Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.07.2020

27 липня.

Цього разу на вас чекає довгочит, бо цього дня народилося багато дуже різнопланових і яскравих особистостей, в житті кожної з яких відобразилися особливості певної історичної доби, а дехто з них і сам вплинув на хід історії:

  • архітектор, співавтор проекту будівлі Національного банку України;
  • засновниця кондитерської фабрики, відомої зараз як «Світоч»;
  • друга в історії шахів і перша серед українок чемпіонка світу серед жінок;
  • польській культурний і громадській діяч, який пропагував принцип «Не може бути вільної Польщі без вільної України» і виступав за польсько-українське співробітництво, замовник і видавець антологій українських поетів і письменників: «Розстріляне відродження» та «Україна: 1956-1968»;
  • архітектор, автор головного павільйону ВДНГ у Києві;
  • художник, автор картин на карпатську тематику;
  • поет, в’язень совєтських таборів;
  • художниця-монументалістка, співавторка Стіни Пам’яті на Байковому кладовищі, яку було знищено за наказом уряду підсовєтської України;
  • режисер-документаліст, який зняв стрічки про боротьбу з російською агресією, а також фільм, присвячений Василю Сліпаку – всесвітньо відомому оперному співаку, який залишив паризьку сцену і пішов захищати Україну від російських окупантів;
  • історик, письменник, ветеран АТО.

І, неодмінно вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Отже, почнемо за хронологією:

 

ОЛЕКСАНДР КОБЕЛЄВ (1860-1942) – архітектор, автор і співавтор багатьох споруд у Києві, зокрема будівлі  теперішнього Нацбанку.

Народився в Царському Селі (Росія) у родині дворянина, офіцера.Ззакінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів, після чого Направлений до Управління Південно-Західної Залізниці, що знаходилось у Києві.

Упродовж 1890-х років звів численні об’єкти Залізничної колонії. Зокрема, залізничні вокзали у Сарнах, Бендерах і Коростені, залізничні лікарні у Жмеринці та Києві.

Виборов друге місце на закритому конкурсі проектів комплексу Політехнічного інституту (КПІ), а у 1900 році успішно замінив переможця конкурсу Ієроніма Кітнера у керуванні будівництвом цього об’єкта.

Кобєлєв напрочуд вдало інтерпретував у своїх будівлях різноманітні історичні стилі. Зокрема, приміщення контори Державного банку (1902–1905) проектовано ним (у співавторстві з Олександром Вербицьким) у стилі італійського ренесансу; будівлю Дворянського та Селянського банків (1911) оздоблено у неоросійському стилі; споруди Вищих жіночих курсів та Київського відділення Російського технічного товариства (обидві 1914) — у стилі неокласицизму. У 1913–1915 роках Кобєлєв реконструював корпуси Комерційного інституту. Звів також кілька приватних прибуткових будинків, каплицю у Кирилівській лікарні (1902).

Також Кобєлєв був педагогом, викладав у КПІ, де в 1912 році став професором. З 1912 року — декан інженерно-будівного відділення Київських політехнічних курсів.

Після революції спроектував і збудував чимало споруд, переважно у галузі промислової архітектури.

 

КЛИМЕНТИНА АВДИКОВИЧ-ГЛИНСЬКА (1884-1965) — бізнесвумен, засновниця кондитерської фабрики, що вважається попередницею «Світоча».

Народилася м. Копичинці (нині – Тернопільської області) у родині священника, посла (депутата) Галицького сейму Миколи Січинського.

1922 року заснувала в Перемишлі невелику фабрику солодощів «Фортуна» — одну з перших українських фабрик у Галичині. Того ж року підприємниця придбала двоповерховий будинок у Львові, куди було перебазовано й саму фабрику. Власниця будинку інвестувала кошти в капітальний ремонт приміщення та закупила найновіше, на той час, обладнання німецького виробництва. До слова, воно ще довго працювало в повоєнні роки, після націоналізації фабрики совєтами.

1924 року за сприяння митрополита Андрея Шептицького заснувала парову фабрику цукорків і помадок «Фортуна Нова», проектна потужність якої після добудови та модернізації становила 5 тонн продукції в день. На фабриці працювали, як правило, українки із середньою або вищою освітою. Наприкінці 1930-х, у період розквіту, працювало 125 робітників і 6 агентів, які забезпечували збут продукції у містах. Фабрика мала декілька фірмових крамниць у Львові, по одній у Стрию та Дрогобичі. Якість продукції була високою, тому вироби фабрики мали великий попит.

Фабрикою було випущено спеціальну серію шоколадок «Солодка історія України», на обгортках яких намальовано портрети правителів України від Володимира Великого до гетьмана Павла Скоропадського.

1939 року «Фортуну Нову» націоналізували совєтська окупаційна влада і перетворила її у Львівську кондитерську фабрику №3. Після Другої світової війни вона разом із кількома іншими увійшла до складу підприємства, що відоме нині як кондитерська фірма «Світоч».

Авдикович-Глинська була прихильницею жіночого руху, матеріально підтримувала «Союз українок». У червні 1934 році спонсорувала Жіночий конгрес у Станіславові (нині Івано-Франківськ), в якому брала участь.

1944 року емігрувала до Відня.

 

ЛЮДИМЛА РУДЕНКО (1904-1986) — шахістка. Друга в історії шахів і перша серед українських шахісток чемпіонка світу серед жінок.

Народилася в Лубнах на Полтавщині. Все життя вона писала в анкетах, що виросла в родині вчителя, але «органи» знали правду – її батько в добільшовицьки часи був прокурором, дійсним статським радником. А потім прийняв священицький сан. Крім того, Людмила ніколи не цуралася свого коріння, і коли отримувала совєтський паспорт, в графі «національність»  записала – українка.

Саме батько прищепив Людмилі любов до шахів – вона захопилася грою і ще навчаючись у гімназії, вже вигравала в багатьох викладачів і навіть… у самого батька!

Після революції сім’я перебралася на Миколаївщину. Людмила вступила до Одеського інституті народного господарства, де здобула фах економіста. Там вона здружилася з багатьма відомими літераторами та письменниками, зв’язки з якими підтримувала до кінця життя. Людмила Руденко була яскравою особистістю з різнобічними уподобаннями. Наприклад, мешкаючи в Одесі, вона захоплювалася плаванням і навіть виграла чемпіонат міста стилем «брас» на відкритій воді. Крім того, чудово грала в бридж і преферанс.

У 1925 році Руденко з Одеси переїхала до Москви. Її перший виступ у турнірі шахісток був невдалим – вона посіла одне з останніх місць. Але Людмила з подвоєною енергією взялася за вивчення стратегії й тактики шахів. Великого успіху Руденко досягла 1928 року, ставши чемпіонкою Москви. У першості столиці вона виграла всі дванадцять партій.

1929 року Руденко переїжджає до Ленінграда, де під керівництвом видатних гросмейстерів Олександра Толуша і Петра Романовського розвиває свій талант. Сім разів Людмила ставала чемпіонкою міста на Неві.

Спеціалісти зазначали, що Руденко любить гострі ситуації в грі, і заради їх створення готова ризикувати і жертвувати фігури.

У Ленінграді Людмила вийшла заміж за вченого Льва Гольдштейна, який створив кафедру технічної кібернетики у військовій академії ім. Можайського. У 1931 році Людмила народила сина, але це не завадило її активній діяльності, вона продовжує грати у шахи і працює у видавництві. В ті часи за будь-яке «криве» слово можна було потрапити у табори, а то й стати до стінки. Тому через помилку складача в друкарні Людмилі довелося терміново звільнитися з роботи.

На Чемпіонаті світу з шахів серед жінок 1949–50, який відбувся в Москві, Руденко блискуче посіла перше місце, набравши 11,5 очок із 15 можливих, і завоювала золоту медаль чемпіонки світу.

Її гру на чемпіонати високо оцінили, хоча старт вийшов скромним. Але незабаром вона отримаа перемогу над головною конкуренткою – Ольгою Рубцовою. По тому була важлива зустріч з голландською шахісткою. Гра складалася не на користь Руденко, врятувати її могло лише диво. Втім, вона сиділа спокійно, наче все було чудово. Її холоднокровність нервувала суперницю, голландка  припустилася кількох помилок і програла. Так Руденко стала Чемпіонкою світу.

Призових грошей їй не дали, з золотої медалі Руденко замовила собі зубні протези,  а чемпіонський кубок доводилося кілька разів здавати до ломбарду. Що ж до лаврового вінка, то він пішов за призначенням – як приправа до страв. Вже після смерті Сталіна Людмилі Руденко дали окрему квартиру площею 26 метрів. До цього вона жила у комуналці.

Першість світу 1953-року Руденко не виграла. Історики шахів вважають, що виграти їй не дали. У кожної з претенденток був штат радників, і її команда працювала геть погано.

Головним своїм досягненням у житті Руденко вважала не чемпіонство, а те, що їй вдалося посприяти порятунку трьох сотень дітей з Ленінграда.

Під час німецько-совєтської війни вона працювала на оборонному заводі у Ленінграді, і його евакуювали до Уфи. А діти співробітників залишалися у піонерському таборі під Ленінградом. Жінки без дітей не могли спокійно працювати, і Руденко відрядили забрати дітей. Діти вже були у місті і ніхто не знав, що з ними роботи. Руденко змогла вибити вагони, і дітей встигли вивезти до того, як кільце блокади замкнулося. Героїнею через це вона себе не вважала, хоча цей епізод навіть увійшов до книжки «Жінки-комуністи у Великій Вітчизняній війні» – попри те, що членкинею компартії Руденко ніколи не була.

 

Наступний героя нашого огляду – поляк і визнаний польський діяч. Втім, він зіграв величезну роль не лише в українській культурі, а й у становленні

 

ЄЖИ ҐЕДРОЙЦЬ (1906-2000) — польський публіцист і громадський діяч, засновник і головний редактор культового часопису Kultura (Париж). Активний прихильник польсько-української співпраці.

Народився у Мінську, походив з роду зубожілих литовських князів. Навчався у Варшавському університеті — на юридичному та історичному факультетах. Вже у студентські роки був головою міжнародного відділу Центрального комітету Спілки студентської молоді, редактором часописів «Академічний день» і «Бунт молодих».

На початку Другої світової війни опинився в Румунії (1939—1940). Воював у складі Окремої Бригади Карпатських Стрільців, був учасником лівійської військової кампанії і боїв у Тобруку, керував відділом військових часописів і видавництв Бюро пропаганди 11 Польського корпусу, працював у Центрі підготовки танкістів у Ґалліполі (Італія).

З 1945 — директор Європейського департаменту Міністерства інформації Польської Республіки (Лондон).

Засновник Літературного інституту в Римі (1946), з 1947 року — видавець та головний редактор часопису Kultura. У жовтні 1947 року переїздить до Мезон Ляффіт під Парижем, де розгортає широку видавничу діяльність, співпрацює з видатними польськими еміграційними публіцистами та письменниками: Юзефом Чапським, Єжи Стемповським, Константином А. Єленським, Юліушем Мєрошевським, Чеславом Мілошем, Вітольдом Ґомбровичем, Ґуставом Герлінгом-Ґрудзінським.

Також Ґедройць залучає до співпраці українських еміграційний діячів, це, зокрема, Богдан Осадчук, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов, Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Кедрин, Іван Кошелівець та інші.

Журналі «Культура» не був суто мистецьким і літературним. На сторінках якого велась ідеологічна боротьба з комуністичною ідеологією, та пошук порозуміння поляків з українцями та білорусам. Головною тезою Гедройця, як зазначає дослідниця Морозова, була «не буде насправді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців».

З 1953 року Ґедройць починає видавати серію «Бібліотека Культури», з 1962 року видає «Історичні зошити», присвячені новітній історії Польщі та країн Центрально-Східної Європи. До вересня 2000 року вийшло 511 томів «Бібліотеки Культури», серед яких — 132 числа «Історичних зошитів» і 636 видань «Культури».

Ґедройць входив до складу редакційної колегії російського дисидентського часопису «Континент», був членом редакційної ради українського квартальника «Віднова», брав активну участь у акціях на захист свободи творчості і вільного культурного розвитку.

Протягом 50 років прагнув до формування добросусідських взаємин Польщі з її східними сусідами: Литвою, Білоруссю, Україною, у чию перспективу здобуття державної незалежності він завжди вірив.

З ініціативи і коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці «Культури» з’явилася друком антологія української літератури 1917—1933 років «Розстріляне відродження», що її на замовлення Ґедройця підготував Юрій Лавріненко.

«Розстріляне відродження» як пропозиція назви книжки вперше прозвучала у листі Ґедройця до Лавріненка від 13 серпня 1958 року: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: «Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933 etc.» Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва «Антологія» може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Після виходу книжки Єжи Ґедройць коштом редакції надіслав рецензійні примірники антології до Спілки Письменників у Києві та до українських радянських журналів, а також використовував кожну можливість, легальну й нелегальну, аби переправити книгу «за залізну завісу».

Термін Ґедройця «розстріляне відродження» набув значного поширення в українському публічному вживанні. Сама антологія справила суттєвий вплив на формування українського шістдесятництва.

У 1969 році у бібліотеці «Культури» з’явилася друга українська антологія — «дисидентська» — яку на замовлення Ґедройця впорядкував Іван Кошелівець: «Україна 1956—1968».

Погляди Єжи Гедройця на українське питання з часом еволюціонували. У молоді роки він поділяв концепцію Пілсудського про майбутню федерацію Польщі, Білорусі, України і Литви. Але невдовзі Гедройць відмовився від федералістських концепцій як нової форми польського імперіалізму.

З виходом перших випусків журналу «Культура», на сторінках якого йшлося про необхідність міжнаціонального примирення народів ЦСЄ, спільної боротьби за незалежність, подолання тоталітаризму, формування нової архітектури безпеки регіону, а також про необхідність польсько-українського примирення в основу яких було покладено розв’язання таких проблем як от питання української державності, кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів, можна говорити про цілковито проукраїнську позицію Єжи Гедройця і його чітке усвідомлення України як незалежної держави.

Демократичність поглядів Гедройця на той час була просто нечуваною. Він виступив за концепцію «Не може бути вільної Польщі без вільної України». Висловлення подібної тези в межах Польщі або на теренах Радянського Союзу не можна було навіть уявити. Плеканню ідей щодо примирення українців і поляків, Гедройць залишався вірним до кінця життя, при цьому неодноразово наражаючи себе на небезпеку з боку польських шовіністів.

Важливим і болючим для України було питання про кордони. Ще у 1977 році одним з найбільших досягнень Гедройця й його однодумців стало підписання «Декларації щодо української справи», надрукована у «Культурі» в 1977 р., де представниками польської, російської, чеської й угорської еміграцій піднімалися питання про нагальну необхідність відновлення української державності задля визволення інших країн комуністичного табору, де говорилось про їх страждання не тільки від російського, але й від польського імперіалізму.  Наступним кроком був відхід від так званої ягеллонської концепції про природність перебування українських, білоруських й литовських земель під крилом Корони Польської, яку різко засудив Єжи Гедройць виступивши за відмову Польщі на «східні креси» та визнання сучасних кордонів.

Роль України Єжи визначав як Основу нової системи міжнародної безпеки ЦСЄ поява якої змінить невигідний геополітичний устрій регіону, ослабить російський імперіалізм та сприятиме подоланню радянського поневолення і тоталітаризму.

Погляди та ідеї Гедройця посприяли розвалу СРСР, зближенню та подальшій співпраці між поляками та українцями у перші роки незалежності України, й у період Євромайдану. Окрім того, важливою є концепція Гедройця про те, що передумовою успіху боротьби за незалежність і демократичні перетворення у Польщі та Україні було і залишається досягнення міжнаціонального примирення та координація спільної антитоталітарної боротьби, в умовах сучасності боротьби проти Росії. Згідно з цією парадигмою, польсько-українське зближення є запорукою стримування спроб нової російської експансії у ЦСЄ та гарантії безпеки іншим народам регіону.

Дуже помічний матеріал для розуміння польсько-українських стосунків і ролі Ґедройця в них : http://incognita.day.kyiv.ua/pidrivna-literatura-yezhi-gedrojcz.html

Докладний матеріал про діяльність Ґедройця: https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/01/9/149435/

 

БОРИС ЖЕЖЕРІН (1912-2006) — архітектор, автор головного павільйону ВДНГ у Києві. Разом з сином спроектував станцію метро «Золоті ворота».

Народився в Києві в сім’ї вчителів. Його дід з боку матері, Володимир Сонін, був автором розписів Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври.

1937 року Жежерін закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. У 1936–1937 роках під керівництвом архітектора Сергія Григор’єва брав участь у спорудженні будівлі штабу Київського особливого військового округу (нині — будівля Адміністрації Президента України, вул. Банкова, 11).

Того ж року був заарештований та засуджений на 5 років ув’язнення за антирадянську агітацію та пропаганду, звільнений 1942 року. Реабілітований у середині 1950-х років.

У 1943 році добровольцем пішов на фронт, брав участь у боях на Курській дузі та у визволенні України. Отримав важке поранення, внаслідок чого був демобілізований, 1944 року повернувся до Києва. Інвалід II групи.

У 1944–1986 роках працював у інституті «Діпромісто», згодом став керівником однієї архітектурно-планувальних  майстерень інституту. Спроектував відбудови Житомира, Коростеня, шахтних міст Донбасу, розробив типові проекти житлових та громадських будинків (1944–1946).

Жежерін – автор проекту Головного павільйону ВДНГ УРСР, павільйонів «Будівництво», «Товари народного споживання», а також готелю «Золотий колос».

У 1956–1987 роках очолював проектування театральних споруд в Україні. Автор будівель театру опери та балету у Дніпропетровську, музично-драматичних театрів у Житомирі, Ужгороді, Сімферополі, Івано-Франковську, Полтаві, Рівному, Луцьку, Херсоні, Маріуполі, Хмельницькому та ін.

Є автором-керівником проекту реконструкції будівлі Київського академічного театру опери і балету. Під час реконструкції була здійснена перебудова внутрішньої структури театру, надбудова поверху та сценічної коробки, створенний підземний поверх, проведена переобладнання та реставрація театральних приміщень, побудований новий корпус театру по вулиці Лисенка, реконструйовано Театральну площу (1985–1987).

Разом з сином архітектором Вадимом Жежеріним спроектував станцію «Золоті ворота» Київського метрополітену.

 

ДАНИЛО ДОВБОШИНСЬКИЙ (1924-2014) — художник.

Народився у с. Колки на Волині. Брав участь у німецько-советській війні. Після демобілізації працював у Луцькому драматичному театрі художником і актором. Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша, одразу після створення Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, вступив на кафедру живопису.

Як найкращого випускника вишу Довбошинського залишили на кафедрі викладачем, згодом він завідував кафедрою живопису. В інституті працював до 1984 року, потім пішов на творчу роботу. Працює в галузі станкового та монументального живопису.

Своєрідна авторська манера базується на використанні насичених темних барв (пурпурових, темно-синіх, темно-зелених), що надає роботам присмерково-нічного колориту, та виразності вільного і широкого мазка.

Подивитися роботи художника: https://art.lviv-online.com/danylo-dovboshynskyj/, https://sverediuk.com.ua/galichanin-iz-volini-danilo-dovboshinskiy/#more-7361

 

 

ІВАН ГНАТЮК (1929-2005) — поет, прозаїк, перекладач. В’язень совєтських таборів.

Народився в с. Дзвиняча Волинського воєводства (нині – Тернопільської області) у бідняцькій селянській сім’ї. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати ткала на замовлення полотно та рядна.

Восени 1944 р. батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянського війська і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми.

Іван по закінченні сільської школи вступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в’язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Проте наприкінці 1948 року його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв’язок з ОУН на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтаборах на Колимі.

Спершу відбував покарання у концтаборі Аркагала, в якому десять років перед тим загинув український поет Михайло Драй-Хмара. Маючи непокірну вдачу, Гнатюк не міг довго протриматися на одному місці: табірна адміністрація намагалася чимскоріш позбутися такого в’язня. За сім років на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтаборах. 1956 року він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955г. как страдающий тяжелым недугом».

Політичних в’язнів, звільнених за станом здоров’я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до смерті. Таку довідку-згоду дала Гнатюку його майбутня дружина. Одначе, коли Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки вигнали його за межі західноукраїнських земель, мотивуючи це тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це ж був 1956 рік).

Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення призвели до загострення хвороби. Побачивши очевидну приреченість вчорашнього політв’язня, підтверджену головним лікарем Миколаївської обласної тублікарні, органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Гнатюк вмирати не квапився. Навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах, де потай писав «захалявні» вірші, знову береться за перо. І творчість додає йому сил. Тим паче, коли його вірші стали з’являтися на шпальтах газет та журналів.

Проте друга книжка «Калина» (1966) принесла авторові більше лиха, ніж радощів. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі її автора. Коли ж Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки».

Звичайно, Гнатюк одразу потрапив у неласку до чиновників від літератури, і лише завдяки своїй наполегливості заявляв про себе то публікацією віршів у періодиці, то невеличкою книжечкою — як правило, немилосердно кастрованою цензорами. За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п’ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою.

В останні роки українські художньо-літературні журнали та письменницька газета стали щедро друкувати вірші Івана Гнатюка, писані в колимських концтаборах. 1990 р. вони видані окремою книжкою — «Нове літочислення».

Почитати вірші Гнатюка можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=48&type=tvorch

 

АДА РИБАЧУК (1931-2010) — художник-монументаліст. Співавтор монументальної Стіни Пам’яті, знищеної совєтами.

Народилася у Києві. 1957 року закінчила Київський державний художній інститут у майстерні О. Шовкуненка. Від 1960-х років працювала в галузі монументально-декоративного мистецтва, живопису, графіки.

Більшу частину творчого життя співпрацювала з чоловіком – художником Володимиром Мельниченком. Саме у творчій співдружності кожен з митців створив найкращі роботи.

Рибачук і Мельниченко стали відомими і навіть легендарними ще у 1950–1970-ті роки. І не тільки тому, що як монументалісти оформили багато відомих у столиці споруд, зокрема, Палац дітей та юнацтва на площі Слави, Центральний автовокзал.

Найвідомішою в інтелектуальній спільноті є історія про їхні рельєфи біля столичного крематорію, знищені й залиті бетоном за розпорядженням комуністичного уряду. Більш виразного символу масової ліквідації та ув’язнення художніх образів тоталітарною владою годі й вигадати.

Розпочинався ж їхній шлях у мистецтві із подорожі на далеку Північ. Вперше Рибачук і Мельниченко поїхали на край землі 1954 року, коли ще навчалися у Київському художньому інституті. Настав час дипломних робіт, і студенти рвонули за натхненням на арктичний острів Колгуєв у Баренцовому морі.

Київські романтики сподобалися місцевим мешканцям – ненцям. Художники малювали і ліпили їхнє дивне життя. Ті забезпечили киян теплом своїх чумів і транспортом: художників возили на оленях по всій тундрі. «Норвежці й помори приходять на нашу землю, щоб обдурити нас, щоб за горілку виміняти оленя і песця, а ви – як ми», – казали їм ненці. У киян був інший інтерес. Результатом подорожі стали сотні робіт, на яких застигла поетика майже інопланетних пейзажів. Потім їздили до ненців ще і ще. Загалом художники прожили на Півночі сім років.

У Києві північна виставка викликала ажіотаж, але ейфорія тривала недовго. У газеті «Правда України», тоді центральному друкованому органі українських комуністів, з’явився рознос під назвою «Мистецтво не терпить галасу». Автор стверджував, що Рибачук і Мельниченко потрапили під вплив Михайла Бойчука. Так вони дізналися про існування цього геніального творця, репресованого як «ворог народу».

Якось уночі майстерню Ади і Володимира відвідали Микола Бажан, Віктор Некрасов і Леонід Первомайський. Письменники прочитали статтю про тих, хто «потрапив під вплив», і вирішили познайомитися з ними особисто.

У Києві після цього розгрому в пресі їм довго не дозволяли виставлятися. Рибачук і Мельниченко підробляли тим, що ілюстрували дитячі книжки. Зроблене на Півночі вони безплатно передали музею Нар’ян-Мара, столиці Ямало-Ненецького автономного округу.

З часом художникам трапився великий проект: вони отримали підряд на оформлення київського Палацу піонерів – скляної холодної будівлі. Художники вирішили відмовитися від барабанно-піонерських тем, замінивши їх мотивами народних пісень. Надихала митців творчість художниці Марії Примаченко, яка працювала в українському національному стилі. Одну стіну назвали «Чудові скрипочки», іншу – «Ой, співаночки мої!» – усе за мотивами її творів. Показали начерки начальникові Київміськбуду – йому сподобалися.

Один з ескізів був намальований на блакитному тлі з жовтим сонцем і такими самими птахами. Художня рада побоялася затвердити його – за синьо-жовті кольори і в націоналізмі звинуватити можуть. І художники працювали без без офіційно затверджених малюнків, на свій ризик. Проте він виправдався: Палац отримав Державну премію СРСР.

У 1967-му Рада міністрів УРСР вирішила, що в Києві потрібно збудувати крематорій. художньо оформити його запропонували провідним вітчизняним монументалістам. Не забули й про опальних, таким незвичним був задум чиновників.

«Чи брати участь у проекті?. Вагалися майже півроку. Не полишала думка: у Києві крематорій? Ознайомилися з пропозиціями – жахлива механізація процесу поховання. Фабрика. І це у нашому місті?» – розповідав Володимир Москаленко. Так, ідея спалювання мертвих відкидала Київ до часів язичництва, а саме слово «крематорій» нагадувало німецьку окупацію.

«Замість цього запропонували створити Парк Пам’яті: не окремі оздоблення, а меморіально-обрядовий комплекс. Київська міськрада прийняла рішення надати 120 тис. крб на кольоровий розпис рельєфів і погодилася після закінчення роботи перейменувати комплекс навколо крематорію на Парк Пам’яті», – згадувала Анна Рибачук.

У житті Рибачук і Мельниченка почалася найцікавіша, найжахливіша і найтриваліша праця. Ця стіна була тільки частиною величезного філософськи осмисленого комплексу. Фактично вони робили храм. Багато подорожували Україною, спостерігали за похованнями в селах, де залишилися традиції предків, і перенесли це у свій проект. Для того, щоб якісно виконати свою роботу, Рибачук і Мельниченко вивчали історію похоронних обрядів, релігійну символіку і навіть есхатологію — теологічне вчення про кінець світу.

З 1968 по 1981 роки тандем працював над створенням на Байковому кладовищі Стіни Пам’яті: горельєфа завдовжки 213 м, заввишки від 4 до 14 м і загальною площею понад 2 тис. м2. Монументальна композиція присвячувалася темі смерті й скорботи у всіх їхніх виявах.

У грудні 1981-го скульптури були готові, залишалося тільки їх пофарбувати. Павло Загребельний так писав про цю роботу: «Предки наші вийшли з могил, фрески зійшли зі стін Київських Соборів і набули об’ємності, тілесності, історія поєдналася з нашим життям сущим – стала великим мистецтвом і вічною красою».

Проте художня комісія з образотворчого мистецтва й експертна рада з монументальної скульптури визнали стіну «чужою принципам соціалістичного реалізму».

За однією з версій вирішальну роль у знищенні Стіни Пам’яті зіграв архітектор Авраам Мілецький. Причиною такого вчинку стала його сварка з Рибачук і Мельниченко. Кажуть, що архітектор особисто влаштував так, що художня комісія з образотворчого мистецтва визнала Стіну Пам’яті «чужою принципам соціалістичного реалізму».

За іншою версією перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький після особистого огляду стіни пам’яті обурився «неслов’янськими носами» на обличчях, зображених на барельєфі.

У березні 1982-го скульптури почали знищувати. Протягом трьох місяців на них було вилито 300 самоскидів цементного розчину. Тринадцять років праці виявилися залитими в бетон, похованими біля крематорію.

Пересічні люди з’їхали б від такого з глузду, але Рибачук і Мельниченко не були пересічними. Автори самовіддано захищали фундаментальний твір свого життя. Лист на захист рельєфів підписали авторитетні українські академіки: хірург Микола Амосов, авіаконструктор Олег Антонов, поет Микола Бажан. Однак влада не звертала на це уваги.

З початком перебудови інтелігенція України, Росії, Америки, Європи розпочала рух за звільнення від бетону скульптур біля Київського крематорію. У 1992 році Міністерство культури вже незалежної України, а також Держбуд і Рада Спілки архітекторів засудили вчинений акт вандалізму, припинили дію всіх рішень про ліквідацію рельєфів Стіни Пам’яті й рекомендували відтворити її і Парк Пам’яті.

Але на відновлення рельєфів потрібно приблизно $5 млн.

Лише 2018 року було розчищено невеличкий фрагмент Стіни Пам’яті: https://bzh.life/ua/gorod/na-baykovom-kladbishche-vosstanovili-fragment-steny-pamyati

Почитати про творчість Ади Рибачук та Володимира Мельниченка можна тут: https://supportyourart.com/words/arvm

Надзвичайно пізнавальна розповідь Володимира Мельниченка про те як вони з Адою створювали Стіну, і що було по тому:  https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2861822-stina-pamati-ta-ii-hranitel.html

 

ЛЕОНІД КАНТЕР (1981-2018) – кінорежисер, письменник. Автор документальних стрічок про спротив російській агресії на Донбасі – «Війна за свій рахунок», «Добровольці Божої чоти» та «Міф. За що загинув Василь Сліпак».

Народився і виріс у Києві. Закінчив Київський природничо-науковий ліцей № 145. 1998 на першому курсі університету працював журналістом та ведучим у Національній телекомпанії України.

2002 — отримав першу вищу освіту в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого (спеціальність «актор театру та кіно, ведучий телепрограм»). 2005 — друга вища освіта в КНУТКіТ (спеціальність «Режисер телебачення»).

2003 — заснував кіностудію «Лізард філмс», що зняла близько 50 короткометражних, кілька повнометражних та документальних стрічок.

2007 — оселився на хуторі Обирок у Чернігівській області, в якому створив мистецький центр — творче поселення, де збирав друзів з усього світу, організовував фестивалі, мистецькі заходи, творчі школи та народні свята. З початком 2010-х років просував ідею створення заповідника в околицях села Обірки, але не завершив цей проект.

У березні 2014 здійснив рейд по містах Криму, які готували під російську окупацію. Відвідав Сімферополь, Бахчисарай, Феодосію, Керч і Севастополь. Про ситуацію в останньому розповів на Громадському телебаченні на живо 19 березня 2014: «…Ну, наприклад, у Севастополі – там дійсно значна кількість людей налаштована не просто проросійськи, вона налаштована радикально по-нацистськи. Це те, що їм казали – на західній Україні їм там за російську мову голови будуть бити, то от зараз це реально вже існує в Севастополі. За українську мову там затримують, там привозять в РОВД, там запрошують СБУ – тобто СБ Крима, те, що зараз там перефрабоване СБУ. І людину реально до ранку тримають, промивають конкретно. Залежно від того, чи чинить він якийсь опір, то його ще будуть бити. Те, що там відбувається – це дійсно російський нацизм…»

2004 ініціював гру «З табуретом до океану» — чотири табурети з кухні віднести на береги чотирьох океанів – про кожну подорож було знято фільм. 2014 у співавторстві з Павлом Солодьком видає книжку «З табуретом до океану».

У співавторстві з режисером Іваном Ясним зняв фільми, присвячені боротьбі з російською агресію на Донбасі:

  • 2014 – короткометражний документальний фільм «Війна за свій рахунок». Це – розповідь про Національну гвардію України, історія творення нової української армії. Події стрічки відбуваються на передовій та в таборі підготовки НГУ. Назва фільму з’явилася тоді, коли з’ясувалося, що держава не надає добровольцям, що йдуть до Національної гвардії, нічого, окрім парадної форми та автомата Калашнікова. Все екіпірування перед виїздом на передову солдатам доводилося купувати за власний рахунок.
  • 2015 – повнометражний документальний фільм «Добровольці Божої чоти». Робота над фільмом почалася зі зйомок Добровольчого корпусу, але коли режисер потрапив в Донецький аеропорт, зрозумів, що там усі добровольці. Леонід Кантер знімав у аеропорту, а Іван Ясній у Пісках. Кожен з режисерів знімав по-різному: Кантер знімав у стилі «стрим-екстрим», а Ясній робив неоперативну професійну зйомку якісною апаратурою. Найважчим під час роботи для Леоніда Кантера було «не вимкнути камеру в критичні моменти, а продовжувати знімати».

Кінцева фраза фільму вже стала крилатою: «Люди витримали, не витримав бетон»

Прем’єра фільму відбулася 31 січня 2015 року в Київському кінотеатрі «Кінопанорама». На прем’єру приїхали майже всі герої фільму, покинувши бойові позиції лише на одну добу.

Покази фільму відбулися у більшості обласних центрів України з великими аншлагами. Також фільм презентували в Італії, Новій Зеландії, Австралії та Польщі.

У червні 2015 року фільм отримав приз глядацьких симпатій на 13 Міжнародному фестивалі документального кіно у Гданську.

Режисер Сергій Проскурня так вдгукувався про цю роботу: «Кантер дуже росте як режисер. Вже володіє внутрішньою мовою, яка пробивається крізь зовнішній сюжет. Це вже режисерський почерк. Між цими двома фільмами (попередній “Війна за свій рахунок” Леонід Кантер презентував на початку вересня. – Gazeta.ua) дуже велика різниця. хоча часу мало минуло. Ці біда, ризик, подолання страху і, як сказав комбат, міцні яйця, – те, чим він оволодіває. Це його внутрішня територія. яку він активно буде розвивати і яка зробить з нього сильного режисера. Захоплює, як він розкриває героя. Леонид розчехляє кожну людину, як виймають скрипку з футляра. Це треба вміти. Ці якості говорять, що в нього дуже велике режисерське майбутнє. Тільки щоб всі були живі…”

  • 2018 вийшов повнометражний документальний фільм «Міф». За що загинув Василь Сліпак». Стрічка розповідає про життя українця Василя Сліпака, Героя України, кавалера орденів «За мужність» І ст. та «Золота Зірка», всесвітньо відомого оперного співака, соліста Паризької національної опери, який покинув велику сцену, аби стати воїном і віддав життя, захищаючи Україну від російських окупантів. Завдяки Оресту Сліпаку, брату співака, автори фільму отримали доступ до архівів, зустрілися з його однокласниками, друзями дитинства, учителями, викладачами Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, артистами, композиторами і диригентами у Франції та Україні, друзями, братами, батьками. Режисери за понад півроку зібрали все архівне відео, яке можливо було зібрати. П’ять українських телеканалів поділилися своїми архівними записами про Василя Сліпака. Автори відзняли матеріал на Сході України, у Львові, Києві, Парижі. Їздили на позиції, де знаходиться батальйон Міфа, спілкувалися з його бойовими побратимами на фронті.

Стрічка «МІФ» вийшла в Україні у широкий прокат 2018 року.

А 4 червня 2018 року режисер Леонід Кантер був знайдений мертвим на хуторі Обирок. Мирослав Гай, друг Леоніда, свідчить, що той вчинив самогубство. Прес-служба поліції повідомляє, що поряд з тілом правоохоронці виявили зброю та записку, яка також свідчить про суїцид. Причини, які підштовхнули режисера до такого вчинку, досі невідомі…

Дивитися фільм «МІФ. За що загинув Василь Сліпак»: https://megogo.net/ua/view/4217991-mif.html

 

НАЗАР РОЗЛУЦЬКИЙ (1988) – історик, поет і прозаїк, учасник АТО

Народився 27 липня 1988 в Івано-Франківську. Закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, за спеціальністю «історія».

З 2010 року працював науковим співробітником в Івано-Франківському музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери.

Під час Революції Гідності декілька разів був у Києві на Майдані, але у вирішальних подіях участі не брав. У 2014 став волонтером полку «Азов», збирав гуманітарну допомогу в Івано-Франківських супермаркетах.

У 2015 р. був мобілізований в ЗСУ (строкову службу перед цим не служив). Після двох полігонів (Рівненського та Яворівського) опинився в складі 55-ї окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ», в складі якої брав участь в АТО. Із липня 2015 по червень 2016 рр. виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС.

Служив у 6-й артилерійській батареї, яка мала на озброєнні важкі гармати 2А36 «Гіацинт-Б». Спочатку був заряджаючим, згодом радіотеолефоністом, відтак у грудні 2015 р. отримав звання молодшого сержанта і посаду командира відділення управління вогнем.

Після повернення зі служби переїхав у Київ та одружився з психологинею та громадською активісткою Златою Біневич.

Із 2016 і понині працює у Музеї української діаспори в Києві старшим науковим співробітником.

Разом зі Златою Біневич та Ігорем Двигало у 2017 заснував мистецько-просвітницький проект “ЗНАЙ НАШИХ”, який спрямований на популяризацію української поезії різних епох і стилів.

2018 року захистив кандидатську дисиртецію «Боротьба радянського режиму проти українського визвольного руху на території Станіславської області (1944-1956 рр.): військовий аспект».

Випустив Книгу «Нотатник мобілізованого» (2018) — спогади про службу в армії та участь в АТО, написані у жанрі публіцистичного репортажу.

– Стати письменником я не вирішував, воно само так вийшло, – ділиться Назар. – Спочатку я навіть не мав намір писати повноцінну книгу. Хотів написати ряд статей, пов’язаних з волонтерською справою, яка потребувала грошей. Я мав написати і відправити їх у різні видання та отримати гонорари на подальшу діяльність. Але коли сів писати, зрозумів, що вийде книга. Так і народився “Нотатник мобілізованого”. Книга вийшла через два роки після мого повернення з армії. Це моя перша книга у цьому жанрі і сподіваюсь будуть ще. Є у планах і нові проекти.

Треба зазначити, що останнім часом під час обшуків, які під разними приводами влаштовуються в українських патріотів, поліція вилучає «Нотатник мобілізованого». Як гірко жартує Розлуцький: мабуть, тепер це вже екстремістська література…

В доробку письменника також збірка поезій «Прочани». Також РОзлуцький став співатором соцально-політичного фентезі «Піар для кріпаків», що побачило світ 2020 року.

Сторінка у ФБ Nazar  Rozlutsky

 

Пом’янемо захисників України, що ціною власного життя зупинили російську збройну агресію.

 

ДМИТРО СКЛЯРОВ (1983-2015)— молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Уладівка на Вінниччині. У дитячому віці переїхав із сім’єю у село Журавне. Закінчив Ладижинський технікум механізації, здобувши спеціальність механіка-техніка.

Був у складі миротворчої місії в Іраку.

В часі війни з серпня 2014-го — доброволець. 20 січня 2015-го зник безвісти під час оборони Донецького аеропорту. Опізнаний за експертизою ДНК 7 квітня 2015-го в Дніпропетровському морзі.

Вдома лишилися батьки.

 

ЮРІЙ ТИШИК (1991—2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Мизове а Волині. 2010-го закінчив Старовижівський професійний ліцей — за фахом електрогазозварника та водія. Останнім часом працював на заробітках у Польщі.

Влітку 2015 року призваний за мобілізацією. 25 квітня 2016-го підписав контракт, проходив службу у 93-й бригаді. Четвертий раз контракт підписав 26 січня 2019 року; старший солдат, механік-водій 4-ї роти 2-го механізованого батальйону 14-ї бригади.

3 жовтня 2019-го загинув від важкого поранення кулею снайпера терористів в голову ввечері — під час чергування на спостережному посту поблизу сіл Жолобок та Кримське.

Без Юрія лишились мама, сестра, дружина та маленький син.

 

АНДРІЙ ЛИХОГРУД (1971-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг.

В часі війни — командир взводу 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «зеленим коридором», який був обстріляний російськими військами поблизу села Новокатеринівка. 2 вересня 2014-го тіло Андрія Лихогруда разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу.

Без Андрія лишилась дружина.

 

СЕРГІЙ КЕРНІЦЬКИЙ (1984-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Бронниця на Вінниччині. Закінчив ПТУ у Мазурівці. Відслужив в армії водієм БТР. Після армії працював водієм на підприємстві, потім далекобійником. Об’їздив усю Україну, Росію, Польщу, Туреччину.

Призваний за мобілізацією 9 березня 2015 року. Сапер, 28-а ОМБр.

8 червня 2015-го загинув поблизу міста Красногорівка — військовий автомобіль наїхав на протитанкову міну та вибухнув — ГАЗ-53 перевозив набої на позиції українських військ. Тоді ж загинули сержант Олексій Герега, старший солдат Сергій Бедрій, солдати Олексій Бобкін, Олег Дорошенко, Олександр Мостіпан, Максим Чорнокнижний.

Без Сергія лишилися батьки та сестра.

 

ВЛАДИСЛАВ КАРПУН (1998-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився с. Велика Рублівка, Полтавська область. Щойно Владиславу виповнилось 18 рокув, у серпні 2016-го підписав контракт, пройшов підготовку в 169-му навчальному центрі «Десна». Старший солдат, стрілець зенітно-ракетного взводу 16 батальйону «Полтава» 58-ї бригади.

7 вересня у обідню пору в ході бою зазнав вогнепального проникаючого поранення грудної клітки внаслідок обстрілу опорного пункту терористами на околиці смт Новгородське. Мобільна евакуаційна група батальйону надала першу медичну допомогу та доставила до шпиталю; військові лікарі протягом 6 годин боролися за його життя, але вночі він помер.

Без Владислава лишилися мама, сестра, дружина та маленький син.

 

АНДРІЙ ВАСИЛИШИН (1984- 2014) – старший сержант ЗСУ, спецпризначенець.

Народився у с. Дорошівці, Чернівецька область. Працював у Чернівцях в охоронній фірмі «Тигр», майстер спорту із самбо.

На фронт пішов добровольцем. Старший сержант 8-го окремого полку спецпризначення (Хмельницький).

Загинув у 2014 році під час виконання бойового завдання під час мінометного обстрілу в районі с. Георгіївка аеропорту Луганська. Їхня група забезпечувала проходження колони української військової техніки в Луганському аеропорту.

 

ВОЛОДИМИР КОНОВАЛОВ (1986-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в с. Василівка на Дніпропетровщині.

В часі війни — розвідник 39-го батальйону територіальної оборони «Дніпро-2». Вийшов із оточення в Іловайську.

10 грудня до військових на блокпосту звернулися люди у формі працівників Луганського енергетичного об’єднання та попросили допомоги в ремонті ЛЕП. Військовики, не перевіривши документи, поїхали допомагати. Поблизу села Кряківка автомобіль було розстріляно терористами із засідки, тоді ж загинув старший сержант Ігор Удовицький, ще один вояк був поранений.

Без Володимира лишились мама та дружина.

 

ОЛЕКСАНДР КАПУШ (1991-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився в Ужгороді на Закарпатті. Любов до військової справи з дитинства хлопцеві прививав його дідусь — Іван Іванович, свого часу він працював у школі військовим керівником. Тож Олександр вступив на військову службу за контрактом.

Старший механік-водій — командир гірсько-піхотного відділення, 128-а окрема гірсько-піхотної бригади, м. Ужгород. З травня 2014 брав участь в АТО, зокрема у боях за Луганський аеропорт.

Загинув 6 лютого 2015-го під час бою в районі смт Чорнухине, зазнавши поранення осколком від гранати у скроню. Група розвідників, очолювана Олександром, обороняла позиції від переважаючих сил російських терористів. У найскладніший момент бою на групу зі сторони противника кинули гранату. Олександр прикрив собою товариша, а сам — загинув на місці. Залишилися батьки та молодша сестра.

 

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада