щуров та Микола Мартинюк.

Вдома лишилася дружина.

 

ВОЛОДИМИР ДУДКА (1985-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Хоминці на Сумщині.

Березнем 2014-го мобілізований, механік-водій, 27-й реактивний артилерійський полк. З літа — в АТО.

10 вересня 2014-го помер в Харківському опіковому центрі від поранень та опіків, яких зазнав 3 вересня під час обстрілу російсько-терористичними військами базового табору поблизу села Побєда. Володимир під час тиші між залпами 3 вересня вибіг із укриття, намагаючись врятувати товаришів у бліндажі, удар прийшовся на нього. 7 вересня мав приїхати додому у відпустку. Обгоріло 2/3 шкіри, руки й ноги — до кісток.

А 29 серпня під Іловайськом загинув брат Володимира Юрій.

 

ВОЛОДИМИР БУЗОВСЬКИЙ (1992-2018) – старший сержант ЗСУ.

Народився в с. Локня на Сумщині, працював вчителем фізичного виховання у Локнянському НВК.

З травня 2014-го по березень 2015 року служив за мобілізацією в НГУ. У травні 2016-го обраний депутатом Локнянської сільської ради. Від березня 2016 року проходив військову службу за контрактом у 58-й бригаді, з 2017-го — у 72-й бригаді; старший сержант.

23 вересня 2018-го загинув поблизу смт Луганське; обгоріле тіло військовтка було знайдене у бліндажі, за 160 метрів від лінії розмежування. Загинув під час обстрілу внаслідок прямого влучення снаряду.

Залишилися дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬЧУК (1974-2015) – солдат ЗСУ.

Проживав у місті Бердичів. 5 вересня 2014 року мобілізований, кулеметник, військовослужбовець 30-ї ОМБ.

5 травня 2015-го загинув поблизу міста Світлодарськ у бою з ДРГ терористів, що із засідки обстріляла із РПГ та стрілецької зброї українських військовиків під час об’їзду ними блокпостів. Ще 6 вояків зазнали поранень, один з них — важких.

Залишилися мати та донька.

 

ДЕНИС ГРОМОВИЙ (1987- 2014) старший оператор гранатомета 3-го батальйону 51-ї ОМБ.

Народивсяу с. Ємилівка на Кіровоградщині. Проходив службу у військовій частині міста Біла Церква, потому жив і працював у Києві. У 2007 року одружився і переїхав у Тернопільську область. Мобілізований 11 квітня 2014 року. Старший оператор гранатомета.

3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля Оленівки, під постійним артобстрілом. Під час танкової та артилерійської атаки російських бойовиків під Іловайськом та Старобешевим та обстрілу з РСЗВ «Град» 25-26 серпня загинули та потрапили у полон десятки військовослужбовців 51-ї бригади. Також бригада понесла втрати під час виходу з оточення 31 серпня, колона була розстріляна російськими бойовиками.

За одними джерелами Громовий загинув 26 серпня 2014-го в бою під Іловайськом під час виходу з оточення, за іншими — помер від важого поранення, перебуваючи в районній лікарні смт Велика Новосілка Донецької області, після надання необхідної медичної допомоги та проведеної хірургічної операції його серце перестало битися ранком 31 серпня. Можливо, був поранений під Іловайськом, а помер у лікарні Великоновосілківського району після операції.

Залишилися дружина та двоє синів.

 

ВОЛОДИМИР СТЕПАНОК (1968-2015)— підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у Криму. Обрав професію військового. Служив у Туркестанському військовому окрузі. Після здобуття Україною незалежності — у Феодосії. Навчався у Київському військовому гуманітарному інституті, служив у Кропивницькому. Вийшов у відставку, жив у Кропивницькому.

В часі російсько-української війни з 2014-го — заступник командира батальйону, 42-й окремий мотопіхотний батальйон (57-а окрема мотопіхотна бригада).

26 січня 2015-го загинув під час виконання бойового завдання під Дебальцевим — у бойову машину влучив протитанковий реактивний снаряд. Під час вибуху загинув також водій — солдат В’ячеслав Отрішко.

Залишилися дружина і донька .

 

ВІКТОР АВРАМЧУК (1987-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Опришки на Полтавщині. Строкову службу пройшов у десантних військах, 95-та бригада. Демобілізувавшись, проживав у місті Світловодськ, працював в охоронній фірмі, згодом у кременчуцькій міліції, потому — водієм на хлібокомбінаті.

Мобілізований 4 серпня 2015 року; стрілець-помічник гранатометника, 90-й окремий десантний штурмовий батальйон. Від 9 жовтня 2015-го брав участь в бойових діях.

10 січня 2016 року загинув під час обстрілу терористами з АГС-17 (південно-східний напрямок селища Зайцеве під Горлівкою) — смертельне осколкове поранення у голову.

Лишилися дружина і двоє дітей.

 

МИРОСЛАВ СТОЛЯРЧУК (1973-2014) — солдат міліції МВС України.

Народився в Луцьку.

Брав участь у подіях Революції Гідності. З 4 липня 2014-го — міліціонер, рота патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь». Від 13 серпня — у зоні бойових дій. Відчуваючи недобре, 28 серпня зателефонував дружині та попрощався. Загинув 29 серпня під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який  російські окупанти перетворили на коридор смерті. В автобус влучив снаряд, загинуло 6 бійців.

Без Мирослава залишилися дружина та дві доньки.

 

РУСЛАН МАРЧЕНКО (1978-2016) – страший солдат ЗСУ,

Народився в с. Михнівці на Полтавщині, працював на Дніпропетровщині учителем історії та географії. 2004 року закінчив аспірантуру у Дніпропетровську. Останнім часом працював у Києві — в Деснянській адміністрації із соціального забезпечення населення.

1 червня 2015 року мобілізований, старший солдат, кулеметник 1-ї мотопіхотної роти 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава».

11 березня 2016-го загинув під час мінометного обстрілу позицій українських військ в промзоні Авдіївки — був на чергуванні спостерігачем, одна з мін зачепилась за дерево та розірвалася у повітрі поряд із ним.

Залишилися батьки, сестра та син.

 

СЕРГІЙ МИРОШНИЧЕНКО (1995-2014) – десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився у Дніпрі.  2013 року призваний на строкову військову службу. Сергій хотів потрапити у десантну бригаду і підписав контракт.

Старший солдат військової служби за контрактом, старший навідник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України.

У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД десантники вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. Перший літак приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

 

НАЗАРІЙ ПОПАДИК (1993-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Дроздовичи на Львівщині.

У часі війни — військовослужбовець за контрактом 1-ї роти 80-ї окремої аеромобільної бригади, гранатометник.

Загинув у бою біля аеропорту Луганська. Зв’язок із Назаром пропав 30 серпня, і його місце знаходження залишалося невідомим.

Тіло воїна було ідентифіковане в Дніпропетровському морзі 24 жовтня.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада