Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.10.2020

24 жовтня. Почнемо з ушанування пам’яті учасника Революції Гідності, застреленого снайпером під час спроб силового придушення народного протесту. На Майдані він врятував життя свого товариша, і той тепер опікується сином загиблого.

А ще цього дня народилися:

  • закарпатський живописець і графік, який досконало володів багатьма графічними техніками, а в живописі надавав перевагу підкреслено декоративним пейзажам;
  • знана хорова композиторка, яка своїми творами відкрила нову сторінку у хоровому мистецтві;
  • письменниця, в чиєму доробку як художні романи на суспільно дражливі моральні теми, так і твори на основі реальних подій;
  • суддя Верховного Суду України, який був снайпером в АТО

Також пом’янемо захисників України, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність  нашої держави у боротьбі з російськими окупантами. Серед них і уродженець Луганська, прикордонник, який поліг у бою з диверсійно-розвідувальною групою ворога, що переходила кордон з боку РФ.


Почнемо:

 

ЛЕОНІД ПОЛЯНСЬКИЙ (1975-2014) — активіст Євромайдану.

Народився у Жмеринці на Вінниччині. Працював залізничником в Жмеринці, останні роки жив і працював у Києві.

Від самого початку акцій протесту на Майдані Незалежності брав у них участь. Став членом Самооборони Майдану.

19  лютого  пізно  ввечері  Георгій Полянський,  брат  героя  Небесної сотні  Леоніда  Полянського,  повернувся в Україну з заробітків. 20 лютого зранку набрав телефон брата, але Леонід тільки поспіхом сказав: «Беркут пішов у наступ,  я  передзвоню…»  Та  так  і  не передзвонив…

Після цього Георгій добу намагався додзвонитися  братові,  проте  марно. Відчуваючи,  що  щось  сталося,  почав розшукувати його через  Євромайдан­SOS.

«Хороший  був  хлопець.  Веселий, компанійський, пожартувати любив. Біблію читав. Друг хороший, поможе завжди. Знаєте, дуже любив першим бути.  Кладемо,  бувало,  шпали…  Те, що інші хлопці до шостої вечора роблять,  Леонід  до  третьої  дня  вже  закінчить.  І  добросовісний  дуже.  Щоб першим  закінчити,  міг  і  о  шостій ранку  на  роботу  вийти,  бо  до  дітей поїхати раніше хотів. Дуже він дітей любив — Едика й Оленку», — згадує колега  Леоніда  по  роботі,  бригадир Олександр Павлюк.

Бригадир  каже,  що  Леонід  Полянський  завжди  був  на  Майдані  в  найгарячіші  дні.  «19  січня,  як  то  все  на Грушевського почалося, як Беркут водомети включив, то Леонід прийшов у гуртожиток весь мокрий. І там він мав бути першим, на передовій…» — додає Павлюк.

Леонід  був  двічі  одружений.  Від двох шлюбів залишилися син Едуард і донька Олена. За словами брата і співробітників, хоча діти не жили з батьком, Леонід  проводив  з  ними  багато часу,  витрачав  на  них  усе  зароблене. Будучи  на  Майдані,  він  постійно  телефонував їм, казав, що дуже сумує за ними та любить.

Брат Леоніда Георгій у лютому був за  кордоном,  але  вони  спілкувалися по телефону. Згадує, що Леонід не вірив у домовленості влади та опозиції щодо перемир’я. Тому й казав: «Ми маємо діяти, маємо щось змінювати». За ці зміни він і віддав своє життя.

«Мені  подзвонили  наші  хлопці­залізничники.  Питають,  а  як  нашого Полянського  по  батькові?  Петрович, кажу.  Погано,  кажуть  хлопці.  Він  є  в списках  загиблих  Євромайдану…»  — згадує  той  страшний  день  Павлюк. Уже  потім  друзі  та  рідні  дізнаються, що  Леонід  отримав  поранення  в  живіт. Його намагалися врятувати лікарі, але марно.

Судова експертиза встановила, що Леоніда Полянського вбив командир “Беркуту” Дмитро Садовнік.

Як виявилося, Леонід врятував життя свого товариша по Євромайдану – киянина Андрія Павленко. Згодом він розшукав родину свого рятівника і став опікуватися сином Леоніда.

Як складалася доля сина Героя Небесної Сотні: https://vn.20minut.ua/Podii/vin-zakriv-mene-grudmi-a-sam-zaginuv—kiyanin-vihovue-sina-geroya-may-10657176.html

 

Повернемося до минулих часів:

 

МИХАЙЛО МИТРИК (1933-1999) – закарпатський художник.

Народився у с.Арданово на Закарпатті. У 1953-1954 роках навчався в Київській художній школі. У 1966 році закінчив художньо-педагогічний факультет Київського державного художнього інституту, де йому зустрілися художники зі світовими іменами: Василь Касьян і Микола Глущенко. Ці видатні митці на все життя сформували його світогляд як особистості.

Митрик працював у галузі графіки та живопису. Автор численних пейзажів улюбленого Закарпаття. У творчому доробку Михайла Митрика є роботи, виконані в техніці монотипії – особливий різновид графіки. Багато творчої енергії віддано художником монументальному мистецтву.

Також він працював у видавництві «Карпати» ілюстратором і оформлювачем художньої літератури, де розкрив свій талант непересічного графіка. Разом з такими відомими митцями як Павло Бедзір, Василь Скакандій, Юлій Сташко, Петро Фелдеші у 1970-80 рр. відіграв значну роль у становленні Закарпатської школи графіки.

Митрик досконало володів багатьма графічними техніками – аквареллю, ліногравюрою, літогравюрою, монотипією, офортом, пастеллю.

На 1990-ті рр. припадає пік творчості Митрика як живописця. У його полотнах переважає камерний карпатський пейзаж, зображення фортець і дерев’яних церков. Неодноразово брав участь у колективних експозиціях, хоча персональні виставки були організовані уже після смерті митця.

Роботи художника зберігаються в музеях та приватних колекціях України та за її межами.

Дивитися твори https://www.facebook.com/Brovdi.Art/posts/399321410405996/

Іще більше творів Михайла Митрика: https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/mihajlo-mitrik#parentHorizontalTab2

 

ЛЕСЯ ДИЧКО (1939) — знана хорова композиторка.

Народилася у Києві. Закінчила Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського по класу композиції у професора Костянтина Данькевича та професора Бориса Лятошинського. В аспірантурі вчилася у Лятошинського та у професора М. І. Пейко (Москва).

Викладала історію музики, композицію та теоретичні дисципліни в Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського. 2002 року викладала в Тегеранському університеті.

Найбільше місце в творчості композитора посідає хорова творчість, в якій виразно проступають зв’язок з фольклором, обрядовістю та християнськими мотивами. Окреме місце в творчості композиторки посідає дитяча тематика, цей світ, за висловом музикознавиці Кияновської, композиторці вдалося розкрити «з усією безпосередністю та осяйністю дитячого бачення природи та життя».

Захоплення Лесі Дичко живописом і народно-ужитковим мистецтвом обумовило багатство асоціативних зв’язків зі спорідненими мистецтвами, мальовничість її музичного письма, примат кольору, багатство звукової палітри».

Знаковою в історії музичної культури України стала кантата Дичко «Червона калина». Композитор Михайло Кречко свідчить про перелам світогляду професійного середовища, що спричинила прем’єра цієї кантати:

«Прекрасна музика, але складна для хору, що зріс на класичних традиціях. Подолати сучасне композиторське письмо коштувало співакам неймовірних зусиль […] Капела вороже настроєна до музики, але хоче виручити і себе, і мене. А слухачі влаштували овацію. Композиторку і сцену засипали квітами та кетягами червоної калини. Народ наш тямущий […] Я тихо святкував – зламано опір співаків, подолано труднощі нового, не бувалого для нас музичного матеріалу»

Крім численних хорових творів у доробку композиторки опери «Золотослов» (слова народні) 1992 (для солістів та хору) та «Різдвяне дійство» («Вертеп») слова народні 1992; 1998 (для солістів, хору та ударних), фортепіанні твори: «Українські писанки» — поліфонічні варіації для фортепіано (1972), «Дитячий альбом» для фортепіано (1992), «Карпатські фрески» у семи частинах для фортепіано (1993), Драматичний триптих — для двох фортепіано (1993), «Чотири пори року» — для двох фортепіано. А також балети: «Метаморфози», «Досвітні вогні» (за поемою Лесі Українки), «Катерина Білокур» (за мотивами творчості художниці), «Святкова феєрія»

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=i5q8m5oAPKM

https://www.youtube.com/watch?v=Fl9dfIvLfr8

 

ІРИНА ВЛАСЕНКО (1965) – письменниця.

Народилася у місті Кривий Ріг у родині військового і учительки. Після школи вступила до Київського Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова, факультет російської філології (спеціальність вчитель російської мови і літератури). Працювала вчителем російської мови і літератури в Києві, а після заміжжя у російському місті Нижній Новгород.

З 2002 року проживає в місті Києві. Працювала менеджером з продажів у різних компаніях. Захоплювалася популярною психологією. Пробувала себе у ролі позаштатного журналіста. Пише статті на «жіночі» і морально-етичні теми: про психологію стосунків, кохання, виховання, історії відомих особистостей. І стає відомою і улюбленою авторкою мережевих жіночих ресурсів, чиї часом провокативні і контраверсійні статті викликають жваві обговорення. Пробує писати вірші і прозу. Публікує їх у мережевих літературно-художніх виданнях.

Відчуваючи, що комерційна діяльність заважає самореалізації, з 2012 року повертається до роботи в школі. Працює учителем зарубіжної літератури у інноваційному закладі освіти «Центрі дистанційної освіти «Джерело».

Перші статті, вірші і прозу Ірина Власенко публікувала у мережі російською мовою. Але після Революції Гідності свідомо почала писати українською.

У 2006 році Ірина Власенко вперше спробувала писати у біографічному жанрі. У російському видавництві «Білий город» вийшла книга «Андрій Подшивалов» – це збірка біографічних новел про російського художника.

У 2009 році міський роман «Синдром зародка», який порушує соціально-психологічні проблеми сучасності, зокрема абортів і покинутих дітей, потрапив у фінал конкурсу “Євроформат-2009”, але тільки у 2015 книга вийшла в електронному вигляді у видавництві Стрельбицького, а 2019 році у паперовому варіанті у видавництві «Кондор».

У 2017 році рукопис роману «Чужі скарби» отримав Спеціальну відзнаку за розкриття суспільної проблеми від Київського університету імені Б. Грінченка на «Коронації слова». Більшу частину оповіді присвячено питанню пошуку української ідентичності.

2019 року у видавництві «Юніверс» вийшла книга «Учителька німецької», заснована на реальних подіях, автором ідеї книги стала Холодняк Людмила, вона розповіла історію своєї матері-іспанки, яка дівчинкою потрапила у СРСР під час громадянської війни 1936 року в Іспанії.

У 2020 році у видавництві «Кондор» вийшов роман «Квітка з Манхеттена», присвячений видатній американський співачці з українським корінням Квітці Цісик.

 

ОЛЕКСАНДР МАМАЛУЙ (1974) — правник, кандидат юридичних наук, суддя Верховного Суду, молодший лейтенант Збройних сил України. Учасник війни на сході України.

Народився у Харкові. Закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство». В 1999 році закінчив аспірантуру Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, з 1999 року по 2000 рік працював асистентом кафедри в цьому навчальному закладі.

2001 року призначений на п’ятирічний строк суддею Господарського суду Харківської області, після чого обраний безстроково на цю посаду.

У 2008 році здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук.

В 2012 році закінчив економічний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Попри високу посаду і відповідні можливості, Мамалуй не став уникати призову, а призваний до ЗСУ він був у перший день мобілізації — 18 березня 2014 року у званні солдата.

З червня 2014 року — снайпер роти снайперів (в подальшому — заступник командира взводу роти снайперів) 93-ї гвардійської ОМБр. У складі своєї бригади з 12 липня 2014 року по 03 березня 2015 року брав участь у визволенні та подальшій обороні с. Піски, Первомайське, Нетайлове, Опитне, Водяне, м. Авдіївка, обороні Донецького аеропорту.

9 березня 2015 року демобілізований у званні сержанта. Але вже незабаром – 23 квітня 2015 року мобілізований до лав Державної прикордонної служби України. Снайпер контрснайперської групи відділення вогневих засобів мобільної прикордонної застави (окремого відділу). З липня по грудень 2015 року знову виконував бойові завдання в АТО.

5 липня 2016 року сержант Мамалуй знову був  демобілізований і направлений на короткострокові курси підготовки офіцерів запасу при Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського (спеціальність «Бойове застосування механізованих з’єднань, військових частин і підрозділів»).

Закінчив курси у лютому 2017 року. Молодший лейтенант військового оперативного резерву першої черги.

Указом Президента України від 10 листопада 2017 року призначений суддею Верховного Суду.

Олександр Мамалуй прославився у мережі своєю відповіддю на лист від «Севастопольського арбітражного суду», що надійшов на адресу Господарського суду Харківської області.

Мамалуй публічно виклав свою відповідь:

«Олексію Станіславовичу Погребняку, який називає себе «судьей арбитражного суда города Севастополя».

У відповідь на лист від 30.06.2016р., що має назву «поручение о вручении документа» – повідомляю:

Не існує ніякого «арбитражного суда города Севастополя». Є тимчасово окуповане російським агресором українське місто Севастополь. Є господарський суд міста Севастополь.

Не існує ніякого «А.С. Погребняка, судьи арбитражного суда города Севастополя». Є Олексій Станіславович Погребняк, колишній суддя господарського суду м. Севастополь – зрадник, порушник присяги, шкура.

Не пиши сюди своїх листів, колишній суддя, колишній громадянин, колишня людина!

Від себе – обіцяю: коли ми будемо звільнювати півострів, я особисто прийду по тебе!

Прийду – і повішу тебе за ноги на Приморському бульварі.

Там ліхтарні стовпи дуже зручні.

Чекай на мене!

Я прийду. МИ прийдемо.

Суддя господарського суду Харківської області

гвардії сержант запасу О.О. Мамалуй»

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією:

 

ОЛЕГ СОРОЧЕНКО (1993-2014) – молодший сержант ДПС України, Луганський прикордонний загін.

Народився у Луганську. Молодший інспектор прикордонної служби відділення інспекторів відділу «Красна Талівка» прикордонного загону Східного регіонального управління ДПС України.

Загинув в бойовому зіткненні у Красній Талівці — прикордонники зупинили диверсійно-розвідувальну групу, котра порушила кордон з території Росії.

Бій тривав 2,5 години, терористів підтримували вогнем з Російської Федерації — міномети, 2 БТР та 2 БМП. Також українських прикордонників обстрілювали некерованими реактивними снарядами 2 бойові вертольоти Мі-24 Збройних сил РФ.

У бою загинули 4 прикордонники, 3-х поранено, однак прорив через кордон не відбувся, диверсанти ж вивезли своїх поранених та вбитих під прикриттям вогню російських БТРів та вертольотів до Росії.

 

 

ЯРОСЛАВ ПАВЛЮК (1980-2017) – солдат ЗСУ.

Народився в селі Петрівка на Кіровоградщині. Кіровоградської області. Мати померла, коли Ярослав був ще малим, тому вихованням його та молодших братів займалася бабуся.

Навчався у Компаніївському технікумі ветеринарної медицини. 2002 року закінчив з відзнакою Білоцерківський національний аграрний університет, факультет ветеринарної медицини. Свого часу був визнаний кращим студентом України за своєю спеціальністю.

По закінченні аспірантури працював на посаді асистента кафедри епізоотології та інфекційних хвороб, викладав епізоотологію та ветеринарний менеджмент. Працював у ДП «Кліринг-Агро» Сквирського району Київської області та ТОВ “СП «Валява» с. Валява Городищенського району Черкаської області. Займався вільною боротьбою. Працював ветеринаром у Баку, але повернувся до України, коли дізнався, що молодший брат на війні.

З 24 серпня 2014 по 29 липня 2015 проходив військову службу за мобілізацією в Ізмаїльському прикордонному загоні ДПС України, — фельдшер-водій медичного пункту оперативно-бойової прикордонної комендатури «Ізмаїл».

Згодом вирішив повернутися на фронт – у листопаді 2016 вступив на військову службу за контрактом до 72-ї ОМБр, м. Біла Церква.

Загинув 30 січня 2017 року від осколкового поранення внаслідок артилерійського обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями українського ротного опорного пункту в промисловій зоні міста Авдіївка.

Вранці 29 січня штурмова група 1-го механізованого батальйону під час контратаки зайняла взводний опорний пункт (ВОП) противника і тримала оборону до підходу основних сил 1-го батальйону. Противник намагався вибити військовиків із зайнятих позиції. Артилерійські та мінометні обстріли тривали кілька днів. 30 січня ворог застосував РСЗВ «Град». Близько 7:00, під час обстрілу ротного опорного пункту загинули солдат Ярослав Павлюк і солдат Віталій Шамрай.

Залишились бабуся, двоє братів, цивільна дружина та їхні донька.

 

ТАРАС КУБІЙОВИЧ (1970-2020) — молодший сержант ЗСУ

Народився у с. Вільхівці, Івано-Франківська область.

Учасник АТО від вересня 2015 року, коли пішов на фронт добровольцем. Служив у 14-й окремій  механізованій бригаді імені князя Романа Великого ЗСУ.

Був поранений, в 2018 році став на військовий облік. В травні 2020 року вступив на військову службу за контрактом, від липня — в зоні бойових дій.

Загинув 6 вересня 2020 року внаслідок вогнепального поранення під час несення служби на ВОП «Барс» через прицільний постріл снайпера.

Залишились мати, дружина, донька та брат із сестрою.

 

ГЕННАДІЙ ЗАПАРА (1972-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Красний Лиман на Донеччині, де й здобув середню освіту. Пройшов строкову службу у ЗСУ. 1991 року одружився та переїхав у село Іспас Чернівецької області.

У червні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ, служив у 24-й ОМБр.

19 жовтня 2014 року загинув при спробі прорватися до оточеного блокпосту № 32 на трасі «Бахмутка». Певний час вважався зниклим безвісти.

Вдома лишилися батьки, брат, дві доньки.

 

ВОЛОДИМИР МИЛОСЕРДОВ (1980-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Павлоград Дніпропетровської області. Закінчив ПТУ № 3, здобув спеціальність електрозварювальника. За 14 років трудової діяльності працював електрозварником — на шахті «Дніпровська», заводі «Павлоградхіммаш», згодом охоронцем в міських охоронних структурах. Останнім часом працював прохідником дільниці підготовчих робіт № 2, ДТЕК ШУ Тернівське шахти «Західно-Донбаська».

Добровольцем пішов на фронт, мобілізований 12 лютого 2015-го. Старший розвідник відділення взводу розвідки роти глибинної розвідки, 131-й окремий розвідувальний батальйон.

20 червня 2015 року загинув у бойовому зіткненні з ДРГ поміж Чермаликом та Павлопільським водосховищем. Тоді ж загинув Андрій Назаренко. Володимир зазнав поранення, прикрив собою товаришів, сам загинув від пострілу в голову.

Без Володимира лишилися мама, дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР КОЛОМІЄЦЬ (1989-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Драбівці на Черакащині, мешкав у селі Маркізівка. Працював охоронцем у фірмі «Агротрейд», після проходження строкової служби в 72-й бригаді працював охоронцем у різних фірмах міста Черкаси до липня 2014 року.

В часі війни — молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор БМП-2 1-го відділення гірсько-штурмового взводу 2-ї роти 2-го батальйону 128-ї бригади; з 31 липня 2014 року до жовтня 2015-го служив за мобілізацією. У боях за Дебальцеве зазнав контузії, після лікування боронив Станицю Луганську. 31 березня 2016 року підписав контракт.

7 грудня 2018-го загинув від смертельного кульового поранення (стріляв снайпер) під час виконання бойового завдання на спостережному посту поблизу села Богданівка (Волноваський район).

Без Олександра лишились батьки і сестра.

 

ОЛЕГ БИКОВ (1989-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у м. Ніжин на Чернігівщині. Закінчив Київський транспортний коледж, здобув спеціальність електромеханіка. Відслужив в армії протягом 2008—2009 років, у житомирській 95-й аеромобільній бригаді. Протягом 2009—2014 років працював в органах МВС, охоронних службах в Києві. 2013 року здобув вищу освіту, факультет менеджменту київського Славістичного університету.

В серпні 2014-го зголосився добровольцем, розвідник 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир», 81-та десантно-штурмова бригада.

У складі батальйону був серед тих останніх бійців, котрі залишали Донецький аеропорт вже після підриву його терористами. Задля виходу вояки 3 дні рили окопи, під обстрілами з «Буратіно» у них кілька разів горів весь одяг.

Загинув 26 лютого 2015-го у бою поблизу аеропорту Донецька під селом Водяне внаслідок обстрілу з танку командно-спостережного пункту батальйону. Російські терористи з артилерії, мінометів і танків обстріляли та штурмували позиції українських сил у районі Опитного, Водяного та Авдіївки. Тоді ж полягли Володимир Гнатюк та Олександр Батенко.

 

ДМИТРО ЛІСОВОЛ (1987-2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Шарки на Київщині. Закінчив ПТУ професійноза фахом «столяр будівельний, тесляр верстатних деревообробних верстатів». Після проходження строкової служби і демобілізації працював охоронцем, вантажником та слюсарем — у ТОВ «Агросоюз РП» й ПП «ТіСО Сервіс», по тому — на різних будівництвах.

15 березня 2017 року підписав контракт на 3 роки, пройшов підготовку в 169-му НЦ «Десна»; старший солдат, кулеметник — командир протитанкового відділення, протитанковий взвод механізованого батальйону, 92-га бригада. Від 15 червня 2017-го виконував бойові завдання поблизу Мар’їнки. Пройшов 3 три ротації в зоні боїв.

15 липня 2019 року загинув під час обстрілу терористами з боку окупованого Спартака з гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї біля Авдіївки у пообідню пору — в ході бою зазнав поранення розривною кулею, втратив багато крові; помер в реанімації.

Був розлучений, без Дмитра лишилися батьки, дві сестри, син та донька.

 

ЮРІЙ НАГОРНИЙ (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Львові. Закінчив Львівський професійний ліцей (на даний час — Львівське вище професійне училище технологій та сервісу), кухар-кондитер.

Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ — у 80-му окремому аеромобільному полку. Після демобілізації, працював у Львові в різних сферах.

Весною 2014 року мобілізований, кухар їдальні взводу забезпечення, рота матеріального забезпечення батальйону матеріально-технічного забезпечення, 24-та ОМБр.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області близько 4:30 ранку блок-пост українських військових був обстріляний з території Російської Федерації, у результаті рактеної атаки загинуло 19 військовослужбовців.

Без сина залишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада