Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
25.09.2020

26 вересня. Традиційно почнемо огляд з людини, яка була очільником України, і цього разу привітаємо з ювілеєм п’ятого Президента.

Далі в огляді:

  • композитор, який зробив помітний внесок у розвиток симфонічного жанру в українській музиці. Найвідоміший його твір – «Українська симфонія»;
  • жінка механік-водій танку у Другій Світовій війні, яка продала усі свої речі, щоб власним коштом збудувати танк і воювати на ньому проти нацистів;
  • скульптор, автор багатьох пам’ятників на Луганщині;
  • дисидент, політв’язень, один з провідних діячів українського національного руху, автор і поширювач самвидаву;
  • фотограф, медіа-художник, для якого фотографія є способом не фіксації об’єкту, а висловлення свого ставлення до нього;
  • генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка;
  • художник, який пройшов шлях від сюрреалізму до гіперреалізму;
  • письменник, який у творах осмислює ключові моменти української історії, і як уродженець Луганщини особливу увагу приділяє російсько-української війни.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


А почнемо огляд іменинників з державного діяча, якого чимало людей (серед яких і я) вважають найкращим з-поміж президентів України. Отже:

 

ПЕТРО ПОРОШЕНКО (1965) — політик, підприємець, п’ятий Президент України.

Народився в Болграді на Одещині. Батько на той час працював з сільгосптехнікою, а мати була головним бухгалтером в управлінні сільського господарства. Рід Порошенків документально фіксується в перепису 1835 року в Саф’янах Ізмаїльського повіту Бесарабської губернії. Родина віднесена до громади українських міщан.

Згодом родина переїхала до молдовського міста Бендери, де Петро закінчив школу. У школі він займався дзюдо, здобував нагороди на змаганнях; кандидат у майстри спорту. З 1984 по 1986 рік служив у Радянській армії.

1989 — з відзнакою закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права КНУ ім. Шевченка за спеціальністю міжнародні економічні відносини, продовжив навчання в аспірантурі. До 1992 працював асистентом кафедри міжнародних економічних відносин Київського університету.

У 2002 захистив в Одеській юридичній академії кандидатську дисертацію на тему «Правове регулювання управління державними корпоративними правами в Україні».

Володіє українською, російською, англійською й румунською мовами.

Здобувши вищу освіту, Порошенко розпочав власний бізнес з продажу какао-бобів. Згодом придбав кілька кондитерських підприємств. Потім об’єднав їх у групу «Рошен», що стала найбільшим виробником кондитерських виробів в Україні.

Бізнес Порошенка також включає в себе «Укрпромінвест-Агро», телеканал «5 канал» і низку інших підприємств. Порошенкові також належать підприємства з виробництва скла та крохмалю, страхова компанія та Міжнародний інвестиційний банк.

Статки Порошенка, котрі він ніколи не приховував, від початку не давали спокою його політичним опонентам.

Політичну кар’єру Порошенко починав народним депутатом – як безпартійний (1998-2002), як представник партії «Солідарність»(2002-2005), у складі «Нашої України» (2006-2007), потім знову як безпартійний (2012- 2014) і зараз, з серпня 2-19 року  – як голова партії «Європейська Солідарність».

1998 року Порошенко став членом фракції СДПУ(о) у ВРУ та був в її політбюро, а на початку 2000 року залишив цю партію і у травні 2000-го створив фракцію Солідарність, згодом — однойменну партію.

Восени того ж року вона увійшла до Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом — Партія регіонів). Порошенко став співголовою утвореної партії, у березні 2001 року — заступником голови, але невдовзі залишив партію.

У грудні 2001 партія «Солідарність» увійшла у виборчий блок Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став керівником виборчого штабу. Після парламентських виборів 2002 року опозиційний блок Ющенка «Наша Україна» вперше одержав понад 25 % голосів виборців.

8 лютого 2005 призначений на посаду секретаря РНБО. 5 вересня 2005 року після висунення проти нього звинувачень з боку колишнього держсекретаря Зінченка подав заяву про відставку. Тоді Зінченко звинуватив Порошенка в корупції та вимагав від нього відокремлення бізнесу від влади.

З 22 лютого 2007 Порошенко — голова Ради НБУ. 9 жовтня 2009 ВРУ підтримала подану президентом кандидатуру Порошенка на посаду міністра закордонних справ. На цій посаді він працював до березня 2010 року, коли був звільнений разом з іншими міністрами, тодішнім новообраним президентом Януковичем.

За рік Янукович призначив Порошенка міністром економічного розвитку і торгівлі України. На цій посаді працював кілька місяців і був звільнений.

На час Євромайдану був народним депутатом, до парламенту пройшов самовисуванцем. Був позафракційним членом Комітету з питань європейської інтеграції.

Під час сутичок на Банковій 1 грудня 2013 року Порошенко разом із сином вийшов на захист мирних демонстрантів від міліції та провокаторів. Потім неодноразово брав участь масових акціях, перебував на Майдані під час спроб силового придушення протестів 18-20 лютого 2-14-го.

Після перемоги Революції Гідності, Порошенко відмовився увійти в уряд Арсенія Яценюка. У контексті Кримської кризи здійснив робочу поїздку до Криму, намагаючись запобігти порушенню цілісності України, але ця спроба виявилася марною – на той час півострів вже був під контролем «зелених чоловічків».

Президентські вибори, на яких Порошенко вперше в історії України отримав перемогу у першому турі, (отримавши 54,7 % голосів) відбувалися вже в умовах російської анексії Криму та захоплення більшої частини Донбасу проросійськими терористами.

Присягу Порошенко склав 7 червня 2014 року. Під час інавгураційної промови він заявив, що використає дипломатичний досвід для підписання міжнародного договору, який прийшов би на зміну Будапештського меморандуму і зміг би надати надійні гарантії миру й безпеки, аж до військової підтримки.

Звільнення Донбасу стало першим і головним викликом, до розв’язання якого став новообраний Президент. Порошенко спочатку зробив спробу вирішити питання мирним шляхом.

20 червня 2014 року під час свого першого робочого візиту на Донбас, він  оголосив перемир’я з 18:30 до 27 червня. Він заявив, що це робиться для того, щоб терористи могли скласти зброю, а ті, хто цього не зроблять, будуть знищені. Під час поїздки він представив свій мирний план з урегулювання конфлікту в Донецьку та Луганську, який передбачав децентралізацію й дострокові вибори на Донбасі.

Але перемир’я було одностороннім, оскільки бойовики продовжили обстрілювали позиції сил АТО. Ані тоді, ані зараз, кремлівські куратори не збиралися йти на поступки. Ба більше, на той час в плани входило створення «Новоросії» ледь не на усіх сіхдних і південних землях України.

Під час «перемир’я» Порошенко мав кілька телефонних розмов у нормандському форманті з Путіним, Меркель та Олландом. 27 червня, в день підписання Угоди про асоціацію з ЄС, перемир’я було продовжено ще на 72 години.

30 червня після закінчення терміну дії одностороннього припинення вогню, Порошенко заявив: «Ми будемо наступати й звільняти нашу землю».

Станом на 27 липня в Донецькій та Луганській областях українською армією від російських бойовиків і їхніх місцевих колаборантів було визволено понад 60 міст та сіл. Переможне просування українських сил було зупинене 27 серпня, коли на територію України були введені регулярні російські війська, що прийшли на зміну російським кураторам, «козакам», «відпускникам» і іншим чужинським зайдам.

Внаслідок чого Україна втратила значні території й 7 вересня була змушена підписати Мінський протокол. Він не вирішив проблеми, але дав передишку і дозволив посилити армію, яка станом на 2014 рік перебувала у жалюгідному становищі.

12 лютого 2015 року у Мінську Порошенко, Путін, Меркель та Олланд підписали Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод.

Завдяки дипломатичним зусиллям Порошенка, українська сторона добилася, щоб її західні партнери прийняли трактування Києва, згідно з яким реалізації політичних пунктів Мінських угод має передувати виконання всіх безпекових вимог. Порошенко наголошував, що вибори на окупованому Донбасі можуть відбутися лише після виведення російських військ. Під час зустрічі із Путіним у травні 2017 року Ангела Меркель прямо вимагала від лідера Кремля припинити війну на території України. Вона поставила умову: політичні питання Донбасу можна вирішувати лише після закінчення гарячої фази бойових дій.

На брифінгу з президентом України Порошенком у Парижі президент Франції Макрон вказав на агресію Росії на Донбасі: «Агресія виходить з Росії, тобто агресором є не Україна. Також ми визнаємо, що анексія Криму є незаконною, значить, ми всі знаємо, хто розв’язав війну і хто створив цю ситуацію і в якій ситуації ми знаходимося».

Одним з головних успіхів Порошенка у зовнішній політиці стало введення західними країнами санкцій проти Росії як країни-агресора.

18 січня 2018 року Верховна Рада України прийняла президентський законопроєкт «Про деокупацію Донбасу», де Росія офіційно визнається державою-агресором і фіксується окупація частини України Російською Федерацією. Президент зазначив, що цей закон не суперечить мінським домовленостям і зазначив: «Агресору не подобається, коли його називають агресором. На злодії шапка горить і він хоче уникнути міжнародної відповідальності за свої злочини».

17 березня того ж року в інтерв’ю німецькому виданню «Westdeutsche Zeitung» Порошенко заявив, що на Сході України «не заморожений конфлікт, а спекотна війна… Українські солдати постійно гинуть від російських снайперів». Посилаючись на супутникові знімки він повідомив, що на території України використовуються близько 1000 артилерійських озброєнь, 300 ракетних систем та 700 російських танків і підкреслив, що «поки російські бойовики діють на українській землі, Мінські угоди не мають шансів». Ключовим пунктом для здійснення Мінських угод він назвав створення миротворчої місії на Донбасі, яка знешкодить бойовиків, а антиросійські санкції можуть бути зняті лише після того, «коли останній російський солдат зникне із Донбаського регіону та Криму».

30 квітня Президент і Головнокомандувач офіційно оголосив про закінчення АТО на Донбасі, яка тривала чотири роки, та наказав розпочати Операцію Об’єднаних сил. Порошенко заявив, що ООС закінчиться лише тоді, коли всі українські міста та села будуть звільнені від російського окупанта.

28 серпня 2018 року Порошенко заявив про те, що дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ буде припинено і невдовзі підписав відповідний указ.

Одним з перших кроків новообраного президента у внутрішній політиці став розпуск Верховної Ради. 24 липня 2014 року розпалася парламентська коаліція Європейський вибір, з неї вийшли: УДАР, Свобода та Батьківщина, що надало Президенту право через два місяці розпустити Раду.

25 серпня 2014 року Порошенко оголосив про розпуск ВРУ та проведення 26 жовтня дострокових виборів до парламенту. Під час виступу він заявив, що вибори допоможуть позбутися п’ятої колони й симпатиків проросійських бойовиків у Верховній Раді.

На парламентських виборах Блок Порошенка, до складу якого увійшла партія «УДАР» Кличка, набрав 21,81 % голосів та виборов більшість місць у Верховній Раді (132 депутати) і увійшов до складу коаліції «Європейська Україна».

9 жовтня Порошенко підписав закон «Про люстрацію», який був ухвалений Верховною Радою 16 вересня. Фінальна версія закону обмежує право для високопосадовців режиму Януковича обіймати посади в органах влади на 10 років, іншим — на 5.

Станом на 11 липня 2015 року було звільнено з державної служби вже понад 620 осіб, а станом на 19 вересня 2015 року було звільнено 760 чиновників, близько 80 чиновників ще проходили перевірку, а вже станом на середину липня 2016 року згідно з інформацією Єдиного державного реєстру осіб було звільнено 923 особи.

12 січня 2015 року Президентом Порошенком був підписаний Указ Про стратегії надійного розвитку «Україна-2020», яка містить 62 реформи. З них пріоритетними є 8 реформ та 2 програми. Метою реформ є досягнення європейських стандартів життя.  Реформування було необхідним також для поглиблення євроінтеграції.

14 жовтня Петро Порошенко підписав указ про створення Національної ради з питань антикорупційної політики, як консультативно-дорадчого органу при президенті. Також ВРУ прийняла Закон про прокуратуру, який забороняє прокуратурі право втручатися в цивільне життя, чинити вплив на громадян та бізнес. Того ж дня ВРУ підтримала створення Антикорупційного бюро.

Одним зі знакових процесів, які зініціював Петро Порошенко, було зменшення впливу олігархів на національну економіку. Саме це, на думку багатьох аналітиків, і призвело до того, що проти Порошенка була розв’язана масштабна інформаційна, точніше – дезінформаційна кампанія.

У березні 2015 року Верховна Рада прийняла зміни до закону про акціонерні товариства, яким знизила кворум для проведення загальних зборів аукціонерів для усіх акціонерних товариств незалежно від їх виду власності до 50 %+1 акція у 2015 році. Однією з головних цілей законопроєкту було повернення державі контролю над Укрнафтою, близько 43 % акцій якої контролював менеджмент Коломойського та 50 %+1 — держави. Коментуючи конфліктну ситуацію навколо «Укрнафти» й подальшу відставку Коломойського, Порошенко заявив, що це початок деолігархізації країни.

Внаслідок деолігархізації найбільше постраждав Дмитро Фірташ, який втратив контроль над значною частиною активів, та дніпровський олігарх Коломойський. 18 грудня 2016 року 100 % акцій ПриватБанку Коломойського було переведено у власність держави — (Міністерству фінансів). Порошенко пояснив націоналізацію «ПриватБанку» тим, що «від стану справ в цьому банку залежить вся фінансово-економічна ситуація в країні».

Найменше від «деолігархізації» постраждав Рінат Ахметов. Проте Порошенко заявив, що жоден з олігархів не має на нього впливу та зазначив, що держава повернула у свою власність «Укртелеком», що належав Ахметову.

Деякі журналісти звинувачували Порошенка у створенні власного олігархічного клану для того, щоб гарантувати довгострокове перебування при владі.

Разом з тим, журнал «Фокус» в рейтингу за 2017 рік підбив підсумки деолігархізації: «Олігархія кучмівських часів, хай і повільно, але втрачає свої позиції. З кожним роком, в рейтингу ста найбагатших людей країни з’являється все більше підприємців, які зробили свої статки без преференцій та політичної підтримки».

На деолігархізацію спрацював і закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності», що передбачає захист прав власності, економічних інтересів громадян та інвесторів, зменшення ризиків незаконного заволодіння майном.

За  каденції Порошенка врешті відбулися значні зрушення у суспільно-політичній і гуманітарній царинах.

15 травня 2015 року Порошенко підписав чотири «декомунізаційні» закони, зокрема «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки». Заборонялася радянська символіка, засуджувався комуністичний режим, відкривалися архіви радянських спецслужб та визнавалися борцями за незалежність України УПА та інші організації. Порошенко заявив, що він «зробив те, що мусив» і закликав не допускати нового червоного чи коричневого геноциду супроти українського народу.

24 липня 2015 в ході декомунізації Міністерство юстиції заборонило КПУ брати участь у місцевих, парламентських та президентських виборах, як такій, що порушує українське законодавство.Таким чином, КПУ та інші компартії було позбавлено статусу політичних. Згодом окружний адміністративний суд Києва заборонив діяльність КПУ.

Однією з головних передвиборчих обіцянок Петра Порошенка була децентралізація влади. Він не раз підкреслював, що це не матиме нічого спільного з федералізацією. 3 березня 2014 року Порошенко підписав указ про створення Конституційної комісії, яка розробляла б зміни до Конституції, що стало початком нового етапу конституційної реформи.

Порошенко заявив, що децентралізація не означатиме послаблення центральної влади в таких питаннях, як оборона, зовнішня політика, національна безпека, верховенство права, дотримання громадянських свобод. Президент матиме право розпустити органи місцевого самоврядування у випадку, якщо ті порушуватимуть суверенітет і територіальну цілісність України, а особливого статусу Донбасу проєкт змін до Конституції не передбачає.

Станом на червень 2017 року було об’єднано 413 громад, а децентралізація стала найбільш успішною реформою в Україні. За даними експертів Асоціації міст України у 2017 році кількість дотаційних місцевих бюджетів знизилася завдяки децентралізації на 24 %, а кількість бюджетів-донорів зросла на 12,5 %. Такі висновки підтверджуються даними Мінрегіону України, згідно з якими доходи до місцевих бюджетів за 2015 рік становили 99,8 млрд грн. У 2016 році ця цифра становила 144 млрд грн.

Порошенко обіцяв, що поки буде при владі, то не допустить ревізії курсу на децентралізацію, бо вона відповідає інтересам усіх українців і «децентралізація на багато років стала дуже ефективним щепленням від федералізації». Втім, як бачимо, представники нової влади, зайнялися згортанням як цієї, так і інших успішних реформ часів Порошенка, серед яких чільне місце посідає реформа армії.

Під час передвиборчої кампанії Порошенко також обіцяв реформування оборонного сектора й поступовий перехід армії на стандарти НАТО. Реформування армії було одним з головних пунктів варіанту коаліційної угоди — 2014 від Блоку Порошенка.

У 2015 році батальйони територіальної оборони, які за словами Порошенка, губернатори вважали своїми «кишеньковими збройними силами», були інтегровані в структуру ЗСУ.

2 вересня РНБО схвалила проєкт нової редакції Воєнної доктрини України. Згідно з нею: Росія головний противник України, а також затверджується відмова від політики позаблоковості та затверджує стратегічний курс на євроатлантичну інтеграцію.

6 червня 2016 року Петро Порошенко підписав указ про введення в дію рішення РНБО «Про стратегічний оборонний бюлетень України» — Державну програму розвитку ЗСУ, дорожню карту оборонної реформи з визначенням шляхів її впровадження на засадах і принципах НАТО.

В рамках реформи було створено Сили спеціальних операцій ЗСУ. 2016 року зарплати військовослужбовців було підвищено втричі. 6 вересня 2016 року Порошенко повідомив, що українська армія вже на 75 % контрактна. Повний перехід на контрактну службу планувалося завершити до 2020 року.

23 березня 2017 року Президент Порошенко ввів у дію рішення РНБО про державну програму розвитку ЗСУ до 2020 року.

Американський стратегічний радник Джон Абизейд заявляв,  що «вражений масштабами змін, які зазнали ВСУ за останні два роки».

3 вересня 2018 року Петро Порошенко закликав Верховну Раду внести зміни до законодавства, що дозволить закріпити нове військове вітання «Слава Україні!» і відповідь «Героям слава!». Вперше військове вітання «Слава Україні!» використовували 24 серпня на параді з нагоди Дня Незалежності.

Порошенко доклався також до надання автокефалії православній церкві України. Отриманню ТОмоса передувала значна дипломатична робота. 19 березня 2016 року під час візиту до Стамбула Петро Порошенко вперше особисто зустрівся із Вселенським патріархом Варфоломієм І. Після зустрічі український Президент повідомив, що обговорив з патріархом «єдину помісну церкву, яку прагне і чекає український народ». Варфоломій своєю чергою пообіцяв «молитися за мир і єдність в Україні».

У Квітні 2018 року Президент офіційно звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія І з проханням «надати Томос про автокефалію українській помісній православній церкві». Спротив представників УПЦ Московського Патріархату був шаленим. На Порошенка навіть подавали до суду через це звернення як таке, що було поза компетенцією Президента України щодо втручання у діяльність релігійних організацій, але суд відхилив позов.

15 грудня у Києві відбувся об’єднавчий собор Української помісної православної церкви, на якому був присутній Порошенко. Результатом об’єднавчого собору стало утворення автокефальної православної церкви на території України — Православної церкви України.

5 січня 2019 року патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної церкви України. У неділю, 6 січня Вселенський патріарх у Стамбулі передав Томос Митрополиту Київському і всієї України Епіфанію.

У травні 2018 року Порошенко підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України». Указом передбачено затвердження цільової програми на 2018—2028 роки, спрямованої на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури.  Логічним продовженням руху в цьому напрямку стала розробка і ухвалення мовного закону.

Зовнішня політика Президента Порошенка була спрямована на поглиблення співпраці з НАТО, ЄС та США, досягненні газової незалежності від Росії, створення міжнародної коаліції на підтримку України, а також запровадження та посилення антиросійських санкцій.

27 червня 2014 року Порошенко в Брюсселі підписав Угоду про асоціацію з Європейським союзом, чого у 2013 році не зробив Янукович, що стало однією з причин початку Євромайдану.

У липні 2017 року біли внесені зміни до Законів України «Про основи національної безпеки» та «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», якими членство в НАТО визначене як пріоритетний національний інтерес. А згодом, у лютому 2019 року Верховна Рада 334-ма голосами прийняла закон про закріплення в Конституції стратегічного курсу України на членство у Європейському Союзі й НАТО.

Після виборів, але що до інавгурації Порошенко заявив, що Україна не купуватиме в Росії газ ціною 500 доларів, а завозитиме реверсний газ, скорочуватиме споживання та розвиватиме видобуток сланцевого газу.  Взятий курс на газову незалежність був сповна реалізований: зиму 2015-16 року Україна пережила без російського газу – в перше в історії. І це виявилося вигідно не лише політично, а й економічно: купувати газ в Європі виявилося помітно дешевше.

Ще одним крупним досягненням стала угода про безвізовий режим з ЄС, яку було підписано 17 травня 2017 року. Під час президентства Порошенка Україна закінчила виконання необхідних процедур для отримання безвізового режиму з Євросоюзом. Наприкінці 2015 року ЄС офіційно визнав виконання Україною усіх умов візової лібералізації, проте запровадження безвізу затягнула криза з біженцями.

З 11 червня 2017 року українці отримали право на безвізові поїздки до країн ЄС. Порошенко назвав цю подію «остаточним і безповоротним розставанням з Москвою».

У 2017 році безвізом змогли скористатися 400 тисяч українців з біометричними паспортами. А станом на 3 січня 2019 року ним скористалися 2 млн українців.

Попри всі ці позитивні процеси, рейтинг Порошенка впав і протягом 2016—2017 років не перевищував 13-17 % підтримки. Далася взнаки масована компанія з дискредитації голови держави, яка наполегливо провадилася не лише і ЗМІ, а й в соціальних мережах. Застосовувалося не лише маніпуляції, а й відверті фейки, оббріхування і глузування. Провідною темою новин і дописів стали «зубожіння» і економічний занепад, що об’єктивно не відповідали дійсності.

Ближче до президентських виборів стали розповсюджувати і набули популярності навіть вкиди про те, що Порошенко і Путін є партнерами – і це попри те, що голова РФ відкрито заявив, що його влаштує будь-який президент України – крім Порошенка.

Наприкінці 2018 року підтримка Петра Порошенка почала зростати не в останню чергу завдяки новинам про отримання томосу ПЦУ. До середини передвиборчої кампанії рейтинг Порошенка зрівнявся з рейтингом Тимошенко: у лютому-березні 2019 року відповідно до результатів соціологічних досліджень Порошенко і Тимошенко поділяли 2-3 місця (після Зеленського), а різниця їхньої підтримки нерідко коливався у межах статистичної похибки. Втім, подолати хвилю чорного піару політтехнологам Порошенка так і не вдалося. Він програв президентські вибори Володимиру Зеленському.

Втім, меншість, що підтримала Порошенка, виявилася надзвичайно активною – вперше в історії України відбулися масові акції подяки очільнику держави, який програв вибори. Представники новообраної влади навіть висловлювали побоювання, що Порошенко так просто «владу не віддасть».

Втім, відразу після президентських виборів він привітав Зеленського з перемогою та висловив сподівання, що той продовжить курс на членство в ЄС і НАТО.

Після поразки Порошенко вирішив залишитися в Українській політиці, а не зосередитися на справах бізнесу. Він очолив виборчий список партії «Європейська Солідарність» на парламентських виборах 2019 року. Партія набрала 8,10 % голосів та отримала 23 депутатських мандатів. Ця невелика фракція у парламенті наполегливо відстоює інтереси України, а партія загалом виступає проти капітуляційних кроків, свавілля нової влади і переслідувань учасників АТО і волонтерів.

Разом з тим, Порошенко теж став об’ктом політичних переслідувань. Після того, як президентом України став Зеленський, адвокат з оточення колишнього президента Януковича, Андрій Портнов, повернувся до України та анонсував подання «десятків заяв про злочини» Порошенка. Протягом кількох місяців ДБР відкрило справи, більшість з яких — за скаргами, поданими Портновим.

І до, і під час президентства, і по тому Порошенко втрачав чималі суми на суспільні потреби. З 1998 року має свій благодійний фонд.

За інформацією радника Порошенка Юрія Бірюкова, той у 2014—2015 роках пожертвував 350 млн грн на потреби української армії.

У березні 2019 року речник виборчого штабу Порошенка Олег Медведєв повідомив, що протягом п’яти років Президент пожертвував на благодійність близько 1,2 млрд гривень, із них більше як 550 мільйонів — на потреби армії. Порошенко за ці кошти долучився до відновлення системи ППО Києва, передав на озброєння Десантно-штурмових військ і для бійців Сил спеціальних операцій снайперські гвинтівки та придбав квартири для родин спецпризначенців із Кропивницького, які перебувають у полоні бойовиків.

Родина Порошенків внесла близько 19 мільйонів гривень застави за генерала Марченка – одного з українських військових, переслідуваних за нової влади.

2020 року під час епідемії коронавірусу Фонд Порошенка та компанії «Рошен» передали медикам десятки тисяч захисних костюмів.

Від сьогодення повернемося до минулих часів.

 

МИХАЙЛО КАЛАЧЕВСЬКИЙ (1851-1907) — композитор, піаніст, музично-громадський діяч та юрист.

Народився на хуторі Калачівка поблизу с. Попівка (тепер – Кіровоградської області) в сім’ї дрібного поміщика. Дитячі роки його минули в оточенні, де звучала народна музика. У селі Рокитному, де жив його дідусь, Михайло любив відпочивати. Дідусь возив його до міста Кременчука слухати духовий оркестр, запрошував до своєї садиби музикантів.

Здобув юридичну і музичну освіту. Професійну музичну освіту він здобув у Лейпцизькій консерваторії, яку закінчив у 1876 р. Навчався юнак на кілька років пізніше від Миколи Лисенка й у тих самих педагогів.

Після повернення на батьківщину жив і працював у Кременчуку. Займається активною музично-просвітницькою діяльністю, виступає як диригент; якийсь час працює у Кременчуцькому повітовому мировому суді. З 1890 р. впродовж десятиліття, керує управою Кременчуцького земства. За цей час багато зробив для розвитку земських шкіл і лікарень.

Частина творчої спадщини Калачевського, що дійшла до нас, невелика – це струнний квартет, фортепіанне тріо та п’єси, романси на тексти російських поетів, реквієм для хору, струнного оркестру й органа, хори, “Реквієм” тощо.

Найвидатнішим твором композитора стала побудована на основі народних мелодій “Українська симфонія” – дипломна робота, вперше виконана у Лейпцігу в 1876 р. В Україні симфонію Калачевського неодноразово виконував оркестр під керуванням Д. Ахшарумова в Полтаві, а потім у Харкові й Кременчуку. За совєтських часів цей твір міцно ввійшов до репертуару оркестрів.

“Українська симфонія” Калачевського – це чотиричастинний цикл: Сонатне алегро, Інтермеццо-скерцандо, Романс, Фінал.

Перша частина симфонії лірична за змістом. Тут використано дві народні пісні – “Віють вітри” і “Йшли корови із діброви”. Друга народна мелодія (“Йшли корови із діброви”), що лягла в основу побічної партії, також зазнала певних змін, передусім метроритмічних.

Друга частина – Інтермеццо-скерцандо – жартівлива народна сцена. Музика її виросла з першої фрази народної пісні “Дівка в сінях стояла”.

Третю частину – Романс – витримано в лірико-епічних тонах. Калачевський поклав в основу теми мелодію історичної пісні “Побратався сокіл з сизокрилим орлом”. Сама тема звучить могутньо, велично, її розмірений тон, досить насичений, широкий пульс мелодичного дихання створюють епічний образ. Романс виконує в симфонії функцію ліричного центру твору, традиційного для класиків і романтиків.

Фінал симфонії пронизаний стихією танцю. Він побудований на зіставленні двох тем, в основі яких – народні танцювальні пісні “Ой гай, гай” і “Ой джиґуне, джиґуне”. Обидві теми зберегли пісенно-жанрові риси.

Дві “хвилі” розробки розгортаються на матеріалі сполучної і побічної партій. У першій підкреслено драматичні риси, у другій – жартівливі. Після репризи, яка не вносить суттєвих змін, звучить урочиста святкова кода (тему головної партії тут проведено у збільшенні).

“Українська симфонія” Калачевського – яскраво національний твір. Використавши народні мелодії, композитор зумів зберегти їх жанрові особливості і створити своєрідні народні образи. М’яка лірика, дотепний жарт, героїко-епічна пісня і сцена народних веселощів – ось стислі характеристики змісту твору. Лірико-жанрова симфонія Калачевського – помітне явище в українській музиці другої половини XIX ст.

Про розвиток (хоча й незначний) симфонічного жанру в Україні у XVIII—XIX ст. свідчать перші симфонії кінця XVIII ст.: «Українська симфонія» Е.Ванжури, симфонії Максима Березовського, Концертна симфонія Д. Бортнянського. В ХІХ столітті написали свої симфонії Іван Лозинський і Михайло Вербицький.

В 1869 р. Микола Лисенко написав свою І «Юнацьку симфонію». Через кілька років з’являється твір М. Калачевського. Поза сумнівом, що композитор уже був обізнаний із доробком Лисенка. Уже було написано багато Лисенкових романсів на вірші Т. Шевченка. Можливо, Калачевський знав і його «Українську сюїту у формі старовинних танців на основі народних пісень» для фортепіано, і симфонію, адже вони навчались композиції в одного педагога.

Більше про композитора і його родину: http://mus.art.co.ua/myhajlo-kolachevskyj-rozshuky-znahidky/

Слухати «Українську симфонію» Михайла Калачевського:         https://www.youtube.com/results?search_query=%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9+%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0+%D1%81%D0%B8%D0%BC%D1%84%D0%BE%D0%BD%D1%96%D1%8F

 

МАРІЯ ОКТЯБРСЬКА (1905-1944) — жінка-танкіст, Герой Радянського Союзу (посмертно).

Октябрська (у дівоцтві Гарагуля) народилась в селі Ближнє, (нині Красногвардійського району, Крим) у багатодітній українській селянській родині. Жила у місті Джанкой де закінчила 6 класів. Працювала на консервному заводі в Сімферополі, потім стала телефоністкою на міській телефонній станції.

У 1925 році вийшла заміж за курсанта Іллю Рядненко, молоде подружжя взяло прізвище Октябрські. У зв’язку із зміною місця служби чоловіка переїжджала в різні населені пункти України, закінчила курси медичної допомоги і водіїв.

На початку війни евакуюювалась в Томськ, де працювала на будівництві. Після загибелі на фронті чоловіка, комісара стрілецької дивізії Іллі Октябрського розпродала усі речі і щоб назбирати суму, вишивала на продаж різні вироби – Марія була такою майстерною вишивальницею, що навіть під час війни люди охоче купували її роботи.

Тоді звернулась до Наркома оборони з проханням на її заощадження збудувати танк і на ньому знищувати нацистів.

У РСЧА з 1943 року. Закінчила курси механіків-водіїв танка. В діючій армії з жовтня 1943 р. механік-водій танка «Боевая подруга», 26-ї гвардійської танкової бригади гвардії сержант.

В бою за с. Нове Село Октябрська 20 жовтня 1943 року в числі перших увірвалась на позиції противника. Була поранена, на підбитому танку три доби вона знаходилась під вогнем противника, а відремонтуавши поломку, повернулась у свій батальйон.

В бою в ніч на 18 січня 1944 року село Кринки знищила дві гармати. В тому ж бою її машина була підбита, Октябрська отримала тяжке поранення голови і 15 березня 1944 року померла від ран у фронтовому госпіталі в Смоленську.

 

ІЛЛЯ ОВЧАРЕНКО (1926-1978) – скульптор, автор багатьох пам’ятників на Луганщині.

Народився у с. Мусіївка на Луганщині, закінчив 1949 року Луганське художнє училище. Жив і працював у Луганську.

Серед творів Овчаренка: пам’ятник Володимиру Сосюрі у Лисичанську (1966); пам’ятник Тарасу Шевченку в с. Соколова Балка на Полтавщині (1967, у співавторстві), монумент «Україна — визволителям» у смт. Міловому Луганської області (1972, у співавторстві); пам’ятник Володимиру Далю, м. Луганськ (1972, у співавторстві); портрети матері (1960), хірурга Ю. Єненка (1969).

 

ЄВГЕН ПРОНЮК (1936) – діяч українського національного руху, автор і поширювач самвидаву. Політв’язень. Народний депутат України (1994—1998).

Народився у с. Хом’яківка, (нині – Івано-Франківської області) в сім’ї коваля, учасника підпілля ОУН-УПА.

1957–1962 навчався на філософському факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка, по закінченні працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР.

«За хліб не платять свободою» – під такою назвою вийшла світ книжка Євгена Пронюка. І це завжди було його кредо.

Бунтарська історія Євгена почалася у 1965 році. Тоді молодший науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР Євген Пронюк подав до захисту дисертацію, рекомендовану вченою радою інституту. Того ж року у видавництві «Наукова думка» мала вийти книжка на тему, якій була присвячена дисертація: «Суспільно-політична, філософська думка в Галичині другої половини ХІХ ст.».

Перед 29-річним ученим відкривався широкий шлях у науку й належне місце в суспільстві. Щоправда, в тодішньому – совєтському – суспільстві. Але в тому ж 1965 році Україною прокотилася хвиля арештів серед національно свідомої інтелігенції. У серпні-вересні були арештовані Іван Світличний (літературний критик, організатор опору комуністичному пануванню), Валентин Мороз (історик), Анатолій Шевчук (лінотипіст друкарні), Святослав Караванський (філолог), Ігор Герета (науковець, краєзнавець), Михайло Осадчий (письменник, літературознавець), Михайло Горинь (науковець, психолог), його брат Богдан (мистецтвознавець) та інші активісти, що про них написав В’ячеслав Чорновіл у своїй книзі «Лихо з розуму».

Викликів на допити у справі арештованих виявилося достатньо, щоб на цьому обірвалася наукова кар’єра Пронюка. Саме ця життєва ситуація відбита в його вислові «За хліб не платять свободою».

 

До національно-визвольної боротьби Пронюк – тоді ще студент Київського державного університету ім. Шевченка, робітник заводу ім. Письменного – долучився з кінця 1950-х років. Працюючи в Інституті філософії, Євген займається друком та розповсюдженням самвидавної, забороненої літератури. Згодом у вироку буде перераховано 58 (насправді то не всі, а тільки ті, що потрапили до рук кадебістів) назв книжок, статей, поетичних творів, що доходили до українського читача через руки Євгена Пронюка, – авторства Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби , «Приєднання чи возз’єднання» Івана Брайчевського, трактати Андрія Сахарова, видані у США «На багряному коні революції» та «Вивід прав України» Богдана Кравціва, «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями» Івана Мазепи, «Четвертий універсал Української Центральної Ради» тощо.

В Інституті філософії утворився гурт молодих патріотів-науковців, який одержував самвидав (як правило, від Івана Світличного), розмножував, розповсюджував, зберігав серед співробітників, щоразу наражаючись на небезпеку опинитися в лабетах КДБ.

Пізніше керівник ЦК КПУ Щербицький донесе радянському лідеру Брежнєву: «Пронюк создал групу единомышленников из числа научных работников Института философии и студентов Киевского политехнического института и Киевского госуниверситета, пытался возобновить выпуск нелегального антисоветского журнала «Украинский вестник», подбирал для этих целей надежную квартиру, изыскивал средства для размножения антисоветских материалов».

Звільненню Євгена Пронюка з роботи у 1965 році за наполяганням КДБ вдалося запобігти завдяки тодішньому директорові Інституту філософії Павлові Копніну. Він умовив працівників ЦК КПУ, висунувши прості аргументи: мовляв, Пронюка в інституті вже всі знають, а при працевлаштуванні на іншій роботі цей чоловік залучатиме нових людей до свого розуміння речей. Так Євгена залишили працювати в інституті, але вже на посаді бібліографа.

А Пронюк продовжує опір і пише та розповсюджує самвидавську статтю «Стан і завдання українського визвольного руху». Сучасні історики вважають цей матеріал програмою тодішньої боротьби за демократизацію й незалежність України – постулати того документа закріплено Конституцією України 1996 року.

Національно-визвольна боротьба в Україні наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років загострювалася, а роль самвидаву викликала в совєтських урядових і кадебістських колах таку стурбованість, що 13 січня 1972 року вони почали широкі переслідування, арешти за національно-патріотичні погляди. Однак Пронюк зі своїми однодумцями не припиняв розповсюдження самвидавної літератури, не відмовлявся від пошуків інших способів протесту.

Євген спільно з Василем Лісовим замислили видання шостого числа чорноволівського «Українського вісника» з метою відвернути звинувачення арештованого В’ячеслава Чорновола у виданні журналу після його арешту. За допомогою студентів університету – Івана Гайдука та інших – вдається видати черговий номер часопису, присвячений арештам українських діячів культури, науки та мистецтв.

Усе це робиться під уже неприхованим стеженням КДБ. Відтак 6 липня 1972 року Пронюка заарештовують.

 

Перебуваючи під слідством, Євген Пронюк намагався всіляко вигородити, захистити інших. Цікаве зізнання його адвоката Кржипицького, який заявив, що протоколи допиту Пронюка легко читати, бо на всі запитання слідчого дається одна відповідь: «З етичних міркувань відповідати не буду».

1973 року Пронюк засуджений Київським обласним судом на 7 років таборів суворого режиму (відбував у Пермській області) і 5 років заслання (заслання відбував у Казахстані) . Повністю відбувши термін, у квітні 1984 повернувся в Київ.

Це, до речі, була вже друга репресія Пронюка. А вперше – ще 1947 року – малий Євген разом із матір’ю, бабусею і братом Станіславом був депортований до Караганди, на спецпоселення у Казахстан, за участь батька у визвольній боротьбі ОУН-УПА. У зв’язку з хворобою і смертю матері з того ж року він виховувався в дитячому будинку. У 1952-му, попри заборону на виїзд, Євген утік в Україну.

А вже в пермських концтаборах Пронюк бере активну участь у різних акціях протесту політичних в’язнів проти утисків, визискувань, свавілля адміністрацій таборів. КДБ помічає активну діяльність цього невисокого на зріст українця і кидає його двічі – на 35-й і 36-й зонах – у табірні в’язниці (ПКТ). Це значно підриває Пронюкове здоров’я.

Життя йому рятує втручання світової громадськості (передусім «Міжнародної амністії»), української діаспори, академіка Сахарова, який у своїй нобелівській лекції «Мир, прогрес, права людини» у 1975 році відзначив: «Стус, …Романюк, …Пронюк …За кожним – важка й героїчна доля, роки страждань, роки боротьби за людську гідність».

1984 року Пронюк повертається до Києва. Знаючи настрій пана Євгена, в КДБ вирішили знову кинути його в ув’язнення за так зване «дармоїдство», адже, за розпорядженням КДБ, Пронюка ніде не приймали на роботу. Проте свою оборону, в тому числі звернення до міжнародних організацій, дисидент організував таким чином, що, зрештою, отримав місце роботи – бібліотекар у НДІ Державтотрансу.

З кінця 1980-х років у часи лібералізації комуністичного режиму Євген Пронюк включається в активну громадську діяльність. Стає одним із засновників Товариства української мови ім. Шевченка «Просвіта», «Меморіалу» ім. Стуса.  1988 бере участь у створенні Української Гельсінкської Спілки (УГС), був членом її виконкому.

1989 Пронюк ініціював створення, всупереч заборонам КДБ, нинішнього 40-тисячного Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, установчі збори якого відбулися в Києві на Львівській площі під небом у червні 1989. З тих пір його незмінний голова. Був серед організаторів Народного Руху України (НРУ).

1990 обраний депутатом Київської міської ради, був членом її президії, 1992–1993 — головою демблоку міськради, 1992–1994 завідував сектором міськради з гуманітарних питань.

З 1994 — народний депутат України 2-го скликання від Тисменицького виборчого округу Івано-Франківської області. Працював у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Більше про Євгена Пронюка:

https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_poprosiv-brata-kupiti-meni-kvitok-v-ukrayinu-vin-zasmiyavsya-nemaye-takoyi-stanciyi/876595

 

ЮРІЙ КОСІН (1948) – фотограф, медіа-художник.

Народився у смт. Компаніївка на кіровоградщині. Закінчив Київський політехнічний інститут, а згодом – закінчив Київський інститут журналістської майстерності.

Захоплення фотографією відбулося вже у зрілому віці, коли після закінчення технічного вишу Косін вирішив змінити професію і присвятити себе фотомистецтву. Окреслити свої творчі задачі йому допомогла участь в авангардному, неформальному об’єднанні «Рух», де збиралися літератори, вчені, митці.

Основний акцент у працях Юрія Косіна направлений саме на художню сторону фотографії. Документальний аспект, звісно, не виключається, але він повністю перетворюється в область суб’єктивних переживань з приводу часу як власної категорії. Тобто його задача — не в тому, щоб зупинити мить, а, по можливості, розтягнути її в часі, і тим самим спробувати перебороти самий час.

Це прагнення проявляється на рівні, як окремої фотографії, так і настрою тієї або іншої фотовиставки, а також різних акцій та інсталяцій. Діапазон його інтересів не обмежений ні темою, ані однозначної заданістю змісту, тим більше будь-якого сюжету. Його фотографія ніби виникає («проявляється») як структура, яка розвивається сама, або як сузір’я нескінченних асоціацій.

У 1980-х роках. Юрій Косін розробив власний творчий метод, своєрідну авторську мову фотографії, який потім був названий «трансгресією». Він базується, з одного боку, на філософії світосприйняття митця, а з другого на відповідній обробці фотоматеріалу. У 1980–1990-х роках це було фізико-хімічне часткове руйнування фотоемульсії, що створювало власний варіант фотографіки. З приходом комп’ютерних технологій ці ж самі ефекти стали досяжними в більш керований спосіб.

Фотографіка Юрія Косіна не була самоціллю, а тільки зручним способом відображення авторського світосприйняття. Фотографія Юрія Косіна — це мова, за допомогою якої митець фіксує не предмет або людину, а своє ставлення до нього, в результаті чого генерується нова реальність…  Таким чином, фотографія Косіна не обслуговує образ, а породжує його.

Починаючи з 1987 року, Юрій Косін провів більш ніж 40 персональних виставок в Україні й за кордоном. Велика кількість робіт Юрія Косіна входять до приватних колекцій Швейцарії, США, Німеччини, Росії, України, Ізраїлю, Франції, Бельгії, Голландії, Польщі, а також зберігаються в Фонді фотографії (Москва), в Музеї фотографії (Рига), в Ланкастерському університет (Велика Британія), в Національному музеї історії України.

Дивитися фотороботи Юрія Косіна: http://finbahn.com/%D1%8E%D1%80%D0%B8%D0%B9-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D0%B0/

Ще більше робіт тут: https://cargocollective.com/yurikosin

 

МИХАЙЛО ЗАХАРЕВИЧ (1950) – генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Народився 26 вересня 1950 у селі Сосонка на Вінниччині. У 1972 закінчив Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського, у 1989 році — Всесоюзний інститут підвищення кваліфікації працівників культури зі спеціальності менеджер.

Починав у 1967 році як актор Вінницького обласного театру ляльок. У 1972-1981 роках — актор Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса.

НА початку 198-х переодить до від акторської до адміністративно роботи, 1981-1984 — заступник директора і директор Запорізького обласного театру ляльок, у 1984-1992 — директор Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса.

З 1992 року починається робота Захаревича у столиці – він стає директором Київського академічного українського драматичного театру імені І. Франка, з 1994 року — генеральний директор Національного академічного драматичного театру імені І. Франка.

У 1996-2000 — перший заступник Міністра культури і мистецтв України.

2016 року захистив дисертацію “Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка у динаміці соціокультурних перетворень 1920-2001 років”, отримавши звання доктор філософії.

З 2018 року — генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені І. Франка.

Більше про Захаревича і його принципи як керівника в інтерв’ю:

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2496755-mihajlo-zaharevic-generalnij-direktor-ta-hudoznij-kerivnik-teatru-imeni-ifranka.html

https://i-ua.tv/culture/27067-mykhailo-zakharevych-kerivnyk-teatru-povynen-postiino-rozvyvatysia

 

ВОЛОДИМИР МАРЦИНЮК (1954) — художник.

Народився у м. Винниця. Закінчив Республіканську Художню Школу ім. Тараса Шевченка та Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Член Національної спілки художників України.

В період 1980—1990 років в його роботах домінували сюрреалістичні, складні, глибокі ідеї та форми.

1990—2000 — з’являється тематика реалістичних натюрмортів. Тонка, висококласна опрацьованість деталей; розумні, яскраві, цікаві композиції; предмети майже дихають і рухаються; ми підсвідомо відчуваємо їх енергетику.

Після 2000 року напрямок творчості Володимира Марценюка знов трансформується, тепер на реалізм, часом навіть гіпер-реалізм. В його арсеналі з’являється більше пейзажів. Ми бачимо життя через красу природи, її настрій та почуття.

Творчість Володимира Марценюка багатогранна, неочікувана, свіжа. Його сюжети вражають глибиною та елегантністю, здається, звичайних предметів. Через його бачення світ навколо набирає нового, складнішого та цікавішого значення.

 

Роботи знаходяться в колекції Українського Музею Сучасного Мистецтва, а також в численних приватних збірках та галереях США, Голландії, Ізраїлю, Швеції та Великої Британії.

 

 

МАКСИМ БУТЧЕНКО (1977) – письменник та журналіст.

Народився у м. Ровеньки на Луганщині, закінчив тут школі і з 1995 року починає працювати гірничим робітником на шахті № 81 «Київська» ДП «Ровенькиантрацит». Після закінчення Ровеньківського гірничого технікуму за спеціальністю «Підземна розробка вугільних родовищ» у 1996 році працює гірничим майстром та помічником начальника дільниці на шахті ім. Космонавтів ДП «Ровенькиантрацит». Має 12 років підземного стажу. У 2011 році отримав другу освіту за спеціальністю «Журналістика».

З 2012 р. працював в журналі «Кореспондент». На початку 2014 року покинув видання через зміну редакційної політики журналу у зв’язку з його купівлею Сергієм Курченком і введенням цензури.

З лютого 2014 р. по травень 2014 р. працював в тижневику «Фокус». З червня 2014 року працює кореспондентом в журналі «НВ». Автор багатьох статей і блогів про ситуацію на Донбасі. Неодноразовий учасник ТБ-передач з проблем війни на сході України.

«Художник війни» — перший роман Бутченка, написаний 2016 року російською мовою. Роман був виданий також в Чехії та Великій Британії під назвою «War artist». В ньому історія сучасної України, показана через призму доль маленьких людей, що беруть участь у війні на Донбасі. У центрі роману реальна історія двох братів: Антона, який так і не став художником і змушений заробляти гроші в шахті. В серці — нереалізований талант, навколо — злидні і важкий побут. І коли приходить війна, головний герой знаходить себе в «ополченні». Другий брат, Сергій, — повна протилежність Антона. Він матеріально забезпечений, живе за кордоном і підтримує офіційну українську владу.

«Три години без війни» — другий роман, в якому теж в центрі уваги війна на Донбасі. Троє людей волею випадку опинилися в одній камері Лук’янівського СІЗО. Головний герой — російський офіцер Ілля Кизименко, який воював в українському добровольчому батальйоні, потрапляє в камеру з шахтарем Льохою, який після загибелі сім’ї вступив до «ополчення», і старим Петром Микитовичем, який мріяв побачити море, але опинився в одному з «підвалів» «Новоросії». Три людини — три позиції.

Роман «Куркуль» написаний 2017 року українською мовою. «Куркуль» був виданий також в Чехії чеською мовою. Головний герой –  Федот Шевченко – не з покладливих і зручних для нової влади людей, на відміну від Петра, старшого брата, який підлизується до совєтських колективістів. Підлість Петра ще й у тому, що він давно хоче відвоювати собі Сашу — дружину Федота. Разом з односельцями молодший брат агресивно й уперто не приймає колективізацію, але повстання селян жорстоко придушують узимку 1930 року. Сім’ю силою розкуркулюють, підступно випитавши в дитини, де батьки ховають харчі, і вивозять у Карелію разом із Петром-підлабузником. Остання смертельна сутичка братів неминуча…

«1918. Місто надій». В цьому романі Бутченко звертається до ще більш раннього періоду української історії. Павло Вітко, офіцер армії УНР, мав тільки дві любові у своєму житті: до України й до дружини Ганни. Та тепер дружина далеко, а мрія про незалежність України ще далі. Неймовірними зусиллями Павлові та його бойовому товаришеві вдається вирватися з оточення більшовиків. А тим часом «червоні» встановлюють свої порядки в Києві. Усіх незгодних кидають за ґрати. Ганні також загрожує небезпека. Але давній ворог Павла, командир загону Муравйова Віктор Примаков рятує її від безчестя. Він закоханий у Ганну до нестями… На полі бою невблаганна доля зіштовхне запеклих ворогів — Павла і Віктора…

В романі «Люди війни» йдеться про те, що війна випробовує на міцність не тільки бійців АТО, а й тих, хто не бере прямої участі в ній. В один момент різко змінюються долі головних героїв — Дмитра Середи, що воював під Дебальцевим, і парамедика Насті Білої, яка врятувала десятки життів. Вони втратили все: здоров’я, улюблених, зневірилися в можливості вписатися в мирне існування. Чи зможуть вони — люди війни — знову знайти себе, щоб навчитися жити?

Сторінка в ФБ Максим Бутченко

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. І почнемо з уродженця Донеччини, який захищав від окупантів свій рідний край.

 

ВАЛЕРІЙ ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ (1991-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селищі Донське Волноваського району Донецької області.

В часі війни — солдат, стрілець—помічник гранатометника, 53-тя окрема механізована бригада.

Загинув 10 червня 2016 року під час обстрілу взводного опорного пункту поблизу смт. Зайцеве Горлівської міської ради.

Похований в смт Донське.

 

АНДРІЙ ДЕРЕБЧЕНКО (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Краснодарському краї, РФ. Батько рано помер, мама виховувала Андрія та його сестру сама. 1992 року родина переїздить до села Вишняки на Полтавщині. Закінчив місцеву школу, працював вантажником у місцевому сільгосппідприємстві. Пройшов строкову службу в 92-й бригаді. Після демобілізації працював охоронцем у Хоролі, 2 роки — у Полтаві, 2007-го перебрався до Кременчука, де також працював в охоронній фірмі. 2011 року одружився, перейшов працювати на Крюківський вагоноремонтний завод, коваль-штампувальник. За деякий час позбувся праці, через місяць сталося розлучення.

Боронити Україну зголосився добровольцем. Старший стрілець 92-ї окремої механізованої бригади. 25 серпня вирушив у складі підрозділу із Дніпропетровської області в зону бойових дій.

28 серпня ротно-тактична група рухалась у район Старобешевого з метою деблокування українських підрозділів в Іловайську. За 5 км на схід від міста Комсомольське (Донецька область) о 4-й ранку колона потрапила під масований обстріл російських військ з РСЗВ «Град», мінометів і танків та під вогонь ДРГ терористів. Снаряд від «Граду» потрапив у його БТР. Тоді ж полягли Руслан Батраченко, Юрій Безщотний, Антон Бутирін, Сергій Бризгайло, Олександр Карасик, Олександр Карпенко, Василь Лепетюха, Ігор Романцов, Сергій Чорний.

Тіло Андрія перебувало в морзі Запоріжжя, ідентифіковане за експертизою ДНК.

Залишились маленький син, мама та сестра.

 

ТАРАС МИХАЙЛОВСЬКИЙ (1980-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Збараж Тернопільської області. Закінчив Збаразьку ЗОШ № 3 зі «срібною» медаллю та з відзнакою юридичний факультет ТНЕУ.

Останні 5 років Тарас Михальський жив у Гайсині на Вінниччині, де займався бізнесом. Був активним учасником Революції Гідності, в тому числі подій 18—20 лютого.

Влітку 2014 року добровольцем пішов служити у ЗСУ. 21 серпня прибув на полігон у Новояворівськ. Добровольцем пішов боронити Україну. З початку вересня виконував бойові завдання на блокпості біля Трьохізбенки на Луганщині.

За деякий час до того Володимир Голоднюк (батько Устима Голоднюка) у Штабі національного спротиву в м. Збаражі екіпірував двох добровольців, які збирались на Схід. Одним з них був Тарас Михальський.

Створити власну родину Тарас, на жаль, не встиг. Піклувався про племінників Олександра та Настю — дітей брата Івана.

 

Зі спогадів Тарасового друга Романа Токарчука: «Тарас був надійним і вірним другом, дуже доброю людиною, допомагав всім, нікому, хто до нього звертався, не відмовив. Найвищою цінністю була Батьківщина. За Україну він був готовий відати життя. Він був завзятим, справжнім патріотом України. Дуже любив козацьку добу, навіть замовив у художника величезну картину із зображенням козака з шаблюкою на коні, перечитав усі томи Дюма. Шість років він фанатично цікавився нумізматикою, зібрав унікальну колекцію монет, яку заповів передати племіннику і похреснику Олександру».

Загинув Тарас 19 жовтня 2014 на «Бахмутській трасі» під час відбиття спроби прориву російських збройних формувань поблизу с. Сміле, коли разом із іншими військовослужбовцями їхав виручати бійців 32-го блокпосту, оточеного сепаратистами. БМП-2, в якій був Тарас, йшла третьою нашій колоні — попереду були БТР і танк. Дорогою поблизу села Сміле бойовики почали обстрілювати колону. Знищили спочатку БТР і танк, а потім протитанкова ракета влучила в бойову машину, всередині якої був Тарас, водій-механік і ще один боєць.

Після бою тіло не вдалось вивезти. Терористи не віддавали останків загиблих бійців, прикопали їх з наміром виміняти, але згодом віддали. 28 жовтня з табличкою на хресті «неопізнаний солдат номер 325» його було поховано разом з іншими невідомими загиблими бійцями на цвинтарі у Старобільську на Луганщині. У січні упізнаний серед похованих за експертизою ДНК.

 

МИКОЛА ШАЙНОГА (1995-2014) – розвідник, старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Дмитрів на Львівщині. Закінчив Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Мріяв поступити в Одеську військову академію, але навчання виявилося занадто дорогим для сім’ї.

У вересні 2013 вступив на військову службу за контрактом. Розвідник-кулеметник розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені Данила Галицького Сухопутних військ Збройних Сил України, військова частина А0998, м. Яворів.

В березні 2014, у зв’язку з російською збройною агресією проти України, вирушив у Сумську область на кордон з РФ. З травня брав участь в антитерористичній операції на сході України.

19 червня 2014, в ході військової операції зі звільнення від терористів населених пунктів у Лиманському районі (на той час — Краснолиманський район), знищення блокпостів противника біля смт Ямпіль та взяття під контроль мосту через Сіверський Донець, бронегрупа розвідувальної роти потрапила у засідку на підході до села Закітне.

Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків. Було вирішено відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але у цей момент бойовики із засідки відкрили вогонь з кулеметів по бійцях, які сиділи на броні.

Бій тривав 3 години, загинули командир 1-го механізованого батальйону підполковник Ігор Ляшенко, командир розвідроти капітан Степан Воробець, командир відділення старший сержант Андрій Повстюк, старший солдат Юрій Прихід, солдати Микола Шайнога, Віктор Сивак і Віктор Семчук. Троє бійців дістали поранення, один з них — важко поранений.

Залишились батьки, брат та дві сестри.

 

ОЛЕКСАНДР МАЛАНЧУК (1998-2020)  – лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Чернівці в родині кадрового офіцера. Батько — полковник, до 2019 року був першим заступником комісара Чернівецького обласного військомату. Активно займався спортом, зокрема, при футбольній школі місцевої «Буковини».

В 2019 році закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціалізацією «Управління діями механізованих підрозділів». З 18 липня 2019 року — військовослужбовець за контрактом, учасник операції об’єднаних сил на сході України.

Отримав поранення в голову близько 23-ї години 31 березня 2020 року. Помер під час реанімації в шпиталі.

 

ВАСИЛЬ САВЧЕНКО (1982- 2014) – рядовий міліції, доброволець.

Народився в смт Орілька на Харківщині, був молодшим серед трьох братів. Здобув професію верстатника широкого профілю у професійному училищі № 36 м. Лозова. Відслужив строкову службу в «Десні». Працював на будівництві, експедитором продовольчих товарів, токарем.

З початком бойових дій Василь зібрав речі, документи і пішов добровольцем захищати Батьківщину. Рядовий міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Рідні розповідають, що він ще з дитинства хотів бути міліціонером. Здійснити цю мрію довелося під час війни. Якийсь час перебував зі своїм підрозділом в Бердянську, місяць служив у Маріуполі, після чого підрозділ батальйону вирушив до Іловайська, де потрапив в оточення.

26 серпня 2014 року зранку Василь востаннє телефонував рідним, його підрозділ тоді перебував у будівлі школи №14 в Іловайську. Бійці, озброєні автоматами, вже тиждень утримували позиції під постійними обстрілами російських терористів. Того дня в результаті артилерійського обстрілу загинули двоє бійців батальйону, Василь Савченко і Антон Хорольський, ще двоє дістали поранень.

Залишились мати, брати, дружина і син.

 

АНДРІЙ МАЛАШНЯК (1984-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народивсяу м. Львів. Закінчив львівську ЗОШ № 65, одружився, проживав в львівському мікрорайоні Білогорща.

В часі війни — гранатометник, 3-й батальйон територіальної оборони «Воля».

5 вересня 2014-го близько 13 години взвод молодшого лейтенанта 3-го БТРо Калиновського Павла Олександровича кількістю 25 військовиків, та кілька вояків 1-ї танкової бригади, серед яких був Дмитро Власенко, поблизу села Шишкове після 2-годинного бою здійснив відхід у західному напрямку.

Командир взводу Павло Калиновський разом з важкопораненим у стегно Андрієм Малашняком та ще трьома бійцями свого взводу і трьома військовослужбовцями 1-ї окремої танкової бригади увечері біля Крутої Гори попав у засідку. Після перестрілки потрапили до полону, полонили й віськовиків 3-го БТРо Павла Калиновського, Петрака Олега Михайловича, Кузьмина Михайла Степановича та Литвина Мирослава Богдановича. Розстріляний терористами разом з Дмитром Власенком.

Вважався зниклим безвісти. Ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих.

Без Андрія лишились батьки, дружина, та три сестри.

 

ОЛЕКСАНДР ШИКЕРА (1983-2016) — солдат ЗСУ.

Народився ум. Біла Церква на Київщині. Закінчив Харківську академію залізничного транспорту. По закінченні навчання працював на залізниці.

24 квітня 2015-го мобілізований до лав ЗСУ.

Загинув в бою з ДРГ терористів між населеними пунктами Верхньоторецьке — Новоселівка Друга Ясинуватського району. У тому ж бою полягли солдати Анатолій Белобусов, Роман Гавриленко та сержант Павло Брезгун.

По смерті лишились дружина, маленька донька.

 

ОЛЕКСАНДР КУЗЬМЕНКО (1980-2017) — прапорщик ЗСУ. Народився 1980 року в місті Миколаїв. Мешкав у селищі Полігон (Вітовський район, Миколаївська область).

Прапорщик, начальник групи 208-ї зенітної ракетної бригади.

19 листопада 2017 року загинув поблизу села Кам’янка (Ясинуватський район) під час пожежі у бліндажі, Михайло Калихалін витягнув з вогню одного побратима і повернувся рятувати інших, але з іще двома бійцями задихнувся від чадного газу й згорів заживо. Тоді загинули солдати Михайло Калихалін та Віталій Пасічник.

Без Олександра лишилось батьки та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада