Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

25 червня.

Почнемо з вшанування пам’яті генерала, від якого залежала доля Євромайдану. Отримавши злочинний наказ вивести армію проти протестувальників, він відмовився його виконувати і подав у відставку.  Хто знає, чим би все завершилось, якби на його місці була інакша людина – віддана не народу України, а особисто Януковичу…

Далі в огляді:

  • архітектор, за чиїм проектом побудовано Львівський залізничний вокзал;
  • історик, дослідник козаччини;
  • поет, який народився під Донецьком, а зажив слави в США;
  • скульптор, автор пам1ятника Шевченку у Лушганську;
  • перекладач, завдяки якому українською мовою стали доступні твори десятків видатних німецьких письменників, зокрема Гессе, Кафки, Манна, Ремарка, Брехта, а також німецькомовні творі Ольги Кобилянської;
  • режисер-аніматор, автор «Капітошки» та інших популярних мультфільмів;
  • дисидент, син відомої учасниці українського руху опору незламної «козацької матері» Оксани Мешко;
  • режисер, засновник театру «Воскресіння» та кінофестивалю «Золотий лев»;
  • відомий відеоблогер, який робить для знешкодження російської пропаганди, напевне, більше, ніж робив Мінстець.

А також пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі проти російської збройної агресії.


Отже, перший герой сьогоднішнього огляду – людина, що відмовилася воювати проти свого народу:

 

ГЕНАДІЙ ВОРОБЙОВ (1961-2017) — генерал-полковник. З 2009 року по 17 січня 2014 року — Командувач Сухопутних військ ЗСУ. З 16 лютого 2014 року перший заступник начальника Генштабу. З 21 травня 2016 — т.в.о. начальника та начальник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

Народився в місті Ахалкалакі в Грузинський РСР. 1982 року закінчив Київське вище загальновійськове командне училище ім. М.Фрунзе.

Офіцерську службу розпочав командиром мотострілецького взводу в Забайкальському військовому окрузі. З 1984 до 1990 рік службу проходив на посадах командира розвідувального взводу, командира мотострілецької роти, начальника штабу — заступника командира мотострілецького батальйону у військових частинах Забайкальського військового округу та Групи радянських військ у Німеччині.

1993 року закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе, служив на високих керівних посадах в ЗСУ. 2004 року закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня Національної академії оборони України.

Командував 13-м армійським корпусом  Західного оперативного командування Сухопутних військ ЗСУ, генерал-лейтенант (2005).

З травня 2006 по листопад 2009 року — перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ, генерал-полковник (2007).

З 18 листопада 2009 року по 17 січня 2014 року — командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. Подав у відставку, отримавши наказ вивести армію проти учасників Майдану. А саме таким чином, фактично розв’язавши справжню громадянську війну, режим Януковича замірявся розправитися з учасниками протестів. Офіцерська честь Генадія Воробйова стала фактором, який вплинув на перебіг історії.

У 2014 році був призначений першим заступником начальника Генерального штабу. Але вже наприкінці того ж року генерала Воробйова звільнили згідно закону про люстрацію. Мовляв, займав високу посаду в часи Януковича. Але вже  28 січня 2015 він був відновлений на посаді Президентом України згідно поправок, внесених Верховною Радою.

«Воробйов першим на чолі групи офіцерів Генштабу виїхав під Слов’янськ у 2014 році, це він організував перший штаб АТО під Ізюмом, і давав перші, найважливіші накази, і своїм авторитетом відновлював армію і змушував її воювати. Іноді всупереч прямого саботажу генералів і офіцерів, схильних російському впливу. Це не означає, що Воробйов у всьому діяв безпомилково, але це професіонал. Зараз важко зрозуміти, чому Воробйова не призначили начальником Генштабу. Він користувався і користується величезним авторитетом серед військових», – писав про генерала журналіст Юрій Бутусов.

Підтвердженням його слів є те, що під повідомленням про смерть Воробйова у ФБ з’явилися десятки коментарів військовиків, які мали з ним справу в АТО – і усі вони були сповнені поваги.

У вересні 2014 року саме Воробйов став в. о. командувача військами АТО на час слідчих дій щодо генерала Муженка стосовно обставин «Іловайського котла».

За даними того ж таки Бутусова, пізніше начальник Генштабу ЗСУ Муженко позбавив свого першого заступника реальних повноважень, тому Воробйов залишив систему Генштабу та перейшов у структуру Міноборони, очоливши Національну академію оборони.

З 21 травня 2016 року — на чолі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

Раптово помер через серцевий напад у власному кабінети 11 лютого 2017 року.

 

А тепер повернімося у минувшину, і поступово наближатимемося звідти до наших часів.

 

ВЛАДИСЛАВ САДЛОВСЬКИЙ (1869-1940) — архітектор, дизайнер, педагог. Автор ряду львівських споруд у стилі сецесії. Найвідоміша споруда – Львівський  залізничний вокзал.

Народився в родині архітектора Віктора Садловського та Марії з Равських, що походила з родини львівських архітекторів. Закінчив реальну школу у Львові. Навчався у Львівській, а згодом у Віденській політехніці, де пізніше, був асистентом на кафедрі ручного та орнаментального рисунку в Отто Грубера.

1897 року у Львові отримав диплом інженера. Від 1 січня 1900 року — член Політехнічного товариства у Львові. Викладав рисунок у Державній промисловій школі у Львові. Від 1911 року викладав у Львівській політехніці, де був професором до 1934 року, очолював кафедру ручного та орнаментального рисунку. У 1916—1918 роках був деканом архітектурного факультету.

Автор ряду сецесійних споруд у Львові та за його межами, проєктував також інтер’єри предмети повсякденного вжитку.

Найвідоміша його робота  –  залізничний вокзал у Львові, споруджений у 1899—1904 роках із застосуванням новітніх на той час залізобетонних конструкцій. Перон перекрито двопрогоновим стальним дебаркадером, спроектованим Садловським у співавторстві з інженером Едмундом Зеленевським. До проектування інтер’єрів окрім Садловського долучилися відомі архітектори та живописці, такі як Альфред Захаревич, Тадеуш Обмінський, Йозеф Балла. Фасад оздоблений скульптурами Антона Попеля та Петра Війтовича.

Також Садловський спроектував  чимало приватних будівель:

-віллу художника Розвадовського на вулиці Котляревського, 27 у Львові. Дім, майже позбавлений декору, має сміливу, виразно асиметричну просторову композицію.

-прибутковий дім банкіра Міхала Стоффа на нинішній вулиці Руставелі, 8-8а. у Львові

-палац Антонія Скшинського в Журавному.

Садловському також належить проект нової будівлі львівської Промислової школи у стилі пізньої сецесії, на вулиці Снопківській, 47.

 

ІВАН КРИП’ЯКЕВИЧ (1886-1967) —історик, академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН України. Автор великої кількості наукових досліджень про українську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників з історії України.

Народився у Львові у сім’ї священика УГКЦ о. Петра Франца Крип’якевича. Навчався в гімназії з польською мовою викладання. Єдиний предмет українською — уроки греко-католицької релігії — викладав його батько. Також батько вів у сина надобов’язкові уроки української мови.

Згодом навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, стояв на поміркованих позиціях, займався культурно-освітньою діяльністю.

Від 1905 року почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка — «Записки НТШ». 1908 року організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом Михайла Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів. Втім, з час став на позиції державницької історичної школи.

1911 року захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові, пізніше — в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» тощо.

У 1918—1919 роках — приват-доцент Кам’янець-Подільського державного українського університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою.

У 1921—1924 роках — професор Львівського (таємного) Українського Університету, в 1934—39 рр. викладав історію України в Богословській Академії у Львові (нині Український католицький університет (УКУ)), тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (від 1920-го був секретарем історичної секції, 1924 редагував «Записки НТШ», від 1934 — голова історичної секції).

Від жовтня 1939 року Крип’якевич — завідувач кафедри історії України, професор (від 1941 року) Львівського університету.

У роки нацистської окупації працював редактором наукових видань «Українського видавництва» у Львові.

Після війни, за часів совєтської окупації, був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. 1946 року Іван Крип’якевич разом із частиною львівських науковців депортований до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. За два роки дістав можливість повернутися до Львова і 1951 року очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953—1962 роках був директором цього інституту. 18 листопада 1958 обраний дійсним членом АН УРСР. У жовтні 1961 професор Крип’якевич указом Президії ВР УРСР удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки УРСР.

Основні праці Крип’якевич написав до Найважливіші історичні праці Крип’якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925—1931).

Крип’якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія», 1923); археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури», 1937); численних науково-популярних нарисів з історії України: «Історія України» (1920), «Велика історія України» (1935), «Запорозьке Військо» (ч. ІІ з «Історії українського війська», 1936); та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України: Repеtitorium для вищих класів середніх шкіл та вчительських курсів» (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932, перевидання 1991 р.) та інші.

 

ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ (1925-2006) —поет, громадсько-політичний діяч на еміграції. керівник української редакції радіостанції «Голос Америки» (до 1998 р.).

Народився на Донеччині, містечком теперішнім містом Моспине. Школі закінчив у Донецьку.

У часи Другої світової війни доля закинула Володимира спочатку до Німеччини (його  вивезли туди на роботу німецькі окупанти). Пізніше бажання побачити світ привело майбутнього поета до Австралії і США. Там він працював на різних роботах, здобув вищу освіту, досконало опанував англійську мову. Одружився з киянкою Галиною Білик.

П’ятнадцять років (до 1999 р.) керував українським відділом радіостанції «Voice of America» («Голос Америки»), інформуючи слухачів в Україні про події в Сполучених Штатах, у світі та розповідаючи західній аудиторії про життя українців.

Відомим як поет Біляїв став з початку сімдесятих років, коли вийшла перша збірка його поезій «Поліття». А вже з виданням другої книжки «По той бік щастя» (1979) українська літературна громадськість Америки вшанувала талант поета званням лауреата Української Могилянської Академії Наук.

Своє естетичне кредо він сформулював так: «В добу індустрії, комерціалізації і надзвичайного розвитку науки поезія в житті переважаючої кількості моїх сучасників є чимось несуттєвим. На мою думку, скільки б добра і користі не приносили три основні компоненти нашої доби — поезія назавжди залишиться непідкупним літописом духовного стану людства в цілому і кожного народу зокрема».

 

Літературознавець Григорій Костюк назвав творчість Біляїва «поезією, проникнутою ідеєю». В час, коли він став входити в літературне життя, багато поетів у своїх експериментах відривалися від реальності, надаючи художньому слову роль «поезії для поетів», тобто для обраних. Біляїв пішов своїм шляхом, поставивши за мету творити «літопис духовного стану народу», українського народу, який піднявся у XX ст. виборювати свободу і незалежність.

Збірка вибраних творів Біляєва «Осіння обнова» була видана 2001 р. на батьківщині письменника, у Донецьку у видавництві «Східний видавничий дім» та Український культурологічний центр. Вона містить у собі найкращі, на думку автора, твори минулих літ, а також ті, що написані в останні роки. Згодом побачили світ його книги «На неокраянім крилі» (2003), «Доля і шлях» (2005).

12 лютого 2006 року Володимир Іванович помер і похований у штаті Флорида (США).

«Грамота за професійні досягнення» від керівництва «Голосу Америки» (1998 р.) за підписом Евелін С. Ліберман Директора Голосу Америки”

Познайомитися з віршами Володимира Біляїва можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=151&type=tvorch

Ось, для прикладу:

 

ОСІННЯ ОБНОВА

Терпкий,  неначе  тютюновий,

На  пальцях  запах  хризантем…

Пора  осінньої  обнови  —

Вже  час  нових  шукати  тем.

 

І  ти  від  свіжих  слів  пахучих

Немов  би  раптом  захмелів  —

Вони  вилонюються  з  гущі

Давно  вже  звиклих  стертих  слів.

 

І  вірш,  твоя,  поете,  мрія,

Тоді  народжується  вмить,

І  слово  барвами  яскріє

І  ароматами  пахтить!

 

А  так  було,  що  назву  квітки,

Яку  ти  бачив  у  садах,

Немов  морфологічну  клітку

Вивчав  у  школі  по  складах.

 

Тобі  ж  тепер  вона  в  цвітінні

У  чаші  приквіток  своїх  –

Як  спалах  між  вечірніх  тіней,

Як  чийсь  давно  забутий  сміх…

 

Твій  розум  знає  й  серце  тужить:

Твоя,  поете,  в  тім  біда,

Що  й  вірш  про  квітку,  милий  друже,

Лиш  квітки  відбитка  бліда.

 

 

ІВАН ЧУМАК (1926-2004 року) – скульптор, автор пам’ятника Тарасу Шевченку у Луанську.

Народився в Олексіївці на Донеччині, закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працював у Лугнську.

За меморіальний комплекс «Вічний вогонь» отримав Шевченківську премію.

В 1996 році у Луганську було встановлено створений ним пам’ятник Тарасові Шевченку.

Про те, з якими труднощами довелося зіткнутися при встановленні цього монумента можна почитати тут: https://web.archive.org/web/20090217153312/http://kobzar.info/today/articles/2003/04/11/663.html

 

ЄВГЕН ПОПОВИЧ (1930-2007) — перекладач німецьких авторів.

Народився в селі Межиріч Черкаської області. Закінчив Канівське педагогічне училище, Київський університет (1956). За фахом — філолог-германіст.

Працював журналістом, редактором та старшим редактором видавництва «Веселка». З 1967 року — на перекладацькій роботі. Перекладав українською прозові твори німецькомовних письменників, німецькомовні твори Ольги Кобилянської.

Дев’ять видатних романів ХХ ст. Г. Белля, М. Вальзера, Г. Гессе, М.  фон дер Грюна, Ф. Кафки, Е. М. Ремарка, Й. Рота, М. Фріша, Е. Юнгера, перекладені Євгеном Поповичем, було опубліковано у 1960—1977 роках на сторінках журналу «Всесвіт».

Також перекладав Гофмана, Цвейга, Томаса Манна, Вайсенборна, Гете, Гейне, Брехта, Фіхте, Дюрренматта та багато інших.

Дуже цікаві спогади про Євгна Поповича: http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/569/41/

 

БОРИС ХРАНЕВИЧ (1930-1996) — аніматор, сценарист, режисер.

Працював на студії «Київнаукфільмі». Як аніматор брав участь у створенні багатьох відомих мультфільмів, зокрема «Микита Кожум’яка», «Як козаки куліш варили», «Пригоди козака Енея».

В режисерському доробку Храневича тежчимало полуярних мультфільмів, наприклад: «Котигорошко», «Капітошка», «Про великих та маленьких».

 

ОЛЕКСАНР СЕРГІЄНКО (1932-2016) — громадський діяч, шістдесятник, плітв’язень. Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Син учасниці українського руху опору, відомої дисидентки Оксани Мешко.

Олесь мав дві освіти – інженерну та медичну. У 1965 р. увійшов до оргкомітету постійно діючого диспуту з питань української мови та культури, діяльність якого була припинена репресивними методами. 28.05.1966, за спробу потрапити на міський вечір пам’яті І. Франка, разом з М. Холодним заарештований на 15 діб і, як наслідок, 1967 р. виключений з медінституту.

Працював мистцем-реставратором, інженером-механіком, учителем креслення у Києві — там, де міг влаштуватися на роботу, бо за «антирадянську діяльність» йому не давали нормально працювати; в 1960-х pp. — учасник протестних акцій проти переслідувань діячів української культури.

1972 засуджений на 7 років таборів і 3 роки заслання, перебував у Пермських таборах; 1973 додатково засуджений на 3-річне ув’язнення у Володимирській в’язниці.

На початку 90 рр. активно включився в національні-політичні рухи. Очолював Українську Християнсько-Демократичну партію, займався питаннями освіти, будучи депутатом Київської міської ради 1994—1998 рр.скликання, працював в комітеті з освіти. В 1994 році, (у віці 62 років) здобув ступінь магістра державного управління і самоврядування в ІДУС (тепер НАДу при Президенті України).

Більше про Олеся Сергієнка можна дізнатися тут: http://www.istpravda.com.ua/short/2016/10/3/149222/

 

ЯРОСЛАВ ФЕДОРИШИН (1955-2020) — театральний діяч, режисер, актор. Засновник та художній керівник Львівського академічного духовного театру «Воскресіння», директор Міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев».

Народився в Хабаровському краї Росії, куди були вивезені його батьки. У 1961 році з батьками переїхав у рідне село батька — Надіїв, Івано-Франківської області. Тут закінчив школу. Навчався у Харківському інституті мистецтв.

У 1976 році, після закінчення театрального інституту, приїхав у Львів де став актором Львівського ТЮГу.

1990 року Ярослав Федоришин закінчив Московський інститут театрального мистецтва, навчався у класі Анатолія Ефроса. Цього ж року створив театр «Воскресіння» у Львові.

А незабаром започаткував Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев».

Навіть якщо ви не театрал (от як я, приміром), все одно інтерв’ю з режисером будуть вам цікавими – бо вони не так про театр, як про життя, нашу історію та  властивості людей:  https://rozmova.wordpress.com/2018/10/01/yaroslav-fedoryshyn/ ,

https://zik.ua/news/2017/05/14/yaroslav_fedoryshyn_u_teatri_nam_zavazhaie_dosvid_1094921

 

Привітаємо з днем народження людину, яка робила і робить для інформаційного спротиву «русскому міру» більше, ніж увесь Мінстець та йому подібні інституції:

 

АНДРІЙ СЕРЕБРЯНСЬКИЙ (1980) — відеблогер відомий як Андрій Луганський. Волонтер, телеведучий.

Народився у Луганську, отримав диплом магістра (з відзнакою) університет ім. В. Даля за спеціальністю «Підйомно-транспортні будівельні та дорожні машини).

2014 року переїхав з сім’єю з Луганська до Одеси через російську агресію та окупацію рідного міста.

2002—2018 — працював на різних посадах у торгівлі. Відеоблогерською діяльністю займається з 2017 року, викриваючи російську пропаганду та демонструючи обличчя реальних російських «ватників».

Разом з Андрієм Полтавою з 2018 року веде програму «ВАТА ШОУ» на телеканалі Прямий.

Сторінка в ФБ: Андрей Луганский  (дуже раджу підписатися)

Дивитися Андрія Луганського в Ютубі (хоча це й російськомовний продукт, але він того вартий):

https://www.youtube.com/channel/UCRzL8jf39oEWyrPnjmhBa2w

та https://www.youtube.com/channel/UCWParBCQ4W46CDNAxA5IXFg

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя у боротьбі проти російської агресії:

 

ЄВГЕН ВОЛОСЕВИЧ (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Кропивня на Житомирщині.

У часі війни — військовослужбовець 30-ї ОМБр, водій. Проходив службу в першій бригадно-тактичній групі, в складі підрозділу потрапив у оточення під Степанівкою. Вночі проти 13 серпня командування прийняло рішення виходити з оточення, в колоні було три машини з 13 військовиками, Євген вів першу.

 

Останній раз виходив на зв’язок 12 серпня. Колона техніки рухалася із села Велика Шишівка (Шахтарський район) до Малої Шишівки (Амвросіївський район). Автомобіль «Фольксваген», в якому їхав військовик з ще трьома вояками, потрапив під обстріл російських «Градів». Три військовики зазнали поранень, трьох полонили, двоє вважалися зниклими безвісти — свідчив майор Олег Рой.

Євген перебував в списку зниклих безвісти. Ідентифікований серед загиблих.

Лишились батьки, брат, дружина, маленька донька, яка народилася за кілька тижнів після загибелі Євгена

 

ОЛЕКСІЙ ФЕДОРЧЕНКО (1982-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Пересипки на Сумщині. З юних років захоплювався полюванням та рибальством. Закінчивши дев’ять класів, вирішив не продовжувати навчання, а відразу поїхати на заробітки, щоб підтримати своїх близьких.

У травні 2002 був призваний на строкову військову службу, служив снайпером розвідки спеціального призначення. Повернувшись додому, одружився. Деякий час працював єгером, що дуже йому подобалось, але коли народилась донька, — поїхав на заробітки до Києва. Після розлучення мешкав у селі Клепали у батьків.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 4 серпня 2014. Старший солдат, снайпер 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр, с. Клугино-Башкирівка, Харківська область.

Після місяця навчань на Харківщині, у вересні 2014 в складі 2-го батальйону бригади відправлений ​​в зону АТО, де ніс службу на крайньому блокпосту «Фасад», — на мосту через Сіверський Донець на в’їзді до міста Щастя зі сторони Луганська.

5 квітня 2015 30 бойовики окупаційних корпусів з боку піщаного кар’єру (с. Весела Гора) обстріляли з протитанкового керованого комплексу (ПТРК) взводний опорний пункт «Фасад». В результаті влучення ракети в мінний шлагбаум (міни прив’язані одна до одної, щоб перегородити дорогу) стався вибух з детонацією протитанкових мін ТМ-62. Четверо військовослужбовців, які перебували в автомобілі ВАЗ-2109 поряд із місцем вибуху, загинули.

Без Олексія залишилися батьки, сестра та донька.

 

МИКОЛА МАЖУГА (1981-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Кривому Розі. Рано втратив батька. Здобув професію газозварника, працював за професією в Європі.

У часі війни — снайпер, 2-й взвод окремої роти снайперів, 17-та окрема танкова бригада. Від рідних приховував свою участь в операціях.

3 лютого 2015 помер у харківському госпіталі від поранень, котрих зазнав 29 січня під час виходу колони з Дебальцевого.

Без Миколи лишились мама, сестра та двоє братів.

 

ОЛЕКСАНДР ІГНАТОВ (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Володимирівка, Миколаївська область. Проживав у місті Кривій Ріг, де 2009 року закінчив 9 класів, а згодом здобув спеціальність «машиніст бульдозера, скрепера, грейдера». Протягом 2012—2013 років проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ — у 169-му навчальному центрі. Демобілізувавшись, працював машиністом екскаватора на підприємстві у Кривому Розі.

14 серпня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ, механік-водій саперного взводу 53-ї ОМБр. З осені 2014-го брав участь у бойових діях проти російсько-терористичних угрупувань на Донбасі.

23 травня 2015 року зазнав важкого поранення у голову від кулі снайпера поблизу Станиці Луганської. Олександра було доставлено до київського шпиталю. Лікарі боролися за його життя, проте їхні зусилля виявилися марними. 16 серпня він помер від поранення.

 

ВОЛОДИМИР БЛАЖКО (1982-2014) — прапорщик Державної прикордонної служби України.

Народився 25 червня 1982 року в місті Могилеві-Подільському Вінницької області.

Інспектор прикордонної служби відділення інспекторів мобільної прикордонної застави «Могилів-Подільський» 24-го прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Загинув зі ще трьома прикордонниками 27 липня 2014 року в секторі Д1 під час обстрілу пункту пропуску «Довжанський», 250 снарядів були випущені з російської території по позиціях прикордонників. Тоді ж загинули Павло Дмитренко, Олександр Дзюбелюк, Віктор Соколовський.

Без Володимира лишились дружина та донька.

 

ЯРОСЛАВ ЧАЛИЙ (1966-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

До війни був офіцером запасу, у Черкасах мав власний бізнес. Із загостренням конфлікту на сході країни пішов воювати як доброволець батальйону «Айдар». Командир розвідувального взводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

14 серпня 2015 потрапив під мінометний обстріл неподалік Горлівки. Через численні осколкові поранення доправлений на лікування до Харкова. Але врятувати воїна не вдалося – 18 серпня  він помер у лікарні.

 

ВІКТОР АРАБСЬКИЙ (1969-2015)— старший сержант ЗСУ.

Народився у с. Воронівка на Черкащині у родині робітників. Закінчив Шевченківський гідромеліоративний технікум. 2 роки служив у армії, навчальний полігон «Десна», мобілізувався старшим сержантом. Господарював, тримав велике господарство.

 

3 вересня 2014-го мобілізований на військову перепідготовку, громада Воронівки повністю його обмундирувала. Механік-водій, 3-й окремий танковий батальйон «Звіробій», пройшов не одну гарячу точку на Донбасі. На новий 2015-й рік приїздив у короткострокову відпустку.

Загинув 8 лютого 2015-го під мінометним обстрілом поблизу Авдївки, намагаючись врятувати танк та витягнути тіло загиблого напередодні побратима — старшину Олександра Олійника. Тоді ж з сержантом Арабським загинув старший лейтенант Петро Шемчук.

Без Віктора залишилися мама, дружина, діти, сестра та брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада