Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
25.02.2021

26 лютого. Цього разу в огляді:

  • патріарх-предстоятель УГКЦ, якого вважають моральним авторитетом не лише греко-католики, тай взагалі не лише виряни;
  • отаман Холодного Яру, один з керівників масштабного антибільшовицького повстання в 1920 році;
  • архітектор, автор багатьох знакових споруд в столиці;
  • співачка, учасниця вокального дуету «Сестри Тельнюк», відомого піснями на вірші багатьох українських класиків і провідних сучасних поетів;
  • журналіст, автор роману «Аеропорт» про захист Донецького аеропорту від російсько-терористичних військ.

Також пом’янемо народжених 26 лютого захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.  Серед них – прокурор, який звільнився з органів, об піти добровольцем на фронт.


Починаємо.

ЛЮБОМИР ГУЗАР (1933-2017) — патріарх-предстоятель Української Греко-Католицької Церкви (2001—2011).

Представник давнього українського роду Гузарів. Народився у Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії. У 1944 році разом із родиною виїхав до Австрії, а у 1949 – до Сполучених Штатів.

Випускник Католицького університету Америки, Великої Духовної Семінарії Святого Йосафата в Римі, Фордгамського університету. Доктор богослов’я (1972). У 1972 прийняв чернецтво. Був сподвижником Йосипа Сліпого (про нього дивіться в огляді за 17 лютого). 1977 року висвячений Верховним Архієпископом Йосипом Сліпим на єпископа.

У 1993 Гузар з соратниками повернувся до України. У 1995 його зусиллями закладено монастир Св. Теодора Студита в селі Колодіївка на Тернопільщині. У 1993—1994 служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

14 жовтня 1996, у зв’язку з поганим станом здоров’я Кардинала Любачівського, Синод Єпископів УГКЦ обрав Блаженнійшого Любомира Єпископом Помічником Глави Української греко-католицької церкви з делегованими правами. З 14 грудня 2000 (день смерті кардинала Любачівського) виконував обов’язки Апостольського адміністратора УГКЦ.

25 січня 2001 на надзвичайному Синоді Єпископів Української греко-католицької церкви обраний Архієпископом Львівським та Главою Української греко-католицької церкви. І ввже наступного дня Папа Римський Іван-Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року Любомир Гузар став Кардиналом Католицької церкви.

У 2002 Любомир Гузар прийняв українське громадянство.

21 серпня 2005 офіційно змінив свій титул на «Верховний Архієпископ Києво-Галицький», переніс свій осідок до Києва, який був центром греко-католицької церкви до захоплення Московією. Таким чином резиденція голів Греко-католицької церкви повернулася до Києва після 450-річної перерви.

Любомир Гузар Ініціював побудову Патріаршого собору Воскресіння Христового на київському Лівобережжі. Цей собор будувався 12 років. Спорудити його могли б набагато швидше. Однак церковне керівництво категорично відмовилося від підтримки великого бізнесу і можновладців. З цього приводу Любомир Гузар сказав:

«Ми маємо таку позицію, що не хочемо приймати пожертв від офіційних органів. Бо це завжди тягне за собою певну, так би мовити, „вдячність“. Ми хочемо бути Церквою свобідною, щоби пожертви не перешкодили нам сказати правду, коли її треба сказати».

Єпископи УГКЦ всю надію поклали на вірян — оголосили збір коштів, аби кожен греко-католик, як в Україні, так і в діаспорі, мав можливість долучитися побудови собору.

У 2011 Любомир Гузар вийшов у відставку, передавши свої повноваження Святославу Шевчуку.

Був одним із моральних авторитетів українців у 1990—2010-х, членом ініціативної групи «Першого грудня».

В 2011 році Блаженніший Любомир повідомив, що Папа Бенедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архієпископа Української греко-католицької церкви. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років.

1 грудня 2013 блаженнійший Любомир (Гузар) під час свого виступу на сцені Євромайдану закликав усіх чинити добро: замало бути добрим – треба чинити добро.

Документальний фільм про Любомира Гузара (4 серії):

https://www.facebook.com/watch/?v=2431056493875307

https://www.facebook.com/watch/?v=192051395213991

https://www.facebook.com/watch/?v=481022546139016

https://www.facebook.com/watch/?v=249319792726013

Фільм – «Сходи Якова»: https://www.youtube.com/watch?v=ABsw9Q7hkwA   Любомир Гузар, професор-онколог Борис Білинськой та дисидент, член Української Гельсинської Групи Юрій Шухевич згадують, як у роки німецької окупації Львова вчилися  в одному класі гімназії і розмірковують про різні важливі речі

Інтерв’ю з Любомиром Гузаром на тему Другої світової війни – чи була вона Вітчизняною?  https://glavnoe.ua/articles/a5065

 

А тепер звернемося до більш ранніх часів і підемо за хронлогією.

КОСТЯНТИН ПЕСТУШКО, псевдо Кость Степовий-Блакитний; (1898-1921) — отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру.

Народився в заможній селянській родині в селі Ганнівка на Січеславщині. Батьки його, крім 25 десятин землі, тримали земську повітову кінно-поштову станцію.

Кость до серпня 1916 року навчався в механіко-технічному училищі в Олександрівську (нині Запорізький національний технічний університет), скінчивши 5 старших класів.

У Першу світову війну рядовим воював на Турецькому фронті. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами.

Через революцію повертається додому, та в 1918 потрапляє під гетьманську мобілізацію – в Маньківський полк у Білій Церкві, де дослужився до полковника. Потім приєднується до Армії УНР під керівництвом Симона Петлюри.

В 1919 році — командир Середньодніпровської групи (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Учасник повстання проти Добровольчої армії – «білих». Збільшивши Середньодніпровську групу до 3000 бійців, перейменував її на Республіканське військо. Далі діяв самостійно.

В січні 1920 року повертається до рідного села. Його обрано Головою Волосного Революційного Комітету і Комісаром Волості села Ганнівки. На цій посаді Кость перебував близько трьох місяців. Переконав мобілізованих у Червону Армію селян об’єднатися в повстанський загін.

У травні 1920 року створив та очолив Степову дивізію, яка налічувала від 12 до 18 тисяч бійців. Вів боротьбу з більшовицьким режимом партизанськими методами.

Один із керівників повстання весни — осені 1920 року. Діяв на Херсонщині, Катеринославщині, в Київській губернії, зокрема на Чигиринщині, в Холодному Яру. Командував Першою Олександрійською повстанською армією. Після того, як дивізія об’єдналась із Холодноярськими збройними силами, Костя Блакитного 24 вересня 1920 року на конференції повстанців у містечку Медведівці обрано Головним отаманом Холодного Яру.

В жовтні 1920 року, вирушивши в Катеринославську губернію на чолі Степової дивізії, склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру.

Повстанський рух під проводом отамана Степового-Блакитного восени 1920 року охопив усю Херсонщину і частину Катеринославщини. Боротьба з більшовиками була досить успішною. Для нейтралізації Костя Блакитного ЧК розробило спецоперацію. 29 квітня чекісти заарештували понад 50 осіб, причетних до повстанського штабу Пестушка.

Сам він загинув 9 травня 1921 року у рідному селі – Ганнівці – в бою з підрозділом криворізьких чекістів.

 

ВАДИМ ГОПКАЛО (1917-1995) — архітектор, який створив чимало будівель, які помітно змінили Київ.

Принаймні – не помітити ти будівлі неможливо. Одні кажуть, що це гроби і сундуки, інші відмічають новаторство, стильність і вміння вписати будівлі в середовище. Чи не найвідомішої роботою архітектора став Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна – нині це Українській дім на Європейській площі.

Народився Гопкало в Полтаві в родині живописця Івана Гопкала. У 1940 році здобув вищу освіту в Київському інженерно-будівельному інституті. Спочатку працював у Харкові, згодом – у Запоріжжі, де розробив проект забудови Соцмістечка.

З 1949 року працює в Києві: починав архітектором у Головному управлінні «Київпроект»; згодом очолив майстерню, а з 1978 року і до скону був начальником Управління об’ємного планування № 2 АТ «Київпроект».

Брав участь у проектуванні (у складі групи або керівником) багатьох київських споруд і ансамблів, зокрема:

  • Житлового будинку по вулиці Богдана Хмельницького, 39 (перший 18-поверховий будинок Києва, 1965–1971);
  • Річкового вокзалу у Києві;
  • житловий масив Вигурівщина-Троєщина (перший мікрорайон);
  • готель «Турист»;
  • Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна (зараз – Український дім);
  • Палац урочистих подій по проспекту Перемоги, 5.
  • Будівля Національної бібліотеки імені Вернадського

 

Сьогодні святкують день народження наші сучасники:

 

СЕРГІЙ ЛОЙКО (1953) — російсько-американський журналіст, письменник, фотограф, перекладач. Кореспондент газети «Лос-Анджелес Таймс», співпрацює з радіостанцією «Ехо Москви» та «Новою газетою». Автор роману «Аеропорт» – про захист Донецького аеропорту від російських окупантів.

У Лойка чималий досвід роботи в гарячих точках. Під час війни в Іраку Сергій Лойко став одним з найпомітніших журналістів, що описували операцію «Шок і тремтіння». Його репортажі для «Нової газети», кореспондентом якої він був, публікувалися в «Лос-Анджелес Таймс», та передруковувалися іншими світовими виданнями. Матеріали з його репортажів та щоденника увійшли в книгу «Шок и трепет. Война в Ираке».

З 2014 року Лойко висвітлює події російсько-української війни. Зробив серію репортажів з Донбасу як кореспондент «Лос-Анджелес Таймс». Сергій Лойко став єдиним іноземним кореспондентом, що побував в обложеному російськими бойовиками Донецькому аеропорту. В кінці жовтня 2014 року він провів там чотири дні серед українських військових та добровольців з Правого Сектора, результатом чого стала стаття з галереєю власних світлин на першій шпальті «Лос-Анджелес Таймс».

Репортаж Сергія Лойка 29 жовтня на радіо «Ехо Москви» про бої навколо Донецького аеропорту був розцінений Роскомнаглядом як такий, що виправдовує практику військових злочинів та суперечить Федеральному закону від 25.07.2002 № 114-ФЗ «Про протидію екстремістській діяльності». Виданню та радіоканалу «Ехо Москви», а також їхньому засновнику, було винесено попередження і поставлено вимогу негайного вилучення стенограми інтерв’ю із сайту «Ехо Москви».

2015 року у Києві відбулася презентація книги Сергія Лойка «Аеропорт». За словами автора, книгу він писав про війну між Росією та Україною, так як «інакше назвати це не можна». Автор розповів, що був одержимий романом весь час перебування з «кіборгами» в донецькому аеропорту у жовтні 2014 року. «З самого початку я зрозумів, що це повинен бути саме роман, тому що в хроніці, в документальному свідоцтві не можна виразити всю глибину трагедії, підлості, героїзму, ненависті, пристрасті, притаманних цій війні. Я не міг розповідати про неї холодним, відстороненим тоном літописця», — писав Лойко.

15 березня 2018 року на каналі Прямий відбулася прем’єра телевізійного документального чотирьохсерійного фільму Сергія Лойкa «Гібридна Історія» про події останніх років на сході України.

«Аропорт» вже двічі вихидов друком у відавництві «Брайт Букс» – у 2015 вийшла перша редакція, у 2016-му – друга. Обдидві в українському перекладі Ольги Гончар.

Інтерв’ю з Сергієм Лойком: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/1955174-sergij-lojko-zurnalist-pismennik-avtor-romanu-aeroport.html

Ще почитати: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3029/164/101845/

 

ЛЕСЯ РЕПЕЦЬКА, відома як Леся Тельнюк (1964) — співачка, композитор, учасниця дуету «Сестри Тельнюк».

Народилася  в Києві в родині письменника Станіслава Тельнюка. Закінчила Київський інститут культури, факультет оркестрового диригування.

Разом з сестрою Галею виступає у відомому дуеті «Сестри Тельнюк», який сформувався 1986 року.

Пише музику на вірші батька — Станіслава Тельнюка, сестри Галини, класиків української поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Василя Симоненка,  Ліни Костенко та інших.

Дуже класна пісня сетер Тельнюк  на вірш Оксани Забужко «Рядок з біографії» https://www.youtube.com/watch?v=QZwwAROVnAQ

 

Пом’янемо наших захисників:

 

СЕРГІЙ ЦИМБАЛ (1986-2014) — вояк батальйону «Київська Русь» ЗСУ. Колишній працівник прокуратури.

Народився на Київщині. Вищу освіту здобув у Національному університеті державної податкової служби України м. Ірпінь на факультеті податкової міліції, спеціалізація «Оперативно-розшукова діяльність». Паралельно закінчив заочне відділення академії юридичного факультету за спеціальністю «Юрист» та отримав диплом зі спеціалізацією «Фінансове право».

Представляв збірну академії з кікбоксингу та рукопашного бою. У 2003 році здобув І місце у І-му Всеукраїнському турнірі з джиу-джитсу.

Після закінчення академії в 2007 року проходив піврічну підготовку в Марселі — у Французькому легіоні.

Працював оперуповноваженим Відділу податкової міліції Білоцерківського відділу ДПА в Київській області. Згодом – у Відділі податкової міліції ДПІ в Обухівському районі Київської області на посаді оперуповноваженого Відділу боротьби з незаконним обігом товарів.

У 2010—2012 рр. здобув третю вищу освіту в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого (м. Харків) на заочному відділенні судово-прокурорського факультету.

Після завершення навчання рік працював слідчим у прокуратурі міста Краснодоні Луганської області на посаді слідчого районної прокуратури.

З 2013 по 2014 рр. — по переведенню працював у Дніпровській екологічній прокуратурі (м. Черкаси) на посаді прокурора, звідки звільнився під час Революції гідності.

21 липня 2014 року пішов добровольцем до військомату, звідки був призваний у Збройні Сили України – у військову частину добровольчого батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Солдат, номера обслуги стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти, був розвідником. Військову підготовку Сергій проходив на полігоні «Десна».

24 серпня 2014 року на День Незалежності України відправився в зону АТО в м. Дебальцево, займав передову позицію біля с. Новогригорівка.

З 16 по 26 вересня 2014 року Сергій перебував у короткій відпустці, під час якої за власні кошти придбав автомобіль «Мітсубісі Паджеро», пригнаний друзями з Латвії, та переобладнав його під потреби АТО, зібрав провізію та ним відправився в АТО.

7 жовтня 2014 року Сергій Цимбал та ще троє солдат пішли у розвідку й потрапили в засідку російських спецпризначенців (близько 15 осіб). Він загинув, прикривши собою відхід розвідувальної групи. Потрапивши в оточення з усіх сторін, Сергій Цимбал вибіг на горбок, відволікши увагу терористів, тим часом розвідгрупа відійшла. Сергій до останнього відстрілювався кулеметом, ціною власного життя врятував бойових побратимів.

Залишилися дружина та син

 

ОЛЕКСАНДР ДАНЮК (1982-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Широке Дніпропетровської області. Проживав в місті Кривий Ріг.

У часі війни — гранатометник механізованої роти, 17-та окрема танкова бригада.

18 січня 2015-го російсько-терористичні війська обстрілюють з артилерії взводний опорний пункт ЗСУ біля Станиці Луганської. Олександр Данюк зазнав важкого поранення, у тяжкому стані був доставлений в міську лікарню Щастя. Лікарі не змогли врятувати його життя, наступного дня він помер.

 

БОГДАН ХЛІВНИЙ (1993-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1993 року у Кривому Розі. Закінчив Криворізький технічний коледж НМетАУ. Заочно навчався у ДЮІ МВС України.

29 вересня 2016 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 14-ї бригади.

4 грудня 2018-го загинув від кулі снайпера поблизу села Новозванівка на Попаснянському напрямі.

Без Богдана лишились мама і брат-близнюк.

 

ДМИТРО ШЕВЧЕНКО (1990-2014) — старший солдат ЗСУ, оператор-навідник бойової машини.

Останнім часом разом з матір’ю жив і працював у Кременчуці.

Військовик 93-ї механізованої бригади, загинув 4 липня 2014 року, під час нічної танкової атаки бойовиків на блокпост № 10, біля села Новоселівка Перша, у Ясинуватському районі Донецької області. Бійці 93-ї бригади зайняли оборону і прийняли бій. Внаслідок терористичного нападу загинули 7 захисників, зокрема  Дмитро Шевченко, ще 6 дістали поранень.

 

ВОЛОДИМИР КАНДЕЛА (1988-2014) – молодший сержант ЗСУ, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Народився на Дніпропетровщині.

Загинув 19 серпня 2014 р. перебуваючи усередині меморіалу героям Савур-Могили, коли його розстрілював ворожий танк. Будучи смертельно пораненим, В. Кандела прикрив тілом свого важко пораненого командира.

–              Це був сміливий солдат, надійний товариш, – згадують загиблого Героя АТО товариші по службі. – Він дуже хотів додому, хотів, щоб закінчилася війна, але говорив, що треба повертатися тільки з перемогою, щоб терористи і найманці не прийшли слідом за нами, на наших плечах, в мирні міста.

–              Коли стало відомо, що Володю відправляють в зону АТО, ми порадилися і вирішили батькам не говорити, щоб не хвилювалися, – розповідє його молодший брат Микола. –  А ми тримали зв’язок кожен день. Він багато розповідав: про те, що практично немає провізії, про те, що видали їм автомати, які клинить … У день  загибелі подзвонив і сказав: «Мені кінець, брат, це все». Він говорив швидко, майже кричав. Що там точно відбувалося в той момент, я не знаю. Володя встиг сказати, щоб я дбав про батьків і берег його дружину. Потім зв’язок обірвався. Я думав, що, може, обійдеться, Бог врятує … Не міг додзвонитися. Щоб себе хоч чимось зайняти, працював в саду. Почув крик з будинку – кричала мама. Приїхали офіцери і сказали, що Володимира вбили в зоні АТО …

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада