Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.04.2020

27 квітня.

Почнемо огляд з юного патріота, якому тепер завжди буде 15… Він загинув під час Маршу єдності в Харкові – через теракт, влаштований проросійськими покидьками.

Далі будуть:

  • художник-експресіоніст, у натюрмортах якого офіційна критика примудрилася вгледіти підрив совєцьких устоїв;
  • мовознавець, дисидент, який багато зробив для поширення і підвищення якості викладанян української мови на Донбасі;
  • борець, олімпійський чемпіон-1996, який виборов перше олімпійське золоте під прапором незалежної України;
  • головний редактор одного з кращих сучасних українських часописів.

 

Вшануємо пам’ять патріота:

ДАНИЛО ДІДІК (1999-2015) — 15-річний громадський активіст, який став жертвою теракту під час Маршу єдності в Харкові в лютому 2015 року.

Народився в Харкові, навчався у школі № 11. Займався плаванням, вільною боротьбою, дзюдо, самбо, грав у дитячій футбольній команді харківського «Металісту».

Як учасник фанатського та патріотичного руху в Харкові виступав на захист єдності та незалежності України після початку агресії Росії проти України 2014 року, брав участь у всіх акціях за цілісність України.

Зокрема, 27 квітня 2014 року, у свій день народження, Данило пройшов у колоні разом із п’ятьма тисячами вболівальників ФК Металіст і ФК Дніпро в ході́ «За Єдину Україну», що знаменувала, зокрема, примирення і єднання груп футбольних фанатів (аналогічну ходу в Донецьку наступного дня атакували проросійські бойовики).

22 лютого 2015, в річницю перемоги Революції Гідності, у Харкові проходила хода на підтримку єдності України, в якій брав участь Данило. Хода почалася біля Палацу Спорту, активісти вишикувалися в колону та рушили в напрямку майдану Свободи, однак встигли пройти лише 100 метрів, коли пролунав вибух.

Хлопець ішов попереду колони, перебував поблизу епіцентру вибуху й отримав тяжку черепно-мозкову травму. Травма призвела до коми. Наступного дня, 23 лютого 2015 року, не приходячи до тями, Данило помер.

Тоді від вибуху міни, закладеної проросійськими терористами, загинули ще троє учасників ходи: Микола Мельничук (18 років), Вадим Рибальченко (37 років), Ігор Толмачов (52 роки).

Патріотична спільнота, включно з відомими музикантами та поетами намагалася добитися присвоєння імені Данили Дідіка школі, де він вчився. Втім, цього і досі не відбулося – харківська влада і керівництво школи під різними приводами уникають присвоєння навчальному закладу імені патріота.

Вбивці Данила і ще трьох людей залишилися непокараними. Хоча вони і були засуджені до довічного ув’язнення, зелена влада віддала їх Росії на обмін за українських полонених.

 

Від нашого часу перейдемо до минулого, втім не надто давнього.

 

ЕДУАРД ГУДЗЕНКО (1938-2006) — художник-експресіоніст. Представник українського нонконформістського руху.

Народився у Черкасах. Закінчив Республіканське художнє училище у Кишиневі. Молодий художник проходив практику в столиці Угорщини у Корнеліу Баба.

На творчій роботі – з 1960 року. Працював у Черкасах: від 1962 – керував дитячою образотворчою студією у Палаці піонерів, монументаліст художньо-виробничих майстерень (1969-1987). У 1960-1980-х роках Гудзенко був одним із найвизначніших майстрів живописно- колористичної експресії у чисельних натюрмортах, пейзажах і жанрових композиціях.

Гудзенко блискуче дебютував у Києві, 1966 року він бере участь у виставці робіт молодих художників Української РСР. Там були представлені його картини — «Перці» та «Соняшники». Ці твори відзначали Георгій Якутович, Тетяна Яблонська та Григорій Гавриленко. Визнані майстри були щиро захоплені його яскравими кольорами та енергійно-експресивним живописом, у якому панував добрий рубенсівсько-раблезіанський гедонізм. Однак цей дебют був першим і останнім успіхом Гудзенка.

У провінційних Черкасах середини і кінця 1960-х років панувало місцеве чиновництво від мистецтва, яке дуже боялося, щоб «зверху» їм не дорікали за те, що вони допустили на місцях якісь ухили. Тому все, що вирізнялося, підлягало придушенню  Гудзенко із його яскравим експресивним живописом був оголошений ледь не ворогом народу – в його натюрмортах вгледіли не ще небудь, а підрив совєцьких устоїв. Згодом починаються утиски художника і публічна критика в Спілці художників Української РСР. Його «Автопортрета в ярмулці» написаний 1975 року, був публічно висміяний, а художник звинувачений у космополітизмі…

Згодом Гудзенко замешкав у селі Будище в 30 км від Черкас, там він продовжував творчу працю в основному у час, вільний від потуг добування хлібу насущного.

Перша персональна  офіційна виставка художника відбулася вже по його смерті – у 2007 році. Після цього творчість Гудзенка набуває популярності, виставки його робіт проходять

Читати про атмосферу, в якій працював художник, та дивитися твори можна тут: https://web.archive.org/web/20180821031741/https://eduardgudzenko.ru/zhurnal-nacionalnoe-obshhestvo-xudozhnikov-ukrainy-obrazotvorche-mistectvo-2006g/

 

ВАСИЛЬ ГОРБАЧУК (1929-2013) — мовознавець. Доклав багато зусиль для поширення і підвищення якості викладання української мови на Донбасі.

Народився в селі Міжлісся Брестської області в Білорусі, у родині етнічних українців. До війни навчався в початковій польській школі, яка з вересня 1939 р. стала білоруською. Прочитав багато книжок польських авторів, та до національного самовизначення найбільше його спонукав «Кобзар» Т. Шевченка, «Мала історія України» І. Крип’якевича. У вересні 1944 р., подаючи документи до восьмого класу білоруськомовної школи, записався українцем.

Закінчив 1952 року філологічний факультет Львівського університету. Вчителював, а з 1956  працював викладачем у різних педагогічних інститутах України.

У Миколаївському педінституті Горбачук дорікнув викладачеві української літератури, що той навіть в аудиторії спілкується зі студентами російською мовою. Цього було досить, щоб як «націоналіста»  Горбачука «скоротили». Він добився поновлення на роботі, але вже в Горлівському педінституті іноземних мов на Донеччині.

Після успішного захисту кандидатської дисертації з лінгводидактики в 1959 році Горбачук був прийнятий викладачем Вінницького педінституту. Буваючи в Києві, він зустрічався із своїм другом студентських років дисидентом Євгеном Сверстюком, одержував самвидавну літературу, давав читати її надійним колегам та студентам. Однак дехто з цих читачів «попався» і дав свідчення, від кого отримав літературу.

У зв’язку з сімейними обставинами у вересні 1966 Горбачук перевівся в Кіровоградський педінститут. Тут він відчув, що знаходиться під пильним наглядом спецслужб. Восени 1968 був викликаний в обласний КДБ з приводу свідчення Сорокіна (з Вінниці) про те, що Горбачук давав йому читати працю Івана Дзюби. В серпні 1972 р., за подаванням КДБ, поспіхом, незаконно (знаходився у відпустці, інкриміновані переступи не були доведені), Горбачука звільнили з роботи.

Куди він тільки не звертався у спробах знайти роботу – звідусіль приходили відмови. Лише з допомогою Дмитра Кравчука, проректора Слов’янського педінституту на Донеччині, та при співчутливому ставленні ректора цього інституту Івана Петрика (брата якого розстріляно в 30-ті роки) вдалося у вересні 1973 р. влаштуватися там на роботу. У виші були раді залучити високопрофесійного методолога викладання української мови.

З 1984 по 1988 р. Горбачук був завідувачем кафедри української мови і літератури, з 1994 до 2003 — декан філологічного факультету Слов’янського держпедуніверситету.

У роки незалежності організував при факультеті науково-дослідницьку групу «Південна Слобожанщина», «Бібліотеку української зарубіжної літератури», заснував альманах «Євшан», який став трибуною для обдарованої молоді, встановив зв’язки з українською діаспорою, яка надавала допомогу факультету та студентам-відмінникам. Брав активну участь у роботі Донецького обласного Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

Найбільшою своєю заслугою сам Горбачук вважає досягнення в підготовці вчителів української мови і літератури для шкіл Донеччини. Отримавши на початку 80-х років конкретні дані про катастрофічний стан з викладанням цих предметів у Донецькій області, Горбачук, порушив перед МО УРСР клопотання про відкриття додаткової філологічної спеціалізації на факультеті підготовки вчителів початкових класів. Такий дозвіл було отримано лише в 1988 році.

1993 року в Слов’янському педінституті відбувся перший випуск фахівців зі спеціальності «Учитель початкових класів та української мови і літератури в середній школі». Наступного року Горбачук добився дозволу міністерства на відкриття в СДПУ окремого філологічного факультету.

Горбачук також брав участь у релігійних справах: 1991 року увійшов до ініціативної групи зі створення парафії Української автокефальної православної церкви. Громада УАПЦ існує у Слов’янську і нині.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ОЛІЙНИК (1966) — борець, Чемпіон Олімпіади-1996 в Атланті.

Народився у місті Маріуполь. Почав займатися греко-римською боротьбою з 1972 року, у 1987 році закінчив Київський державний інститут фізкультури. У 1994 році йому було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту України».

На Олімпіаді 1996 року в Атланті В’ячеслав Олійник виборов золоту медаль, яка стала першим золотом на літніх Олімпійських іграх, яку здобули наші спортсмени під прапором незалежної України.  (А першим олімпійським золотом в історії України стала нагорода луганчанина Олега Кучеренко у 1992 році – цей борець тоді виступав під прапором Олімпійських ігор. З 1994 року він – громадянин Німеччини, в Атланті посів 12 місце).

  • На Іграх-96 для мене вирішальною став третій поєдинок – з німцем Бульманном. У нас з ним була десятирічна історія протиборства, – розповідає В’ячеслав Олійник. – Наша перша зустріч відбулася на чемпіонаті Європи в 1986 році, тоді переміг я. І почалося: то я перемагаю, то він. Напередодні Олімпіади-92, на міжнародному турнірі в Барселоні, я виграв, тому, думаю, Бульманн дуже зрадів, що на Ігри в Іспанії я не приїхав. А в Атланті я багатьох змусив похвилюватися. Але я вірив, що перемога буде за мною. Перемігши Бульманна, відчув, що без медалі додому не повернуся. Потім був бій з чемпіоном світу-95 турком Басарія. Він специфічний борець з арсеналом спеціальних прийомів. Але я знайшов контраргументи. А в фіналі я переміг – 3: 0 – поляка Фафінського. Багато хто казав, що мені пощастило. Так, мені пощастило! Везе сильним, готовим до перемог.

В’ячеслав одружений, виховує сина та дочку. Каже, що ніколи б не віддав сина у боротьбу, бо це дуже травматичний вид спорту. Наприклад, 1990 року на чемпіонаті світу, де В’ячеслав став бронзовим призером, йому відірвали м’яз стегна і пошкодили 9 хребців…

Після завершення спортивної кар’єри жив у Маріуполі, працював головним тренером клубу «Азовмаш». Член Національного олімпійського комітету. Консультує спортсменів у Норвегії, Польщі, інших європейських країнах. Останнім часом брав участь у підготовці борців  національної збірної Казахстану.

 

ДМИТРО КРАПИВЕНКО (1979) — журналіст, публіцист, волонтер. Головний редактор часопису «Український тиждень», редактор українського видання «Світ у 2019 році».

Народився 27 квітня 1979 в Туркменістані. 2001-го закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. В журналістиці з 1999-го. Працював у журналі «Галицькі контракти», на 1+1.

З 2011-го — в «Українському тижні», від 2014-го — на посаді головного редактора. Це один з найзмістовніших і послідовно патріотичних часописів в Україні.

Раджу хоча б подеколи переглядати:  «Український тиждень» онлайн https://tyzhden.ua/

Авторські колонки https://m.tyzhden.ua/column/byAuthor/140

Сторінка в ФБ: Krapyvenko Dmytro

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії:

 

ЮРІЙ ОЛЕФІРЕНКО (1965-2015) — капітан I рангу ЗСУ, командир 73-го морського центру спеціального призначення Військово-морських сил ЗСУ.

Народився в селі Криничувате на Кіровоградщині. У 1974 році родина переїхала до міста Бобринець.

З травня 1983 року — на строковій військовій службі, розвідник-снайпер. З вересня 1984 року по серпень 1988 року брав участь у бойових діях в Афганістані.

1992 року закінчив Рязанське вище повітряно-десантне командне училища. Викладав  в 50-ому окремому навчальному  загоні спеціальної підготовки, з часом обійняв посаду  командира загону спеціального призначення 50-го центру спеціальної підготовки.

Згодом – командир загону підводного мінування, пізніше – заступник командира — водолазний спеціаліст 73-го морського центру спеціальних операцій (Очаків). У 2008 році закінчив факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України.

З жовтня 2008 по грудень 2009 у складі литовського контингенту брав участь у міжнародній коаліційній місії зі сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан під проводом НАТО як командир української розвідки (всього у складі контингенту — 7 українських миротворців), працюючи одночасно і головним перекладачем української миротворчої місії. Після повернення — начальник штабу — перший заступник командира 73-го морського центру спеціального призначення ВМС ЗСУ.

Після звільнення в запас у 2010 році, Олефіренко мешкав з сім’єю в Кіровограді.

Влітку 2014 р. добровільно звернувся до військового комісаріату і добився призову на військову службу за мобілізацією, був призначений командиром 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух опору» (з листопада 2014-го – 42-й мотопіхотний батальйон 57-ї ОМБр), протягом трьох місяців перебування на цій посаді він зробив усе можливе для створення і підготовки нової частини і безпосередньо очолював дії її підрозділів у районі АТО.

Після загибелі 16 серпня у районі АТО командира 73-го морського центру спеціального призначення капітана 1 рангу Олексія Зінченка офіцери центру звернулися до командування ВМС Збройних Сил України з клопотанням про призначення на посаду командира військової частини найдостойнішого, на їхню думку, офіцера – капітана 1 рангу Олефіренка.

І у вересні 2014 р. Юрій Борисович очолив 73-й морський центр спеціального призначення і невдовзі знов повернувся до району АТО. Підпорядковані йому підрозділи морського спецназу успішно виконували бойові завдання зі спеціальної розвідки на непідконтрольній українським військам території, коригування вогню артилерії, виявлення та знищення незаконних збройних формувань. Капітан 1 рангу Олефіренка неодноразово особисто брав участь у бойових діях.

Під час виконання завдання з коригування артилерійського вогню по позиціях бойовиків поблизу с. Павлополя Донецької області Юрій Олефіренко за допомогою безпілотного літального апарату виявив місце розташування ворожої мінометної батареї, завдяки чому ударом артилерії ворожу позицію було знищено і припинено інтенсивний обстріл, під яким перебували мирні мешканці села. Проте одним із останніх залпів противнику вдалося накрити спостережний пункт 93-ї окремої механізованої бригади, де перебував капітан 1 рангу Олефіренко.

Загинув 16 січня 2015 року під час мінометного обстрілу в районі сіл Гранітне та Миколаївка Волноваського району Донецької області. Ризикуючи власним життям, він зіштовхнув в укриття трьох військовослужбовців, закривши їх собою від осколків мінометної міни, яка вибухнула у кількох метрах від них – і дістав при цьому множинні тяжкі поранення, від яких помер дорогою до госпіталю.

 

ДМИТРО ПОСОХОВ (1990-2914) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Плоске, Харківська область. Вступив до Харківського політехнічного інституту, 2008 року призваний до лав ЗСУ.

Мобілізований в березні 2014-го, кулеметник, 25-та окрема повітряно-десантна бригада.

30 липня 2014-го загинув в часі обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських військових, які супроводжувалися атаками із засідки на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська.

Без Дмитра лишилися батьки та брат.

 

ДМИТРО КУЗЬМІН (1974-2014) – сержант ЗСУ. Командир відділення, 2-й батальйон спецпризначення НГУ ”Донбас”.

Народився у Свердловській області Росії, коли йому було 5 років, родина переїхала в Україну, на Черкащину. Батько Дмитра був художник. Після закінчення школи, також маючи хист та бажання продовжити батьківську справу, Дмитро вступив до Київського художнього училища. Після закінчення першого курсу 1992 р. був призваний на строкову військову службу, яку проходив у частинах Національної гвардії України, дислокованих у Донецьку. Зарекомендувавши себе якнайкраще, був звільнений у запас у званні сержанта.

Закінчив Львівську комерційну академію, у стінах якої познайомився з майбутньою дружиною Зоряною. У подружжя було двоє дітей.

Дмитро захоплювався фотографією, і це хобі перетворилося на професію: він працював фотографом на курортах Єгипту.

З початком  Революції Гідності він повернувся в Україну, брав активну участь у діяльності Самооборони Євромайдану.

Після анексії Криму добровольцем став до лав батальйону «Дніпро-2». «Де я – там мир» – жартував він. Прізвисько «Миротворець», яке стало його позивним, Дмитро отримав після того, як йому вдалося врегулювати конфлікт поблизу міста Червоноармійська, коли під час проведення «референдуму» натовп прихильників так званої “ДНР” спробував заблокувати рух колони його підрозділу. Дмитро, знявши шолом і балаклаву, сміливо вийшов на переговори, і його щирі слова про те, що українські силовики не воюють з мирним населенням, змусили мітингувальників відступити й пропустити колону.

Згодом Дмитро уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України, обійнявши посаду командира відділення батальйону спецпризначення «Донбас». Після проходження курсу бойової підготовки, одним з перших вирушив у район проведення антитерористичної операції.

Загинув 10 липня 2014 року під час виконання службово-бойового завдання в селі Улянівці Красноармійського району Донецької області – натрапив на ворожу засідку та дістав смертельного вогнепального поранення.

Залишилась дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР КОВТУН (1979-2016) — старшина ЗСУ.

Народився в селі Черевки, Полтавська область. Хотів стати військовим — але спочатку не склалося. Працював бригадиром у будівельній бригаді в приватному підприємстві.

Підписав контракт на військову службу в листопаді 2014 року; взимку вирушив на фронт. Старшина, заступник командира взводу роти вогневої підтримки 3-го батальйону, 25-та окрема аеромобільна бригада. 16 серпня здійснив перший стрибок з парашутом.

17 серпня 2016-го під час обстрілу промзони Авдіївки зазнав смертельного поранення в шию — кулею снайпера: під час обстрілу з мінометів й гранатометів почали розходитися бронеплити укріплення, Олександр підбіг закріпити одну з них — в цю щілину й влетіла куля.

Без Олександра лишилися мама та молодший брат, який теж воював, захищаючи Україну від російських окупантів на Донбасі.

 

ЮРІЙ БЕРЕЖНИЙ (1984-2014) – сержант ЗСУ.

Народився в смт Чупахівка, Сумська область.

Сержант, командир відділення, 91-й окремий полк оперативного забезпечення.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим “зеленим коридором”, який російські окупанти перетворили на коридор смерті. Тіло Юрія разом з тілами 87 інших загиблих було привезено до запорізького моргу, упізнаний бойовими товаришами та родичами.

Залишилися дружина і син.

 

СЕРГІЙ ЧУРА (1986-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Лошнів Тернопільської області. 1996 року помирає батько, мати одна виховує трьох дітей.

Сергій їздив з будівельною бригадою на тимчасові заробітки до Києва; допомагав мамі Марії Сергіївні по господарству.

Мобілізований 25 квітня 2015 року. Солдат 128-ї гірсько-піхотної бригади, проходив службу на Луганщині.

У листопаді бійці зі Станиці Луганської поверталися до Львова, Сергій планував на кілька днів приїхати додому; але дорогою потрапили під обстріл терористів. Сергій Чера сидів попереду, збоку від водія; снайпер через вікно влучив йому в голову. З важкими травмами (вибитим оком та розтрощеною головою) бійця доправили до Харківського військового шпиталю, де він помер 15 листопада 2015 року.

 

ЮРІЙ ОНІЩУК (1990- 2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Луцьку, закінчив ВПУ будівництва та архітектури.

Мобілізований у квітні 2014-го, солдат, 51-а ОМБр.

В ніч на 25 серпня 2014-го загинув під час бою за Іловайськ поблизу Кутейникового. 3-й батальйон бригади в тому часі опинився у оточенні біля Березного — Оленівки під постійним артобстрілом.

 

ФЕДІР МЕЛЬНИЧУК (1994-2016) — сержант ЗСУ.

Народився у сю Бейзимівка, Житомирська область.

Оператор (42-й окремий мотопіхотний батальйон, 57-ма окрема мотопіхотна бригада). Загинув від численних осколкових поранень внаслідок гранатометного обстрілу.

Залишились батьки, молодші брат і сестра, дружина та двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР СЕРГЄЄВ (1993-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Обухів (Київська область) у родині лікарів. 2008 року вступив до Національного авіаційного університету, проте через рік вирішив покинути навчання та пройти строкову військову службу. Служив у підрозділі зенітно-ракетних військ Повітряних сил ЗСУ, дислокованому в Одесі, до жовтня 2011 року. Потому жив у рідному місті. Працював у ПАТ «Київський картонно-паперовий комбінат» — вантажником, розмелювачем картону.

17 липня 2015 року мобілізований, після проходження підготовки на Львівщині зарахований у 81-шу бригаду снайпером; командир відділення 3-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону. У телефонних розмовах з рідними не повідомляв, де перебуває.

6 липня 2016-го в промзоні Авдіївки під час обстрілу, який вели терористи, міна 120-мм калібру залетіла у бліндаж, загинули двоє бійців — Володимир Сергєєв і солдат Олег Лисевич, ще 3 вояки зазнали поранень. Володимир потрапив під завал, осколок не пробив бронежилет наскрізь, однак боєць зазнав травми голови, обох рук і ніг та живота; помер у лікарні.

Без Володимира лишилися батьки та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада