Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.08.2020

25 серпня народилися. Спершу вшануємо пам’ять вченого, активіста Євромайдану, викраденого з лікарні і закатованого у січні 2014-го.

Далі в огляді:

  • письменник, автор популярних історичних романів, які сьогодні мають свого читача;
  • контраверсійний арт-фотограф, який отримав визнання за кордоном завдяки своїм фотографічним дослідженням постсовєтської соціальної реальності;
  • письменник, що у своїх найкращих досліджував роздвоєність душі совєтського українця;
  • один з найвідоміших сучасних художників;
  • капітан тральщика «Черкаси», який відмовився перейти на бік російських окупантів Криму і намагався вивести корабель з оточення. Про ці події було знято художній фільм «Черкаси».

А також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами на Донбасі. Серед них – жінка, що пішла на фронт, щоб помститися з смерть свого батька – бійця «Айдару».


Починаємо огляд  людини, яка стала однією з перших жертв спроб придушення Революції Гідності.

 

ЮРІЙ ВЕРБИЦЬКИЙ (1963-2014) – вчений-сейсмолог. Активіст Євромайдану, був викрадений невідомими 21 січня 2014 року і вбитий після катувань.

Юрій народився у сім’ї з довгою традицією боротьби за незалежність України. Прадід і дід були членами ОУН – першого закатували поляки, другого – гітлерівці. Юрій спіткала схожа доля – бути закатованим – прислужниками проросійського режиму.

Батько Юрія став вченим-геофізиком, працював у Львівській філії Інституту геофізики АН УРСР. Схожий напрям діяльності обрав для себе і Юрій.

1985 року він закінчив факультет геодезії Львівського політехнічного інституту. Працював в проектному інституті «Львівагропроект», у Карпатській дослідно-методичній геофізичній партії Інституту геофізики НАН України. По тому  – провідний інженер Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України.

З 2002 року і до останнього часу він – провідний інженер Відділу сейсмічності Карпатського регіону ІГФ НАН України. У 2013 захистив кандидатську дисертацію на тему «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону». Займався створенням апаратури і програмного забезпечення геофізичних і сейсмічних досліджень.

Результатом роботи Юрія Вербицького стало забезпечення функціонування в Карпатському регіоні автоматизованої системи інструментальних і програмних засобів одержання, збору, формування геофізичних і сейсмологічних баз даних, обробки, зберігання та доступу до даних і результатів їх обробки.

Вербицький захоплювався альпінізмом, мав перший розряд з альпінізму, долав маршрути найвищої категорії складності на Кавказі. Його приваблювала не лише особливість природно-географічних умов, але й виняткова етнічна розмаїтість мешканців гір.

Вперше Юрій вирушив на майдан у грудні 2013 року. По поверненні у Львів, одночасно готуючись до захисту дисертації, не полишав думки допомогти Майдануі, адже поділяв прагнення тисяч українців і не міг бути байдужим до жорстокого поводження з людьми. Тому після захисту дисертації, взяв відпустку за власний рахунок і подався у Київ.

«Він був далеким від політики, але казав, що не може стояти осторонь, коли робиться таке беззаконня. Казав: «Я маю бути там» – розповідає друг героя. Юрій не належав до жодних партій і завжди виступав проти силових методів вирішення проблем.

– Юра подзвонив нам з Києва напередодні Святого вечора, – згадує брат покійного Сергій Вербицький. – Я його запитав: «Може, ти приїдеш? Все ж таке свято». Він відповів: «Точка неповернення перейдена. Або ця влада знищить нас, або ми її. Я зробив свій вибір! Сподіваюся, що й інші вчинять правильно»…

Друзі кажуть: Юрко і радикалізм — несумісні. Його улюблена футболка з написом: «Альпінізм проти злоби і ненависті».

«Ходив на Майдан не на передовій стояти чи з кимось битися, а щоб кількісно підтримати. Також намагався налагодити контакт з опонентами через спілкування, вірив у силу слова. Отак ми ходили з одного кінця Майдану до іншого. Слідкували, щоб не було провокацій. Юрко умів вчасно втрутитися і спокійно та аргументовано все пояснити», – розповідає київський друг Вербицького Роман Миханів.

В ніч з 20 на 21 січня Юрій розносив чай на Грушевського. Він опинився поза зоною конфлікту, проте потрапив під обстріл гумовими кулями, його було поранено в око. Юрію промили очей у Будинку профспілок. Пізніше представник Ради майдану Ігор Луценко відвіз пораненого в Олександрійську лікарню у Києві, але з офтальмонологічного відділення їх обох викрали невідомі особи…

Вербицького викрали разом з Ігорем Луценком 21 січня 2014 р. з приміщення офтальмологічного відділення Олександрівської лікарні у Києві. До лікарні з Будинку профспілок його привіз Ігор Луценко для надання медичної допомоги через травму ока. За словами Луценка, викрадачів було десятеро. Викрадачі розшукували постраждалих протестувальників у київських лікарнях, щоб з ними жорстоко розправлятися. Ігор Луценко повідомив, що

«… нас із цим чоловіком, його звали Юрій, скрутили, побили і, кинули до чорного мікроавтобуса, який на великій швидкості рушив у бік лісу. Там нас спочатку разом допитували з елементами насилля, а потім розтягнули по різних кінцях лісу і обробляли окремо. Я лише чув, що дуже сильно пресують цього Юрія. Чому його, а не мене? Бо він, виявився зі Львова, а для цих людей, за їхніми ж словами, це особлива каста ворогів. Тому за нього взялися, так би мовити, найбільш охочі люди. Мною, порівняно з ним, практично не займалися. Все це тривало хвилин 40, годину. Потім нас знову погрузили в автобус і кудись відвезли з мішками на голові…»

За словами Луценка, викрадачі професійно займалися побиттям людей й їх професійність в проведенні допитів свідчила про стиль міліціонерів. Ігор Луценко після тортур спромігся вийти з лісу в тому ж Бориспільському районі. Сподівалися живим знайти і Юрія…

Подібне викрадення намагалися вчинити міліціонери та «Беркут» і 22 січня 2014 р. під лікарнею швидкої допомоги в Києві, де вони чатували на поранених активістів, яких туди привозять швидкі.[11] Після прибуття журналістів до лікарні швидкої допомоги бандити швидко втекли на своїх автобусах без державних номерів.

22 січня 2014 р. тіло Вербицького було знайдено в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур. З перебитими ногами, численними забоями, без верхнього одягу він був викинутий у лісі при 15-градусному морозі – без жодного шансу вижити.

У ГУ МВС у Київській області не побачили зв’язку між ушкодженнями на тілі Юрія Вербицького та його смертю, „Помер від переохолодження” – таким був цинічний вердикт судмедексперта.

Під час відспівування загиблого, митрополит Львівський Ігор  казав: “Юрій віддав життя за свободу України, за своїх друзів, за українців. Він був мирною людиною. Він протистояв озброєним бійцям, які захищали владу, але переміг їх духовно. Він став жертвою задля кращого життя українців. Юрій пав тілом, щоб жити духом!”.

Нещодавно, 22 серпня 2020-го у ДБР заявили, що завершили розслідування вбивства Вербицького, заарештувавши двох осіб, що підозрюються у злочині. Їм також інкримінуються щонайменше 6 інших звинувачень. Раніше повідомлялося про затримання підозрюваних у справі вбивства Юрія Вербицького. В організації викрадення Луценка і Вербицького підозрюється Олексій Чеботарьов – екс-президент футбольного клубу «Десна» (Чернігів), бізнесмен і кримінальний авторитет, який за часів президентства Віктора Януковича був «наглядачем» за «Укрспиртом». Що ж, поживимося, яким буде вирок…

 

Тепер повернемося до більш ранніх часів і згадаємо інших неперсічних особистостей, народжених 25 серпня.

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (1924-2009) — письменник, автор популярних історичних романів.

Народився у в с. Солошине на Полтавщині. 1941 року закінчив школу і ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії.  Брав участь у Битві за Київ, був поранений. Після шпиталю знову воював, знову отримав поранення, потрапив у полон до нацистів, де перебував до  лютого 1945.

1951 року закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Майже півтора десятиліття журналістської роботи – спершу як літературний консультант і редактор, а згодом заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві. Водночас займався письменницькою працею.

У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), після чого робить успішну кар’єру літературного функціонера в СПУ.

Заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого совєтського солдата, який загинув у нацистському концтаборі.

Протягом 1960 — 1970-х років письменник створив більшу частину своїх романів, яких в його доробку більше сорока.

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), у якому поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності.

Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975).

Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980), який став бестселером. Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.

Розкрити «таємниці» характеру Богдана Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Роман «Південний Комфорт» («Вітчизна» 1984, № 1-2), в якому змальовано вади правоохоронних органів, зазнав осуду вищих партійних та прокурорських інстанцій. Генеральний прокурор СРСР О. Рекунков зібрав колегію Генпрокуратури та осудив роман за  викривлення”, «очернення» й «спотворення», хоча читав його лише один-однісінький прокурор. Окремою книжкою видали роман тільки через чотири роки.

Решта творів письменника не виходила за межі ідеологічних настанов. Втім, яскравість образів героїв, легкий (але не легковажний) стиль написання забезпечили Загребельному прихильність читачів, він і досі лишається популярним автором.

 

Наступний фігурант огляду – постать дуже суперечлива. Мені, як глядачу, світлини цього митця зовсім не до вподоби. Його підхід «Я не журналіст, мене не цікавлять люди», з яким він підходить до використання – саме використання! – людей для своїх світлин, здається мені етично неприйнятним. Втім, цей фотограф має світове визнання і вважається класиком сучасної фотографії. Тому не оминемо його увагою.

БОРИС МИХАЙЛОВ (1938) – арт-фотограф, чиє мистецтво Михайлова має концептуальний та соціально-документальний характер.

Народився у Харкові, закінчив Харківський інститут комунального будівництва, нженер-електромеханік. Свої перші фотографічні досліди він почав у Харкові. Його роботи стали символами соціальної документальної фотографії.

«… моя фотографія почалася як аматорська з середини 60-х і весь час до розпаду СРСР залишалася неофіційною. У кожному проміжку часу я намагався говорити про своє важливе, яке було “важливим” для багатьох. І я думаю, що у всіх моїх серіях є почуття часу і відчуття історії, оскільки в них завжди присутній соціальний портрет: тіло, одяг, жест … все, що несе в собі ознаки часу. Мені випало «досліджувати» радянське життя в його останні тридцять з сімдесяти років, до повного розпаду радянської держави. І мені здається, що займаючись так довго фотографією і рефлексуючи на суспільні зміни, можна сказати, я начебто підсумовував “радянське”, можливо, додаючи відсутні штрихи і елементи в історичний літопис. Я думаю, що радянська історія живе в сукупності офіційної фотографічної інформації і радянського андеграунду … »

Активно займаючись фотографією і вже маючи результат, який дає впевненість, в середині 60-х Михайлов приходить до фотоклубу, куди поступово приходять фотографи, з якими в 1971 році буде утворено творче об’єднання “Час”: Олександр Супрун, Геннадій Тубала, Олег Мальований, Юрій Рупін, Євген Павлов.

1969 року, через знайдені в фотолабораторії знімки «ню», Михайлов був звільнений роботи на «номерному» зводі за статтею “про неблагонадійность”. Після цього влаштовується на роботу в “Водоканал проект”, спочатку інженером, а потім зав. фотолабораторією. Тоді ж починає збирати чужу домашню фотографію, з чого згодом робить серію «лурики» і, використовуючи той самий метод фарбування вже для своїх фотографій, серію «соцарт».

Критики зазначаються, що Михайлов першим фундаментально розкрив абсурдність багатьох форм совєтського життя, дисперацію відчуженості і почуття крижаного безсилля, поза впливом якого неможливо було б уявити хвилю нового реалізму.

Намагаючись знайти культурне середовище для обговорення своєї фотографії, Михайлов показує роботи операторам, режисерам, поетам … (Юрій Іллєнко, Отар Іосіліані, Володимир Висоцький, Ельдар Рязанов, Григорій Рерберг, Андрій Вознесенський …), які приїжджають до Харкова, і сам їздить до Москви.

В кінці 70-х знайомиться, а потім тісно спілкується з художниками московського концептуалізму, особливо зійшовся з Іллею Кабаковим, який відразу приймає його роботи і широко відкриває двері своєї майстерні. Це спілкування призводить до того, що в фотографії того періоду Михайлов більше концентрується на концептуальності. Створює книги з текстами: “Вертикальні картинки і Горизонтальні Календарі” 1980 (розповідь), “В’язкість”, 1982 (поезія), “Незакінчена дисертація”, 1984 (маніфест фотографії).

З початком перебудови, Михайлов, разом з іншими фотографами, що представляють радянську неофіційну фотографію, вперше друкується в фотоальбомах за кордоном.

У 1989 до Бориса Михайлова, до Харкова, приїздить російський режисер Іван Диховичний, який знімає фільм про совєтську неофіційну фотографію для Фотофестивалю в Арлі, Франція. Фільм був названий по ранній роботі Михайлова – «ЧЕРВОНА СЕРІЯ».

Вважаючи одним з головних завдань для художника рефлексію на час і місце, в якому живеш, “тут і зараз”, в дев’яності і нульові Михайлов продовжує спостереження за суспільними трансформаціями постсовєтського простору, робить серії “У Землі” 1991 року, “Сутінки” 1993, “Історія хвороби” 1997-1998, “Чай, кава, капучино” 2000-2010. Знімає безхатьків, дітей-токсикоманів, доступних жінок, які погоджувалися на вкрай відверті фото.

Отримує за ці роботи престижні міжнародні премії, бере участь у виставках, експонує роботи в першорядних музеях.

Ім’я Михайлова стає всесвітньо відомим у середовищі фотографів.  Він працював запрошеним професором кафедри візуальних досліджень навколишнього середовища Гарвардського університету (2000), викладав у Лейпцизькій академії візуального мистецтва (2002—2003). У 2008 році обраний академіком Німецької Академії Мистецтв у Берліні, в 2011 почесний член Української Академії Мистецтв. Живе і працює в Берліні та Харкові.

Вельми дискусійне інтерв’ю з фотографом, в якому йдеться, зокрема, про скандальну фотосесію безхатьків:

https://www.dw.com/uk/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%8C-%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81-%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2-%D1%83-%D0%BC%D0%BE%D1%97%D1%85-%D0%B7%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%BA%D0%B0%D1%85-%D1%85%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D1%85%D0%B0%D1%82%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D0%BD%D0%B5-%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%BE-%D0%B6%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96/a-49362560

Подивитися світлини можна тут: http://new.pinchukartcentre.org/borys-mykhailov

 

ВОЛОДИМИР ДРОЗД (1939-2003) – письменник, перший головний редактор журналу «Київ»

Народився в селі Петрушин на Чернігівщині в селянській сім’ї. Коли хлопчикові було два роки батька забрали у сталінську армію. Мати тяжко бідувала з трьома дітьми.

Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи вряди-годи друкувати новели, Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

Частина його доробку – це прохідні, ідеологічно витримані роботи, сповненні казенного оптимізму:  щось бадьореньке про колгоспне село (повісті «Так було, так буде», «Новосілля», 1987), про невсипущу справедливість совєтської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), про героїв-революціонерів.

Втім, його перу належать і варті уваги твори, які мали певні проблеми з друком. Повість «Вовкулака», про всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача дванадцять років, «Ирій» — шість. Опублікований лише в журнальному варіанті роман «Катастрофа» (Вітчизна. 1968. № 10) — понад двадцять років чекав окремого видання.

За глибиною зворушливо-достовірного самоаналізу персонажа-письменника з роману «Спектакль» Ярослава Петруні, роздвоєного на «чиновника від літератури» та справді талановитого літератора, який через брак характеру, почуття обов’язку перед людьми, егоїзм, життєві обставини не зміг себе реалізувати, виразно прочитується проблема роздвоєння, розщеплення творчої свідомості самого автора.

Основні твори Дрозда — повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі» (1985-1990 рр.; роман нагороджений Шевченківською премією у 1992 році), багато новел — зображують, повторюють, доосмислюють малий поліський усесвіт, що має всі ознаки великого світу, з центром у селі Пакуль.

Якщо котрийсь із героїв і виривається поза межі цього світу, то за підтвердженням свого буття вертається назад, у Пакуль — фізично чи подумки. Пакуль — місце, звідки бере початок і де завершується містерія людського життя Дроздового героя, едемський сад його невинності (гріхопадіння відбувається поза межами світу Пакуля) й долина плачу, каяття та спокути, куди вертається його душа на страшний суд совісті.

Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв’язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму.

Художня умовність у Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов’янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням».

Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі».

За словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі совєтського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, прози Дрозда.

 

Творчість наступного фігуранта огляду я, чесно сказати, не розумію, на відміну від його ж культурологічних міркувань. Цей митець є одним зі знаних і визнаних сучасних художників, тож, згадуємо іменинника:

ОЛЕГ ТІСТОЛ (1960)  – художник, представник українського необароко, один з лідерів «Нової української хвилі».

Народився у селищі Врадіївка Миколаївської області, згодом родина живе у Миколаїві, тут Олег вчиться у дитячій художній школі. 1974 року вступає до Республіканської художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка на відділення живопису і їде до Києва. У 1978-79 роках працює художником — шрифтовиком у Миколаївському худфонді. З 1979 до 1984 року навчається у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва.

Творчість Олега Тістола (живопис, масштабні інсталяційні проекти, фотографії, скульптура та художні об’єкти) з кінця 80-х відзначена у центрі активного поля сучасної культури, про що свідчить постійна участь у міжнародних художніх подіях.

У мистецтві Тістола, яке виникло на межі совєтської та постсовєтської доби, синтезовано перегляд кліше совєтської культури і саме та життєрадісність, феєричність, що визначали сутність української «нової хвилі». Поєднуючи у своїх творах національні і совєтські символи, міфи або ж утопії, Тістол відкрив для себе те, що зветься симулякром — «копію без оригіналу»: ту парадоксальну самодостатність совєтської «наочної агітації» як замінника фіктивних речей, що несподівано пов’язує її з поп-артом. Тістола зацікавив її формально-естетичний аспект — трафарети, растри, зафарбовані площини.

Ранні роботи Тістола — великі за розміром картини «Возз’єднання»(1988), «Прощання слов’янки» (1989), «Вправа з булавами» (1989), «Зиновій-Богдан Хмельницький» (1989) — репрезентували характерні риси «української нової хвилі» : яскраву експресивність, розкутість, підкреслену надмірність у поєднанні з поставангардною інтерпретацією історичних сюжетів, образів, мотивів національної культури.

У 1987 році Олег Тістол і Костянтин Рєунов проголосили програму — «Межа зусиль національного постеклектизму», де головною метою було прагнення окреслити національний простір як тему для відтворення, оновлення і переусвідомлення художньої мови, традицій мистецтва та основ живопису. Об’єднані ідеєю «боротьби за красу стереотипу», вони загострили художню дискусію на «українському бароко» як на переламній й власне вирішальній добі вітчизняної історії, де особливо красномовним є совєтській досвід і те «національне підсвідоме», що визначає стрижень світосприйняття та естетичних пріоритетів. Двозначність цих стереотипів постала як драма культури, як її традиційні риси.

З середини 90-х, разом з Миколою Маценком, Олег Тістол розробляє ідею «Нацпрому» — дослідження національних стереотипів, зафіксованих у предметному середовищі. Роботи художників привертають увагу до такої надзвичайно актуальної в Україні теми, як маніпуляція історичною спадщиною, популярність «архітектурних реконструкцій», що заповнюють історичну забудову міста стилізованими муляжами.

Тему «стереотипів» продовжено Тістолом також у циклі картин «Національна географія», де задіяно проблему автентичності й глобалізації. Матеріалом слугували старі ілюстровані журнали з фотографіями «народів світу». Тут національну екзотику розглянуто як актуальну стратегію «продажу локальних брендів на глобальному ринку».

Події Помаранчевої революції 2004 року стали для Тістола імпульсом до створення власної версії «постмедійної картини» — проекту «TV + Реалізм». Художника зацікавили метаморфози, яких зазнає образ на екрані, перетворюючи людську індивідуальність на плаский медійний імідж. Переносячи телезображення на полотно, художник витворює їх як готові об’єкти, що здатні перетворюватись на подвійну ілюзію, коли ілюзорність живопису помножено ілюзорністю екрану.

Над проектом «Ю.Бе.Ка» — «Южный Берег Крыма» — Тістол працює з 2006 року. У пошуку стереотипів художник знаходить їх у звичному оточенні. Головний сюжет — пальми на кримському узбережжі. Тут продовжено тему «національної географії», де Крим — символ місця відпочинку, нескінченних вакацій, достеменний рай. Художника приваблює те рукотворне середовище, яке робить пейзаж складовою культури. Адже пальми — не автентичне дерево Криму, їх були привезено сюди у ХХ сторіччі заради формування кримського «нового стереотипу».

Дуже цікаве інтерв’ю з художником – про «велич» культур, про те, чім відрізняються митці від піар-проектів, про київський андеграунд, про проблеми сучасного мистецтва в Україні: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2405942-oleg-tistol-hudoznik-odin-iz-lideriv-ukrainskoi-novoi-hvili.html

Добірка публікацій про Тістола: https://mitec.ua/category/artists/tistol-oleg/

 

Привітаємо з ювілеєм українського військового, який разом зі своїми підлеглими захистив честь українського флоту під час російської окупації Криму.

ЮРІЙ ФЕДАШ (1980) –  капітан II рангу ВМС ЗС України, командир морського тральщика «Черкаси»,  екіпаж якого відмовився здаватися російським окупанта

Народився у смт Великі Бірки на Тернопільщині. Навчався у Севастопольському військово-морському інституті, служив командиром команди зенітно-артилерійського озброєння на десантному кораблі «Кіровоград», з 2006 по 2014 рік продовжував службу на тральщику «Черкаси» спочатку як командир артилерійської та мінно-торпедної бойової частини, потім помічником командира корабля, а з 2012 року командиром корабля.

З початком окупації, тральщик «Черкаси» був заблокований у Донузлаві російськими окупантами, що затопили кілька старих кораблів на виході з бухти. 21 березня 2014 р. тральщик зробив спробу відтягнути затоплений корабель, щоб вийти у відкрите море.

За словами Юрія Федаша «…не вистачило потужності, почали рватися кінці, але десь протягом години ми відтягували корабель. Ми попросили допомоги в морського тральщика «Чернігів», щоб можна було відтягнути вдвох, на що ми одержали відмову… За цей час вертольоти підлітали, снайпери були навколо. Обстановка нагніталася щохвилини, ми не звертали на це увагу, нас це не лякало…»

Тральщик «Черкаси» з екіпажем, хоч не в повному складі, продовжував тримати оборону.

23 березня команда знову зробила спробу прорвати блокаду на озері Донузлав. Корабель спробував пройти поміж двох затоплених російських кораблів і йому це майже вдалося. Однак до них підійшов російський буксир, вдарив у бік і посадив носову частину тральщика «Черкаси» на мілину.

25 березня, після тривалого штурму, корабель було захоплено спецназом РФ, а його капітан з командою відконвойовані на берег.

По поверненні в Україну Федаш з 2014 по 2016 рік проходив службу на посаді начальника штабу бригади надводних кораблів в Очакові, по тому служив на посаді начальника відділу головних спеціалістів ВМС України, з 2017 року служить начальником відділу бойової підготовки управління бойової підготовки ВМС України.

Інтерв’ю з  Юрієм Федашем – про те, що російські окупанти пропонували йому за здачу, про допомогу з боку кримських татар та про участь у зйомках стрічки «Черкаси»: http://mkk.in.ua/?p=1

Про фільм «Черкаси», знятий на основі реальних подій: https://novynarnia.com/2020/02/26/film-cherkasi-transformatsiya-armiyi-y-harakteriv-yaki-chinyat-opir/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі:

 

ЯРОСЛАВА НИКОНЕНКО (1983-2019) — старший солдат ЗСУ.

Народилася 1983 року в місті Миргород (Полтавська область).

Пішла на війну слідом за батьком-айдаровцем Сергієм Никоненком, який віддав своє життя за Україну в 2015 році.  Після цього Ярослава залишила роботу економіста в одному зі столичних ресторанів, пройшла військову підготовку і пішла у військову розвідку Добровольчого Українського Корпусу. Згодом служила в ЗСУ за контрактом – службу розпочала в Окремому президентському полку, після чого перейшла служити до 101-ї Окремої бригади оборони Генштаба ЗСУ.

До 2015 року Ярослава в основному допомагала захисникам України як волонтер і воювати не рвалася і недуже розуміла сестру Богдану, яка пішла на фронт разом з батьком. Ярослава досягала успіху в кар’єрі, працюючи економістом в одному з ресторанів Києва, купила квартиру в столиці, куди хотіла незабаром перевезти з Миргорода доньку Софію.

“Смерть папи змінила сестру. Щоб заспокоїти душу від втрати, їй треба було зігнати свою біль на тих, хто забрав у нас нашу життєву опору. І вже ніщо і ніхто не міг зупинити Ярославу”, – говорить сестра.

Після загибелі батька Ярослава грунтовно почала готуватися до військової служби. Дівчина закінчила дві снайперські школи, а також академію лідерства.

“Коли загинув батько, Ярослава записалася до нас. Спочатку вона пройшла чотиримісячну підготовку в учебці “Десна”, рвалася на фронт, і вже до кінця 2015-го потрапила у військову розвідку”, – розповідає начальник управління контррозвідки ДУК “Правий сектор” Ігор Чадюк.

Військовослужбовець була талановита у своїй справі – вміла прогнозувати бойові події, володіла навичками розвідки в оточенні і в тилу ворога. Служила в районі шахти Бутівка і на інших найскладніших ділянках.

Ветеран АТО Сергій Козир розповідає, що батько, який був для дівчат авторитетом, забороняв Ярославі йти на війну, оскільки у неї була маленька дочка.

“А коли забороняти вже було нікому, вона вирушила на фронт. У минулому році підписала контракт з ВСУ. Спочатку служила в президентському полку. Але, розуміючи, що з нього в зону бойових дій не відправляють, перевелася в 101-шу бригаду, яка має на передовій свою групу”, – каже ветеран.

Ярослава вирушила під Мар’їнку, потрапивши на небезпечну позицію, на якому загинув не один воїн. Дівчина прагнула відпрацювати снайперські навички, адже відмінно стріляла з автомата і гвинтівки.

“Вона змогла переконати кого треба, що її присутність на тій позиції вкрай важлива. Її відрядили до 28-ї окремої механізованої бригади. Мені командир Ярослави розповідав: вона проявила такий натиск, щоб потрапити на фронт, що він змушений був підписати документи”, – розповідає Богдана Никоненко.

Позицію, на яку пішла Ярослава, займати ніхто не хотів. Оскільки з того боку українських бійців давно “кошмарить” снайпер. Військова вирішила це зупинити, тиждень вистежуючи ворога. Але він виявився більш влучним.

“Або я, або він мене”, – сказала сестра, йдучи 15 жовтня на бойове завдання”, – згадує Богдана.  Але цю снайперську дуель вона програла. Поховали її в Миргороді — поруч із батьком, на Алеї Героїв.

Без Ярослави лишилися мама, сестра та донька.

 

СЕРГІЙ КАЛІНІН (1974-2014) — солдат ЗСУ.

Народився і проживав у місті Запоріжжя, Шевченківський район. По закінченні школи працював на Запорізькому абразивному комбінаті, відслужив в армії, у прикордонних військах в Одесі.

Призваний за мобілізацією 11 квітня 2014 року, солдат, номер обслуги зенітно-ракетного взводу, 93-тя окрема механізована бригада.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом на дорозі поміж селами Кутейникове та Осикове (Старобешівський район). Перебував біля зенітної установки у кузові ЗІЛ-131, був вбитий снайпером. Коли машину було підбито, бійці пересіли до іншої. Тіла вбитих Андрія Денщикова та Сергія Калініна залишилися в кузові, 31 серпня були підірвані терористами разом з машиною.

11 вересня рештки були зібрані та вивезені пошуковцями Місії «Ексгумація-200» («Чорний тюльпан»). Упізнаний за експертизою ДНК серед загиблих. 26 вересня 2015 року з воїном попрощалися в Запоріжжі.

Залишилися батьки, дружина та троє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ЗВАННИК (1991-2014) – солдат НГУ.

Народився у Києві. Закінчив училище № 25. Строкову службу проходив в Повітряних силах ЗСУ, по тому працював у аеропорту «Бориспіль».

Весною 2014 мобілізований до батальйону столичної частини Національної Гвардії. Водій БТРа (окремий стрілецький батальйон , 27-а Окрема бригада Національної гвардії України).

Брав участь в параді на Хрещатику 24 серпня 2014-го, звідки рушив на передову.

Загинув 5 вересня поблизу Маріуполя при виконанні службово-бойового завдання в зоні проведення бойових дій — терористи обстріляли колону українських силовиків, що поверталася до Маріуполя, Олександр зазнав смертельного кульового поранення.

Без єдиного сина залишилися батьки.

 

ПАВЛО РЕДЬКОВИЧ (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Майдан на Волині. Навчання в Луківському ПТУ№ 22. Після здобуття освіти у 2011 році був призваний до лав ЗСУ, служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді у Львові. Після строкової залишився на контрактну службу.

З початком російської збройної агресії брав участь у бойових діях з перших днів війни, разом із підрозділом брав участь у боях за Луганський аеропорт.

31 серпня 2014 року в бою в районі аеропорту Павло Редькович дістав поранення, і разом із товаришем, який намагався винести пораненого із зони обстрілу, потрапив у засідку й загинув.

Залишилися мати, молодший брат, сестра та наречена.

 

ЮРІЙ МАЛЬКОВ (1986-2017) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Кривий Ріг. Вже у 16 років мав свій перший заробіток, який витратив на стрибок із парашутом. Займався спортом — боксом, баскетболом, карате. У 2003—2006 роках навчався у Тернівському технікумі Криворізького технічного університету.

З 2006 року працював помічником машиніста, з 2010 — машиністом тепловозу в Управлінні залізничного транспорту Первомайського кар’єру Північного ГЗК.

Навесні 2014 року добровольцем зголосився боронити Україну. Раніше в армії не служив, до військкомату прийшов сам. Виконував завдання в АТО на посаді кулеметника БМП 43-го батальйону територіальної оборони «Патріот», переформатованого у 43-ій окремий мотопіхотний батальйон.

Воював в районі окупованої Горлівки, під час бойових дій біля смт Новгородське отримав звання молодшого сержанта. Демобілізувався восени 2015 року. Але 15 лютого 2017-го вступив на військову службу за контрактом і повернувся до свого батальйону.

Молодший сержант, командир 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї ОМБр, м. Сєвєродонецьк.

1 травня 2017 року, на «Світлодарській дузі», після 17:00 група українських військових потрапила під потужний обстріл поблизу смт Луганське на крайній до бойовиків позиції. Молодший сержант Мальков дістав смертельне поранення, — ворожа куля перебила артерію. Йому на допомогу прийшли троє розвідників батальйону, але потрапили у засідку, почали відстрілюватись. У бою загинули сержант Сергій Смірнов і старший солдат Анатолій Біжко, третій розвідник дістав поранення і повернувся живим. Евакуювати тіла загиблих не вдалось через сильну вогневу протидію противника. Передача тіл українській стороні відбулась 6 травня біля м. Щастя, у присутності представників Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

Залишилась мати, дружина і донька, а також  син від першого шлюбу.

 

КОСТЯНТИН БЛОЗВА (1983-2014)— солдат резерву МВС України.

Народився у Києві.

Служив на посаді гранатометника, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

18 липня 2014 року був у складі групи, яка проводила розвідку місцевості на околиці м. Артемівськ Донецької області в напрямку м. Попасне Луганської області. Група потрапила у засідку терористів бандформування «Привід»  (рос. «Призрак») та прийняла бій з переважаючими силами противника. Під час бою солдат резерву Блозва отримав вогнепальне поранення, несумісне з життям.

Залишилися дружина та донька.

 

ОЛЕКСІЙ ТИМЧЕНКО (1994-2017) — солдат ЗСУ.

Народився у смт Стеблів на Черкащині. Займався спортом. Здобув фах «автослюсар, водій» у Стеблівській філії Корсунь-Шевченківського професійного ліцею. Працював на пилорамі та цегляному заводі.

Під час російської збройної агресії проти України у серпні 2016 року вступив на військову службу, підписавши контракт на три роки. Після підготовки у 169-му Навчальному центрі «Десна» прибув до свого підрозділу.

Солдат, стрілець-навідник 72-ї ОМБр, м. Біла Церква. Виконував завдання в АТО у складі розрахунку зенітної установки ЗУ-23-2.

26 березня 2017 року загинув внаслідок мінометного обстрілу опорного пункту у промисловій зоні міста Авдіївка. Розрахунок ЗУ-23-2 на автомобілі ГАЗ-66 виїхав на бойове завдання — збити ворожий безпілотник, але потрапив під обстріл. Старший сержант Козарук наказав своїм підлеглим ховатись, та коли бійці почали спускатись в укриття, міна калібру 120 мм влучила у бліндаж.

Залишилася мати.

 

ВАЛЕРІЙ МЕЛЬНИК (1984-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську.

Служив на посаді кухара, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами між селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

 

ГЕННАДІЙ ЛОГВИН (1972-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у місті Бориспіль, закінчив бориспільське ПТУ, здобув професію газозварювальника, працював за спеціальністю. Захоплювався ковальським мистецтвом – виготовлював ворота, підсвічники, металеві троянди. Також любив вирощувати живі квіти, куховарив.

Мобілізований 4 лютого 2015-го, старший сержант, кулеметник мотопіхотної роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

13 серпня 2015 року зник безвісти під час виконання бойового завдання — після гранатометного обстрілу терористами. Тоді ж під час гранатометного обстрілу терористами загинув сержант Іван Юган.

30 листопада командир роти повідомив матері Логвина, що поблизу Зайцевого знайдено останки чоловіка (ймовірно, Геннадія), подальша експертиза ДНК це підтвердила.

Без сина лишилася мама.

 

ІВАН МАТВІЄВСЬКИЙ (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Широкому Станично-Луганського району, згодом родина переїхала до Зінькова на Полтавщині.

Закінчив Зіньківський аграрний ліцей, кухар-кондитер, працював кухарем у санаторії «Сосновий бір».

25 березня 2014-го мобілізований до ЗСУ, служив на посаді кухара, 27-й реактивний артилерійський полк.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська.

 

РОМАН ЛУЦЮК (1976-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Шклинь на Волині. Проживав у Луцьку, закінчив Волинський державний університет ім. Лесі Українки. Протягом 1999—2000 років працював у Муніципальній дружині Луцька, по тому був приватним підприємцем.

Від перших днів Революції Гідності їздив у Київ. Добровольцем пішов в травні 2014 року.

Солдат 2-ї «волинської» штурмової роти, 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар». Був поранений— 21 липня 2014 року у бою під Георгіївкою, коли «айдарівці» брали участь у звільненні селища від російських терористів. Після лікування достроково повернувся на передову.

5 листопада 2014 року зазнав важкого поранення у живіт під час бойових дій поблизу міста Щастя. 6 разів прооперований в Київському військовому шпиталі, від січня 2015 року продовжив лікування в американському Yale–New Haven Hospital (штат Коннектикут), йому допомагала українська громада Коннектикуту. В жовтні 2015-го успішно переніс надзвичайно важку операцію, але після неї з’явилися численні ускладнення і 20 березня 2016 року уночі Роман Луцюк помер.

Без Олег лишилися дружина та дві доньки

 

ВІТАЛІЙ МАЗУР (1979-2015) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився у с. Залужжя, Рівненьскої області.

Пройшов строкову службу, війська спецпризначення у Кіровограді, згодом лишився у десантних військах.

Старший прапорщик, головний старшина 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, з 8 березня 2014 року виконував бойові завдання — спочатку у Криму, потім на Сході.

Зазнав важкого поранення голови 22 січня 2015-го у бою в між Спартаком — Сєверне. Перебував у комі, помер в лікарні Димитрове на Донеччині.

Без Віталія лишились дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада