Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.01.2021

26 січня. З-поміж народжених сьогодні гідних особистостей найбільше мене зацікавив один з ідеологів УПА – своєю роботою «Совєтський патріотизм» – вона і нині не втратила актуальності – радше, навпаки. В огляді є цитати з цієї роботи і посилання, де її можна скачати.

Також в огляді:

  • кінооператорка, одна з перших жінок в цій професії в СРСР;
  • видатний художник графік;
  • науковець, ініціатор створення і редактор першої в Україні «Гірничої енциклопедії», шеф-редактор наукового журналу «Схід», фундатор Народного Руху у Донецькій області (партквиток №1 на Донеччині);
  • скульптор, який однаково впевнено творить у різних мистецьких стилях – від реалізму до кубізму і абстракціонізму.

І неодмінно пом’янемо захисників України,  які могли б відзначати сьогодні день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти збройну агресію «русского міра».


Отже, починаємо.

ЯКІВ БУСЕЛ (1912-1945) – публіцист, ідеолог, начальник політвідділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА.

Вчився на юридичному факультеті Львівського університету. У 1933 — повітовий командант ОУН Рівненщини. Двічі був заарештований польською поліцією, засуджувався до різних термінів ув’язнення.

Співробітник політико-пропагандистського осередку при Проводі ОУН у Кракові (1940—1941). Один з організаторів та учасник Другого великого збору ОУН(б) у квітні 1941-го. Редактор підпільних видань ОУН і Української повстанської армії.

У лютому-серпні 1944, як заступник провідника ОУН і заступник командира УПА-Північ керував усім повстанським рухом краю, оскільки в цей час Дмитро Клячківський перебував на німецькій частині за лінією фронту.

Керівник політвишколу при Проводі ОУН, начальник політвиховного відділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944—1945).

Друкувався в підпільних виданнях, видав брошуру «Совєтський патріотизм».

За оцінкою останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, Бусел був справжнім ідеологічним наставником УПА.

Загинув 15 вересня 1945 у бою з підрозділом внутрішніх військ НКВС на Тернопільщіні.

Засадничу роботу Бусела «Совєтський патріотизм», в якій він викриває шовіністичну імперіалістичну сутність совєтської національної політики, можна скачати тут. https://web.archive.org/web/20101226030911/http://ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=131

Дуже раджу!

Ось цитата звідти:

«Недавно ще знищування національної ідеї і вихолощування всього, що було національне по змісту, а не по формі, офіційно проводилося во ім’я інтернаціоналізації народів. Ідеологічним обґрунтуванням потреби винародовлювання і знецінювання всього національного була марксистська засада про те, що „пролетаріат не має батьківщини”, що до нього належить увесь світ, а кожна національна ідея є „пережитком”, що припізнює поступ у напрямі інтернаціонального злиття народів. Тепер зміна сталася в тому, що російська національна ідея перестала уважатися вже пережитком — у відмінності до всіх інших надалі „пережилих” національних ідей. Більше того! Російський нарід так визначився в соціалістичному будівництві і в „обороні батьківщини соціалізму”, що російську імперіальну ідею проголошено рушієм поступу. Інтернаціональне злиття народів у майбутньому не скасовано. Воно повинно би статися через їхнє державно-політичне злиття з „найпередовішим” у соціалізмі народом (зберігаючи поки що свої племінно-регіональні особливості). Злиття народів в інтернаціональне соціалістичне суспільство» відбудеться таким найпростішим способом, що народи будуть перевиховані до того, щоб без спротиву дати пожерти себе російській імперіальній ідеї, яка є найпевнішим гарантом здійснення кремлівського соціалізму».

Як бачимо, розумним людям давно все було зрозуміло…

І ось що висновує Бусел:

«Большевики хочуть впоїти в народи СССР поняття вищості російського народу, щоб таким чином викликати в них охоту наслідувати його і промостити шлях до асиміляції народів СССР.

Асиміляція — ось ціль, яку переслідує та ціла метушня з вищістю російського народу і той патріотичний крик, який зчинила большевицька імперіалістична верхівка. Асиміляція є той угловий камінь, на якому базується національна політика большевиків. Асиміляція відповідає всеціло змаганням і інтересам імперіалістичної верхівки СССР. Вона уодностайнює суспільство й дає основу централістичній системі, необхідну для імперіалістів, вона в разі успіху усуває можливості повстання конкуруючих центрів в ім’я національних інтересів, вона улегшує повне панування над народами.

Яка корись російському народові з асиміляції? Ніяка. Вона пхає російський народ до боротьби з іншими народами, вона наставляє його агресивно по відношенні до інших народів та пхає до воєн, які його коштують мільйони жертв, господарської руїни, нужди та голоду. Користь і одинока користь в асиміляції є для панівної імперіалістичної верхівки»

Як кажуть, знайдіть відмінності з нинішнім часом!

 

Втім, підемо далі і звернемося до інших іменинників – з мистецької цаирини.  Сьогодні народилася перша жінка кінооператорка в України.

 

ВАЛЕНТИНА ТИШКОВЕЦЬ (1915-1977) – кіонооператорка, одна з перших жінок в цій професії в СРСР.

Народилася у Києві, закінчила ВДІК (кіноінститут, Москва). Працювала кінооператором на кіностудії імені Довженка у Києві. Була першою жінкою-кінооператором в Україні та одною з перших у СРСР.

Зокрема, була оператором фільмів «Педагогічна поема», «Чарівна ніч», «Якщо любиш…», «Наталя Ужвій», «Серед добрих людей», «Сумка, повна сердець», «Циган», «Анничка». Автор текстів пісень до стрічки «Морська чайка».

Під час Німецько-радянської війни 1941—1945 рр. працювала у фотоательє, створеному кінооператором Всеволодом Ковальчуком.

Під приводом фотозйомки вони їздили по концтаборам й за можливістю рятували людей. На студії Валентина друкувала фото, які пізніше використовувалися як свідоцтва фашистських звірств.

 

ПАВЛО БЕДЗІР (1926-2002) —художник-графік.

Народився на Закарпатті  у родині священика. 1946 року закінчив Ужгородське училище прикладного та декоративного мистецтва.

У 1950 – 60-х рр. в Ужгороді навколо митця сформувався неформальний «клуб авангардистів», де збиралися закарпатські художники, а також митці зі Львова, Києва, Риги, Ленінграда. Серед гостей і знайомих Бедзіра були іменитий кінорежисер Параджанов, народні художники Яблонська та Якутович, відомий мистецтвознавець Островський. За вільнодумство і нетиповий спосіб життя був переслідуваний радянською владою (від цькування в пресі до арешту за зберігання забороненої літератури).

Свій шлях в образотворчому мистецтві Бедзір розпочинав із реалістичного живопису та рисунку, але з часом перейшов до графічного символізму. Найвідомішою і найтривалішою серією творів художника, яка ідентифікує його як видатного майстра графічного мистецтва, став цикл робіт під назвою «Із життя дерев».

Художник і мистецтвознавець Михайла Сирохман випустив книгу-альбом «Павло Бедзір», в якій поруч із змістовною текстовою частиною міститься розділ репродукцій картин Павла Бедзіра та споріднених йому митців, архівні фото, які є втіленням історії життя і творчості авангардного Закарпаття ХХ століття.

Книжку можна придбати тут: http://uartlib.org/shop/myhajlo-syrohman-pavlo-bedzir-grafika-zhyvopys-albom/

 

Сьогодні день народження відзначає цікава людина – не тільки видатний науковець у галузі гірництва, а й активний учасник українського руху на Донбасі:

 

ВОЛОДИМИР БІЛЕЦЬКИЙ (1950)-  доктор технічних наук, видавець, редактор. Автор ідеї та науковий редактор першої національної української Гірничої енциклопедії.

Народився в Запорізькій області. Понад 40 років життя Володимира Білецького тісно пов’язані з  Донбасом. У 1976 році переїздить жити і працювати на Донбас, не припиняючи навчатися у аспірантурі Дніпропетровського гірничого інституту за фахом «Автоматизація виробничих процесів». Працював старшим механіком на шахті ім. Орджонікідзе, у НДІ з безпеки робіт у гірничій промисловості (1976—1981).

З 1981 по 2000 р. — працював у науково-дослідному секторі Донецького політехнічного інституту.

1986 року захистив кандидатську дисертацію, 1994 року – докторську дисертацію «Розробка наукових основ і способів селективної масляної агрегації вугілля та вуглевмісних продуктів» за спеціальністю «Збагачення корисних копалин».

З 2000 р.  професор Донецького національного технічного університету. Після російської окупації Донецька – виїхав на підконтрольну Україні територію. З осені 2014 р. — професор Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. і завідувач кафедри «Обладнання нафтових і газових промислів» ПолтНТУ. З 8 вересня 2017 р. — професор кафедри «Видобування нафти, газу і конденсату» Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».

Білецький – автор ідеї і керівник проекту «Гірнича енциклопедія», за яким у 1998—2004 рр. створено національну термінологічну систему в гірництві. За цим проектом у 2001—2004 рр. вийшов друком 1-3-томний «Гірничий енциклопедичний словник», у 2004—2014 рр. «Мала гірнича енциклопедія».

Білецький — має понад 500 наукових публікацій, в тому числі понад 30 книг (монографії, навчальні посібники, словники, енциклопедичні видання (МГЕ, ГЕС)) та 70 винаходів. Член редакційнх колегій багатьох українських і закордонних фахових видань.

Його інтереси не обмежуються гірничою справою. Він – засновник і шеф-редактор всеукраїнського наукового аналітично-інформаційного журналу «Схід» — з 1995 (фахове видання у галузі філософії, історії, економіки). Крім того, ініціатор і співредактор ряду видань Донецького відділення Наукового товариства ім. Шевенчка.

Володимир Білецький — один із фундаторів Народного Руху за Перебудову в Донбасі (членський квиток № 1 на Донеччині). Делегат Установчих зборів НРУ. Входив до всеукраїнських керівних структур НРУ — член Ради Колегій Великої Ради Руху. Залишив лави НРУ 1997 р. внаслідок неприйняття керівництвом НРУ висунутої Білецьким В. С. нової концепції розвитку організації як політичної партії середнього класу що, зокрема, включала нову кадрову політику з опорою на фахівців, а також переведення акцентів політичної діяльності НРУ в економічну та соціальну сферу життя країни.

Фундатор і керівник ряду громадських організацій і газет у Донецьку  — зокрема: співзасновник газет «Східний часопис» та «Козацький край», засновник і директор дослідно-видавничої фундації «Український культурологічний центр» (1994).

Співзасновник і голова Донецького відділення Наукового Товариства ім. Шевченка (1997), Донецького відділення Товариства «Україна-Світ» (1997), «Донецького обласного товариства української мови» (1989).

 

МИКОЛА ЄСИПЕНКО (1959) — скульптор.

Народився в Києві. Закінчив факультет скульптури Київського художнього інституту (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Щоправда, сам митець, каже, що в інститути студенти переважно вчилися один в одного.

Потім він був степендіатом Спідки художників СРСР. Про цей період скульптор розповідає так:

«Трошки розсунуло мізки стипендіатство: я мав можливість їздити до Будинку творчості в Підмосков’ї, де збиралося найпродвинутіше товариство художників із усього Союзу, майже кожний зі своїм ноу-хау… Моя робота «Хмарний край», до речі, була створена в один із таких приїздів.

Україна на той час нагадувала коня у вудилах і з шорами на очах. Тупо насаджувався реалізм: крок ліворуч, крок праворуч, стрибок на місці — провокація, отримай по голові. Реалізм — річ гарна, але не всі ідеї можна через нього висловити, наприклад, моя робота «Механіка спокою» — це чистий кубізм, вона створена на ґрунті модерністського напряму, що дав паростки у двадцяті роки минулого століття. Я не уявляю, як цей образ можна зробити в реалізмі…»

Єсипенко – учасник численних виставок в Україні та за кордоном, його роботи зберігаються в музеях України , Словенії, Росії, Швеції та США, а також в приватних колекціях.

 

Цього дня народився один з перших загиблих на Євромайдані:

МИХАЙЛО ЖИЗНЕВСЬКИЙ (1988-2014) білоруський активіст Євромайдану. Член організації УНА-УНСО. Загинув під час протистоянь на вулиці Грушевського в Києві. Герой України (посмертно).

Ріс у селищі Стяг Праці у Гомельському районі. Після десятого класу пішов до училища вчитися на газозварника. Виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі, займався карате та ходив до православної церкви. Планував відслужити в армії, а потім піти в Жировицький монастир.

11 вересня 2005 в сімнадцятирічному віці втік із дому та емігрував до України. У Білорусі його оголосили в розшук, вважаючи, що він ховається від армії, в Україні його не знали під справжнім ім’ям. Протягом тривалого часу не спілкувався з родиною в Білорусі, проте в останній рік життя відновив контакти з батьками, зустрівся з ними в Києві та планував приїхати додому навесні 2014. У 2012 році Михайло сам прийшов у відділення міліції в Україні, показав документи і повідомив, що він живий і шукати його не потрібно.

Захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою, займався страйкболом. Вважав, що в Україні йому легше жити та працювати, ніж у Білорусі.

Жив спочатку в Донецьку та Кривому Розі, потім у Києві, в останні роки життя винаймав житло у Білій Церкві. Працював зварником, монтажником вікон. Був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина».

У Євромайдані брав участь із перших днів на заклик організації УНА-УНСО. Входив до Самооборони Майдану, брав участь в охороні об’єктів Майдану, чергував у наметах, допомагав у роботі УНА-УНСО. Вважався одним з найактивніших членів організації на Євромайдані.

Загинув 22 січня 2014 року близько 9-ї години ранку від пострілу мисливською кулею в серце біля стадіону «Динамо» на Грушевського під час Євромайдану.

2 грудня 2016 начальник департаменту спецрозслідувань ГПУ Сергій Горбатюк заявив, що Жизневський був вбитий кулею для примусової зупинки транспортних засобів, яка використовується лише в підрозділах МВС. Такою ж кулею того ж дня було смертельно поранено Сеника. Також на початку 2017 року Горбатюк заявив, що нові експертизи показали, що постріл був здійснений з відстані понад 20 метрів, що дозволило долучити до кола підозрюваних правохоронців.

Панахида за загиблим відбулася у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві 26 січня, в День народження Михайла, коли йому мало б виповнитися 26 років. На панахиду прийшло близько 10 тисяч людей.

 

Пом’янемо захисників України, які поклали життя у боротьбі з російською агресією.

 

ВАСИЛЬ ЗЕЛІНСЬКИЙ (1983-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Романів на Волині.

В АТО – розвідник 51-ї ОМБр.

Загинув у бою поблизу Іловайська під час виходу з оточення. Останній дзвінок від Василя був 28 серпня, з того часу його розшукували рідні. Упізнаний за експертизою ДНК серед невідомих героїв АТО, похованих під Запоріжжям. 30 січня 2015 року воїна перепоховали на кладовищі в Липинах Луцького району.

Залишилися дружина, двоє дітей.

 

РУСЛАН МАЗУНОВ (1979-2014) – майор ЗСУ, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки.

Народився у с. Михайлючка на Хмельниччині. З дитинства мріяв літати, вступив у Васильківське військове авіаційно-технічне училище, де здобув професію бортового авіаційного техніка.

Направлений на службу в авіабригаду у м. Броди Львівської області. Брав участь у миротворчій місії ООН в Ліберії — 2005, 2007 та 2009 року.

2011-го вийшов на пенсію за вислугою років у званні майора. Працював у цивільній. У зв’язку з російською агресією проти України у березні 2014 мобілізований з резерву, — повернувся у бродівську бригаду.

Майор, бортовий авіаційний технік вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ. З квітня 2014 у складі екіпажу вертольоту виконував завдання із доставлення вантажів та особового складу в зоні АТО. Вивозив поранених із зони бойових дій, перевозив на борту лікарів, медикаменти, харчі та зброю.

24 червня екіпаж вертольоту Мі-8МТ («63-й жовтий»), під командуванням підполковника Андрія Бєлкіна, доправив вантаж в район Слов’янська і забрав групу фахівців СБУ, які встановлювали телекомунікаційне обладнання в зоні проведення АТО. Після зльоту з гори Карачун  вертоліт був збитий російськими терористами з ПЗРК. Вертоліт вибухнув і впав, почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту. Всі 9 чоловік, які були на борту, загинули.

За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легкових автівках та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК, вони одразу втекли.

Залишилася дружина та двоє синів.

 

ОЛЕГ СЕРЕДЮК (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Москалівка на Хмельниччині. Змушений був після смерті мами залишити навчання Кам’янець-Подільському державному університеті. –  з бабусею виховував трьох молодших братів. Працював лаборантом у школі, різноробом, у сільгосппідприємствах.

Мобілізований у квітні 2015-го, солдат 19-го окремого мотопіхотного батальйону.

26 серпня 2015 року загинув від смертельного поранення внаслідок обстрілу терористами з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка Волноваського району — снаряд влучив у бліндаж, загинуло 4 бійців.

 

СЕРГІЙ ЧОРНИЙ (1967-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Краматорську на Донеччині, жив у Харківі.

Призваний за мобілізацією, командир механізованого відділення 92-ї ОМБ.

28 серпня ротно-тактична група рухалась у район Старобешевого з метою деблокування українських підрозділів в Іловайську. За 5 км на схід від міста Комсомольське (Донецька область) колона потрапила під масований обстріл російських військ з РСЗВ «Град», мінометів і танків та під вогонь ДРГ терористів. Тоді загинуло дев’ятеро захисників, зокрема, Сергій Чорний.

Без Сергія лишилася дружина.

 

МИКОЛА ЛИЧАК (1964-2014) –  сержант ЗСУ, «афганець», «чорнобилець».

Народився  у смт. Немішаєве на Київщині. У 1982—1984 роках брав участь у бойових діях в Афганістані, двічі поранений. 1986 року брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Служив у міліції, згодом працював начальником служби безпеки «Київ-млин». Очолював Ірпінську міську організацію Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Учасник Революції Гідності. З початком російської агресії — волонтер, організовував збирання та доставку матеріальної допомоги військовикам на Луганщині. Потім записався добровольцем, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

27 липня 2014-го загинув у боях за Георгіївку.

Без Миколи лишилися мама, двоє синів — дружина померла в кінці 2000-х.

Більше про героя-захисника можнідізнатися  тут: https://bucha.com.ua/?newsid=1151071709

 

РУСЛАН РЯБОВ (1971-2014)— солдат резерву МВС України.

Родом з Кривого Рогу. Працював у Мелітополі на підприємстві, що входить до складу Запорізького автозаводу.

Брав участь у Революції Гідності, просто з Майдану добровольцем пішов на фронт.

Розвідник, 2-й батальйон спецпризначення НГУ «Донбас».

Загинув 29 серпня 2014 року при спробі виходу з оточення в Іловайську — розстріляний російськими військовиками в «зеленому коридорі смерті» — їхав у кузові броньованого КАМАЗу в складі автоколони батальйону «Донбас». Коли автівка вже доїжджала до Червоносільського, по ній вистрілив російський танк. Кабіну розірвало, потім здетонував боєкомплект у кузові. Тоді ж загинуло ще семеро українських військових.

 

СЕРГІЙ МИХАЙЛОВ (1976-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Новоград-Волинському на Житомирщині.

З 1996 року — на контрактній службі в Новограді-Волинському. Згодом — командир відділення, 30-а ОМБр.

18 вересня 2014-го помер від наслідків важкої контузії, якої зазнав під час виконання завдання в зоні АТО 3 вересня. 17 вересня Сергія виписали із шпиталю на реабілітацію, і наступного дня в нього зупинилося серце.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада