Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.02.2021

25 лютого. Були-були насичені дні, але такого ще, мабуть не траплялося:

  • видатна поетка і культурна діячка, одна із центральних постатей не лише літературного життя кінця ХІХ-початку ХХ століть, а й усієї української літератури загалом;
  • видатний режисер і теоретик театру, актор і драматург, засновник і керівник театру «Березіль»;
  • архітектор, що врятував Софійський собор від знищення совєтами, а на еміграції займався реконструкцією Капітолія в США;
  • художник-фронтовик, який створив цикли вражаючих малюнків про в’язнів нацистських таборів смерті – це була перша в світі спроба художнього осмислення Голокосту.
  • засновник найвідомішого в світі танцювального ансамблю України;
  • скульптор, що створив галерею видатних митців-шістдесятників;
  • сучасна інтелектуалка, історикиня, що зосереджена на найскладнішій темі сьогодення – суспільній рефлексії над проблемами окупованого Донбасу і шляхах його світоглядної деокупації;
  • режисер, співавтор серії документальних фільмів «Вавілон 13», присвячених Революції Гідності та російсько-українській війні;
  • один з реформаторів української армії, за якого патріотичній громадськості довелося буквально платити викуп «зеленому правосуддю».

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російсько-терористичною навалою на Донбасі.


Почнемо з найзначущої (як на мою думку) особистості, народженої 25 лютого.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1981-1913) (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач, в заміжжі – Косач-Квітка) поетка, письменниця, перекладачка, культурна діячка.

Факти Лесіної біографії усім нам відомі зі школи. Дворянське походження. В родині розмовляли українсько. Мати – письменниця и видавчиня, впливова діячка українського руху і напрочуд вольова жінка – Олена Пчілка. Рідний дядько – видатний мислитель Михайло Драгоманов, що вплинув на становлення і інтелектуальний розвиток Лесі. Обдарованість, що рано виявилася у віршуванні, володіння десятком мов і глибока обізнаність в історії. Важка хвороба, що призвела до ранньої смерті.  Нещасне кохання до Сергія Мержинського, який помер на її руках, глибока дружба з письменницею Ольгою Кобилянською, врешті шлюб с фольклористом і музикознавцем Климентом Квіткою… Похорон, на якому за волею небіжчиці не було священнослужителів.

При цьому завжди робився акцент на її фізичній слабкості, стражданнях, побутовій невлаштованості, з великої поетки робили об’єкт співчуття, а не розглядали її як одного з найвпливовіших суб’єктів культурного процесу – не тільки за її життя, а й дотепер.

Увічнення її пам’яті також дивує. Йдеться не про численні пам’ятники по всій Україні, які давно сприймаються як частина ландшафту. Як на мене, то дуже дивно, що ім’ям Лесі Українки в Києві названо тетар російської драми, а літературна премія її імені присуджується за… дитячу літературу. І це при тому, що тематика творів Українки, характер і масштаби тих світоглядних питань, які вона ставила в своїй творчості, вкрай далекі від дитячої літератури… Хіба це адекватне вшанування пам’яті? Більше схоже на свідоме нівелювання значущості цієї постаті.

Сама Леся Українка казала про себе як про «почитаєму, але не читому». Більш-менш широка Аудиторія у неї з`явилася вже після смерті – у 20-х роках, коли Микола Зеров у 1926 році сказав, що, нарешті, виріс читач для Лесі Українки.

Її твори видавалися багато разів. Але науково об’єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 томах 1923 — 25 років та в 12 томах 1927 — 30 років) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й інших. Усі пізніші совєтські видання мають умисні цензурні пропуски.

Ось лише один приклад:

От так виглядає лист Лесі Українки до матері у 12-томному зібранні її ворів:

«Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конспект був) і є помилки в оцінці деяких рис його епохи, але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю […] і я сього не можу сховати».

А ось що там насправді було:

«Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конспект був) і є помилки в оцінці деяких рис його епохи, але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю – рідко хто з белетристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як цей самозванець в белетристиці, і я сього не можу сховати.»

Ну звісно, хіба ж могли совєтські цензори дозволити Лесі Українці так висловлюватися про визначного письменника, яким вважало Чернишевського офіційне совєтське літературознавство…

Якщо 10-томник, що вадила «Наукова думка» у 1963-му, іще можна назвати проистойним, то цитований тут 12-томник, що почав видаватися на початку 1970-х, у період «закручування гайок» і репресій проти українства – то вже просто пам’ятиник совєтській цензурі. Справа не лише в пропусках, а й у тому, що у численних коментарях до творів читачу вказується, як треба розуміти ті чи інші  слова поетки – а розуміти їх належало у революційному ключі…

Зрозуміло, що за совєтів її драму «Бояриня» – про понад 300-річну залежність українців від московитів, про самовіддане служіння «старшому брату», про трагедію прогинання особистості, про смертельну задуху в чужому культурному просторі – взагалі не друкували. Зараз вже друкують, а от в театрах майже не ставлять…

Щоб уявити рівень занурення у матеріал і ставлення Лесі Українки до роботи, варто навести спогад Агатангела Кримьского (про нього дивіться в огляді за 15 січня): «Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Вона готувалася написати драми «У катакомбах» і «Адвокат Мартіян» і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись а християнським підпіллям, а розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова «Развитие власти митрополитов в первые три века христианства». Леся Українка ґрунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: «Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи». А вона знала класичні мови – латинську, грецьку. І писала, що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара «Переслідування християн Римською імперією», написану французькою мовою, – товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може «тільки розвідкою обмежитись». Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником».

Замало буде перечитати усі твори Лесі Українки, щоб збагнути масштаби її творчості й особистості. Це такі висоти, де більшості з нас потрібен провідник.

І тут незамінним буде magnum opus Оксани Забужко «NOTRE DAME D’UKRAINE: УКРАЇНКА В КОНФЛІКТІ МІФОЛОГІЙ».

Попри непростий стиль викладення, продуманість і стрункість аргументації новаторських висновків, (що можна назвати відкриттями), використання неймовірно широкої джерельної бази  – тобто попри все те, що робить це дослідження справжньою науковою монографією, водночас це і робота, сповнена пристрасті, палкої інтеллетуальної закоханості однієї з навидатніших культурних діячок нашого часу в найвидатнішу діячку зламу минулого та позаминулого століть.

Кожному, для кого ім’я Лесі Українки – не беззмістовний набір літер, дуже раджу придбати цю книгу: https://komorabooks.com/product/notre-dame-d-ukraine-ukrayinka-v-konflikti-mifologij/ – на вас чекає незабутнє занурення в світ

За категоричним виразом тієї ж Забужко – «український інтелектуал, який не читав листів Лесі Українки – не український, і не інтелектуал».

На щастя, можливість прочитати ті листи – вперше без совєтської цензури! – є у кожного: КОМПЛЕКТ ПОВНОГО ЗІБРАННЯ ЛИСТІВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ продаються тут: https://komorabooks.com/product/komplekt-povnogo-zibrannya-lystiv-lesi-ukrayinky/

Якщо перший том просто доволі цікавий, то другий і третій читаються як найзахопливіший роман. Та й мало в якому романі можна знайти таку широту тем, глибину роздумів, гостроту полеміки, настільки шляхетний вияв ліричних почуттів…

Поки зберетесь завести собі ті книжки, варто послухати лекцію видатної «лесезнавиці» Віри Агеєвої: https://www.youtube.com/watch?v=i8XRAmsxvGw&feature=youtu.be&fbclid=IwAR17zRVCIvrrkSitVvbHm71Qml79RE1fsSI1-ro0MQYXr5tnmm20MrGgxRY

А також лекцію Оксани Забужко про Лесю Українку, контексти її творчості і контексти його сприйняття, а також жіночу літературу України (яка сягає 16 соліття): https://www.youtube.com/watch?v=1KPp4hz_4So&t=2s . Так, манера викладення не усім стане до шмиги, але зміст вартий того, щоб потерпіти 😉

А тут можнапослухати як Тарас Компаніченко виконує пісню на слова Лесі Українки: https://www.youtube.com/watch?v=ksGafcQPtS8

Ну і наостанок. До 150 річчя Лесі Українки буде презентовано повне нецензуроване видання її творів у 14 томах. До видання увійшли твори, переклади, листи письменниці. Презентація 14-томника має стати центральною подією ювілейного року.

Принципова відмінність зібрання — це максимальна увага до рукописів Лесі Українки, зокрема до чернеток, які відкривають завісу над таємницями творчого процесу.

Видання поділене тематично і жанрово за такими напрямами-блоками:

драматургія (1–4 томи.);

поезія та ліро-епічні поеми (5 том);

художня проза (6 том);

літературна критика та публіцистика (7 том);

переклади (8 том);

записи народної творчості та пісні, записані з голосу Лесі Українки (9 том);

«Стародавня історія східних народів» та конспекти, виписки, нотатки (10 том);

листування (11–14 томи).

Зібрання підготовлено та видано зусиллями провідних науковців Волинський національний університет імені Лесі Українки та інших навчальних і наукових інституцій України:  Вірою Агеєвою, Олександрою Вісич, Юрієм Громиком, Тетяною Данилюк-Терещук, Світланою Кирилюк, Оленою Кицан, Світланою Кочергою, Оленою Маланій, Марією Моклицею, Ольгою Полюхович, Валентиною Прокіп, Сергієм Романовим, Ларисою Семенюк, Вікторією Сірук, Максимом Стріхою.

 

ЛЕСЬ КУРБАС (1887-1937) Повне ім’я — Олександр-Зенон Степанович Курбас. Режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач.  Засновник і ркерівник театру «Березіль».

Народився в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. В Україні починав як актор  в театрі Садовського (Київ).

Ірина Іванівна Стешенко, корифей українського перекладацького цеху, онука Михайла Старицького, згадувала, як уперше побачила Курбаса в 1916 році на сцені. Він грав Хлєстакова в театрі Миколи Садовського. «Ревізор» йшов українською (чорносотенна преса здійняла галас – «пьеса великого русского… на малорусском наречии» – чортзнащо!); в театрі Ірина була разом із батьком.

Як згадує Стешенко, «у виставі було багато смішного – чиновники, гармидер з купцями, Бобчинський та Добчинський», але вона стежила виключно за Садовським у ролі Городничого та за новим актором, котрий грав Хлєстакова. Грав він якось дивно, надто серйозно, не за штампом вертихвоста й джигуна. Потім вона перечитала Гоголя, його листи, й зрозуміла, що Курбас – випадково? – запропонував абсолютно нове й несподіване тлумачення цієї ролі, до того ж зовсім не безпідставне. Зала реагувала по-різному. Ірина Стешенко тоді вважала, що овації, які Курбас одержав у фіналі, перебільшені. Натомість її батько, Іван Матвійович Стешенко, людина високоосвічена, був іншої думки. «Ти ще дурна, Орько, і нічого не тямиш, – казав він. – То взагалі не така вже й весела комедія, цей «Ревізор». Провінційному акторові вигідно зробити з нього водевіль: от і шпарять, наче в оперетці. А цей галичанин грає дуже дотепно… І взагалі гарний актор – ставний, вродливий, спритний. От тільки мова…» Мова у Курбаса й справді була трохи «не наша», не наддніпрянська: виразний галицький акцент надавав його Хлєстакову чужинського звучання, він був ніби з іншої країни. В цьому, вважав батько, теж був свій сенс», – пише Ірина Стешенко.

Але не так акторство, як режисура вабила Курбаса. Він прийшов на зміну «корифеям», засновникам українського театру (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) з їхнім ухилом і акцентом на національне, українське. Він став реформатором українського театру, створивши театр європейського рівня. До Курбаса, дивлячись українські вистави можна було або сміятись, або плакати. Якихось більш-менш глибоких рефлексій годі було очікувати. Театр «Березіль» вимагав і від акторів, і від глядачів не тільки емоцій, а й роздумів.

Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п’єсою, поставленою на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П’єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не поступився своїми переконаннями, його було обмовлено, звільнено з посади керівника «Березоля» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та у Соломона Міхоелса в Московському державному єврейському театрі.

Тоді – в кінці 1933 – на початку 1934-го, совєти здійснили масштабну серію арештів української інтелігенції, насамперед харківської. Тоді було завдано нищівного удару по інтелектуальному Харкову, після якого перша столиця радянської України так і не оговталася. Це було знищення всіх, хто генерував ідеї, хто творив, хто задавав вектори розвитку: політичного, наукового, культурного, духовного.

Курбаса було зарештовано у справі «Української військової організації», 9 квітня 1934 засуджено до 5 років таборів, вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім на Соловки.

Згодом рішенням окремої «трійки» 9 жовтня 1937 засуджений до страти. Відправлений з великим етапом в’язнів Соловецької тюрми (понад 1100 осіб) на Карельський берег і 3 листопада 1937 розстріляний з ними (в тому числі — з Миколою Кулішем) в урочищі Сандармох, де було фізично знищено творчу та наукову еліту – переважно українську, але й з інших національних колоній СРСР.

Вдові Курбаса Валентині Чистяковій на її офіційний запит, надісланий компетентним органам, було повідомлено неправдиву інформацію, що її чоловік «помер» 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок.

Реабілітований посмертно 1957 року.

Читати про Курбаса: https://zbruc.eu/node/89424 ,

https://zbruc.eu/node/89738 ,

https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=1097,

https://www.radiosvoboda.org/a/29790030.html

Про впливи Курбаса на українське кіно: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=696

 

ОЛЕКСА ПОВСТЕНКО (1902-1973) — архітектор, історик мистецтва.

Народився 1902 року на Поділлі. Учасник визвольної боротьби УНР — козак 6-ї Запорізької дивізії. Видатний український архітектор, історик мистецтва, член наукової ради Софійського архітектурно-історичного музею (1939—1941), а від 1941 — директор. Олекса Повстенко 1941 року врятував Софійський собор від знищення совєтськими військами перед їх відступом під час Другої світової війни – переконав військовослужбовця, якому було доручено мінування собору, повернути назад машину з вибухівкою.

У 1944 емігрував до Словаччини, пізніше – до Німеччини; у 1949 переїхав до США, працював у приватній архітектурній фірмі, написав одну з кращих робіт, присвячених Софійському собору: «Катедра Св. Софії у Києві» (1954).

Це видання УВАН у Нью-Йорку спонукало видання аналогічного дослідження в УРСР, але вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії й уряду про видатну пам’ятку архітектури»: робота Миколи Кресального «Софійський заповідник у Києві: Архітектурно-історичний нарис» вийшла друком 1960 року.

З 1959 року Повстенко працює архітектором-проектувальником архітектурної майстерні Капітолію у Вашингтоні.

Йому належать наукові та науково-популярні праці з історії архітектури Києва та України: «Київ. Альбом архітектурних пам’яток, «Наш Київ святий», «Історичні плани Києва».

Дещо більше про Повстенка: https://my.ua/news/cluster/2019-08-16-arkhitektor-iakii-vriatuvav-kultovu-sviatiniu-ukrayini

 

ЗІНОВІЙ ТОЛКАЧОВ (1903-1977) — художник-монументаліст і графік,

Народився в єврейській землеробській колонії Щедрін Бобруйського повіту Мінської губернії.

Перед початком Другої Світової війни викладав у Київському художньому інституті. Тоді Толкачов був дуже відомим художником, роботи якого експонувалися в містах України, в Москві, в європейських столицях.

У серпні 1941 року Толкачов добровільно вступив до лав Червоної армії, потрапив до Полтавського танкового училища, а далі відступив із ним до Північного Кавказу. Одночасно він створив виставку робіт “Окупанти”, яка загинула, коли м. П’ятигорськ захопили німецькі війська.

На початку 1944 р. Толкачова викликали до Києва в політуправління 1-го Українського фронту. Художник мав замальовувати бойовий шлях військ, що рухалися на Захід. Потрясінням  для художника-фронтовика стало те, що він побачив  у Польщі, у таборах смерті Майданек і Аушвіц.

Тут він створив перші в світі художні роботи, присвячені трагедії Голокосту.

Побачене й пережите справило надзвичайний вплив на його подальшу творчість. На відміну від більшості совєтських авторів, головними персонажами малюнків Толкачова стають не героїзовані постаті вояків, а жертви. Ті, кого зрідка зображували професійні художники, а якщо й зображували, то переважно для того, щоб демонізувати образ ворога. Толкачов показував інших людей — позбавлених волі, беззахисних перед катами, безпорадних у своєму відчаї, але нескорених, до кінця життя незламних.

Образ матері, яка, немов табірна Мадонна, тисне до своїх висохлих грудей немовля, є чи не найбільш показовим. Жінка зображена в момент боротьби між смертю і життям, однак вона ні на мить не забувала про найдорожче.

Передача про художника: https://www.youtube.com/watch?v=85n7_i4Pjjs&vl=uk

Читати обережно – багато вкрай важких ілюстрацій: https://www.radiosvoboda.org/a/ziniviy-tolkachov-ukrainskyy-khudozhnyk-yakyy-pershym-pokazav-taory-smerti/30398684.html

 

ПАВЛО ВІРСЬКИЙ (1905-1975) — танцівник і хореограф.

Народився в Одесі в купецькій родині. Закінчив Одеське музично-драматичне училище, 1928 року — Московський театральний технікум. Член КПРС з 1946 року.

Артист балету і балетмейстер у театрах Одеси, Харкова, Дніпра, Києва, військових ансамблів.

Організатор (1937), балетмейстер (до 1940), художній керівник (1955–1975) Ансамблю танцю УРСР, який зараз носить його ім’я.

Влітку 1972 на одному з найбільших сценічних майданчиків Вашингтона «Вулф треп» перебував з ансамблем, виступи тривали два місяці. Загалом колектив побував з гастролями більше ніж у 60 країнах, знакомлячи публіку хоча і з умовним і спримітизованим образом, але все ж – українського танцювального та музичного мистецтва.

Діяльність ансамблю Вірського оцінюють по-різному. Те, що одні тактовно називають творчим використанням спадщини народного танцю, інші вважають спотворенням справжньої народної традиції. Попри яскравість і видовщність виступів ансамблю і неперевершену майтерність танцюристів і танцюристок, хореографія ближча до академічної, національні костюми – надто умовні, як музичний супровід використовуються сучасні обробки народних мелодій і навіть авторські твори.

Втім, в назві «Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського» недарма відсутній прикметник «народній» і присутній «академічний». Якщо розглядати таку діяльність як окремий вид сценічного мистецтва, все стає на свої місця. Варто лише не забувати, що крім академічних колективів існує і народне мистецтвво. Поки що існує.

Про проблему співвідношення спрощених, стилізованих і автентичнх форм народного мистецтва є дуже цікава стаття: http://report.if.ua/lyudy/sharovarshchyna-hto-vynuvatyj-i-shcho-robyty/

АНАТОЛІЙ ФУЖЕНКО (1936-1999) – скульптор, що створив галерею портретів видатних постатей української культури

Народився 25 лютого 1936 року в селі Свидівок поблизу Черкас. У 1962 році закінчив Київський художній інститут. Після тріумфального відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку у Москві, що був створений у співавторстві з М. Грицюком і Ю. Синькевичем у 1964 році, до Анатолія Фуженка приходить перша слава.

В середині 60-х друг Фуженка режисер Параджанов домовляється про надання молодому скульптору майстерні на території кіностудії імені О. Довженка. У ті роки на легендарній українській кіностудії вирував дух волі, дух Українського відродження. В майстерні можна було зустріти таких видатних особистостей як Василь Стус, Леонід Биков, Алла Горська… Незлічене число яких було втілено в скульптурні образи це – І. Миколайчук, С. Параджанов, І. Дзюба, Г. Якутович, Л. Кадочнікова, І. Гаврилюк, К. Степанков, О.Лисенко, Р. Недашківська…

Наступний період творчості розпочався з 1968 року, він пов’язаний з новою майстернею Фуженка, що знаходилася на вулиці Філатова. У стіни цієї робітні перекочувала потужна, незбагненна енергія свободи, яка була оазою, криницею для спраглих, притягувала багатьох визначних діячів культури – М. Вінграновський читав у майстерні свої вірші, А. Роговцева, К .Степанков, І. Миколайчук, Л. Осика, Л. Сердюк і багато звичайних і видатних людей побували в гостях у Фуженка в ті роки…

В кінці 70-х Анатолій Фужено з натхненням працює над проектом пам’ятника «Коліївщина», що мав стати новою прикрасою міста Умань. Його покликом була монументальна скульптура, йому вдалося створити величні образи юного О. Довженка в селі Сосниця, образ Нестора Літописця для музею книги і друкарства, монумент «Три Матері» на Кіровоградщині, «Україна» для міста Ульяновск, «Оплакування» в Буші.

Одною із останніх робіт став портрет молодого Т. Шевченка, подарований Анатолієм Семеновичем громаді міста Вільнюс.

 

Якщо колись відбудеться справжня деокупація Донбасу (а не приєднання України до «днр» та «лнр»), то в цьому буде значний внесок наступної іменинниці. Я дуже жалкую, що мені не пощастило слухати її лекції – вона викладала в паралельних групах. За відгуками її студентів – викладачка вона блискуча, рідкісного як для наших вишів інтелектуального рівня. Отже:

ОЛЕНА СТЯЖКІНА (1968)  — письменниця, публіцист, доктор історичних наук. Засновниця громадського руху “Деокупація. Повернення. Освіта».

Закінчила Донецький державний університет, захистила кандидатську дисертацію «Культурні процеси в Донбасі в 1960—1990 роки ХХ століття», докорську – «Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття».

Розпочала наукову діяльність у 1993 році: до 2015 року — професор кафедри історії слов’ян Донецького національного університету імені Василя Стуса. 2015—2016 роки — професор кафедри історичних дисциплін Маріупольського державного університету.

2016 рік (травень) — викладала гостьовий курс для магістрантів Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Із 2016 року донині — старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Авторка кількох художніх романів і збірок оповідань, написаних російською мовою,  а також понад дев’яноста наукових публікацій виданих як в Україні, так і за кордоном.

Серед найважливіших наукових праць:

–              Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття. — Донецьк, 2002..

–              Людина в радянській провінції: освоєння (від)мови. — Донецьк, 2013.

–              Стигма окупації: Радянські жінки у самобаченні 1940-х років. — Київ: 2019.

За цим посиланням зібранні авторські колонки Стяжкіної, кожна з яких – більше ніж публіцистика. Це роздуми водночас фахового високопрофесійного історика і людини, у якої є особисті підстави, щоб їй боліло те, про що вона пише: https://www.dw.com/uk/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0-%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%B6%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B0/t-18925445

Інтерв’ю з Оленою Стяжкіною за 2017 рік (анітрохи не втратило актуальності): https://dt.ua/interview/olena-styazhkina-ukrayina-dlya-mene-divo-i-ya-hochu-zapisati-ce-na-paperi-242224_.html

Інтерв’ю з за 2019 рік: https://www.radiosvoboda.org/a/domovlenosti-z-rosieju-mozhlyvi-pislia-peremogy-stiazhkina/29966113.html

Один з виступів Стяжкіної – у лютому 2020-го: https://zbruc.eu/node/95621?fbclid=IwAR1cQvdwr9IZ0Mwsx9WlITSzt7aZX7C5muWGG2kExILq9u3cseWPV9egbgY

 

ВОЛОДИМИР ТИХИЙ (1970) — кінорежисер, сценарист та продюсер документальних та ігрових фільмів.

Народився Тихий у Червонограді Львівської області. Після навчання в гірничому технікумі та служби в совєтській армії вступив на режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (майстерня Михайла Іллєнка).

Свою кар’єру розпочав як режисер телефільмів та телесеріалів, згодом змінив фокус на документалістику і врешті перейшов до повнометражних художніх фільмів. У більшості стрічок виступав як режисер та сценарист власних фільмів.

Тихий – один з творців кіномистецьких проектів: „Мудаки. Арабески“, „Україно, Goodbye!“ та „Вавилон’13“. Серед найвідоміших документальних повнометражних фільмів режисера — „Євромайдан. Чорновий монтаж“ (2014), „Сильніше, ніж зброя“ (2014) та „Бранці“ (2016).

У 2018 році за цикл історико-документальних фільмів про Євромайдан та Донбаську війну „Вавилон’13“ став співпереможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Серед найвідоміших ігрових повнометражних фільмів Тихого:

  • 2013: «Зелена кофта», повнометражний художній фільм, трилер, режисер
  • 2017: «Брама», повнометражний художній фільм, фантастика, режисер.
  • 2019: «Наші Котики», повнометражний художній фільм, комедія, режисер.

Розмова з Тихим про «неполіткоректну комедію» «Наші Котики»: https://www.youtube.com/watch?v=kjerIFA4X88.

 

У житті є місце не тільки подвижництву, високим думкам і вирішальним чинам. Є в ньому місце і  жартам, і милим дрібницям. Сьогодні святкує день народження один з творців таких дрібниць, які вже стали часткою міського середовища Києва, зокрема, перетворили Пейзажну алею на один з улюблених маршрутів для прогулянок.

КОСТЯНТИН СКРИТУЦЬКИЙ (1982) —скульптор та дизайнер, автор багатьох вуличних скульптур Києва.

Народився в Луганську. Навчався у Київському індустріальному технікумі на факультеті технології кераміки.У 2007 році закінчив скульптурний факультет Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (дипломна робота — надгробок художнику Сергію Світославському на Лук’янівському кладовищі). Учень Богдана Мазура.

Творчість Костянтина, як вуличного художника, почалась з того, що разом з друзями він перетворював старі засохлі дерева на скульптури. За словами автора переломним став 2009 рік, коли був створений “їжачок у тумані” за мотивами знаменитого мультфільма Юрія Норштейна. Їжачок приніс Скритуцькому славу вуличного художника і стала однією з найбільш популярних робіт.

Першою великою та складною роботою Костянтина став комплекс скульптур на Пейзажній алеї. Впродовж років Скритуцький не полишав алею і постійно додавав до неї нові роботи, проводив на ній заходи і долучав до її розвитку інших скульпторів.

Крім розважальних вуличних скульптур автор створював і соціальні роботи. Одна з таких робіт, “Дорога смерті”, з’явилась в 2011 році, вона була присвячена трагедії у Бабиному Яру.

У 2012 році Скритуцький працює скульптурами, присвяченими футбольному турніру Євро-2012.

В Україні роботи скульптора можна побачити у Моршині, Вишгороді та Коктебелі. За кордоном – у Астані (Казахстан) та у Франції.

Велика кількість робіт Скритуцького з’являлись за підтримки київського мецената Володимира Колінько. Менеджером скульптора до 2017 року був Федір Баландін, що займався організаційною та юридичним супроводом проектів, а також є співавтором кількох ідей.

Інтерв’ю зі скульптором: https://www.segodnya.ua/ua/kiev/kpeople/skulptor-konstantin-skrituckiy-mnogie-lyudi-udivlyayutsya-uznav-chto-ya-eshche-zhiv-758405.html

 

А тепер – до справ більш, ніж серйозних. І згадуємо людей, без яких нам усім було б вже не до історії та культури, – до захисників України проти російської збройної агресії.

 

Сьогодні святкує день народження шанована людина, реформатор армії,  генерал-майор ЗСУ, якого доводилося викупати  у «зеленого» «правосуддя» тисячам українців та родині П’ятого Президента України Петра Порошенка.

 

Отже, ДМИТРО МАРЧЕНКО (1978). Народився у місті Вознесенськ на Миколаївщині в родині військовослужбовця.

Проходив строкову службу в Бахчисараї, АРК Крим. По завершенню вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Після випуску служив на різних посадах у 79 окремій десантно-штурмовій бригаді.

Під час анексії Автономної Республіки Крим у 2014 році неодноразово заходив на окуповану територію на особистому транспорті, де успішно проводив відео та фото розвідку.

Приміром, 1 березня 2014-го майор Марченко під виглядом таксиста заїхав у район Перекопського валу та Джанкойського аеродрому. Там зафіксував велике скупчення російських військ, у зв’язку з чим переміщення ротно-тактичної групи 79-ки у бік Джанкоя було скасовано, що зберегло багато життів десантників.

З початком АТО стала легендарною фраза Марченка: “Менше взводу не дадуть, далі Пісків не пошлють”.

Неодноразово доставляв важливі вантажі до гарячих точок бойових дій на Донбасі: м. Лиман (колишній Красний Лиман), м. Слов’янськ, м. Дебальцеве, Донецький аеропорт, с. Піски, с. Широкине.

Завдяки особистої рішучості вивів 75 поранених та контужених бійців з висоти БРАВО (під Саур-Могилою) під обстрілами ворожої артилерії на замінованій території.

За участь у бойових діях нагороджений орденом “Богдана Хмельницького” ІІІ ступеня.

У серпні 2015 року міністр оборони призначив підполковника Дмитра Марченка начальником новоствореного Центру розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ, яке пізніше стало нашим Головним управлінням. Лише бойові військові зрозуміють, наскільки тил важливий і що тут відбувається.

Під його керівництвом ГУРСМЗ взяло активну участь у проведенні багатьох реформ армії: покращення харчування, зміни у речовому забезпеченні, запуск контролю служб ПММ.

Тепер ЗСУ важко назвати голими, босими і голодними.

– Та легше було сидіти в Пісках та ДАПі, ніж розгрібати тилові проблеми армії, – казав Марченко.

За нової «зеленої» влади генерал-лейтенант Марченко зазнав переслідувань.

У червні 2019 року Державне бюро розслідувань, провело 40 обшуків по всій Україні за місцями проживання посадових осіб Міністерства оборони України, керівників підприємств, а також за місцями розташування службових та офісних приміщень. Вилучено 11 тисяч бронежилетів, документи та інші матеріали. За заявою Романа Труби, під час випробування зі 110 бронежилетів «Корсар МЗс-1-4», закуплених 2019 року, були пробиті 79 (70 %).

“Насправді з бронежилетами все було в порядку. Але ДБР мене оббрехало на всю країну. В мого батька сталися два серцеві напади, бо серед сусідських бабусь ходить поголос: “Бач, Сашо, ми думали, твій Дімка герой, а він, виявляється, падло, нашим солдатикам он що давав!.. Я готовий нести повну відповідальність за все, що в мене відбувається. Якщо вони знайдуть у мене неякісні бронежилети і доведуть, що це йшло від мене, з моїм наказом – я сам проситиму в суді максимальний термін. Але якщо цього немає, навіщо зводити наклепи?! Я ж розумію, що це не просто річ, а життя солдата. Якби ви знали, стільки ми партій виробникам позавертали! Один там плювався і казав: “Якби не Марченко, я би став мільйонером”, – розповідав Дмитро Марченко.

За повідомленням із ЗСУ, в липні балістична перевірка підтвердила якість бронежилетів, через які ДБР порушило справу.

11 листопада 2019 року Печерський районний суд обрав запобіжний захід Марченку — утримання під вартою 60 діб або заставу в сумі 76 млн грн. Згодом заставу було зменшено до 20 млн. грн.

Розгорнулася широка громадська кампанія по збору коштів для «викупу» Марченка – зе кілька діб люи зібрали понад 1 млн. грн. Родина Петра Порошенка «доклала» майже 19 млн. грн – і Марченка було відпущено під заставу.

Інтерв’ю з Марченком: https://www.radiosvoboda.org/a/marchenko-general-broniky-dbr/30346248.html

 

 

 

Пом’янемо наших захисників від російської збройної агресії проти України.

 

КЛАВДІЯ СИТНИК (1986-2020) — сержант, старший бойовий медик механізованої роти 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр» ЗСУ.

Народилася на Харківщині, закінчила Красноградський медичний коледж за фахом «фельдшер», практикувалась на швидкій. Мешкала в рідній Зачепилівці.

В лютому 2017 року уклала трирічний контракт з ЗСУ. Служила в 54-й бригаді, в жовтні 2019 року, під час тренувань на Яворівському полігоні, перейшла до холодноярців.

Загинула, 1 лютого 2020 року  виконуючи службові обов’язки в районі смт Новотошківське Луганської області, під час доставки медикаментів на позиції ЗСУ для хворого бійця. Померла від наскрізного уламкового ураження грудини під час масованого ворожого обстрілу з мінометів, станкових та ручних гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї.

У Клавдії залишилась донька, батьки та сестра з інвалідністю.

 

АНДРІЙ КОРАБЛЬОВ (1972-2014) — солдат ЗСУ. Захищав від окупації свій рідний край – народився в місті Українськ  Донецької області;

У часі війни — стрілець-помічник гранатометника, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

22 серпня 2014-го загинув під Северодонецьком в бою з російськими диверсантами, що займались підготовкою теракту в Харкові. Тоді ж загинув солдат Володимир Бойко.

Без Андрія лишились сестра та донька.

 

ЮРІЙ ПОЛЄНО (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Шульгінка на Луганщині. Виріс у родині військового, після строкової служби в ЗСУ повернувся до свого села.

Добровольцем пішов захищати рідну землю від російської навали. Солдат групи «Золота сотня» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

15 жовтня 2014-го група батальйону «Айдар» виїхала на підсилення блокпосту № 32 біля села Сміле (Слов’яносербський район), та потрапила у засідку на Лисичанській трасі за 3 км від блокпосту. Загинули 8 бійців.

Шестеро бійців попали в полон важкопораненими — Максим Вакуленко, у полоні йому ампутували ногу до коліна, Іван Яретик, у полоні відрізали вухо — звільнені у листопаді 2014; Руслан Дивак— звільнений з полону в лютому 2015, Сергій Пилипишин, Василь Боднарук, Руслан Шанідзе — звільнені у липні 2015 року. У полоні бійці дізналися, що на цьому місці кілька діб росіяни і осетини чекали на айдарівців.

27 жовтня вивезли з місця бою частину тіл загиблих, троє айдарівців ідентифіковані, зокрема і Юрій Полєно.

Лишились батьки, сестра та двоє синів.

 

Історія загибелі цього захисника – яскравий приклад виняткової підступності окупантів.

 

ПЕТРО КОВАЛЕНКО (1994-2014) — десантник, старший солдат ЗСУ.

Батьки Петра Коваленка — біженці з Абхазії. Тікаючи від війни, 1992 року вони оселилися в селі Рахнівка на Вінниччині, де й народився хлопець. Батьки працюють у місцевій школі, тато завгоспом, а мама кухарем. Петро  вивчився за спеціальністю «слюсар з ремонту автомобілів». Згодом навчався у Вінницькому технічному коледжі на заочному відділені.

Хлопець з дитинства мріяв про армію. Восени 2013-го завершив строкову службу в Житомирській 95-ій десантній бригаді і залишився на військовій службі за контрактом.

Солдат, старший водій БТР аеромобільно-десантного взводу 2-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 2 травня 2014 року поблизу Слов’янська під час виконання завдання в АТО. Військові 95-ї бригади мали оточити осередок озброєних бойовиків. На шляху до місця призначення біля селища Андріївка на мосту через річку Сухий Торець рух колони заблокувала організована група людей, які назвалися місцевими мешканцями, серед них були жінки з іконами і дітьми.

Військові зупинилися, майор Ілля Хоменко почав переговори, які затягнулися до сутінків. О 22:15, під час перемовин, на українських військовослужбовців здійснили озброєний напад російські терористи, які відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів, практично з-за спин цивільних мешканців, прикриваючись «живим щитом». Першим від кулі снайпера загинув старший солдат Сергій Панасюк. Солдат Петро Коваленко загинув від вибуху гранати «ВОГ» з підствольного гранатомета, яка розірвалася у нього під ногами. Всю ударну силу та численні осколки він прийняв на себе і фактично закрив своїм тілом сімох товаришів по службі, які дістали поранення і контузії. Від осколків Петра не врятував і його «щасливий» бронежилет, в якому за тиждень перед тим застрягла ворожа куля. Колоні десантників вдалося вийти з-під обстрілу і відбити напад терористів.

Лишилися батьки та старша сестра.

 

СЕРГІЙ СУРЖЕНКО (1985 – 2015) — солдат ЗСУ

Народився у Новоархангельску Кіровоградської області.

В 2000-х вивчився на механізатора-тракториста. Постійно займався спортом. Працював трактористом в ПСП «Лан».

З 2005 по 2007 рік проходив службу в прикордонних військах.

В часі війни — доброволець, старший навідник 95-ї окремої високомобільної десантної бригади. Брав участь у багатьох операціях, які проходили по периметру зони АТО.

18 січня 2015-го зазнав смертельних осколкових поранень поблизу села Спартак Ясинуватського району у бою за Донецький аеропорт з російськими збройними формуваннями, котрі обстрілювали позиції військовиків з «Градів».

 

ТАХІР БАШИРОВ (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Родом з Ніжина, вивчився на тракториста-машиніста. Після строкової служби працював у Києві та Ніжині.

28 серпня 2014-го мобілізований як доброволець, солдат 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

25 січня 2015 р. 3 танки 1-ї ОТБр отримують завдання підтримати позиції десантників 79 ОАЕМБр на РЛС (Донецький аеропорт). Взвод очолює командир роти і їде в першому танку. Доїхавши до Опитного перший танк “637” підривається на мінах, інший танк з номером “638” різко повернув ліворуч і перекинувся. Третій танк пустив дими та почав оцінювати ситуацію.

Танкісти з перекинутого танка вибралися самотужки та почали допомагати екіпажу підірваного танка, механік-водій якого вотрим сильні поранення ніг і стікав кров’ю. Від вибуху в танка викрутило механізм відкриття люку і його змогли відкрити лише на кілька сантиметрів. Бійці розмовляли з пораненим, але згодом він помер від втрати крові. Це був Тахір.

Лишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

 

ВІТАЛІЙ БЄЛІКОВ (1991-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився 1991 року в місті Скадовськ на Херсонщині, був єдиною дитиною у батьків. Навчався у філії Херсонського вищого училища фізичної культури на відділенні «Важка атлетика». Через травму змушений був повернутись у звичайну міську школу. Захоплювався кульовою стрільбою. За прикладом діда, — кадрового офіцера, — хотів стати військовим. За наполяганням матері закінчив кулінарний технікум, після чого поїхав до Львова й успішно здав вступні екзамени у військовій академії.

2012 закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Направлений для проходження подальшої служби на Закарпаття. Там зустрів свою майбутню дружину, — 2013 року одружився.

Старший лейтенант, командир взводу механізованого батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, м. Мукачево.

10 травня 2014 відбув у відрядження в АТО, де виконував завдання із забезпечення продовольством українських військових на блокпостах у Станично-Луганському районі.

28 червня 2014-го між селами Нижня Вільхова та Комишне колона матеріального забезпечення потрапила у засідку, під обстрілом опинився водовоз ГАЗ-66 із супроводом БМП. Командир бойової машини старший лейтенант Бєліков, будучи пораненим, продовжив вести бій, прикриваючи своїх підлеглих. Отримані у бою поранення виявились несумісними із життям.

Залишились батьки, дружина та 4-місячна донька.

 

БОРИС МАР’ЯНОВИЧ (1982-2015) — солдат ЗСУ.

Народився на Вінничині. Закінчив Качківську ЗОШ; займався ремонтом машин.

У січні 2015-го добровольцем пішов до лав ЗСУ. Механік-водій БТР 2-го взводу 5-ї роти, 93-тя ОМБр.

Загинув 7 квітня 2015-го у селищі Піски Ясинуватського району — підірвався на міні під час виконання бойового завдання.

Лишилися батьки, дружина, донька та сестра.

 

МИХАЙЛО РОМАНОВИЧ (1995 – 2014) — солдат ЗСУ.

Виріс у багатодітній сім’ї (дев’ятеро дітей). Вивчився на зварювальника, 2013 року пішов служити за контрактом.

Солдат, стрілець-санітар 24-ї ОСБр (Яворів). З весни 2014-го брав участь у бойових діях.

Загинув внаслідок мінометного обстрілу російськими бойовиками під час операції з блокування Луганська в районі смт Новосвітлівка.

 

ОЛЕКСАНДР МОСКАЛЮК (1963-2014) — старший лейтенант МВС України.

Народився в селі Заболотному Вінницької області, жив і навчався в селі Печері. З дитинства захоплювався спортом. Закінчив Одеський технікум харчової промисловості, працював кухарем у Чорноморському пароплавстві.

З 1982 року проходив строкову службу у Збройних Силах СРСР. Був одним із 10855 совєтських військовослужбовців, які таємно брали участь у бойових діях в Анголі. Там Москалюк дістав два поранення та три контузії.

Після звільнення в запас 1985 року вступив на факультет фізичного виховання та початкової військової підготовки Вінницького педінституту. Майстер спорту з лижних гонок і КМС з боротьби.

Працював вчителем, але потому обрав кар’єру правоохоронця: з 1993 року проходив службу в органах міліції. 1997 року заочно закінчив Одеський інститут внутрішніх справ за спеціальністю «Правоохоронна діяльність», 2002 року закінчив Київську національну академію України, здобувши повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» і кваліфікацію юриста.

Працював оперуповноваженим карного розшуку, з 1997-го по 1999 рік – начальником карного розшуку Козятинського райвідділу міліції. Після виходу на пенсію займався адвокатською практикою.

…Коли 51-річний Олександр отримав повістку, він вирішив іти в АТО, попри те, що мав низку хвороб, зокрема, астму: «Як я можу сидіти вдома, коли гинуть діти?». Москалюк був призваний за мобілізацією до лав НГУ і призначений заступником командира роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) по роботі з особовим складом батальйону оперативного призначення вінницького полку НГУ. Односельці зібрали для офіцера значну суму коштів, на обмундирування та бронежилет.

13 жовтня 2014 року підрозділи ЗСУ та НГУ, що охороняли та обороняли блокпост №32 біля с. Сміле Луганської області, опинилися під потужними обстрілами з мінометів, гармат, танків та реактивних систем залпового вогню, невдовзі позиції українських воїнів оточили проросійські бойовики. Під час спроби прориву до блокпосту колони підкріплення ворожий снаряд пропалив броню бронетранспортера, вибуховою хвилею в машини вирвало десантні люки, двох військовослужбовців, зокрема і Олександра Москалюка, викинуло з БТР.

Як з’ясувалося згодом, старший лейтенант Москалюк загинув від численних осколкових поранень, водночас ще двоє воїнів-вінничан зникли безвісти, двоє потрапили в полон. До 27 жовтня Олександр вважався зниклим, його дружині телефонували невідомі, які російською мовою з кавказьким акцентом пропонували викупити тіло чоловіка за 20 тисяч доларів. Лише коли бойові побратими зуміли домовитись із терористами про евакуацію загиблих, тіло було вивезене з місця бою…

 

В’ЯЧЕСЛАВ САРАЖАН (1980 – 2014) — підполковник НГУ.

Народився у Миколаїві.  2002 року закінчив Військовий інститут внутрішніх військ МВС України. Проходив службу на офіцерських посадах — Внутрішні війська МВС України, Національна гвардія України.

Підполковник, командир патрульного батальйону 19-го полку охорони громадського порядку, м. Миколаїв. Південного ОТО НГУ. На фронті — з першою ротацією полку. Брав участь у кількох військових операціях.

24 серпня 2014 року, підполковник Саражан, перебуваючи у складі військового оперативного резерву в/ч 3039, за наказом командування, здійснюючи відхід з міста Амвросіївка у напрямку міста Маріуполь, потрапив у засідку незаконних збройних формувань поблизу смт Копані (на той час — Войковський). Перебуваючи у машині, що замикала колону, прийняв рішення про забезпечення прикриття та відходу основної частини військового оперативного резерву з під артилерійського та стрілецького вогню противника. Під час здійснення прикриття дістав двох поранень — в руку та ногу, проте продовжив керувати підрозділом. Стримуючи ворога та відволікаючи вогонь терористів на себе, підполковник Саражан разом з підлеглими забезпечив відхід основної частини колони з-під вогню[1]. Побратими під інтенсивним обстрілом не змогли забрати тіло командира з місця бою. Тоді ж загинув рядовий міліції Юрій Смирнов.

В травні 2016 упізнаний за підсумками судової молекулярно-генетичної експертизи серед тіл, доставлених до міського моргу Запоріжжя. Похований 30 серпня 2016 у Миколаєві.

Без В’ячеслава лишились батьки, дружина Юлія Саражан — військовослужбовець Нацгвардії, син Дмитро та донька Вікторія.

 

МИКОЛА КОБРИНЮК ( 1995-2014) — солдат Національної гвардії України, (1-ша бригада оперативного призначення НГУ).

Народився на Черкащині. У жовтні 2013 року призваний на службу до ЗСУ. На час російсько-української війни — старший кулеметник БТР-а, 1-а оперативна бригада НГУ.

5 вересня 2014 року загинув від кулі снайпера поблизу Маріуполя Донецької області при виконанні службово-бойового завдання. Тоді ж загинуло ще четверо захисників.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада