Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
25.04.2020

26 квітня.

Спершу вшануємо пам’ять Героя Небесної Сотні, що загинув під час пожежі у Будинку профспілок.

А далі будуть:

  • Чукутиха – гуцульська співачка, яка знала стільки пісень, що могла три доби співати і не повторюватися, портрет Чукутихи отримав свого часу гран-прі на фотовиставці в Парижі;
  • митець-абстракціоніст європейського рівня, який був головним художником театру Березіль;
  • видатний поет, розстріляний в урочищі Сандармох у 1937-му;
  • один з визначних інтелектуалів ХХ століття, математик і літературознавець, свідомість якого ледь не знищили у совєцькому дурдомі – з лабет катів-психіатрів його врятував лише тиск міжнародної спільноти.

І обов’язково пом’янемо сучасних героїв – захисників України від російської збройної агресії.


ВОЛОДИМИР ТОПІЙ (1955-2014) — учасник і захисник Євромайдану.

Проживав у селі Вишня Львівської області. Любив техніку, був водієм, працював на львівському «Електроні», пізніше в аграрному технікумі. Був комбайнером. Виховував онучку і онука, якого вчив любити техніку. З 24 грудня 2013 року був на Майдані – у 12-й сотні. Загинув у ніч на 19 лютого 2014 року в Будинку профспілок, де допомагав виносити поранених і гасипожежу.

  • Останній раз мама розмовляла з ним 19 лютого о п’ятій ранку. Вже була інформація, що Будинок профспілок горить. Батько розповів, що вони віднесли поранених в безпечне місце, а самі обливають двері і паркет водою. Що все під контролем. Вогонь до них не добереться. Потім він сказав, що прийшли незнайомці і намагаються відкрити якісь двері, і він з другом піде розбиратися. Останнє, що мати почула по телефону, – чоловічий голос, який сказав батькові: «Батя, пішли!» – згадує донька Володимира Топія Оксана.

Після цього зв’язок обірвався, і додзвонитися до Володимира рідні вже не могли. Через три дні в Будинку профспілок знайшли два обгорілих тіла з безліччю переломів. 21-го син Володимира Руслан поїхав до Києва шукати батька – розклеював на Майдані його фотографії, робив оголошення зі сцени Майдану, а потім пішов в прокуратуру і морг.

  • Спочатку братові показали чуже тіло. У нас з’явилася маленька надія, що батько живий. На наступний день показали другого загиблого. Опізнати обгоріле тіло було неможливо, але брат сказав, що серце так стислося у грудях, що він зрозумів: це – батько, – каже Оксана. Дружина Володимира Леся до останнього моменту не вірила в це. Але експертиза ДНК позбавила її надії.

Коли донька була ще маленькою, Володимир намалював герб України і розповів їй, що це означає – Україна ще тоді була в його серці.

–– Мама кликала його на свята додому, а він відповідав: «Ти нічого не розумієш, тут так добре… Якщо ми розійдемося, всі пропадемо. А ми повинні вистояти. Я буду тут до останнього». Додому приїзжав лише раз, – згадує дочка. – Обійшов сусідів, знайомих і пожурив їх за те, що не на Майдані. Мовляв, «і грядок НЕ садять, і до Києва не їдуть».

Коли тіло Героя Небесної Сотні Володимира Топія привезли додому, його шістнадцятирічний онук сказав: «Бабуся, рідна моя, дід був героєм. Я пишаюся ним. Я візьму собі його прізвище, щоб його пам’ятали і мої діти, і онуки».

 

Повернемося у більш ранні часи. Серед народжених 26 квітня зустрінемо дуже прикметну жінку, портрет якої напевне траплявся багатьом.

 

МАРІЯ КРЕЧУНЄК «Чукутиха» (1836-1931(?)) – співачка народних пісень, яка знала стільки пісень, що могла три доби співати і жодного разу не повторитися. Стала знаменитою поза межами свого краю завдяки фотопортрету роботи Сеньковського, що отримав гран-прі на фотовиставці в Парижі.

Відома також як Гуцулка з люлькою, Стара гуцулка, Чукутиха з люлькою, Чукутиха з палицею

Народилася в Ясенові Горішньому Верховинського району. Заробляла піснями на весіллях. За переповіданнями, могла три доби співати пісні та жодного разу не повторитися. Отримала славу за кордоном завдяки знімку з люлькою.

У 1920-х до Верховини приїхав військовий фотограф Микола Сеньковський. Він фотографував гуцулів, їхні ремесла, побут і багато пейзажів. Знімки продавав по всій Європі. Марію Чукутиху сфотографував 1926-го. Фотосесію автор назвав «Стара гуцулка». Знімки ввійшли до збірки «Гуцульські типи». А вже 1931 року знімок, на якому Чукутиха зображена з люлькою, був представлений на Міжнародній європейській фотовиставці в Парижі. Портрет здобув гран-прі — найвищу нагороду[1].

Марія та Йосип прожили разом 50 років. Мали п’ятьох дітей. Марія Кречунєк померла в першій половині 1930-х.

Її правнук Микола Максим’юк очолює народний ансамбль дримбарів “Струни Черемоша” у Верхньому Ясенові. З листопада 2012 року там проводять районні фестивалі гуцульських співанок ім. Марії Кречунєк.

 

ВАДИМ МЕЛЛЕР (1884-1962) – художник-авангардист (кубофутурист, конструктивіст, експресіоніст), театральний художник, ілюстратор і архітектор.

Народився у Санкт-Петербургу. Батько, Георгій Меллер, був шведом, походив зі знатного роду, мати, Олена Карузо, була наполовину гречанка, наполовину італійка. Попри походження, творче життя Меллера було пов’язане з Україною і стало помітною складовою українського культурного життя. Він був одним з тих митців, які не наслідували нові принципи європейського мистецтва, а творили їх.

У 1903-1908 Вадим Меллер вчиться в Київському університеті. Бере приватні уроки у художника Франца Рубо. З 1908 по 1912 живе в Німеччині, де вчиться в Мюнхенській академії мистецтв і одночасно – в студії малювання Хайнріха Кніра, де зустрічає Пауля Клеє, який знайомить його з авангардною групою «Синій вершник». Потім переїжджає в Париж, вчиться в студії Антуана Бурделя, стає членом Салону Незалежних. Вадим Меллер разом із Казимиром Малевичем і Олександрою Екстер виставляється у Весняному і Осінньому салонах.

У 1918-1921 співпрацює зі сценографом Броніславою Ніжинською в її Балетній Студії в Києві. У 1922 році Меллер був запрошений видатним режисером Лесем Курбасом на посаду головного художника в театр «Березіль». У 1925 році Меллер, спільно з Екстер, Альтманом та іншими художниками, брав участь у Міжнародній Виставці Сучасного Індустріального і Декоративного Мистецтва в Парижі. На цій виставці Вадим Меллер був відзначений найвищою нагородою. У тому ж році його роботи експонувалися на Міжнародній виставці театрального мистецтва в Нью-Йорку.

На 20-і та початок 30-х припадає творчий зліт художника. Його оминула сумна доля багатьох його колег по творчому цеху, Меллер уникнув репресій і таборів. Після усунення Курбаса, він продовжував працювати у Березолі, який з 1935 року став називатися Харківським українським драматичним театром ім. Шевченка. Замість авангарду в театрі запанував реалізм. Оформлюючи історичну драму „Богдан Хмельницький” Корнійчука (1939 р.), художник продемонстрував ґрунтовні знання історії та звичаїв українців. Кожний костюм українського козака або польського воїна, панночки, ксьондза, блазня розроблено з досконалим володінням етнографічним матеріалом.

Як справжній професіонал, Меллер не міг працювати погано, але нічого видатного і більше не створив. Костюми акторів стають реалістичними, замість приголомшливих конструкцій на сцені з’являється хоча і майстерно виконаний, але звичайний писаний задник…

1946–48 роках Меллер – виконувач  обов’язків директора Інституту монументального живопису та скульптури Академії архітектури УРСР. Був знятий з посади за звинуваченням у космополітизмі. Згодом працював в Київському театрі музкомедії. 1953–59 – головний художник українського драматичного театру ім. І. Фран­­ка.

Стаття про період творчого розквіту Меллера: http://uartlib.org/ekspresivniy-konstruktivizm-vadima-mellera/

 

Наступному митцю пощастило набагато менше.

 

МИКОЛА ЗЕРОВ (1890-1937) — поет, літературознавець, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії.

Народився в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії.

В Зіньківській школі Микола вчився в одному класі з майбутнім гумористом Остапом Вишнею.  Після закінчення Першої київської гімназії  у 1909–1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з’явилися друком перші статті та рецензії Зерова. З 1914 року він викладає давні мови в гімназіях, У 1918–1920 роках –  українознавство в Архітектурному інституті,  з 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

В цей час Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки.

1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову діяльність; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди.

1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об’єднались у рамках АСПИСу. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з лідерів якої був Зеров.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. На культкомісії Всеукраїнської Академії наук Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році». Згодом відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з’явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії.

Після виходу «Камени» на Зерова звернули увагу – і не тільки шанувальники красного письменства та знавці античності. Вірні режиму літературні критики безпомилково занюшили «чужого», «не радянського» поета і науковця. «Як поет і перекладач і як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз», – зауважує літературознавець, дослідник Розстріляного відродження Юрій Лавріненко.

Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут, 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового.

Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт найкращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування.

«Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків»; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова.

Йому лишилися тільки  — історико-літературні студії. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які виходили в «Книгоспілці» та «Сяйві». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго.

Процес «Спілки визволення України» на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками. В числі інших у зв’язку з процесом СВУ було заарештовано й Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх неокласиків.

У лютому-березні 1930 року Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.

Всі останні роки фактично, йому було заборонено займатися творчою діяльністю, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій.

Наприкінці 1934 Зерова було остаточно звільнено з університету, він був змушений шукати будь-яку працю або залишити Україну. Водночас він довідався, що за сфабрикованими звинуваченнями було засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька.

Переживши ще одну трагедію, — смерть від скарлатини десятилітнього сина (3 листопада 1934) — Микола Зеров переїжджає до Москви.

У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб’ють інші відповіді. Згодом він «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

За керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією трибунал визначив міру покарання: десять років таборів з конфіскацією майна.

З висновків про реабілітацію Зерова можна довідатися, що навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою «липою»: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера».

У червні 1936-го засуджений Зеров доправлений до табору. Спершу режим там був «ліберальним». За станом здоров’я Зеров не міг працювати лісорубом і був прибиральником. Після роботи, у комірчині сторожа міг писати. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис перекладу не зберігся).

9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Засуджено до розстрілу. Зеров разом з багатьма іншими представниками української культури був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.

 

ЛЕОНІД ПЛЮЩ (1939-2015) — одним з найвизначніших інтелектуалів ХХ століття. Математик, публіцист, літературознавець, правозахисник, дисидент. З 1968 року зазнав гонінь совєтів. У 1973–1976 роках перебував у закладах совєтської каральної психіатрії. 1976 року під тиском міжнародної громадськості був звільнений, емігрував до Франції. За кордоном займався переважно літературознавчою діяльністю.

Попри хворобу 1959 р. Леонід закінчив школу зі срібною медаллю. Вступив на фізико-математичний факультет Одеського університету.Впродовж
року працював учителем у сільській школі. 1962 р.закінчив механіко-математичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. До 1968 р. працював у Інституті кібернетики АН УРСР, в  лабораторії
математичних методів у біології і медицині.

1964р. Леонід Плющ звернувся до ЦК КПРС із листом, де відверто висловився стосовно проблем демократії в СРСР. Від 1966р. почав писати статті для самвидаву – зокрема, з ідеологічних та національних питань. Як і багато хто з тодішніх дисидентів,сподівався, що має постати «соціалізм із людським обличчям».

Влітку 1968р. Леонід Плющ надіслав до газети «Комсомольская правда» різку статтю з приводу суду над Олександром Ґінзбурґом – журналістом, пправозахисником, одним із перших дисидентів. Після цього був звільнений з роботи. Почав збирати інформацію про порушення прав людини та передавати її до самвидавної «Хроники текущих событий». Поширював  «Український вісник» В’ячеслава Чорновола. У 1969р. увійшов до складу
Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. Став тією «ланкою» зв’язку між українським та московським правозахисними середовищами, через яку відбувався обмін інформацією та надходили непідцензурні видання. Дружина дисидента, Тетяна Житникова, цілковито поділяла погляди чоловіка і брала участь у поширенні самвидавної літератури.

15 січня 1972р. в оселі Л.Плюща було проведено кілька обшуків. Його заарештували за обвинуваченням у «антирадянській агітації і пропаганді з метою підриву Радянської влади». У липні наступного року дисидента доправили до психтюрми – закладу каральної психіатрії, за допомогою якої радянська система чинила розправу над інакодумцями. У Дніпропетровській спецпсихлікарні на вул.Чичеріна Плющ перебував 4 роки.

Уже за часів незалежності Комісія МОЗ виявила архіви, які підтвердили застосування в цій лікарні тортур до дисидентів у 1968 — 91р.р. Зокрема – під шкіру вводили газоподібний кисень, внаслідок чого кілька днів жертва відчувала пекельний біль; ін’єкції аміназину не лише викликали біль, а й призводили до цирозу печінки та амнезії; найчастіше вводили галоперидол, який викликав жахливі панічні напади, судоми,
бажання накласти на себе руки, а за кілька місяців наставало цілковите
божевілля. На Чичеріна перебували десятки дисидентів із стандартним «діагнозом» — «млява шизофренія».

Влітку 1974р. Міжнародний конгрес математиків у Ванкувері
поширив вимогу негайного звільнення Леоніда Плюща. 1975 р. у «Самвидаві» з’явилася книга «Історія хвороби Леоніда Плюща», яку підготувала відома правозахисниця Тетяна Ходорович. Наприкінці жовтня в Парижі відбувся багатотисячний мітинг на захист Плюща…

У січні 1976 р. Леонід Плющ із родиною — дружиною та синами Дмитром і Олесем — виїхав до Франції. Втім, сказати «виіїхав» буде великим перебільшенням. Коли літак приземлився у паризькому аеропорті, Леоніда
винесли на ношах. Він не міг ні ходити, ні говорити. Потрібен був певний час,аби здоров’я почало відновлюватися. Західні фахівці після обстежень визнали його психічно здоровим…

Знана в цілому світі книга Леоніда Плюща «У карнавалі історії» вперше була видана у Західній Європі 1979 р. Одразу п’ятьма мовами: українською, англійською, французькою, італійською, російською. Автобіографічні мемуари Л.Плюща називають одним із вершинних творів протитоталітарного спротиву. В описі книги зазначено, що «Леонід Плющ створив панорамний портрет цілого покоління «шістдесятників», які протистояли гіпнотичній владі авторитаризму».

1977р. Л. Плющ став закордонним представником Української Гельсінської Групи. Присвятив свою діяльність наданню допомоги  українським дисидентам-політв’язгім та їхнім сім’ям, а також інформуванню міжнародної спільноти щодо порушення прав людини в СРСР.

Наприкінці 70-х років Плющ із прихильника соціалізму перетворився на переконаного антикомуніста. Це був час, коли він активно займався культурологією, літературознавством. Входив до складу об’єднання українських письменників «Слово», Наукового товариства ім.Т.Шевченка.

Як літературознавець, Плющ є автором аналітичних статей про творчість  Шевченка, Хвильового, Барки, Антонича, Тичини, Стуса, Руденка, Довженка, Галича, які публіковалися
в українських, французьких, російських виданнях. Серед найвідоміших – «Вбивство поета Василя Стуса», «Екзод Тараса Шевченка»,«Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового», а також документально-аналітичний відеофільм «З Малоросії в Україну».

Мирослав Маринович зазначає, що Леонід гаряче вітав обидва українські Майдани і не витримував у Франції біля телевізора, приїжджаючи до Києва і занурюючись у те, що можна сміливо назвати святом його душі. Він іще встиг пригорнутися до Києво-Могилянки, де певний час попрацював викладачем.

Помер Леонід Плющ у Парижі від онкологічного захворювання у 77 років.

Читати інтерв’ю з Леонідом Плющом, яке він дав, коли приїздив в України читати авторський курс у «Могилянці» (не просто раджу, а наполегливо раджу!): http://dobrovol.org/toread/61/

Придбати книги Плюща можна тут (до слова – там зараз акція, я купувала відчутно дорожче) : https://komorabooks.com/product/komplekt-iz-2-h-knyzhok-leonida-plyushha/

Мирослав Маринович – пам’яті Плюща: https://ucu.edu.ua/news/myroslav-marynovych-pishov-iz-zhyttya-leonid-plyushh/

Стаття Оксани Забужко про Плюща: https://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D1%83%D0%B6%D0%BA%D0%BE-%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4-%D0%BF%D0%BB%D1%8E%D1%89-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B0-%D0%BD%D0%B0%D0%B4-%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D0%BC/a-18519097

 

Пом’янемо захисників Україні, від російської агресії. За традицією, першим в цьому сумному списку – уродженець Донбасу, який захищав від окупантів рідний край.

 

СВЯТОСЛАВ ВАСИЛЕНКО (1982-2015) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у м. Донецьк.  1997 року розпочав військову службу, закінчив у 2000 році Донецький ліцей з посиленою фізичною підготовкою, 2004-го — Полтавський військовий інститут зв’язку. Служив у збройних силах від командира взводу. З 2012 року — майор, заступник начальника вузла з виховної роботи, 330-й центральний вузол фельд’єгерсько-поштового зв’язку ГШ ЗСУ.

9 лютого 2015 року вояки їхали на вантажівці «ЗІЛ» та штабному “УАЗ”і  із міста Артемівськ до Дебальцевого та потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Тоді ж загинули ще восьмеро захисників України.

Без Святослава лишилися дружина, син і донька.

 

В’ЯЧЕСЛАВ  КОМАР (1984-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Любицьке, Запорізька область.

Командир відділення, 23-й батальйон територіальної оборони «Хортиця».

Загинув вранці 5 вересня 2014-го під час несподіваного мінометного обстрілу під Широкиним. Тоді ж загинули ще двоє захисників України..

Вдома лишилися батьки, сестра з родиною.

 

ІЛЛЯ СЕРБІН (1993 —2018) — сержант ЗСУ.

Народився у Києві, проживав у селі Крюківщина Києво-Святошинського району.

Спочатку воював у складі 54-го батальйону, згодом — 131-го. Пройшов бої за Чермалик, Павлопіль, Гранітне (штольня).

На фронті зустрів кохану – 2015 року одружилися.

Служив за контрактом у 25-му батальйоні; сержант. 2017 вступив на заочну форму навчання до НПУ ім. Драгоманова, факультет психології.

22 лютого 2018 року біля смт. Луганське (Бахмутський район) під час обстрілу терористами з гранатомету зазнав поранення в шию, несумісне з життям.

Без чоловіка лишилася дружина Юлія, яка продовжує служити в ЗСУ.

 

АНДРІЙ КОГАН (1984,-2014) — десантник, сержант ЗСУ.

Народився в місті Калинівка на Вінниччині, у родині військових. Тож, і Андрій з дитинства хотів стати військовим, як дід і батько, та служити у повітряно-десантних військах. Готувався до цього – займався фізичною підготовкою, добре розбирався у моделях військової техніки.

Навчався у Вінницькому політехнічному університеті. Після строкової служби у Житомирській аеромобільній бригаді лишився служити за контрактом. У квітні 2012 одружився, мешкав із сім’єю у військовому містечку села Висока Піч Житомирського району.

Сержант, командир відділення протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з березня 2014 виконував завдання із захисту Батьківщини, ніс службу на блокпостах у Херсонській області на адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом. З травня по червень перебував у районі Слов’янська на горі Карачун, а з початку червня, у складі ротно-тактичної групи 95-ї бригади, — на блокпосту № 1.

26 червня 2014, під час оголошеного «перемир’я», російські терористи здійснили масований — із застосуванням танків та мінометів — штурм блокпоста № 1, що був розташований на північно-західній околиці Слов’янська в районі водойми Рибгоспу — поблизу селища Мирне.

У перші хвилини бою було підбито два БТРа десантників 95-ї бригади. У підбитому з танку БТР-80 загинув солдат Ігор Ващук. Намагаючись його врятувати, дістав смертельне поранення боєць 2-го резервного батальйону Нацгвардії Артур Гулик. У бою десантники сержант Андрій Коган і старший солдат Максим Добрянський з ПТРК «Фагот» відкрили вогонь по танку противника, але біля них розірвався снаряд, вони загинули в одному окопі. Ще п’ятеро бійців у ході бою зазнали поранень. Один з трьох танків бойовиків нацгвардійці знищили з РПГ. Під натиском переважаючих сил противника оборонцям довелось відступити за наказом, але вже наступного дня контроль над блокпостом було повернуто.

Залишилася батьки, дружина, син та двоє синів дружини, молодший брат.

 

ОЛЕГ БРАЙЧЕНКО (1971-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Слобода Сумської області. Закінчив у школу, працював у рідному селі.

На початку 2015-го мобілізований, молодший сержант, старший стрілець 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї ОМБр.

22 червня 2015-го загинув під Мар’їнкою внаслідок обстрілу українських позицій терористом-снайпером.

 

СЕРГІЙ КОВАЛЬЧУК (1973-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с Рокитне, Чернігівської області.

У травні 2015 року пішов служити добровольцем до ЗСУ. Старший навідник СПГ-9 (14-та ОМБр). На війні писав вірші на воєнну тематику.

Загинув 1 травня 2016 р. під час виконання бойового завдання на лінії розмежування між Красногорівкою та окупованою Старомихайлівкою.

Залишилась дружина та двоє дітей.

 

ЄВГЕН МАРЧУК (1988 -2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Брав активну участь у Революції Гідності.

В АТО — командир відділення 2-ї «афганської» штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар».

26 травня 2015-го загинув під містом Золоте Попаснянського району; був поранений у плече, однак відмовився від госпіталізації та повернувся на бойові позиції. В подальшому знову потрапив під обстріл та зазнав множинних осколкових поранень, несумісних з життям.

 

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬ (1997-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Хотин Чернівецької області; член Хотинської організації «Студентська Свобода».

Брав участь у Революції Гідності, після Майдану став волонтером, організовував плетіння маскувальних сіток, збір коштів й харчів для українських бійців.

Досягнувши повноліття, пішов на фронт добровольцем, боєць окремого загону СпП «Азов» НГУ.

1 січня 2016 року загинув від поранення у голову поблизу міста Маріуполь.

Без сина лишилися батьки.

 

СЕРГІЙ СМІРНОВ (1975-2014) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився в Красноперекопському районі Кримської області. Після строкової служби закінчив школу прапорщиків, подальшу військову службу проходив у 51-й механізованій бригаді, яка базувалась у Володимирі-Волинському, на посаді старшини роти.

Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройної агресії Росії, зокрема у боях під Іловайськом. 29 серпня 2014 року, під час виходу з оточення, старшина роти загинув внаслідок обстрілу українських військових російськими військами біля села Новокатеринівка Старобешівського району, у так званому «зеленому коридорі».

Тривалий час Сергій Смірнов вважався зниклим безвісти, були чутки про те, що він потрапив у полон до сепаратистів. Тіло Сергія спочатку було поховано на Кушугумському цвинтарі під Запоріжжям разом з іншими невпізнаними воїнами. Лише в травні 2015 року полеглий герой був упізнаний за результатами експертизи ДНК, відбулося урочисте перепоховання у Володимирі-Волинському.

Залишились мати, дружина та дві дочки-школярки. Донька Сергія Крістіна Смірнова — художниця, передає кошти від реалізації своїх творчих робіт на потреби інших дітей Небесного Легіону в рамках проекту волонтерського руху «Меценати для солдата».

 

ЄВГЕН ЗЕРНІЙ (1977-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Бірки Харківської облаксті.

Мобілізований 7 серпня 2014-го. Заступник командира гранатометного взводу, 92-га ОМБр.

5 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим від осколкових поранень, яких зазнав під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями.

Без Євгена лишилися дружина та син.

 

ДМИТРО РОВЕНСЬКИЙ (1976-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Кам’янське (колишній Дніпродзержинськ). Батько Дмитра покинув його одразу після народження. Коли хлопцю було 3 роки, мати завезла його до дідуся і бабусі, а сама жила своїм життям. Працював монтажником. Захоплювався фотографуванням, згодом хобі стало його роботою. Дмитро часто їздив на заробітки, де виконував різноманітні зйомки.

З початком російської збройної агресії проти України, Дмитро повернувся з Росії в Україну і добровольцем зголосився до лав ЗСУ. 20 червня 2014-го прибув до військової частини. Сержант, водій-електрик радіостанції польового зв’язку 93-ї ОМБр.

29 серпня 2014 року загинув при виході з «Іловайського котла» поблизу села Новокатеринівка Старобешівського району. Під час обстрілу колони в автомобіль, у якому їхав Дмитро, поцілив снаряд, загинули усі, хто був поряд із місцем вибуху.

Залишилася дружина та двоє синів.

 

СЕРГЙ БЕДРІЙ (1978-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кодима, Одеська область.

Старший водій, 28-а окрема механізована бригада.

8 червня 2015-го загинув поблизу міста Красногорівка — військовий автомобіль наїхав на протитанкову міну та вибухнув — ГАЗ-53 перевозив набої на позиції українських військ. Тоді ж загинуло ще шестеро захисників України.

Без батька залишилося двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР САЄНКО (1991-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у м. Білогородка, Київська область.

В Ато пішов добровольцем. Номер обслуги, 95-а окрема аеромобільна бригада. По демобілізації в березні 2015-го планував побратися.

10 лютого 2015-го загинув під час вогневого контакту ротно-тактичної групи з терористами біля села Спартак Ясинуватського району. Тоді ж полягли смертю хоробрих ще троє українських вояків.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада