Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.10.2020

25 жовтня. Сьогодні згадуємо таких непересічних особистостей:

  • видатний художник-баталіст, який створив багато полотен на козацьку тематику, майстер анімалістичного жанру, закоханий в коней;
  • художник, учень попереднього митця, майстер-колорист;
  • льотчик-ас і випробувач, двічі Герой Совєтського Союзу за бойові подвиги, національний герой кримських татар, який намагався добитися реабілітації свого народу і повернення його на батьківщину;
  • діяч ОУН, який загітував перейти до УПА цілий загін «власівців», політв’язень, автор роману про українців, що боролися за Незалежність від часів Перших Визвольних змагань до 1961 р.
  • видатний кіноактор, політик і громадський діяч, який обстоює українізацію;
  • поет, багаторічний редактор газети «Слово», яка в часи відновлення Незалежності України стала рупором українських сил і майданчиком для обговорювання довго замовчуваних тем з історії, культури і мови.

А також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Починаємо:

 

МИКОЛА САМОКИШ (1860-1944) – художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік.

Народився у Ніжині на Чернігівщині в сім’ї поштаря Ніжинської поштової станції. Дошкільні роки Миколи Самокиша пройшли в місті Носівка в родині діда по матері — чернігівського козака. Початкову художню освіту Микола отримав в Ніжинській класичній гімназії у вчителя малювання Музиченка-Цибульського, у якого також брав приватні уроки живопису. Закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут.

Під час навчання у Петербурзькій Академії Мистецтв належав до українського гуртка митців (Сергій Васильківський, Порфирій Мартинович, Опанас Сластіон), що ставив собі за мету відтворити історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу.

Від 1885 до 1888 року вдосконалювався в Парижі під керівництвом відомого баталіста Едуарда Детайля. У 1890 за роботу «Табун орловських рисистих маток» удостоєний звання академіка. У тому ж році молодого художника рекомендували до військового відомства для замальовок маневрів.

Самокиш ніколи не поривав контактів з Україною. В кінці 1890-х років і на початку 20 ст. часто приїздив в Україну, зокрема у Харків, і брав участь у виставках в Україні.

Разом з Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової «Живописной Украины» — «Из украинской старины», з текстом Дмитра Яворницького. Другий альбом «Мотиви українського орнамента» Самокиш опрацював вже сам. На початку 1900-их років брав участь у розписах будинку Полтавського губернського земства (нині – обласний краєзнавчий музей).

З 1911 року художник кожного літа працював в Україні, створив давно задуманий цикл творів з української історії й козацьких воєн.

Самокиш виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, зокрема ілюстрував українськи книги. Ілюстрації художника постійно друкувалися у різних журналах, найбільше в російських «Нива», «Солнце России», в українському «Мисливець та рибалка» (1928).

У 1894-1917 керував батальною майстернею Петербурзької Академії (з 1913 її професор і дійсний член). Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій: під час російсько-японської війни і разом зі студентами 1915 року на західний і кавказький фронти.

Для творів Самокиша властива багатофігурність і динамічність композиції; його мистецька спадщина (понад 10 000 малюнків і графіки) зберігається в музеях України, Росії й у приватних колекціонерів.

Особливе місце в творчості художника займають зображення коней. За ці роботи його нагороджували і критикували, але художник залишився вірний своїй улюбленій темі до кінця життя, вважаючи що «навіть шкапа на скаку красива і мальовнича».

Викладав Микола Семенович все життя, починаючи з 1894 року, коли його запросили в Малювальну школу. З 1913 був керівником батального класу Академії мистецтв, виховав багатьох відомих живописців. За навчальним посібником Самокиша «Малюнок пером» і досі навчаються художники-ілюстратори.

З 1918 року Самокиш жив в Криму. Відкрив у Сімферополі власну художню студію, на базі якої 1937 року було організовано Кримське художнє училище. У 1936-1941 роках працював професором в Харківському художньому інституті. Від 1938 року – керівник батально-історичних майстерень Харківського і Київського художніх інститутів.

У совєтський період майстер створив живописні цикли про Громадянську війну, в якому, зрозуміло, оспівується більшовицька армія.  Однак, «Червоний цикл» врівноважується іншим циклом – присвяченим козацькій доблесті XVII століття, визвольному повстанню гетьмана Богдана Хмельницького («В’їзд Богдана Хмельницького до Києва в 1648 році» (1929), «Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем» (1931), «Бій Максима Кривоноса з Єремією Вишневецьким» (1934), «Гетьманці» (1934) та ін.).

Помер художник у окупованому німцями Сімферополі. Під час окупації співпрацював з бандерівським підпіллям, від якого отримував матеріальну допомогу .

 

Наступний герой огляду теж художник – учень Миколи Самокиша.

 

КАРПО ТРОХИМЕНКО (1885-1979) — живописець, історик образотворчого мистецтва.

Народився в селі Сущани на Київщині. Навчався в Київському художньому училищі, у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури у Касаткіна, по тому – у Петербурзькій академії мистецтв у Самокиша.

У 1915 році у складі учнів Миколи Самокиша і під його керівництвом виїздив на Західний, а згодом на Чорноморський і Кавказький фронти для виконання етюдів і замальовок.

У 1916–1917 роках, після закінчення академії перебував на Кавказькому фронті рядовим лейб-гвардії. В діючій армії створив композиції, в яких відтворив бойові операції і побут російських солдат.

З 1918 року працював у Києві в Комісії охорони пам’яток старовини і мистецтва. Потому викладав у різних навчальних закладах, зокрема вишах. У 1933–1974 роках викладач в Київському художньому інституті (з 1938 року — завідувач кафедри композиції і керівник майстерні батального та історичного живопису).

Помер в Києві 1 жовтня 1979 року. Похований на Байковому кладовищі.

Працював у різних жанрах: розписи церков, батальні сцени, портрети, пейзажі – зокрема індустриальні, присвячені великим совєтським будівництвам. Чимало творів присвячені Шевченку і Сковороді.

Одне зі своїх найкращих полотен «Шевченко й Енгельгардт» художник створив у 1939 році, зазначає Ігор Шаров. Картина стосується одного з трагічних моментів з життя великого поета  – пан застав його за малюванням і збирається карати. Однак Трохименко зобразив на цьому полотні ще й зміну долі Шевченка, тому, що саме цей неприємний момент дасть йому змогу навчатися малювати.

На тему шевченківської «Катерини» художник створив картину, де спробував передати родинну трагедію, але, вимогливий до себе, не задовольнився написаним і 1963 року написав інший твір. Це невелике полотно розкриває трагедію селянської родини, повної скорботи і забобонів. Катерина змушена покинути родину і піти у невідомий їй світ одна з дитиною, без жодної надії на чиєсь розуміння. Проте художник майстерно доводить глядачеві: це не тільки кінець всього, що було життям молодої дівчини, — це ще й великий подвиг, перемога любові та материнства.

Ще 1941 року митець задумав написати картину, присвячену видатному українському філософу Сковороді, проте закінчив він цей твір через 25 років. Роботу виконано з вражаючим знанням історичних атрибутів, бездоганним баченням предмета, безпомилковим вибором мистецьких засобів. Головний герой майже ніяк не виділений у строкатому натовпі, який зібрався на березі Дніпра. Кожен зайнятий своєю справою і лише дехто обернувся до промовця. Сковорода виглядає, як проста людина, він абсолютно свій серед свого ж народу. Він не вождь і не апостол. Картина винятково проста і цілісна, незважаючи на складність композиції, безліч фігур, предметів, елементів пейзажу.

 

АМЕТ-ХАН СУЛТАН (1920-1971) — національний герой кримськотатарського народу. Льотчик-ас, учасник Другої світової війни, льотчик-випробувач.

Амет-Хан закінчив семирічну школу, вивчився на слюсаря-котельника і працював в сімферопольському паровозному депо. Звичайна біографія звичайного хлопця з бідної родини. Але його відрізняло незвичайне хобі – паралельно з роботою Одночасно навчався в аероклубі. Одразу по закінченню він вступив до Качинської червонопрапорної військової авіаційної школи.

Початок війни він зустрів в небі. Молодого льотчика відправили в 4-й винищувальний авіаполк Одеського військового округу, дислокований під Кишиневом. Перший бойовий виліт він провів 22 червня 1941 року і вже восени він став командиром ланки і кавалером ордену Червоної Зірки.

Довго Амет-Хан літав тільки на розвідку. Мабуть, засмучувався, що літає на винищувачі і досі не збив жодного ворожого літака.

Перша повітряна перемога в березні 1942 року – Амет-Хан тараном збив бомбардувальник “Юнкерс-88”. У боях під Касторним і Воронежем протягом місяця Амет-Хан Султан знищив у повітряних боях сім літаків противника. Він воював на багатьох фронтах, брав участь в Сталінградській битві і збив шість літаків противника. Був сам збитий. Вижив.

Звільняв Ростов-на-Дону, брав участь у Донбаській операції. Після звільнення Таганрога і Мелітополя гвардії капітану Амет-Хану Султану було присвоєно звання Героя Совєтського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

На цей час 23-річний Амет-Хан Султан здійснив 359 бойових вильотів, провів 79 повітряних боїв, особисто збив 11 літаків противника і 19 — у групових боях.

Амет-Хан любив набрати висоту і коршуном кидався на противника. Він мав надзвичайно гострий зір, першим помічав ворога і реагував миттєво, випереджаючи ворога на частку секунди. Німецькі льотчики дуже швидко вивчили кримськотатарську фамілію і боялися його як холери.

“Він швидко приймав рішення на зав’язку бою, на атаку. У нього була улюблена команда “Алюр три хрести! За мною!”, — і його команда вступала в бій. Це була людина — небесний лев…”, – розповідав про нього льотчик-винищувач Аркадій Ковачевич.

А командувач авіації дальньої дії СРСР Олександр Голованов казав що “іншого такого льотчика в країні не було”. “Що стосується льотної культури і тактики ведення повітряного бою, ні Покришкін, за всієї поваги до нього, ні хтось інший із ним не зрівняється”

Потім був Крим. Героїчний льотчик нарешті звільнював і свою рідну землю. В травні 44-го йому навіть вдалося відвідати батьків (з цього починається фільм “Хайтарма” Ахтема Сеітаблаєва), війна закінчувалася, в рідному селищі на нього чекала кохана. Попереду мало бути щасливе життя.

Прийшовши додому Амет-Хан довідався, що його брата Імрана заарештовано по звинувачуванні у “пособництві окупантам”. А вранці 18 травня почалася депортація. Амет-Хан прокинувся від галасу і вибігши на двір побачив, що солдати крутять руки його матері.

Він кинувся в бійку і його б скрутили, якби не вийшов друг Амет-Хана Павло Головачов, який гостював у нього – він встиг вдягти кітель і солдатня відступилася, побачивши погони офіцера.

НКВСівці хотіли забрати тільки матір льотчика, бо вона була кримською татаркою. Допомогло втручання Героя Совєтського союзу Головачова і командувача 8-ї армії генерала Хрюкіна.

З огляду на бойові заслуги Амет-Хана, його матір не вивезли до Узбекистану. Хрюкін допоміг Амет-Хану відправити батьків у станицю Привольна Краснодарського краю, до своїх батьків. Завдяки цьому вони не були депортовані і повернулися в Крим після війни.

Друзів, інших близьких Амет-Хану людей врятувати не зміг ніхто…

Невідомо, яких душевних сил це потребувало, але побачивши на власні очі депортацію, фактично геноцид свого народу, Амет-Хан продовжив воювати на боці країни, яка оголосила всіх кримських татар зрадниками.

Перевчився на новий літак (Ла-7). В Москві він закохався в дівчину з українським прізвищем – Фаїну Данильченко і майже одразу покликав її заміж. В цьому шлюбі народилися двоє синів: Станіслав і Арслан. Наразі їхня доля невідома.

Одружившись, льотчик повернувся на війну. Брав участь у боях в Східній Пруссії, битві за Берлін. Останній переможний повітряний бій Амет-Хан провів 29 квітня 1945 року над аеродромом Темпельгоф, збивши “Фокке-Вульф-190”.

Після закінчення війни всіх асів відправили вчитися до військових академіі. Амет-Хан провчився недовго – він вчився в школі всього сім років, а потім пішов працювати і вчився тільки льотній справі, потім воював. “Тверезо зважуючи рівень своїх знань, не бачу можливості подальшого навчання”, вказав він в своєму рапорті на відрахування з академії.

Але він хотів літати. Через рік після війни він в Москві подав заяву на роботу льотчика-випробувача, але держава знову зрадила героя через його національність.

Кримських татар просто викреслили звідусіль. В тому числі тих, хто героїчно воював на боці Совєтського союзу.

І дві Золоті Зірки Героя Совєтскього союзу, три ордени Леніна, чотири ордени Червоного Прапора, орден Олександра Невського, орден Вітчизняної війни I ступеня, орден Червоної Зірки і чотири медалі не допомогли Султану. Він був з “народу зрадників”.

Зрештою в справу знову втрутився Хрюкін і через рік Амет-Хана таки взяли на роботу льотчиком-випробувачем Льотно-дослідницького інституту МАП. Він став одним з найкращих льотчиків-випробувачів.

Амет-Хан Султан здійснював випробувальні польоти з метою вивчення аеродинамічних характеристик на швидкостях, близьких до швидкості звуку на літаючих лабораторіях, здійснив відпрацювання системи автоматичної дозаправки літаків у повітрі методом “з крила на крило”, на літаку Ту-2 — першу в СРСР повністю автоматичну дозаправку в повітрі.

Він випробовував пілотований прототип “К” першої радянської авіаційної протикорабельної крилатої ракети КС-1 “Комета”, прототип з-під носія Ту-4КС. Всього було проведено 150 пілотованих польотів чотирьох прототипів К-1, К-2, К-3 і К-4.

За успішне виконання цього завдання Амет-Хана Султана в 1953 році представли до третьої Зірки Героя Радянського Союзу. Але на заваді знов стала національність льотчика. Бо в той час навіть згадувати про кримських татар було заборонено.

Лаврентій Берія, який був в кабінеті у Сталіна, якраз коли той переглядав список представлених до нагород, згадував, що побачивши пропозицію надати Амет-Хану Султану звання тричі Героя, він прошипів: “Як це татарина допустили до надсекретних випробувань?”

Берія, бачачи гнів вождя, все ж сказав, що льотчик не просто випробовував ракету, але дивом, ризикуючи життям, врятував її. Сталін дещо пом’якшав, і Амет-Хан отримав Сталінську премію.

Амет-Хан Султтан став заслуженим льотчиком-випробувачем СРСР, був єдиним совєтським льотчиком, який випробував понад 50 типів літальних апаратів: ним випробувано в повітрі 107 одиниць техніки.

Хтось міг би сказати, що Амет-Хан підкорився долі, здався і забув, що совєти зробили з його народом. Що він “продався” заради кар’єри і спокійного життя.

Насправді він постійно звертався до всіх із влади, з ким міг поговорити, із проханням повернути кримським татарам Батьківщину.

Просив Ворошилова, просив Мікояна, разом з групою колишніх партійних і радянських працівників Кримської АРСР підписав лист до ЦК КПУ з проханням про реабілітацію кримських татар. Звісно, ці звернення були сповнені відповідної часу риторики, але це не змінює сутність.

У зверненні до комуністичної партії Амет-Хан Султан писав:

«Любов і безмежна відданість великій вітчизні не виключають любові до рідного краю, до рідних місць, могил своїх предків, навпаки, ця остання любов прикрашає і підсилює любов до великої Батьківщини, вона прикрашає і збагачує людське щастя … Велика наша Батьківщина складається і з наших рідних країв: велика дружня сім’я радянських народів складається з наших народів, з наших сімей. Все, що заважає миру, щастю сім’ї і народу, має бути дбайливо вивчено та усунуто, бо від цього залежить мир, дружба і могутність нашої країни, нашого народу. Виходячи з цих переконань, в ім’я дружби і щастя всіх народів, я — син свого народу … звертаюсь до ленінської партії з проханням:

  1. Народ мій принижений, ображений тим, що безвинно, без потреби і підстави висланий з рідного краю. Поверніть його в рідний край — Крим.
  2. У народу відібрано рівноправність. Відновіть це рівноправність, поверніть його в монолітну дружню сім’ю народів СРСР як рівноправний народ».

Звісно, жодної відповіді, а тим більше, жодних зрушень не було.

За порушення табу на кримськотатарське питання Султана не пустили до Франції, куди Амет-Хана запросили на ювілей полку “Нормандія-Німан”. Формальним приводом для заборони була його участь у випробуваннях секретного винищувача Су-9, але всі знали справжню причину того, що сталося.

Амет-Хану неодноразово нагадували — якщо він “стане дагестанцем” (тобто запишеться за національністю батька, а не матері), усі проблеми відпадуть. Але не на того натрапили. Недарма друзі казали, що він – найвпертіша людина в світі. В анкетах Амет-Хан Султан вперто виводив в графі “національність”: кримський татарин.

Під час роботи над космічною програмою Амет-Хану довелося випробовувати спускний апарат, призначений для повернення перших космонавтів на землю. Разом з Головіним він відпрацьовував варіант аварійного приземлення космонавтів у разі аварії на спускному апараті.

Амет-Хан Султан випробував також перший літак, призначений для створення штучної невагомості. У 1958–1960 роках космонавти першого загону космонавтів навички дій в умовах невагомості відпрацьовували на спеціально обладнаному літаку Ту-16, який пілотував Амет-Хан.

Коли медична комісія відсторонила Амет-Хана Султана від польотів на винищувачах, він з успіхом продовжував польоти на важких машинах. Амет-Хан Султан брав участь у підготовці до космічних польотів перших льотчиків-космонавтів Германа Титова, Валерія Биковського, Олексія Леонова, Павла Бєляєва, Володимира Комарова. Космонавти, включаючи Гагаріна, обожнювали його і жартівливо називали “паханом”.

1 лютого 1971 року при виконанні випробувального польоту на літаючій лабораторії Ту-16Л Амеи-Хан загинув разом з екіпажем. Літак увійшов у зону випробувань, бортінженер почав опускати двигун, радист повідомив на землю про початок виконання польотного завдання і це було останнє повідомлення, яке отримали на КДП від лабораторії. Літак впав в болото.

Видатний Льотчик наче передбачав свою смерть. Під час святкування свого дня народження, за три місяці до загибелі він сказав:

“Коли старий орел передчуває наближення смерті, він з останніх сил рветься вгору, піднімається якнайвище. А потім складає крила і летить каменем на землю. Тому гірські орли вмирають в небі — на землю вони падають вже мертві”.

Амет-Хану Султану був тільки 51 рік. Навіть після смерті йому не повернули Батьківщину, поховали в Москві. Навіть погруддя великого льотчика намагалися поставити в Ярославлі, Махачкалі, Сталінграді – де завгодно, тільки не в його рідній Алупці.

В наші часи ставлення до Султана і кримських татар з боку нащадків совєтської імперії залишилося ворожим.

У 2013 році кримськотатарський телеканал ATR зняв художній фільм «Хайтарма», що розповідає про трагедію кримськотатарського народу — депортацію. Головний герой фільму — Амет-Хан Султан. Прем’єра фільму відбулася 17 травня 2013 року, напередодні дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу.

І Генеральне консульство Росії в Сімферополі не пустило на прем’єру колишніх совєтських льотчиків — учнів Амет-Хана Султана, які з цієї нагоди приїхали в Сімферополь з Росії. Російський консул Володимир Андреєв «настійно не рекомендував» їм участь у прем’єрі фільму тому, що він, на думку консула, не відображає всієї правди про колабораціонізм кримських татар і делегація від Росії не може бути присутньою на фільмі, що викривляє правду про Велику Вітчизняну війну.

Пізніше в прямому ефірі телеканалу ATR, пояснюючи свій вчинок, Андреєв заявив, що він вважає очевидним фактом «масову зраду кримських татар в роки Великої Вітчизняної війни» і його погляди відповідають офіційній позиції Росії. Заяви російського дипломата отримали різку негативну реакцію з боку спільноти кримських татар та МЗС України.

 

ВОЛОДИМИР ПОКОТИЛО (1922-2013) — член націоналістичного підпілля — СВУ та ОУН.

Народився на хуторі Кірчик поблизу Пашківки  на Київщині.

Його батько був радником отамана Опанаса Голубенка, загін якого боровся з більшовиками на кордоні Київської та Житомирської областей. Під час Голодомору 1933 року у 11 років втік з катівні НКВС на Володимирській, 15 у Києві.

У 1938 році прийнятий до Союзу Визволення України, а з 1940 член ОУН (р).

З 1941 по 1943 рр Покотоило Організовував оунівські боївки у Бишівському, Фастівському та Бородянському районах, а також конспіративні квартири у Києві та передмісті для похідних груп ОУН.

Влітку 1943 року був засланий до совєтських партизанів, але був викритий та засуджений до розстрілу. Втік з-під розстрілу.

З 1943 по 1945 рр. служив в оунівських боївках на Львівщині.

У 1944 році втерся в довір’я до власівців та перевів цілий власівський гарнізон Нового Яричева Кам’янка-Буського району Львівської області до лав УПА. Це більше сотні озброєних вояків.

По війні, у 1946-48 роках Покотило був обласним провідником ОУН на Київщині.

1948 року його схопили енкеведисти. П’ять років він провів у камерах-одиночках у тюрмах Києва та Москви, де чекав на смертну кару. Потім були табори у Казахстані, перебуваючи в таборі Кенгір, Володимир Покотило брав активну участь у повстанні в’зянів.

По звільненні у 1961 році повернувся до України і жив на Київщині.

Володимир Покотило написав роман-спогад «Лицарі золотого тризуба». Його уривки публікувалися в журналах і газетах. Повністю роман вийшов друком наприкінці 2018 року – через п’ятьроків після смерті автора.

Твір побудований на документальному матеріалі і підіймає глибини української, багатьом і досі невідомої історії, порушує проблеми загальнонаціонального значення. У ньому докладно висвітлено долю багатьох національносвідомих українців, які боролися за незалежність України з часів національно-визвольних змагань 1917–1922 рр. до 1961 р. Показане життя у всіх його неприглядних проявах за часів німецької та московської окупації на Київщині, Львівщині та в таборах ГУЛАГу. Показано простих хліборобів, які переростали у борців, підпільників, катованих та переслідуваних сталінським та гітлерівським режимами”.

 

ІВАН ГАРИЛЮК (1948) — видатний кіоноактор і політик.

Народився 25 у селі Йосипівка на Львівщині.

Був актором Львівського театру ім. Заньковецької, у 1970 році закінчив кінофакультет КДІТМ імені І. К. Карпенка-Карого (курс Артура Войтецького).

У кіно Гаврилюк почав зніматись ще під час навчання в театральному інституті, з 1967 року. Дебютував у ролі Іванка в драмі Бориса Івченка «Анничка». Першою великою роботою стала головна роль в історичній драмі «Хліб і сіль» після закінчення інституту.

З 1973 року Іван Гаврилюк вже актор кіностудії ім. О.Довженка. Зіграв Богдана в релігійній драмі «Покутування чужих гріхів», Сашка Івакіна у фільмі «Ті, що йдуть за горизонт», Макара Істоміна в драмі «Це сильніше за мене».

Пік популярності актора припав на 80-і роки. Тоді він зіграв головні ролі в героїко-пригодницькому фільмі «На вагу золота», у драмах «Потрібні мужчини» та «Тепло студеної землі», історичному фільмі «Данило — князь Галицький», філософській притчі «Небилиці про Івана».

З 1986 року Іван Гаврилюк — художній керівник кіновідео-об’єднання «Україна».

Працював на студії Лариси Роднянської «Контакт» — актором, сценаристом і режисером. Він створив дві ліричні документальні стрічки: «Місто Коломия» та «Прикарпаття. Гори і доли» (разом з Тимуром Залоєвим).

З 1991 року — генеральний директор кінофірми «Воля XX». Президент кінофестивалю «Бригантина». З 1997 року — актор, режисер, сценарист, кіностудія «Контакт».

У 2002 році Іван Гаврилюк після тривалої перерви знявся в серіалі Анатолія Матешко «Критичний стан». В серіалі, на гадку всієї творчої групи, відбулось нове народження актора — він виконав роль мера міста. Працюючи над роллю соціального героя, Гаврилюк відкрив блискучі психологічні грані свого таланту.

Загалом зіграв близько півсотні ролей у кіно. Іван Гаврилюк став першим актором незалежної України, якому було присвоєно почесне звання Народний артист України.

З квітня 2002 до квітня 2006 Іван Гаврилюк був народним депутатом України, обраний у мажоритарному виборчому окрузі № 126 на Львівщині. Входив до депутатської фракції політичної партії «Реформи і порядок» та «Наша Україна».

У політичній і громадській діяльності Іван Гаврилюк відстоює принципи українізації.

Кожне інтерв’ю з Іваном Гаврилюком – цікаве і змістовне, бо він сам така людина – цікава і змістовна. От для прикладу розмова 2018 року – і про політику, і про кінематограф, і про людську гідність : https://teatr.kolomyya.org/news/item/58349

 

ОЛЕКСАНДР СОПРОНЮК (1961) — поет, публіцист, головний редактор газети «Слово».

Народився у Житомирі, школу закінчив у Лубнах. 1982-ого року поступив на факультет журналістики Шевченкового університету в Києві. Як згодом завважив доцент Віктор Полковенко: Олександр Сопронюк вступив на факультет, уже будучи під «недремним» оком служб.

Кінцем травня 1983 р., після відвідин Канева і могили Тараса Шевченка, на Сопронюка посипалися перші доноси «стукачів»… Допомагав-одводив, як міг, Олександр Мукомела, що виконував тоді обов’язки декана факультету.

Коли Сопронюк вчився на другому курси, були часи «андроповщині», в країні фактично було введено неоголошену комендантську годині: в будні дні проходили облави – по громадських місцях затримували людей як таких, що прогулюють роботу. А студенти вчилися в другу зміну — з 14-ї до 19-ї, звісно, в першій половині дня ходили на мистецькі виставки, у кіно. І майже через день їх«брала» міліція. Часто-густо полагоджував ситуацію Анатолій Москаленко, натоді вже декан факультету журналістики…

1984-го пішов зі світу останній з могікан «Розстріляного Відродження» Борис Антоненко-Давидович, якого до цвинтаря супроводжував цілий підрозділ КГБ-стів, а попереду жалобної процесії вони — для більшої наруги над колишнім зеком ГУЛАГу — несли портрет Сталіна.

Олександр Сопронюк дозволив собі в гурті («стукачі» — на місці: як же без них у студентському товаристві) сказати щире слово про Бориса Дмитровича. Наслідки — не забирались: його подали на виключення. Поет і літературознавець Анатолій Погрібний поклав увесь свій авторитет, аби цього  не відбулось.

Сопронюк тимчасом читав самвидав та «неправильних» поетів, та ще й на Різдво колядував. І на четвертому курсі постало питання руба: або — або…

Університетська професура — Алла Коваль, Василь Яременко, Анатолій Погрібний, Микола Хмелюк (який сам відсидів 10 у таборах), Дмитро Прилюк, Степан Колесник, Олександр Мукомела, Ольга Пазяк, назагал 15 викладачів, узяли Сопонюка «на поруки».

По закінченні університету, 1987-го року він потрапляє за розподілом до столичної газети «Київська правда». Водночас Сопронюк продукує «самвидав» — машинописний літературно-мистецький часопис «Дзвін». Було видано шість чисел — з Володимиром Куликом, Cлавком Омецінським, Вадимом Дивничем, Валентиною Теличенко. Також робить газету «Рух» — чотири числа ( в ній публікуються Олександр Лук’яненко, Анатолій Шевченко, Вадим Дивнич). «Замкову гору» (Українська Міжпартійна Асамблея).

1990 року Олександр робить у Києві першу в Україні самодостатньо-цілісну демократичну українську газету «Слово» — видання Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, при початках якого він стояв у 1988–89-го роках .

У листопаді, 1990-го, на головній раді Товариства української мови ім. Тараса Шевченка «Просвіта» Олександра Сопронюка обирають головним редактором видання. Редакція діє за леґендарною адресою: Музейний провулок, 8… Окрім Товариства української мови імені Тараса Шевченка, що чи не єдине мало на тоді юридичний статус, там містилися Українська міжпартійна асамблея, Українська республіканська партія, Комітет солдатських матерів, Народний рух України, Комітет «Гельсінки–90»…

На шпальтах газети «Слово», після довготривалої мовчазної перерви з’явлюятся: Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська, Микола Рябчук, Ірина Стасів-Калинець, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Рубан, Микола Самійленко, Борис Ковгар…

На ґрунті редакції твориться поетично-мистецький гурт «Музейний провулок, 8», (Віталій Борисполець, Оксана Батюк, Володимир Жовнорук, Олександр Бригинець), проводить і музикує «Рутенія»)… Згодом, у редакції «Слова», осідає орґкомітет фестивалю «Червона рута–91»

У перші ж місяці відновлення Незалежності, газета «Слово» не просто висвітлює стихійний процес українізації  України, а й активно пропагує ці ідеї.

Газета розповідає про репресованих і забутих мовознавців: Сергія Смеречинського, Олену Курило, Всеволода Ганцова, Василя Сімовича, обстоює питомий український харківський правопис.

До «Слова» пишуть — напряму — Ігор Качуровський, Святослав Караванський, Юрій Шевельов, Лариса Масенко, Ольга Федик, Антоніна Матвієнко, Зіновія Франко, Володимир Козирський…

Тоді ж, з кінця 1991-го, почалася нещадна війна з газетою голови Товариства «Просвіта» Павла Мовчана – він воював з газетою очолюваного ним товариства… Над газетою «Слово» і Олександром Сопронюком, як її головним редактором, нависли суди – загалом шість судових справ. На додачу російська преса поливає брудом «Слово»— газету, що твердо й наступально стояла на всьому українському…

Голова Об’єднання українців у Чеській Республіці Лідія Райчинець-Затовканюк запропонувала була Сопронюку виїхати до Праги (бо вже судові війни аж надто затяглися…), там було б і «Слово», і загалом нормальне життя. Олександр подякував, але відмовився.

1992 року Олександр Сопронюк з друзями — Сергієм Набокою, Олександром Кривенком, Миколою Княжицьким, Юрком Лукановим, Володимиром Рубаном, іншими знаними журналістами створюють National press club (Національний пресовий клуб).

Водночас на редакційному ґрунті постає Асоціація «Нова література». На читацьку авдиторію йдуть: поезія Володимира Цибулька, публіцистика Анатолія Щербатюка, політична публіцистика і філософські есеї Василя Рубана, есеї В’ячеслава Медвідя, проза та есеїстка Євгена Пашковського, Ігоря Бондаря-Терещенка, Олеся Ульяненка, Світлани Короненко.

Цього ж, 1992-го, «Слово» юридично розлучилося з Мовчановим відомством – «Просвітою», але фізично ще залишалося на Музейному, 8.

З 1999-го Сопорнюк співпрацює з в газетою УРП «Самостійна Україна». Спільно з Левком Лук’яненком, Арсеном Зінченком та Олесем Шевченком у складі її редакційної колегії. Друкується також в інших газетах: «Україна молода», «Літературна Україна», часописі Олександра Кривенка «Політика і культура», Костянтина Родика «Книжник-R».

2003 року  з огляду на «вільні» публікації в «Слові», десь на півроку Сопронюк потрапляє під пильне око спецслужб.

У 2004-му Сопронюк бере активну участь у Помаранчевій революції.

З-під пера Олександра Сопронюка виходять літературні портрети (або ж шкіци до них) українських мистців — Володимира Затуливітра, Юрка Ґудзя, Ніли Зборовської, Івана Царинного, Віктора Шакули, Івана Козаченка, Андрія Данченка, Петра Галича, Вікторії Стах, Оксани Батюк, Мирослави Крат, Наталі Клименко, Петра Мідянки, Василя Портяка, Вадима Бородіна, Ігоря Стратія, Олеся Ульяненка, Олександра Кривенка…

2018-го знову редагує і видає «Слово»: в поновленому числі есей Ніли Зборовської «Моя Соломія Павличко», поезія Анни Багряної «Чужомовним киянам», розвідини Мілана Кундери «Порушені заповіти», Літературно-критичний текст Якима Ярема «Мойсей. Поема Івана Франка», п’єса драматургині Світлани Лелюх « Дозорці дитинства», настанови Миколи Білоуса «Чи потрібно дітей учити співати…», матеріяли самого Олександра Сопронюка «Українська реконкіста: Ніла Зборовська» та «Троянський кінь: п’ята колона в Україні»…

Сопронюк також видав дві поетичні збірки: «Самотній вовк» (2013) та “Туман” (2020)

 

Пом’янемо захисників Україні від російської збройної агресії.

 

ІВАН КЛЕВЧУК (1995-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в смт. Новомиколаївка Запорзької області. Змалку мріяв стати військовим.

Воїном-контрактником Іван Клевчук став всього за 4 дні після того, як йому виповнилось 18 років. Мати Ірина Володимирівна згадує: «Мій Іванко з дитячого віку мріяв про службу у збройних силах. На момент часу його призову вже набирались військові на контрактній основі. І він без роздумів уклав такий контракт».

Служив кулеметником  в 93-й ОМБр.

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з оточення поблизу Іловайська так званим «Зеленим коридором» , який російська армія перетворила на коридор смерті для захисників України.

2 вересня 2014 року тіло Івана Клевчука разом з тілами 87 інших загиблих у «Іловайському котлі» було привезено до запорізького моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами.

 

СЕРГІЙ СІРЕНКО (1980-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Красна Поляна Зміївського району Харківської області.

Під час російської збройної агресії проти України у березні 2017 року вступив на військову службу за контрактом, після проходження навчання брав участь в антитерористичній операції.

Солдат, водій протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр.

Загинув 29 липня 2017 року близько 8:00 під час обстрілу опорного пункту бригади в районі міста Красногорівка, — три міни калібру 120 мм розірвались біля окопу, шість військовослужбовців дістали поранення.

 

ДМИТРО ВЛАСЕНКО (1990-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с Стара Басань на Чернігівщині. Закінчив київський технічний коледж. Працював у Києві на одному з авторемонтних підприємств слюсарем. Пройшов строкову службу в ЗСУ в 2009—2010 роках, 36-й об’єднаний загін механізації Державної спеціальної служби транспорту. Демобілізувавшись, якийсь час працював у Старобасанській загальноосвітній школі-інтернаті.

Мобілізований 19 березня 2014 року, солдат, гранатометник механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

5 вересня 2014-го взвод молодшого лейтенанта Петра Калиновського кількістю 25 військовиків, та кілька вояків 1-ї танкової бригади, серед яких був Дмитро Власенко, поблизу села Шишкове після 2-годинного бою здійснив відхід у західному напрямку.

Командир взводу Калиновський разом з важкопораненим у стегно Андрієм Малашняком та ще трьома бійцями свого взводу і трьома військовослужбовцями 1-ї окремої танкової бригади увечері біля Крутої Гори потрапив у засідку. Після стрілянини опинилися в полоні, де були розстріляні  проросійськими терористами.

Дмитро вважався зниклим безвісти, ідентифікований за експертизою ДНК.

 

АНДРІЙ НЕСТЕРЕНКО (1993-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Фастів на Київщині. Закінчив Фастівський центр профтехосвіти за спеціальністю «електрогазозварник, рихтувальник кузовів». Працював за фахом, на ТДВ «Електронагрівач».

У квітні 2013 пішов на строкову армійську службу. По її у серпні серпня 2014 року, підписав контракт –до закінчення особливого періоду – бо вважав своїм обов’язком боронити Україну від російської агресії.

Як контрактник Андрій Нестеренко був направлений в зону АТО. Кулеметник (11-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», 59-та окрема мотопіхотна бригада)

Помер у шпиталі від поранень, отриманих при підриві на міні військового автомобіля.

По смерті залишились мама, бабуся.

 

ДМИТРО ДАРІЙ (1971-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Сергії Чернівецької області. Мешкав у селі Суховерхів, там закінчив школу, потім –Київський спортивний інтернат фізичного виховання. В 1990—1992 роках проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. 2006 року закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України.

Учасник Революції Гідності; з 14 серпня 2014-го по 1вересня 2015 року проходив службу за мобілізацією у 80-й бригаді, з 15 жовтня 2014-го — перебував в зоні боїв. 21 вересня 2018 року підписав контракт; солдат, навідник гірсько-штурмової роти 8-го батальйону.

Загинув у ніч на 28 жовтня 2018 року від кулі снайпера в часі бою поблизу села Кримське (Новоайдарський район), від тяжкого поранення в обличчя помер на місці.

Був розлучений, дітей не було, без Дмитра лишилися мама, яка померла через два місяці після загибелі сина.

 

ОЛЕГ ДИНЬКА (1974-2017) — солдат ЗСУ.

Народився 1974 року в місті Дніпропетровськ; навчався у технікумі. 1996 року разом із сім’єю переїхав до міста Запоріжжя, освоїв спеціальність будівника-ремонтника і працював на будівельних роботах. Згодом працював помічником юриста, агентом з нерухомості, торго­вельним агентом. У селі Григорівці Запорізького району мешкав від 2007 року разом з мамою, працював в лісництві.

У соцмережах був відомий як Олег Цихерблок. 2014 року долучився до Запорізької «Самооборони Майдану» та ВГО «Вільні Люди», їздив на вишколи.

З того ж року служив у ЗСУ за мобілізацією; гранатомет­ник 1-ї роти механізованого батальйону 1-ї окремої танкової бригади.

13 квітня 2016 року після демобілізації намагався знову піти на контракт, але за станом здоров’я не взяли. 15 серпня 2016-го пішов добровольцем до 1-ї ОШР ДУК ПС, був бійцем першої штурмової роти. Брав участь у контр­диверсійних операціях, знищував техніку ворога — був під Волновахою, Мар’їнкою, Авдіївкою.

6 вересня 2017 року під час виконання бойового завдання загинув внаслідок підриву на гранаті Ф-1 з «розтяжкою» поблизу селища Піски (Ясинуватський район) —Олег  відчув небезпеку від одного з житлових будинків та наполіг на його перевірці. Олег першим пішов у будинок і загинув від вибуху міни, захистивши побратимів. Бійця довезли до лікарні, але травми були несумісні з життям.

Без Олега лишились мама, дружина та старший брат.

 

І останній фігурант цього сумного переліку – «беркут», з тих, що придушували Революцію Гідності. Певно, можна вважати, що загинувши в АТО, він спокутував вину перед українським народом…

ПЕТРО БЕЗПАЛЬКО (1980-2014) — спецпризначенець, старший лейтенант міліції.

Народився в селі Поточищі Івано-Франківської області. Через деякий час родина переїхала до Івано-Франківська. По закінченні школи вступив до Івано-Франківського національного університету ім. Василя Стефаника на юридичний факультет.

У 1998-2000 роках проходив строкову службу в м. Києві у Внутрішніх військ МВС України, на посадах стрільця та командира відділення. Після строкової служби протягом 5 місяців працював в охоронному підприємстві.

З 26 червня 2001 року проходив службу в органах внутрішніх справ. Закінчив Чернівецьке училище професійної підготовки працівників міліції. До 2004 року служив на посаді міліціонера окремої роти міліції швидкого реагування «Беркут» в Івано-Франківській області.

З квітня 2004 року по травень 2005 року — патрульний Спеціального миротворчого підрозділу МВС України у складі міжнародних поліцейських сил Місії ООН у справах Автономного Краю Косово. Під час виконання службових обов’язків у Косові дістав тяжку травму, після чого тривалий час лікувався. Нагороджений медаллю ООН «На службі миру».

2006 року вступив до Київського національного університету внутрішніх справ, з 2010 року — Національна академія внутрішніх справ, яку закінчив у 2011 році.

Продовжив службу в роті міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області: інспектор групи бойової та спеціальної підготовки, по тому— заступник командира взводу.

Взимку 2013—2014 років, під час подій Революції Гідності, захищав режим Януковича – або, як це називається на офіційному сленгу «виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях міста Києва» .

З березня 2014 року, після розформування «Беркута», — заступник командира взводу спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області.

З квітня 2014-го брав участь в АТО. Колишні «беркутівці» несли службу на блокпостах навколо захопленого російськими терористами Слов’янська, де також служили добровольці новосформованих резервних батальйонів НГУ, з якими вони були по різні сторони барикад під час протистоянь у Києві.

29 травня 2014 року Петро Безпалько разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12:30, гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») НГУ на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчику на горі Карачун, був підбитий терористами з ПЗРК.

Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті події загинуло 12 осіб: шість військовослужбовців НГУ, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття, зокрема і Петро Безпалько.

Залишились мати, дружина Наталія та син, а також донька та син від першого шлюбу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада