Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.07.2020

25 липня.

Огляд народжених цього дня непересічних особистостей почнемо з наших сучасників:

  • Героя Небесної Сотні, літнього киянина, вбитого снайпером під час спроб силового придушення Революції Гідності;
  • військового моряка, командира артилерійського катера «Бердянськ», захопленого у полон росіянами в міжнародно визнаних українських територіальних водах;

По тому згадаємо кілька діячів культури і мистецтва. В огляді будуть:

  • художник, майстер реалістичного живопису, творам якого притаманні життєрадісність і добрий гумор;
  • художник, винахідник власної «серпанкової» живописної манери, співець краси степової України;
  • кінооператор, який співпрацював з режисером Леонідом Осикою і зняв, зокрема, знамениту стрічку «Камінний хрест» за Стефаником;
  • дослідник українства Кубані, письменник – автор авантюрно-містичних і історично-детективних романів;
  • журналістка, що висвітлює сучасний літературний процес в Україні.

І неодмінно вшануємо пам’ять захисників України від російської збройної агресії на Донбасі, які ціною свого життя зупинили і стримували просування окупантів.


Отже, починаємо:

 

ВОЛОДИМИР КУЛЬЧИЦЬКИЙ (1949-2014) — активіст Євромайдану. Загинув на Майдані Незалежності 18 лютого під час штурму спецпідрозділу «Беркут».

Володимир Кульчицький народився у Києві, де в 1964 році закінчив середню школу № 14. Мешкав у Києві. На час Революції Гідності вже був пенсіонером.

Приїжджав на Майдан на Віче, або в будні, щоб підтримати протести, привозив ліки в Будинок профспілок. Ні до якої з сотень не вступав.

Вранці 18-го лютого разом з сином Ігорем приїхав на мирну Ходу. Під час зіткнення з «беркутом» і титушками в Маріїнському парку добралися до Майдану Незалежности й залишилися там

Ввечері, близько 22:30 18 лютого Володимир Кульчицький був застрелений на барикадах біля Будинку профспілок України. Куля пройшла навиліт крізь серце, застрягла в одязі. Разом з батьком у цей час був син Ігор, але самого поранення не бачив. Тіло Володимира занесли в Будинок профспілок, але коли той почав горіти, син переніс тіло батька та ще трьох загиблих у Михайлівський собор.

Без Володимира залишилося двоє дорослих синів і три внучки, а також мати (93 роки). Дружина померла на три роки раніше.

 

РОМАН МОКРЯК (1986) —військовий моряк, лейтенант ВМС ЗСУ, командир малого броньованого артилерійського катера «Бердянськ».

Народився у селі Крупське (нині — Карлівка), що на Кіровоградщині. Стати військовим вирішив за прикладом батька.

Військову службу розпочинав у Севастополі на підводному човні «Запоріжжя». Після анексії Криму залишився вірним військовій присязі, переїхав до Одеси та продовжив служити на ракетному човні «Прилуки». У 2016 році прийняв командування новозбудованим малим броньованим артилерійським катером «Бердянськ».

25 листопада 2018 року катери «Бердянськ» та «Нікополь», а також рейдовий буксир «Яни Капу» здійснювали плановий перехід з Одеси до Маріуполя. Українська сторона заздалегідь поінформувала про маршрут відповідно до міжнародних норм з метою забезпечення безпеки судноплавства.

Проте, всупереч Конвенції ООН з морського права Росія атакувала кораблі ВМС ЗСУ. Було протаранено буксир “Яни Капу”, українські артилерійські катери супроводу були обстріляні. Усі три українські судна захопили росіяни.

Під час судового засідання, що відбулося у Сімферополі 27 листопада, Роман Мокряк відмовився відповідати на питання співробітників ФСБ та давати будь-які свідчення. Він вимагав, щоб його екіпаж відпустили, бо лише він відповідає за дії команди.

По поверненню Роман розповів, як українських моряків утримували в СІЗО в Сімферополі та Москві, як обмежували в листуванні та схиляли до співпраці з російськими спецслужбами.

“Я в липні-червні місяці отримував листи, в яких мене поздоровляли з Новим роком та Різдвом Христовим. Адвокат, якого мені призначила російська сторона, розпочала розповідати, що проти мене в Україні порушили кримінальну справу, що я зрадник і тому подібне. Саме їй я і вказав шлях, яким їй необхідно сходить, тому що я розумів, що все це брехня,” – згадує він.

Також Мокряк розповів, коли опинився в полоні, перше що відчув – це розгубленість, але зусилля волонтерів, які передавали до СІЗО передачі, давали надію.

Українських моряків звинуватили у порушенні кордону РФ – тобто того, що в РФ вважають кордоном після анексії Криму. Втім, світ не визнавав і не визнає цих нових кордонів.

25 травня 19 року Морський трибунал ООН задовольнив позов України і зобов’язав Росію звільнити три українських судна та 24 утримуваних українських моряків і повернути їх під юрисдикцію України.

Втім, Росія проігнорувала рішення, не визнавши юрисдикцію міжнародного трибуналу цьому в цьому питанні. Замість цього, Кремль використав полонених як заручників, щоб добитися від України видачи людей, які скоювали злочини на нашій території.

І українська влада пішла на це. 7 вересня 2019 року відбувся обмін, з російського полону повернулися 35 українців. Серед них — 24 моряки, в тому числі і Роман Мокряк, а також режисер Олег Сенцов та інші політв’язні.

Серед тих, кого забрала Росія, – понад два десятки росіян, які визнали себе військовополоненими і написали листа до президента Росії Володимира Путін із проханням включити їх у списки на обмін. Окрім них також є громадяни України, засуджені за державну зраду, за «створення терористичної групи» і за колаборацію із проросійськими незаконними збройними угрупованнями та окупаційною владою Криму. Це, зокрема, Володимир Цемах – головний свідок у справі Boeing 777 рейсу MH17.

Після звільнення з російського полону, Роман Мокряк повернувся до ВМС. Він ремонтує навігаційне обладнання військових кораблів. Розповів, що служити на борту не може через стан здоров’я, але хоче допомагати вітчизняному флоту, зокрема впроваджувати стандарти НАТО.

 

Звернемося тепер до більш ранніх часів та до мистецько-культурної царини. Варто згадати двох художників – дуже несхожих, але цікавих.

 

АРКАДІЙ СОРОКА (1921-2010) — художник, працював у жанрах натюрморту, пейзажу, портрету.  Автор батальних діорам, жанрових та історичних картин.

Народився у Вінниці, його батько був відомим у місті чоботарем. 1941 року здобув освіту в Одеському державному художньому училищі ім. М. Грекова.

З початком Другої світової війни навчався в Харківському училищі зв’язку. Під час одного з його вартувань втік курсант, за що Сорока отримав умовно два роки. По тому вчився у школі авіамеханіків у Казахстані. За те, що відмовився віддати командиру роти гарні, власноруч пошиті, чоботи, потрапив в штрафний батальйон.

Після поранення під Смоленськом «звання» штрафника було знято і його перевели до стрілецької роти. В 1944 року був вдруге поранений. Під час лікування в госпіталі за пропозицією головного хірурга Червоної Армії Миколи Бурденка займався ілюструванням результатів дослідів останнього із застосування пеніциліну та граміцидину. Там же зустрів свою майбутню дружину Віру Сергіївну, котра на той час працювала медсестрою.

За 65 років творчої діяльності написав понад 5000 живописних творів та етюдів. Усе життя художник залишався вірним реалістичній манері, у її межах він знаходим можливості майстерно відображати у красу природи, і характер портретованих. Палітра художника – яскрава і виразна, якнайліпше пасує створення щиро життєрадісного настрою. Да героїв своїх робіт Сорока ставиться приязно і нерідко з добрим гумором.

 

БОРИС ВІНТЕНКО (1927-2002)— художник, майстер пейзажу степової України. Винахідник авторської «серпанкової» манери живопису.

Народився в селі Обознівка Кіровоградської області в селянській родині. Коли Борису було три роки, родина переїхала в Кіровоград. Батько працював спочатку на заводі у м. Кіровограді, згодом на військовому аеродромі. 33-го року був направлений на навчання до Москви. Знаючі інтерес Бориса до малювання він з Москви він привіз синові олійні фарби та пензлі, і фактично, став його першим вчителем.

У 1941 році Вінтенко вступає до Одеського державного художнього училища ім. М.Б. Грекова, де стає одним із кращих учнів. Ще в училищі Вінтенко експонував свої роботи на виставках. Після закінчення навчання 1948 року художник повертається до Кіровограду.

Протягом трьох років працює в Кіровоградському Палаці піонерів керівником художнього гуртка. Згодом працює оформлювачем в Кіровоградських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України.

Художник постійно працює над пошуком власної художньої мови – створює безліч етюдів, ряд цікавих творів, присвячених будівництву Кременчуцької ГЕС. Вінтенко створює ряд керамічних робіт, які відображають історію українського козацтва, також живописні твори, які репрезентують Вінтенка як художника, в творчості якого чільне місце займає тема української історії:  “Три лицарі” (1967), “Дніпровські пороги” (1967), “Наші діди” (1968).

З 1966-1972 рр. Вінтенко майже щорічно працює в творчих групах Республіканського будинку творчості “Седнів”, прислухається до дружніх порад великих майстрів пензля: народних художників України Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської. 1969 року Вінтенко дебютує на Республіканській художній виставці (“Літо” 1969р.)

В 70-х – 80-х роках митець плідно працює в різноманітних графічних техніках. Незалежно від того, в якій техніці виконані роботи, чи то травлений штрих, акватинта, меццотинто, суха голка, ліногравюра, вони створюють особливий ліричний настрій: “Проліски” (1980), “Музей Степняка-Кравчинського” (1974), “Нарциси” (1977), “Вечір на Інгулі” (1980).

В 80-90-х роках Борис Вінтенко пише ряд живописних творів (саме живопис приніс художнику визнання), які здобули визнання на обласних та республіканських виставках. Це поетичні натюрморти: “Флора” (1984-1986), “Степові квіти” (1985), а також панорамні композиції: “Мій рідний край” (1986), “Веселка” (1988-1990), “У рідному краї” (1985), “Вічність” (1994), “Споконвіку” (1995). Творча манера Бориса Михайловича полягала не у формотворенні, а у прагненні знайти таку форму, котра б якомога більше відповідала змісту картини. А зміст завжди пов’язаний із життям, минулим і сьогоденням, оточуючою природою, рідною землею і всім тим, що дороге кожній людині. То ж його художня мова близька і зрозуміла. Полотно “Моя Україна” (1989) Борис Михайлович вважав одним із найголовніших досягнень, йому він присвятив кілька років праці. Це ідеалістичний сільський пейзаж який є усвідомленням художника належності до свого народу, зв’язку поколінь, розуміння відповідальності за збереження батьківської спадщини. Разом з тим вона синтезує багаторічний досвід і творчі пошуки митця. За значний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва та високу професійну майстерність у 1993 році Борису Михайловичу Вінтенку присвоєно почесне звання “Заслужений художник України”. Борис Михайлович дуже пишався, що він став заслуженим художником саме незалежної України.

Твори художника зберігаються в приватних колекціях України, Італії, Словаччини, Німеччини, США, Польщі, Росії та ін.

Вінтенко був великим прихильником імпресіонізму, з часом винайшов власну манеру «мерехтливого» живопису, яку називав «серпанковою». Він дійшов до неї не випадково, адже усе життя шукав серед художніх засобів такий, який би дав йому можливість передати своє бачення України у її історичних і позачасових вимірах. Це картини-пейзажі у сріблясто-мерехтливій манері, з широкими горизонтами, з високими тополями, з веселкою, що спустилась з неба до води з сестрою-вербою. Так він презентував світові свою Батьківщину, степи, лани, козацькі могили.

Одним з найголовніших своїх досягнень Борис Михайлович вважав картину «Моя Україна» (1989), якій він присвятив кілька років кропіткої праці, і яка, на думку митця, стала своєрідним синтезом його багаторічного досвіду та творчих пошуків.

Дивитися твори художника: https://sverediuk.com.ua/merehtliviy-zhivopis-borisa-vintenka/

 

ВАЛЕРІЙ КВАС (1936-2014) – кінооператор.

Народився в Києві в родині службовця. Закінчив операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, недовго працював на студіях «Білорусьфільм» і «Ленфільм».

З 1964 р — оператор-постановник Київської кіностудії ім. Довженка. Тут він, зокрема, зняв стрічки  «Панталаха» (альманах «До світла!», режисер Микола Ільїнський, 1967), «Дитина» (режисер Микола Мащенко, 1968), «Камінний хрест» (режисер Леонід Осика, 1968, диплом за кращу операторську роботу ІІІ Всесоюзного КФ, Ленінград), «Захар Беркут» (режисер Леонід Осика, 1971), «Дід лівого крайнього» (режисер Леонід Осика, 1974), «Море» (режисер Леонід Осика, 1978, 2 серії), «Мільйони Ферфакса» (режисер Микола Ільїнський, 1980), «Сімейне коло» (режисер Володимир Довгань, 1980), «Ще до війни» (режисер Борис Савченко, 1982, т/ф), «Вклонись до землі» (режисер Леонід Осика, 1985), «Ігор Савович» (режисер Борис Савченко, 1986, т/ф, 3 серії), «Ціна голови» (режисер Микола Ільїнський, 1991).

Коли режисеру Ролану Сергієнку, який 1964 року перетягнув Кваса до Києва, вже на кіностудії «Київнаукфільм» треба буде вирішувати особливо складні завдання, які вимагають зображальної винахідливості, він знову запрошуватиме Валерія Кваса: він зніме в кольорі фільм «Микола Реріх» до 100-річчя художника.

Згодом режисер запросить Кваса знімати «Закон Вернадського». Вчений сформулював закон єдності Всесвіту від мікросвіту до макросвіту. Все живе на землі – продукт енергії сонця, а біосфера є оболонкою землі, насиченою проявами життя. Науково-технічний прогрес, вважав Вернадський, створює передумови для подальшого перетворення біосфери у ноосферу». Візуально відобразити все це на плівці – завдання не з простих.

Найвідоміші роботи кінооператора Валерія Кваса – у співдружності з Леонідом Осикою. «Для мене режисер – це в першу чергу художник. Найважливішими мені здаються побудова кадру – композиція, ракурс, тональність, світлове вирішення», вважав молодий Осика. Він прагнув мистецької досконалості, а в кіно вона досягається завдяки повному порозумінню режисера й оператора.

Фільм-шедевр «Камінний хрест» і постав як результат такого порозуміння Осики та Кваса.

Суворе аскетичне чорно-біле зображення «Камінного хреста» відповідало характеру прози Стефаника – безкомпромісній правді в зображенні злиденного життя селян Покуття. У фільмі є вступ (навіяний новелою «Сини») і дві частини. Перша – «Злодій» – передає атмосферу згущеного лиха, адже в хаті Івана Дідуха чиниться розправа над злодієм. «Головна наша мета – передати атмосферу», – стверджував Леонід Осика, тобто, «той озоновий шар, що забезпечує життєздатність світу, вигаданого всіма, хто створює фільм». А це – насамперед місія оператора.

Дідуха знято так, що глядач фізично відчуває його надзусилля, усвідомлюючи, що не годен більше цей літній чоловік так тяжко працювати й мусить покидати цю неродючу землю. Це історія людини, яка віддала своє життя роботі на клаптику поля: старий чоловік оре конем, тягне на плечах мішок по зораній ріллі. А зйомка з висоти польоту птаха ще більш увиразнює й узагальнює долю українського селянина, якого в ХХ столітті нужда й соціально-політичні катаклізми насильно відривали з насиджених місць. В знятій одним планом сцені прощання з Іваном Дідухом та його родиною вираз страждання на його обличчі вписано у вражаючу галерею портретів селян. Якщо оператор Демуцький у знаменитій «Землі» експресивно передав плач «куркулів» за своєю землею, яку в них забирає нова влада, у Кваса обличчя селян ніби беземоційні, але в загальній атмосфері сприймаються як обличчя на похоронах, коли люди тужать за небіжчиком: важко змиритися з тим, що більше його не побачать.

Актор Кость Степанков згадував: «Отож розібрали в селі стару нічию хату, де вже ніхто не жив, і наново поставили за селом. Зробили так, що в хату можна було зайти і знімати легко і зручно. Просторий двір, де можна було ходити. Оператор поклав довкола хати по колу рейки. А коли все підготували, однією камерою (без монтажу) знімали 120 метрів одним шматком. Коли ми це все розповіли, кінематографісти не вірили: «Це неможливо!». Камера їде на візку, і в цей час іде колосальна сцена – прощання Дідуха з односельцями. Сцена з персонажами, діалогами, пригощанням. Знімалось це в одну зміну, скільки часу триває одна сцена… Режисер і оператор зробили неможливе».

У цій масовій сцені знімалися не випадкові люди, а селяни, одягнуті в давній одяг, добутий зі скринь. Тобто було дотримано принципу автентичності, що завжди високо цінувався в класичному кіно. Дослідники завважили, що в цьому великому епізоді камера стала персонажем, уособленням такого собі спостерігача, який рухається серед людей, вдивляється в їхні обличчя. В полі її зору час від часу опиняється і головний герой, тому ототожнити її з Дідухом не можна. Переносячи увагу з однієї групи людей на іншу, Валерій Квас знімає й досить тривалий прохід сліпих музикантів. Коли ж ті починають грати, камера включається в дійство і фіксує неймовірну віртуозність народного танцю одного з Дідухових синів (Іван Миколайчук). Вона немов і сама йде в танок, після чого знову зосереджується на постаті знесиленого переживаннями старого Дідуха, танець якого вже нагадує конвульсії і якого сини на руках відносять до хати.

Леонід Осика любив масові сцени, коли, як він казав, з’являється ледь вловимий момент «колективного відчування», а актор стає «згустком загальних настроїв і спільних відчуттів». Характерно, що у його фільмах, поставлених без Кваса, масових сцен відчутно поменшало.

«Часто кадри фільму видаються майже хронікальними, – ділився враженнями письменник Микола Бажан, – лише вгледівшись у них, бачиш, завдяки якій продуманості і рафінованості художнього мислення створюється це враження простоти і безпосередності».

 

ДМИТРО БІЛИЙ (1967) — письменник, історик, дослідник Кубані.

Народився у м. Макіївка на Донеччині (зараз – окупована територія) у родині вихідців з Кубані.

У 1989році  очолював молодіжне об’єднання Донецьке історико-етнографічне товариство «Курінь», створене на історичному факультеті Донецького Національного університету. В тому ж році закінчив з відзнакою історичний факультет цього вишу. Працював старшим викладачем на кафедрі Історії України в альма матер, згодом – завідував кафедрою історії та українознавства Донецького юридичного інституту, з 2010 по 2014 роки – професор кафедри українознавства.

В центрі уваги історика – українство Кубані. 1994 він захистив кандидатську дисертацію «Національно-культурний розвиток українців Кубані у 1921—1933 рр.», а 2010 року — докторську дисертацію «Українці Кубані у 1792—1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей»).

У 2014 році Дмитро Білий виїхав з окупованого Донецька, професор у Львівському державному університеті фізичної культури.

Крім викладацької та наукової роботи, Білий пише пригодницькі, детективно-історичні романи з містичним антуражем.

Роман «Басаврюк XX», присвячений подіям XX століття, з його виразною гоголівською алюзією, є, на думку рецензентів, однією з найвдаліших спроб авантюрно-містичного характеру в сучасній українській літературі. За цей твір Дмитро Білий став 2002 року лауреатом першої премії видавництва Смолоскип у номінації «Проза».

Цей роман увійшов до складу трилогії «Заложна душа», яка містить, крім однойменного роману, також роман «Чорне крило».

Також в доробку письменника романи «Козацький оберіг», «Шлях Срібного Яструба», збірка романів та повістей «Волонтер», роман «Кабінет доктора Калігуси».

 

ТЕТЯНА ТЕРЕН (1986) – журналістка, яка висвітлює літературний процес в Україні, кураторка книжкових проектів та літературних програм.

Народилася в селі Лютенські Будища на Полтавщині. 2008 року закінчила відділення журналістики Харківського національного університету ім. В. Каразіна.

У 2005-2008 була редакторкою в літературному журналі “Березіль”. З 2009-го до 2011 року вела авторську програму “Книжковий Кошик” на харківському каналі «А/ТВК». По тому працювала керівницею прес-офісу видавництва “Грані-Т”, редакторкою на 5 каналі, каналі “ТВі”, в інтернет-виданні “Українська правда. Культура” тощо. Дописувала у видання “Україна молода”, “День”, “Український тиждень”, “Високий замок”, Harper’s Bazaar.

Як кураторка співпрацювала з PinchukArtCentre, “Культурним Проектом” та фестивалем “Книжковий Арсенал”.

13 липня 2017 року за результатами конкурсного добору стала першою директоркою державної установи «Український інститут книги», проте 20 січня 2018 року Терен повідомила, що звільняється з посади через неможливість ефективної співпраці з Міністерством культури та непрозорий розподіл бюджету. 2018 року стала виконавчою директоркою Українського ПЕН.

Чи не найвідомішим проектом Тетяни Терен стала підготовлена разом з фотографом Олександром Хоменком антологія письменницьких голосів “RECвізити”. Це серія збірок інтерв’ю з українськими письменниками. У «Видавництві Старого Лева» вийшло три частини антології, героями якої стали Юрій Андрухович, Леся Воронина, Василь Голобородько, Лариса Денисенко, Анатолій Дімаров, Іван Дзюба, Іван Драч, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Ігор Калинець, Іван Малкович, Дмитро Павличко, Тарас Прохасько, Роман Іваничук, Юрій Винничук, Євгенія Кононенко, Василь Герасим’юк, Богдан Жолдак, Мар’яна Савка, Наталка Сняданко, Василь Шкляр та інші.

2018 року у видавництві Pabulum вийшла книга “Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою”, яку Тетяна Терен підготувала у співавторстві з театральним критиком Анною Липківською.

Остання на цей час робота Тетяни – «Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом»

 

Пом’янемо наших захисників від «русского міра»:

 

ГЕННАДІЙ САМУСЬ (1993-2016) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Краснопілля на Чернігівщині.  Навчався у Краснопільській ЗОШ, закінчив Конотопське ПТУ, здобув професію газоелектрозварювальника та автослюсаря. Займався боксом. Рано лишився сиротою, після смерті батьків проживав з сестрою Оленою.

2013 року проходив строкову службу у Василькові. Уклав контракт і продовжив службу у Броварах. згодом написав рапорт про направлення в зону бойових дій. Сержант зенітно-ракетного дивізіону, 96-та зенітна ракетна бригада; головний сержант батареї.

Пройшов 2 ротації на позиції «Зеніт» біля Донецького аеропорту (лютий-квітень та липень-вересень 2015) — у складі зведеного загону ВПС «Дика качка». В часі служби отримав звання молодшого сержанта, відзначений армійськими і військовими відзнаками. У березні 2015 року зазнав кульового поранення в ліву руку, після лікування повернувся до частини.

2 лютого 2016-го під час патрулювання території поблизу селища Спірне Артемівського району військовики підірвалися на «розтяжці». Геннадій загинув від чисельних уламкових поранень, ще 4 поранених доставлені до шпиталю у Сватове. Тоді ж загинув солдат Леонід Козороз.

 

ДМИТРО ШКАРБУН (1977-2014)— підполковник ЗСУ.

Народився у Вінниці. У 1994 році закінчив Введенську середню школу Чугуївського району Харківської області.

В 1998 році закінчив льотний факультет Харківського інституту льотчиків Військово-Повітряних Сил (нині — Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба), в 2005 році — Національний аерокосмічний університет імені М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут».

Військову службу проходив у 456-й бригаді транспортної авіації (село Гавришівка Вінницької області).

З травня 2014 року брав участь в АТО.

14 липня 2014 року військово-транспортний літак Ан-26 було збито над Луганщиною. З 8 осіб, які були на борту, загинуло двоє — Дмитро Шкарбун та майор Дмитро Майборода, один пілот потрапив у полон, згодом – 2 вересня його, разом з іще 8 військовими було звільнено.

Незалежне розслідування встановило, що літак було збито на висоті 6500 м зенітним ракетним комплексом «Бук» Збройних сил РФ з російської території.

Місяцем раніше, 14 червня 2014 року, за місяць до подій, відбулося збиття Іл-76 у Луганську. Тоді Іл-76 був підбитий при спробі заходу на посадку у Луганський аеропорт.

У липні 2014 року українські війська здійснювали спробу взяти під контроль українсько-російський кордон для припинення постачання зброї та особового складу з Російської Федерації. Для цього українські сили розтягнулися вузькою смугою вздовж кордону і потребували забезпечення провізією, пальним та боєприпасами. Все необхідне їм доставлялося також повітряним способом через десантування вантажів з парашутом.

Військовий транспортний літак Ан-26 прямував з водою, продуктами харчування для підрозділів Сухопутних військ ЗСУ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні у Краснодонському районі Луганської області.

Літак було збито приблизно за 5 км від російського кордону. Унаслідок влучання лівий двигун та електрообладнання відмовили. Частина екіпажу встигла десантуватись, поки командир екіпажу Дмитро Майборода продовжував керувати ураженим літаком, утримуючи його від зривання в штопор, разом із командиром на борту залишився Дмитро Шкарбун. Літак впав поблизу села Давидо-Микільське.

Обидва пілоти загинули, ціною власного життя вони відвели літак від населеного пункту, щоб не постраждало мирне населення.

Доля членів екіпажу, які десантувалися, склалася так: механіка (бортінженера) врятували та вивезли місцеві жителі. Ще чотирьох членів екіпажу було врятовано Хмельницьким спецназом під час спецоперації одразу після падіння літака.

 

СТАНИСЛАВ ОСАУЛЕНКО (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Синельникове на Дніпропетровщині. У Синельниківському професійному ліцеї здобув кваліфікацію електрогазозварника. Відслужив строкову службу в армії, з 2010 року працював на Придніпровській залізниці у вагонному депо Нижньодніпровськ-Вузол, ремонтував вагони.

З квітня 2014-го — заступник командира БМП, навідник-оператор 8-ї роти 3-го механізованого батальйону 93-ї Дніпропетровської ОМБр.

З квітня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.

27 серпня 2014 року група військовослужбовців на БМП, заступником командира – навідником-оператором якої був старший солдат Осауленко, виїхала з блок-посту на виклик про допомогу. В районі між містами Горлівка та Єнакієве Донецької області українські бійці потрапили у засідку терористів, їх атакували з трьох сторін. В ході бою заклинило пушку та заглух двигун БМП.

Старшому солдату Осауленко довелось вилізти з бойової машини та воювати піхотинцем. В ході бою він отримав вогнепальне поранення у пахвову область (від двох куль врятував бронежилет, але третя куля попала між пластинами). Товариші намагались врятувати старшого солдата Осауленко, надали йому першу медичну допомогу, перев’язали, зупиняли кров. Проте їх зусилля виявилися марними, і військовослужбовець помер на руках побратимів.

Без Станіслава лишились батьки, дружина та трирічний син.

 

ТАРАС ВИСЛОЦЬКИЙ (1970-2014) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився у м. Самбір на Львівщині. В училищі здобув професію закрійника верхнього одягу. Протягом 1988—1990 років пройшов строкову службу в лавах РА у Московській області. 1993 року одружився, виховали з дружиною доньку.

Від 1993 року — військовослужбовець інженерно-саперного батальйону 703-го інженерного полку. В зону бойових дій АТО вирушив 11 вересня 2014 року.

Загинув 30 вересня за 40 км від Донецька під час виконання службового завдання – помер у мобільному шпиталі від отриманих поранень.  Повідомлення про загибель з’явилося 2 жовтня.

Без Тараса лишились батьки, дружина, донька.

 

ОЛЕКСАНДР ШАПОВАЛ (1992 -2015) — капітан ЗСУ (посмертно).

Нраодився на Кіровоградщині. Закінчив школу у Черкасах. Вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Успішно склавши випускні іспити, у 2011 році вступив до Національної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного (м. Львів), на факультет аеромобільних військ та розвідки.

В 2012 році факультет було переведено до Одеської Військової академії. В 2014 році закінчив факультет високомобільних десантних військ та розвідки, отримав офіцерське звання — лейтенант, і був призначений для подальшого проходження військової служби на посаду командира взводу.

Проходив службу у 74-му окремому розвідувальному батальйоні, який другий рік брав участь в антитеррористичній операції на Сході України. Брав участь у обороні Донецького аеропорту.

Загинув 5 серпня 2015 р. разом з Віктором Росторопшою та Максимом Лянкою підірвавшись на фугасі поблизу села Карлівка (Мар’їнський район) Донецької області.

 

ВІТАЛІЙ ЛАВРЕНЧУК (1976-2014)— підполковник ЗСУ.

Народився у родині військовослужбовців у м. Грозний. У 1993 році Віталія було зараховано до військового училища в місті Кам’янець-Подільському. У 1996-му він звільнився в запас, а через рік був призваний на військову службу за контрактом.

Згодом продовжив навчання на військово-інженерному факультеті при Кам’янець-Подільському державному аграрно-технічному університеті, який закінчив у 1998 році. Після отримання диплома Віталій був зарахований у розпорядження начальника Генерального Штабу ЗСУ.

Закінчив Національний університет оборони України у місті Києві.

16 вересня 2014 року досвідчений кадровий офіцер, підполковник Управління оперативного командування «Північ» Збройних Сил України Віталій Лавренчук був направлений до зони АТО у складі оперативної групи штабу в секторі «М» на території Донецької області.

Лавренчук займався забезпеченням блок-постів, опорних пунктів і базових таборів інженерним обладнанням.

20 вересня під час виконання інженерних робіт на одному з блок-постів наших військових терористи обстрыляли з мінометів. В результаті кілька бійців зазнали поранень, а підполковника було вбито на місці.

Без Віталія залишилась батьки, дружина та двоє дітей.

 

РОМАН КРАКОВЕЦЬКИЙ (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Родом з Хмельниччини, зростав у м. Кривий Ріг, Був найстаршим у багатодітній родині. Активно займався плаванням та футболом, закінчив курси програмістів, автошколу. У політехнічному технікумі здобув професію помічника машиніста електровоза (пасажирське перевезення). Строкову службу пройшов у 2011—2012 роках у Президентському полку. Демобілізувавшись, у приватному підприємстві працював водієм.

Боронити Україну зголосивя добровольцем – солдат, стрілець-навідник 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

Під час проведення перевірки блокпостів у районі Амвросіївки (Донецька область) БРДМ підірвався на радіокерованому фугасі. Після вибуху встиг вивести БРДМ із зони обстрілу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада