Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.08.2020

27 серпня. Не дивно, що у вчорашньому огляді було мало героїв – всесвіту треба було набратися сил, щоб сьогодні народився справжній велет: людина ренесансного обдарування, життя і творчість якої стоїть на одному щаблі з шевченковими – за значущістю для становлення української нації. З постаті цього письменника, філософа і політика, доробок якого вражає як художніми якостями так і обсягами, і почнемо огляд.

Далі будуть:

  • поміщик-меценат, засновник двох гімназій – У Києві та Прилуках;
  • письменник, представник романтичної течії в українській літературі;
  • легенда української сцени, актор, що зіграв понад 200 ролей в театрі і кіно, зокрема втілив образи видатних українських діячів та історичних осіб;
  • співачка, що перемогла на конкурсі Євробачення-2016.

Отже, починаємо:

ІВАН ФРАНКО (1856-1916)-  поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Співзасновник і перший голова першої української політичної парті – РУРП.

Давати докладний опис життя і творчості Франка в межах огляду неможливо – цій темі присвячені десятки товстезних монографій. Дуже стислий, але непоганий нарис вміщено у Вікіпедії. А зараз згадаємо лише основні віхі.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора села Нагуєвичі Самбірського округу у складі Королівства Галичини та Володимирії. Батько, Яків Франко був заможним сільським ковалем. Мати походила  із збідніло шляхти.

Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. 1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа, де виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити годинну лекцію вчителя, домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі.

На філософському факультеті Львівського університету вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг».

Під впливом листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикальні світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув’язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Через це повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті.

У 1870—1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

1890 став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії. Був редактором її друкованих органів. Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту, щоразу безуспішно – через виборчі махінації влади.

1893 у Віденському університеті захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії.

Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости Адама Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців.

1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним членом НТШ, відтак відійшов від політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці.

1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльності.

Останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Від 1900 року дружина письменника проходила курси лікування в клініці для душевнохворих, а згодом і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до смерті.

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

У поетичному доробку Франка близько півтисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів, частина з яких виходили за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих).

Умовно всю поетичну творчість франкознавці розглядають у межах таких світоглядно-естетичних періодів: 1873—1876 (лірика «молодечого романтизму»); 1876—1889 (поезія «пророцтва і бунту»); 1890—1901 (лірика «болю існування» та «щиролюдської моральности»); 1901—1906 (лірика «трансцендентного художнього слова», або «влади творчого духа»); 1907—1916 (поезія років недуги, або «катастрофи і катарсису»).

Франку належить більше півсотні поем з яких 13 залишилися незавершеними.

Загалом поеми Франка можна згрупувати за такими жанрово-тематичними блоками:

 

поеми-казки: «Замість пролога. Святовечірня казка» (1883), «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім. Арабська казка» (1900);

поеми-легенди: «Святий Валентій» (1885), «Легенда про святого Маріна» (1897—1914), «Смерть Каїна» (1888), «П’яниця (Староруська легенда)» (1893), «Цар і аскет. Індійська легенда» (1893);

поеми-новели: «Лісова ідилія» (1903); а також скомпонована на основі хорватського фольклору «Поема про білу сорочку» (1899);

етологічні поеми з бурлескно-сатиричним забарвленням: епопея «Панські жарти (Поема з останніх часів панщини)» (1887), «Ботокуди» (1880, 1893), «Мандрівка русина з Бідою» (1893); у жанрі мандрівничої хроніки — «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року», «Сучасний літопис» (1884), а також у драматичній формі — «Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою „Наталки Полтавки“ в пам’ять столітніх відродин української народності» (1898);

героїчно-історичні поеми: «Бідний Генріх» (1891), «Істар» (1899), «Сатні і Табубу» (1899);

історичні поеми: «На Святоюрській горі» (1900), «Ор і Сирчан. Половецька історична сага» (1899; 1914) та «Кончакова слава. Пригоди із літ 1185—87» (1915);

філософські поеми: «Ex nihilio. Монолог атеїста» (1885), «Похорон» (1897), «Іван Вишенський» (1898), «Мойсей» (1905), «Страшний суд» (1906), «Терен у нозі» (1907; 1913—1914)

поеми-переспіви: «Пригоди Дон-Кіхота» (1891).

Проза Івана Франка — складний і багатий ідейно-художній комплекс із великим розмаїттям тем та ідей, жанрових, сюжетно-композиційних і наративних форм; комплекс, у якому порушено значну кількість проблем, де віднаходимо широкий спектр стилістичних вирішень: від ґотики й пізнього романтизму до модернізму.

У царині прози письменник працював сорок років, За цей час з-під пера Франка з’явилося 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози, які об’єднано у 19 прижиттєвих збірок. Прозові художні твори Франко творив трьома мовами: українською, польською та німецькою. Часто перекладав українською ті, що їх написав спершу чужими мовами.

У розвитку Франкової прози виокремлюють 3 періоди:

1871—1876 рр., короткий період «молодечого романтизму», який охоплює низку творів: гімназійні шкільні завдання, роман «Петрії і Добощуки», незакінчену повість «Гутак», оповідання «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі». У цей час у творчості письменника домінують романтичні ознаки творчості (пізньоромантичні в контексті української літератури) з суттєвими рисами ґотики, з одного боку, і натуралізму, з іншого. Основне з-поміж художньо-естетичних завдань письменника — «винайдення іскри божества в дійствительності». У певну цілість вказані твори об’єднуються теж псевдонімом «Джеджалик», за яким приховано особливий психотип молодого Франка.

1877—1899 рр., період наукового та ідеального реалізму. Серед «знакових» творів цього часу — цикл «Борислав», «Boa constrictor», «Борислав сміється», «На дні», «Для домашнього огнища», «Вільгельм Телль», «Яць Зелепуга», «Місія», «Основи суспільності», «Не спитавши броду», «Перехресні стежки». На передній план у них виступають увага до факту й художня аналітика, глибокий зондаж у психологію персонажів, студіювання психіки особистості, свідомої й несвідомої її складових, використання психоаналітичних засобів дослідження, кристалізація жанру соціально-психологічної повісті й такого ж роману, психологічної новели.

1900—1913 рр., період модерністичних тенденцій. Поруч із порушенням соціально-психологічних, етнокультурних і національних проблем у прозі Франка спостерігаються звернення до поетики імпресіонізму, символізму й сюрреалізму, використання нових технік письма (одностороннього діалогу, потоку свідомості, «віднайдених», утім, в попередні періоди творчості), потяг до осягнення трансцендентного, заглиблення в сутність співіснування глобальних морально-етичних категорій, порушення проблем тео- й антроподицеї, притчевість і параболізація художньої структури. У цей час написано новели «Хмельницький і ворожбит», «Різуни», «Неначе сон», «Син Остапа», оповідання «Батьківщина», «Під оборогом», оповідання-притчі «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Будяки», мемуарні твори «У кузні», «У столярні», повість-новелу «Сойчине крило», повість «Великий шум» та інші твори, а завершує усю прозову творчість письменника друга редакція роману «Петрії й Довбущуки» — творче відлуння одного з перших творів.

Драматургія Франка збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-га ред. — 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Іван Франко також є основоположником українського наукового театрознавства, теоретиком та істориком драми.

У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником», а «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями». Перекладацька діяльність Франка охоплює творчість різних народів та епох, він перекладав твори майже з усіх європейських мов. Здебільшого Франко супроводжував свої та чужі переклади власними історичними та бібліографічними коментарями, подекуди й цілими розвідками про конкретну епоху, коли творив той чи інший автор, про значення твору для світової літератури, про труднощі перекладу.

Франко-науковець — автор численних праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства.

Як оригінальний мислитель з проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіант позитивістської концепції соціального проґресу («Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) і чітко сформулював ідеал національної самостійності (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»).

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в Східній Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907).

Тісно пов’язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

В історії української видавничої справи І. Франко відомий як професійний видавець і редактор. За сорок років видавничої діяльності він зумів організувати і видати чимало періодичних та неперіодичних видань.

Як політик Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним в оцінках соціалізму та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов’язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців узяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Варто зазначити, що Франко був прихильником фемінізму. Головні вияви Франкової причетності до формування й концептуалізації засад жіночого руху вдало окреслив його сучасник Денис Лукіянович: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі».

Від часу заснування в Станіславові 8 грудня 1884 року першої жіночої інституції в Галичині ‒ «Товариства руських женщин» ‒ за активної підтримки й особистої присутності на цьому заході Франка, біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи його життєпису — участі в зародженні жіночого емансипаційного процесу. «З мужчин інтересувався ним найбільше Франко», — згадувала Кобринська в «Автобіографії».

Попри складну трансформацію поглядів на релігію, Франко мав приязні стосунки з митрополітом Андреєм Шептицьким. В 1911 р. митрополит Шептицький спробував купити архів і бібліотеку Івана Франка, щоб передати її у недавно створений ним Національний музей. Виручені кошти могли б згодитися Франкові, який на той час лікувався від стрімко прогресуючої хвороби. Однак на відміну від свого колеги Михайла Павлика, Франко не погодився на пропозицію, заповівши архів і бібліотеку Науковому Товариству ім. Т. Шевченка. Митрополит Андрей охоче відгукнувся на прохання доньки Франко Анни відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться.

Людям видатних обдарувань притаманне відчуження від інших. У випадку Франке це усугублялося ще й соціальними чинниками. Сам Франко прагнув побудувати собі образ «селянського сина, вигодуваного твердим мужицьким хлібом» — звичної до життєвих злигоднів та важкої праці, простої, але талановитої від природи людини. Утім, у свідомості односельців та мешканців довколишніх сіл відклалося неоднозначне враження про великого земляка. І селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич з різних причин, фактично, дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами. Представники збіднілої шляхти не довіряли йому, бо він, мовляв, цурався свого шляхетського походження і «братався» з «хлопами», натомість селяни довгий час дивилися на письменника як на людину, котру «згубила наука». У підсумку земляки й навіть родина сприймали його за незвичну людину з міста, з чужого світу, наділену куди вищим соціальним статусом, аніж вони.

Початки культу особи Івана Франка сягають ще періоду його життя, про що свідчать святкування його творчих ювілеїв: 25-ліття (1898) та 40-ліття (1913) його творчої діяльності. Перший з них показав, що в суспільстві функціонував образ письменника як «могутньої постаті», «славного діяча Галицької Русі», який «силою таланту підняв просту руську мову в ряд цивілізованих мов», діяча, який вивів українську культуру на європейські обшири, борця за волю думки та свободу слова, людини, яка від дитинства робить усе, щоби служити народові.

Уже напередодні 40-ліття творчої діяльності І. Франка окреслювали як найбільшого письменника Галицької України — поета й громадянина, який сформував велику частину «національного світогляду, національної культури та сили галицьких українців». Звідси й інші епітети, якими наділяли І. Франка: «моральний батько», «творець нової культури українців», «сівач нових поступових ідей».

У міжвоєнний період символічний капітал постаті Івана Франка тільки зростав і спричинив цілу боротьбу за те, хто достовірніше інтерпретує його погляди та має право називатися його ідейними спадкоємцями.

Прихильники лівих ідеологічних поглядів намагалися привласнити Франка як поета, що був провідником та захисником працюючих мас.

Натомість праві (націоналісти з ОУН та ФНЄ, а також націонал-демократи з УНДО) намагалися представити образ Франка як національного пророка, який, можливо, в молодості і грішив трохи соціалізмом, але згодом пережив світоглядну трансформацію і став ідейним натхненником українського націоналізму.

Водночас, на підсовєтській Україні теж існували певні форми Франкового культу: святкові збори трудових колективів, масові видання вибраних Франкових творів, зрештою, ім’ям письменника уже з початку 20-х років стали називати державні освітні установи. Зі вступом Червоної Армії на галицьку землю у 1939 році постать Франка почали активно експлуатувати в совєтській ідеологічній агітації на Західній Україні.

Совєтське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

Була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори Франка, які були заборонені в СРСР, побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» і додаткових томах 50-томовика.

Доба після здобуття української незалежності принесла кілька варіантів Франкового образу. З одного боку, на зміну стереотипу «революціонера-демократа»/«Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов реактивований образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст.

От тут – дещо про оцінку постаті Франка: https://varianty.lviv.ua/12817-frankomisiia-oksana-zabuzhko

 

Переходимо до інших діячів, народжених цього дня.

ГРИГОРІЙ ҐАЛАҐАН (1819-1888) — великий поміщик на Полтавщині і Чернігівщині, громадський діяч, українофіл, меценат.

Народився в селі Сокиринці (нині – Чернігівська область) у дворянській родині.

Дід і батько Григорія у XVIII столітті служили прилуцькими полковниками. Після того, як Катерина ІІ остаточно знищила залишки української козацької автономії, Ґалаґани отримали російське дворянство, можливість робити вдалу кар’єру в Російській імперії та навіть залишити межі України. О

Григорій, молодший син свого батька, отримав вищу освіту не в Харкові чи Києві, а на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Проте він відчував потяг до рідної землі, до Батьківщини. Тому після подорожі країнами Європи повернувся до України, де й провів усе своє життя. Одружився з Катериною Кочубей – також представницею давнього козацько-старшинського роду.

Вирішивши зайнятися сільським господарством, оселився у своєму маєтку в селі Сокиринцях у Полтавській губернії.

Втім, Ґалаґан цікавився не лише приземленими питаннями. Його ім’я зустрічаємо в справі III відділу “Про україно-слов’янське товариство” (Кирило-Мефодіївське товариство). Неблагонадійність Ґалаґана засвідчувалася його знайомством з Тарасом Шевченком. Можливо, йому довелося б набагато складніше під час слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства, якби не його приятель – російський науковець і слов’янофіл Федір Чижов, який на слідстві категорично стверджував: “Знаючи його (Ґалаґана) мало не з дитинства, я впевнений, що ні за своєю тихою, щонайдобрішою, до того ж неповоротною природою, ні за нахилами він не може мати абсолютно ніяких політичних намірів”. “Він пристрасно, до безумств любить свою Малоросію, тільки нею і марить, до того, що ми часто з ним сваримося, вірніше, я його сварив…”.

До того ж, граф Орлов трохи притримав запал жандармів, зауваживши, що він не бачить “неблагонаміреності” в тому, що Ґалаґана палко любить свій край.

Після цього Ґалаґан зосереджується, так би мовити, на громадській роботі, був головою дворянства Борзнянського повіту Чернігівської губернії, у 1850 році взяв на себе обов’язки попечителя чернігівської гімназії та совісного судді та займав ці посади до 1853 року. У 1858 році Ґалаґана призначено членом чернігівського губернського комітету із селянських справ.

Врешті він стає членом чернігівського комітету з поліпшення життя селянства. Ґалаґан виявляв прихильність до селянства як верстви, організувавши допомогу постраждалим від неврожаю, а в 1850-х роках заявляє про себе як про активного прихильника скасування кріпацтва, внаслідок чого його в 1858 році запрошують до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою майбутньої селянської реформи.

Послідовний захист прав селянства спричинив чимало конфліктів Ґалаґана з місцевими поміщиками. Надалі Григорій Ґалаґан неодноразово займав посади в різних комісіях, які працювали над проектами рішення «селянського питання», виступаючи з позицій повного звільнення вчорашніх кріпаків від залишків феодальних тягарів та громадянських обмежень.

Сам він намагався підвищити прибутковість своїх маєтків не за рахунок посилення тиску на селянство, а за рахунок впровадження передових методів ведення сільського господарства.

Ґалаґан не шкодував статків на меценатство. За його ініціативою й при його матеріальній підтримці відкрито гімназію в Прилуках (1874) й багато народних шкіл — а також колегію (названу іменем його передчасно померлого сина Павла) в Києві (1871). Матеріально підтримував журнал «Киевская старина».

Ґалаґану було доручено дослідити положення селян, потерпілих від неврожаїв, та дати допомогу хлібом і коштами найбільш потерпілим, — що й дало початок у 1871 році першому в Україні ощадно-позичковому товаристві.

У 1873–1875 роках він був головою Південно-західного відділу Російського географічного товариства, яке було закрите Емським указом.

Одним з виявів української свідомості Ґалаґана була його етнографічна діяльність, спрямована на популяризацію української народності. Він протягом усього свого життя не припиняв збирати етнографічні матеріали. В 1854 р. він видав збірку “Южноруські пісні з голосами”, яка вже через кілька десятиліть стала бібліографічною рідкістю, і навіть багато знайомих автора зверталися до нього з проханнями повторити дане видання. Серед інших, виданих ним робіт, були також: “Сборник этнографических материалов, касающихся Малороссии”, “О склонении малороссийских имен” (1869), “Подробное описание малороссийской вертепной драмы в таком виде, в каком она сохранилась в с. Сокиренцах” (1882).

Ґалаґан був одним з засновників бібліотеки, яка нині відома як Національна парламентська бібліотека України.

 

 

ЮРІЙ ЯНОВЬСКИЙ (1902-1954) — поет і письменник. Один із найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX століття.

Народився в селі Майєрове (тепер село Нечаївка Кіровоградської області) в родині заможного землевласника (за життя Яновський приховував неблагонадійне з точки хору совєтів походження і вказував, що народився в м. Єлисаветград у родині службовця).

Рід Яновських сягає XVI ст. та одного походження з дворянським родом Гоголів-Яновських: Опанас Гоголь-Яновський (дід Миколи Гоголя) був старшим братом Кирила Яновського — прапрапрадіда Юрія Яновського.

1919 року Яновський на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

У 1925–1926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. Літературознавець Панченко пише про отримання цієї посади: «Нині це важко собі уявити: „зеленого“ літератора, якому не виповнилося й двадцять чотири роки, призначають художнім редактором однієї з найбільших у країні кінофабрик. А в житті Юрія Яновського (…) саме так і було. Навесні 1926-го він з’явився в Одесі у несподіваній для себе ролі „кіноначальника“».

З 1927 жив у Харкові, з 1939 — в Києві. Перший вірш «Море» надрукував російською мовою (1922), уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році, далі перейшов на прозу.

Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Яновський, разом з Миколою Хвильовим — один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля».

Потому з’явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності.

До тієї самої теми революції в Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», зображує трагедію братовбивчих конфліктів за доби революції.

«Майстер корабля» — перший роман Ю. Яновського, що стилізовано як кіномемуари, в його основу покладено досвід роботи автора на Одеській кіностудії і його співпрацю із В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв. Сюжет є нетиповим для тогочасної літератури, описується процес зйомок фільму та будування справжнього вітрильника для декорацій.

Роман вирізняється з-поміж інших праць Яновського зосередженістю на мистецькій проблематиці та максимальною увагою до самого творчого процесу. Роман насичений роздумами творця про сенс людського життя, старість і молодість, таємниці людської душі, пошуки гармонії, краси, а також про мету цілого мистецького покоління: «І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої, її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців — бійців за її розквітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її».

Ідейний сенс назви новели «Подвійне коло»

«Подвійне коло» — це назва першої новели роману Ю. Яновського «Вершники». Трагічні події описані в ній: п’ять братів Половців зустрічаються на кривавих дорогах громадянської війни. Підіймає руку брат на брата, бо хоч i одного роду, та до різних берегів прибились вони: Андрій командував загоном Добровільноï армії Денікіна, Оверко воював у кінноті Петлюри, Панас i Сашко були махновцями, а Іван — бійцем Червоноï армії. Андріïв загін потрапляє в полон до петлюрівців. Під Компаніївкою, охоплені безумством війни, люди калічать, убивають одне одного. Справжнім пеклом стала земля. I великий грішник Оверко вбиває свого брата Андрія. А коли перед смертю Андрій нагадує братові слова батька: «Тому роду немає переводу, де брати милують згоду», Оверко відповідає: «Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає». Драматично i правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братів.

Та ось i друге коло: Оверко стоїть перед своїм ворогом — братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрій. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. Важка болісна оповідь переривається описами епізодів із життя батька, Матвія Половця. I від цього криваві події здаються ще страшнішими. Зустріч махновців з Червоною армією теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кінець новели є логічним завершенням розповіді автора про страшні події громадянської війни, про великі випробування й страждання, які випали на долю людей.

До Німецько-совєтскої війни Яновський написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та інші), п’єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань «Короткі історії» (1940).

У часі війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом.

Разом з письменниками Максимом Рильським, Іваном Кочергою, Петром Панчем, Натаном Рибаком брав активну участь в організації видання творів українських письменників в серії «Фронт і тил», у випуску літературних газети та журналу українською мовою. У 1945 був кореспондентом на Нюрнберзькому процесі.

Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), в якому письменник втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити цей роман згідно з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою «Мир» (1956).

Остаточно письменник капітулював вже на схилі життя збіркою з мистецького погляду анемічних «Київських оповідань» (1948).

 

Наступний герой огляду – це справжня легенда. Переконатися в цьому міг кожен, хто хоча б один раз бачив його гру на театральній сцені чи дивився фільми за його участю. Навіть у нічим не примітних стрічках він вмів вдихнути життя у своїх персонажів.

 

БОГДАН СТУПКА (1941-2012) — актор театру і кіно, керівник Київського театру ім. Франка.

Народився в смт Куликів (тепер Жовківський район на Львівщині), яке на той час перебувало під нацистською окупацією і входило до складу дистрикту Галичина Генерал-губернаторства.

До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером. За кулісами театру, Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева.

Ступка закінчив Львівську СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія) і хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію.

— Я міг стати хіміком, астрономом. Була у мене така сторінка в біографії: я працював у Львівському університеті лаборантом-обчислювачем по змінним зіркам, і один старий професор говорив мені: «Я з тебе, Богданчику, зроблю астронома». Не вийшло, — згадував Ступка.

1961 року Ступка закінчив студію при Театрі ім. М. Заньковецької, на цій сцені дебютував, як актор і там же до нього прийшла популярність. До речі, його вчителем був Борис Хомич Тягно, курбасівський «березілець», який говорив: «Те, що відбувається на сцені, це як у житті, але на каблук вище, це не побутова правда, а художня!»

— У театрі вважалося, що я «неврастенік із негативною привабливістю». Тож грати «хороших радянських людей» мені не довіряли, — з посмішкою згадував актор. — У п’єси совєтських драматургів режисери мене брали дуже рідко. І це я вважаю — добре бо мав щастя грати Трєплєва у «Чайці», Едмонда у «Королі Лірі», Дона Жуана у «Камінному господарі», Річарда III в однойменній шекспірівській драмі…. Взагалі, якщо актор не грає класику,  тоді занепадає. Треба мати якийсь фантастичний талант, аби не деградувати, працюючи постійно в сучасному репертуарі. Знаєте, тривалий час існувало чітке уявлення про мене як актора на ролі негідників, а я завжди відчував, що моя акторська палітра досить широка…

Творчим наставником Ступки був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драмтеатр ім. І.Франка. Того ж року на його запрошення Ступка перейшов до цього театру. 2001 року після смерті Данченка Богдан Ступка змінив його на посаді директора.

Ступку хотіли бачити у головних ролях найкращі режисери з різних країн. Його не раз наполегливо кликали переїхати до Москви, ближче до кіновиробництва – він відмовився.

“Я українській актор, якій знімається в польських, австрійських, італійських, російських фільмах”, – пояснював Ступка.

За свою кар’єру актор виконав понад 100 ролей у кіно.

 

Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.

Дебютував у кіно він у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971), зігравши роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за совєтських часів), то влада не хотіла, аби її грав популярний Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.

Цей успішний дебют став для 29-літнього актора Львівського драмтеатру початком його тривалої і кар’єри в кіно. За совєтських часів він зіграв чимало ролей, але через те, що фільми нерідко були цілком прохідними, його таланту не завжди було де розкритися. Натомість гриміла його театральна слава, в цій царині він вже був живим класиком.

Ще один кінозліт – роль Богдана Хмельницького у фільмі Ежі Гофмана «Вогнем і мечем». Ця роль стала першою в  шерезі ролей історичних діячів, яких Ступка зіграв у кіно. Це гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

Сам Ступка ніколи не казав про себе як про видатного актора, він вважав, що стрічку неможливо побудувати лише на блискучій акторській грі, все решта в фільмі має бути на своєму місці. Втім, неодноразово саме його гра «витягувала» слабке кіно.

 

До наступної фігурантки огляду ще кілька днів тому не було особливих питань: талановита співачка з оригінальним іміджом, що доклалася до просування сучасної української музики за кордоном. Але її участь у вкрай недоречному офіційному концерті до 29-й річниці Незалежності України зіпсувала її репутацію в очах патріотично налаштованих українців.

 

ДЖАМАЛА – справжнє ім’я СУСАНА ДЖАМАЛАДІНОВА (1983) – співачка кримськотатарського походження, переможниця пісенного конкурсу «Євробачення-2016».

Народилася в Оші Киргизької РСР у родині кримського татарина Аліма Джамаладінова та вірменки Галини Тумасової. Незабаром родина переїхала до Мелітополя, а наприкінці 1980-х років — до села Малоріченське під Алуштою. Зростала вона в родині музикантів — мати працювала викладачем у музичній школі, а батько — диригент за освітою.

Закінчила Сімферопольське музичне училище, відтак вступила до Національної музичної академії України, що в Києві, де здобула академічну освіту.

Після отримання диплому Сусані довелось вибирати між класикою і джазом. Вона була вже вирішила вибрати оперу, як їй надійшла пропозиція взяти участь у 8-му міжнародному конкурсі «Нова хвиля». Сусана виступила там під псевдонімом Джамала (Jamala). Врешті вона та індонезійський конкурсант Санді Сондоро набрали по 358 балів, розділивши перемогу на двох.

Після конкурсу «Нова хвиля» Джамала продовжила співпрацю з Оленою Коляденко, але через творчі розбіжності пізніше її припинила. Восени 2010 року з піснею «Smile» Джамала взяла участь у національному відборі на 56-й пісенний конкурс «Євробачення». У фіналі посіла третє місце, поступившись Златі Огнєвіч та Міці Ньютон, яка й здобула перемогу. Підсумок відбору збурив суспільство через підозру в підробці результатів голосування.

2016 року Джамала знову взяла участь у національному відборі на конкурс «Євробачення», виконавши авторську пісню «1944», присвячену трагічним подіям минулого, зокрема депортації кримськотатарського народу. Згідно з результатами глядацького голосування та журі, Джамала вийшла до фіналу національного відбору, у якому здобула перемогу.

Під час перебування на пісенному конкурсі в Стокгольмі співачка отримала премію «Eurostory Awards 2016» за найкращий рядок у конкурсній пісні, а також премію «Marcel Bezençon Award» у номінації «Мистецький приз». Врешті у фіналі «Євробачення» Джамала здобула перемогу, набравши 534 бали.

У 2018 році був представлений п’ятий альбом співачки «Крила», до роботи над котрим долучились український джазовий піаніст, Юхим Чупахін та гітарист гурту «Океан Ельзи» Владімір Опсеніца. Платівка складається із 10 пісень, 7 із яких написані українською мовою, та ще 3 — англійською. На підтримку альбому Джамала відправилася в тур вісьмома містами України.

 

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. І почнемо цей особливо довгий сьогодні перелік з уродженця Донецька.

 

ДМИТРО ТІМОШЕНКОВ  (1988-2014)— солдат резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Народжився у Донецьку.  З початком окупації рідного міста зголосився добровольцем до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Служив розвідником.

29 серпня 2014-го загинув у Червоносільському, коли виходив з автобусу, яким приїхали бійці 2-ї роти — потрапили в оточення. Впізнаний за експертизою ДНК, похований у Дніпропетровську.

 

ВОЛДИМИР ДІДУХ (1979-2015) — Солдат ЗСУ.

Народився у с. Вербів Тернопільської області. Добре вчився, любив займатися спортом. Працював водієм у ТзОВ «Вербів», одруженим не був, жив разом з батьками. Останнім часом їздив на заробітки до Польщі.

Мобілізований до війська в серпні 2014 року. У зоні АТО служив водієм-санітаром, разом з медиками перевозив у швидкій поранених. На різдвяні свята приїжджав додому на ротацію.

– На Різдво був на ротації вдома, то розповідав, що є у нього в Щасті дівчина, яку покохав ще під час першої поїздки, (коли його мобілізували влітку, спочатку він служив в Щасті), – розповідає родичка загиблого героя. – Говорив: от ще раз поїду, послужу, і приїдемо сюди, будемо жити разом. Мріяв привезти її сюди і одружитися…та не судилося.

Володимир загинув 31 січня 2015 під час обстрілу з танку взводного опорного пункту «БАЛУ». Машина швидкої була розтрощена, а доля поранених – невідома.

 

МИКОЛА ЩУРЕНКО (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Калинівка Київської області. Військову службу проходив у прикордонних військах в м. Хворост. Навчався у Київському ПТУ № 23 на столяра-паркетника. Працював на редукторному заводі. Вже в дорослому віці разом із батьками переїхав до села Іванівки, звідки ті були родом. Влаштувався на роботу в агрофірму «Мир-Сем» в с. Павлівка Канівського району, пізніше трудився механізатором у рідному ПОСП «Іванівське».

Згодом працював в охоронній структурі СБУ, а по тому  у приватній охоронній службі.

Знімався у кіно — фільм «Прокурорські розслідування» — роль криміналіста Саші, серіал «Поверни моє кохання» — роль водія. Захоплювався мотоспортом і пішим туризмом.

Брав активну участь у Революції Гідності. 17 березня 2014 року Микола Щуренко одним із перших увійшов до складу добровольчого батальйону «Патріот», був інструктором-розвідником. Вийшов живим з Іловайського котла. Далі була ротація, коротка відпустка. Тоді Микола пообіцяв самотнім батькам: навесні обов’язково повернеться додому, допоможе по господарству, що вимагало міцних чоловічих рук…

19 травня 2015 року поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямку Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку. Олег Булатов зі своєю групою виїхав на допомогу бійцям, які потрапили в засідку. Терористи обстріляли з мінометів і гармат зі сторони Первомайська й Стаханова. Крім Миколи Щуренка тоді також полягли Денис Перепелиця, Олег Булатов та Вадим Савчак, 2 вояків зазнали поранень.

 

СЕРГІЙ КОВНАЦЬКИЙ (1995-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Ясенівка, Житомирська область. У 2013 році закінчив Червоноармійський професійний ліцей, здобув професії тракториста-машиніста сільськогоспвиробництва, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, також водія автотранспортних засобів; мешкав в Червоноармійську, грав у футбол.

28 квітня 2016 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, Командир відділення десантно-штурмового взводу 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади.

Останні 4 місяці перебував на передовій; потрапивши у зону боїв, Сергій приховував це від сім’ї — розповідав, що несе службу на полігоні в Миколаєві. В лютому 2018-го без попередження приїхав додому у відпустку; у квітні 2018 закінчувався контракт, в травні збирався одружитись.

25 березня 2018 року під час бойового чергування в районі шахти «Бутівка» вранці загинув від поранення у голову кулею снайпера.

Без Сергія лишилися мати, батько (також учасник бойових дій), брат і сестра, а також наречена.

 

МАКСИМ ДЗЮБАН (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народивсяу м. Львів. Навчався у Львівській філії Київського національного університету культури і мистецтв, спеціальність — туризм.

Призваний за мобілізацією; стрілець-зенітник зенітно-ракетного взводу 1-ї роти 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув у бою біля луганського летовища. З 31 серпня з Максимом втрачено зв’язок. Терористи не дали одразу забрати тіло з поля бою, телефонували з його телефону рідним. Тіла Максима Дзюбана, Євгена Іванова, Миколи Кльоба, Назарія Попадика та Сергія Тимощука були доставлені до моргу міста Лутугине — на території, захопленій російськими військовими.

16 жовтня 2014 року тіла 5-ти загиблих десантників були вивезені з Лутугиного представниками Цивільно-військового співробітництва МО та доставлені до Дніпропетровська.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО.

Залишився батько.

 

ОЛЕКСІЙ СЕЛИЩЕВ (1992-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг

Командир танка, 17-а окрема танкова бригада.

3 лютого 2015-го загинув під час несення служби на взводному опорному пункті «Станіслав» під Дебальцевим внаслідок мінометного обстрілу, який вели терористи.

Без Олексія лишились мама та сестра.

 

ВАСИЛЬ БІЛІТЮК (1982-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Заболоття на Волині.

Брав участь у подіях Революції Гідності. В часі війни — доброволець, солдат, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

26 серпня 2014-го Василь Білітюк з айдарівцями їхав в УАЗі, яким Василь Пелиш вивозив важко пораненого в живіт побратима до найближчої лікарні у Хрящуватому. По дорозі на трасі в районі Новосвітлівка — Хрящувате терористи влучили у авто із танка. Усі, окрім Василя Пелиша, хто був в УАЗі — Василь Білітюк, сержант Іван Лучинський та солдати Борис Шевчук і Сергій Кононко, загинули від вибуху.

Без Василя лишилися родичі, сестра.

 

ВЛАДИСЛАВ ТРИВОЛЕНКО (1994-2016) — десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Червоний Кут на Жашківщині. 2010 року закінчив 9 класів Червонокутської ЗОШ №2, після чого вступив до Білоцерківського професійного ліцею, який закінчив 2013 року за фахом слюсар з контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики (електроніка). Працював на меблевих фабриках та у ПрАТ «Білоцерківська ТЕЦ». Мешкав у місті Біла Церква Київської області.

З 23 лютого 2015 року проходив військову службу за контрактом у 81 бригаді. Старший солдат, старший розвідник, сапер розвідувальної роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади).

Загинув 16 вересня 2016 року, під час виконання бойового завдання з розмінування у промисловій зоні міста Авдіївка. Знешкоджував міну, але наступив на інший саморобний вибуховий пристрій з «розтяжкою», що був встановлений терористами. Узявши весь удар на себе, врятував життя своїм побратимам. Помер увечері в лікарні м. Авдіївки від мінно-вибухової травми, що несумісна з життям.

Залишилися батьки.

 

ІГОР ФРАНЦУЗАН (1976-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Пенькине, Кіровоградська область. Пройшов строкову військову службу, мешкав в селі Високі Байраки біля Кропивницького.

12 серпня 2015 року призваний за мобілізацією; молодший сержант, навідник — командир відділення зенітного артилерійського взводу 37-го батальйону «Запоріжжя» 56-ї бригади. 3 квітня 2017-го підписав контракт.

6 червня 2018 року під вечір противник намагався оточити ВОП поблизу селища Піски (Ясинуватський район) але вчасно був помічений військовиками передового спостережного посту, які вступили у бій. Резервна група з 4-х бійців почала переслідування; двоє вояків загинули внаслідок підриву на міні з «розтяжкою» — Ігор Французан та Степан Литковець, ще один виніс пораненого. Загиблих не вдалось знайти — зокрема, через щільну замінованість ділянки «сірої зони». Їх тіла виявили й забрали з поля бою 10 червня — під гарантії української сторони терористи, передали 11 червня за обміном.

Без Ігоря лишились батьки та троє дітей — дві доньки і син (від різних шлюбів).

 

СЕРГІЙ ІВАНЦОВ (1977-2014)— старший прапорщик ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у с. Пересадівка на Миколаївщині.  Закінчив Миколаївський університет ім. В. Сухомлинського.

В часі війни — головний сержант батальйону, 79-а окрема аеромобільна бригада. На війні з перших днів. У бою під Червоним Лиманом десантний підрозділ потрапив у засідку, бойовики почали щільний обстіл, Іванцов, ризикуючи життям, витягнув з-під вогню пораненого офіцера.

Загинув у донецькому аєропорті 8 листопада 2014. У старому терміналі аєропорту він виконував задачу корегування вогню. Снайперська куля 7,62 пробила бронежилет.

Вдома лишилась дружина, двоє синів.

 

ІГОР БЕРЕСТЕНКО (1990-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Нікополь. Пройшов строкову військову службу, працював у цеху № 7 ТзОВ «Інтерпайп Ніко Тьюб» міста Нікополь.

Навесні 2014 року мобілізований, механік-водій, 93-тя ОМБр.

Був у короткотерміновій відпустці, з якої до частини повернувся 20 липня. Загинув у бою 24 липня 2014-го біля села Новолуганське — відбивали напад терористів на блокпост зенітно-артилерійського взводу, обстріл вівся з гранатометів. Тоді ж загинули іще двоє вояків — Олександр Григорович та Олексндр Караченцев (про нього – далі).

Вдома лишилися мама та брат.

 

ОЛЕКСАНДР КАРАЧЕНЦЕВ (1987-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Після строкової служби працював разом із батьком на вантажних перевезеннях. Після російської окупації Криму добровольцем пішов до військкомату боронити Україну від агресора.

З травня – номер обслуги, 93-тя ОМБр.

24 липня 2014-го загинув у бою біля села Новолуганське.

Без Олександра лишилися батьки.

 

МИХАЙЛО МОЧЕРНЮК (1974-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився у селищі Борівське на Харківщині.

Під час російської збройної агресії проти України виконував завдання в АТО  зокрема в районі «Бахмутської траси» на Луганщині. Старший солдат, механік-водій 93-ї ОМБрю

16 червня 2017 року спостережний пост українських захисників поблизу смт Новотошківське був обстріляний ворожим снайпером з напрямку окупованого селища Голубівського. Старший солдат Мочернюк дістав смертельне поранення кулею калібру 12,7 мм.

 

ОЛЕКСАНДР КУШНІР (1978-2016) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Козубівка, Миколаївська область.

Служив у 72-ій ОМБр.

Загинув 15 лютого 2016 року на блок-посту біля сіл Миколаївка та Новотроїцьке Волновахського району Донецької області при відбитті нападу ворожої ДРГ. Разом з Олександром загинули старшина Іван Бєляєв та молодший сержант Петро Попов.

 

ОЛЕГ ЩЕПАНСЬКИЙ (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Комарівці на Вінниччині. Після школи навчався в Барському професійному будівельному ліцеї (на той час СПТУ № 8) за спеціальністю «Електрогазозварник». Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. Працював робітником у ТОВ «Чернечина» у селі Комарівці.

21 серпня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив стрільцем-санітаром 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади.

З січня 2015 року брав участь в АТО. Учасник боїв за місто Дебальцеве Донецької області.

18 лютого 2015 року солдат Щепанський в складі колони українських військових виходив з міста Дебальцеве Донецької області. Під час виходу колона потрапила під артилерійський обстріл російсько-терористичних угрупувань. Внаслідок обстрілу солдат Щепанський загинув. З того часу вважався зниклим безвісти. Був упізнаний цивільною дружиною за шрамами та родинками серед загиблих у морзі міста Дніпро).

Без Олега лишилися батьки та цивільна дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада