Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.10.2020

26 жовтня. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, застреленого під час спроб силового придушення Революції Гідності.

Далі в огляді:

  • Хоровий диригент, голова Державно капели бандуристів, який 5 років провів у таборах за «антисоветчину» і якому Максим Рильський присвятив вірша;
  • Співачка з голосу якої записано понад тисячу писень, майстриня художнього ткацтва, хранителька народних традицій Полісся;
  • знана акторка, яка зажила слави завдяки ролі у фільми Леоніда Бикова «У бій йдуть самі «старі»;
  • письменник, автор історичних романів;
  • письменниця, яку вважають авторкою першого українського роману доби незалежності;
  • письменник, автор захоплюючих психологічних романів.

 

Також пом’янемо захисників України, о загинули відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо:

 

АНДРІЙ САЄНКО (1962-2014) – підприємець, громадський активіст, учасник Євромайдану.

Народився у м. Сміла на Черкащині, жив у Фастові на Київщині. Працював  токарем, слюсарем,  потім  електриком,  але зрештою  став  приватним  підприємцем,  орендував  торгову  точку  на  Вечірньому ринку в Фастові.

Андрій мав активну громадянську позицію, був учасником «Помаранчевої революції» 2004 року, а також податкового Майдану 2010 року.

Разом зі старшим братом Юрієм вперше поїхали у столицю на Майдан 1 грудня – одразу після побиття студентів. Були дуже обурені – навіть за Кучми такого не було!

Спочатку брати їздили на акції протесту по черзі. Під час перших серйозних зіткнень з міліцією, що спричинили  перші  жертви, Андрій був на Грушевського. Після цих подій старший брат вирішив припинити свою участь у мітингах. Він вважав, що протест повинен бути виключно мирним.

Молодший брат мав іншу думку: якщо влада ігнорує мирні акції, треба переходити до більш рішучих дій. Він почав ночувати на Майдані, вступив до Самооборони Майдану, входив до Самооборони Фастова.

Андрій  Саєнко  востаннє  вирушив на Майдан 18 лютого – і лишився там назавжди. Він загинув 20 лютого 2014 року від кульового поранення. Разом з групою інших протестувальників прикривав відхід основної частини майданівців під час першого наступу на позиції «Беркуту» того дня. Отримав смертельне поранення у 9:08 на пішохідному переході біля готелю «Україна».

«Я подзвонив йому десь о 8:00. Він дуже коротко сказав, що не має часу, мусить бігти», — згадує старший брат Юрій. Це була їхня остання розмова. Потім телефон відключився. Юрій почув по радіо, що на Майдані стріляють з автоматичної зброї, і почав набирати брата ще і ще.

Мобільний  озвався  десь  о  пів  на дванадцяту.  «Андрій!»  —  скрикнув Юрій.  «Ні,  це  не  Андрій,  це  волонтер, — відповів незнайомий голос. — Андрій мертвий».

Волонтер передав телефон лікареві, який намагався врятувати Андрія. Той сказав, що куля влучила в ділянку лопатки і прострелила легені, тому спроби реанімації виявилися марними.

«Коли ми забирали його з Майдану, там було двоє його друзів, вони сказали,  що  він  добре  захищав  барикади», — згадує Юрій.

Без Андрія залишилися матір, брат, дружина і два сини. Старший син Олексій також брав участь у Євромайдані, входив до складу Самооборони.

 

Повернемося до більш ранніх часів.

 

ДМИТРО БАЛАЦЬКИЙ (1902-1981) — хоровий диригент, художній керівник зразкової капели бандуристів. Був репресований совєтами.

Народився у Гайсині на Вінниччині, де ще юнаком керував аматорською хоровою капелою. Професійну освіту здобув у Київському музично-драматичному інституті (1929).

З 1937 року керував Державною капелою бандуристів. Втім, тривало це недовго, бо 1 вересня 1938 року Балацького заарештовано – за «активне проведення антирадянської агітації, розповсюдження провокаційних чуток, участь у контреволюційній організації». Вирок – 5 років таборів.

Дмитро Балацький був одним із небагатьох бандуристів, який під час допитів виявив неабияку мужність, не визнавши своєї вини і не обмовивши нікого зі своїх друзів чи колег. У 1939-му році подавав заяву на касацію вироку, яку було відхилено.

Карався в Казахстані. Після повернення з часом влаштувався художнім керівником в одеській філармонії (1947–48). 1949-го року одержав призначення на посаду керівника хорового колективу обласної філармонії до Полтави. Більше 20-ти років керував чоловічим вокальним ансамблем музичної школи при філармонії. Викладав у вечірній музичній школі, керував робітничими хорами.

У репертуарах усіх хорових колективів, якими керував Дмитро Балацький у 50-70-х роках XX століття, обов’язково були твори Т. Шевченка. Дбав про популяризацію української пісні і збереження старовинного репертуару.

Максим Рильський присвятив Балацькому вірш «Бетховен».

 

УЛЯНА КОТ (1936) — співачка, майстриня художнього ткацтва, хранителька народних традицій Полісся.

Народилася у селі Крупове на Рівненщині, жителі якого здавна славилися своїми рукомеслами.

Уляна Кот в свої поважні літа тримає в пам’яті більше тисячі народних пісень, знає до дрібниць поліське весілля, обжинки й інші обряди. Ткані нею рушники та тоненькі серпанки – характерні для полісся прозорі лляні тканини – зберігаються в приватних колекціях і музеях по всьому світу.

У рідному селі Уляна Кот організувала фольклорно-етнографічний ансамбль «Берегиня» і керувала ним з 1985 по 1991 рр. та дитячу фольклорно-етнографічну студію «Серпанок» (1991—1996 рр.). Уляна

Фірма «Мелодия» (Москва) в 1982 році випустила диск «Поет Уляна Кот», де вміщено 18 пісень, записаних від співачки.

З її голосу фольклорист Кузьма Смаль у 2002—2004 роках записав 1050 творів (колядки, щедрівки, веснянки, козацькі, рекрутські, солдатські, соціальні і родинно-побутові, жартівливі пісні, балади, пісні про кохання), що увійшли до збірників «Ой зозулько, сива пташко» (2005 р.), «Ой та зацвіла черво­на калина» (2008 р.), «Поліське весілля» (2011 р.).

Ткати «поліський серпанок» вона навчилася від матері, і усе життя створює рушники, настільники, серветки, вбрання.

Більше про Уляну Кот і мистецтво поліського серпанку: https://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=478

 

ОЛЬГА МАТЕШКО (1947) — акторка, яка зіграла понад 70 ролей у кіно. Стала відомою завдяки ролі у фільмі «У бій ідуть самі «старі».

Народилась с смт Гостомель на Київщині в родині робітника. Закінчила Всесоюзний державний інститут кінематографії.

З 1969 року працювала актрисою на кіностудії ім. О. Довженка. Її найвідоміша роль у фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть самі «старі».

Чоловіком Ольги Матешко був кінооператор і режисер кіностудії Олександр Ітигілов. У 1986 році він брав участь у зйомках аварії на Чорнобильській АЕС, отримав велику дозу опромінення і помер від променевої хвороби у 1990 році, що стало для Ольги глибокою трагедією.

У 1994 році Ольга Матешко у складі делегації поїхала в США і залишилася там. Викладала у Свято-Сергіївської академії на Манхеттені, працювала на телеканалі для українських емігрантів. Нині актриса буває в Україні, знімається в кіно.

 

ВІТАЛИЙ РОГОЖА (1947) – письменник, автор історичних романів.

Народився у с. Мурахівка, Миколаївська область. Вірші почав писати ще у школі, після закінчення якої приїхав до Миколаєва, працював на заводі імені 61-го Комунара. Закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут.

Любов до слова привела його до Миколаївського обласного літературного об’єднання при газеті “Южная правда”.

Рогожа – автор історичної трилогії «Запороги».

Перша книга «Петро Сагайдачний» розповідає про звитяги славного запорожця.

У другій книзі «Богдан Хмельницький» подається відмінний від звичного погляд на вчинки гетьмана.

У завершальній книзі «Іван Мазепа» йдеться про те, що гетьман хотів створити державу руського народу союзною московській, а Петро І бачив Мазепу одним із своїх слуг. Автор доводить, що з них двох зрадником є Петро Романов. Роман в трьох книгах «На зламі імперій»

Зараз письменник працює над наступною трилогією «На зламі імперій».

2019 року вже вийшла друком перша книга «Не віддаймо Україну нікому!». Ця назва є девізом полку ім. Павла Полуботка, створеного Миколою Міхновським у 1917 році в Києві. У романі осмислюється історія становлення українського народу у двадцятому сторіччі, на тлі першої світової війни і зламу головних європейських імперій, показано національно-визвольну боротьбу.

 

ГАЛИНА ТАРАСЮК (1948) – письменниця.

Народилася в селі Орлівка Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями.

Після закінчення з відзнакою середньої школи, Галина працювала вчителькою англійської мови у восьмирічці та літпрацівником Теплицької районної газети «Зірка» на Вінниччині.

В 1968 році через гоніння за «націоналістичні погляди» змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в місцевій пресі, на обласному телебаченні, старшим науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича.

Також Галина Тарасюк Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої громади Буковини.

2000 року переїхала в Київ до чоловіка — кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти», кореспондентом «Вечірнього Києва» і інших ЗМІ.

У доробку Тарасюк – півтора дестяка романів та збірок малої прози.

Серед літературознавців існує думка, що українська література доби незалежності почалася з першого роману Галини Тарасюк «Смерть – сестра моєї самотності», що був вперше надрукований 1993 року у журнальному варіанті.

У центрі роману трагічно-містичне переплетіння доль двох талановитих жінок, зіткнення двох неординарних характерів. Ця дружба – ворожба між подругами продовжується навіть після загадкової смерті однієї з них і дивовижного зцілення другої.

Талановита спроба Галини Тарасюк художньо осмислити тогочасне українське буття «на зламі» епох мала ефект вибуху бомби. Мабуть, тому офіційна критика, яка тоді переживала стан колапсу, зустріла роман вороже, звинувативши авторку в «очорненні всього святого». Разом з впливовими на той час совєтськими сановниками і чиновниками, які впізнали себе в «героях» роману, робилося все, щоб «приглушити» наслідки «вибуху», – «процес пішов».

Але саму Галину Тарасюк, яка зробила першою крок від літератури соцреалізму до літератури епохи незалежності, всіляко намагалися викреслити зі списків популярних авторів, а роман – з літературного колообігу. Однак сама авторка не припиняла роботи над романом, перетворюючи його на широке художнє полотно про українське життя на межі двох епох: від Чорнобильської трагедії до наших днів

У 2009 році, доопрацьований, дописаний на цілих два розділи і під новою назвою «Сестра моєї самотності», роман вийшов у видавництві «Відродження». Ефект вибуху повторився. Роман був відзначений премією імені І. Нечуя-Левицького та званням «Краща книга року» ( Національний конкурс «Книга року -2009). На початку 2010-го був перевиданий «Освітою України».

Після свого першого роману Галина Тарасюк написала багато великих і малих текстів. Її збірка оповідань «Дама останнього лицаря» написана в жанрі абсурдного реалізму, якому сприяла і сприяє пострадянська епоха, що втягла розгублених громадян у вир принизливого животіння й неймовірної винахідливості у пошуках стратегій  виживання в Україні та за її межами. Адже абсурд – це філософська категорія, яка водночас уможливлює і саме поняття, і його протилежність. Це саме те, що ми спостерігаємо навколо нас протягом десятиріч, до чого звикли, без чого вже не можемо.

Темі пошуку українцями й особливо українками щастя на чужині присвятили свою прозу багато сучасних письменниць. У Тарасюк це виходить особливо пронизливо, хоча власного досвіду в неї на цих теренах нема, для створення своїх сюжетів вона послуговується чужим.

Пам’яті свого останнього чоловіка Галина Тарасюк присвятила роман «Між пеклом і раєм». Це розповідь про долю кіномитця і в совєтські, і в постсовєтські часи, про пізнє кохання, але не тільки. Ліричні сторінки межуються зі сторінками гіркої політичної сатири, головний антигерой роману, політик  Козлорожин, є впізнаваним, проте письменниця виходить на узагальнення.

Галина Тарасюк пише багато, очевидно, що  різні твори мають різне значення, хоча письменниця завжди тримає планку. Її «Жіночі романи» – то просто добра актуальна проза, тоді як «Смерть – сестра моєї самотності» – то етапний твір української літератури.

 

ВОЛОДИМИР ЛИС (1950) – письменник.

Народився на хуторі поблизу села Згорани на Волині. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Нині редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь».

У літературі дебютував як драматург, п’ять його п’єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо. Як прозаїк заявив про себе 1985 року.

Прозові твори Лиса, а їх в його доробку близько двох десятків, читачі цінують за захопливі сюжети, складні етичні дилеми, психологізм та виразність мови. Найбільш популярним став роман «Століття Якова», він здобув перемогу у національному конкурсі «Коронація слова» у статусі «Найкращий роман десятиліття». За цим романом знято історичний мінісеріал.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИСЕНКО (1976-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Сміла на Черкащині, закінчив Кременчуцьке ПТУ № 16, автослюсар-водій. В 1995—1996 роках проходив строкову службу в ЗСУ, Івано-Франківськ. Проживав у селі Саївка на Полтавщині, по тому працював охоронником у Києві.

У червні 2014-го мобілізований, 93-тя ОМБр.  Брав участь у боях за Іловайськ у серпні 2014 року. На той час — заступник командира взводу. Вивів свій взвод з оточення. У Донецькому аеропорту був коригувальником вогню на диспетчерській вежі, ніс службу в терміналах, прикривав «дорогу життя».

17 січня бої не припинялися цілий день. В’ячеслав разом з кількома іншими своїми товаришами отримав наказ зайняти позицію у приміщенні, де була пожежна частина. Під час обстрілу більшість військових знаходилися в укритті, а Лисенко та його товариш корегували вогонь і знаходилися у самому приміщенні.

До них наблизився ворожий танк. Хлопці просили підкріплення вогнем, але його не було. Майже впритул танк російсько-терористичних угрупувань розстріляв приміщення, де був В’ячеслав з побратимом. Від отриманих поранень вони обоє загинули. Лише, коли закінчився обстріл, і все на якісь хвилини затихло, бойові друзі змогли дістатися до них і винести тіла з поля бою.

 

ОЛЕКСІЙ ЛИСЕНКО (1992-2016) — лейтенант ЗСУ.

Народився в смт Петрове Кіровоградської області. Закінчив Петрівську гімназію, перед тим — Петрівську дитячу музичну школу, клас баяна. Постійно брав участь у студентській художній самодіяльності, був учасником телевізійних шоу «Битва хорів» та «Україна має талант».

2014 року закінчив Дніпропетровськоий національний університет залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна, здобув спеціальність інженера залізничного транспорту. В часі виробничої практики працював провідником на пасажирських потягах. Працював за фахом — в Управлінні залізничним транспортом Північного ГЗК.

7 лютого 2015 року мобілізований, спочатку проходив службу на офіцерській посаді в групі інженерного забезпечення 17-ї танкової бригади. В серпні 2015-го підрозділ був направлений в район Світлодарська на будівництво укріплень, згодом знову повернулися на полігон. Останній місяць служив у 20-му батальйоні. Лейтенант, начальник інженерної служби. Підрозділ займався обладнанням фортифікаційних споруд, будівництвом загороджувальних ліній та розмінуванням.

17 лютого 2016 року під час роботи з розмінування поблизу села Піски Ясинуватського району загинув — підірвався на міні. Смертельного поранення зазнав лейтенант Дмитро Решетняк. Олексій загинув за 4 дні до демобілізації.

Похований в Петровому.

 

АНАТОЛІЙ ГРУБИЙ (1971-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у сю Торків на Вінниччині. Працював ветеринарним лікарем.

Мобілізований весною 2014-го, водій-машиніст компресора, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

18 лютого 2015-го загинув поблизу села Новогригорівка Бахмутського району під час виходу українських військ із Дебальцевого — помер по дорозі у шпиталь від поранення осколком у шию, вчергове повертаючись із пораненими побратимами.

Без Анатолія лишились батько, дружина, двоє синів.

 

ВОЛОДИМИР СТАТІЙ (1974-2014) — солдат Добровольчого Українського Корпусу.

Народився у Львові. Займався регбі, грав за місцеву команду «Сокіл».

Боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу.

Біля села Піски (Ясинуватський район) Донецької області всю ніч тривав мінометний обстріл. На ранок, коли мала відбутись передислокація після 16-годинного бою, (зі слів очевидців) хлопці пішли до одного з приватних будинків по вул. Мира 77, в який попередньо з метою пограбування могли проникнути невідомі. Але через деякий час були захоплені в полон групою сепаратистів, що прибули за цією адресою на мікроавтобусі “Газель’ за викликом господарів, яким стало відомо про проникнення до їхнього будинку. Двоє загинули, серед них Беленець Андрій Анатолійович — був розстріляний сепаратистами по вул. Миру.

Володимир Статій був захоплений та посаджений до мікроавтобусу «Газель» червоного кольору. Сепаратисти спробували з боєм вирватися на «Газелі» в бік Донецька, та постріл українських танкістів зупинив цей прорив. Розсипані по дорозі поранені бойовики, разом з бійцем «Правого Сектору» Статієм, в гарячці бою, попали під вогонь крупнокаліберного кулемета БТРу та загинули від отриманих поранень на місці.

Залишились дружина та неповнолітня донька.

 

МИХАЙЛО ДІМІТРОВ (1983-2018) – боєць Добровольчого Українського Корпусу.

Народився у с. Кірове,  Дніпропетровська область.

Доброволець, служив у Добровольчому Українському Корпусі “Правий сектор”.

Помер 17 січня 2018 р. у шпиталі від важких осколкових поранень отриманих увечері 16 січня 2018 р. в промзоні м. Авдіївка.

Залишилася донька.

 

ВАДИМ САВЕРСЬКИЙ (1989-2015) – солдат ЗСУ

Народився у м. Луцьк. Строкову службу проходив у десантних військах.

Захищати Україну зголосився добровольцем. Служив на посаді стрільця, 14-а ОМБр.

Помер 5 липня 2015 р. після тривалого лікування отриманої контузії під час виконання завдань у зоні АТО.

 

АРТЕМ КУЛАК (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Гузіїв Івано-Франківської області, виступав за Долинську ДЮСШ на змаганнях з греко-римської боротьби; закінчив школу-інтернат міста Долина. Їздив на заробітки за межі України.

У березні 2015-го мобілізований, солдат, стрілець 72-ї окремої механізованої бригади; з весни 2015 року брав участь у боях на сході України.

У ніч проти 18 липня 2015-го загинув внаслідок обстрілу, влаштованому терористами, поблизу села Новогнатівка Волноваського району.

Без Артема лишилися батько та двоє старших братів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада