Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
25.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

26 травня.

Сьогодні не буде занурень у далеке минуле – усі герої огляду наші сучасники:

  • військовий моряк, захоплений у полон російськими окупантами;
  • видатний актор, який попри комедійну зовнішність, надзвичайно переконливо втілює драматичних і трагічних персонажів;
  • художник, що заявив, що натюрмортам він завдячує збереженням власної гідності;
  • скульптор, який звертається до біблійних і античних мотивів для відповідей на виклики сучасності;
  • лідер популярного рок-гурту «Друга ріка»;
  • альпініст, який піднімався на Еверест і планує побувати на усіх восьмитисячниках світу.

І, як завжди, згадаємо наших захисників від російської агресії.


Отже, починаємо:

 

ОЛЕГ МЕЛЬНИЧУК (1995) — військовий моряк, старшина I статті Військово-Морських Сил ЗСУ. В 2918 році – командир рейдового буксира «Яни Капу», захоплений у полон російськими окупантами під час переходу з Одеси до Маріуполя.

Олег Мельничук народився у Смілі, що на Черкащині. Вступив до професійного ліцею в Черкасах, після навчання у ліцеї Олег бу призваний до лав ЗСУ. По закінченні у 2014 році строкової служби уклав контракт, обравши кар’єру військового. Згодом був призначений командиром рейдового буксира «Яни Капу». Протягом 2015—2017 років навчався у Мореходному коледжі технічного флоту НУ «ОМА» на відділенні судноводіння.

25 листопада 2018 року катери «Бердянськ» та «Нікополь», а також буксир «Яни Капу» здійснювали плановий перехід з Одеси до Маріуполя. Під час переходу українські кораблі зазнали нападу з боку прикордонних сил Російської Федерації, внаслідок чого судно під командуванням Мельничука було взяте на таран російським катером «Дон», а «Бердянськ» пошкоджено артилерійським вогнем, в результаті чого майже вся команда катера отримала поранення і не змогла чинити опір агресору при штурмі.

Разом з іншими полоненими моряками Мельничук  був доправлений спочатку до Керчі, а згодом до Білогірського ізолятору. Адвокатом Мельничука став відомий кримський правник Едем Семедляєв. Під час судового процесу, що відбувся 28 листопада, капітан «Яни Капу» попросив надати йому перекладача, заявивши, що не розуміє російської і буде відповідати на питання виключно українською.

Олег Мельничук не визнав власної провини та зазначив, що готовий відстоювати свою невинність будь-де. Суд обрав йому запобіжний захід у вигляді двох місяців утримання під вартою. Через те, що місцеві мешканці підтримували полонених, їх вивезли до Москви, де утримували в СІЗО «Лефортово».

25 травня 19 року Морський трибунал ООН задовольнив позов України і зобов’язав Росію звільнити три українських судна та 24 утримуваних українських моряків і повернути їх під юрисдикцію України.

Втім, Росія проігнорувала рішення, не визнавши юрисдикцію міжнародного трибуналу цьому в цьому питанні. Замість цього, Кремль використав полонених як заручників, щоб добитися від України видачи людей, які скоювали злочини на нашій території, зокрема військові.

І новообрана «зелена» українська влада пішла на це. 7 вересня 2019 року відбувся обмін, з російського полону повернулися 35 українців. Серед них — 24 моряки, а також режисер Олег Сенцов та інші політв’язні.

Серед тих, кого забрала Росія, понад два десятки росіян, які визнали себе військовополоненими і написали листа до президента Росії Володимира Путін із проханням включити їх у списки на обмін. Окрім них також є громадяни України, засуджені за державну зраду, за «створення терористичної групи» і за колаборанство із проросійськими незаконними збройними угрупованнями та окупаційною владою Криму. Це, зокрема, Володимир Цемах – головний свідок у справі Boeing 777 рейсу MH17.

 

А тепер – про культурних діячів.

 

БОГДАН БЕНЮК (1957) — видатний актор театру і кіно, політик,  народний депутат України 7-го скликання, заступник голови партії ВО «Свобода». Разом із Анатолієм Хостікоєвим є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»

Народився в селищі Битків на Івано-Франківщині. 1978 — закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, працював у Київському театрі юного глядача.

З 1980 — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві, протягом ряду років — у числі провідних.

Вів розважальні телепрограми — «Шоу самотнього холостяка» (Перший національний) та «Біла ворона» (1+1). З лютого 2018 року професор Богдан Бенюк очолює І кафедру акторського мистецтва та режисури драми у Київському національному університеті ім. І. Карпенка-Карого.

Талант і майстерність Богдана Бенюка відзначена багатьма преміями, найвагоміші серед них: Національна премії ім. Шевченка (2008) – за виставу «Про мишей і людей», театральна премія  «Київська пектораль»: 1994 — за роль Юркевича у виставі «Талан» М. Старицького, 2001 — за роль Собакевича у виставі «Брате Чичиков» за М. Гоголем.

Ролі Богдана Бенюка в театрі не тільки численні, а й дуже різнопланові, от лише кілька прикладів:

Беніто Муссоліні — «Остання вистава» Мюллер, Кіт Бегемот — «Майстер і Маргарита» М. Булгаков, Мотл — «Тев’є-Тевель» Алейхема, Калитка — «Сто тисяч» Карпенко-Карого, Цахес — «Крихітка Цахес» Гофмана, Швейк — «Швейк» Гашека, Яго — «Отелло» Шекспіра…

Бенюк також зіграв понад півсотні ролей у кіно. Чи не найнесподіванішою серед них є роль Михайла Грушевського у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018). В його доробку також озвучування багатьох українських і дубляж іноземних мультфільмів. Зокрема голосом Бенюка розмовляє Шрек.

Велика добірка інтерв’ю з актором і політиком Богданом Бенюком: https://rozmova.wordpress.com/category/%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D1%8E%D0%BA-%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD/

 

ВАЛЕНТИН РЕУНОВ (1939-2007) — художник і реставратор, видатний майстер натюрморту.

Народився у Києві, у 1966 році закінчив Національну Академію образотворчого мистецтва і архітектури.

Відмовившись малювати пропагандистські картини та роботи в обов’язковому для радянських митців стилі, випав з офіційного мейнстриму і збагатив андеграунд. В доробку художника – сотні картин, серед яких переважають натюрморти, які стали стартовим майданчиком для його духовного розкріпачення, втілення прихованою історії, акумульованої в предметах культури.

«Натюрморту я завдячую порятунком своєї честі ті індивідуальності» – так художник одного разу сказав про свій вибір жанру.

Реунов досяг в ньому надзвичайної майстерності, предмети на його роботах мають власні характери і навіть стосунки. Йог живопис пов’язаний зі стилем бароко – він пишний, буйний, свавільний. Такий живопис міг би здаватися лише багатим, якби не був замішаний на тривозі і нервовому напруженні.

Подивитися роботи художника: https://art-nostalgie.com.ua/Reunov.html

 

МИХАЙЛО КАРЛОВСЬКИЙ (1968) — скульптор і художник.

Народився у Миколаєві – у родині скульптора Болеслава Карловського. Відслуживши в армії, навчався на факультеті скульптури у київському Художньому інституті, а згодом – у Вищій школі мистецтв та дизайну «Бург Гібіхенштайн» у м. Галле в Німеччині. Живе на дві міста – Берлін та Київ.

Михайло Карловський послідовно працює у традиціях неокласики, що, загалом не суперечить цитатній концепції постмодернізму. Антропоцентричність його світогляду дозволяє митцю втілити будь-яку ідею у вигляді реалістично виконаних чоловічих, жіночих та дитячих фігур, що інтерпретують чи ілюструють суттєві роздуми, стани та настрої сучасної людини.

Герої біблійних історій та античних мітів — а це магістральна тематика станкової скульптури Михайла Карловського — втілюють архетипові переживання тих аспектів людської природи, які насправді так мало змінились під впливом цивілізації. Торкаючись гострих чи проблемних питань, скульптор парадоксальним чином надає своїм героям обрисів, що фіксують відчуття світлої гармонії та спокою, що традиційно вирізняють класичні та неокласичні твори від, наприклад, експресивності, властивої творчому пошуку деяких представників постмодернізму.

Твори Михайла Карловського зберігаються, зокрема, у «Moritzburg Foundation» — художньому музеї Саксонії-Анхальт (Німеччина, Галле), у приватній колекції принца Монако Альбера, а також в інших приватних збірках багатьох країн Європи,  а також у США та Канаді.

Побачити твори скульптора: https://uain.press/blogs/skulptura-myhajla-karlovskogo-980250 та

http://www.kunsthandel-karger.com/werk_kat/karlovski/kh_karlovski.htm

 

ВАЛЕРІЙ ХАРЧИШИН ( 1974) —рок-музикант, лідер рок-гурту «Друга Ріка».

Народився у місті Любар на Житомирщині. Закінчив Житомирське училище культури та мистецтв імені Івана Огієнка, відділення духових інструментів, виступав у складі ансамблю «Льонок», а пізніше співає в «Козацькому хорі». У 1994 році стає директором хорового колективу «Орея» і багато гастролює Європою.

У 1995 році разом з Віктором Скуратовським та Олександром Барановським засновує групу Second River. Валерiй став не тільки солістом групи, але й автором переважної більшості текстів та музики гурту. У 1996 роцi музиканти змінюють назву на «Друга Ріка».

За роки існування група «Друга Ріка» набула статусу однієї із найуспішніших на українській сцені. Якісна музика на студійних записах та в кліпах, що не зникають з екранів ТВ, та драйв на концертах, дозволяють їм впевнено утримувати цю позицію.

На рахунку гурту – 7 альбомів (альбом «Рекорди» досягнув статусу «золотого» в день виходу), 10 топових синглів, 27 відео, 24 з яких очолили музичні чарти країни.

У 2007 році Валерій Харчишин потрапляє в дорожню аварію, що надовго прикувала його до ліжка.

У 2012 році Валерій Харчишин започаткував благодійний марафон «Я БУДУ ЖИТИ» — соціальну акцію в боротьбі з лімфомою. В рамках акції пройшов великий благодійний концерт, в якому беруть участь Океан Ельзи, Бумбокс, С.К.А.Й. та багато інших рок-гуртів. Валерій Харчишин сприяв зйомкам відеоролику та фотопроекту «Я БУДУ ЖИТИ», мета якого — допомогти виявити хворобу на ранній стадії.

25 січня 2018 року гурт «Друга Ріка» представив сьомий студійний альбом «Піраміда». Платівка складається із 9 композицій, робота над якими тривала більше року. Протягом цього часу 3 пісні було представлено як сингли разом із музичними відео: «Монстр», «Ангел» і Ти є я. Вперше у звучанні гурту можна почути духові інструменти — валторна, труба і тромбон звучать у треках «Секрет» і «Доки я не пішов», а в «Брудний і милий» — цимбали. Кліп на пісню «Секрет» став одним з найпопулярніших у відеографії гурту.

Послухати і подивитися (як на мене, то кліпи навіть цікавіші, ніж пісні):

https://www.youtube.com/watch?v=ObOQj4_FoNY

https://www.youtube.com/watch?v=09Sg4Wqso2A

https://www.youtube.com/watch?v=jbPeveOP1LA

 

ТАРАС ПОЗДНІЙ (1989) — альпініст, зійшов на чотири з семи найвищих вершин континентів: Ельбрус, Кіліманджаро, Аконкагуа, Еверест, а також піднявся на три з чотирнадцяти восьмитисячників: Манаслу, Еверест, ЧоОйю.

У планах сходження на всі 14 восьмитисячників (Q14), так звану «Корону Землі».

Народився в місті Біла Церква Київської області. Вперше в гори – в Карпати – потрапив у 9 років разом з батьками-альпіністами.  Закінчив Національний технічний університет КПІ імені Сікорського за фахом «енергоменеджмент» та «енергозбереження». В 2011 році створив Клуб туристів «Кулуар», керівником якого і досі.

У 2013 році піднявся на найвищу точку Європи, гору Ельбрус (5 642 м), у січні 2017-го піднявся на найвищу точку Південної Америки, гору Аконкагуа (6 962 м), у вересні того ж року — піднявся на Кіліманджаро (5 895 м) — найвищу точку Африки, виконуючи послідовно програму «Сім вершин» – сходження на найвищі вершини континентів.

Відразу після цього відправився в Гімалаї, де піднявся на свій перший восьмитисячник — гору Манаслу, без кисню і шерпів. І після цього приймає рішення про підготовку до сходження на Еверест.

Навесні 2018 року Тарас піднімається на найвищу точку планети — Еверест. На вершину піднімалися всю ніч 13 годин з восьмої вечора до дев’яти-десяти ранку, потім сім годин спускалися донизу. На спуску український альпініст потрапив у негоду й отримав обмороження пальців на руці і нозі та снігову сліпоту за температури 50-55 градусів морозу. Спочатку замерзла маска, а згодом відлетіла поривом вітру на 15-20 метрів убік. Так він спускався з висоти 7900 метрів до другого табору. А наступного дня, завдяки успішно організованій рятувальної операції, був доставлений гелікоптером до столиці Непалу Катманду, де в госпіталі лікував обмороження.

Після сходження на Еверест провів багато зустрічей в Україні, розвиваючи, тим самим, культуру сходжень і походів в гори.

«Під час сходження на восьмитисячники у шерпів (та й усіх альпіністів, що сходять на гору) є певний обряд, – розповідає Тарас Поздній. – Він називається “пуджа”, і це, власне, звернення до богів гори, головний меседж якого – це попросити дозволу піднятися на цю гору. Взагалі, до вершин не можна вживати слово “підкорив”. Постає питання: а чи помітила сама вершина, що ти її підкорив? Альпіністи не йдуть підкорювати, а йдуть в гості до цієї вершини, просять благословення у богині цієї вершини, і тільки після цього обряду вони можуть починати свою роботу на горі».

 

Пом’янемо народжених 26 травня захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією.

 

ДМИТРО БЕЛЯЄВ (1990-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1990 року в селі Ботієве, Запорізька область). Одружився, проживав у своєму селі.

У вересні 2016 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, старший механік-водій, радіотелефоніст 1-го розрахунку 1-го взводу 2-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 54 бригади.

17 січня 2018-го загинув вночі внаслідок підриву МТ-ЛБ на вибуховому пристрої під час перевезення особового складу поблизу Горлівки. Імовірно через сніг машина з’їхала у бік і наскочила на міну. Загинули два члени екіпажу, які перебували всередині — Дмитро Беляєв та старший сержант Сергій Іванов; ще 5 бійців дістали поранення.

Без Дмитра лишилися мама, брат, дружина і маленький син.

 

ОЛЕКСАНДР КАЛИНОВСЬКИЙ (1992-2014) — старший солдат Збройних сил України.

Народився у Миколаєві. Мобілізований в березні 2014-го. Старший стрілець механізованого взводу, 72-а ОМБр. Був контужений, але повернувся в зону АТО.

29 жовтня 2014-го смертельно поранений в бою з диверсійно-терористичною групою під час виставлення спостережного посту при русі колони в районі села Петрівське. Тоді загинуло 3 військовослужбовці — капітан Руслан Григор, старший солдат Олександр Калиновський, солдат Андрій Авраменко, один зазнав поранення.

Похований в Миколаєві.

 

ВІТАЛІЙ ШАМРАЙ (1990-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Монастирище на Черкащині. Рано втратив батька. Закінчив Іллінецький державний аграрний коледж за спеціальністю «агрономія, організація і технологія фермерського господарства». Працював у ТОВ «Агровет Атлантик» апаратником виробничої дільниці. Мав відстрочку від призову на строкову військову службу за сімейними обставинами.

Під час війни 17 травня 2016 року вступив на військову службу за контрактом до 169-го навчального центру «Десна». В липні пройшов курси снайперів і був переведений до 72-ї бригади. Солдат, снайпер взводу снайперів 72-ї ОМБр, м. Біла Церква.

Загинув 30 січня 2017 року від осколкового поранення під час несення бойового чергування, внаслідок артилерійського обстрілу ротного опорного пункту в промисловій зоні міста Авдіївка.

Вранці 29 січня штурмова група 1-го механізованого батальйону під час контратаки зайняла взводний опорний пункт (ВОП) противника і тримала оборону до підходу основних сил 1-го батальйону. Противник намагався вибити військовиків із зайнятих позиції. Артилерійські та мінометні обстріли тривали кілька днів. 30 січня ворог застосував РСЗВ «Град». Близько 7:00, під час обстрілу ротного опорного пункту загинули солдат Віталій Шамрай і солдат Ярослав Павлюк.

Залишились мати, сестра, дружина та маленький син.

 

РОМАН ВІДНІЧУК (1989-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Богдашів, Рівненська область. Романа виховувала мати, яка померла, коли йому було 11 років. Закінчив Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», військовий факультет. Служив у Навчальному центрі «Десна», танковий батальйон, по тому — інженер бронетанкової служби озброєння Академії сухопутних військ у Львові.

В квітні 2014 року тричі писав рапорти щодо направлення в зону бойових дій, з 12 серпня — заступник командира роти із озброєння, 42-й окремий мотопіхотний батальйон — 57-а окрема мотопіхотна бригада.

На час відсутності інженера саперної служби виконував його обов’язки. Зимою 2015 року був поранений, після лікування та відпустки повернувся на передову.

Загинув у ніч на 31 серпня 2015-го під час виконання бойового завдання під Горлівкою. Без онука лишилася бабуся.

 

ОЛЕКСАНДР ПАВЛЮК (1968-2015) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився в місті Мукачеве Закарпатської області. Працював фрезерувальником на мукачівському заводі «Електрон». Коли підприємство розпалося, пішов служити за контрактом; старший прапорщик, військовослужбовець механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади, технік роти.

 

З початку російської агресії проти України перебував на сході України. Їздив бензовозом на блокпости під Щастям, з Дебальцевого вивіз 40 бійців. Кілька разів був удома в короткотерміновій відпустці.

Загинув у ніч на 3 серпня 2015-го внаслідок обстрілу російсько-терористичними формуваннями поблизу Станиці Луганської — на бойових позиціях біля станції Вільхова та рибгоспу. Бойова машина, в якій на завдання їхали вояки бригади, потрапила під обстріл терористів, внаслідок потрапляння снаряду зазнали поранень п’ятеро бійців, двоє загинуло.

Без Олександра лишилися дружина і двоє дітей.

 

АНДРІЙ БОЛТУШЕНКО (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Піщанка на Дніпропетровщині. Перед війною поступив до Дніпропетровської будівельної академії, працював у службі безпеки єврейського центру «Менора» в Дніпропетровську.

Боронити Україну пішов добровольцем. Солдат, кулеметник 1ї роти 1-го батальйону 25-ї Дніпропетровської повітрянодесантної бригади, (Гвардійське). З 29 березня знаходився під Амвросіївкою, брав участь у багатьох операціях.

Загинув під час спроби батальйону 25-ї бригади взяти штурмом місто Шахтарськ внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій силовиків, а також атаки бойовиків із засідки на колону. Снаряд влучив у БТР. Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото і потім хизувались у соцмережах.

Тіло вивезли з Шахтарська тільки через два місяці, до того часу був тимчасово похований на окраїні м. Шахтарського місцевими жителями, які знайшли вбитого вояка з кулеметом в руках.

Залишились мама, дружина та донька, дві сестри, племінники.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада