Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

24 травня.

Маємо надзвичайно насичений день:

  • геолог, який відкрив поклади солі у Бахмуті на Донеччині та доклався до вивчення вугільних відкладів Донбасу;
  • видатний медик, засновник української школи патологічної фізіології, фундатор багатьох науково-медичних закладів в Росії та Україні. Серед його відкриттів – донорська універсальність І групи крові та метод консервування донорської крові;
  • художник, славу якому принесло полотно історичного спрямування — «Молодий Тарас Шевченко в майстерні К. П. Брюллова»;
  • письменник, творчість якого перевертала на протилежність совєтську формулу «мистецтво має бути національним за формою і соціалістичним за змістом»;
  • поет, дисидент, шістдесятник, один з лідерів національного руху опору у Сумах;
  • ще один поет, теж шістдесятник, який зазнав гонінь, який водночас був наймасштабнішою мистецькою постаттю Луцька, і разом тим – ізгоєм, від якого відцурались так звані друзі, коли він потрапив у немилість до совєтів;
  • композитор, автор маршів, присвячених героям визвольних змагань;
  • співак і композитор, автор кількох невмирущих хітів, лідер легендарного гурту «ВВ»;
  • співачка, перша українка, яка перемогла на «Євробаченні»;
  • композитор неокласичного напрямку;
  • журналіст і політик, який вважає однією з нагальних справ декомунізацію, нейтралізацію ворожої пропаганди і патріотичне виховання не тільки молоді, а й усього суспільства;
  • підприємець і волонтер, популярний логер і письменник;
  • чемпіон Олімпіади-2008 зі стрільби з луку.

Нічогенький перелік, справді?

Втім, не забудьмо і наших захисників. Цього дня народилося 12 військових, які загинули у боротьбі з російською агресією проти України.


Отже, підемо за хронологією.

 

ОЛЕКСАНДР ГУРОВ (1843–1921) — геолог, який знайшов поклади солі в Бахмуті на Донбасі.

Нардився у Харкові, освіту здобув у на природничому відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету. Був залишений при університеті для підготовки до професорського звання.

З 1867 по 1873 Гуров проводив геологорозвідувальні роботи на Донбасі, під його керівництвом при бурінні першої свердловини в 1875 у м. Бахмут була знайдена кам’яна сіль.

У 1882 Гуров захистив магістерську дисертацію «До геології Катеринославської і Харківської губерній», а у 1888 — докторську дисертацію «Геологічний опис Полтавської губернії».

Вивчав геологічну будову, гідрогеологію та корисні копалини України. Значна частина його  магістерської дисертації присвячена кам’яновугільним відкладам Донбасу.

Коштом Гурова в Харкові було проведене буріння першої в Росії глибокої артезіанської свердловини (близько 600 м) на підкрейдову артезіанську воду. Ця свердловина функціонувала до радянсько-німецької війни і десятиліттями забезпечувала місто питною водою.

 

ОЛЕКСАНДР БОГОМОЛЕЦЬ (1881-1946) — медик, учений-патофізіолог. Основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки. Засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю.

Був  другою дитиною в сім’ї лікарів і революціонерів — земського лікаря Олександра Михайловича Богомольця (1850—1935) і його дружини Софії Миколаївни Богомолець (1856—1892).

Народився він у Лук’янівській в’язниці Києва, де під слідством перебувала його мати в справі радикальної народницької організації лівого спрямування «Південно-російський робітничий союз». Невдовзі після пологів сина забрали від матері і віддали на виховання дідусю, який жив у своєму маєтку Климове. Софія отримала вирок — десять років каторги в Забайкаллі. Малий Сашко зміг побачити матір тільки через десять років, коли вона була вже безнадійно хвора на сухоти.

В Київському університеті Святого Володимира Богомолець навчався спочатку на юридичному, а потім на медичному факультеті, закінчував освіту вже в Новоросійському університеті в Одесі – перевівся, бо зазнав утисків через участь у студентському русі.

Першу наукову роботу опублікував на другому курсі, і на кінець навчання вже мав п’ять наукових робіт.

У 1909 році захистив у Імператорській військово-медичній академії (Петербург) докторську дисертацію. Одним з опонентів на захисті був відомий російський фізіолог академік Іван Павлов, який дав високу оцінку роботі молодого ученого. Олександр Олександрович Богомолець став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини — на момент захисту йому було 28 років.

Далі було стажування в Паріжі, професорство в Саратовському університеті, де він створив кафедру патологічної фізіології. У 1917 році доктор Богомолець очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси.

Жовтневий переворот 1917 року Олександр Богомолець сприйняв позитивно — як і багато з представників ліберальної інтелігенції, серед яких самодержавство було непопулярним. У доктора Богомольця, крім того, був і свій рахунок до царизму — смерть матері.

Під час громадянської війни Богомолець сам запропонував представникам нової влади комплекс протиепідемічних заходів (Саратову і всій губернії тоді загрожували холера і епідемічний висипний тиф). Був старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров’я.

У жовтні 1918 року Богомолець створив свою першу науково-дослідну установу — Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»), 1923 року організував у Саратові першу в СРСР протималярійну лабораторію.

У Саратові розпочав роботу над першим у світі підручником з патофізіології, робота над ним тривала до кінця життя доктора Богомольця. З «Короткого курсу патологічної фізіології», опублікованого 1921 року, підручник у підсумку розрісся до п’ятитомника. За цю роботу Богомольцю була присуджена Сталінська премія (1941 рік). У 1934 році одна з редакцій посібника вийшла українською мовою.

1925 року Богомолець був призначений завідувачем кафедри патологічної фізіології 2-го Московського університету. У Москві він створив відділення експериментальної патології в Інституті з вивчення вищої нервової діяльності при Комуністичній академії. Також узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові.

Під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яку й досі застосовують практично без змін. Тоді ж Богомолець та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові.

У 1930 році Олександра Богомольця обрали президентом Академії Наук УРСР. Переїхавши з групою учнів до Києва, створив Інститут експериментальної біології та патології Наркомату охорони здоров’я УРСР та Інститут клінічної фізіології. Під будівництво останнього виділили 2,661 га землі в центрі Києва. Після смерті вченого обидва інститути об’єднали в Інститут фізіології АН УРСР

Новообраний президент АН УРСР провів повну перебудову її структури: на базі розрізнених кафедр і лабораторій створили цілі науково-дослідні установи (інститути). До роботи в них були залучені молоді перспективні вчені. Структура АН України, яку заклав Олександр Богомолець, у загальних рисах зберігається й досі.

У Києві Олександр Богомолець заснував «Фізіологічний журнал» АН УРСР. Організовував щорічні широкі наукові конференції з найактуальніших проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників. У 1941 році, за кілька місяців до початку Німецько-радянської війни, Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології.

У підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один із найпрестижніших наукових центрів СРСР.

Олександр Богомолець очолював Академію Наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від НКВС йому були зобов’язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Богомолець також зміг, хоча й не надовго, відстрочити арешт видатного українського історика і сходознавця Агатангела Кримського.

Громадянський подвиг академіка Олександра Богомольця стає зрозумілим ще й тому, що він і сам був на волосок від загибелі. Причиною тому була його «неблагополучна» щодо походження рідня. Двоюрідний брат президента АН УРСР, Вадим Михайлович Богомолець (1878—1936 роки), був генерал-хорунжим Української Держави при гетьмані Павлі Скоропадському.

З початком радянсько-німецької війни Академію наук УРСР евакуювали до Уфи. Там О. Богомолець провів широку реорганізацію української науки для потреб воєнного часу. Разом з академіком Миколою Бурденком створив Академію медичних наук СРСР.

Навесні 1944 року Олександр Богомолець повернувся до Києва, де очолив роботи з відновлення Академії наук УРСР.

У середині жовтня 1943 року в Олександра Богомольця стався розрив плеври і спонтанний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, яким він заразився ще в дитинстві від матері. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив.

Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня його не стало.

Похований академік в парку, посадженому ним і його учнями, біля будинку, де він жив. До місця поховання академіка везли вулицями ще не відновленого після бомбардувань Києва з військовими почестями — на артилерійському лафеті.

Богомолець уникнув репресій за життя не в останню чергу тому, що керівництво СРСР очікувало від нього рецептів довголіття. Але після смерті вченого його справи та ідеї були піддані руйнівній критиці. Його погляди були визнані антинауковими, а засновані ним Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології опинилися під загрозою знищення. Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українське партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна.

 

ГЕОРГІЙ  МЕЛІХОВ (1908-1985) — художник, славу якому принесло полотно історичного спрямування — «Молодий Тарас Шевченко в майстерні К. П. Брюллова».

Народився у Харкові. Закінчив Київський художній інститут 1941 року. Учасник Другої світової війни. Нагоджений багатьма орденами і медалями. Після війни викладав у Київському художньому інституті.

Тема Другої світової війни стала для Меліхова втіленням його власних переживань тих суворих подій. Одним з найкращих полотен митця вважається «На рідній Україні» (1965). Незважаючи на сліди жорстоких боїв, зображені на картині руїни, вона сповнена надій на щастя, що відбилися на обличчі молоденького солдата, який дивиться у високе блакитне, вкрите літніми хмаринками, небо.

Найвідомішою картиною Георгія Мєліхова  є “Молодий Тарас Шевченко в майстерні К. П. Брюллова”, написана 1947 року – це було його перше полотно на історичну тематику і за ного він одразу ж отримав

Меліхов був майстром багатофігурної складної композиції, насиченого колориту, психологічно розроблених образів – тому такі переконливі образи героїв його картин.

Любив він малювати і квіти, бо був переконаний, що писати натюрморти, особливо квіти, повинен кожний живописець, бо це збагачує палітру, вдосконалює живопис.

Дивитися твори художника: http://uartlib.org/downloads/GeorgiyMelikhov2008_uartlib.org.pdf

 

 

За совєтів існувала формула, що визначала – яким має бути мистецтво в республік СРСР: «національним за формою, соціалістичним за змістом». Твори наступного фігуранта нашого огляду, були навпаки «соціалістичними за формою і національними за змістом». Принаймні він намагався їх такими зробити не перетинаючи тих меж, за якими починалася загроза ув’язнення.

 

МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ (1912-1983) — письменник і драматург.

Народився в селі Дяківці Вінницької області у родині селянина, ветерана російсько-японської війни Панаса Стельмаха. Навчався в педагогічному технікумі. Трудову діяльність розпочав у вінницькій газеті «Більшовицька правда». У 1933 році закінчив літературний факультет Вінницького педагогічного інституту (першим у селі отримав вищу освіту) і вчителював у селах Київщини. 1939 року був мобілізований до Червоної армії, учасник німецько-радянської війни, був двічі поранений. З 1944 року працював у редакції газети 1-го Українського фронту «За честь Родины». Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірки фронтових віршів Михайла Стельмаха: «Провесінь», «За ясні зорі»; в 1943 році — в Уфі надрукована книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Юрія Яновського.

Після війни, на запрошення поета Максима Рильського, став співробітником Інституту фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР (1945–1954 роки). Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 6—10-го скликань.

Разом з тим, є свідчення стосовно зв’язків Стельмаха з українським підпіллям. Зокрема про це згадує кінорежисер Олександр Муратов, який у підлітковому віці був зв’язкови УПА: «– Щойно він відчинив мені двері, я оторопів. Він не міг зрозуміти, чому я так дивно на нього дивлюся. А я ж зразу усе згадав: ще в п’ятдесят першому році я був зв’язковим Української Повстанської Армії, і в мене була пересадка в Києві, коли я їхав чи то до Львова, чи то до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Мене направили до цієї людини за певною адресою (в ті часи Стельмах жив не там, де в сімдесяті, коли знімали „Гуси-лебеді“), де я повинен був узяти пакет — що в ньому було, я й досі не знаю, я його не розкривав. Тоді це був мій другий приїзд до Києва, я виконав доручення й іншу частину часу, яка лишалась до поїзда, провів на вокзалі, щоб не „світитися“. Господар, перш ніж впустити мене до квартири, кілька разів перепитав пароль, потім сам зашив мені в підкладку на курточці конверт. Минули роки — і я впізнав того господаря у Стельмаху… У нього була досить характерна зовнішність, його важко було не запам’ятати, та разом з тим я й тоді не був до кінця впевнений, що це саме він, бо в це важко було повірити — лауреат Ленінської, Сталінської, Шевченківської премій, депутат Верховної Ради СРСР».

Інші свідчення теж опосередковано вказують на це: Михайло Стельмах був напрочуд гарно обізнаним з діяльністю ОУН-УПА і як мінімум симпатизував цій організації. Слова доктора історичних наук Володимира Сергійчука, професора кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: “Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливості сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА.

В цьому може переконатися, коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву „Радянський письменник“ на переробку повість Михайла Стельмаха „Над Черемошем“. Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станіславської Верховини в 1948—1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою „Українську головну військову раду“, яка навіть карбує і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі „3а боротьбу в особливо важких умовах“. Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо».

Попри беззаперечний талант, в результаті переробок, проза Стельмаха перетворювалася у типовий зразок літератури соцреалізму, з властивим йому пристосуванням до партійної лінії (наприклад, роман «Велика рідня», перейнятий духом ґлорифікації Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951, Стельмах переробив відповідно до критики «культу особи» і 1957 року перевидав під назвою «Кров людська — не водиця»).

Саме після 1957 року хмари над головою Стельмаха почали збиратися. Колеги по перу назвали його твори такими, що пронизані “націоналістичними настроями” і вже зронили зерно неблагонадійності. Порятував письменника випадок. Із Москви саме надійшло повідомлення про присудження Сталінської премії за роман “Кров людська – не водиця”, хоча в Україні він мало не потрапив до розряду заборонених.

Роман “Чотири бороди” не прийшовся до смаку тодішньому секретареві ЦК КПУ з питань ідеології Валентинові Маланчуку. Сумнозвісний борець з будь-яким проявом українськості не допустив до видання антирадянський твір. Текст довелося адаптувати під тодішню ідеологію.

Михайло Стельмах із системою не боровся, він намагався співіснувати з нею. Адже тоді було немало прикладів того, що виступаючи прямо, або ж пишучи відверту антирадянщину її автори закінчували однаково або на Соловках, або у сирій землі, або у вимушеній еміграції. Тому Стельмах намагався писати так, щоб і цензурі не було до чого причепитися, і щоб український читач все ж міг знайти в його творах щось близьке.

 

МИКОЛА ДАНЬКО (1926-1993)  — поет, письменник. Один із лідерів українського руху опору в Сумах 1970-1980-х років.

Народився у місті Славгород на Сумщині в родині коваля, яка потерпіла внаслідок Голодомору геноциду українського народу 1932-33 років. Пережив глибокий стрес від убивств голодом малолітніх односельчан.

1944 — мобілізований до Червоної Армії. Мав бойові нагороди. Після звільнення вирішив стати на шлях, до якого прагнув ще з дитинства – приступив до літературної праці. На відміну від післявоєнних кріпаків селян-колгоспників мав на руках документи, які дозволяли вільно обирати місце проживання.

Закінчує Львівський державного університету ім. І.Франка – факультет журналістики. З 1958 року стає заввідділу обласної газети «Ленінська правда» в Сумах.

Творчість Миколи Данька багатогранна за тематичним та ідейним спрямуванням. Умовно можна виділити цикл: “Україна, її доля та майбутнє”. Саме ця тема розроблена митцем найглибше і найорганічніше.

1965 — у видавництві «Молодь» виходить перша збірка віршів «Зоряне вікно», а 1967  — фатальна збірка «Червоне соло», яка стала об’єктом огульної критики комуністів.

1969, 30 квітня  — під тиском обласної влади, звільнений «за власним бажанням» із редакції «Ленінської правди». Починається період безробіття та загрози арешту «за дармоїдство». В наступні 20 років змінив десятки професій…

Попри життєві труднощі (поета, до всього, покинула дружина), у 1970-х роках Данько став осердям дисидентського середовища міста Суми, приймав патріотичну інтелігенцію у себе в квартирі, став потужним каталізатором національного руху в краї. Василь Коломацький  — тепер відомий діяч української діаспори в Канаді  — так згадує період спілкування з поетом:

«Нині, з віддалі 2006 року, намагаючись проаналізувати феномен осередку Миколи Данька, я б позначив його терміном „Неокупована територія”. Тобто територія, де не визнавали етику і практику комунізму, не визнавали навколишню пропаганду і міщанський стиль життя і жили за канонами світовими, вірячи в українську культуру, в рідне слово, в етику національно-свідомої інтелігенції. Тут була презентована інша система, інша цивілізація, яка зазнавала тиску від навколишнього світу, але трималася само і гордо»

1988 — у журналі «Кафедра» № 2 вперше після замовчування опубліковано вірші Данька. З 1989  року  — поновлений на роботі у сумській газеті «Ленінська правда». Але на цей час Данько вже є хворою людиною, що втратила стимул для творчого існування

1991 у видавництві «Радянський письменник» виходить третя прижиттєва збірка творів «Й сонця прихилив би». До неї увійшли твори, які були заборонені до друку в минулі роки.

Більше про поета та його долю: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/mikola-danko-na-toj-svit-meni-dokriknit-ukrayino-t/

Читати вірші Данька: https://krasnopillia.info/2016/05/18/mykola-danko-j-sontsya-pryhylyv-by-vybrani-poeziji/

 

КОСТЬ ШИШКО (1940-2002) – поет і художник.

Народився у Луцьку. Закінчив Луцький державний педінституті ім. Лесі Українки. Поет-шістдесятник на повен голос заявив, що ми, українці, – «…не підпільна організація, ми – Нація!». За такі публічні висловлювання совєти зламали поетові життя.

У 1965 році під час сумнозвісного Луцького процесу над політв’язнями Валентином Морозом та Дмитром Іващенком (викладачами Луцького державного педінституті ім. Лесі Українки) Шишко потрапив у число неблагодійних. Кость проходив по цій справі як свідок і співучасник. Поета арештували на весіллі у друзів. Його виключили з партії, звільнили з роботи.

Його не посадили, його лишили блукати, позбавивши права друкуватися, викинувши з роботи (не приймали навіть на роботу двірником), позбавивши засобів до існування, лишили помирати, сповна відчувши, що таке – бути ізгоєм.

Ті, кого він вважав друзями, злякалися і стали вдавати, що його не знають. Відтоді, щоб не завдавати клопоту своїм знайомим, Кость виховав в собі звичку не вітатися першим, аби не завдавати незручностей. Навколо нього утворився вакуум. З проголошенням незалежності України, ситуація не змінилася кардинально, але деякі люди почали вітатись…

Одно разу поет був романтично закоханий в одну даму, яка влаштовувала в себе в квартирі щось на зразок салону, де збиралися молоді талановиті люди. Вона була старша за Костю на десяток років. Якось вони посварилися, і вона показала Костеві на двері. Кость сказав, що він поет, а поети не виходять від коханої жінки через двері, поети стрибають у вікно. І вистрибнув. З четвертого поверху. Зламав ногу.

Є свідчення, що один з так званих друзів Костя, людина успішна і заможна, переконав далекого від практичних питань поета, дати йому довіреність на продаж квартири – обіцяв, що за двокімнатну „хрущовку”, він купить 1-кімнатну квартиру, а на решту грошей Костю вдасться нарешті надрукувати книжку невеличким накладом. Шишко, звичайно, погодився. «Друг» квартири поетові, звісно, не купив, а поселив того в нетопленому будівельному вагончику, без умов до існування, лишив, зробивши із себе непричетного до його митарств і навіть вдавав доброчинність…

Кость Шишко помер від туберкульозу взимку 2002 року. Багато людей вважали за потрібне прийти на його похорон, а ось допомогти йому не вмерти від голоду і холоду, бажаючих не знайшлося.

Кость Шишко лишив велику поетичну спадщину. У його творчому доробку вінки сонетів, поеми, гумористичні твори. Багато з них стараннями друзів ще у радянський період побачили світ у самодруківських виданнях. Згодом, після проголошення Україною незалежності, появились збірки «Сльоза олії золота», «Вибрані вірші», «Вогонь», «Пісня дощу» (2001). У 2010 році у видавництві “Волинська обласна друкарня” (Луцьк) побачила світ книга “Писанки”.

За цим посиланням – вірші (самвидавні і офіційні збірки у форматі pdf), живопис і графіка, обкладинки книг і фото поета: https://www.volart.com.ua/art/kost/

 

СЕРГІЙ ВОЙТЮК (1948) — композитор, відомий маршами для військового та духового оркестрів. Найвідоміші з них «Симон Петлюра» та «Степан Бандера».

Народився в Рівері, у родині іммігранта з Волин,і яка на той час була у складі Польщі. В 1954 році повернулись на батьківщину. Музичну освіту розпочав в 1958 році в духовому оркестрі школи № 8 міста Бахмут (тоді – Артемівськ) Донецької області, продовжив у Артемівському Державному музичному училищі (нині Бахмутський коледж мистецтв). В строкову службу в РА проходив у військовому духовому оркестрі, згодом навчався у Львівській консерваторії. Від 1971-го по 2001-й артист симфонічного оркестру Львівської філармонії.

В композиторському доробку Войтюка – військові марші, присвячені героям Визвольних змагань.

Послухати марші можна на сторінці у ФБ: Сергій Войтюк

 

Наступний іменинник – теж з українського музичного світу, але з іншої галактики. Ох, пам’ятаю, якою надзвичайною подією був концерт цього співака і його гурту у Донецьку наприкінці 90-х – екзотично, феєрично, космічно…

 

ОЛЕГ СКРИПКА (1964) — співак, музикант-мультиінструменталіст, композитор, лідер гурту «Воплі Відоплясова»

Народився у місті Совєтабад Таджицької РСР у сім’ї українських переселенців, виріс у Мурманській області Росії. У дев’ятому класі Олег вступив до заочної школи Московського фізико-технічного інституту і з відзнакою її закінчив. 1986 року закінчив Радіотехнічний факультет Київської політехніки. Цього ж року було створено гурт «ВВ» – «Воплі Відоплясова»

І вже наступного року  «ВВ» стає членом київського рок-клубу і випускає свій невмирущий хіт «Танці». 1990 року гурт здійснює турне Францією та Швейцарією, під час якого в одній з найбільших газет Франції Le Monde виходить матеріал про «ВВ». Що більше Скрипка перебував за кордоном, то більше сумував за Батьківщиною. За його ж зізнанням саме у Франції він став українцем. Приїхавши туди російськомовним, аполітичним рокером, вже в середині 90-х говорив винятково українською.

1996 року Скрипка повертається до Києва й відтоді активно концертує в Ризі, Лондоні, дає концерт у Московському палаці молоді, далі — тур містами Сибіру,  гастролі в Ізраїлі та Португалії, у Нью-Йорку та Торонто…

2004 року Олег Скрипка стає одним із організаторів фестивалю «Країна Мрій», цей фестиваль розпочав свою історію через 10 років після виходу пісні та альбому «ВВ» з такою ж назвою. Паралельно Скрипка стає засновником ще одного фестивалю сучасної української рок-музики — «Рок-Січ».

2008 року Міністерство культури і туризму України висунуло кандидатуру Олега Скрипки на здобуття Шевченківської премії як «режисера-постановника етнічного фестивалю „Країна Мрій“». Проте Олег сказав на це: «Фестиваль “Країна Мрій” як самобутнє культурне явище заслуговує на висунення, і буде неправильно висмикувати для нагородження лише когось одного, хто причетний до “Країни Мрій”: довкола фестивалю щороку трудиться дуже багато людей!»

У 2016 році Скрипка разом із «ВВ» виступає у Мар’їнці, Констянтинівці, Селідово, Дебальцево.  Особисто Скрипка проводить ряд мистецьких благодійних проектів на підтримку дитячого кардіологічного центру.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=Y9QCN-3o8q0 та https://www.youtube.com/watch?v=5_dcRN8il-w

 

РУСЛАНА ЛИЖИЧКО (1973) — співачка, продюсерка, громадська діячка. Переможниця Євробачення-2016.

Народилася у Львові. Школяркою співала в гурті «Оріон», потім — у дитячому ансамблі «Посмішка». Після закінчення музичної школи вступила до Львівської консерваторії ім. Лисенка на диригентське відділення. Під час навчання в консерваторії брала уроки композиції в Мирослава Скорика, уроки диригування в Миколи Колесси та Юрія Луціва, уроки вокалу в Лариси Бужко, уроки фортепіано в Юрія Боня. Закінчила консерваторію за фахом «Диригент симфонічного оркестру».

Музична кар’єра співачки почалася 1993 року, коли Руслана взяла участь у двох музичних фестивалях України: «Червона Рута-93» та «Тарас Бульба-93». 1996 року взяла участь у «Слов’янському базарі», де посіла перше місце.

З початку 1996 року займалася першим великим творчим проєктом — шоу «Дзвінкий вітер» із «живим» звуком. Цей проєкт був присвячений святкуванню 500-річчя епохи Відродження у Львові й був синтезом класики й року.

1998 — вийшли два альбоми співачки: студійний «Мить весни» і концертний «Найкращі концерти дзвінкого вітру». Візитною карткою Руслани стала пісня «Світанок», яка здобула приз «Золота Жар-птиця-98» у номінації «Найкраща пісня року».

Того ж року Руслана влаштувала тур із благодійними концертами по стародавніх замках України з метою зібрати кошти на їх реставрацію. Результатом цього стала реставрація Золочівського замку.

2000 —завершивши проект «Дзвінкий вітер», Руслана зайнялася новим проетом — «Гуцульським». У його рамках випущено сингл «Знаю я», фільм «Стоп! Знято!», аудіо- та відео альбоми, різдвяний музичний фільм.

Влітку 2003 року вийшов альбом співачки — «Дикі танці» з елементами традиційної гуцульської музики. Він став лідером продажу музичних альбомів року в Україні. Альбом підсумував «Гуцульського проекту».

Хвиля успіху, яку осідлала Руслана, винесла її на вершину «Євробачення-2004» Шоу Руслани кардинально відрізнялося від виступів інших учасників конкурсу. Телекоментатор британської студії ВВС назвав Руслану «принцесою-воїном». Серед 36 країн, які брали участь, за результатами світового телефонного голосування в прямому ефірі Руслана посіла перше місце з 280 балами.

Під час Помаранчевої революції 2004-го – Руслана була одним з головних голосів на сцені Майдану, брала участь також в Революції гідності.

 

БОГДАН КРИВОПУСТ (1975) — сучасний композитор неокласичного напрямку, директор видавництва Музична Україна.

Народився у Запоріжжі. Здобув освіту в Запорізькому музичному училищі та Київській консерваторії за спеціальностями композиція і фортепіано. З грудня 2008 року є директором міжнародного фестивалю «Форум музики молодих». З 2010 — директор видавництва «Музична Україна»

У 2019 році йому присуджено премію імені Миколи Лисенка (за твір «Ораторія для солістів, хору та симфонічного оркестру на вірші Тараса Шевченка».

Послухати твори композитора: https://www.youtube.com/watch?v=dDlirdUHeh4 та https://www.youtube.com/watch?v=Z4SUzQmJvMY

 

ВІТАЛІЙ ГАЙДУКЕВИЧ (1976) — журналіст, телеведучий, політик. Член

Народився у Києві.  Закінчив історико-соціологічний факультет Рівненського державного педагогічного інституту. У Рівному почав працювати на Радіо, 2000—2004 — автор та програмний директор на радіостанціях «Радіо великого міста», «Ніко-FM» у Києві.

По тому працював на телеканалах НТН, «1+1» (в часи, коли це був пристойний канал, а не рупор Коломойського), «ТВі». Зміну місць роботи пояснював так: «Щоразу, коли я втрачав можливість говорити, що думаю, я йшов. Для мене важливо дивитися людям в очі і не червоніти».Віт

З 2013 — на «5 каналі» – ведучий вечірніх новин, а згодом – програми «Час. Підсумки дня». У 2019 році пішов з телебачення, присвятивши себе роботі в «Європейська Солідарність», до політради якої його було обрано.

Віталій Гайдукевич брав активну участь у розробці нового іміджу української армії, що включало розробку одностроїв і символіки на базі історичних традицій і створення системи донесення ідеологічного змісту нових форм. сторична політика.

Гайдукевич переконаний, що Україна має завершити декомунізацію і провести деімперіалізацію гуманітарного простору. Відновлення сплюндрованої історії, повернення до реальних фактів – це  фундамент самоідентифікації нації.

Питанням національної безпеки він вважає впровадження системного захисту від інтервенцій епохи інформаційних та сенсових воєн, постправди і глобальних маніпуляцій масивами інформації. Держава зобов’язана сприяти розвитку україномовного контенту, формувати образ країни як для власних громадян, так і для світу. Плюралізм думок і свобода слова не мають плутатися із засиллям фейків і інформаційним тероризмом.

 

Гайдукевич вирізняється безкомпромісним стилем ведення публічної полеміки та нетерпимістю до малоросійства, у чому можна переконатися, почитавши його досить цікаву сторінку у ФБ: Віталій Гайдукевич

 

ОЛЕКСАНДР КАРПЮК, також відомий як Serg Marco (1982) —  бізнесмен, з 2014 року – волонтер  у сфері тактичної медицини, навчання військових снайперів та допомоги Морській піхоті України.

Народився в Одесі, навчався у Дніпровській ПДАБА. Бакалавр менеджменту організації виробництва. З 2004 по 2018 роки працював у ритейл-бізнесі та сфері нерухомості. У 2017 році заснував консалтингову агенцію «NDP», яка надає юридичні послуги покупцям нерухомості, у тому числі з аукціонів СЕТАМ та ProZorro.

З 2014 року почав займатися волонтерською діяльністю у сфері тактичної медицини. Був зареєстрований у мережі «Твіттер» під нікнеймом «Кровавий сенатор». Обговорюючи фронтові події швидко обзавівся тисячами фоловерів. З 2015 року почав писати у мережі «Фейсбук» під нікнеймом Serg Marco. За чотири роки там уже близько 35 тисяч читачів.

З 2015 – 2016 роках видозмінив свою діяльність як волонтера. Займався закупівлею для Збройних сил автівок, тепловізорів та різних гаджетів. Почав активно допомагати Морській піхоті України, котра тільки-но ставала на ноги. З 2016 року почав розвивати снайперський напрямок у Збройних силах. Волонтерська допомога у вигляді зброї, боєприпасів та гаджетів надавалася 36-й бригаді морської піхоти, 503 окремому батальйону морської піхоти та іншим підрозділам ЗСУ. Сам провів чимало часу на передовій, спостерігаючи, як розподіляється волонтерська допомога, та навчаючи стрільбі на великі відстані.

Активно підтримував морську піхоту, був автором ідеї та ініціатором розробки шеврону «Борсуки», де за основу був взятий бойовий шлях легендарного командира батальйону, майора Вадима Сухаревського, у якого з часів боїв за Слов’янськ був позивний «Борсук».

У 2018 році приєднався до партії Демократична сокира, є спікером партії з військових питань

В червні 2019 року увійшов до складу Ради громадського контролю НАБУ, під час рейтингового голосування за Олександра Карпюка було віддано 14821 голос.

У 2016 році став автором книги «Хроніки гібридної війни», першої книги, яка розклала хронологію російсько-української війни у найзапекліших 2014-2015 роках. Був співавтором книги «14 друзів Хунти» з оповіданням «Волонтери». Автор статей на порталі «Петро і Мазепа», а також в інших виданнях.

Сторінка в ФБ: Serg Marco

 

ВІКТОР РУБАН (1981) — чемпіон зі стрільби з лука на Олімпійських іграх у Пекіні 2008 року.

Народився в м. Харкові. Закінчив Харківську державну академію фізичної культури та спорту. Тренер — Людмила Прокопенко.

Олімпійський чемпіон 2008 р. в індивідуальних змаганнях, бронзовий призер Олімпіади в Афінах 2004 р. в команді, Чемпіон світу 2009 р. в міксі та бронзовий призер в індивідуальних змаганнях, Чемпіон Європи 2006 р.

26 березня 2011 року Віктор Рубан став бронзовим призером чемпіонату Європи зі стрільби з лука.

 

ЗСУ

 

ДМИТРО СТЕПАНЧЕНКО (1970-2014) — майор ЗСУ,

Народився в Усурійську у родині військового. У 1990 році закінчив Новосибірське вище військове командне училище, 1993 року склав присягу на вірність українському народу.

Його родина проживала в Луганську.  Останнім часом проходив службу у I Окремій гвардійській танковій бригаді на посаді заступника командира механізованого батальйону по роботі з особовим складом (селище Гончарівське).

23 липня 2014 року Дмитро Степанченко направлений в АТО в складі батальйонно-тактичної групи, був призначений командиром бригади для утримання лінії оборони на опорний блок пост «Вергунський Роз’їзд» м. Луганськ.

Протягом місяця по блокпосту постійно наносились бойові удари противника. Його підрозділом забезпечувалась достойна відсіч та утримувалася оборона, контролювались стратегічні об’єкти: залізничний вузол (головне сполучення між РФ і Україною) і дорога на підступі до Луганського аеропорту. Від позицій, які займав підрозділ Степанченка, до місця, де жили його батьки в окупованому Луганську, було лише 12 км…

4 вересня 2014 року, майор Степанченко, виконуючи черговий військовий наказ, повернувся на лінію прямого зіткнення з противником. Близько 14 години того дня з частиною військовослужбовців механізованого батальйону 1-ї ОТБр та взводом 3-го батальйону територіальної оборони «Воля» майор Дмитро Степанченко прибув на блокпост «Весела гора». Від командира частини отримав завдання зайняти блокпост біля населеного пункту Шишкове. Близько 16-ї години колона вирушила на позицію, ще до вечора її зайняла.

Приблизно об 11:00 5 вересня зі спостережного поста надійшла доповідь про наближення колони бронетехніки та автомобілів з тильної сторони блокпоста до села Шишкове. Колона зайшла в село, містила в своєму складі 3 танки, 2 БМП-1, вантажний тентований автомобіль з особовим складом, ЗіЛ-131 з ЗУ-27 на кузові, позашляховик марки «Jeep». Майор Степанченко віддав наказ зайняти оборону та побіг по позиціях, де серед особового складу почалася дезорганізація. Позашляховик марки «Geep» під’їхав упритул до спостережного поста, з нього було відкрито вогонь по позиціях. Особовий склад блокпосту відкрив вогонь у відповідь.

Після від’їзду автомобіля колона бронетехніки розгорнулася в бойовий порядок і почала обходити військових з різних сторін, при цьому відкривши щільний вогонь. Вояки на блокпосту намагалися з СПГ уразити найближчий танк противника, після того змінили позицію та почали обстрілювати танк з РПГ-7В, до якого через деякий час закінчились гранати. Старший солдат Олійник з майором Степанченком підносили гранати від автомобіля ЗіЛ-131. Після чергового влучання снаряду з танка в блокпост Дмитро Степанченко зазнав смертельного осколкового поранення.

Вже після бою, під час виходу з оточення 5—7 вересня, загинули підлеглі майора Степанченка майор Євген Лоскот, капітан Анатолій Буряк, старший солдат Андрій Малашняк, солдат Дмитро Власенко

Без Дмитра лишились мама, дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ГОРЯЧЕВСЬКИЙ (1979-2014) — солдат, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у Полтаві. Здобув освіту інженера-теплотехніка, працював за фахом на Полтавському тепловозоремонтному заводі. З 2010 року проживав у м. Кременчук, працював на Крюківському вагонобудівному заводі.

Строкову службу не проходив через слабке здоров’я. Захищати Україну зголосився добровольцем.  Рядовий, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ». В червні побував удома у відпустці. Останній раз телефонував 9 серпня.

Загинув 19 серпня 2014-го у боях за Іловайськ від осколків гранати під час спроби вивести групу бійців із оточення. Набоїв після зайняття залізничного вокзалу не підвезли, командування віддає наказ відходити. Відходили соняшниками з пораненими, залягли, викликали БТР. Олександр, не ховаючись, безперервно стріляв з ручного граномета по позиціях терористів, чим зберіг життя українських вояків, що були поруч з ним та у БМП; загинув від пострілу з гранатомета.

Коли Олександра заносили в БТР, він був іще живий, помер від важких поранень.

Без сина лишилась мама та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ЧИРЦОВ (1977-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в смт Десна, у Кобеляках на Полтавщині пройшло його дитинство. Надалі родина постійно проживала в Артемівську Донецької області.

З початком військових дій на сході Олександр із сім’єю переїхав до Полтави. Протягом зими 2013—2014 років перебував на Майдані Незалежності, був активним учасником Революції Гідності.

На початку 2015-го пройшов підготовчі курси санінструктора, у лютому добровольцем вирушив до зони бойових дій. Санінструктор та інструктор зі стрілецької справи окремої добровольчої роти «Карпатська Січ».

Загинув 15 квітня 2015-го внаслідок прямого влучання артилерійського снаряду у розташування медичної частини в селищі Піски Ясинуватського району. Олександр в той час допомагав медикам, осколок від снаряда поцілив йому в серце, врятувати його не вдалося.

Без Олександра лишилися мама, дружина, донька.

 

МИКОЛА ВІЛЬЧИНСЬКИЙ (1992-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Старики на Волині. Закінчив ПТУ № 27 у місті Берестечко. Проходив строкову службу на флоті; демобілізувавшись, працював слюсарем з експлуатації та ремонту газового устаткування 2-го розряду — Берестечківська дільниця Горохівського відділення ПАТ «Волиньгаз», бригада внутрішньобудинкових систем газопостачання.

В серпні 2014 року призваний за мобілізацією, рік воював у складі 24-ї бригади — поблизу Новотошківського і Кримського. Після демобілізації одружився; у жовтні 2017-го вступив на військову службу за контрактом. Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 3-го батальйону 24-ї бригади.

12 червня 2018 року загинув вранці поблизу смт Новгородське від кулі снайпера у спину; куля пройшла навиліт нижче бронежилета та зачепила життєво важливі органи, почалася внутрішня кровотеча. Під час надання першої медичної допомоги та евакуації терористи почали обстріл; важкопораненого бійця не встигли довезти до госпіталю.

Без Миколи лишились батьки, сестра, дружина та маленька доня — народилась 4 травня 2018 року.

 

ДМИТРО ГОЛУБОВСЬКИЙ (1966-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селищі Коропець на Тернопільщині. Навчався в Івано-Франківському ПТУ № 3. У 1984 році був призваний до армії. Після служби повернувся додому, працював у м. Івано-Франківську на меблевому комбінаті. У 1990-х роках виїхав на південь України на сезонні роботи. З 2001 року мешкав  в селі Новогригорівка Миколаївської області.

13 травня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив водієм-санітаром 19-го батальйону територіальної оборони Миколаївської області (з листопада 2014 року – 19-й окремий мотопіхотний батальйон 40-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ ЗСУ).

15 вересня 2014-го загинув час обстрілу із засідки проросійськими терористами у районі села Гранітне Тельманівського (нині – Волноваського) району Донецької області, коли повертався до свого підрозділу на машині після евакуації пораненого

Без Дмитра лишилися дружина і двоє дітей.

 

ВІКТОР МЕЛЬНИЧЕНКО (1972-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у селі Веселий Кут на Черкащині.

Боронити Україну від російської агресії зголосився добровольцем. З серпня 2014-го — водій, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

12 жовтня 2014-го загинув поблизу Дебальцевого від численних ушкоджень внутрішніх органів після поранення, котрого зазнав під час мінометного обстрілу, вчиненого російсько-террористичними Угрупуваннями.

Без Віктора лишились мама, дружина, двоє дорослих синів.

 

ОЛЕКСІЙ ВОЛКОВ (1994-2014)— солдат ЗСУ. Водій-електрик, 79-ї окремої аеромобільної бригади.

Народився в селі Новий Ставок, жив у в мікрорайоні Варварівка міста Миколаєва. Захоплювався мотоциклами.

Восени 2013 року після закінчення Варварівського професійного ліцею пішов за контрактом до 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади, після чого з початком АТО потрапив на Схід України.

Загинув 11 липня 2014-го під час ракетного обстрілу українського блокпосту біля Зеленопілля. Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців ЗСУ і 6 прикордонників.

Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом подібні обстріли стали систематичними.

 

МАКСИМ КРИВЕНКО (1992-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в Кіровограді (нині – Кропивницький). Проходив військову службу в першому Президентському полку у Києві. З квітня 2013-го служив за контрактом, в/ч міста Кіровограда.

Доброволець, відправлений в зону бойових дій у середині квітня 2014-го, в складі третього батальйону розвідувально-штурмової бригади десантників у місто Артемівськ, його група охороняла танкову частину там близько 2 місяців.

По тому команду Максима було відправлено у село Олексіївка до опорного пункту. Звідтіля їх невеликими групами відправляли на завдання у різні точки зони бойових дій.

Загинув у бою під час виходу з оточення «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Многопілля й Червоносільське — міна влучила у вантажопасажирську «Газель», якою їхав Дмитро Придатко й Максим. Їх товариш Олександр Плотніков зміг дотягнути до свого УАЗа Дмитра, а за Максимом йому не дозволили повернутись через обстріли. Максим вважався зниклим безвісти. В січні був упізнаний за експертизою ДНК.

Без Максима лишились батьки.

 

ПЕТРО КОЗАРУК (1977-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився в прикарпатському селі Турка, Івано-Франківська область. Працював у селі, різноробом в колгоспі імені Степана Мельничука. Пройшов строкову службу в ЗСУ, після армії працював на різних підприємствах села Турка, з 2001 року — на сезонних роботах у межах України. З 2003 року мешкав у селі Райгородок Житомирської області.

Під час російської збройної агресії проти України з 24 квітня 2015 по 4 липня 2016 проходив службу за частковою мобілізацією, служив у зенітному дивізіоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади, в районі Горлівки. Після демобілізації повернувся додому, а вже 1 грудня, слідом за дружиною, вступив на військову службу за контрактом.

Старший сержант, командир гарматного розрахунку — командир відділення 72-ї ОМБр, м. Біла Церква. Був командиром розрахунку зенітної установки ЗУ-23-2.

26 березня 2017 року загинув внаслідок мінометного обстрілу опорного пункту у промисловій зоні міста Авдіївка. Разом із Петром загинули солдати Сергій Мосійчук та Олксій Тимченко. Розрахунок ЗУ-23-2 на автомобілі ГАЗ-66 виїхав на бойове завдання — збити ворожий безпілотник, але потрапив під обстріл. Старший сержант Козарук наказав своїм підлеглим ховатись, та коли бійці почали спускатись в укриття, міна калібру 120 мм влучила у бліндаж.

В Турці залишились мати та двоє дітей від першого шлюбу, в Райгородку — дружина та її двоє дітей. Дружина, Лариса Лотоцька, — санінструктор 72 ОМБр.

 

ВОЛОДИМИР ВАКУЛИЧ (1988-2014)— старший солдат ЗСУ.

Нардився в м. Кривий Ріг. Проживав в селі Нива Трудова.

Механік-водій, 25-а окрема повітряно-десантна бригада. 17 липня 2014 загинув під час обстрілу з БМ-21 «Град» в ході пошуково-ударних дій.

Вдома залишилися батьки.

 

АРТУР СІЛКО (24 травня 1988 — 6 жовтня 2014) — солдат ЗСУ..

Нардився в с. Вільшани, Харківська область. 2006 року призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ, служив у 95-ій окремій аеромобільній бригаді, потім продовжив службу у 80-му окремому аеромобільному полку. 2007 року звільнився у запас. Працював у ФОП «Гладкий» міста Житомир. Був кухарем, працював експедитором, мангальщиком, торговим представником, ювеліром. Любив грати на гітарі.

Під час мобілізації у березні 2014-го зголосився добровольцем, солдат, оператор-навідник великокаліберного кулемета КПВТ, 2-й батальйон 95-ї окремої аеромобільної бригади.

6 жовтня під час виконання бойового завдання в районі аеропорту Донецька зведений підрозділ був обстріляний російськими збройними формуваннями. Артур під час обстрілу вискочив з БТРа та був смертельно поранений осколками від розриву снаряда РСЗВ «Град».

Похований на Смолянському військовому цвинтарі Житомира.

Без Артура лишились батьки, дружина та донька.

 

ТАРАС БРУС (1987-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Баня Лисовицька на Львівщини. Закінчив Львівську комерційну академію, був приватним підприємцем.

З першого дня був активним учасником Євромайдану. Потім був волонтером на Сході, згодом — міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з оточення поблизу Іловайська. При виході з оточення врятував дев’ятьох товаришів від смерті. Згадує Володимир Парасюк: «Ми виривались з Іловайського котла і почали обстріл і він не розгубився, взяв ініціативу на себе, вирвався вперед колони і витягнув в безпечне місце». Проїхавши кілька кілометрів, вояки знову потрапили під кулі, Тарас першим почав відстрілюватись, навіть коли його поранили, він продовжував вести вогонь до останнього.

Станом на 15 вересня 2014-го про смерть не було відомо, родина його ще шукала. Тарас був похований у Запоріжжі невпізнанним, на прохання родичів провели ексгумацію. 20 грудня 2014-го відбулося останнє прощання у Львові — в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра та Павла. Похований в Бані-Лисовецькій.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада