Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.01.2021

24 січня. Почнемо з ушанування пам’яті  першого громадянина України, підступно убитого внаслідок російської агресії проти України – кримського татарина, що брав участь у мирному протесті проти окупації Криму російськими військами.

Далі в огляді:

  • композитор, автор монументальних творів героїко-патріотичної тематики, зокрема «Стрілецької рапсодії»;
  • економіст, який іще за ранніх совєтів обґрунтував економічну самодостатність України;
  • художник, дизайнер і плакатист, який створює надзвичайно сильні плакати на злободенні політичні теми як українського так і міжнародного масштабу;
  • провідний художник-кераміст;
  • художниця, творчість якої граційно балансує на межі реалізму і різноманітних авангардистських течій;
  • поет і письменник, автор еротико-психологічних романів;
  • письменник, поет і драматург, який в своїй творчості вдається до жанрів антиутопій та альтернативної історії, один із учасників гурту Бу-Ба-Бу;
  • казкар-лірник, сценарист, музикант, актор, телеведучий – словом, людина барокової вдачі у нашому часі.

 

А також пом’янемо захисників України, які загинули у протистоянні зі збройною агресією «русского міра».


Отже, до огляду:

 

РЕШАТ АМЕТОВ (1975-2014) – перший громадянин України, убитий внаслідок російської агресії проти України. Герой України.

3 березня 2014 року о 7:30 Решат Аметов вийшов з дому. Рідні не знали його намірів, знали що він взяв з собою паспорт, картку на отримання грошей за народження дитини і припускали, серед іншого, що він міг піти у військкомат. Після того, як чоловік довго не виходив на зв’язок, дружина зателефонувала йому о 12 годині сама, однак мобільний телефон був вимкнений.

Пізніше з’ясувалося, що він брав участь у мирному протесті проти окупації Криму російськими військами на Площі Леніна Сімферополя. Він півтори години стояв на одному місці навпроти будівлі Ради міністрів Криму, захопленої російськими спецпризначенцями кількома днями раніше. Відповідав на запитання журналістів, які до нього підходили, але загалом його протест був мовчазним. Викрадення Решата Аметова зафіксували камери: троє людей з так званих «загонів самооборони Криму» підійшли до нього, вивели з площі, скрутили, посадили в автомобіль і повезли його у невідомому напрямку.

Після цього на зв’язок Решат більше не виходив. Сусідка Леране Хайбуллаєва переконала дружину Решата Заріну погодитися на поширення в мережі інформації про викрадення її чоловіка. Повідомлення підхопили її друзі, серед яких були медійники, маркетологи, СММники з різних областей. Так країна дізналася про викрадення кримськотатарського активіста.

Майже через 2 тижні, 15 березня Решата було знайдено мертвим у селищі Земляничне Білогірського району, за 60 км від Сімферополя. На тілі чоловіка були численні ознаки катування, голову було обв’язано скотчем, очі були виколоті, а поряд з ним лежали наручники. Причиною смерті було назване ножове поранення в область ока.

Сиротами лишилися троє дітей.

Ось тут велика стаття й про журналістське розслідування смерті Решата Аметова, й про самого Решата та його родину, починаючи з дідуся, Кадира Аметова, який був резидентом розвідгрупи радянської армії в Криму під час Другої світової війни і яким пишалися в родині; про становлення Решата як особистості, громадянина й активіста. Дуже раджу: https://www.radiosvoboda.org/a/reshat-ametov-rozsliduvannya/30137885.html

18 травня 2017 року Президент Петро Порошенко підписав указ про присвоєння звання Героя України кримському татарину Решату Аметову, закатованому в Криму у 2014 році.

Про це Порошенко сказав на вечорі-реквіємі в День пам’яті жертв депортації кримських татар: Він був закатований, але він не здався. І лише думка про останні хвилини Решата в кожної нормальної людини викликає жах і біль. Але його сміливість викликає велику шану і повагу”.

 

Продовжимо наш огляд, повернувшись у більш ранні часи.

 

СТАНІСЛАВ ЛЮДКЕВИЧ (1879-1979) – композитор, фольклорист, педагог. Доктор музикознавства.

У неповні 18 років написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера “Пісня про дзвін”.

Студіював українську філологію у Львівськосу університеті, паралельно брав уроки композиції у Мечислава Солтиса, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.

У 1907 року вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.

Людкевич у 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.

Під час Першої світової війни Людкевич мобілізований до австрійської армії. Був в російському полоні. Після повернення якійсь час жив в Києві. В 1919 повернувся до Львова і вже не залишав місто.

Людкевич поєднував композиторську діяльність та наукові дослідження. У доробку композитора переважали монументальні твори, присвячені героїко-патріотичній тематиці. У 1928 році він написав «Стрілецьку рапсодію», засновану на популярних стрілецьких піснях.

З совєтською владою були доволі складні стосунки: його поступово відтісняли на другі місця й вишукано ігнорували. Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який не лише категорично відмовився осудити Василя Барвінського, якого совєти засудили на 10 років мордовських таборів, а й виступив на захист, а 1963 року підписав лист до Брежнєва про звільнення і реабілітацію колеги-митця.

Докладніше прочитати можна тут: https://collegiummusicum.com.ua/korotka-rozpovid-pro-lyudkevycha/

А послухати його музику тут: https://www.youtube.com/watch?v=U5JZzH1XSQw   https://www.youtube.com/watch?v=Np1kP4FOzQ8   https://www.youtube.com/watch?v=e5t_yx8IsMY

 

Неймовірно, але факт: за совєтів знаходилися сміливці, які обґрунтовували економічну самодостатність України.

 

МИХАЙЛО ВОЛОБУЄВ (1903-1972) – географ, економіст, патріот України. Науковий працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. Автор концепції економічної самодостатності УСРР.

В 1928 р. у журналі «Більшовик України» (№ 2-3) було вміщено статтю Волобуєва (подану до редакції ще 1927) під назвою «До проблеми української економіки». У статті, що мала дискусійний характер, було окреслено фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до жовтневих подій 1917 і спростовано версію про повну єдність дореволюційної російської економіки. На думку Волобуєва, ця економіка була єдиною на антагоністичній імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік. На думку Волобуєва, єдиний господарський комплекс являла собою Україна, що, однак, ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали навіть самої назви «Україна», віддаючи перевагу термінам «Південь», «Південний район», «Південно-Західний», «Південь Європейської Росії», «Південноросійське господарство».

Волобуєв заявив, що Україна має всі ознаки колонії Росії і економічно експлуатується нею. Волобуєв стверджував, що Україна має власні шляхи розвитку і що вона мусить підготуватись до вступу у світове господарство у випадку перемоги революції «не лише в колишній Росії, а по всій земній кулі» як рівноправна частина цього світового комплексу.

7 грудня 1933 Волобуєв був заарештований за обвинуваченням в участі в «українській контрреволюційній організації, що прагнула до збройного повалення Радянської влади». Був засуджений до 5 років виправних таборів (вирок замінений на заслання до Казахстану). Після відбуття терміну жив у Краснодарському краї.

Під час війни з нацистською Німеччиною виконував спеціальні завдання совєтської розвідки. 1948 переїхав до Ростова-на-Дону, де працював завідувачем кафедри у Ростовському фінансово-економічному інституті. У серпні 1957 офіційно реабілітований, 1961 переїхав до Донецька, де викладав у Донецькому торговельному інституті. В останні роки життя — на викладацькій роботі у Ростові-на-Дону.

Якщо цікаво прочитати більше про Михайла Волобуєва, будь ласка http://www.geograf.com.ua/famousgeographers/29-ukrainian-geographers/856-volobuev-mikhajlo-simonovich

 

А тепер – до митців. Порушимо хронологічний принцип,  першим згадаємо наймолодшого с народжених сьогодні художників, бо надто вже злободенні речі він створює.

 

АНДРІЙ ЄРМОЛЕНКО (1974, Київ)  Andriy Yermolenko –  художник, ілюстратор і дизайнер.

Єрмоленко – арт-директор журналу «Український тиждень». Широко відомий в Україні завдяки нашивкам для сотень Євромайдану і воїнів АТО (зокрема, «Укроп»), та серії неофіційних логотипів для найбільших міст України «United Colours of Ukraine», автор плакатів до Чемпіонату світу з футболу-2018 в Росії, які наголошували на кривавій агресивності режиму країни, що приймає Мундіаль.

Андрій Єрмоленко народився в родині науковців. З дитинства захоплювався Тарасом Шевченком, слухав розповіді своєї бабусі про Нестора Махна, якого та знала особисто.

Навчався у Київському національному  університеті ім. Т.Шевченка на факультет «Хімія». Потім 3 роки працював за фахом у своїй школі № 200, про що сам казав: «… було цікаво спробувати вийде в мене чи ні. До речі, мені дуже подобалось. Учитель – це одна з найцікавіших професій із-поміж усіх, які можуть бути в світі.»

За словами Андрія, він покинув свою роботу через малий прибуток. Коли малювання стало приносити йому більше грошей, воно з хоббі перетворилося на професію: «В один прекрасний момент, коли сидiв у лабораторiї i дивився на самописець, а поруч у реакторi ковбасились бактерiї, я зрозумiв, що так i пройде моє життя. I я усвiдомив, що це менi не подобається. Наступного ж дня я написав заяву на звiльнення i пiшов малювати».

Деякі роботи Андрія Єрмоленка, потрапили на виставку «Just Art» на Kunstmarkt, що відбулаcя в Женеві. Авторитетний критик Сабіна Фогель (Sabine B. Vogel) описала одну з робот Єрмоленка з серії «MAMA-ANARHIYA»: «Андрій Єрмоленко не робить зі свого ставлення щодо російської акупації Криму секрету: скелет, що тримає у руках хліб та сіль, традиційний дарунок при в’їзді в новий будинок. Навколо розташовані кровава-червоні троянди і пістолети, а на баннері нижче написано: “Ласкаво просимо — смерть загрожує вам”

Ось тут можна прочитати про «заборони» Андрія Єрмоленко – http://zaborona.com/interactive/yermolenko/

А тут дуже цікаві думки Андрія Єрмоленка щодо вишивати, освіти, правди… Дуже раджу – цікаво! http://styleinsider.com.ua/2015/05/hudozhnik-andrij-yermolenko-ne-treba-soromitis-buti-soboyu/

А ось тут одне з чисельних інтерв’ю Андрія, в якому він розповідає зокрема про історію створення серії до Чемпіонату футболу в Росії – https://www.radiosvoboda.org/a/29278730.html

 

ІГОР КОВАЛЕВИЧ (1953) – художник-кераміст.

Закінчив Львівский державний інститут прикладного і декоративного мистецтва у 1975 році.

Він матеріалізує свої ідеї у кам’янковій, фаянсовій та порцеляновій масах. Його роботам притаманні благородність білого кольору, вишукані елементи фактурного декору й мереживного ліплення, стримані акценти кольорових полив.

Ковалевич є учасником багатьох арт-проектів як в Україні, так і поза її межами. Має чимало відзнак мистецьких форумів Європи та Азії. Він став першим серед українських мистців членом престижної світової організації – Міжнародної академії кераміки в Женеві (Швейцарія).

“Твір мистецтва повинен промовляти сам за себе, говорити своїми ознаками – формою, кольором, фактурою – тобто своєю власною, тільки йому притаманною мовою”, – каже Ковалевич про концепцію своєї творчості.

 

НАДІЯ ДІДИК (1954) – художниця.

Народилася у м. Стрий на Львівщині.

На формування творчої особистості художниці вирішальний вплив мали мама Ірина Боднар (майстер народної творчості, вишивальниця) та старший брат Ігор Боднар (український графік із покоління шістдесятників, поет, професор Львівської національної академії мистецтв).

Надія навчалася у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Пише в стилі постімпресіонізму. Її роботи – інтригуючі, дещо філософські, з елементами символізму й експресії, сповнені енергетики, оптимізму, тепла і світла.

У 2016 році у видавництві Олександри Гаркуші побачив світ альбом-каталог «Надія Дідик. Живопис/Графіка».

Ознайомитись з роботами можна тут: http://karpatart.com/exhibitions/72/painting-of-nadiya-didyk37.html

і тут: https://sverediuk.com.ua/hudozhnyk-didyk-nadiya/

 

ЮРІЙ ПОКАЛЬЧУК (1941-2008) – письменник, перекладач, науковець. Автор єротико-психологічних романів.

Юрко Покальчук (а він любив, коли його називали саме Юрко) жив і навчався у Луцьку. Став студентом Луцького педінституту, а потім ще в Ленінградському університеті вивчав східні мови. Знав чужоземних 11, вільно володів чотирма: французькою, польською, іспанською, англійською.

Він і його молодший брат Олег (відомий соціальний психолог, письменник) зростали у благодатному сімейному середовищі. Мама мала дві вищі освіти (біологічну і геологічну), гарно малювала (її батько Павло Тушкан працював в уряді УНР.) Тато Володимир Феофанович Покальчук навчався у Луцькій гімназії, воював в армії УНР сотником. Закінчив університет народної освіти, був аспірантом професора Миколи Зерова (відомого українолюба–літературознавця), спілкувався з Оленою Пчілкою, матір’ю Лесі Українки. У 1930-му Володимира Покальчука заарештували за націоналізм (за доносом однокурсника, згодом відомого радянського драматурга Корнійчука). Відсидів понад рік… У його дітей поняття Добра і Зла, Батьківщини будуть на першому місці…

20 років опікувалася малолітніми засудженими у Прилуцькій колонії на Чернігівщині. Колись він приїхав туди по інтерв’ю. Щось розповідав хлопцям зі свого життя, читав вірші, і вони попросили Юрія повернутися. Про підопічних казав, що має 350 дітей +1 (то рідна донька Оксана, з якою склалися дуже дружні стосунки).

Про любов земну і неземну Покальчук писав, як хотів, якою її спостерігав навколо. Якось вирішив, що не буде озиратися на «таке не надрукують». Серед його еротичних книг (а взявся за цю тему одним із перших в Україні) — «Те, що на споді», «Заборонені ігри» та «Камасутра».

«Не наступайте на любов» – один із найвідоміших віршів Юрка Покальчука. Його друзі згадують, що на всіх зустрічах, у різних областях України він читав два вірші – «Вчіть, б…ь, нашу мову» і «Не наступайте на любов», в якому є такі рядки такі рядки…

Не наступайте на любов не наступайте

Якщо не можете переступайте

Любов як навесні трава

Вона жива завжди жива

Не наступайте на любов

Не наступайте

Не наступайте на любов не наступайте

Якщо не можете переступайте

Любов причинний сенс життя

Сьогодні й завтра й в майбуття…

 

Покальчук об’їздив світ, але повертався жити в Україну. На запитання про суть його книжок відповідав, що вона біблійна: «Треба бути добрим — і добро подолає зло»

Докладніше про цю дуже неординарну людину можна почитати тут https://www.volyn.com.ua/news/129319-iurko-pokalchuk-ia-vyvertaiu-te-shcho-kozhen-maie-na-spodi

Ознайомитися з його творами й перекладами та скачати їх можна тут http://chtyvo.org.ua/authors/Pokalchuk/

 

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ (1961) – поет, прозаїк, драматург і перекладач.

Народився у Львові. Виріс у Рівному. Закінчив Дубенське педагогічне училище. Після – вчителював. 1989 року – Московський Літературний інститут. Один із учасників літературного гурту Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак). Підскарбій Бу-Ба-Бу.

Ірванець зажив якщо не слави, то знаності романом «Рівне/Ровне», що вперше вийшов друком 2020 року. В цьому «пророцькому» творі конструюється антиутопія, що ілюструє небезпеки розділення України і тяжкі моральні випробування які в результаті постають перед людиною.

Один з останніх романів Ірванця “Харків 1938” – це альтернативна історія України, якою вона могла би бути, якби “УНР вистояла”. Роман також відповідає таким жанрам: буфонада, бурлеск, шпигунський трилер. Водночас – це тест для читача на знання класичної та сучасної світової літератури й історії України. Центральна сюжетна подія – літературний карнавал у Харкові. До столиці України з’їжджаються поети, письменники, політичні діячі, націоналісти, шпигуни і терористи. Це різноманіття автор доповнює тим, що ущільнює два століття до можливості спілкування сучасного літературного критика з Ольгою Кобилянською.

Ірванець також автор книг віршів «Вогнище на дощі»,  «Тінь великого класика» та інші вірші», «Вірші останнього десятиліття».

Окремі вірші було перекладено англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Роман «Рівне/Ровно» було перекладено польською мовою і вже двічі видано в Польщі.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

Перекладає з білоруської, польської та англійської мов. У перекладах Ірванця побачили світ книжки Василя Бикова «Ходільці: оповідання», Уладзімера Арлова «Реквієм для бензопилки», Яноша Гловацького «Четверта сестра».

П’єси Олександра Ірванця ставилися у Німеччині, Україні та Польщі.

2001-го збірка драматургії «Recording i inne utwory» в перекладах Пшемислава Томанка вийшла у краківському видавництві «Ksiegarnia Akademicka». Автор «П’яти п’єс».

Член білоруського ПЕН-клубу.

Має активну громадську позицію, відвідує політичні акції, відомий ФБ-блогер.

Ось один з його віршів:

ВІРШ СЕЇ НОЧІ

Вечір в ніч собі переливається,

Та на це не втрачаймо рядків.

В придорожній тісній наливайці

Троє гріється чоловіків.

Нащо час марнувати даремно!?

Три по сто, – й запізнатись пора.

– “Моє прізвище — Каспаренко” –

Каже старший, – Я із Дніпра.”

– Я — із Заходу, із Волині… –

Знову пляшку бере до рук,

Й доливає ще по половині

Пан Микола Мельхіорук.

– Не смішіть мене ви цим базаром,

Доливайте вже весь той коньяк.

Я — з Донбасу, зовусь – Бальтазаров. –

Каже третій, смаглявий юнак.

Проганяють сонливість і втому,

Допивають потроху до дна.

Світить зірка їм в небі нічному

Троє їх, а зірка — одна.

Закусили не шоколадом –

Свіжим житнім хлібом простим.

Замість золота, смирни і ладану,

В них вугілля, залізо, й бурштин.

Ось і все. Пора розплатитись

І вже разом брести у полях.

Може й справді родився Спаситель

Там, де зірка вказує шлях!?..

Більше цікавого прочитати про нього, а також ознайомитися з його віршами можна тут http://lib.dndz.gov.ua/?pid=508

А тут: інтерв’ю Ірванцем https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2443500-oleksandr-irvanec-pismennik.html , https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/1935324-oleksandr-irvanets-pismennik-poet-i-perekladach.html

Його сторінка у ФБ – https://www.facebook.com/alekirvan

 

САШКО ЛІРНИК (Олександр Власюк) (1963) — казкар-лірник, інженер-будівельник та кораблебудівельник, колишній учасник київського гурту “Вій”, сценарист, актор, телеведучий, автор телепрограм. Постійний учасник фестивалів “Країна Мрій”, “Шешори”, “День Незалежності з Махном”, “Етноеволюція”, “Трипільське Коло”. Грає на колісній лірі, варгані, бубоні, гітарі.

Народився в Умані, де мешкав у старому будинку родини графа Потоцького. У 1985—1997 роках проживав у Росії, в Мурманську, де створив українське земляцтво. Зрештою повернувся в Україну. Нині живе у Києві.

Диск “Казки лірника Сашка для дорослих і дітей” був визнаний найкращим альбомом України в 2003р.

Сашко Лірник написав і поставив чотири “Зіркові вертепи” 2008, 2009, 2010, 2011 років на фестивалях “Карпатія”. Записував пісні з гуртами “Рутенія”, “Чур”, “Вій”, “Кому Вниз”, знявся у кліпі гурту “Тінь Сонця”.

Брав участь у багатьох етно та музичних фестивалях як казкар-лірник.

Сашко Лірник написав і поставив “Зірковий Новорічний Вертеп” на Майдані Незалежності в Києві у 2014 році, який визнано найкращим новорічним шоу в Україні 2014 року.

У 2014 році на екрани вийшов мультсеріал “Моя країна Україна” за сценарієм Сашка Лірника — 26 серій, який він і озвучував і є головним героєм разом із своїм котом Воркотом.

2011 року вперше вийшла книжка “Казки Лірника Сашка”, яка у 2013 р. на Інтернаціональній виставці ілюстраторів дитячої книжки “Mostra degli Illustratori” (Болонський дитячий книжковий ярмарок) було обране до 50 найкращих художніх творів з понад 3200 заявлених зі всього світу. А в 2014 р. вийшла книжка “Казки Лірника Сашка”, яка стала лідером в рейтингу українських книжок.

Сашку Лірннику не раз дзвонили бійці з фронту з проханням розказати по телефону казки “для бліндажа”. Артист їздить на передній край фронту з концертами, організовує волонтерську допомогу.

У2015 році очолив рейтинг найпопулярніших блогерів України на SITE.UA – https://site.ua/lirnyksashko/

Сашко Лірник написав за власною казкою сценарій фільму «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке», який було знято у 2019 році.

Ось тут цікаве інтерв’ю з ним: https://www.rulit.me/authors/lirnik-sashko

 

24 січня Пом’янемо наших захисників від російської агресії, які народилися 24 січня:

 

АНДРІЙ ГОРБАНЬ (1993-2014) – сержант ЗСУ, командир відділення, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Народився у с. Миколаївка на Миколаївщині.

На фронті з весни 2014-го. Пройшов бої за Савур-могилу, вийшов з оточення під Іловайськом. Був одним з трьох вояків, котрі встановили Державний Прапор на прострілюваному терористами даху старого терміналу Донецького аеропорту.

29 листопада 2014 року, під час одного з найбільш масованих штурмів, влаштованих терористами та російським спецназом в аеропорту Донецька, Андрій Горбань прикрив найнебезпечніший напрямок, та півгодини стримував противника. Побратими витягли важкопораненого Андрія — два кульові поранення — під шквальним вогнем. Практично відразу в цьому часі по позиції вдарив гранатометник терористів, вибухом Горбаня скинуло з третього поверху на другий. Андрій був ще живий, йому надали першу допомогу, та евакуювали до лікарні. Під час операції серце не витримало та зупинилося.

Трохи більше про нього, ніж у скупій Вікі тут https://www.depo.ua/rus/life/-kiborg-pered-smertyu-prosil-nevestu-ne-zakryvatsya-v-08122014000500

 

КИРИЛО ГРИГОРЮК (1989-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у Херсоні, навчався спочатку в Херсонській державній морській академії, потім разом з сім’єю переїхав до Іспанії, вступив до Сорбонни. Він був високоосвіченим хлопцем, володів трьома мовами. Але, коли Україна зазнала агресії з боку Росії, Кирило повернувся, щоб захистити Батьківщину. І залишився з нею назавжди. 4 вересня 2014 року під селищем Андріївка на Донеччині він героїчно загинув.

Похований в місті Херсон, кладовище Геологів, меморіал пам’яті загиблих бійців АТО.

 

 

ЄВГЕН ПОЛЯКОВ (1993-2015) – солдат ЗСУ

Народився у с. Велика Кардашинка на Херсонщинію

Добровольцем  пішов захищати Україну в 2014 році Служив в 93-й ОМБр та обіймав посаду старшого навідника. Брав участь в обороні Донецького аеропорту, провів там дві ротації. Далі — без ротацій, з короткочасною відпусткою, брав участь у боях за Авдіївку, біля шахти «Бутівка». В умовах, коли ворог обстрілював кожні півгодини.

Загинув 11 липня 2015 року – Євген зазнав осколкового поранення в серце під час мінометного обстрілу терористами ротного опорного пункту біля шахти «Бутівка».

Без Євгена дружина і 4-місячна донька.

 

АНДРІЙ КРИВИЧ (1999-2018) –  боєць-доброволець тактичної групи «Сапсан» ДУК «Правий Сектор».

Народився у м. Конотоп на Сумщині.

Будучи палким патріотом України, Андрій з 16 років входив до організації “Права Молодь”, де активно готувався до захисту Батьківщини – проходив неодноразові вишколи з тактичної підготовки, медицини, топографії та володіння зброєю. На останньому зимовому вишколі восени 2017 року в Черкасах був молодшим інструктором з тактики бою та партизанського руху.

В майбутньому Андрій планував присвятити себе служінню народові у ЗСУ як військовий психолог, з 2016 року навчався у Навчально-науковому інституті педагогіки і психології Сумського державного педуніверситету. У січні 2018 року він перевівся на заочну форму навчання, щоб поїхати на передову на захист свободи та незалежності України.

Загинув 27 березня 2018 року від кулі снайпера на спостережному посту в зоні бойових дій на Світлодарській дузі.

 

СЕРГІЙ ГОЛУБЄВ (1979-2017) – сержант ЗСУ, позивний «Голуб»

Народився місті Рівне. Працював веб-дизайнером, розробляв рекламну продукцію.

Влітку 2014 року добровольцем пішов на фронт, у батальйон «Айдар», вереснем оформився офіційно, був снайпером-стрільцем. З жовтня 2015 — головний сержант взводу, виконував обов’язки командира 2-го штурмового взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади. 1 січня 2016 підписав контракт. Наприкінці жовтня 2016 року дістав вогнепальне поранення в ногу, але не кинув свого бойового побратима на полі бою. Після лікування повернувся на передову.

11 березня 2017 року загинув у бою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою, разом із Антоном Дзериним на Донеччині.

Залишилися дружина та двоє дітей.

Побратими про Сергія Голубєва https://7d.rv.ua/news/2017-03-14/sergiy-golubyev-viddav-zhyttya-shchob-vryatuvaty-rotu-pobratymiv

 

ОЛЕГ СОЛОМАХА (1978-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в селі Буда-Вороб’ївська Новгород-Сіверського району.

Призваний до ЗСУ у вересні 2014 року. Старший солдат, оператор протитанкового відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади. Соломаха, хоча був лише старшим солдатом, фактично керував відділенням. Загинув 31 січня 2015 року внаслідок мінометного обстрілу блокпосту  в місті Вуглегірськ на Донеччині.

Тіло загиблого вояка залишилось на зруйнованому обстрілами блокпосту, наприкінці лютого його вдалося вивезти.

Лишилися дружина, донька та син.

 

РУСЛАН МУЛЯР (1975-2018) – полковник СБУ, командир групи відділу Центру спеціальних операцій «А» Управління СБУ в Тернопільській області.

Народився у с. Ангелівка на Тернопільщині.

У 1997 році закінчив Тернопільську академію народного господарства, де здобув вищу економічну освіту. У 1997-1998 роках проходив строкову військову службу, далі працював за фахом.

До СБУ вступив у 2001 році. За майже два десятки років офіцер пройшов шлях від сержанта до полковника, від розвідника до командира групи.

Із перших днів неоголошеної війни Росії проти України Руслан став на захист Батьківщини. За професіоналізм, героїзм та доблесть, виявлені під час участі в антитерористичній операції, він був неодноразово нагороджений відомчими відзнаками.

Життя Руслана Муляра обірвалося під час бойового завдання 26 травня 2018 року на Луганщині внаслідок обстрілу російсько-окупаційних військ. Разом із ним загинув прапорщик Юрій Журавльов, ще один спецпризначенець дістав важке поранення.

Залишились дружина, двоє синів-близнюків, донька та онука.

 

ДМИТРО ОВЕРЧЕНКО (1989-2017) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Виріс у багатодітній родині. Під час війни вступив на військову службу за контрактом і вирушив на фронт. Солдат, старший сапер 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБ.

Загинув 29 січня 2017 року від осколкового поранення під час бою з російсько-терористичними угрупованнями в промзоні Авдіївки.

Вранці 29 січня штурмова група під командуванням капітана Андрія Кизила під час контратаки зайняла взводний опорний пункт (ВОП) противника і тримала оборону до підходу основних сил. Сапер Оверченко встановив біля нової позиції мінне загородження. Військовики відбили ворожу атаку, після чого зі сторони терористів розпочався артилерійський і мінометний обстріл. Від прямого влучення міни калібру 120 мм в окоп загинули троє бійців штурмової групи: солдат Дмитро Оверченко, молодший сержант Володимир Бальченко і командир групи майор Андрій Кизило.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада