Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.01.2021

25 січня. Почнемо народжених цього дня непересічних особистостей з досить неоднозначного діяча. Ні, йдеться не про актора, який нині обіймає посаду Президента України – тут як раз все однозначно. А про українського політика сторічної давнини, затятого комуніста, ініціатора  українізації, який наклав на себе руки, коли совєти почали знищення національно свідомих сил.

Далі будуть:

  • один з піонерів радіотехніки, початку ХХ століття збудував експериментальні радіостанції в Києві та Жмеринці;
  • акторка театру «Березіль»;
  • активіст української діаспори в РФ, вчений-геолог, який зазнав переслідувань за схвальні висловлювання про Майдан;
  • письменниця, авторка різножанрових творів для дорослих та популярних книжок для дітей;
  • волонтерка з Донеччини, що зазнала тортур у полоні «днр»;
  • співорганізаторка Євромайдану у Харкові, правозахисниця і громадська діячка.

І вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо.

 

МИКОЛА СКРИПНИК (1872-1933), революціонер-комуніст, голова Народного секретаріату (уряду) УРСР у березні-листопаді 1918 року, ініціатор українізації.

Народився в Ясинуватій (нині – Донеччина). В 1900 році вступив до Технологічного Інституту в Петербурзі, де став членом української громади, але скоро від неї відійшов і пристав до ленінського крила російської соціал-демократії.

Боровся за встановлення радянської влади в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Українській СРР. Скрипник був директором Українського інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів. Очолював з 1927 по 1933 рік Народний комісаріат освіти УСРР.

До революції 1917 року ішов цілковито в течії російського більшовизму і з українським визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши за дорученням Леніна до України. Розуміючи вагу національного питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала принести справедливе розв’язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національних.

Але в практичній діяльності Скрипник наразився на вороже ставлення чужинецької за національним складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього українського, трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму в національному питанні. Скрипник став ініціатором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва.

Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Скрипник скликав у 1927 р. всеукраїнську правописну конференцію, в результаті якої був опрацьований і у 2008 році затверджений “скрипниківський” правопис, який усував русифікаційні впливи з української мови.

Разом з тим послідовний більшовик-ленінець Скрипник був непримиренним до ворогів радянської влади та українських націоналістів, сприяв винищенню значної частини старої української інтелігенції, а пізніше й національної опозиції, хоча сам постійно підкреслював самостійність української культури і незалежність її від російської.

Виходячи з конечності державного об’єднання всіх українських земель, Скрипник виступав у 1918 році проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки» і домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етнографічних українських земель (Курщина, Вороніжчина).

У кінці жовтня 1932 Скрипник був призначений відповідальним за виконання хлібозаготівель в Дніпропетровській області. Один з організаторів Голодомору Павло Постишев, прибувши в січні 1933 р. за дорученням Сталіна в Українську СРР, всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріалізації і колективізації приписував «контрреволюційній» діяльності українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника і прикривалися його авторитетом. Скрипника піддали гострій критиці й звільнили від керівництва народним комісаріатом освіти. Можливо тому, не маючи іншого виходу, Скрипник запобіг неминучій ліквідації, вчинивши 7 липня самогубство.

Вже 12 липня задля очорнення імені померлого на зборах партактиву у Києві  визначили основні «антиленінські помилки» Скрипника: надання пріоритетного значення національному питанню, зосередження лише на боротьбі з великодержавним шовінізмом, приниження ролі Леніна і Сталіна з теорії національного питання, обґрунтування примусової українізації в школі, відмежування української радянської культури від культури російських робітників, антипартійна теорія «націонал-більшовизму».

Більше про українізацію можна почитати тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2575613-ukrainizacia-pomoskovski-pranik-so-stav-batogom-abo-ak-bilsoviki-ukrainciv-ukrainizuvali.html

А докладно про бортьбу ідей та трагедії доль тієї доби можна дізнатися з книжки Джеймса Мейса «Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 рр», яку можна придбати, наприклад, тут: https://www.booklya.ua/book/komun-zm-ta-dilemi-nats-onalnogo-vizvolennya-nats-onalniy-komun-zm-u-radyansk-y-ukrayin-1918-1933-rr–195468/?gclid=EAIaIQobChMIqPf8jsGf5wIVgemaCh1NygG_EAQYAyABEgIrYPD_BwE

 

Згадуючи наступних іменинників, які не мали особливого стосунку до політики, все одно політику зовсім обійти не вийде – бо вона мала стосунок до них.

 

СЕМЕН АЙЗЕНШТЕЙН (1884 – 1962) — підприємець, радіоінженер, один із піонерів радіотехніки

Народився у Києві у сім`ї купця I гільдії. Навчався в Київському та Берлінському університетах, Шарлоттенбурзькому політехнічному інституті. Родина мешкала в Києві по сусідству з телеграфною та телефонною станціями, що, ймовірно, зацікавило допитливого підлітка.

Захоплений винахідництвом, 1901 року демонстрував у Києві радіозв’язок на короткі відстані, 1904 — одержав патент на апарат бездротового телеграфу, організував приватну лабораторію для виконання замовлень військового відомства на виготовлення радіоапаратури. Збудував експериментальні радіостанції в Києві та Жмеринці, що дозволило встановити радіозв’язок Київ – Жмеринка – Одеса – Севастополь.

1907 року С. Айзенштейн заснував і очолив у Петербурзі Акціонерне товариство бездротових телеграфів та телефонів. У 1915 році керував першими спробами радіозв’язку з підводними човнами на довгих хвилях.

У 1914-18 роках в лабораторії Товариства були створені одні з перших у Росії радіолампи та радіоапаратура. Після 1917 року винаходи С. Айзенштейна зацікавили нову владу. Він брав участь у будівництві радіостанції на Шаболовці в Москві, був одним з розробників проекту радіомережі Радянської Росії. Разом з тим винахідника кілька разів арештовували чекісти. 1921 року, уникаючи переслідувань, Айзенштейн нелегально виїхав до Європи. З 1922 року винахідник працював у фірмі «Марконі» в Англії. У 1947-55 роках був генеральним директором компанії «English Electric Valve Co. Ltd.».

Більше про Айзенштейна можна почитати тут: https://www.istpravda.com.ua/articles/2016/11/13/149315/

 

ОЛЬГА ДАЦЕНКО 1903-1993 – акторка, сценічне ім’я – Леся Даценко.

Народилася на Полтавщині   в селі Шишаки. Коли дівчинці виповнився лише рік, помер батько. Вихованням її займалася мати — сільська вчителька. Ольга брала приватні уроки в професійної актриси Лідії Квітки (першої дружини Панаса Саксаганського), яка приїздила в Шишаки на дачу. Від 1922 року Ольга (Леся) Даценко навчалася у Київському музично-драматичному інституту імені Миколи Лисенка.

19-річну Ольгу побачив Лесь Курбас, який вів курс виховання актора за своєю системою. Він сказав: «Леся — типова українка». Через місяць навчання в інституті Даценко й іще четверо щасливчиків були зараховані до трупи театру «Березіль», де вона працювала з 1925 по 1935 рік. Разом з тетаром вона переїхала до Харкова. Тут були зіграні її кращі ролі: черниця («Гайдамаки» за Шевченком), Оля («Народний Малахій» Куліша) Уля («Мина Мазайло» Куліша), Катря («Кадри» Микитенко), Чи-дзі («Смерть леді Грей» Голованівського).

Першим чоловіком актриси був режисер Борис Тягно, другим — актор і режисер Борис Дробинський. У 1937 році він був заарештований і 29 серпня 1937 розстріляний. «Ваш чоловік поляк», — твердив слідчий Ользі Андріївні. Вирок — 14 років без права листування. «Ну, ми тепер знаємо, що це означає», — писала Ольга Андріївна через багато років.

А тоді актриса змушена була покинути Харків. Вона працювала в різних провінційних театрах в Україні, але ніде не затримувалась. У 1951 році прийняла пропозицію щойно створеного Другого російського драматичного театру Карело-Фінської РСР, ставши його провідною актрисою. Померла у віці 90 років.

 

Сьогодні в огляд іменинників вперше потрапив громадянин РФ.

 

СТЕФАН ПАНЯК (1942)  — активіст української діаспори в Російській Федерації, голова Уральської громади українців (1994-2010), доктор геолого-мінералогічних наук.

Навчався на геолога у Львівському державному університеті ім. Івана Франка. У 1965 році направлений працювати на Урал, у геологічну експедицію. Після аспірантури — на науково-педагогічній роботі в Уральському гірничому інституті (тепер Університет). Пройшов путь від асистента до професора, завідуючого кафедрою.

Обґрунтував фізико-математичні моделі (з відповідними рівняннями) розподілу параметрів мікросистем у природних макросистемах, що є науковим відкриттям. Запропонував нове рівняння ентропії для динамічних систем. Був запрошений на ряд Міжнародних геологічних конгресів. 2001 виграв конкурс на звання Соросівський професор, 2011 обраний академіком Міжнародної академії наук екології і безпеки.

У часи розвалу СРСР включився у демократичний рух Єкатеринбурга.

У 2008 році написав книгу «Україна і Росія: чому окремо», а також більше сотні статей, в яких намагається донести до читача право українського народу мати власну суверенну державу.

«В третьому тисячолітті відносини між Україною і Росією не можуть обтяжуватися реліктами імперського мислення! Основою справжньої дружби може бути тільки рівноправність і взаємна повага. Вважаю, що міждержавне зближення може базуватися тільки на західноєвропейських взірцях, які виключають домінування одних держав над іншими і не загрожують нищенню мов, культур, а значить, асиміляції народів. Вважаю свою скромну просвітницьку роботу актуальною і корисною як для України, так і для Росії» – писав Стефан Паняк.

За схвальні висловлювання про Євромайдан в 2014 році на нього була заведена справа за статтею «екстремізм», яка тягнулася два роки. Лише через одностайний захист з боку вчених Уральського Гірничого Університету, а також зарубіжних колег йому вдалося отримати позитивний судовий вирок і залишитися на викладацькій роботі.

Уявлення про погляди Паняка можна отримати з його інтрев’ю (як виключення даю посилання на російськомовний сайт):

https://www.e1.ru/news/spool/news_id-402152.html

 

ОКСАНА ДУМАНСЬКА (1951) – письменниця, авторка книжок для дорослих та дітей.

Народилась у селі Локня на Сумщині. Закінчила філологічний факультет Київського національного університету. Спершу працювала педагогом, бібліотекаркою, пізніше у районній молодіжній газеті.

Першу свою книжку Оксана Думанська видала у п’ятдесят років.

Авторка стала відомою завдяки своїм книгам «Графиня з Куткора» (про видатну художницю Софію Карафф-Корбут), «Спосіб існування білкових тіл» (у перевиданні — «Школярка з передмістя»), «Оповідки з жіночої торебки», «Романи на одну ніч», «Хроніки пригод Гєня Муркоцького» (детиктив) та «Дитя епохи».  Нова книга — «Куди зникає час…» про видатного художника Андрія Ментуха.

Книжки Думанської для дітей також стали популярними. Зокрема, «Бабусина муштра» призначена для найменших читачів і оповідає історію взаємин маленької дівчинки з бабусею. А книжка «Шептицький від А до Я» знайомить дітей та підлітків з постаттю знаного митрополита.

 

ІРИНА ДОВГАНЬ (1962) — волонтерка та мешканка міста Ясинувата, що зазнала тортур з боку ДНР за свою проукраїнську позицію.

У 2014 році, під час війни на сході України проживала в місті Ясинувата Донецької області. З перших днів військових дій допомагала українській армії та не приховувала своїх переконань, за що була викрадена та відправлена до Донецька, контрольованого проросійськими терористами, де була прив’язана до стовпа і піддана приниженням та побиттю.

«Мене допитували… досить терпимо. Я нічого не говорила. Потім мене віддали на більш жорсткий допит найманцям. Їх там була величезна кількість. І цілий день відбувався мій допит… Це було дуже серйозне випробування, я не поводилася в цей день гідно і героїчно», – розповіла жінка.

«Я подивилася в обличчя пітьми… У цих людей немає елементарних понять: людинолюбства, жалості, співчуття. Я не знаю, як мені це донести людям. Я була зовсім близько і то не вірила, що побачу таке», – сказала вона.

Варто відзначити, що Ірина дуже скромно відноситься до своєї персони, оскільки патріоти, які зустрічають її, називають жінку саме Героїнею.

Визволена вона була завдяки втручанню іноземних журналістів, які випадково опинилися на місці розправи.

Більше про цю жінку дивовижної стійкості та сили духу:

Вони арештували мене вдома: Ірина Довгань розповіла про тортури з боку “ДНР”

https://jfp.org.ua/rights/porushennia/violation_categories/katuvannia-ta-zhorstoke-povodzhennia/rights_violations/stovp

 

НАТАЛІЯ ЗУБАР (1965) — співорганізаторка Євромайдану у Харкові, правозахисниця, редакторка та аналітикиня і фахівчиня з інформаційної безпеки, медіаграмотності та протидії інформаційній війні проти України.

Народилася у сім’ї викладачів харківських вишів. В родині  за совєтів слухали «Радіо Свобода» та «Голос Америки». Багато уваги приділяв вихованню Наталії Зубар її дід, який був вояком УПА та відсидів у ГУЛАГу.

Наталія закінчила Харківський політехнічний інститут, здобувши фах фізика. Зі створенням «Народного Руху України за перебудову», Зубар стає його активісткою. Вона була одним з керівників технічної та інформаційної служби НРУ в Харкові.

Після проголошення незалежності України вона переходить до бізнес-діяльності, вважаючи, що основна мета досягнена. Обіймала посаду віцедиректорки інформаційної компанії «Край», була редакторкою місцевого випуску газети «Аргументи і факти». З 1997 року є технічним директором Webby International Webhosting, де займається провайдингом і створенням програмного забезпечення для інтернет-сайтів.

Після вбивства Георгія Гонгадзе Наталія Зубар повертається до активної громадської діяльності.

19 грудня 2000 року, після початку акції «Україна без Кучми», було створено сайт «Майдан», який спочатку хостився на академічній мережі у Києві. Щойно Наталія побачила це, вона написала листа людям, які його вели, що небезпечно мати хостинг в Україні і запропонувала свою допомогу з перенесення сайту на американські сервери, а також допомогла із програмним забезпеченням сайту. З того часу вона є редакторкою та системною адміністраторкою сайту.

Саме сайт «Майдан» став головним рупором та джерелом інформації про перебіг акції «Україна без Кучми» яка, на думку Наталії Зубар, стала першою інтернет-революцією в Україні. Після розгрому акції «Україна без Кучми» сайтом «Майдан» на постійній основі займалися 8 людей, зокрема, вона та її чоловік Віктор Гарбар.

Під час Помаранчевої революції Зубар займалась технічною підтримкою, обробкою інформації та комунікацією з волонтерами сайту «Майдан», який став одним з головних майданчиків координації активістів революції. Приміром, 23 листопада 2004 року було опубліковано 1500 новин, а трафік був з пів мільйона хостів. У перші три дні революції Наталія не тільки не виходила з дому, а й взагалі не спала.

Зубар була також координаторкою проєкту «Операція для Луценка» щодо збору фактів правопорушень з боку правоохоронців для тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. З того часу вона займається проблемами захисту прав людини. Також вона є членкинею «Харківської правозахисної групи».

У рамках кампанії руху «Альянс Майдан» «Стріляйте в піаніста!» з боротьби з неособистим голосуванням депутатів Верховної Ради України 2011 року було презентовано перший фільм кіностудії сайту «Майдан» — «Ukraine. Banana Republic Forever!?» («Україна. Бананова республіка назавжди!?»), англомовний фільм, в якому показані приклади неособистого голосування народними депутатами України. Наталія Зубар була продюсером, керівником проєкту та авторкою сценарію цього фільму, який увійшов до хіт-параду YouTube.

Виступала з критикою низки законодавчих новацій, зокрема, законопроєкту «Про захист суспільної моралі».

З 2011 по 2013 рік Наталія Зубар разом Олександром Северином займалася моніторингом порушень свободи мирних зібрань через їх судову заборону за ініціативою органів місцевого самоврядування.

У результаті було зафіксовано, що, приміром, за 2012 рік судові заборони масових зібрань були ініційовані місцевими радами в 86 містах та селищах міського типу України, а самих звернень, за даними судових органів, було понад 400, і в понад 80 % випадків суди забороняли масові зібрання. Містом із найбільшою кількістю судових заборон масових зібрань став Харків.

Під час виборів до Верховної Ради України 2012 року вона була одним з авторів та координаторкою проєкту «Майдан-Моніторинг: Вибори-2012» з громадського моніторингу порушень виборчого законодавства із документацією їх на фото чи відео та відображенням їх на карті порушень.

Наталія Зубар була однією з числа організаторів та членів координаційної ради Харківського Євромайдану з перших його днів і до кінця березня 2014 року. Під час Євромайдану вона була одним з публічних його спікерів, а також займалася організацією акцій і маршів, модеруванням мітингів, дискусій, вела перемовини з політичними партіями, міліцією. За спогадами інших координаторів Харківського Євромайдану, вона грала велику роль в організації акції протесту, чому сприяв її досвід ще з РУХівських часів.

У березня 2014 року Зубар була серед підписантів звернення харків’ян «Харків — українське місто».

Після початку збройної агресії Росії проти України, Наталія Зубар займається миротворчою освітою. З вересня 2014 року вона координує роботу «Української миротворчої школи» — проєкту, який направлений на трансформацію і попередження конфліктів у прикордонних регіонах України та реалізується через навчання його слухачів на дискусіях, тренінгах та семінарах практиці вирішенню конфліктів та налагодженню громадського діалогу.

Наталія Зубар є фахівчинею та аналітикинею з інформаційної безпеки і медіаграмотності, спеціалісткою в галузі мережевих технологій в соціальних системах, з 2014 року проводить тренінги з інформаційної безпеки у соціальних мережах та роботі з інформацією в умовах інформаційної війни з боку Росії для різної аудиторії — від дітей до державних службовців. Неодноразово займалася викриванням фейків. У 2016 році Зубар викрила логістику «тарифного майдану» (протест «ошуканих вкладників» банків та профспілок), учасникам якого платили 300 грн на день за участь в акції, а у 2019 році — викрила «ботоферму Медведчука», що під публікаціями, пов’язаними зі здобуттям Томосу Православною Церквою України, створила велику кількість однакових коментарів[140]. А після появи у січні 2019 року у Facebook опції про відкритість інформації про місцеперебування адміністраторів публічних сторінок і спільнот, Наталія Зубар одна з перших звернула увагу, що багато українських начебто патріотичних сторінок і спільнот ведуться з Росії – і по факту просувають потрібні Кремлю тези.

Зубар має досить змістовну і цікаву сторінку у ФБ: Наталія Зубар

 

Згадаймо тих, хто від війни не «втомився», а пішов на неї, щоб зупинити російську агресію. І віддав життя за Україну. Серед них – не тільки громадни нашої країни. Не дивно, що серед захисників України є грузини – бо вони набагато раніше українців на власному досвіді переконалися, що воно таке – мати росіян в сусідах…

 

ТАМАЗ СУХІАШВІЛІ (1979 – 2015) — грузинський військовий, військовослужбовець 93-ї ОМБ (Україна).

Тамаз народився у Грузії, після строкової служби  записався в батальйон «командос», де прослужив 4 роки. Брав участь у російсько-грузинській війні 2008 року, у місіях в Іраку і Афганістані у складі грузинського військового контингенту. Мав звання лейтенанта.

З початком війни на сході України у 2014 році Тамаз залишив службу у загоні особливого призначення МВС Грузії та приїхав в Україну добровольцем, поступивши на службу до 6-ї роти 93-ї ОМБ, основою якої стали бійці батальйону Нацгвардії «Донбас».

17 січня 2015 року Тамаз Сухіашвілі зі своєю 6-ю ротою вийшов на підмогу оточеним бійцям в Донецькому аеропорту. Прорватися не вдалося, техніка відступила, але бійці Тамаза продовжували бій протягом п’яти годин, завдяки чому з нового терміналу аеропорту, де трималися українські бійці, були вивезені поранені. Грузинський лейтенант підірвався на міні, перекривши її своїм тілом, чим врятував життя товаришів. В тому бою крім Тамаза загинули ще два українських воїна. Понад 20 бійців отримали поранення, серед яких ще троє грузинів.

У Сухіашвілі в Грузії залишилась дружина та двоє малих дітей. Після прощання із захисником України в Києві на Майдані Незалежності, його тіло було вивезено до Тбілісі. Похований в селі Цхрамуха.

 

ДМИТРО ЗРАНКО  (1084-2014) — старший солдат ЗСУ,

Народився у м. Кривий Ріг.

В АТО служив на посаді сапера, 93-я ОМБр.

Зник безвісти під Іловайськом під час прориву з оточення.

За даними Книги пам’яті, ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих, похованих на Краснопільському кладовищі під Дніпропетровськом.

 

АНДРІЙ СНІТКО (1996-2014) – вояк «Азову»

Наролдився у с. Гораймівка на Волині.

Героїчно загинув, накривши своїм тілом ворожу гранату, під час бою за Іловайськ 20 серпня 2014 у віці 18 років. Своєю смертю врятував життя двом бойовим побратимам.

Андрій був активним учасником Євромайдану, багато часу проводив у Києві. У травні вступив до батальйону «Азов». Брав участь у визволенні Маріуполя

Фатальний бій відбувся 20 серпня. Під Іловайськом орудувала потужна диверсійна група нині уже вбитого російського бойовика «Мотороли».  Відділення «Азова», до якого входив і Андрій, отримало завдання захопити певний сектор. Десяток бійців ділився на трійки. Передову трійку очолював Снітко. Він разом з двома побратимами зачистили будинок і, просуваючись далі вулицею, наштовхнулися на засідку. Ворог просто засипав групу гранатами. Одна з них упала прямо серед бійців. У цей момент Андрій, не задумуючись, накрив її грудьми.

Своє життя Снітко поклав без вагань, щоб врятувати двох друзів від вірної смерті. Одного поранило в ногу, другого – в руку. Проте з того важкого бою живим з їхньої трійки вийшов тільки один боєць, бо за мить осколок від іншої гранати поранив другого біця в око, й дорогою у лікарню у нього зупинилося серце.

 

ЄВГЕН РУДЕНКО (1977 – 2014) старший лейтенант ЗСУ. Командир танкового взводу 28-й ОМБ.

13 серпня 2014-го поблизу села Білоярівка (Амвросіївський район) біля мосту танк потрапив у засідку і був обстріляний терористами з РПГ. Через пошкодження танк пішов юзом і впав у річку. Євгену Руденку не вдалося вибратись, він потонув. Затонулий танк залишився на території, що контролюється терористами, і тіло довго не могли звідти вивезти. Поховали Євгена 6 жовтня 2014 року на кладовищі селища Всебратське під Кривим Рогом.

Залишилися дружина та двоє маленьких синів.

 

ДМИТРО ТАРАСОВ (1986-2014) — солдат ЗСУ. ЗСУ, старший стрілець, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

Народився у Павлограді на Дніпропетровщині.

Загинув 12 серпня 2014-го в бою за визволення від російсько-терористичних формувань м. Вуглегірськ на Донеччині.

 

ВІКТОР ШЕПЕНТАЛ (1965-2014) — майор МВС.

Народився у м. Свалява на Закарпатті.

Заступник коменданта оперативно-бойової комендатури з логістики, Чопський прикордонний загін.

Брав участь в АТО. 10 жовтня 2014-го загинув біля Новотроїцького — під час руху колони Держприкордонслужби терористи здійснили обстріл зі стрілецької зброї. Тоді ж було поранено 5 прикордонників. Згодом помер важкопоранений Роберт Кіс.

Вдома залишились дружина та донька.

 

АНДРІЙ ІЩЕНКО (1979-2014)— рядовий МВС України.

Народився у Чернігові, здобув фах верстатника широкого профілю.

Рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів» з липня 2014-го.

Загинув 16 листопада 2014 року, коли озброєні терористи переправилися через річку Сіверський Донець та обстріляли з автоматичної зброї й гранатометів патрульний автомобіль батальйону «Чернігів» та блокпост ЗСУ. Це сталося поблизу автостанції Станиці Луганської. Тоді ж загинули рядовий міліції Віктор Запека та старший сержант міліції Олександр Найдьон.

Вдома лишилися мати, батько, дружина, дочка та 3-місячний син.

 

ЄВГЕН ЯЦИНА (1989-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у столиці. Навчався в Київському національному лінгвістичному університеті, закінчив економічний факультет.

В часі війни — старший солдат 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади, стрілець-помічник гранатометника.

Загинув 21 січня 2015-го у бою з російськими збройними формуваннями в новому терміналі Донецького аеропорту. Євгена Яцину упізнали рідні серед загиблих на відео, котре зняли російські терористи.

Без сина лишилися батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада