Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.02.2021

27 лютого. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • письменник, який дивом уникнув смерті в Освенцимі, волонтер;
  • художник, співець Закарпаття;
  • журналіст, редактор сайту російськомовного, але проукраїнського сайту «ОстроВ».

А також вшановуємо пам’ять захисників України, що могли б цього дня відзначати свій день народження, якби не російська збройна агресія, у боротьбі з якою вони віддали своє життя.


Перш ніж почати огляд, дещо зауважу. Серед видатних людей, народжених 27 лютого, є і художник Ніколай Ге, якого останнім часом у нас називають українським живописцем. Втім, про нього тут не йтиметься, бо попри українське походження і тривалий час, який він прожив на українських теренах, його творчість все ж є складовою російської культури. А мета цих оглядів – розповідати про людей будь-якого етнічного походження (згадаймо Джеймса Мейса!), чия діяльність сприяла державотворенню, збагачувала українську науку та мистецтво, в чиєму житті з особливою виразністю відбилися історичні події і дух часу.

 

Втілення глобальної історії в одному людському житті, ще й творчо переосмислене – це про першого героя цього огляду.

 

ВАДИМ БОЙКО (1926-2019) — письменник, в’язень Освенцима.

Народився у селі Селезенівка (нині – Київська область), в багатодітній родині сільських вчителів.

1942 року під час масової облави гітлерівські окупанти схопили 16-річного юнака і вивезли на каторжні роботи. Але він не змирився з долею раба і шість разів намагався втекти з неволі. Його хапали і кидали у в’язниці та табори. Після сьомої спроби втечі у червні 1943 року гестапівський трибунал у Кракові засудив його до смерті, і лише завдяки збігу обставин вдалося уникнути розстрілу. Він потрапив до табору смерті Освенцим — Аушвіц, де на лівій руці йому витатуювали клеймо — № 131161.

Але навіть там він зумів уникнути неминучої смерті. Історики вважають, що це був єдиний випадок за весь час існування концтабору Освенцим, коли в’язень зумів врятуватися з газової камери. За чотири роки у газові камери та печі крематорію Освенцима було відправлено близько 5 мільйонів чоловік.

Настав 1945 рік. Червона армія просувалася вперед. У в’язнів з’явилася надія на порятунок. 20 січня з Освенцима відійшов углиб рейху останній ешелон з в’язнями. Вадим потрапив до концтабору „Лінц“. На новому місці він став активним членом підпілля. 1 травня 1945 року під час бомбардування американською авіацією за знаком очільника  в’язні накинулися на німецьку охорону та знищили її. Заволодівши зброєю, загін відправився у рейд ворожими тилами назустріч Червоній армії. До нього приєднувалися інші втікачі з концтаборів та таборів військовополонених. Тільки за один день загін із 30 чоловік збільшився до 123-х. Просуваючись з боями, загін зазнавав великих втрат — живими залишилося тільки шестеро, змучених і поранених.

Після закінчення війни Вадим Якович ще п’ять років служив в армії.

Незважаючи на Освенцим і всі переломи, став майстром спорту з акробатики і п’ятиразовим чемпіоном-військовим Прикарпатського військового округу зі стрілецьких видів спорту. І снайпером номер один був.

Закінчив Київський інститут фізичної культури. Працював викладачем фізкультури у школах та вузах Києва. Обирався головою методоб’єднань районного та міського рівнiв, очолював шкільний комітет при Міністерстві освіти.

Видав сім документальних повістей: «Слово після страти», «Якщо на землі є пекло», «Незабутнє», «На Ружинському шосе», «Мамина коса», «Останній двобій», «Лінц-драй». Три з них: «Слово після страти», «Якщо на землі є пекло», «На Ружинському шосе» перекладені багатьма мовами світу і видані в багатьох країнах.

«Гонорар за свою книгу пожертвував міністерству культури СРСР. … Думав, мене підтримає весь Радянський Союз, народні артисти, заслужені майстри спорту і так далі. І що ж ви думаєте? Нуль. Після мене жодного внеску не було, країна мовчала. От вам і радянські люди…» – знадував Бойко.

Про письменника створено два документальних кінофільми. У Радянському союзі, на 40-річчя перемоги (1985 р.) під назвою «Слово после казни». У 2005 р. в Канаді створено багатосерійний документальний кінофільм двома мовами: українською та англійською, під назвою «Сповідь страченого».

Наприкінці життя, коли Вадиму Яковичу було вже за 90 років, він просто неба розпродував книги зі своєї бібліотеки, збираючи гроші на лікування українських вояків, поранених в АТО. Крім того, він відвідував поранених в госпіталях, щоб підтримати морально.

Вражаюча стаття про Вадима Бойка, про те, яких тортур і випробувань йому довелося зазнати та як вдалося уникнути газової камери: http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/slovo-pislya-straty/#.XlgFvSH7TIU

А в цьому інтерв’ю – більше подробиць про повоєнне життя письменника: https://www.obozrevatel.com/ukr/news/31498-vizhiti-za-vsyaku-tsinu-stala-vidoma-tyazhka-dolya-91-richnogo-vyaznya-kontstaboru-z-kieva.htm

 

Юрій ГЕРЦ (1931-2012) – художник.

Народився у селянській родині.

1947 року став студентом Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва. Учень Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі та Федора Манайла.

Після служби в армії та закінчення художнього училища у 1955 році був направлений для роботи в Хустський районний будинок культури. Тут Юрій Герц разом з дружиною Наталією, майстринею гобеленів, створюють об’єднання митців Хустщини. З часом це об’єднання стало відоме під назвою «Митець Верховини». Верховина та верховинці стали провідною темою творчості Герца.

Його твори репрезентували наше мистецтво в державних і приватних колекціях Італії, Грузії, Угорщини, Росії, Словаччини, Румунії, Канади, США, Німеччини та інших країн.

 

СЕРГІЙ ГАРМАШ (1971) — журналіст і політик. Редактор сайту «ОстроВ». Представник Донецька в Мінській ТКГ по Донбасу.

Народився в м Єнакієве Донецької області.

Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1997).

Працював кореспондентом Єнакієвської незалежної газети «Панорама», редактором Єнакієвського міського радіо, кореспондентом Радіо Свобода в Донецькій області (1996—2004).

З 2002 року — головний редактор інтернет-видання «ОстроВ»: російськомовного ресурсу проукраїнської орієнтації.

Цей сайт має найбільший індекс цитування серед усіх громадсько-політичних сайтів сходу України.  Проект здійснюється за сприяння Національного фонду підтримки демократії, Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні, Міжнародного фонду «Відродження».

Сергій Гармаш Переїхав до Києва в травні 2014 року з початком збройної агресії Росії на Донбасі.

З 9 червня 2020 року представляє окупований Росією Донецьк в засіданнях політичної підгрупи в тристоронньої контактній групі по Донбасу.

 

Пом1янемо захисників України. І почнемо з хлопця, який був по-звірячому закатований проросійськими терористами на Донбасі.

 

ЮРІЙ ДЯКОВСЬКИЙ (1989-2014) — учасник Євромайдану. Герой України.

Мешкав у місті Стрий, навчався в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.

У грудні 2013 року залишив навчання і поїхав до Києва, де протягом кількох місяців брав участь у Євромайданію, тут приєднався до Правого сектору. Під час спроб силового розгону протестів дістав поранення в руку і шию.  Щойно загоїлися рани, у квітні 2014 року разом товаришами, з якими познайомився на Майдані, зокрема з Юрієм Поправкою, вирушив до міста Слов’янськ, Донецької області, з метою здійснення розвідки та зібрання інформації про сепаратистів. У полон потрапив 17 квітня.

– На кордоні з Донецькою областю вони були близько 23.00 16 квітня. Їх помітили, але пропустили в коло між 2 блок-постами і почали оточувати, – розповів брат Юрія – Олег Дяковський.

За його словами, Юрія узяли в полон 17 квітня після 13.30. До цього моменту він був на зв’язку.

– Ми пізнали Юрка по фотографії, яку вислав начальник обласного розшуку з Донецька. У міліцію ми не зверталися, звернулися до “Правого сектору”. Зв’язок з ПС у брата і його товаришів був, але в Слов’янськ вони відправилися за своєю ініціативою. Я зустрівся в Києві з тими хлопцями, які змогли вибратися, та вони пояснили, що не хотіли вести бойові дії. Думали зробити розвідку – побачити блок-пости, зібрати інформацію про сепаратистів. У лісі вони розділилися. Ні плану, ні маршруту не мали, навіть не знали, як повертатимуться. Там все було спонтанно і не продумано, але я нікого не звинувачую, – говорить брат.

За його словами, Юрій був звичайний хлопець, який не умів поводитися зі зброєю.

– Він – не бойовик, важив до 70 кг при середньому зрості, не боєць, не качок. Навчань не проходив під Ригою (як заявили сепаратисти в інтерв’ю ТБ Росії). Обурювався з приводу ситуації в країні, але екстремістом не був. Як би пафосно не звучало, але для нього Україна була понад усе, – говорить брат.

28 квітня тіло Юрія Дяковського було знайдено в річці Казенний Торець поблизу Слов’янська з ознаками насильницької смерті і тортур, які також були в загиблих Юрія Поправки і Володимира Рибака.

Після довгих перемовин тіло вдалося обміняти на тіло одного із вбитих сепаратистів. Поховали Юрія 8 травня на малій батьківщині. На похороні священик згадував, яким він був скромним і чесним хлопцем, вчителі – що вчився на відмінно і мріяв навчатися в університеті…

 

Пом’янемо військових, які загинули за те, щоб «русскомірська» зараза не просувалася далі Україною.

 

ВІКТОР ЄЩЕНКО (1967-2014) — полковник, Міністерство внутрішніх справ України, 14-й батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець».

Народився у Києві, закінчив Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони, проходив службу в лавах Військ ППО. обіймаючи посади командира взводу й роти. Згодом протягом 15 років працював у органах внутрішніх справ, пройшов службовий шлях від оперуповноваженого карного розшуку до начальника відділу Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України, 2010 року ішов на пенсію.

У травні 2014-го добровільно вступив до батальйону «Миротворець». Бійці цього підрозділу, отримавши бойове хрещення під Слов’янськом і Дзержинськом, прийшли на допомогу резервістам батальйону НГУ «Донбас» і колегам з БПСМОП «Дніпро-1», протягом тижня брали участь у запеклих боях за Іловайськ, зокрема обороняли залізничне депо, відбиваючи атаки бойовиків «ДНР» і російських регулярних військ.

29 серпня вони спробували залишити місто крізь гарантований російським командуванням «безпечний коридор», який російські ж війська і перетворили на страшну пастку. Серед загиблих був і Віктор Єщенко.

Вдома залишилися три доньки, одна з них неповнолітня.

 

ОЛЕКСАНДР  КОЛОТИЛО (1979-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився і жив у селі Банилів Чернівецької області.

Військовик 1-го батальйону 80-ї бригади, гаубична батарея.

13 липня 2014-го від нього був дзвінок додому — приблизно в районі бази Орєхово біля Луганська, повідомив, що вирушив із загоном на завдання, ще один дзвінок увечері того ж дня, повідомив, що по них стріляють з «градів» і живими вони напевно не повернуться. Колона військової техніки потрапила у засідку диверсійної групи. Разом з олександром загинуло ще троє українських військових.

Залишились батьки, брат, дружина та дві доньки.

 

БОРИС ГРЯЗНОВ (1985-2014) — прапорщик МВС України.

Народивсяу Запоріжжі. Начальник військового наряду, Запорізька бригада охорони громадського порядку, національна гвардія України.

Після заходження російських військ на територію, де велися бойові дії, підрозділи почали відхід. Нацгвардійці не відходили — чекали наказу, який отримали 24-го. 24 серпня 2014-го колона нацгвардійців потрапила в засідку терористів поблизу села Новоіванівка Амвросіївського району — на покинутому блокпосту (вояки вважали, що там ще знаходяться українські військові). Тоді ж у бою загинули старший прапорщик Сергій Добровольський та старший сержант Максим Баранов. 25 вояків потрапили до полону.

Похований у безіменній братській могилі; 10 жовтня 2014-го тіло ексгумоване пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Тимчасово похований в Дніпропетровську.

Упізнаний за тестами ДНК, перепохований 20 червня 2015-го в місті Запоріжжя на Правобережному кладовищі.

 

СЕРГІЙ МАНУЛОВ (1981-2014) — десантник, старший прапорщик ЗСУ.

Народився на Одещині. 2000 року призваний на строкову військову службу в ЗСУ, служив у Болграді. Закінчив школу прапорщиків у Миколаєві. Здобув професію в агротехнікумі. 2002 року одружився.

З лютого 2007 року служив у Дніпропетровській десантній бригаді. За час служби здійснив 34 стрибка з парашутом.

Старший прапорщик, технік батареї 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ,

За словами товаришів по службі, Сергій Манулов був «техніком від Бога», міг впоратись із технікою будь-якої складності. Сергія не відправляли в зону бойових дій, бо він був потрібний у місці базування частини, але він сам зголосився поїхати на ротацію.

У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин десантники вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство. Перший літак приземлився в аеропорту.

Другий літак, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту — загинули.

Без Сергія залишилися батьки, дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ПЕТРИЩУК (1987-2014) — капітан (посмертно) СБУ, оперативний співробітник Центру спеціальних операцій «Альфа».

Народився в Чернівцях. Навчався у художній школі, викладачі радили після 9 класу обов’язково продовжити навчання у Вижницькому ліцеї прикладного мистецтва. Але Олександр вже у 8 класі вирішив стати військовим, тож вступив до Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Згодом вирішив вступати до Київського політехнічного інституту. Обрав спецкурс із захисту інформації, отримав відповідне направлення Управління СБУ в Чернівецькій області.

2006—2007 — студент спеціального факультету СБУ Військового інституту телекомунікації та інформатизації при НТУУ «КПІ».

2007—2011 — студент, а потім курсант Інституту спеціального зв’язку та захисту інформації НТУУ «КПІ». Здобув кваліфікацію фахівця із захисту інформації з обмеженим доступом в інформаційних та комунікаційних системах.

З 2011 року працював у Києві — на оперативно-технічних посадах в підрозділі «Альфа» СБУ.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з весни 2014-го виконував завдання в АТО.

24 червня 2014 року у складі технічної групи фахівців СБУ виконував завдання зі встановлення та налагодження телекомунікаційного обладнання в районі міста Слов’янська, з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. По закінченні робіт група мала повертатись у вертольоті армійської авіації Мі-8МТ. Одразу після зльоту з гори Карачун  вертоліт був збитий російськими терористами з ПЗРК, вибухнув і впав поблизу села Новоселівка (на той час — Красноармійське). Всі 9 осіб, які були на борту, загинули.

Батько Олександра помер невдовзі після смерті сина. Залишилися мати та молодша сестра.

 

ЮРІЙ ЧУЧАЛІН (1964-2915) — капітан ЗСУ.

Народився в узбецькому місті Чирчик, там і розпочав військову службу. Згодом проживав у Луцьку, займався підприємництвом.  Мобілізований в серпні 2014-го, командир взводу, 81-а окрема аеромобільна бригада.

3 квітня 2015-го загинув від підриву на міні поблизу Авдіївки.

Син Юрія – Петро воював в 25-й бригаді, двічі поранений.

 

СЕРГІЙ ПЕТРОВ (1965-2014) — капітан резерву Національної гвардії України. Командир роти батальйону «Донбас».

Ранком 29 серпня 2014-го під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла пожежна машина рухалася в автоколоні батальйону «Донбас» з села Многопілля до Червоносільського. На околиці Червоносільського пожежна машина наштовхнулася на позицію російського танка Т-72 зі складу 6-ї танкової бригади Збройних сил РФ, танк вистрелив прямою наводкою. Сергій Петров був у кабіні, загинув разом зі ще п’ятьма захисниками.

Похований у місті Дніпро як тимчасово невстановлений вояк, Ідентифікований за експертизою ДНК.

 

СЕРГІЙ ЯСНОГОР (1972-2014) — сержант ЗСУ.

Мешканець міста Новомосковськ. Старший стрілець, 93-я ОМБр.

29 серпня 2014-го виривався з оточення в Іловайську «зеленим коридором» у колоні, котра рухалася з села Многопілля до Червоносільського. Зазнав важкого поранення, помер у Червоносільському. Похований в окремій могилі побратимами.

29 вересня 2014-го ексгумований пошуковцями місії Евакуація-200 («Чорний тюльпан»), тіло привезене до Запоріжжя. За ДНК ідентифікований. Похований в Запоріжжі, Кушугумський цвинтар.

Вереснем 2016-го перепохований у рідному селі Широке Дніпропетровської області.

Без Сергія лишились батьки та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада