Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
25.07.2020

26 липня.

Почнемо огляд привітанням з 89-річчям людині, яка відіграла надзвичайну роль в становленні свідомості української інтелігенції та викритті нищівної національної політики совєтів. Це – шістдесятник, діяч українського визвольного руху, літературознавець, автор чи не найвідомішого твору самвидаву. Певно, ви вже здогадалися, про кого йтиметься…

Далі вшануємо пам’ять Героя Небесної Сотні, патріота, застреленого снайпером на вул. Грушевського під час Революції Гідності.

Також в огляді будуть:

  • перша леді УНР;
  • соратниця і дружина одного з ідеологів українського націоналізму;
  • діяч УВО та ОУН, начальник Генерального штабу Карпатської Січі, автор «Української воєнної доктрини»;
  • письменниця, яку вважають найзагадковішою і наймістичнішою і сучасній українській літературі;
  • очільник команди зі створення Сил спеціальних операцій ЗСУ. Заступник Секретаря РНБО. Учасник АТО, генерал-майор ЗСУ;
  • режисер-документаліст, учасник АТО, доброволець медичного батальйону «Госпитіальєри», автор документального фільму «War for Peace», забороненого до показу в Росії;
  • сучасна співачка.

І як завжди, пом’янемо наших захисників від «русского міра».


Отже, починаємо:

ІВАН ДЗЮБА (1931) – громадський діяч, дисидент. Знакова постать шістдесятництва. Автор ключового твору самвидаву «Інтренаціоналізм чи русифікація».

Народився в селянській сім’ї у селі Миколаївка (тепер – Волноваський район Донецької області). 1932 року родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар’єри (нині – Докучаєвськ). Це саме ті місця, де зараз пролягла так звана лінія зіткнення – межа з окупованими територіями, які захопив «русскій мір».

Іван Дзюбаз закінчив факультет російської філології в Донецькому педінституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка у Києві.

Друкуватися почав з 1959. І вже 1962 року був звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» – «за ідеологічні помилки».

На початку 60-х Дзюба входить в коло шістдесятників. 31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Станіславом Тельнюком, Миколою Вінграновським, Іриною Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

Звісно, це йому не минулося – Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь». Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі “Україна” Дзюба вимушений працювати коректором в “Українському біологічному журналі”, що можна трактувати як примусову ізоляцію від літератури й літературознавства. Лише в 1969 році він отримує посаду редактора видавництва “Дніпро”, яку займає до свого арешту в 1972 році.

1965 року Дзюба пише роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Дзюба явно не вважав свій твір крамолою – він власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР та в ЦК КПРС у Москву –  у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Подібні ілюзії були притаманні багатьом дисидентам…

У цій праці Іван Дзюба з марксистської точки зору доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до… ленінських принципів національної політики. Що поробиш, інших принципів в ті часи навіть розумні люди, виховані за залізною завісою совєтів, не уявляли.

Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» поширювалася у самвидаві, а у лютому 1968 року була опублікована у журналі «Сучасність». Без дозволу і навіть без відома автора вона неодноразово видавалася за межами Союзу українською, англійською, російською, китайською, французькою,  італійською мовами. В Україні цей твір був опублікований тільки 1990-го року у журналі «Вітчизна», а окремою книгою вперше виданий 1991-го року.

Як не дивно, але органи всерйоз узялися за Дзюбу не одразу, а 1972 року – на хвилі машстабного погрому української інтелігенції. ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручило спеціальній комісії розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Після цього Дзюбу було арештовано і 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання.

Дзюбу утримували в СІЗО у Києві, де слідчі послідовно переконують його в необхідності публічного каяття за написані твори, а також вимагають написати спростування книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?”

І Дзюба пристає на цю пропозицію… Не кожному інтелектуалу дано бути героєм у протистоянні з репресивною системою. Певним виправданням може слугувати те, що Дзюба ще зі студентських років хворів на туберкульоз легень. Потреба у постійному лікуванні й певних умовах життя задля виживання давало КДБ чудовий інструмент тиску. А за урахуванням загострення хвороби під час арешту, він просто не пережив би найближчу зиму в таборі.

Крім того, не варто забувати, як вміли переконувати кагебісти. Ні, йдеться не про тортури, а про психологічну обробку – кат не зможе примусити людину внутрішнє засумніватися у свої поглядах, а хороший психолог в погонах – ще й як.

І Дзюба пише працю “Грані кристала”, яку було видано англійською, українською і російською мовами і яку за вказівкою з Москви широко розповсюджували за кордоном. У ній, як зазначалося в одному із закритих партійних документів, “з марксистськоленінських позицій оцінюється розвиток і розквіт української радянської культури, її взаємодії з іншими братніми радянськими культурами…” Далі цитувати просто не варто – ви зрозуміли, про що йдеться.

Хоча «органи» і добилися цього від Дзюби, але з впливом щирої «І-чи-Р» нічого зробити не змогли – цей твір вже жив своїм життям, і ім’я Дзюби і тоді і зараз асоціюється саме з ним, а не з «Гранями…»

Після публічного каяття та визнання провини на суді, Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення про помилування Івана Дзюби. Ця новина стала приголомшливою для багатьох його однодумців, чимало з них звинувачували його в тому, що він не проявив необхідної з їхньої точки зору незламності та твердості. Їхня реакція зрозуміла, адже для невеликого середовища дисидентів Дзюба був лідером думок та одним з найбільш авторитетних представників дисидентства.

Саме на таку реакцію розраховувало КГБ, намовляючи Дзюбу піти на публічне каяття. В документах так і було зафиксовано, що помилування та публічне зречення Івана Дзюби “серйозно скомпрометують його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу в стан ізоляції і недовір’я зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню, перевихованню і відриву від націоналістичного середовища”.

Як бачимо, план КГБ полягав не тільки в зреченні Івана Дзюби, а насамперед був спрямований проти вузького кола дисидентів аби розсварити їх та створити умови для недовіри й засудження один одного.

Всю глибину розпачу передав Василь Стус у своєму відкритому листі до Дзюби: “Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя – і в очах у мене стоять сльози”.

Вихід з казематів КГБ аж ніяк не означав справжньої волі для Івана Дзюби, майже усі друзі та товариші стали уникати його. Як згадував сам Дзюба, лише три особи відвідали його тоді. Це були Віктор Некрасов, Микола Лукаш і Григір Тютюнник. При тому совєтські спецслужби продовжували стежити за літературознавцем та дисидентом аби тематика його творів не викликала жодних питань…

Треба зазначити, що Дзюбі «на волі» загрожувала доля «тунєядца», бо знайти роботу людині в його становищі було майже неможливо. Його фактично врятував авіаконструктор Олег Антонов, знайшовши йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу. Там Дзюба і працював багато років.

Втім, авторитет Дзюби не був втрачений остаточно. А той розголос і вплив, який мала його праця  «Інтернаціоналізм чи русифікація?» неможливо було скасувати ніякими покаяннями.

Коли Дзюбу ще не було випущено, одна поважна (без лапок і без іронії) особа з дисидентського кола завітала до його дружини Марти Володимирівни додому і почала висловлювати невдоволення поведінкою її чоловіка, тим, що він покаявся. «А що ж йому було робити? Він же хворий, він би помер, якби не це вимушене каяття!» – відреаґувала дружина Дзюби. І почула у відповідь: «Краще б він помер!»

Ясна річ ця особа була випроваджена з дому назавжди. Проте сказане залишилося приводом для міркувань. Що краще – кинутися «на амбразуру», померти, тим самим ставши героєм і символом боротьби? Чи залишитися живим і робити справу, заради якої, власне, і живеш?

З часом багато хто дійшов висновку, що те, що Іван Дзюба вижив, встиг написати і зробити те, що встиг, є перемогою. І не лише його персональною, а й усіх, для кого Україна – не абстрактне поняття. Живий Дзюба кращий від забронзовілого символу.

З кінця 1980-х років Іван Дзюба бере активну участь в постанні національно-демократичних організацій та рухів, його обирають президентом Республіканської асоціації україністів, він стає головним редактором журналу “Сучасність”.

В грудні 1992 року він стає другим міністром культури України та обіймає цю посаду до 1994 року. На роботу їздив громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.

В незалежній Україні Іван Дзюба працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, а з 1997 року працює співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, які присвячені українському світу літератури, мистецтва, культури. Більше того, він підтвердив своє високе звання публічного інтелектуала в численних полемічних та публіцистичних працях, спрямованих на викриття ідеології Третього Риму, діяльності українофобських елементів. Також він видав численні літературознавчі студії від Тараса Шевченка і до Сергія Жадана.

У своїй книзі «Нагнітання мороку», що побачила світ 2011 року, Іван Дзюба вже у передмові пише, що сучасна Росія почала реанімувати «чорносотенну ідеологію» як елемент боротьби за «русское национальное государство», яке має змінити нинішню Російську Федерацію. А «серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм з антисемітизмом та антиукраїнством. Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму великою мірою «визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади й реалізовують план остаточного зросійщення України».

Інтерв’ю з Дзюбою різних часів:  https://rozmova.wordpress.com/category/%D0%B4%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0-%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD/

Почитати дослідження Дзюби «Нагнітання мороку» можна (і варто)  тут: http://ukrlife.org/main/evshan/dzyuba.html

 

РОМАН СЕНИК (1968-2014) — протестувальник Євромайдану, входив до Самооборони Майдану.

Народився у селі Наконечне Друге на Львівщині (Яворівщина). У восьмирічному віці Роман відзначився тим, що врятував з крижаної води дівчинку, яка каталася на санчатах і впала в річку. Закінчив школу в Наконечному Першому, після чого навчався у технікумі. Згодом виїхав з рідної Яворівщини, проте не поривав зв’язки з рідним краєм, де залишилися його батьки, брат і сестра.

Роман завжди вирізнявся патріотичними настроями – у 1989 році він першим підняв синьо-жовтий прапор у своєму селі.

Роман Сеник мав досвід військової служби у гарячих точках – служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН у Югославії, мав бойові нагороди.

Протягом останніх років життя мешкав у Турці, працював оператором на автозаправній станції. У місті Сеника знали як чесну, доброзичливу людину.

З початку подій на Євромайдані Роман Сеник до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем». Зазвичай Роман чергував з шостої до дев’ятої години ранку. Його було поранено 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» на Грушевського, коли Роман стояв з прапором на передовій. Снайпер прострілив йому легеню та завдав важкого поранення в плече бронебійною кулею спеціального призначення.

Роман переніс кілька операцій у Київській міській клінічній лікарні № 17, втратив багато крові, йому довелося ампутувати руку. Проте ушкодження виявилися занадто важкими, і вранці 25 січня він помер у лікарні, не приходячи до тями.

Похорон відбувся 27 січня у рідному селі Романа Наконечному Другому, в останню путь його проводжали близько двох тисяч людей під скандування «Герої не вмирають!». Траурну процесію, в якій були рідні, друзі, народні депутати України, депутати та голова Львівської обласної ради, делегація з Турки та інші супроводжували близько 20 священиків різних конфесій. Поховали Романа Сеника на сільському цвинтарі поряд з могилами вояків Української повстанської армії, які чинили опір радянській владі в селі до 1957 року.

 

А тепер повернемося до минулих часів.

 

РОЗАЛІЯ ЛІФШИЦЬ-ВІННИЧЕНКО (1886-1959) – перша леді УНР, дружина голови Директорії УНР Володимира Винниченка.

Народилася в м. Орел, Російська імперія. Походила із заможної єврейської родини. У 1914 році закінчила медичний факультет Паризького університету.

1909 року в Італії познайомилася з Володимиром Винниченком у родині сестри Віри та її чоловіка Бориса Яковенків.

28 березня 1911 Розалія та Володимир одружилися. Вона охоче прийняла пропозицію чоловіка, щоб їхня родина була українською, вивчила українську мову, перебуваючи в еміграції, називала себе українкою.

У 1917—1919 проживала з чоловіком у Києві. У 1919 разом із ним емігрувала до Відня, а згодом вони жили в Німецькій державі, з 1925. — у Французькій республіці, спочатку в Парижі, а з кінця 1934 — у м. Мужен на півдні Французької республіки.

Розалія передруковувала твори Вінниченка, деякі переклала на російську і французьку мови. Після смерті чоловіка в 1951 багато зробила для збереження його творчої спадщини. Архів В. Винниченка передала на зберігання до Архіву Української Вільної Академії Наук у США, залишивши заповіт, що в Україну він має бути переданий після того, як вона стане незалежною.

 

Матеріал про те, як Розалія навчалася медичної справи і як велося подружжю Вінниченків:

http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/03/3/157126/

 

МАРІЯ БАЧИНСЬКА-ДОНЦОВА (1891-1978) – поетеса, громадська діячка, журналістка, дружина Дмитра Донцова.

Народилася у с. Сморже Долішнє, Австро-угорська Імперія (тепер – Сможе, Львівська область) у сім’ї Ольги зі знаного священичого роду Устияновичів та її чоловіка о. Михайла Сас-Бачинського, нащадка давнього шляхетського роду Драго-Сасів.

Отримала ґрунтовну освіту: в 1909 закінчила український ліцей для дівчат у Перемишлі, після чого виїхала на навчання до Відня, де в 1910 отримала диплом Вищої торговельної школи для дівчат.

1909 року, перебуваючи у Відні, Марія познайомилася з Дмитром Донцовим, тоді ще студентом правничого факультету Віденського університету. Батько Марії був проти її шлюбу з Дмитром Донцовим, але випадково помер. Марія взяла шлюб з Дмитром, він  укладений у Львові 1912 року.

З 1914-го була членкинею жіночої чоти УСС. У 1918—1920 перебувала на дипломатичній службі УНР у Данії, Швейцарії, Берліні. З 1921 — у Львові, де стала членом українських товариств «Українська захоронка», «Просвіта», «Сокіл», «Пласт» та Союзу Українок.

У 1922–1939 роках допомагала Дмитру Донцову у виданні «Літературно-наукового вісника» і «Вісника», часто публікується на сторінках галицької української та в закордонній пресі. Голова Союзу українок у 1926–1927.

У 1927 році заснувала і була головою Союзу українок Волині.

Після Другої світової війни жила у Чехословаччині, потім Німеччині. У 1950 переїхала до США, була членом Союзу українок Америки, редагувала жіночий журнал «Громадянка».

 

МИХАЙЛО КОЛОДЗІНСЬКИЙ (1902-1939) – діяч УВО та ОУН, начальник Генерального штабу Карпатської Січі.

Народився в селі Поточище в Галичині (тепер – Івано-Франківська область). Навчався в українських гімназіях у Городенці, Станиславові. Восени 1922 перевівся в Коломию та в липні 1924 завершив навчання.

У середині 1920-х  — активний учасник українського молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні, провідний член Союзу Української Націоналістичної Молоді. Член Української Військової Організації з 1922 року.

За завданням УВО в листопаді 1924 Колодзінський вступив до Війська польського у 21-й піхотний полк у Варшаві. Після рекрутської підготовки був зарахований в старшинську школу в Острові-Коморові, яку закінчив у ранзі підхорунжого. Звільнений у запас  1927 року.

П о тому вступив на юридичний факультет Львівського університету, де навчався п’ять років, поєднуючи навчання з підпільною діяльністю. Всього за час навчання його п’ять разів заарештовувала польська влада за революційну діяльність у лавах УВО-ОУН. Загалом Колодзінський провів у в’язниці в Бригідках майже три роки.

 

У 1929—1933 роках — військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (КЕЗУЗ).

Після звільнення з в’язниці влітку 1933 року Михайло Колодзінський за рішенням Крайової екзекутиви ОУН вимушений був виїхати за кордон у розпорядження Проводу Українських Націоналістів.

За пропозицією військового референта ПУН генерала Миколи Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала Віктора Курмановича Михайло Колодзінський 19 січня 1939 року прибув до Хуста — столиці автономної Карпатської України і очолив генеральний штаб її збройних сил — Карпатської Січі.

Під керівництвом полковника Колодзінського генеральний штаб організував охорону кордону та державних установ, створив бойові залоги, безперервно проводив військовий вишкіл добровольців та відкрив старшинські курси для тих, хто не мав військового досвіду, взяв участь в організації та проведенні десятитисячного походу січових відділів до столиці Закарпаття на честь відкриття ІІ-го з’їзду Карпатської Січі, який відбувся 19 лютого 1939 року у м. Хусті.

Очолив і безпосередньо керував боротьбою з групами угорських та польських терористів на території Закарпаття. Керівництво Карпатської Січі успішно налагодило нелегальне постачання зброї з-за кордону. Військові відділи Карпатської Січі, при підтримці місцевого населення, почали роззброювати чеські військові залоги, які підлягали генералу Леву Прхалі.

Михайло Колодзінський разом із старшинами штабу розробив генеральний план розбудови збройних сил Закарпаття власними засобами. Згідно з планом, командне ядро війська Карпатської України повинні були скласти колишні старшини Української Галицької Армії та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії. Далі було заплановано оголосити загальну мобілізацію усього чоловічого населення краю призовного віку.

Але тим планам здійснитися не судилося.

В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина, попередньо узгодивши свої дії з гітлерівською Німеччиною, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Частини Карпатської Січі протягом 14-15 березня стримували наступ переважаючих сил противника (40 тисяч солдат і офіцерів) по лінії Перечин-Середнє-Іршава-Севлюш-Королево. Особливо жорстокі бої з угорськими військами розгорнулися на підступах до Хуста — Красному полі.

15 березня 1939 року до Хуста прибув посол Угорщини з вимогою безкровної окупації Закарпаття угорськими військами. Німецький консул Гофман зі свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі і під час бесіди порадив їм з метою запобігання кровопролиття виконати вимоги угорців і негайно капітулювати. Присутній особисто на цій зустрічі полковник Михайло Колодзінський дав рішучу відсіч цим принизливим намірам консула:

«В словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати», «сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!».

Саме цього дня — 15 березня 1939 року Карпатська Україна була проголошена незалежною державою, а після від’їзду її уряду за кордон, Колодзінський став Верховним Командантом Збройних Сил Карпатської України. Оголосивши загальну мобілізацію, він особисто бере у свої руки керівництво обороною столиці. Після відходу українських загонів самооборони з Хуста найбільш кровопролитні бої з угорськими військами відбулися 16—18 березня 1939 року в районах Вишневого, Буштини, Солотвино, Севлюша, Білок, Довгого, Верхніх Верецьких, Чінадієва, Сваляви.

Але сили сторін були надто нерівними. 18 або 19 березня 1939 року історики вважають останніми днями життя полковника Михайла Колодзінського.

Колодзинському належить кілька праць на тему військової теорії, головною серед них є «Українська воєнна доктрина». Поява цієї книги  стала епохальною подією для подальшого розвитку української військової думки XX століття. Ця праця у трьох частинах, написана між 1935—1937 роками, у рукописному варіанті поширювалась серед членів ОУН до моменту свого першого друкованого виходу вже після смерті автора у 1940 році. Саме в цій роботі Михайло Колодзінський одним із перших історично обґрунтував роль та місце збройних сил у створенні національної модерної держави.

Окрім безлічі абсолютно химерних і неприйнятних з сучасної точки зору тез (зокрема планувалися етнічні чистки та включення до складу України Казахстану) ця доктрина містить також певні слушні й досі актуальні моменти.

Перша, історично-політична частин цього твору подає огляд історичного розвитку української воєнної доктрини. Автор зазначає, що воєнна доктрина повинна мати виразні наступальні риси і що українцям потрібно орієнтуватися на тотальну війну за незалежну Українську державу. Завданням військового відділу ОУН автор бачить необхідність «розбудити в народі воєнний запал та жадобу боротьби проти кожного, хто проти нас».

Друга частина, написана у співпраці з полковником Тимошем Омельченком, подає з погляду воєнної географії розгляд майбутніх кордонів України. Автор вважає, що кордони української держави мають співвідноситися з її політичними, стратегічними і економічними потребами та охоплювати всі етнографічні землі, входження Кубані, Жовтого і Сірого Клину, перетворення Азовського моря у внутрішнє і домінування в дельті річки Дунай. Основою території держави має стати концепція Руської землі князя Святослава Завойовника. Водночас Колодзінський вважає, що ОУН не повинна обмежуватись лише етнічними українськими землями. Зокрема, автор вважає необхідність опанування центральної Азії, щоби залучити її «в круг нашої культури і цивілізації».

Третя частина — обговорює стратегію української визвольної війни. Дуже важливою Колодзінський вважав необхідність залучити широкі народні маси до боротьби за державність; створити єдину централізовану націоналістичну владу, усунувши всі конкурентні уряди і політиків-угодовців; перетворити партизанські загони на регулярну армію; ліквідувати самочинних отаманів.

Доктрина передбачала чистки західноукраїнських земель від поляків і часткове від інших меншин, що ставляться вороже до української самостійності, зокрема євреїв. Такий екстремізм був притаманним не лише радикальному крилу ОУН. У 1930-х роках він був розповсюдженим явищем, принцип колективної національної відповідальності застосовували на практиці не лише нацисти, але й авторитарні режими багатонаціональних держав, адміністрації колоніальних імперій, а також сталінські «інтернаціоналісти», які розпочали масові депортації за національною ознакою.

 

ОЛЕКСАНДР ЛЕЛЕЧЕНКО (1938-1986) – ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Заступник начальника електричного цеху Чорнобильської АЕС.

Народився у селі Новооріхівка Полтавської області. Після школи навчався у Харківському льотному училищі на штурмана авіації. У 1961-1966 роках навчався на електроенергетичному факультеті Київського політехнічного інституту.

Після закінчення інституту за розподілом працював на Слав’янській Державній районній електростанції (ДРЕС). Потім – у місті Енергодар на Запорізькій ДРЕС у цеху теплової автоматики та вимірів. З 1975 року працював заступником начальника енергетичного цеху Чорнобильської АЕС.

26 квітня 1986 року після вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС Лелеченко тричі ходив в електролізерну, щоб відключити подачу водню, до аварійних генераторів. По коліно у високоактивній воді він вивчав стан розподільних пристроїв, намагаючись дати напругу на живильні насоси.

3агальна доза опромінення, яку він отримав досягла 2500 рад. У Прип’ятській медчастині одержав першу допомогу (внутрівенне вливання фізрозчину) втік на блок і працював там іще декілька годин.

Помер 7 травня 1986 року від гострої променевої хвороби у відділенні радіаційної патології у Києві.

Нагороди

 

ГАЛИНА ПАГУТЯК (1958) – справжнє ім’я Галина Москалець. Письменниця, яку вважають найзагадковішою і наймістичнішою в сучасній українській літературі.

І ця загадковість і містичність – не вдавані на потребу читача, не штучна поза для привернення уваги критиків. Це тканина її всесвіту, полотно, на якому Пагутяк змальовує свої історії. Втім сама вона наймістичнішим письменником вважає Франка.

Народилася Галина Народилася в селі Залокоть, що на Львівщині, у сім’ї вчителів. Згодом родина переїхала в село Уріж. Галина дуже любила слухати містичні розповіді старших. Наприклад, її дідусеві перед Другою світовою війною бачилось видіння: пасучи вночі коней біля вогнища, він помітив, як полум’я почало звиватися, рости вгору, а з нього вилетіла колона (дике весілля) і, за кілька секунд зникла. Згодом Галина дослідить це, дізнається, що дике весілля є у європейських міфологіях та напише роман «Зачаровані музиканти».

Галина хотіла стати археологом, але для цього треба було мати партійний квиток. Після невдалої спроби поступити на філософський факультет почала писати повість — спогади про 10-й клас. Вислала твір у Київ, в Спілку письменників і отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Там їй запропонували публікацію твору, при умові його скорочення вдвічі. Вона не погодилась.

У 18 років узимку втекла з дому до Одеси, у заклад, де готували штукатурів-плиточників. Працювала на Бориславському фарфоровому заводі, інколи доводилось стояти біля конвеєра кілька змін. В цей складний час починає писати повість «Діти».

Згодом Галина закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

І де тільки не працювала: у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї.

Перші книги видала ще в часи Радянського Союзу. Була дуже наполеглива і завжди йшла проти волі видавців, не боялася при цьому критикувати радянські звичаї. Тим не менш, книга «Господар» (1986 р.), що друкувалася у київському видавництві «Радянський письменник», вийшла у світ з фантастичним і для сьогоднішньої України накладом в 65 тисяч примірників.

Майже кожен твір Пагутяк ставав подією для критиків і очікуваною приємністю для читачів.

У 2010 році за книгу прози «Слуга з Добромиля» письменниця удостоїлася Шевченківської премії в галузі літератури.

2014 року виходить роман «Магнат» – це химерна доля українського гуманіста поч. ХVІІ ст., дипломата, поета, публіциста, видавця Яна Щасного Гербурта з Добромиля, побачена очима приблудного волинського шляхтича, який уміє бачити майбутнє, однак лише власне. Це не біографія, а лиш іскра, що пробігла між Ренесансом і Бароко, тінь від тіні чоловіка, що втратив не менше, ніж здобув. Письменниця прагне зазирнути за межу людської свідомості, осмислюючи пограничний стан людського буття.

За цей твір Пагутяк отримала премію Валерія Шевчука.

Письменниця зізналася, що після роману «Магнат», вона не планувала писати великих речей і збиралася зайнятися редагуванням чужих текстів. Наступні два роки виходять невелика повість, книга для дітей, перевидання старих книг та 2 томи майбутнього десятикнижжя письменниці.

Та вже в 2016 році вона презентує роман «Гіркі землі» про важку долю галицької Каліфорнії — Борислава та його жителів, половина з яких вже виїхала на заробітки в пошуках кращої долі. В однойменну книгу окрім роману входять ще чотири оповідання.

На презентації «Гірких земель» письменниця зізналася, що пише нову книгу. І 2017 року виходить черговий роман – «Жорстокість існування».

Прикметно, що 2015 року уривок з твору Галини Пагутяк було без дозволу авторки використано у завданнях зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) з української мови. У п’яти завданнях (№ 29—33) треба було проаналізувати філософський текст на тему: «Маленький шлях — не для людей…» і дати відповідь на те, що саме хотів сказати автор. У своєму відкритому листі Галина Пагутяк назвала ці завдання «абсурдом і наругою над авторським текстом».

Інтерв’ю різних часів з Галиною Пагутяк: https://rozmova.wordpress.com/category/%D0%BF%D0%B0%D0%B3%D1%83%D1%82%D1%8F%D0%BA-%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0/

Особистий сайт письменниці: http://pahutyak.com/

Сторінка в ФБ: Галина Пагутяк

 

 СЕРГІЙ КРИВОНОС (1970) — генерал-майор ЗСУ, учасник АТО. Очолював команду зі створення Сил спеціальних операцій ЗСУ. Заступник Секретаря РНБО.

Народився у місті Кременчук Полтавської області, в родині робітників. Після школи навчався в кременчуцькому ПТУ № 19, працював на місцевому НПЗ. У грудні 1988 року призваний до війська. І тут Сергій зрозумів, що є його покликанням.

В серпні 1990 року він вступає до Київського вищого загальновійськового командного училища, яке після ліквідації приєднали до Одеського інституту Сухопутних військ, який і закінчив в червні 1994-го.

Почалася військова служба. Кривонос – командир групи спецпризначення, командир 8-го хмельницького полку спецпризначення, — двічі виводив полк у найкращі частини ЗСУ за підсумками року. Служив на керівних посадах в командуванні сухопутних та аеромобільних військ. Брав участь у багатьох міжнародних навчаннях.

2014-го особисто командував обороною Краматорського аеродрому, котра позначилася значними втратами нападників.

7 жовтня 2014-го призначений начальником Управління спеціальних операцій Генерального штабу. Полковник Кривонос і його команда розробили стратегію побудови українських Сил спеціальних операцій у співробітництві з представниками НАТО. Але, за даними журналіста Юрія Бутусова, начальник Генштабу Віктор Муженко негласно усунув Кривоноса від реалізації програми підготовки ССО, через особистий конфлікт.

5 січня 2016 року наказом Міністра оборони України призначений першим заступником командувача Сил спеціальних операцій ЗС України.

12 березня 2019 року Указом Президента України Петра Порошенка призначений заступником Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.

Незабаром, 9 квітня Порошенко призначив Кривоноса також головою комісії з військово-технічного співробітництва та експортного контролю, а 7 травня 2019 року Кривонос став керівником новоствореної міжвідомчої робочої групи з підготовки пропозицій щодо зміцнення обороноздатності держави.

Але новообраний голова держави Володимир Зеленський звільнив Сергія Кривоноса з керівних посад в цій комісії та цій групі.

Сергій Кривонос висувався кандидатом на пост Президента України (суб’єкт висування — Політична партія «Воїни АТО»), але 6 березня 2019 року він зняв свою кандидатуру з виборів і заявив про підтримку Петра Порошенка:

«Я виважено оцінюю кожен свій крок. Тому, поки йде війна і вірогідність відкритої агресії зі сторони нашого головного ворога Російської Федерації є занадто великою, мені прийшлося прийняти зважене та дуже не просте для себе рішення щодо зняття своєї кандидатури з подальшої гонки за пост Президента України. Вважаю сьогодні в тих умовах, яких знаходиться держава, не доцільним зміну Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України».

Певно цього, а також прагнення посили українську армію, нова зелена влада йому і не пробачила…

Надзвичайно цікавий матеріал про те, як Кривонос прийшов у розвідку та служив у військах спецпризначення; як під час АТО обороняв Краматорський аеропорт та виводив з оточення людей; як створював Сили спеціальних операцій, маючи підтримку з-за океану та спротив начальства…  – https://novynarnia.com/2019/12/05/kryvonos/

І ще – інтерв’ю про територіальну оборону: https://armyinform.com.ua/2019/12/sergij-kryvonos-rosijska-armiya-nikoly-ne-zmozhe-peremogty-pidgotovlenyj-ukrayinskyj-narod/

 

 

ЄВГЕН ТІТАРЕНКО (1988) – кінорежисер, учасник АТО – доброволець медичного батальйону «Госпітальєри».

Народився в Одесі, навчався в Інституті екранних мистецтв ім. Миколайчука при Київському університеті театру, кіно і телебачення, спеціальність – режисер кіно та телебачення.

2012—2014 — власник кінокомпанії та кіношколи в Ялті. Після окупації Криму Росією залишив бізнес та покинув Крим, поїхавши на фронт як документаліст. Опинившись на евакуації з Донецького аеропорту, записався добровольцем до медичного батальйону «Госпітальєри», в якому прослужив рік.

По  поверненні створив документальну стрічку «War for Peace», в основу якої лягли з 120 годин документального матеріалу з фронту, який Євген знімав, під час роботи парамедиком. Прем’єра стрічки відбулась в рамках «Українських днів кіно» в Лондоні, США та Канаді.

Євген Тітаренко казав, що монтував стрічку з надією, що люди в Європі зрозуміють: ідеологія, на якій РФ будує своє правління, порівнянна з нацистською Німеччиною. Звісно, що в Росії фільм був заборонений до показу, а на Тітаренка прокуратура завела справ.

2017 року Тітаренко створив панорамні фільми у форматі 360° «Дніпро — форпост України» для Музею АТО в Дніпрі та англомовну версію «Dnipro — outpost of Ukraine». Це перші подібні стрічкі в такому форматі, зроблені переважно з документальної хроніки. Глядач відчуває ефект занурення, адже зображення транслюється одночасно на чотири стіни.

2018 Євген став режисером панорамного фільму «Битва за Дніпро» про форсування Дніпра 1943 року, створений для Діорами Дніпропетровського історичного музею.

Того ж року він створює документальный фільм «Шляхами Героїв» про трансформацію школярів після відвідування туру патріотичного виховання.

Згодом режисує фільму «Праведники» про праведників народів світу, що жили у Дніпропетровській області.

Інтерв’ю з Тітаренком: https://censor.net.ua/ua/resonance/3097063/rejycer_dokumentalnogo_filmu_war_for_peace_yevgen_tytarenko_montuvav_strichku_z_nadiyeyu_scho_lyudy

Дивитися фільм «War for Peace»: https://www.youtube.com/watch?v=0iqDvh1HrJA&feature=youtu.be&fbclid=IwAR0k53o-UkLpx6iU4gwylBi0FwJlByLN0JJ8JNGpmNdXv2U50VDVSXvcJm0&has_verified=1&bpctr=1595688294

 

СВІТЛАНА ТАРАБАРОВА (1990) – співачка, композиторка та авторка пісень.

Народилася у Херсоні. Закінчивши школу, переїхала до Києва навчатися у Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв.

Працювала PJ у нічних клубах. Брала участь на «Фабриці зірок» під псевдонімом Аліса Тарабарова. Увійшла до складу гурту «Real O», створеного з учасниць конкурсу. Розпочавши сольну кар’єру, співачка повернулася до використання справжнього імені — Світлана, відмовившись від псевдоніму Аліса.

11 жовтня 2018 року в одному з київських кінотеатрів відбулася презентація третього студійного альбому Тарабарової «23:25» (цифри є часом народження її сина). До альбому увійшло дванадцять композицій, які булу представлені у форматі 38-хвилинного музичного фільму, знятого українським художником Лесем Панчишиним.

На початку весни 2019 року виконавиця презентує офіційний кліп «Мені казково», що став її першою спільною роботою з хореографом-постановником Денисом Стульніковим.

Світлана сама пише музику і тексти до своїх пісень.  Попри поп-стиль, її пісні мають непоганий, мотивуючій зміст.

Послухати:

https://www.youtube.com/watch?v=XNbCQp9yvgI

https://www.youtube.com/watch?v=qXiJ9itKMi0

 

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією:

ВОЛОДИМИР КУНДЕНКО (1980-2014) — сержант ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у с. Красний Колядин на Чернігівщині. Закінчив Бобровицький сільськогосподарський технікум; працював головним зоотехніком в агрофірмі «Обрій LTD» у селі Харкове.

Призваний за мобілізацією 22 березня 2014-го, командир танку 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

Загинув у районі аеропорту Донецька — російськими терористами було підбито танк Володимира, який їхав в колоні. Більше тижня до танка не могли підійти, щоб вивезти останки. Тоді ж полягли Станіслав Кривонос та Юрій Костюченко.

Без Володимира лишились дружина та двоє маленьких синів.

 

ГРИГОРІЙ ГОРЧАК (1981-2014)— старший прапорщик ДПС України.

Народився в селі Польове (Одеська область).

Проходив службу на мобільній пограничній заставі «Довжанський», виконував завдання з охорони та оборони держаного корону України.

25 липня 2014-го під час постійних артилерійських й танкових обстрілів бойовиками позицій ДПС був поранений, закривши собою свого товариша-офіцера. Помер через 2 дні.

Вдома лишились дружина, донька і син.

 

ГЕННАДІЙ ХИТРИК (1976-2014)— підполковник Національної гвардії України.

Народився в Магадані у родині військового. Проживав у смт Стрижавка Вінницької області. У 1993 році вступив до Хмельницького інституту Прикордонних військ України, 20 років віддав військовій службі. Від першого шлюбу залишився син, одружився вдруге, з дружиною виховували двоє дітей.

Майор, начальник групи бойової та спеціальної підготовки в.ч. 3012 м. Одеса, Південне оперативно-територіальне об’єднання Національної гвардії України.

2 листопада 2014 року в мікрорайоні «Східний» міста Маріуполь, на блокпосту по вул. Таганрозькій під час огляду цивільного автомобіля, стався потужний вибух. Від отриманих поранень Геннадій помер у лікарні Маріуполя.

СБУ встановила, що автомобіль було використано для теракту. Машину із вибухівкою супроводжував безпілотник російських фахівців. При наближенні до блокпосту терористи привели в дію вибуховий пристрій мобільним телефоном.

Без Геннадія лишились батько, брат, дружина, донька і син – курсант Хмельницької академії прикордонних військ.

 

СЕРГІЙ ТКАЧУК (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у П’ятихатках на Дніпропетровщині. Закінчив Криворізький педагогічний університет. Займався у спортивній секції.

У часі війни — доброволець, снайпер 3-го взводу снайперської роти, 93-тя окрема механізована бригада. Останнє повідомлення рідним надійшло 28 серпня: «живий-здоровий, завтра подзвоню».

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на дорозі поблизу села Новокатеринівка неподалік ставка. Поліг разом із багатьма бійцями 93-ї механізованої бригади, які станом на грудень 2016-го не ідентифіковані.

Ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 11 вересня 2014-го. Упізнаний за експертизою ДНК.

Без Сергія лишились батьки, сестра і брат.

 

ІГОР ВОЛОШИН (1969-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Вільхівці Хмельницької області. Закінчив Прикарпатський факультет Національної академії внутрішніх справ України. З 1996 до 2001 роки служив дільничним інспектором центрального відділу міліції Хмельницького міськвідділу УМВС. Останнім часом працював монтером колії на Хмельницькій дистанції колії.

Мобілізований у серпні 2014 року. Служив грантометником, 30 ОМБр.

Був убитий 31 січня 2015 року у бою під селищем Чорнухине Попаснянського району Луганської області. Як повідомляють у районній раді, внаслідок тяжких поранень тіло земляка протягом тривалого часу було невпізнаним, лише нещодавно завдяки ДНК-експертизі його було ідентифіковано.

Залишилися сестра та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада