Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.04.2020

25 квітня.

День на день не приходиться: сьогодні в огляді дуже багато загиблих захисників України.

А ще:

– перша українка-композитор;

– письменник, автор підліткових бестселерів совєтських часів;

– народна майстриня, яка володіла 300 техніками вишивання народів світу і створила школу української вишивки у Криму;

– шістдесятник, політв’язень, який ладен був бачити Україну хоч монархічною, хоч комуністичною – аби українською;

– наш сучасник, військовий лікар.


Підемо за хронологією.

 

СТЕФАНІЯ ТУРКЕВИЧ (1898-1977) — композиторка, піаністка і музикознавець. Офіційно визнана першою українською жінкою-композитором. У СРСР її твори було заборонено виконувати.

Народилася у Львові у родині священика, хорового диригента, та музичного критика Івана Емануїла Туркевича. Мати – Софія Кормош була талановитою піаністкою, акомпанувала молодій Соломії Крушельницькій.

Різнобічною і ґрунтовною була її музична освіта. Стефанія навчалася спершу у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Василя Барвінського, згодом у Відні у Вілема Курца і Єжи Лялевича. Після першої світової у Львівському університеті вивчала філософію, педагогіку і музикознавство, згодом вчилася у Консерваторії польського музичного товариства. У подальшому  вдосконалює майстерність у Відні та Берліну у найкращих музикантів і педагогів того часу.

У 1930 році їде до Праги, де навчалася композиції, 1934 року захистила дисертацію з музикознавства на тему: “Український елемент у творах П. Чайковського «», Н. Римського-Корсакова „Ніч перед Різдвом“ і порівняння їх з оперою Миколи Лисенка „Різдвяна Ніч“.

У 1935-1939 роках викладала гармонію й фортепіано у Вищому музичному інституті у Львові, а з 1939 року — в об’єднаній консерваторії.

У 1944 році, коли Червона армія наббижалася до Львова, Стефанія разом з чоловіком – Нарцизом Лукіяновичем, лікарем-психіатром і письменником –  виїхала до Відня, звідки згодом їхня родина переїхала до Великої Британії і оселилася у Кембріджі. Там композиторка пише багато творів, концертує, зокрема, влаштовує концерти в осередках української діаспори.

В її доробку симфонії та  балети, хорові та камерно-інструментальні твори.

Якість запису (підозрюю, що і виконання теж) посередня, але певне уявлення про творчість композиторки можна отримати: https://www.youtube.com/watch?v=puImxdI0pRg

 

Коли мій батько вчився у школі, то отримати у подарунок від учительки за успішне навчання книжку наступного героя – було великим щастям…

 

МИКОЛА ТРУБЛАЇНІ (1807-1941) – письменник, автор пригодницьких творів для молоді. Справжнє прізвище – Трублаєвський.

Народився в селі Вільшанка, нині Вінницької області у сім’ї. Родина жила небагато, тож батько змушений був облишити сім’ю та відправитися до Сибіру на заробітки. Хлопця виховували мати, яка вчителювала, і бабуся.

У 1915 році Микола пішов до Немирівської гімназії. Навчання не закінчив — у п’ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не дістався — впав з вагону поїзда і покалічив ноги. Після одужання повернувся до рідного села, де став комсомольським активістом — організовує хату-читальню, керує сільською самодіяльністю, в шістнадцять років завідує сільбудом.

У 1920—1922 роках навчається у Проскурівському реальному училищі, тоді ж починає писати. У вінницьких газетах з’являються його дописи про життя на селі.

1924 року сім’я переїжджає в тодішній райцентр Мястківку (нині с. Городківка), де Микола працює секретарем в клубі, за дорученням райкому комсомолу засновує у с. Черепівка комсомольський осередок, організовує хату-читальню, бібліотеку, гурток лікнепу.

У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» посилає Миколу на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. По закінченні він працює в редакції харківської газети «Вісті» та навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти.

Узимку 1927 року Микола як кореспондент «Вістей» вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом» публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха. Микола Трублаєвський разом з іншими українськими молодими письменниками, входив до літературної організації «Молодняк» (Харків).

Псевдонім Трублаїні з’явився після приїзду в 1927 році до Харкова робітників з Італії, яких супроводжував Микола. Вони замінили прізвище Трублаєвський на зручне для них «Трублаїні».

У 1930 році Трублаїні вирушає в експедицію на острів Врангеля в Арктиці, на криголамі «Ф. Літке». Оскільки місце журналіста в експедиції було вже зайняте, письменник опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним.  Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на північ», «„Ф.Літке“ — переможець криги». Згодом, у 1932 році, письменник знову відвідав, недивно, що люди Півночі, їхнє життя є темою багатьох книг Трублаїні, зокрема першого його великого твору — повісті «Лахтак».

У 1934—1936 роках Микола Трублаїні при Харківському палаці піонерів організував та очолив «Клуб юних дослідників Арктики», де працювали гуртки штурманів, льотчиків, зв’язківців, географів, топографів і геологів. 1936 року, при Харківському палаці піонерів, Микола Трублаїні організовує ще один клуб — «Клуб юних дослідників підводних глибин».

29 травня 1940 року Миколу Трублаїні приймають в члени ВКП (б) і незабаром призначають директором харківського філіалу видавництва «Радянський письменник».

Він був палким комуністом, бачив романтичне у більшовизмі й не помічав — чи вперто намагався не помічати — його кривавої, нелюдської суті. Трублаїні сам захоплювався романтикою далеких подорожей і незвіданих країв, його герої – веселі, щирі у дружбі, сильні та відважні, і при цьому привабливі своєю справжністю. Протягом кількох десятиліть вони ставали ідеалом для підлітків.

З перших днів німецько-радянської війни Микола Трублаїні — військовий кореспондент фронтової газети «Знамя Родины». Смертельно поранений у бою,, помер 4 жовтня 1941 року в санітарному потязі. Похований у братській могилі поблизу станції Ровеньки Луганської обл.

Трублаїні написав багато творів, осяяних романтикою подорожей і відкриттів. 9 збірок оповідань, кілька повістей, науково-фантастичний роман «Глибинний шлях».

На кіностудії ім. Довженка у 1963 р. знято фільм «Юнга зі шхуни «Колумб»» за повістю Трублаїні «Шхуна «Колумб».

 

ВІРА РОЇК (1911-2010) — вишивальниця, збирачка народних візерунків і технік вишивки, володіла більш ніж 300 техніками вишивання народів світу. Прожила майже сто років, вишила десятки тисяч виробів, провела 140 персональних виставок і організувала у Криму школу української вишивки.

Народилася в місті Лубни нині Полтавської області. Її батьками були Лідія Еразмівна Сосюрко (Яворська), художник-графік, та Сергій Онуфрійович Сосюрко, залізничний службовець.

Вишивати почала з раннього дитинства і, саме вишивки допомогли вижити їй з маленьким сином і старенькою матір’ю під час Другої світової війни та окупації. У перші місяці лихоліття вона потрапила під бомбардування, отримала контузію і важкі переломи кісток. Майже два роки була прикута до ліжка, але виміняні на хліб та інші продукти вишивки врятували її та родину від голодної смерті.

Інвалідність не стала на перешкоді вишивальному таланту Віри Роїк.  Вона навчилася вишивати лівою рукою.

У 1952 році Роїк переїхала до Криму і саме тут її талант художниці і педагога розкрився в повній мірі. За визнанням мистецтвознавців, вона створила справжню кримську школу української вишивки.

Її роботи прикрашають експозиції чотирьох десятків музеїв світу. Майстриня брала участь у понад 200 колективних виставках і майже півтори сотні персональних. Виставкову діяльність вона продовжувала ледь не до останніх днів свого життя, сама їздила зі своїми творами всією Україною і за кордон.

Своє вміння Віра Роїк передала внучці Аліні і правнучці Юлі, у 60-ті створила Музей народної творчості Криму і мріяла про створення у Сімферополі музею української вишивки, неодноразово зверталася з цією пропозицією і проханням до кримської і сімферопольської влади. У відповідь чула лише обіцянки.

 

ЮРІЙ  БАДЗЬО (1936-2018) — літературознавець, публіцист, учасник національно-демократичного руху в Україні від початку 1960-х років, політв’язень.

Народився в селі Копинівці, Мукачівського району Закарпатської області в багатодітній селянській родині. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. 1958—1961 — учитель, директор восьмирічної школи на Мукачівщині, член бюро райкому ЛКСМУ.

На початку 60-х  — аспірант, згодом молодший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Кандидатську дисертацію «Критерій правди в оцінці літературно-художнього твору» не захистив через переслідування.

1961—1964 — член Ради першого в Україні неформального об’єднання національно-демократичного напряму — Київського клубу творчої молоді. За участь у шевченківських вечорах та акції протесту проти політичних арештів під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у серпні 1965 Юрія Бадзьо звільнено з роботи та виключено з КПРС.

Впродовж 1965—1974 був безробітним, викладачем, коректором, редактором, вантажником. В 1972—1979 підготував працю «Право жити» про колоніальне становище України, рукопис якої (1400 сторінок) був викрадений з квартири.

За антирадянську пропаганду засуджено 12 грудня 1979 року на 7 років ув’язнення, яке відбував у таборі Дубравлагу в Мордовії. Ще 5 років — заслання в Республіці Саха. Через відмову писати клопотання про звільнення вийшов на волю лише 9 грудня 1988.

В останні роки совєтів працював завідувачем відділом Товариства української мови імені Т. Шевченка, 1990—1992 — голова Національної ради Демократичної партії України. З червня 1993 Працює науковим редактором в Інституті філософії НАН України.

Шлях цього діяча українського антитоталітарного опору великою мірою можна зрозуміти з легендарних спогадів його дружини, ще однієї видатної дисидентки – Світлани Кириченко.

Про погляди Бадзьо згадує диседент Володимир Яськов: «Я, здається, досить добре уявляв собі його політичний світогляд. Саме це є найважливішим для кожної людини: як вона бачить світ, чого прагне. Із чим бореться. У борні з російськістю та радянщиною проминуло все життя Юрія Бадзя.

Чи переміг він у цій боротьбі? І так, і ні.

З одного боку, він не просто дожив до втілення віковічної мрії усіх українців – створення (точніше – відновлення) власної держави. (Пишу “всіх українців” тому, що люди, які опиралися українській державності або торпедують її зараз – навіть якщо це україномовні громадяни України, – ніякі не українці. Так само, приміром, німецький громадянин, що марить про ісламізацію країни, в якій народився, і про заміну законодавства шаріатом, – ніякий не німець.)

З іншого боку – ця держава виявилася зовсім не такою, якою він хотів би її бачити.

Із розмов з Юрієм Васильовичем ще наприкінці 1980-х, ще до розпаду СРСР і задовго до виходу друком його головної праці “Право жити” (писалася в 1970-х, надрукована 1996 року) я добре затямив: Бадзьо мріяв про найголовніше: щоб Україна стала українською – в усіх відношеннях: мови, культури, ментальності… Навіть не так: щоб і друзі, і вороги, і самі українці усвідомили нарешті: не було ніякого “розгалуження” “єдиної давньоруської народності”. Українці, так само як білоруси і (пізніше) росіяни пройшли шляхом власного етногенезу. Мають власну історію. Яку в них вкрали.

Найбільше його гнітила ота крадіжка, отой грабунок, який розпочало Московське царство, продовжила Російська імперія і завершила імперія радянська: в України, в українців вкрали, відібрали їхню незалежність, мову, культуру, сітогляд. І повернути поцуплене Бадзьо був згоден на будь-яких засадах.

Ще до розпаду СРСР він говорив (свідчу) що ладен бачити Україну навіть комуністичною, аби українською. Так само у спогадах його дружини Світлани Кириченко можна знайти згадку про другорядність державного устрою (хай би навіть то була монархія) і про першорядність відродження українства в Україні».

 

Привітаємо з 55-річчям нашого сучасника, військового лікаря, який рятував захисників Україні під час запеклих боїв на Луганщині:

 

ВАЛЕРІЙ ПАСТЕРНАК (1965) — підполковник медичної служби ЗСУ.

У його родині були лікарі та військові. Валерій поєднав дві професії – став військовим лікарем.

У дитинстві хотів стати військовим пілотом. Тоді всі хлопці про це мріяли, – каже Валерій Пастернак. – Але батьки були проти. Тоді вирішив стати військовим лікарем, як мій дядько. Він розповідав мені багато цікавого про свою службу і роботу. Від цього віяло романтикою. Але військових лікарів в Україні не готували. Довелося їхати на навчання до Росії. Після закінчення військово-медичного факультету Горківського медичного інституту повернувся в Україну. Служив на Закарпатті. Наш військовий госпіталь розташовувався високо в горах. Там навіть народився мій син. Найближча лікарня знаходилася за багато кілометрів. Отож пологи прийняли у госпіталі.

Зараз Пастернак – старший ординатор хірургічного відділення Чернівецького військового шпиталю. 37 діб — з 24 липня 2014-го — надавав із своєю бригадою в луганському аеропорту, побував під обстрілами з «Градів». Вояку «Айдару» Сергію у Пандраку відтинати стегнову кістку довелося штик-ножем.

Про те, в яких умовах Валерій Пастернак і його колеги рятували поранених: https://censor.net.ua/resonance/310448/valeryi_pasternak_hrurg_scho_v_umovah_obstrlu_provv_amputatsyu_soldatskim_shtiknojem

 

Пом’янемо захисників Україні, які полягли у боротьбі з російською агресією.

 

І почнемо з вояка, який був розстріляний у днр-івському полоні недолюдком на прізвисько Моторла – після катувань.

 

ІГОР БРАНОВИЦЬКИЙ (1976-2015) — кулеметник 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади, захисник Донецького аеропорту.

Народився у Києві закінчив Київський технікум електронних приладів. Служив у складі українського миротворчого контингенту ООН в Анголі. Учасник Революції Гідності.

В АТО пішов добровольцем, з кінця серпня 2014 року проходив військові навчання під Житомиром, з жовтня перебував у зоні боїв.

Під час оборони аеропорту Донецька витягнув на собі двох поранених з нового терміналу (серед них старшина Анатолій Свирид) і повернувся назад — разом із «Сєвєром» та Василем Соколовським, де був захоплений у полон. За повідомленнями очевидців, після тортур і знущань у полоні над побратимами добровільно визнав себе кулеметником, якого розшукували бойовики.

Після катування був застрелений двома пострілами у голову російським терористом Павловим («Моторола»). У березні ідентифікований серед загиблих, яких вивезли з Донецька.

4 червня 2015 року нагороджений першою нагородою Ордена «Народний Герой України» (посмертно).

Більше про обставини, за яких Ігор Брановицький потрапив у полон, що йому довелося пережити і як його шукали:   https://life.pravda.com.ua/society/2015/04/23/192891/

 

Коли хтось казатиме, як це роблять деякі наші мітці, що Донбас – то не Україна, то згадаймо і нагадаймо:

 

ОЛЕКСАНДР СУХІНІН (1972-2017) — сержант ЗСУ.

Родом із Макіївки, що поблизу Донецька. З початком російської агресії пішов боронити рідний край. Служив добровольцем у батальйоні “Донбас”. За три роки воював у різних підрозділах, згодом підписав контракт зі Збройними силами.

“Він залишив територію, яка була окупована – Макіївку. Він не прийняв “русский мір”, пішов на захист держави. Він говорив: “Буду на війні стільки, доки не зайду додому вільно”, – пригадує побратим загиблого Сергій Недашківський.

Але не судилося. Макїївка і досі окупована, а Олександр загинув – 23 листопада 2017 року з у ході восьмигодинного бойового зіткнення в районі Бахмутської траси. Він зазнав несумісних з життям поранень живота.

Похований у Дніпрі на Краснопільському цвинтарі.

Без Олександра лишились дружина, дорослі дочка та син – живуть у Києві.

 

ОЛЕГ МАТЛАК (1987-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Жовті Води Дніпропетровської області. Закінчив жовтоводське ВПУ № 70, за спеціальністю «електрогазозварник». Працював за професією. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ.

У квітні 2015 року мобілізований, старший солдат, командир бойової машини—командир відділення 2-го взводу 2-ї мотопіхотної роти, 40-ва окрема артилерійська бригада.

26 серпня 2015 року загинув від смертельного поранення внаслідок обстрілу терористами з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка Волноваського району — снаряд влучив у бліндаж, загинуло 4 бійців — Олег Середюк, Олександр Гуменюк, Валерій Головко й Олег Матлак.

Лишилися батьки, дружина та донька.

 

ДМИТРО КОРЯК (1989-2015) — український громадський та військовий діяч. Вояк полку «Азов».

Народився в Миргороді Полтавської області. 2011 року закінчив електромеханічний факультет ПНТУ ім. Юрія Кондратюка за спеціальністю «технологія машинобудування», працював на будівництві.

З 3 грудня 2013-го року і до кінця Революції гідності перебував у Києві на Майдані, зокрема під час трагічних подій на Банковій та Інститутській. Був учасником Полтавського Майдану. Прихильник ВО «Свобода».

Із серпня 2014 року увійшов до лав добровольців полку спеціального призначення «Азов». Загинув від осколкових поранень отриманих 11 лютого 2015 року під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханка Новоазовського району Донецької області. За кілька днів до загибелі було записане його інтерв’ю для документального проекту Вавилон’13.

 

ВЛАДИСЛАВ ВЕЛИВОК (1980-2014) — підполковник ЗСУ.

Народився в Миколаєві. Закінчив Одеський інститут Сухопутних військ (факультет РАО) у 2002 році. Проживав у Яворові, Львівська область. Підполковник, заступник командира бригади з озброєння 24-ї окремої механізованої бригади.

На передовій з перших днів війни. Загинув у бою в районі селища Хрящувате під Луганськом — рятуючи побратимів, під обстрілом артилерії вивозив поранених, осколки «Града» влучили в «Урал» підполковника.

Залишилась батько, дружина та двоє дітей, брат.

 

ІГОР РОЗЛУЦЬКИЙ (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Турка, Львівська область. Вивчився на спеціальність автослюсаря. Коли йому було 13 років, батько полишив родину, дітьми опікувалася мама Дарія Павлівна. Ігор намагався самостійно, працював в охороні, на автомийці, останнім часом — вантажником у мережі магазинів «Сільпо». Однак не переставав мріяти стати військовим.

В травні 2013 року Ігоря забрали на строкову службу до військових частин, згодом в Ужгород у медичну роту. У вересні 2013 року він підписав контракт на 3 роки.

24 липня 2014-го вирушив у зону бойових дій, водій-санітар, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

Ніс службу на блокпосту під Станицею Луганською. 19 листопада 2014-го загинув під час виконання бойового завдання в районі Станиці. В довідці про загибель причиною смерті вказане травматичне руйнування голови танком Т-64.

 

РОМАН БУБЛІЄНКО (1993-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в смт Володарка. Вивчився за спеціальністю «газоелектрозварювальник», працював за фахом.

24 січня 2012 призваний на строкову службу, яку проходив у військовій частині ВМС ЗСУ у Севастополі. Повернувшись з армії, одружився. Захоплювався рибальством, любив готувати, добре малював.

Вже під час війни, 15 вересня 2016 вступив на військову службу за контрактом. Служив гранатометником, командиром відділення — командиром бойової машини 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр.

З осені 2016  – в АТО, в районі Авдіївки, тримав оборону на позиції «Шахта» між Авдіївкою та окупованим Спартаком (вентиляційний ствол шахти «Бутівка-Донецька»).

Загинув 1 лютого 2017 року від чисельних осколкових поранень внаслідок артилерійського обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями з РСЗВ «Град».

Залишилися батьки, сестра, дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР ЗЮЗЬ (1948-2014) — вояк батальйону «Айдар», лейтенант запасу.

Закінчив школу, машинобудівельний технікум. Пройшов строкову службу у повітрянодесантних військах. По демобілізації працював на заводі «Південгідромаш». В середині 1990-х, коли підприємства стали закривати, зайнявся постачанням продуктів харчування. Проживав в селі Осипенко Бердянського району, де мешкали його дідусь й бабуся. Працював ковалем в колгоспі, майстром в СПТУ. З 2010 року — активіст ВО «Свобода».

Під час Революції Гідності брав участь у Бердянській самообороні. В часі війни не міг сидіти вдома, доброволець. 10 липня вирушив до війська, в складі 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», призначили командиром відділення, псевдо «Дід».

14 серпня 2014 року під Хрящуватим на український підрозділ наступало 8 танків терористів, 2 з них було підбито, решта відійшли в сторону. Командир батальйону та заступник були поранені. Володимир Зюзь при відході основної групи лишився прикривати. Після того терористи здійснили залп із «Граду». При виконанні бойового завдання загинули 8 айдарівців, зокрема Володимир Зюзь.

 

ДМИТРО АКІМОВ (1991-2014) — старший солдат ЗСУ. Старший стрілець, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Народився у Дніпропетровську. З квітня 2014 року Дмитро Акімов перебував у зоні АТО.

Загинув під час потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських військ та одночасної атаки із засідки — на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська.

Залишились батьки, дружина (побралися в липні 2014-го) та дочка, яка народилася вже після загибелі батька.

 

ВІЛЬГЕЛЬМ ШТОЛЦЕЛЬ (1992-2014) — прикордонник.

Народився в місті Мукачево. Закінчив у 2013 році Ужгородський національний університет за кваліфікацією фахівця з розробки та тестування програмного забезпечення.

Коли почався Евромайдан він шкодував, що не може захистити свою країну. Постійно повторював: “Краще б там помер з іншими хлопцями…ніж житиму пустим життям…так нічого й не зробивши “. На Майдані все стихло, а Вільгельм 11 квітня 2014 став курсантом 7-ї навчальної групи 3 відділу підготовки молодших спеціалістів Навчального центру Державної прикордонної служби України в Оршанці. Склав присягу 30 квітня. Не пройшло й двох місяців, як Вільгельм добровільно пішов на війну. Мати загиблого не знала про цей вчинок.

10 липня син привітав свого батька з днем народження по телефону, а вночі загинув.

11 липня 2014 року позиції опорного пункту українських сил біля Зеленопілля, де розмістилися підрозділи 24-ї механізованої, 72-ї механізованої, 79-ї аеромобільної бригад і мотоманеврена група прикордонників в Луганській області, були обстріляні з установки «Град» приблизно о 4:30 ранку.

Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом подібні обстріли стали систематичними.

 

ІГОР ЄМЕЛЬЯНЕНКО (1989-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Саксагань, Дніпропетровська область.

У часі війни — гранатометник, 93-тя бригада. 21 серпня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій.

 

ОЛЕГ УГРИНОВИЧ (1977-2015) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Зеленче, Хмельницька область. Зростав і мешкав у місті Дунаївці.

30 січня 2015 року призваний за мобілізацією, молодший лейтенант, розвідник взводу розвідки 2-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 12 червня 2015 року в районі Донецького аеропорту під час виконання бойового завдання. Військовики їхали з села Водяне до селища Опитне (Ясинуватський район), їхній БТР підірвався на протитанковій міні, машина згоріла. Тоді ж загинули старший лейтенант Олександр Цисар та солдат Степан Загребельний, ще 5 бійців потрапили до шпиталю.

Без сина лишилась мама.

 

СЕРГІЙ ОНЧУРОВ (1992-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Джанкой, Крим.  2009 році закінчив Кримський республіканський інтернат-ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, Алушта; з того ж року в лавах ЗСУ. 2013 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «управління діями підрозділів механізованих військ». З 2013 року — лейтенант, командир взводу 28-ї ОМБр.

Загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Ураган» в районі Кутейникове — Старобешеве. Офіцер прикрив собою солдата і врятував йому життя, сам загинув.

Похований 28 серпня в місті Джанкой. Без Сергія лишились батьки, дружина Олена.

 

ВОЛОДИМИР ОЗНАМЕЦЬ (1974-2014) — прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Ногачівка, Хмельницька область. Здобув медичну освіту в місті Антрацит Луганської області. Після строкової служби лишився в армії, служив прапорщиком у Славуті, звільнився в запас після розформування частини. В серпні 2014-го мобілізований, санітарний інструктор, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

Ніс службу на першій лінії оборони під Дебальцевим. Сам будував окопи, обладнав польовий медичний пункт у бліндажі. У своєму підрозділі був і санітаром і хірургом. Волонтери надсилали йому медичні препарати.

7 жовтня військовики перевозили поранених «Уралом» з червоним хрестом та розпізнавальними знаками медичної служби в госпіталь Артемівська. Зворотною дорогою потрапили під обстріл проросійських терористів із засідки. Володимир зазнав поранень в голову та груди, від яких помер.

Без Володимира лишились батьки і брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада