Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.09.2020

25 вересня. Сьогодні згадуємо лише одного видатного діяча, але кого!

Цьому хлопцю з простої донецької робітничої сім’ї аплодував увесь світ, в Європі його називали «Шахтарським герцогом», а представники «Метрополітен-опера» вмовляли совєтське керівництво дозволити йому виступити на їхній сцені…  Лучано Паваротті вважав цього співака рівним собі, а народні українські пісні в його виконанні стали взірцем майстерності для наступних поколінь.

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, які загинули в боротьбі зі збройною експансією «русского міра» –  за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.


АНАТОЛІЙ СОЛОВ’ЯНЕНКО (1932-1999) – всесвітньо відомий оперний співак та громадський діяч.

Народився в м. Сталіно (зараз Донецьк). Сім’я Солов’яненків жила на околиці міста в робітничому районі, який шахтарі тепло звали Пролетарка. Батько майбутнього артиста Борис Степанович родом зі станції Близнюки, що на Харківщині, а мама Ольга Іванівна — із міста Городище на Черкащині.

І батько, і мати вміли і любили співати. Як самодіяльні митці не раз виступали з концертами перед друзями-робітниками, співали поодинці й дуетом, брали участь у виставах «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля»…

Музика для Анатолія була незмінним супутником життя. Проте коли хлопець поділився з батьком мріями про кар’єру співака, голова родини сказав: “Спершу оволодій професією, а потім співай”. Тож коли спроба вступити до Ленінградської консерваторії провалилася, залишалося прислухатися до батькових слів: Солов’яненко став студентом Донецького політехнічного інституту, а улюбленою справою займався в художній самодіяльності.

Після одного з таких студентських концертів 18-річний юнак й отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. “Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці”, – сказав майстер, почувши спів Анатолія.

Їх тандем був унікальним. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: той, хоч і був визнаним оперним співаком, сам шив собі костюми для спектаклів, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. І практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Солов’яненко співав партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель.

Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери – в ролі Герцога в опері Джузеппе Верді “Ріголетто”. Коли ж артисти показали спектакль на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал “Шахтарський герцог” (держави “Україна” тоді ще не було). Цей сценічний образ і став візитівкою співака в усьому світі. А в рідному Донецьку згодом постав пам’ятник у цьому образі з відповідними словами на п’єдесталі: “Гордість України – Анатолій Солов’яненко – “Шахтарський Герцог”…

Десять років наполегливих занять стали прологом до сенсації, яку здійснив співак у 1962 році на огляді народних талантів у Києві. Компетентне журі, до якого входили видатні українські співаки, затамувавши подих, слухало виступ молодого інженера. Так, на той час Солов’яненко закінчив Донецьку політехніку та аспірантуру, і працював викладачем інженерної графіки та нарисної геометрії.

Він упевнено і професійно виконав твори зі світового тенорового репертуару – арію Радамеса з “Аїди” Дж.Верді і аріозо Каніо з опери Леонкавалло “Блазні”, підкоривши присутніх манерою виконання і голосом, незрівнянною легкістю верхніх нот.

Тоді його голос почув і директор Київського оперного Віктор Гонтар. І наступного ж дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром.

І незабаром в трудовій книжці Солов’яненка з’явився унікальний запис: з посади викладача Донецького політехнічного інституту він був переведений на посаду соліста-вокаліста Київського театру опері та балету.

Невдовзі його викликали до Москви – на відбірний тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. В комісії помітили українського тенора, і Анатолій Солов’яненко разом із Миколою Кондратюком та Володимиром Атлантовим поїхали на стажування до Італії. Так він вийшов на сцену міланської “Ла Скала”… Стажування тривало рік, закінчившись у 1963-му: 22 листопада цього року Солов’яненко дебютував на київській оперній сцені партією того ж таки Герцога з “Ріголетто”.

Солов’яненко не визубрював тексти партій, а досконало знав італійську мову. Казав: “Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно”. Тому зарядка, тренаж голосу й читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями.

У 1967 році співак був удостоєний звання заслуженого артиста УРСР, а через вісім років він вже – народний артист СРСР.

“Влітку 1977 року за лінією товариства “Дружба” чоловік поїхав у Нью-Йорк, – згадує  вдова співака, Світлана Солов’яненко. – Після виступу до нього підійшов арт-директор “Метрополітен-опера” Річард Радзінський, зачарований майстерністю Анатолія, і наступного ж дня організував його прослуховування в “Метрополітен-опера”. Коли головний диригент Джеймс Лівайн ознайомився з репертуаром чоловіка, став думати, як знайти віконце, щоб Толя виступив у їхньому театрі. Річ у тім, що їхній сезон починається в жовтні, й усі спектаклі розписані на п’ять років наперед. І “нішу” таки знайшли – в опері П. Масканьї “Сільська честь” у постановці знаменитого Франко Дзефіреллі. Запрошення надіслали в Держконцерт, але чоловікові про це навіть не повідомили. Коли надійшов повторний виклик, москвичі почали наводити безліч причин, чому в Нью-Йорк Анатолію їхати не треба. Але коли дирекція “Метрополітен” надіслала ще декілька телеграм на ім’я Солов’яненка з пропозицією виступити не лише в “Сільській честі”, але й у “Кавалері троянд” Р. Штрауса, то, нарешті, чоловіка відпустили на гастролі в Америку”…

До слова, Солов’яненко став першим тенором з СРСР, що отримав запрошення співати в цьому провідному театрі США. Американці його запрошували і на наступні сезони, але не судилося: почалися афганські події, розірвалися культурні й економічні відносини між СРСР та США.

У 1978-му, вже три роки будучи Народним артистом СРСР, п. Анатолій закінчив Київську консерваторію.

Солов’яненко часто гастролював світом. В Австралії його називали “владикою” і підкреслювали, що “голос Солов’яненка має магічне забарвлення”. Він виступав у Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії та Японії, Німеччині, Бельгії, у Болгарії й на Кубі.

Анатолій Солов’яненко ніколи не був членом комуністичної партії і жодного разу не заспівав жодної комуністичної пісні. Та все ж став народним артистом СРСР і лауреатом Ленінської премії. У 1980-му році її присудили тільки двом безпартійним – Анатолію Солов’яненку і Аркадію Райкіну.

Співак передав її до Фонду миру. “Всю до копійки передав до Фонду миру. 10 тисяч рублів – величезні гроші, але тато пережив війну, коли їх сім’ю вивозили в евакуацію. Була дуже холодна, студена зима, застудився, захворів, а потім дорогою помер його брат. І батько вирішив: “Хочу, щоб мої діти жили в мирі, бо нічого страшнішого за війну не бачив”, – розповів його молодший син, Анатолій Анатолійович.

“Я раб свого голосу”, – час від часу повторював співак. “Чому я так часто співаю безплатно або за мізерну платню? Тому що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які неспроможні заплатити за квиток багато, у них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, гадаю, завдячуючи їм, воно житиме”.

Якось, через 28 років після прем’єри в Київському театрі опери та балету, Анатолія Борисовича викликали в дирекцію і після тієї бесіди Солов’яненко написав заяву про звільнення. “За два дні до вистави “Лючія ді Ламмермур” його просили заспівати у ній партію, розповідала Свытлана Солов’яненко. – Анатолій  попросив афішу зі своїм іменем: “Хочу, щоб зал був повний. У порожньому співати не звик”. В афіші йому відмовили. “Тоді не співатиму”. “І не треба, у нас немає зайвих грошей”, – відповіли. Так його й звільнили з театру.

Коли оформляли пенсію, дівчина, яка готувала документи, опускала очі додолу. Пенсія Народного артиста становила тоді 49 гривень з копійками.

“Вимушене звільнення Анатолія з Опери було для нього дуже болісним, – згадує вдова співака. – Від тієї травми чоловік так i не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, виявився не потрібен рідному театру. А він же заради київської сцени пожертвував заманливими пропозиціями із різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари”.

“Анатолію пропонували прекрасні умови, будь-яку квартиру. Тричі Лужков ( який протягом 18 років, з 1992 по 2010 роки посідав пост мера Москви) запрошував нас переїхати в Москву. Але я бачила, як Анатолій весь час шукав привід, аби відмовитися. Напевно, він любив свою батьківщину більше, ніж вона любила його. Ми могли виїхати і в Італію, прекрасно заробляти, там виходили диски Солов’яненка. Але чоловік казав, що його серце назавжди віддане Україні. Розумієте, корінням він був тут”.

Те, що після звільнення з Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому заслуга керівництва Національної філармонії України. “Адже відлучити артиста від сцени – все одно, що перекрити кисень людині, – каже вдова. – Чоловік зізнавався, що іноді, прямуючи на концерт у філармонію, йшов далі, і тільки пройшовши квартал, розумів, що ноги несуть в Оперу. (Він не любив, щоб його возили в автомобілі, вважав за краще пройтися, налаштовуючись на виступ). І його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Тому, коли раптово чоловік помер, ми із синами вирішили, що саме в Колонному залі ім. Лисенка відбудеться прощання з Анатолієм Борисовичем”.

Анатолій Солов’яненко помер 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 67-річчя. Вдова Солов’яненка так згадує про його останні дні: “Ніщо не пророкувало страшної біди. Чоловік був бадьорим і підтягнутим… Ділився враженнями про недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня у нас вже були квитки), про підготовку турне із сольними концертами містами України.

29 липня він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок і раптом вирішив поїхати на дачу. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом. Стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду – і вже не прокинувся. За висновком медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів…”

У репертуарі Солов’яненка було 17 оперних партій, багато арій, романсів. Народні українські пісні в його виконанні стали взірцем майстерності для всіх наступних співаків. Де б Солов’яненко не виступав з концертами, він неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні.

«Виконуючи народну пісню з естради, — казав митець, — я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів».

Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Володимир Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу.

Солов’яненко досконало оволодів так званим італійським стилем, віртуозно виконуючи тенорові партії в операх Верді, Пуччіні, Доніцетті, Масканьї.

Також він досконало оволодів французькою манерою співу й блискуче співав у багатьох операх французьких композиторів, зокрема Обера, Бізе, Массне. Особливо майстерно виконував він арію Надира в опері Бізе «Шукачі перлин». В ній чудові природні дані голосу Солов’яненка за тембром і характером навдивовижу точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії.

Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». У виконанні Солов’яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо.

Послухати Солов’яненка:

https://www.youtube.com/watch?v=Z6whrL6SYZA

https://www.youtube.com/watch?v=n227J57RBW4

https://www.youtube.com/watch?v=upTri-oosYM

Арія Каварадоссі: https://www.youtube.com/watch?v=0EwWhek16Aw

Пісенька Герцога: https://www.youtube.com/watch?v=l9P4PNW2ojs&t=59s

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією а Донбасі.

 

АНДРІЙ ІЩЕНКО (1979-2014)— рядовий МВС України.

Народився у Чернігові. 2000 року закінчив ВПУ № 15 міста Чернігова, верстатник широкого профілю.

Рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів» з липня 2014-го.

16 листопада 2014 року озброєні терористи переправилися через річку Сіверський Донець та обстріляли з автоматичної зброї й гранатометів патрульний автомобіль батальйону «Чернігів» та блокпост ЗСУ. Це сталося поблизу автостанції Станиці Луганської. Тоді ж загинули рядовий міліції Віктор Запека та старший сержант міліції Олександр Найдьон.

Вдома лишилися мати, батько, дружина, дочка та 3-місячний син.

 

СЕРГІЙ БЕРЕГОВИЙ (1976-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Києві. В шкільні роки відвідував секцію кікбоксингу, ту саму, де в той час займалися легендарні брати Клички. Після школи вступив та закінчив ПТУ (зараз Київський професійний ліцей будівництва і фітодизайну), здобув спеціальність столяр 4 розряду.

У 1993-1994-х роках працював разом з німецькими та турецькими робітниками на будівництві житла для колишніх військовослужбовців, які служили в Німеччині, містечко, яке потім в народі так і назвали “Турецьким”. Потім працював на багатьох будівництвах, зокрема ТРЦ “Ocean Plaza” у Києві, а також на зведенні інших об’єктів в Україні та інших постсовєтськіх країнах.

Взимку 2013 на початку 2014 року Сергій брав активну участь у Революції гідності в Києві. А почалася агресія зі сторони Російської Федерації,  а пішов добровольцем до лав ЗСУ. На вмовляння рідних не йти, Сергій сказав: “А хто, як не ми, їх зупинить?”…

6 вересня почалася його військова служба. Він був дуже гордий цим. Адже з дитинства бачив себе військовим, але обставини долі розпоряджалися інакше.

3 22 вересня Сергій став до служби на посаді- солдата- заступника командира бойової машини-навідника оператора 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 3 механізованої роти 1 механізованого батальйону ВОС-121100А.

З кінця січня 2015 року взвод Сергія прийняв розташування в районі Дебальцево як резервна група для прикриття. 6 лютого почалися жорстокі бої. БМП Сергія під шквальним вогнем вивозила ранених з місця бою з селища Рідкодуб.

Потім були бої за с. Логвинове. Після взвод Сергія зайшов в місто Вуглегірськ.

На початку березня 2015 року взвод зайняв позиції в смт Луганське. Відбувалися постійні мінометні та обстріли з стрілецької зброї противника. Хлопці окопалися, побудували бліндажі, фортифікаційні споруди.

У червні Сергію було присвоєно звання старший солдат. Він дуже цінив це звання, бо знав якою ціною це заслужено.

Незадовго до загибелі Сергія, в БМП, яка знаходилася біля бліндажу, влучив снаряд, машина почала палати, полум’я перекинулося на бліндаж, де були його бойові товариші. Почалася пожежа. Холоднокровно, без паніки Сергій почав гасити полум’я і прослідкував, щоб всі хлопці з бліндажу вийшли цілі і неушкоджені. Про його мужність, безстрашність, доброту, родичам розповідали його бойові побратими.

14 липня 2015 року Сергій загинув в смт Луганське від мінометного обстрілу опорного пункту № 3014 в зоні АТО. Разом з ним загинув його побратим Кулініч Анатолій.

Мати до кінця навіть не здогадувалась, що її син на війні, Сергій дуже любив та беріг її, знав, що в мами хворе серце, тому нічого не розказував, звістка про його смерть була для неї наскільки страшною та неочікуваною, що вона довгий час лежала в лікарнях, не могла оговтатись від пережитого шоку.

 

КОСТЯНТИН НЕПОП (1979-2015) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Хотянівка, Київська область.

Боронити Україну пішов добровольцем. Брав участь в АТО з червня 2014 року у складі 95-ї Житомирської високомобільної повітряно-десантної бригади. Брав участь в активній фазі АТО у районі Слов’янська та інших гарячих точках на передовій. У вересні 2014 року під час бойових дій Костянтин отримав важкі поранення, проте відразу після реабілітаційної відпустки повернувся до свого підрозділу у зоні АТО та продовжив виконувати свій військовий обов’язок.

В останні місяці Костянтин Непоп як командир відділення 95-ї аеромобільної бригади долучився до захисту Донецького аеропорту та перебував у лавах донецьких «кіборгів».

2 лютого 2015 року автомобіль, на якому рухалися українські бійці, підірвався на осколково-фугасному снаряді, внаслідок чого Костянтин трагічно загинув.

Залишилися мати та донька.

 

 

ВАСИЛЬ ДЖУС (1974-2019) — прапорщик ЗСУ.

Народився в Букачівцях на Івано-Франківщині. Мешкав в Івано-Франківську. Закінчив ПТУ — за фахом слюсар-інструментальник. Після строкової служби в Житомирі працював охоронцем, їздив по заробітках до Польщі; захоплювався риболовлею.

У червні 2018 року вступив на військову службу за контрактом; прапорщик, військовослужбовець батальйону зв’язку 114-ї бригади, відряджений в зону ООС до 79-ї бригади на посаду навідника.

16 травня 2019-го загинув під час бою від смертельного поранення — внаслідок мінометного обстрілу, який російсько-терористичні угрупування вели по бойових позиціях ВОП поблизу села Водяне (Волноваський район).

Розпочавши розвідку боєм одного з ротних опорних пунктів окремої десантно-штурмової бригади, що обороняла Водяне, противник обстріляв позиції з мінометів калібрів 82 і 120 мм, гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Під прикриттям вогню підрозділ ворожої піхоти просунувся в смугу забезпечення та почав наближатися до українських позицій. Прапорщик Василь Джус у той час перебував на взводному опорному пункті. Виявивши з товаришами ворожу піхоту, зосередженим вогнем примусив її відступити. Прикриваючи відступ, ворог посилив обстріл; внаслідок вибуху однієї з мін Василь зазнав поранень, несумісних з життям.

Без Василя лишились мама і донька.

 

ДЕНИС ЗДОРОВЕЦЬ (1994-2016) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у Києві. Вихованець київської школи регбі, гравець команди «Авіатор» (Київ) та молодіжної збірної Центрального регіону. 2010 року вступив до Деснянського економіко-правового технікуму при МАУП. Після отримання диплома молодшого спеціаліста працював помічником депутата і заочно навчався в Деснянському інституті МАУП.

27 лютого 2016 року підписав трирічний контракт, до 29 квітня проходив підготовку на полігоні Десни, після чого вирушив на фронт.

Служив на посаді стрільця-санітара, 72-а ОМБр.

Загинув 3 листопада 2016 р. під час мінометного обстрілу промзони міста Авдіївка (Донецька область), внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп.

Залишилися батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада